Лицар української мови: 90 років із дня народження Олександра Пономаріва, вченого, мовознавця, перекладача, публіциста, етнолога, літературознавця, громадського діяча

 

«Він пам’ятав усе, що стосується захисту української мови, бо мова, без перебільшення, частина його самого, чи він – частина її. Він завзято, безкомпромісно відстоював її завжди, за всіх режимів і влад» (Володимир Ільченко, к.ф.н., журналіст)

 

Народився Олександр Данилович Пономарів 17 жовтня 1935 року на українській етнічній території в Таганрозі. Батько, Данило Семенович (1906-1944), під час Другої світової війни потрапив до полону і помер у концтаборі Гросс Борн-Редериц (зараз територія Польщі). В його німецькій анкеті військовополоненого в рядку національність вказана «Russe», а прізвище зазначене як Ponomarew (рос. Пономарёв). Така ж національність зазначена і в анкеті його брата Івана Семеновича (1899–1943), а прізвище – як Ponomarjow. Прізвище Олександра при народженні – Пономарьов, яке він вважав зросійщеним й тому свідомо змінив на українське Пономарів. Прізвище бабусі по батькові – Кузьменко. Мати Олександра Даниловича – Олена Яківна (1906–1980).

Про Таганрог, місто свого дитинства, Олександр Пономарів згадував так: «Моє рідне місто і всі навколишні села – це етнічна українська територія, яка була заселена вихідцями з південної Чернігівщини та Полтавщини, там навіть говірка була полтавська. Моя бабуся народилася на Чернігівщині, а потім дівчиною приїхала в село Носівка під Таганрогом. У цьому місті навіть у 1918 році пройшов перший з'їзд компартії України. І Таганріг (це місто я називаю саме так, а не на російський кшталт), і Шахти (місто в теперішній Ростовській області) були у складі України. А 1924 року їх передали Росії. До 1933–го там діяли українські школи. В українській школі навчалися мої старші двоюрідні брати. А коли я народився, вже української школи не було. Тож навчався в російській. Але вдома завжди розмовляли українською, на перервах – теж. Тільки на уроках відповідали російською. І всі звичаї, всі пісні в нас були українські».

У 1956 році приїхав до Києва, аби вступити до Київського університету імені Тараса Шевченка для того, щоб вивчати літературну українську. Але на омріяний факультет не вступив – все ж таки не вистачило знання українського правопису, тому став студентом відділення російської філології. Але вивчення української не припиняв ані під час навчання, ані після випуску.

Серед учителів Олександра був Андрій Білецький, який викладав новогрецьку. Її Олександр Пономарів вивчив досконало, тому згодом його постійно запрошували перекладати для грецьких урядових делегацій, що відвідували Україну. Ще студентом разом з однокурсницею Ніною Клименко (відома українська лінгвістка) здійснив підрядковий переклад «Кобзаря» грецькою мовою. У 1964 році, до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, в Атенах вийшов друком «Кобзар» грецькою мовою. Таким чином, Олександр Пономарів долучився до поширення Тарасового слова на землі Еллади.

З серпня 1961 до травня 1976 року працював у відділі загального та слов'янського мовознавства Інститут мовознавства АН УРСР. На ту пору директором Інституту був Іван Білодід, він вважав що російська мова має бути домінантною в Україні. Тому за відверту проукраїнську позицію Олександру Пономаріву, запропонували звільнитися «за власним бажанням», що він і змушений був зробити.

У 1975 році захистив кандидатську дисертацію «Лексика грецького походження в українській мові».

У червні 1976 р. – лютому 1979 р. – старший редактор у київському видавництві «Техніка».

Від 1979 року й до останніх днів життя він послідовно: викладач, старший викладач, доцент, професор, завідувач та знову професор кафедри мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Його учнями за цей час стали тисячі українських журналістів.

У 1991 році захистив докторську дисертацію на тему «Проблеми нормативности української мови в засобах масової інформації».

У вересні 1995 – липні 1996 року, і в лютому – серпні 1998 року – професор української мови Інституту східноєвропейських студій Карлового університету в Празі.

Олександр Данилович був автором понад 300 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць, присвячених історії й культурі української мови, проблемам нормативності мови засобів масової комунікації, українсько-грецьким мовно-літературним зв’язкам (інтерес до елліністики – від того ж дитинства над Азовським морем, де українці понад два століття живуть поруч із греками), теорії й практиці перекладу. Вчений був автором і редактором численних словників, підручників та навчальних посібників з української мови.

Найважливіші наукові праці Олександра Пономаріва, де він був автором чи співавтором – це фундаментальний «Етимологічний словник української мови» в 7-ми томах; книжки «Про лексичні й фразеологічні паралелізми в новогрецькій та українській мовах» (1965); «Коментарі. Словник імен та назв до перекладу «Іліади» Гомера (1973); «Норми літературної мови в засобах масової інформації» (1983); «Словник античної міфології» (1985, 2-ге вид. 1989); «Словник античної міфології» (2006); «Стилістика сучасної української мови» (1992, 2-ге вид. 1993, 3-тє вид. 2000); «Сучасна українська мова» (1997, 2001, 2005); «Фонеми г та ґ. Словник і коментар» (1997); «Культура слова. Мовностилістичні поради» (1999, 2001); «Лексика грецького походження в українській мові» (2005); «Сучасна українська мова : підручник» (1997, 2001, 2005); «Новогрецько-український словник» (2005) та ще багато інших.

Підготував 10 кандидатів філологічних наук.

Талановито перекладав з грецької та принаймні п’яти слов’янських мов.

