Календар «Світ мистецтва»: ювіляри лютого 2024 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку лютого календаря «Світ мистецтва»

 

Голокост: 5 книг про трагічні події Другої світової війни

 

27 січня щорічно відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Саме цього дня 1945 року було звільнено один із найбільших нацистських концтаборів Аушвіц-Біркенау біля міста Освенцима (Польща).

За час існування концтабору було знищено від 1,5 до 2,2 мільйона людей різних національностей, значну частину з яких становили євреї. Під час Другої світової війни в Німеччині й на окупованій території Європі діяли концентраційні табори: Бельзен, Бухенвальд, Дахау, Майданек, Собібор, Треблінка…  Ця жорстока війна принесла майже в кожну родину біль і страждання.  Нацистські злочини проти людства стали широко відомі світові вже на Нюрнберзькому процесі 1945—1946 років, який мав велике історичне значення і став попередженням на майбутнє.

Представляємо книги: «Аушвіц «Остаточне рішення» нацистів» відомого британського історика Лоренса Ріса, «Ніч. Світанок. День» свідка Голокосту, лауреата Нобелівської премії миру 1986 року Елі Візеля, «Воєнні спогади. 22 вересня 1939 — 5 квітня 1945» польської історикині  Кароліни Лянцкоронської, «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова» відомого юриста-міжнародника Філіпа Сендса та «Війна, яку було необхідно виграти. Друга світова: стратегії, битви, рішення» американських істориків Вільямсона Мюррея та Еллана Р. Міллета.

 

Лоренс Ріс «Аушвіц «Остаточне рішення» нацистів»

Лоренс Ріс (1957) — відомий британський історик, автор книжок на тему нацизму, Голокосту та Другої світової війни, креативний директор історичних програм на ВВС, колишній редактор циклу документальних передач «Timewatch», що здобув нагороду «Еммі». Він є автором книг, зокрема «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна» (2021), : «Аушвіц. «Остаточне рішення» нацистів» (2022), «Голокост. Нова історія» (2022), : «За лаштунками війни. Сталін, нацисти і Захід» (2022). Газета «The Times» назвала Лоренса Ріса «найвидатнішим британським продюсером документальних передач». У 2005 році йому було присвоєно ступінь почесного доктора наук Шеффілдського університету за «неоціненну роботу в історичній науці та телебаченні».

 

Ріс, Лоренс. Аушвіц. «Остаточне рішення» нацистів / Лоренс Ріс ; пер. з англ. Анастасія Цимбал. — 2-ге вид. — Київ : Лабораторія, 2023. — 360 с.

«Ніхто себе не знає», — стверджує один із героїв  дослідження Лоренса Ріса про Аушвіц-Беркенау. Це місце найбільшого масового вбивства в історії людства, яке до сьогодення не досліджене до кінця. Частина документів знищена, а факти про табір Аушвіц досі приховуються. Лоренс Ріс зібрав понад 100 свідчень жертв табору, які вижили, та нацистів, які заговорили вперше. Ці інтерв’ю розкривають правду про внутрішню політику табору з неймовірними деталями — від методів масових вбивств і пліток, що ходили між охоронцями та в’язнями до публічного будинку та «Канади», де зберігали дорогоцінні речі та одяг засуджених на смерть. Лоренс Ріс глибоко аналізує нацистську політику «остаточного вирішення єврейського питання, яке втілилося у «пеклі на землі» — Аушвіці. Історія табору в його інтерпретації стає повчальною притчею і застереженням для майбутніх поколінь про те, що зло поводиться дуже тихо, доки не спричиняє жаху вселенського розміру, як це було в Аушвіці-Беркенау.

А книжка Лоренса Ріса «Голокост. Нова історія» відповідає на два фундаментальні питання про Голокост: як і чому це сталося? Вона ґрунтується не лише на останніх наукових дослідженнях, а й на 25-річних опитуваннях очевидців — тих, хто вижив, і злочинців, які діяли під прикриттям ідеології. Лоренс Ріс проводить читача від найжахливіших часів Голокосту до останніх днів Третього Рейху. Він детально розглядає політику Гітлера та доводить, що єдиного рішення розпочати Голокост не було — один із найстрашніших злочинів в історії людства був спричинений маленькими кроками і рішеннями, які приймалися нацистами. І хоч найбільша відповідальність за усі жахи того періоду лежить на Гітлерові, автор переконує: винні усі, хто зміг це допустити.

 

Елі Візель «Ніч. Світанок. День»

Елі Візель (1928 —2016) — єврейський, французький та американський письменник, журналіст, громадський діяч. Лауреат Нобелівської премії миру 1986 року. Писав на їдиш, французькою і англійською мовами. Завдяки його публікаціям 1950-х років в світі поширилося визначення поняття Голокост. Основою його творів став власний досвід і спогади про масове знищення євреїв під час Другої світової війни.

