Календар «Світ мистецтва»: ювіляри серпня 2023 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку серпня календаря «Світ мистецтва»

Франція в іменах: історія, наука, література

 

Французький інститут в Україні, який є складовою частиною Відділу культури та співробітництва Посольства Французької Республіки в Києві, має на меті популяризацію французької культури та мови, а також сприяє налагодженню ефективного довготривалого співробітництва з установами культури України. Продовжуємо знайомити із книжками, отриманими в подарунок від Французького інституту в Україні: Бернар Фан «Шарль де Голль», Альбер Камю «Перша людина», Альбер Камю «Міф про Сізіфа. Бунтівна людина», Альбер Камю «Щоденники», Антонен Арто «Театр і його Двійник», Жак Атталі «Історії про море»,  Елі Візель «Ніч. Світанок. День», Мішель Пастуро «Кольори наших споминів»…

 

Шарль де Голль

Шарль де Голль (1890—1970) — французький державний, військовий і політичний діяч та винятково важлива особистість в історії Франції. Це місце належить йому завдяки звершенням на користь країни та політичним рішенням, до прийняття яких він зумів спонукати французів. Оскільки більша частина його діяльності вписана в драматичний контекст історії, значущість цієї постаті видається ще вагомішою.

 

Фан Б. Шарль де Голль / Бернар Фан ; пер. з фр. З Борисюк. — Київ : Ніка-Центр ; Львів : Вид-во Анетти Антоненко, 2020. — 200 с.

Талановитий оповідач і досвідчений історик Бернар Фан простежує унікальний життєвий шлях знаменитого французького генерала і політика Шарля де Голля. Він воював на фронтах Першої світової війни, обіймав високі посади в армії, поєднуючи військову кар’єру з літературною працею. Під час Другої світової війни розгорнув прапор боротьби за звільнення Франції, повернув їй ранг великої держави і очолив Тимчасовий уряд. Довгі роки де Голль перебував в опозиції, але, врешті-решт, повернувся до влади, заснував П’яту Республіку і став її першим Президентом. Обіймаючи цю посаду десять років, де Голль зробив величезний внесок не тільки в історію сучасної Франції, а й у світову історію. Тож разом з автором спробуємо поглянути, яким було життя Шарля де Голля, присвячене службі задля величі Французької Республіки.

 

Альбер Камю

Альбер Камю (1913—1960) — французький романіст, філософ, публіцист, один із лідерів філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 року. Камю за життя називали «володарем дум», і нині він вважається одним з найвизначніших письменників і мислителів ХХ століття, твори якого перебувають на стику художньої прози і філософського трактату. Камю прагнув залишатися повністю незалежним, перебуваючи в гущавині суспільно-ідеологічної битви, не приставати до жодного із суперницьких таборів, що й знайшло відображення в його творах. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки «Чужий», «Чума», «Падіння», «П’єси», «Вигнання і царство».

 

Камю А. Перша людина / Альбер Камю ; пер. з фр. О. І. Жупанського ; худож.-оформлювач М. С. Мендор. — Харків : Фоліо, 2021. —  251 с. — (Зібрання творів).

«Перша людина» — незавершений автобіографічний роман Камю, який побачив світ лише через третину століття після смерті автора і мав приголомшливий успіх. Коли 4 січня 1960 року письменник загинув в автокатастрофі, чорновий рукопис «Першої людини» виявили у його дорожній валізі. Роман охоплює життя Жака Кормері від народження до його навчання у ліцеї в Алжирі — це зворушлива розповідь про дитинство, отроцтво, болісну любов сина до матері, про пошук зниклого батька, але також це роман про історію колоністів у величезному і не завжди гостинному Алжирі, про складні стосунки цієї країни з колоністами, про глибокі наслідки війни та політичної революції…

 

Камю А. Міф про Сізіфа. Бунтівна людина / Альбер Камю ; пер. з фр. О. І. Жупанського ; худож.-оформлювач М. С. Мендор. — Харків : Фоліо, 2022. —  446 с. — (Зібрання творів).