Багато років був редактором газети «Київський університет» та «Записок історико-філологічного товариства Андрія Білецького», Був членом редколегій журналу «Дивослово» і газети «Слово Просвіти».

Був членом Спілки письменників України (1993), Спілки журналістів України (1985).

***

Як згадував мовознавець Михайло Кочерган, який познайомився з Олександром Пономаревим у 1962 році, «Олекса (так його називали друзі) мав легку й веселу вдачу й вирізнявся внутрішньою розкутістю. Був надзвичайно чутливий до мови, вловлював її найтонші нюанси. У питанні мовної охайності був дуже прискіпливим і навіть затятим. Того, хто помилявся, міг виправити в присутності інших співрозмовців. Звісно, це не дуже подобалося, тому дехто ображався».

Помилки професор Пономарів викривав нещадно. І це стосувалося не тільки мови дикторів чи текстів на шпальтах провідних українських ЗМІ, а й документів державного значення. Наприклад, він звернув увагу на те, що мовну недоладність припущено в ухваленій у червні 1996 року Конституції України. Там, на його думку, «було вжите стилістично невправне тавтологічне словосполучення «забезпечення безпеки» (тавтології можна було б уникнути, написавши гарантування безпеки)». Також у Конституції припущено ще однієї помилки: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя». Науковець зауважував, що «у фразеологізмі «брати участь» основне змістове навантаження припадає на слово «участь», тому всі додаткові лексеми поєднуються з ним, а не з «брати»: «бере активну участь», «бере безпосередню участь», а не «активно бере участь».

Він боровся не тільки з помилками, суржиком, мовним кітчем, а й викривав мовно-культурне невігластво українських політиків та чиновників, котрі демонстративно й навіть зухвало відмовлялися вчити українську мову, мотивуючи свою безпринципність тим, що їх усі «понімают по-рускі» та й узагалі – «какая разніца…».

Науковець мріяв про те, аби добірна українська мова панувала у вищих ешелонах влади, як у будь-якій країні світу, де поважають себе і своє минуле, а також дбають про гідне майбутнє. Від самого початку Олександр Пономарів був прихильником повернення у вжиток українського правопису, забороненого 1933 року. На скептичні зауваження щодо доцільності подібного кроку відповідав, що тоді й відновлення української незалежності можна ставити під сумнів. Його ставлення до української мови було не лише його позицією мовознавця. Це була громадянська, світоглядна позиція, яку він палко захищав. І передусім як член Правописної комісії, яка впродовж 15 років готувала новий правопис української мови.

Ось як він пояснював причини, через які мовознавці тривалий час (із 1999 року) не могли дійти згоди у правописі: «Одні мовознавці хочуть усунути наслідки більшовицької наруги з українського правопису, що сталася 1933 року. Їхні нечисленні опоненти досі не вийшли з радянської шинелі і обстоюють те, що нам нав'язали в добу зближення мов і правописів», – розповідав він читачам мовного блогу на сайті BBC News Україна у 2013-му.

Із спогадів Максима Стріхи, письменника, перекладача, доктора фізико-математичних наук про роботу в Національній комісії з питань правопису, де він як тодішній заступник міністра освіти і науки був співголовою, а професор Олександр Пономарів – найактивнішим прибічником повернення «проскрибованих» у 1930-ті норм «харківського» правопису:  «Робота нашого складу комісії тривала від 2015 року. Було «пройдено» й узгоджено більшість питань. Але все вперлося в «політично чутливі» моменти: «радості, солі» чи «радости, соли» в родовому відмінку, «г» чи «ґ» в чужоземних прізвищах та іменах, «аудиторія» чи «авдиторія», «Афіни» чи «Атени», відмінюваність чи невідмінюваність іменників іншомовного походження типу «метро», «кіно».

На цьому ж місці, як відомо, зазнав краху правописний процес початку «нульових». Провідні мовознавці тоді розсварилися і в хід пішли політичні звинувачення. Долили олії у вогонь і різні проросійські діячі.

Відтак мені було зрозуміло, що або ми вийдемо на узгоджений варіант, який підтримають усі (чи майже всі) члени правописної комісії, або рішення з окремих питань, навіть ухвалені ситуативною більшістю в 1-2 голоси, не дозволять прийняти остаточний документ на урядовому рівні, і ми далі лишатимемося з «уересерівським» ще правописом кінця 1980-х.

Цей компроміс упродовж шести (!) зустрічей, кожна з яких тривала близько двох годин, шукали в моїй присутності професори Олександр Пономарів (який представляв «прихильників змін») та Богдан Ажнюк (який уособлював «здорових консерваторів»).

Саме під час цих фантастично цікавих фахових дискусій і народилася та концепція варіативності окремих норм, яка і дозволила в 2019-му нарешті ухвалити нову редакцію Українського правопису спершу на Національній правописній комісії (одноголосно!), потім на спільному засіданні Президії НАН України та Колегії МОН і остаточно – постановою уряду (чого нашим попередникам не вдавалося впродовж понад двадцяти років).

Звісно, компроміс передбачає поступки з обох сторін. Олександр Данилович, зокрема, дуже переживав, що не зумів домогтися повернення до відмінюваності «кіна» й «метра». Але він безумовно вважав нову редакцію правопису своїм вистражданим дітищем і завжди давав рішучу й аргументовану відповідь тим, хто піддавав новий правопис критиці (незрідка – просто через небажання уважно вчитатися в його текст)».