Елі Візель народився 1928 року у місті Мармарош-Сигіт (Мармарощина, Румунія) у єврейській родині. В цьому містечку Елі провів щасливе дитинство. В 1944 році всіх євреїв містечка депортували до Аушвіці, де були знищені мати і молодша сестра Елі Візеля. Потім Візель потрапив до Бухенвальда, де незадовго до звільнення загинув його батько. Трьом дітям із цієї родини вдалося вижити, одним із них був Візель. Незважаючи на те, що після війни Візель хотів тати письменником, він не наважувався згадати те, що пережив у концтаборах. Він написав романтичний шпигунський роман під псевдонімом Еліша Кармелі та подорожував по Індії. У Франції відомий письменник Франсуа Моріак спонукав Візеля художньо відтворити те, що він пережив. Результатом цього стала публікація першої книги Візеля на 800 сторінок «А світ мовчав», написаної їдишем. Французький, скорочений, варіант цієї книги вийшов двома роками потому під назвою «Ніч». Книга стала міжнародним бестселером, незважаючи на те, що навіть видавець Моріака не вірив у можливість успіху. У 1960 році побачила світ книга «Світанок», історія жертви нацистського терору, що намагається вбити ворогів нещодавно утвореної країни Ізраїлю. «День» (1961) розповідає про іншу людину, яка пережила Голокост і не може позбутися почуття провини за те, що зосталася живою тоді, як уся родина загинула в Аушвіці. Ці три книги — «Ніч», «Світанок», «День» — складають трилогію.

Події більшості романів Візеля розгортаються довкола Голокосту. «Коли я бачу, як щось стало стерпним, я не говорю про це. Ось чому я написав про Голокост так мало». Під час вручення Нобелівської премії Елі Візеля, який пройшов жахи Голокосту, назвали «посланцем до людства». Його послання було свідченням, повтореним і поглибленим творами великого автора». Центральною темою його художніх творів, есеїв та мемуарів завжди була боротьба проти зла, «людської негуманності щодо людини» та мовчазної бездіяльності.

 

Візель, Елі.  Ніч. Світанок. День / Елі Візель ; пер. з фр. В. Каденка, Є. Кононенко. — Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2021. — 288 с.

Байдужість Бога до людських страждань і смерті, зневіра людей та водночас їхні сподівання на гуманне до себе ставлення —  наскрізна тема творів Нобелівського лауреата, письменника Елі Візеля. Він писав: «Тиша Біркенау —  це інша тиша, не схожа на жодну. У ній крики, придушений шепіт молитви тисяч людських істот, приречених зникнути в темряві безіменності, це безкрайній попіл і прах. Мовчання людяності в хорі нелюдства. Мертва тиша в хорі смерті. Вічне мовчання під небесами, що згасають». Книги Елі Візеля стали свідченням про одну з найстрашніших трагедій ХХ століття — Голокост.

 

 

Кароліна Лянцкоронська «Воєнні спогади»

Кароліна Лянцкоронська (1898—2002), польська історикиня і мистецтвознавиця, діячка Полонії в Італії, народилася у родини найвідомішого в Австро-Угорський імперії мистецтвознавця, колекціонера і мецената Кароля Лянцкоронського. Граф походив зі знатного польського шляхетського роду. Матір’ю дівчинки була аристократка, німкеня Малгожата Ліхновська.  Змалечку Кароліна вільно розмовляла кількома мовами: з батьком — французькою та англійською, з матір’ю — німецькою, а з гувернанткою — польською.

Під час Першої світової війни Кароліна Лянцкоронська працювала санітаркою в реабілітаційному осередку у Відні. Однак обравши за фах не медицину, а мистецтвознавство, дівчина вступила до Віденського університету і згодом захистила дисертацію, присвячену живопису Мікеланджело. Смерть батька змусила її 1934 року переїхати до Львова й зайнятися успадкованими маєтками у Комарні й Роздолі. Незабаром у Львівському університеті імені Яна Казимира Кароліна  Лянцкоронська захистила докторську дисертацію, таким чином ставши першою в Польщі жінкою, що здобула докторський ступінь із мистецтвознавства.