Альбер Камю завжди прагнув залишатися повністю незалежним і, перебуваючи в гущавині суспільно-ідеологічної битви, не приставати до жодного із суперницьких таборів. Світогляд письменника знайшов яскраве відображення у двох його найбільших філософських працях — «Міфі про Сізіфа» (1942) та «Бунтівній людині» (1951), які свідчать, за визначенням самого автора, про перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту». Якщо в основі «Міфу про Сізіфа» лежить твердження абсурдності буття, уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості, то у «Бунтівній людині», проаналізувавши великий історичний матеріал, Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції у тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення на значно жорстокіших гнобителів.

 

Камю А. Щоденники / Альбер Камю ; пер. з фр. Є. Т. Марічева ; худож.-оформлювач М. С. Мендор. — Харків : Фоліо, 2021. —  540 с. — (Зібрання творів).

Починаючи з 1935 року і до самої смерті у 1960-му, коли він загинув в автомобільній аварії, Альбер Камю, письменник, який ще за життя став класиком французької літератури, вів свої так звані зошити. Щоб уникнути плутанини із іншими нотатками — «Зошитами Альбера Камю», — перші видавці обрали назву «Щоденники». У цих записах письменник намагається зрозуміти світ і самого себе, в них можна побачити його творчі пошуки і роздуми, за якими постає образ людини з активною життєвою позицією: «Ставити питання про абсурдний світ — значить спитати: “Чи змиримося ми з відчаєм і нічого не робитимемо?” Гадаю, що жодна чесна людина не може відповісти “так”».

 

Елі Візель

Елі Візель (1928 —2016) — єврейський, французький та американський письменник, журналіст, громадський діяч. Лауреат Нобелівської премії миру 1986 року. Писав на їдиш, французькою і англійською мовами. Завдяки його публікаціям 1950-х років в світі поширилося визначення поняття Голокост. Основою його творів став власний досвід і спогади про масове знищення євреїв під час Другої світової війни. Під час вручення Нобелівської премії Візеля, який пройшов жахи Голокосту, назвали «посланцем до людства… Його послання було свідченням, повтореним і поглибленим творами великого автора». Центральною темою його художніх творів, есеїв та мемуарів завжди була боротьба проти зла, «людської негуманності щодо людини» та мовчазної бездіяльності.

 

Візель, Елі.  Ніч. Світанок. День / Елі Візель ; пер. з фр. В. Каденка, Є. Кононенко. — Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2021. — 288 с.

Байдужість Бога до людських страждань і смерті, зневіра людей та водночас їхні сподівання на гуманне до себе ставлення —  наскрізна тема творів Нобелівського лауреата, письменника Елі Візеля. Він писав: «Тиша Біркенау —  це інша тиша, не схожа на жодну. У ній крики, придушений шепіт молитви тисяч людських істот, приречених зникнути в темряві безіменності, це безкрайній попіл і прах. Мовчання людяності в хорі нелюдства. Мертва тиша в хорі смерті. Вічне мовчання під небесами, що згасають». Книги Елі Візеля стали свідченням про одну з найстрашніших трагедій ХХ століття — Голокост.

 

Антонен Арто

Антонен Арто (1896—1948) — французький письменник, драматург, реформатор театру, актор, поет, есеїст. Арто був співзасновником у 1927 році «Театру Альфреда Жаррі». Відомий як автор концепції Театру жорстокості. Арто — автор численних есе та маніфестів, присвячених театру. «Театр і його Двійник» — найвідоміша книжка Арто, яка розкриває його концепцію театру. Усе своє недовге життя Антонен Арто намагався робити неможливе: дивитися на тіньову частину світу; на ту його половину, де є місце сакральному та жорстокості, безформеному та божевільному, але яка ховає водночас можливості для справжньої поезії…

 

Арто, Антонен. Театр і його Двійник / Антонен Арто ; з фр. пер. Р. Осадчук. Вільний та божевільний Антонен Арто : післямова / Т. Огаркова. — Київ : Вид-во Жупанського, 2021. — 280 с.