***

Олександр Пономарів був палким аматором опери. І вкрай болісно відреагував, коли опера через байдужість, лінощі та елементарну неосвіченість провідних українських співаків та музикантів вже в 1990-ті роки перестала звучати українською мовою. Він разом з однодумцями намагалися донести до всіх, від кого це залежало, що україномовна опера (переклади для якої створювали Микола Вороний, Павло Тичина, Максим Рильський, Борис Тен, Микола Лукаш та інші знакові постаті української літератури) є важливою частиною національної культурної спадщини, а відтак варта безумовної підтримки й збереження.

***

Олександр Данилович був беззаперечним авторитетом, учителем і наставником. Для колег мовознавців – фахівцем найвищого штибу, а для пересічних українців, тих, хто цікавився рідною мовою, Олександр Пономарів був не стільки професором-академіком, як порадником, такою собі вищою мовною інстанцією. «Ось так варто писати-говорити, а ось так – не можна, а це – калька з російської, а тут доцільніше вжити таке питомо українське слово…» Кожен охочий міг відкрити його зовсім невеличку, тоненьку «Культуру слова: Мовностилістичні поради» й знайти відповідь на своє запитання. Ця книжка, разом із «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича є альфою і омегою для всіх, хто якимось чином дотичний до українського слова. Як зауважував Іван Дзюба, Олександр Пономарів наче підхопив від Антоненка-Давидовича традицію мовних консультацій і роз’яснень щодо тих чи інших питань української мови.

***

Майже 10 років Олександр Данилович вів мовний блог на BBC News Україна. Сотні читачів надсилали професору свої запитання – і він відповідав всім. Його порад питали державні чиновники, журналісти, вчителі, підприємці та юристи. Раз на місяць він приходив у офіс ВВС, щоб начитати чергову порцію відповідей на диктофон. Після запису професор чекав на таксі, пив незмінну каву без цукру, а до нього підходили журналісти – привітатися чи поговорити про політику, правопис, мову. Адже чимало працівників BBC були його студентами, а поспілкуватися з професором завжди було насолодою: його коментарі були гострі, а ерудиція – безмежна.

***

Наприкінці червня 2020 року Олександр Пономарів впав і зламав хребет. Але навіть після переламу він знайшов сили підвестися і вже почав самостійно пересуватися по хаті. У нього було багато планів, але о 7 ранку 14 жовтня 2020 рокі Олександр Пономарів помер. Не дожив 3 дні до свого 85-річчя.

Праці Олександра Пономаріва

Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови : підручник / Олександр Пономарів. — Київ : Либідь, 1993. — 248 с.

У підручнику розглядаються предмет і завдання стилістики, стилістичної категорії, взаємодія функціональних стилів. Окремі розділи присвячені лексичним та фразеологічним засобам стилістики, стилістичним можливостям етимології, морфології та синтаксису. Значну увагу приділено питанням нормативності української мови в засобах масової інформації.

 

Пономарів О. Д. Культура слова : Мовностилістичні поради / Олександр Пономарів. — 4-те вид. доповн. — Київ : Либідь, 2011. — 272 с.

Даються поради щодо вибору лексичних, вимовних, наголосових, морфологічних та синтаксичних варіантів для найкращого висловлення думки в різних стилях сучасної української  літературної мови. Видання доповнене новітніми спостереженнями автора та його численних дописувачів.

 

Пономарів О. Д. Українське слово для всіх і для кожного / Олександр Пономарів. — 2-ге вид. — Київ : Либідь, 2017. — 360 с.

У виданні містяться спостереження над традиційними й новими явищами в українській літературній мові, даються поради щодо вибору найкращих варіантів висловлення думки в галузі лексики, вимови, наголосу, морфології, синтаксису, стилістики, фразеології. Розділ «Роздуми і коментарі» відбиває різні етапи становлення української мови як державної та функціонування її в незалежній Україні.

 

Пономарів О. Д. Фонеми Г та Ґ : Словник та коментар / Олександр Пономарів.— Київ : Видавничий центр «Просвіта», 1997. — 40 с.

У словнику містяться слова, що мають у своєму складі  фонему Ґ. Зі слів іншомовного походження наводяться також запозичення з грецької мови, де вживання проривного Ґ є помилкою.

***

Взаємодія художнього і публіцистичного стилів української мови : монографія / авт. кол.: Пилинський М. М. , Н. Я. Дзюбишина- Мельник, О. Д. Пономарів [та ін.] ; АН УРСР ; Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні ; відп. ред. М. М. Пилинський. — Київ : Наук. думка, 1990. — 216 с.

У монографії висвітлюються процеси взаємопроникнення синтаксичних, словотвірних, фразеологічних, лексичних засобів художнього і публіцистичного стилів сучасної української мови. Представлена стилістика експресивних засобів: розглянуті перифраз у художньому та публіцистичному текстах, вплив стилю масової інформації на мову сучасної поезії та сучасному мовленні.

 

Етимологічний словник української мови : у 7 т. / редкол. : О. С. Мельничук (голов. ред.) [та ін.]. — Київ : Наук. думка, 1983 — . — (Словники України). — Т. 6 : У — Я / уклад. Г. П. Півторак, О. Д. Пономарів [та ін.]. — 2012. — 568 с.

Шостий том словника містить слова на літери У — Я. У ньому подається етимологія і характеризується стан етимологічної розробки всіх зафіксованих у ХІХ і ХХ століттях слів української літературної мови та діалектів, за винятком найрегулярніше утворюваних похідних форм, пов’язаних із наведеними в словнику, і застарілих або вузькофахових термінів іншомовного походження. Розглядаються також етноніми і власні імена людей, поширені в Україні. 

Шевченко Л. Ю. Сучасна українська мова : довідник / Л. Ю. Шевченко, В. В. Різун, Ю. В. Лисенко ; за ред. О. Д. Пономаріва.—  Київ : Либідь, 1993. — 336 с.