Коли 1939 року Червона армія окупувала Львів, Кароліна на власні очі бачила грабунок, невігластво й варварство Азії —  так вона називала совітів. І відразу ж приєдналася до підпільного руху опору, вступивши до польської Спілки збройної боротьби (пізніше — Армія Крайова). НКВС неодноразово викликав Лянцкоронську на допити, аж урешті видав наказ про її арешт. Вважаючи, що перебування під окупацією німецьких загарбників («все ж таки там Європа») має бути легшим, ніж під чоботом совітів, Кароліна Лянцкоронська в травні 1941 року на підроблених документах виїхала до Кракова. Тут вона продовжила діяти в польському підпіллі і водночас легально працювала в Червоному Хресті, а згодом, за дорученням підпільного керівництва, — в Головній опікунській раді, яку Райх визнавав. Ця організація надавала гуманітарну допомогу в’язням нацистських тюрем. Кароліна Лянцкоронська стала однією із лідерок ради і об’їздила чимало в’язниць Генерал-губернаторства. У рамках акції вдалося допомогти 27 тисячам в’язнів.

1942 року Кароліна Лянцкоронська приїхала до Львова, а згодом — до Станиславова, щоб організувати філію ради. Допомагаючи в’язням місцевих тюрем, вона водночас намагалася з’ясувати обставини позасудової страти понад 20 львівських професорів та їхніх близьких, розстріляних гестапівцями на Вулецьких пагорбах у липні 1941 року. Згодом діячка наткнулася на таємниці розстрілу 250 представників інтелектуальної еліти Станиславова у Чорному лісі в серпні 1941 року. За обидва злочини відповідальний був передусім гауптштурмфюрер СС і начальник поліції безпеки в Станиславові Ганс Крюґер. За його ж наказом Кароліну Лянцкоронську арештували. Її витримка й гідність під час допиту доводили гестапівця до шалу.

Уникнути страти вдалося тільки завдяки тому, що за долю Лянцкоронської особисто перед Гіммлером клопотала Савойська династія. Кароліну перевели до львівської в’язниці на Лонцького, де вона провела кілька місяців до листопада 1942 року. 1943 року вона потрапила до концтабору Равенсбрюк, де вона провела понад два роки до закінчення війни. Повоєнна діяльність Кароліни Лянцкоронської заслуговує окремої розповіді: одна з найвідоміших польських державних діячок в еміграції, пресофіцерка славнозвісного Другого польського армійського корпусу генерала Владислава Андерса, ініціаторка та засновниця Польського історичного інституту в Римі та фамільного фонду Лянцкоронських.  До Польщі Кароліна Лянцкоронська так ніколи і не повернулася…

 

Лянцкоронська, Кароліна. Воєнні спогади. 22 вересня 1939 — 5 квітня 1945 / Кароліна Лянцкоронська ; пер. з пол. Наталі Ткачик. — Чернівці : Книги —ХХІ, 2023. — 424 с.

Цю книжку, написану 1945 року, впродовж десятиліть європейські видавці відкидали —  то як надто антиросійську, то як надто антинімецьку. Сьогодні спогади відомої польської діячки, науковиці, львів’янки Кароліни Лянцкоронської про події Другої світової війни звучать особливо гостро і суголосно з воєнним досвідом українців у ХХІ столітті. Кароліна Лянцкоронська описала те, що бачила на власні очі й учасницею чого їй довелося стати: прихід перших совітів до Львова 1939 року, допити НКВС, утечу до окупованого німцями Кракова, діяльність у польському русі опору, перебування у станиславівській в’язниці та конфронтацію з начальником станиславівського гестапо Крюґером, вирок смерті, ув’язнення у львівській та берлінських в’язницях, понад два страшні роки в Равенсбрюку. Але передусім ці спогади – про людяність у нелюдських обставинах, про внутрішню силу й гідність і про те, що війна – це не тільки про смерть, а й про шалену любов до життя.

 

 

Філіп Сендс «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова»

 

Філіп Сендс — професор права в Університетському коледжі Лондона та адвокат-практик в адвокатській палаті Матрікс. Часто виступає перед міжнародними судами, зокрема перед Міжнародним кримінальним судом та Міжнародним судом в Гаазі. Його залучали до багатьох найважливіших справ останніх років, зокрема щодо Піночета, Конго, Югославії, Руанди, Іраку та Гуантанамо. Його попередні книжки — «Беззаконний світ» (про війну в Іраку) та «Команда катувань» (про застосування тортур з боку адміністрації Буша). Активно співпрацює з Financial Times, The Guardian, New York Review та Vanity Fair; частий гість на радіо та телебаченні; учасник англійського ПЕН-клубу та Hay Festival of Literature & Arts (Великобританія).

 

Сендс, Філіп. Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова / Філіп Сендс ; пер. з англ. Павла Мигаля. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2022. —652 с.

Коли відомий юрист-міжнародник Філіп Сендс отримав запрошення прочитати для студентів-юристів лекцію у Львові, то вирішив, що це також нагода відкрити місто свого дідуся, який не любив розповідати про минуле. Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля призвели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю. У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.