Увазі українського читача вперше пропонується збірка вибраних творів французького письменника-авангардиста, реформатора театру й філософа Антонена Арто (1896–1948). Концепція театру жорстокости, викладена Арто у збірці есеїв «Театр і його Двійник», – не просто ще одна методологія авангардного театру. Рамки тут значно ширші. Двійником театру Арто бачить такі здавалось би несумісні явища, як чума, алхімія, метафізика і жорстокість, яка в Арто має космічні виміри і є своєрідним життєвим принципом. Арто закликає поставити під сумнів вузькі уявлення про культуру й, звертаючись, зокрема, до традицій східного театру, спробувати відшукати істинну, магічну культуру, яка відповідатиме справжній поезії та квінтесенції реального життя. До першої частини видання увійшла знаменита збірка есеїв Антонена Арто «Театр і його Двійник». Друга частина є своєрідним двійником першої, теоретичної частини, тут представлені твори для сцени – п’єси та сценарії, серед них єдина п’єса, написана за принципами Театру Жорстокості «Ченчі», сценарій єдиного знятого Арто фільму «Пастор і мушля» та інші твори, а також листи й маніфести письменника. Завершує видання есей літературознавиці Тетяни Огаркової «Вільний та божевільний Антонен Арто».

 

Жак Атталі

Жак Атталі (01.11.1943) — французький економіст, банкір, письменник і політичний діяч. Народився і виріс в Алжирі, а у 1956-му, через два роки після початку Алжирської війни, перебрався з родиною до Парижа. Разом зі своїм братом- близнюком Бернаром Жак навчався в ліцеї Janson-de-Sailly. 1963 року закінчив Політехнічну школу, а пізніше отримав диплом Інституту політичних досліджень та закінчив французьку Національну школу адміністрації. Набув особливої популярності у 1981 році завдяки високому становищу в апараті Президента Франції Франсуа Міттерана. У квітні 1991 року став першим главою Європейського банку реконструкції та розвитку. Є членом Більдерберзького клубу, який складається приблизно зі 130 членів, це переважно впливові люди в сфері політики, бізнесу та банківської справи, а також голови провідних західних ЗМІ. Прихильник глобальної історії. Автор понад десяти книжок різноманітної тематики.

 

Атталі Ж. Історії про море / Жак Атталі ; пер. з фр. М. Марченко. — Київ : Ніка-Центр, 2022. — 212 с., 8 с. кольор. вкл. — (Серія «УІАЕ НЦМАИАЕ» ; вип. 12).

Прихильник глобальної історії, ерудит та інтелектуал, радник президентів і всесвітньо відомий письменник Жак Атталі розповідає історію моря від моря, а не від континенту, охоплюючи своїм поглядом увесь Світовий океан. Саме тут упродовж тисячоліть розгортається захоплююча драма народження й занепаду великих цивілізацій. Саме морем тисячоліттями циркулювали не лише товари, а й передові ідеї. Саме тут вирує дух свободи. Завдяки контролю над океанами імперії сягали найамбітніших вершин, а втративши контроль над морями, швидко занепадали. Усі війни, у тому числі обидві мирові, відбувалися на суходолі, але починалися через прагнення панувати на морі. Майбутній перерозподіл світу, геополітичні несподіванки, поява нових потужних наддержав — ось що готує нам море.