У довіднику зібрані основні поняття про українську мову як систему елементів різних мовних рівнів, а також описані найпоширеніші мовні та правописні явища, одиниці. Виклад змісту побудовано на поєднанні енциклопедичного принципу алфавітного розміщення статей з окремим поданням відомостей із наукових дисциплін — графіки, орфографії, фонетики, орфоепії, морфології, лексики, фразеології, морфеміки, словотвору та синтаксису.

 

Валетас, Костас. Заробітчани : повість / Костас Валетас ; пер. з новогрецької Олександра Пономаріва // Сучасна грецька повість. —  Київ : Дніпро, 1981. —С. 264—370.

До збірки увійшли твори грецьких письменників Костаса Варналіса, Тетяни Гріці-Мільекс та Костаса Валетаса, які розповідають про боротьбу проти фашизму.

 

Використана література з мережі Інтернет

 

• Блоґ професора Пономаріва на сайті ВВС (Архів блогу, 2009—2011) [Архівовано 1 квітня 2016 у Wayback Machine.]. – Режим доступу : https://www.bbc.co.uk/blogs/ukrainian/ponomariv/2442 

• Пономарів Олександр Данилович. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 

• Ільченко В. Як правильно сказати, професоре? : пам’яті подвижника мови Олександра Пономарева /Володимир Ільченко, Світлана Шевцова. – Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3118590-ak-pravilno-skazati-profesore.html 

• Кочерган М. П. Слово і діло / М. П. Кочерган / електронна біб-ка Ін-ту журналістики. – Режим доступу : http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=333 

• Помер Олександр Пономарів: невтомний борець проти зросійщення української мови. – Режим доступу : https://www.bbc.com/ukrainian/features-52473655 

• Стріха М. Він був лицарем української мови. Пам’яті Олександра Пономарева / Максим Стріха. – Режим доступу : https://www.pravda.com.ua/columns/2020/10/15/7269943/ 

• Інтерв'ю, розповіді про О. Пономаріва на youtube: Олександр Пономарів / Остання Барикада  з Олександром Донієм. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=nZeBemIJ9fU 

• Олександр Пономарів: законодавець сучасної культури мови / Ірина Фаріон «Ген українців» / 74 студія. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=ltfNWaW44Bk 

• Легенда-мовознавець - Олександр Пономарів : За Чай.com : 19.02.2018 / 5 канал. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=BQHShPXvhgc

Підготували: О.О. Бурлак, К.В. Бондарчук

Володимир Свідзінський: український поет та перекладач доби Розстріляного відродження

 

«Його поезії – то міра авторського самодовіряння й самоприналежності, інтимні щоденникові записи інтелігента, що свідомо самоізолювався од світу», – писав Василь Стус.

8 жовтня 2025 р. виповнюється 140 років від дня народження Володимира Юхимовича (Євтимовича) Свідзінського (Свідзинського) (1885–1941) – одного з найвизначніших поетів ХХ ст. доби «Розстріляного відродження», талановитого перекладача. Однак він як багатогранна особистість з самобутньою творчістю залишається досить маловідомим для пересічного читача.

Народився в селі Маянові поблизу містечка Гнівань на Вінниччині, в родині священика Євфимія Свідзінського.

У 1922 році вийшла перша збірка віршів Володимира Свідзінського «Ліричні поезії». Через п’ять років надрукували другу – «Вересень». Третя і остання прижиттєва книга «Поезії» Свідзінського вийшла у 1940 році Львові під керівництвом Юрія Яновського.

Дебют поета в літературному українському дискурсі сприйняли досить неоднозначно. Деякі літературознавці критикували стиль Свідзінського. Зокрема, що він був далекий від актуальної йому сучасності, перебував «поза часом і простором».

У перекладацькому доробку Свідзінського — твори двох античних, староукраїнської та дев'яти національних літератур (швейцарська - Г. Келлер; іспанська — де Вега; грузинська — А. Церетелі, К. Чічінідзе; французька — А. Барбюс, В. Гюґо; вірменська — Д. Сасунський; польської — А. Міцкевич, Б. Прус). 1939 року в його перекладі окремим виданням вийшли три комедії Арістофана.

Життя Володимира Свідзінського обірвалося трагічно в жовтні 1941 року. Коли німецькі війська наближалися до Харкова, НКВС арештував тих мешканців, які ще не евакуювалися, представників української інтелігенції. Свідзінський знав, що приречений на арешт, спочатку переховувався у друзів. Але зрештою 27 вересня 1941 року був арештований за звинуваченням в антирадянській агітації. Свідзінського разом із іншими арештантами гнали під конвоєм на схід. Недалеко від міста виникла загроза оточення німецькими загонами. Арештантів загнали в сарай, облили бензином і підпалили...

Свідзінський В. Ю. Поезії / Володимир Свідзінський ; упоряд., передм. та комент. Е. С. Соловей ; худож.- оформлювач Б. П. Бублик. — Харків : Фоліо, 2013. — 348 с. — (Укр. літ-ра. Колекція).

Творчість Володимира Свідзінського (1885—1941) мало відома читацькій аудиторії, позаяк довгі роки поспіль його ім’я і трагічна доля замовчувалися, а за життя поета побачили світ лише три його невеличкі поетичні збірки: «Ліричні поезії» (1922), «Вересень» (1927) та «Поезії» (1940).

Видання знайомить читачів з творчим доробком цього видатного українського поета-лірика, незрівнянного майстра поетичної медитації, твори якого зачаровують яскравою самобутністю, безпосередністю, мудрим спокоєм споглядання й любові і про якого свого часу писав Микола Бажан: «Це — поет неповторний, своєрідний, тонкий. Я маю насолоду від його поезії і думаю, що невдовзі прийде час і на достойне поцінення його творчості критикою і громадськістю».