 

Вільямсон Мюррей, Еллан Р. Міллет  «Війна, яку було необхідно виграти.  Друга світова: стратегії, битви, рішення»

Вільямсон Мюррей (1941—2023) — американський воєнний історик і письменник. Він є автором численних праць з досліджень воєнної історії та стратегії. Має ступень доктора наук з воєнно-дипломатичної історії, викладав у кількох університетах, військових академіях та коледжах, зокрема у Військово-повітряному коледжі США, Військовій академії Сполучених Штатів і Військово-морському коледжі.

Еллан Р. Міллет — американський воєнний історик і полковник у відставці Корпусу морської піхоти США. У 2004 році Міллет був названий лауреатом премії Семюеля Еліота Морісона від Товариства військової історії за дослідження. У 2008 році він отримав Прітцерську літературну премію за досягнення у військовій  літературі від Прітцкерівського військового музею та бібліотеки.

 

Мюррей, Вільямсон.  Війна, яку було необхідно виграти. Друга світова : стратегії, битви, рішення / Вільямсон Мюррей, Еллан Р. Міллет ; пер. з англ. Олександра Буценко. — Київ : Дух і Літера, 2023. — 656 с.

Жодна війна ХХ століття не була такою глибоко трансформаційною та руйнівною як Друга світова. Ця книга — є унікальною та потужною оперативною історією цієї війни, яка відтворює повну картину битв на землі, на морі та в повітрі. Вільямсон Мюррей і Еллан Р. Міллет аналізують операції та тактику ведення війни як на європейському, так і на тихоокеанському театрах воєнних дій. Ми бачимо, як розроблялися та переглядалися стратегії і як бойові загони намагалися виконувати накази. Автори представляють пронизливі портрети воєначальників обох воюючих сторін, демонструючи неоднозначності, з якими вони стикалися, описуючи можливості, якими вони скористалися і ті, які пропустили. Усюди ми бачимо зв’язок між фактичними військовими операціями та їхніми політичними і моральними наслідками. «Війна на перемогу» — це кульмінація багаторічних досліджень двох провідних американських військових істориків. Вони уникають пафосного погляду на війну, але зберігають глибоку зацікавленість щодо проблем, з якими зіткнулися союзники та які вони подолали, а також реалістичну оцінку досягнень і невдач Осі. Ця наукова розвідка є чи не найбільш повним і досконалим екскурсом в історію Другої світової — від японсько-китайської війни 1937 року до капітуляції Японії в 1945 році.

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

На хвилях ХІХ століття: 150-річчя творів світової літератури

 

ХІХ століття — «золота ера» в історії світової культури та науки. Ця епоха дала кожній країні блискучу плеяду вчених, композиторів, художників, архітекторів, письменників, поетів, драматургів. Друга половина ХІХ століття — це видатні наукові та археологічні відкриття, художні виставки та музичні гастролі, театральні прем'єри та літературні сенсації. Це був зоряний час Йоганна Штрауса і Ференца Ліста, Клода Моне і Миколи Лисенко, Жуля Верна і Івана Нечуя Левицького, Віктора Гюго і Марка Твена, Михайла Старицького і Марка Кропивницького… 

1874 рік особливий в історії української і світової літератури. Цього року народилися: англійський прозаїк і драматург Сомерсет Моем («Візерунковий покрив», «Театр», «На жалі бритви»), американська письменниця Ґертруда Стайн («Три життя», «Становлення американців», «Мати всім нам»), український письменник і громадський діяч Марко Черемшина («Карби», «Село вигибає», «Верховина»), американський поет, чотириразовий лауреат Пулітцерівської премії Роберт Фрост («Нью-Гемпшир», «Вибрані вірші», «Дерево-свідок»), англійський письменник, філософ і публіцист Ґілберт Кіт Честертон («Смиренність отця Брауна», «Мудрість отця Брауна», «Таємниця отця Брауна»), польський письменник Тадеуш Бой-Желенський («Слівця»), легендарний прем'єр-міністр Великобританії, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953 року Вінстон Черчилль («Спогади про Другу світову війну»).

1874 року побачили світ твори, які стали класикою світової і української літератури: Віктор Гюго роман «Дев'яносто третій рік», Еміль Золя «Завоювання Плассана» з серії романів «Ругон-Маккари», Жоріс-Карл Гюїсманс збірка віршів у прозі «Ваза з прянощами», Панас Мирний нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», Гюстав Флобер драматична поема «Спокуса святого Антонія», Жуль Верн «Таємничий острів» з серії науково-фантастичних і пригодницьких романів «Незвичайні подорожі», Іван Нечуй-Левицький повість «Хмари», Томас Гарді роман «Подалі від шаленої юрми».

 

Літературні факти 1874 року

19 лютого 1874 року під назвою «Дев'яносто три. Історія перша: Громадянська війна» був виданий останній роман видатного французького письменника Віктора Гюго (1802—1885). Твір відомий під назвою «Дев'яносто третій рік» і розповідає про останні дні Великої французької революції. 1928 року в київському видавництві «Сяйво» роман вийшов у перекладі Ольги Косач-Кривинюк і Любові Комарової, а 1929 року — переклад Христі Алчевської в «Державному видавництві України» (Харків).

Український письменник, етнограф, драматург Олекса Стороженко ((1805—1874), близько тридцяти років служив у війську. Після виходу у відставку займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. Перу письменника належать історичні повісті, оповідання, п’єси,  фантастичні новели, гуморески та казки: «Брати-близнята», «Закоханий чорт»,  «Вуси» і «Голка», «Гаркуша», «Кіндрат Бубненко-Швидкий», «Прокіп Іванович», «Дорош», «Мірошник»… У 1873—1874 роках Олекса Стороженко постійно листувався з одеським книговидавцем Василем Білим щодо завершення повісті «Марко Проклятий» та її видання. Перші шість розділів повісті з'явилися у львівському журналі «Правда» у 1870—1876 роках. Згодом опубліковано 16 розділів посмертно у 1879 році в одеській «Типографії Л. Нітче».

Англійського письменника Вільяма Вілкі Коллінза (1824—1889) в усьому світі знають як автора широковідомих романів «Жінка в білому» (1860) та «Місячний камінь» (1867), які поклали початок розвитку детективного жанру в Англії. Між 1870 і 1889 роками Коллінз написав ще 15 романів, зокрема «Жовту маску», «Готель з привидами», «Гроші міледі». У 1873—1874 роках Вілкі Коллінз вирушив у Сполучені Штати Америки для читання лекцій. Проте його приваблювала акторська кар’єра і гучний успіх, який він розділив зі своїм другом Чарльзом Дікенсом. !874 року обоє виконали дві головні ролі у п’єсі «Замерзла глибина». Успіх був приголомшливий.  

Французького письменника Еміля Золя (1840—1902) часто називають представником так званої «натуральної школи». Натуралізм в літературі склався в останній третині ХІХ століття. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності. Еміль Золя створів 20-томну серію романів «Ругон-Маккари» — історія однієї родини. Дія першого роману «Кар'єра Ругонів» відбувається в дні після державного перевороту 2 грудня 1851 року, а останнього — «Доктор Паскаль» —  у 1870 році. Роман «Завоювання Плассана», четверта частина «Ругон-Маккарів», був виданий 1874 року. Як і в першому романі «Кар'єра Ругонів», дія відбувається у вигаданому містечку Плассан, що співвідноситься до Екс-ан-Провансу, де Золя провів дитинство та юність.

Жоріс-Карл Гюїсманс (1848—1907), французький письменник та літературний критик, перший президент Гонкурівської академії, у 1874 році опублікував свою першу книгу під назвою «Ваза з прянощами» — збірку віршів у прозі, написаних під впливом Бодлера та Алоїзіуса Бертрана. Коли вона була відхилена декількома видавництвами, він, нарешті, надрукував її за власний рахунок. І хоч ця книга викликала мало уваги, проте вона вже виявила елементи неповторного стилю автора. З цього часу він, як правило, підписував свої твори ініціалами, а не повною формою імені: Ж. -К. Гюїсманс.

Літературну діяльність  видатний український письменник Панас Мирний (1849—1920) почав з поезій. Разом з віршами з’являються й перші драматичні твори. 1872 року у львівському журналі «Правда» було надруковано його вірш «Україна» і оповідання «Лихий попутав». З цього часу він постійно виступав у пресі з новими прозовими творами, які відразу привертали увагу літературної громадськості. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який був покладений в основу майбутнього роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Великим твором французького письменника Гюстава Флобера (1821—1880) стала драматична поема «Спокуса святого Антонія», яку іноді називають романом. Флобер задумав драму про святого Антонія ще в молодості і кілька разів повертався до цього задуму протягом усього життя. Першим поштовхом стали враження від однойменної картини, яку письменник побачив у Генуї в 1845 році. У вересні 1849 року Флобер закінчив першу версію драми, а 1856 — другу. Нарешті, 1874 року було опубліковано третій і останній варіант тексту.