 

Свідзінський В. Ю. Поезії / Володимир Свідзінський ; редкол. : Засенко О. Є. та ін. ; упоряд., вступ. ст. та прим. В. В. Яременка. — Київ : Рад. письменник, 1986. — 349 с. — (Б-ка поета).

У книзі подано вибрану лірику Володимира Свідзінського. У його поезії знайшли своєрідне розкриття сучасність, таємниці людської душі і природи.

Та я хотів би уявити,

Серед своїх останніх мрій,

Що ти довіку будеш жити,

О буйний вітре степовий!

Твоє не стихне трембітання;

Ти в мороку, серед руїн,

Як ехо давнього змагання

Все повторятимеш один

Слова поетів прозорливих,

Уболівальників земних,

Благання їх пісень журливих

І скарги, і прокльони їх…

 

Література про життя та творчість Володимира Свідзінського

Володимир Свідзінський (1885—1941) : Бібліографічний покажчик / Ін-т літ-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Харк. держ. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка ; уклад. Н. І. Полянська ; наук. ред. Е. С. Соловей. — Київ : Наук. думка, 2006. — 56 с.

Покажчик містить інформацію про публікації оригінальних поетичних творів Володимира Свідзінського, його перекладів, статей, листів та літератури про його життєвий і творчий шлях.

 

Соловей Е. Невпізнаний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського / Елеонора Соловей. — Київ : Наук. думка, 2016. — 240 с.

Дослідження оперте на широке коло архівних та бібліологічних джерел, на сучасне наукове розуміння природи поетичної творчості. Перша частина праці — власне життєпис, друга й третя присвячені проблемам поетики Володимира Свідзінського як поета-модерніста, що зберіг водночас глибинний зв’язок із фольклорною та літературною традицією.

 

Никанорова О. Володимир Свідзінський // З порога смерті : Письменники України — жертви сталінських репресій / авт. кол. : Бойко Л. С. та ін. — Київ : Рад. письменник, 1991. — Вип. І. / упоряд. О. Г. Мусієнко. — С. 386—388.

У книзі вперше поіменно названо письменників України, які стали безневинними жертвами сталінського терору. Вивчення архівів КДБ дозволило документально точно розкрити методику й механіку політичних процесів над творчою інтелігенцією на Україні у довоєнний і повоєнний періоди. Книга ілюстрована документами із судово-слідчих справ, що збереглися в архівах.

***

• Володимир Свідзінський (1885—1941) // Українське слово : хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття : в 4 кн. — Кн. 2 : Культурно історична епоха модернізму / упоряд. Василь Яременко. — Київ : Аконіт, 2001. — С. 744—757.

• Дзюба І. Володимир Свідзінський (1885—1941) // Історія української літератури : у 2 кн. — Кн. 1 : Перша половина ХХ ст. : підручник / за ред. В. Г. Дончика. — Київ : Либідь, 1998. —172—177.

• Соловей Е. С. Свідзінський Володимир (1885—1941)  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Ін-т історії України НАН України. — Київ : Наук.  думка, 2009. — Т. 9 : Прил— С. — С. 473—474.

• Соловей Е. С. Володимир Свідзінський (1885—1941) // Історія української літератури ХХ — поч. ХХІ ст. : навч. посіб. : у 3 т. [В. І. Кузьменко, О. О. Гарячковська, М. В. Кузьменко та ін.] ; за ред. В. І. Кузьменка. — Київ Академвидав, 2013. — Т. 1. — С. 251—259. — ( Серія Альма-матер).

• Стус, Василь Зникоме розцвітання особистості [про творчість Володимира Свідзінського] // Українське слово : хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття : в 4 кн. — Кн. 2 : Культурно історична епоха модернізму / упоряд. Василь Яременко. — Київ : Аконіт, 2001. — С. 757—761.

Підготували: К.В. Бондарчук, О.А. Булгакова.

 

 

 

    

 

«Нестор Літописець: народження українського слова». Інтерактивна вікторина

Лавреати Нобелівської премії – ювіляри жовтня 2025 року

 

Знайомимо з ювілярами жовтня 2025 року – лавреатами Нобелівської премії в різних галузях знань та у різні часи.

 

 

1902 р. Джозуе Кардуччі отримав Нобелівську премію «не тільки за глибокі знання і критичний розум, але, передусім, за творчу енергію, свіжість стилю і ліричну силу, так характерну для його поетичних шедеврів».

1958 р. Ігор Євгенович Тамм (спільно з Франком і Черепковим (Вавилов номер 1951 р.) було присуджено Нобелівську премію з фізики «за відкриття і тлумачення ефекту Черепкова».

1961 р. Даг Ялмар Агне Карл Хаммершельд був нагороджений Нобелівською премією Миру (посмертно).

1974 р. Йонсон Ейвінд Улуф отримав Нобелівську премію з літератури «за розповідне мистецтво, яке охоплює багато країн, епох і підпорядковане ідеї свободи» (поділив зі своїм співвітчизником Г. Мартінсоном).

1976 р. Барух Сам’юел Бламберг був нагороджений Нобелівською премією з фізіології і медицини «за відкриття нових механізмів походження та поширення інфекційних захворювань».

1981 р. Еліас Канетті одержав Нобелівську премію з літератури «за твори, позначені широтою світогляду, багатством ідей і художньою силою».