 

Жуль Верн роман «Таємничий острів» (1873—1874)

Французького письменника Жуля Верна (1828—1905) з дитинства вабило море. В одинадцятилітньому віці він таємно найнявся юнгою на шхуну «Коралі», яка вирушала до Індії, але батько повернув до дому утікача. За наполяганням батьків, Верн закінчив юридичний факультет Сорбонни (1847—1851), але не продовжив справи батька — власника нотаріальної контори, оскільки захопився театром. Перші його твори — вірші, оповідання, водевілі, лібрето комічних опер — успіху майже не мали. Але Жуль Верн привернув увагу видавця П’єра-Жуля Етцеля, який 23 листопада 1862 року уклав з ним контракт, за яким Верн зобов’язаний був протягом двадцяти років готувати щорічно до друку по два романи. Договір дав письменнику засоби до існування, водночас наклавши на нього обтяжливу матеріальну відповідальність. Першим романом «П’ять тижнів на повітряній кулі» (1863) Жуль Верн поклав початок величезної серії науково-фантастичних і пригодницьких романів «Незвичайні подорожі», над якою він працював понад 40 років. Творчий доробок Жуля Верна вражає масштабністю. Серія містить 63 романи і 2 збірки повістей та оповідань, виданих у 97 книжках: «Подорож до центру Землі» (1864), «Подорож з Землі на Місяць» (1865), «Подорож капітана Гаттераса» (1866), «Діти капітана Гранта» (1868)…  Крім романів, Жуль Верн написав десять наукових досліджень з географії. Найзначніша з них — тритомна «Історія великих подорожей».

 

Верн, Жуль. Таємничий острів : роман / Жуль Верн ; пер. з фр. Віктор Омельченко. — Тернопіль : Вид-во  «Навчальна книга—Богдан»,  2019. — 528 с. — (Серія «Світовид»).

Науково-фантастичний пригодницький роман Жуля Верна «Таємничий острів» був написаний впродовж 1873—1874 років і виданий у видавництві П’єра-Жуля Етцеля 1874 року. Це заключний роман трилогії, куди входять також романи «Діти капітана Гранта», «Двадцять тисяч льє під водою». Під час Громадянської війни (1861—1865) у США п'ятеро північан вирішують втекти на повітряній кулі з Ричмонда — обложеної столиці конфедератів.

«Скидайте усе важке! Все за борт! Господи, поможе! Ці слова лунали вад безлюдними просторами Тихого океану близько четвертої години пополудні 23 березня 1865 року. Напевне, й досі усі пам'ятають страшний ураган, який того року під час весняного рівнодення налетів із північного сходу, й атмосферний тиск на барометрі впав до семисот десяти міліметрів. Ураган не вщухав з 18 до 26 березня і завдав величезної шкоди в Америці, Азії та Європі, захопивши зону завширшки в тисячу вісімсот миль, що простягалася до екватора навкоси від тридцять п'ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, злизані велетенськими бурунами будівлі на узбережжях, викинуті на берег кораблі... — такі були наслідки нещадної люті того грізного урагану. За скоєним лихом він перевершив навіть ті тайфуни, що завдали неймовірної шкоди Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 28 жовтня 1825 року.

Отож саме тоді, коли на суші й на морі шаленів нечуваний ураган, не менша драма відбувалася і в розбурханому повітрі. І справді, аеростат, захоплений у потужний повітряний коловорот, був винесений, мов кулька, на вершину смерчу і, обертаючись навколо своєї осі разом із стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев'яносто миль на годину.

Під нижнім обручем сітки повітряної кулі хиталася гондола з п'ятьма пасажирами, які ледве бачили один одного в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що здіймався від самого океану. Звідки ж летіла та повітряна куля, ота беззахисна іграшка невмолимої бурі? З якої точки землі злетіла вона за хмари? Адже аеростат, безумовно, не міг вирушити в політ під час урагану. А ураган бушував уже добрих п'ять днів, — його перші ознаки з'явилися ще 18 березня. Отож були всі підстави гадати, що прилетів він із дуже далеких країв, бо за такої швидкості покривав, очевидно, не менш як дві тисячі миль на добу.

Та хоч би як там було, повітряні мандрівники не мали жодної можливості визначити відстань, подолану відтоді, як вони піднялися в повітря, — для цього їм бракувало і точки відрахунку, і засобів… І лише після стрімкого спуску додолу, побачивши під гондолою розбурхані хвилі, мандрівники нарешті збагнули, яка небезпека чекає на них… Під ними й справді не було ні материкових земель, ні найменшого острівця. Ніде не виднілося ані клаптика суші, за яку можна було б зачепитися якорем і приземлитися… Навколо тільки безмежне море з усе ще оскаженілим громаддям хвиль…

Від світанку куля, яку вітер невпинно гнав на південний захід, пролетіла велику відстань, що вимірювалась сотнями миль, і справді у цьому напрямку перед мандрівниками завиднівся досить високий берег… Мандрівники чітко бачили цяточку тверді, досягти якої необхідно будь-що. Вони ще не знали, острів там чи материк, так само, як не знали, в який кінець світу їх заніс ураган; та хоч би яка була та земля, гостинна чи ворожа…».

 

Іван Нечуй-Левицький повість «Хмари» (1874)

«Пишу те що бачив і що знаю, а чого не знаю, за те не берусь» — творче кредо яскравого українського письменника Івана Нечуя-Левицького,  майстра реалістичної прози, який жив і творив в одну з найтрагічніших епох в історії української культури. Літературний талант письменника проявився у різних жанрах: романах, повістях, оповіданнях, новелах, казках, драмах. Він є автором художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. Зі сторінок його творів постає розмаїта галерея колоритних персонажів: селян та міщан, чиновників та дрібних шляхтичів, інтелігентів та людей суспільного «дна»… Класикою української літератури стали його кращі твори: соціально-побутові повісті «Микола Джеря» (1878), «Бурлачка» (1878) та «Кайдашева сім’я» (1879).

Перші твори письменника — «Дві московки» (1868), «Рибалка Панас Круть» (1868) та «Причепа» (1869), підписані псевдонімом Нечуй, придбаним від прізвища козацького полковника з улюбленої народної «Думи про Нечуя» і надруковані в львівському журналі «Правда», привернули увагу критиків та читачів. Найвищого розквіту творчість Івана Нечуя-Левицького досягає в другій половині 70-х — на початку 80-х років ХІХ століття. Саме в цей час виходять друком його славнозвісні повісті та оповідання «Микола Джеря», «Бурлачка, «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі»… Завершується цей період діяльності письменника повістю-хронікою з побуту духовенства «Старосвітські батюшки та матушки».

 Повість Івана Нечуя-Левицького «Хмари» була написана у 1870–1871 роках, і вперше опублікована у 1874-му році в збірнику «Повісті Івана Левіцького». Письменник у повісті звертається до теми української інтелігенції. Назва «Хмари» символізує національний гніт, здійснюваний російським царизмом на Україні. Рецензуючи повість, український письменник Олександр Якович Кониський відзначив життєву основу твору й актуальність порушених проблем для України, окутаної хмарами.

 

Нечуй-Левицький І. Хмари : повість / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Андронум, 2021. — 276 с.

Звернення до теми інтелігенції, до проблем її зав’язків з народом і визвольним рухом сприяло розширенню тематичних обріїв української літератури. У атмосфері моральної задухи формується характер головних героїв. Це люди широких прогресивних поглядів, які, незважаючи на всі перепони, своєю просвітницькою діяльністю здіймають хвилі національної свідомості народу та розганяють «хмари», прагнучи до світла. Повість «Хмари» приваблює динамічним сюжетом, колоритною мовою, блискучим знанням народних звичаїв, мальовничими описами Києва та інших куточків України, вірою героїв у майбутнє і дає можливість читачеві краще зорієнтуватися в історії України, зблизька побачити, як і чим жила молодь того часу.

Повість Івана Нечуя-Левицького «Хмари»  можна назвати першим твором про Київ, де місто змальовано з любов’ю.  «За Дніпром з'явилась чарівнича, невимовне чудова панорама Києва. На високих горах скрізь стояли церкви, дзвіниці, неначе свічі палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти їх стояла лавра, обведена білими високими мурованими стінами та будинками, й лисніла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квіток. Коло лаври ховались у долинах між горами пещери з своїми церквами, між хмарами садків та винограду. А там далі, на північ, на високому шпилі стояла церква св. Андрея, вирізуючись всіма лініями на синьому небі: коло неї Михайлівське, Софія, Десятинна... Поділ, вганяючись рогом в Дніпро, неначе плавав на синій, прозорій воді з своїми церквами й будинками. Всі гори були ніби зумисне заквітчані зеленими садками й букетами золотоверхих церков, їх заквітчала давня невмираюча українська історія, неначе рукою якогось великого артиста...».

 

Томас Гарді роман «Подалі від шаленої юрми» (1874)

Відомий англійський письменник Томас Гарді (1840—1928) народився у родини дрібного підрядчика. Дитячи роки проминули у патріархальній атмосфері сільської Англії ХІХ століття, де ще були живими давні традиції та звичаї. У 1856 році Томас став учнем місцевого архітектора в Дорчестері. Протягом наступних шести років він займався самоосвітою: класична література, історія, філософія, німецька, французька, грецька, латинська мови. Поглиблене та різностороннє читання Гарді продовжував усе життя. У 1862 році він вирушив у Лондон, де впродовж п’яти років працював і вивчав готичну архітектуру у відомого архітектора Артура Бломфілда, відвідуючи водночас вечірні курси при Королівському коледжі.