 

 

Кардуччі Джозуе (Сarducci), 1835-1907

Італійський поет і критик Д. Кардуччі народився 27 липня 1835 р. у Валь-ді Кастелло на північному заході Тоскані. Він був старшим з трьох дітей Мікеле Кардуччі, лікаря і карбонарія – члена таємної націоналістичної організації, що діяла в Італії. 1849 р. Кардуччі переїжджають до Флоренції, де Джозуе вступає до середньої школи, що знаходилася під заступництвом релігійного ордена піаристів. У школі Кардуччі багато читав, захоплювався класикою і такими італійськими письменниками XIX ст., як Олександр Мандзоні, роман якого «Заручені» дуже любив, так само, як і поезії Байрона й Шиллера. У цей час він і сам починає писати вірші на історичні теми, перекладає дев’яту пісень «Іліади», складає сатиричні віршики на своїх однокласників, вчителів і ліричні вірші такі, як «Моїй матері» 1853 р. Кардуччі здобув стипендію для навчання в престижній Пізанській вищій школі. Після закінчення Пізанської школи Кардуччі працює викладачем гімназії в маленькому містечку Сан-міньято альтедеско. Однак його агресивний антиклерикалізм і нісенітність призвели до того, що незабаром йому оголошують догану від міністра освіти, і він втрачає надію зайняти місце в Ареццо, на яке розраховував.

Кардуччі переїздить до Флоренції й у 1857 р. випускає свій перший збірник віршів «Рими», що 1880 р. був перевиданий під назвою «Юнацькі вірші» 1857 і 1858 роки виявилися важкими для Кардуччі. Через відсутність роботи йому бракувало коштів, до того ж ще довелося пережити важке потрясіння: 1857 р. покінчив із собою його брат Дайте, а через рік помер батько.

У 1859 р. поет одружується з Ельвірою Менікуччі. Через рік Кардуччі працює викладачем грецької мови на факультеті Вищої школи в Пістойє, а ще через кілька місяців стає професором італійської літератури в Болонському університеті, що дозволяє йому жити безбідно й утримувати родину: дружину, сина і трьох дочок.

На початку 1860-х рр. Кардуччі бере активну участь у республіканському русі, у зв’язку з чим 1863 р. ненадовго позбавляється місця в університеті, а 1867 р. – ледве не втрачає кафедру.

1878 р. видає перший із трьох томів «Варварських од» (1878 – 1889), де намагається передати дух античності, наслідування ритмічній структурі грецької і латинської поезії. До числа відомих поетичних збірок Кардуччі відносяться також «Легке і серйозне» (1861 – 1871). «Ямби і еподи» (1867 – 1879) і «Рими і ритми» (1899).

Останніми роками життя Кардуччі, який був також блискучим оратором, вважався національним поетом Італії, користувався репутацією найосвіченішої людини свого часу. У 1890 р. він став сенатором почасти завдяки своїй літературній репутації.

Кандидатура Кардуччі на Нобелівську премію з літератури 1906 р. була безперечною, оскільки в списку кандидатів він був з 1902 р. Поету було вручено премію «не тільки за глибокі знання і критичний розум, але, передусім, за творчу енергію, свіжість стилю і ліричну силу, так характерну для його поетичних шедеврів». Через слабке здоров'я Кардуччі не зміг особисто бути присутнім на церемонії нагородження. Кардуччі помер 16 лютого 1907 р. в Болоньї.

Тамм Ігор Євгенович (Таmm), 1904-1993

Фізик І. Є. Тамм народився 8 липня 1904 р. у Владивостоці в родині інженера-будівельника Євгена Тамма й Ольги (уродженої Давидової) Тамм. 1901 р. сім'я переїхала в Україну до Єлизаветграда (нині Кіровоград), де 1913 р. Ігор закінчив гімназію Він навчався в Единбурзькому університеті, але через рік повернувся до Росії, де 1918 р. закінчив фізичний факультет Московського державного університет). 1917 р. він одружується з Наталією Шуйською. У них двоє дітей (син і дочка). 1919 р. Тамм почав трудову діяльність викладачем фізики в Кримському університеті в Сімферополі, 1921 р. – в Одеському політехнічному інституті.

1922 р. переїхав до Москви, викладав у Комуністичному університеті їм. Свердлова. 1923р. перейшов на факультет теоретичної фізики Другого московського університету і з 1927 – 1929 рр. обіймав там посаду професора.

Від 1930 до 1937 р. був професором і завідувачем кафедри теоретичної фізики в Московському державному університеті. Там же 1933 р. він одержав ступінь доктора фізико-математичних наук і став член-кореспондентом Академії наук СРСР. 1934 р. Академію наук переведено з Ленінграда до Москви. Тамм став завідувачем відділу теоретичної фізики академічного Інституту ім. П. М. Лебедєва.

Наукові дослідження Тамм започаткував ще у 20-ті роки в галузях класичної електродинаміки і фізичної оптики під керівництвом Л. І. Мандельштама, який вніс багато нового в оптику і радіофізику. 1944 р. Тамм звернувся до квантової теорії, ядерної фізики, теорії елементарних частинок, проблем термоядерного синтезу, прикладної фізики. Подальші дослідження проводив під керівництвом видатного фізика, академіка С. І. Вавилова. 1936 – 1937 рр. Тамм і І. Франк запропонували теорію, що пояснювала природу випромінювання Вавилова-Черенкова й 1946 р. за це відкриття Тамм, Франк, Черепков і Вавилов одержали Державну премію СРСР, а 1958 р. Тамму, Франку і Черепкову (Вавилов номер 1951 р.) було присуджено Нобелівську премію з фізики «за відкриття і тлумачення ефекту Черепкова». Після цього Гамм повернувся до досліджень ядерних сил й елементарних частинок. 1945 р. разом із П. Д. Данковим розробив метод опису взаємодії елементарних частинок, відомий як метод Тамма-Данкова.