Рукопис першого роману «Бідняк і леді» (1867), відхилений видавцями, Томас Гарді особисто знищив. Протягом 1871— 1897 років з- під пера Гарді вийшло 14 романів, об’єднаних автором у три цикли: «Романи винахідливі та експериментальні», «Романтичні історії та фантазії» та «Романи характерів і середовища» — «Під зеленим деревом»( 1872), «Подалі від шаленої юрми» (1874), «Повернення на батьківщину» (1878), «Мер Кестербріджа» (1886), «Тесе із роду Д’Ербервіллів» (1891), «Джуд Непомітний» (1895). В основі циклу «Романи характерів та середовища» — трагічне зіткнення людини з обставинами, оточенням, порядком світобудови. Дія у романах і оповіданнях Томаса Гарді розгортається у вигаданому місці — чарівному  Вессексі. В цій мальовничій сільської місцевості живуть і страждають мужні і щирі герої Гарді, драматична доля яких не залишає байдужим нікого.

У 1888 році Томас Гарді зібрав опубліковані раніше в газетах і журналах твори малої епічної форми у цикл «Вессекські оповідання». Згодом вийшли друком ще три збірки: «Трупа шляхетних дам» (1891), «Маленькі іронії життя» (1894), «Змінена людина « (1913), усього близько сорока повістей та оповідань. У 1903— 1908 роки  Гарді створив епічну драму «Династії», в якій звернувся до епохи наполеонівських війн. Останні три десятиліття життя Томас Гарді присвятив поетичній творчості. Його віршова спадщина охоплює близько тисячі творів різноманітних жанрів, які склали вісім поетичних збірок.

 

Томас Гарді. Подалі від шаленої юрми / Гарді Т. ; пер. з англ. Дмитро Троценко. — Київ : Велмайт, 2015. — 512 с.

«Подалі від шаленої юрми» — один з найвідоміших творів Томаса Гарді. Наприкінці 1872 року редактор Леслі Стівен запропонував Томасу Гарді написати роман для свого часопису «Cornhill Magazine». Гарді відповів згодою. Роман публікувався з січня по серпень 1874, а в листопаді того ж року вийшов окремим виданням у двох томах з ілюстраціями Елен Пейтерсон, яку Томас Гарді вважав найкращим ілюстратором своїх творів. Перші випуски роману друкувалися анонімно, але хвиля похвал читачів та критиків спонукала автора відкрити своє ім'я. Саме цей роман приніс Томасу Гарді світову славу.

 

Подалі від шаленої юрми

Жанр — драма

Режисер — Томас Вінтербер

Рік — 2015

Стрічку знято на основі однойменного роману Томаса Гарді. Англія Вікторіанської доби. Молода, симпатична і владна власниця ферми Батшеба Еверден підтримує стосунки із трьома різними чоловіками, що не схожі між собою: Ґабріель Оук — фермер, що займається розведенням овець, успішний і дорослий холостяк Вільям Болдвуд, а також Френк Трой — сержант королівських військ. Чим закінчиться ця неймовірна любовна драма?

 

 

Джерела з історії світової літератури ХІХ століття

• Баканов, Андрій. Томас Гарді // Гарді, Томас. Троє незнайомців : новели / Томас Гарді ; пер. з англ.—  Київ : Дніпро, 1978. — С. 5—16.

• Герасимова Г. П. Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2010. —Т. 7 : Мл— О. — С. 382—383.

• Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури ХІХ— початку ХХ століття : навч. посібник / Г. Й. Давиденко, О. М. Чайковська. — 2-ге вид. — Київ : Центр учбової літератури, 2009. — 400 с.

• Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) // Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки) : у 2 кн. : підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська, С. С. Кіраль та ін. ; за ред. О. Д. Гнідан. — Київ : Вища школа, 2002. — Кн. 1. — С. 195—238.

• Кірнозе З. Верн, Жуль (1828—1905) // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — Т. 1 : А — К. — С. 276—277.

• Коршунова С. Гарді, Томас (1840—1928) // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — Т. 1 : А — К. — С. 345—348.

• Шевчук В. Про «захмарених» героїв Івана Нечуя-Левицького, а також закон про тенденцію художнього твору і його мистецьку повновартність // Нечуй-Левицький І. С. Хмари : повість : для ст. шк. віку / передм. В. О. Шевчука ; приміт. В. Я. Панченко ; худож.-оформл. М. С. Пшінки. — Київ : Веселка, 1993. — С. 5—12.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.