1950 р. Тамм і А. Сахаров запропонували метод контрольованої термоядерної реакції. У 50 60-ті роки Тамм продовжував розробляти нові теорії в сфері елементарних частинок, був активним членом Пагуошського руху вчених.

1953 р. Тамм був обраний дійсним членом Академії наук СРСР, членом багатьох зарубіжних Академій наук і наукових товариств, нагороджений багатьма орденами СРСР, йому присвоєно почесне звання «Герой соціалістичної праці». Тамм помер 12 квітня 1971 р.

Канетті Еліас (Canetti), 1905-1993

Австрійський письменник і драматург болгарського походження Е. Канетті народився 25 липня 1905 р. у сефардській єврейській родині в м. Рущук (Болгарія), багатонаціональному портовому містечку в нижньому руслі Дунаю, в родині комерсанта. Коли Канетті виповнилося 6 років, його родина переїхала до Манчестера, де хлопчик вступив до школи. Він вивчає англійську мову і зачитується класичною літературою, на чому наполягав його батько, якому в свій час довелося кинути літературне поле і зайнятися традиційним у родині бавовняним виробництвом.

Після трирічного навчання у віденській середній школі Канетті протягом 1916 – 1921 рр. навчається в Цюріху, який він згодом назве «раєм своєї юності». У ці роки юнак створює свій перший літературний твір – п’єсу у віршах «Юній Брут». Потім Канетті вступає на хімічний факультет Віденського університету, який закінчив 1929 р. Проте через давнє бажання стати письменником, а також через повну відсутність інтересів до хімії він цілком присвячує себе літературі. У цей час Канетті відвідує відомого австрійського сатирика К. Крауса, який надихнув на спробу «сполучити мову й особистість». Пізніше Канетті говорив, що саме Краус навчив його мистецтву слухати: «Слухаючи його, я вже не міг потім не слухати інших». Перший роман письменника «Осліплення» з’явився 1935 р. (перший і останній із задуманої письменником серії про причинних).

Роман, у якому, на думку критиків, Канетті вдалося випередити свій час і викрити фашизм, одержав високу оцінку Т. Манна й інших великих письменників довоєнної пори. Через декілька років після виходу в світ твору він був офіційно заборонений у нацистській Німеччині. Згодом англійська письменниця А. Мердок назвала «Осліплення» «однієї з великих книг нашого сторіччя».

У 30-ті роки Канетті написав дві п’єси – «Весілля» і «Комедію марнославства», де зло висміював людські пороки. Вони стали предтечею театру абсурду.

Поширення нацизму і систематичне переслідування євреїв у Німеччині змусили Канетті виїхати з Відня до Парижа, а потім і до Лондона.

У Лондоні Канетті приступає до багаторічної наукової праці і створює свій шедевр «Маса і влада» (1960) – багатогранне дослідження про масові заворушення. Він широко вживає фольклор, міфологію, давню літературу й історію. 1927 р. Канетті стає свідком пожежі у віденському Палаці правосуддя. Глибоко вражений побаченим, Канетті вирішив зайнятися психологією натовпу. 1981 р. Канетті одержує Нобелівську премію з літератури «за твори, позначені широтою світогляду, багатством ідей і художньою силою». Помер Еліас Канетті 1993 р.

 

Бламберг Барух Сам’юел (Blumberg), 1925-2011

Американський лікар і вчений Б. Бламберг народився 28 червня 1925 р. у Нью-Йорку в родині юриста. Після закінчення школи 1943 р. служив у десантній частині військово-морських сил США, звідки був направлений для вивчення фізики до Юніон-коледжу в Шенектаді (штат Нью-Йорк). Там 1946 р. здобув ступінь бакалавра. Навчається в аспірантурі з математики в Колумбійському університеті, але згодом переходить до Коледжу лікарів і хірургів Колумбійського університету. 1951 р. дістав медичний диплом і влаштувався лікарем-інтерном у госпіталі Бельвю в Манхеттені. Працює в Колумбійському

пресвітеріанському медичному центрі.1954 р. Бламберг одружується з художницею Джин Лібсман, у них четверо дітей. З 1955 по 1957 р. – аспірант з біохімії в Балліол-коледжі в Оксфорді. Вивчає гіалуронову кислоту (важливий компонент сполучної тканини), а також різноманітність білків в організмі людини. Після отримання в Оксфорді докторського ступеня повертається до

США у Національний інститут охорони здоров’я (НІОЗ) керівником відділу географічної медицини й генетики. Він досліджує поліморфізм білків у жителів різних регіонів планети. Після поїздки до Сурінама, Бламберг зацікавився фізіологічними відмінностями між представниками різних людських популяцій. 1964 р. учений переходить до Науково-дослідного інституту раку в Філадельфії. Тут він розробляє програму визначення вірусу в консервованій крові, що сприяло зниженню ризику ускладнень під час переливання крові, а також працює над розробкою нового методу виробництва вакцини проти гепатиту В 1976 р. Бламберг був нагороджений Нобелівською премією з фізіології і медицини «за відкриття нових механізмів походження та поширення інфекційних захворювань». Окрім вивчення носіїв вірусу гепатиту, Бламберг отримав дані про те, то зараження вірусом гепатиту В може призводити до раку печінки. Працюючи в різних галузях, Бламберг немов уособлює в собі настання нової ери в біомедицині, коли рішення для розв’язання проблеми може бути знайдене тільки на перетині імунології, вірусології, генетики, біохімії й молекулярної біології. З 1964 р. Бламберг – заступник директора з клінічних досліджень Науково-дослідного інституту раку в Філадельфії. 1977 р. йому присвоєно звання професора медицини й антропології Пенсілванського університету. У 1983 – 1984 р.р. працював на посаді професора-консультанта в Оксфордському університеті. Бламберг має чимало нагород, у т. ч. премію Еппінгера Фрайбурзького університету (1973) й премію Пассано з медицини Фонду Пассано (1974).

 

Йонсон Ейвінд Улуф (Johncon), 1900-1976

Шведський прозаїк Е. Йонсоннародився 29 липня 1900 р. у містечку Салтшобадені. У 13 років він кинув навчання в школі, змінив десятки професій, займався самоосвітою. 1919 р. Йонсон приїхав до Стокгольма, де зайнявся профспілковою діяльністю і політикою. Через два роки він переїхав до Берліна, де працював у газеті, а згодом і до Парижа. Тут впродовж семи років він перебивається випадковими заробітками (публікації оповідань і статей для шведської преси). У ці роки він пише романи «Тимапи і справедливість» (1925). «Місто темряви» (1927), «Місто світла (1928). «Спогади» (1928), «Коментар з приводу падіння зірки» (1929). Повернувшися до Швеції 1930 р. уже сформованим письменником. Йонсон захоплюється реформістськими ідеями соціал-демократів. Цей період його духовного розвитку відображено в романі «Прощання з Гам летом» (1930). Від 1934 до 1937 р. Йонсон пише «Роман про Улуфа» – чотиритомну історію про підлітків, що стала класикою шведської літератури. Крім того, він займається перекладами шведською творів Камю, Франса, Сартра, Йоиеско.

Наприкінці 30-х років Йонсон. стурбований поширенням нацизму, виступає з гострою критикою нацистів та їхніх шведських прихильників у книзі «Нічні маневри» (1938). Під час Другої світової війни разом із В. Брандтом письменник видає газету норвезького опору «Потиск рук».

Наприкінці 40-х років Йонсон багато подорожує по Європі як шведський представник ЮНЕСКО. 1953 р. він одержує почесний ступінь доктора Гетеборзького університету. Після виходу у світ роману «Хмарини над Метапонсьопом» (1957), Йонсон був обраний членом Шведської академії. Роман «Дні його величності» приніс Йонсону літературну премію Скандинавської ради 1962 р.

1974 р. Йонсопу було присуджено Нобелівську премію з літератури «за розповідне мистецтво, яке охоплює багато країн, епох і підпорядковане ідеї свободи». Цю нагороду Йонсон поділив зі своїм співвітчизником Г. Мартінсоном. Літературна спадщина Йонсона 46 книг, із яких 30 – романи. Йонсон помер у Стокгольмі у 76 років 25 серпня 1976 р.

 

Хаммершельд Даг Ялмар Агне Карл (Hammarskjold), 1905-1961

Шведський державний і політичний діяч Д. Хаммаршельд народився 29 липня 1905 р. в Йончепінзі (Швеція) в родині юриста й професора університету. 1925 р. Д. Хаммаршельд закінчив Упсальский університет, здобувши ступінь із гуманітарних наук. 1928 р. вій дістав ступінь з економіки, 1930 р. – з юридичних наук, а 1935 р. – докторський ступінь з політичної економіки. Протягом 1924 р. Д. Хаммаршельд працює ад’юнкт-професором з політичної економіки й 1935 р. стає секретарем Шведського банку, а через рік заступником

секретаря департаменту фінансів. Разом із братом, заступником секретаря міністерства соціального забезпечення, розробляє закони, які сприяли поліпшенню добробуту шведів. 1937 р. Д. Хаммаршельд взяв участь у роботі наглядацької ради департаменту фінансів. Починаючи з 1941 р., очолював Шведський банк. 1945 р. вів переговори про першу торгову угоду між Швецією й Великою Британією, а 1946 р. був призначений фінансовим експертом міністерства закордонних справ, де виступив прихильником європейського економічного співробітництва. За два роки потому стає заступником міністра закордонних справ Швеції, а 1951 р. – державним міністром, відповідальним за зовнішньоекономічні зв’язки. 1953 р. Д. Хаммаршельд був обраний Генеральним секретарем ООН. Рада Безпеки й Генеральна Асамблея надали йому значні повноваження з запобігання міжнародних криз. Він уживає заходів для розширення функції ООН.

Д. Хаммаршельд був нагороджений Нобелівською премією Миру 1961 р. – премію було присуджено посмертно.

Окрім політики, він особливо цікавився філософією, класичною й сучасною літературою, християнською теологією. Високоосвічена людина, він розумів і цінував поезію. У години дозвілля Д. Хаммаршельд нерідко займався перекладами класичних творів шведською мовою. 1953 р. помер батько Д. Хаммаршельда, і він зайняв його місце серед 18 членів Шведської академії, яка присуджує Нобелівські премії з літературі. 1958 р. саме він запропонував кандидатуру Бориса Пастернака на винагороду автора книги «Доктор Живаго», де описуються життєві мінливості в революційній Росії.

Д. Хаммаршельд досконало знав англійську, французьку, німецьку мови. Він був блискучим оратором, з почуттям гумору, з легкістю встановлював особисті контакти. Любов до природи Швеції змушувала його повертатися туди щороку.

У результаті авіакатастрофи 18 вересня 1961 р. він і всі супроводжуючі його загинули.

Підготували співробітники науково-бібліографічного відділу та відділу електронної бібліотечно-бібліографічної інформації.