 

Мішель Пастуро

Мішель Пастуро  народився в Парижі в 1947 році, навчався в Сорбонні та в Національній школі хартій, де 1972 року захистив дисертацію на тему геральдичного бестіарію за доби Середньовіччя. Спершу служив доглядачем в Управлінні медалей Національної бібліотеки, далі 1982 року був обраний науковим керівником у Практичній школі вищих досліджень, де відтоді посідає кафедру історії середньовічної символіки. Також він двадцять років (1987—2007) був науковим керівником у Школі вищих досліджень у соціальних науках, присвячуючи семінари символічній історії європейських суспільств.  Беручи на себе різні академічні та громадські функції, Мішель Пастуро був запрошеним професором у кількох європейських університетах, зокрема в Лозанні та Женеві. Стає кореспондентом Інституту Франції (Академія надписів і красного письменства) і президентом Французького товариства геральдики та сфрагістики. Мішель Пастуро опублікував близько сорока наукових праць: «Шахівниця Карла Великого. Гра для гри», «Диявольська матерія. Історія смужок і смугастих тканин», «Трактат з геральдики»…

 

Пастуро М. Кольори наших споминів / Мішель Пастуро ; пер. з фр. А. Рєпи. — Київ : Ніка-Центр ; Львів : Вид-во Анетти Антоненко, 2020. — 232 с.

Чи замислюємося ми, яку роль грає колір у нашому житті? Мабуть, що ні. Адже ми так звикли до різнобарв’я світу, що у вирі сучасного життя майже не помічаємо цього. Утім колір має давню, багату й загадкову історію. Ви хочете дізнатися, коли жовтий став кольором перемоги і чому діти не люблять фіолетовий? Чому червона автівка не надто пасує поважному «батечку сімейства» і чи справді спати на чорних простирадлах означає прикликати до себе ночами диявола? Чому зелений іще від доби Середньовіччя набув поганої слави, що подеколи переслідує його й сьогодні, а смужки на одязі донедавна сприймали як щось непристойне? Тож вирушайте у захопливу подорож разом із французьким істориком Мішелем Пастуро — ерудованим мрійником, цікавим оповідачем, знаним фахівцем кольорів. Його «хроматичний щоденник», довжиною в півстоліття (1950–2010), простежує історію кольорів у Франції та Європі й охоплює чи не всі царини людського життя — одяг і їжу, спорт і кіно, літературу, мову та живопис, емблеми, герби та прапори, музеї, метро тощо. Кольори навкруги. Варто їх побачити.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

Володимир Великий: 5 історичних романів про часи Київської держави Х-ХІ століть

 

Минуло багато століть з того знаменного року, коли за часів правління Володимира Великого християнство стало державною релігією в Київській Русі, однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи. 

Володимир Святославич — син Святослава Ігоревича, онук Великої київської княгині Ольги, у 980 році посів київський княжий стіл. Політика Володимира як великого князя київського була спрямована на централізацію держави, об’єднання розрізнених східнослов’янських племен. Володимир Святославич провів низку реформ, а прийняття християнства у 988 році та встановлення його як державної релігії стало найвизначнішим кроком в політиці князя. З прийняттям християнства, змінився і статус Києва, як столиці великої християнської держави, релігійно-культурного центру східно-слов’янських народів.

Володимир розгортає багатогранну культурну діяльність: споруджуються перші кам’яні церкви у Києві, зокрема Десятинна, засновуються школи для підготовки духовенства, вникають численні монастирі, в яких зосереджуються перекладачі грецьких книг, літописці, лікарі, іконописці. За Володимира істотно розширюються межі самого Києва, а на порубіжжі держави будуються фортеці. Відбувається реформа фінансової системи — з’являються карбовані золота і срібна монети, виготовлені на кшталт візантійських. Наприкінці життя Володимир Великий став найшановнішою особою в Київській Русі. У ХІІІ столітті православна церква канонізувала його як рівноапостольного і зарахувала до лику святих.

Одним із символів Києва став пам'ятник Володимиру Великому, споруджений у 1853 році та розташований на нижній терасі Володимирської гірки. Архітектор — Олександр Тон, скульптори — Василь Демут-Малиновський (барельєфи), Петро Клодт (статуя).

Пам'ятник Володимиру Великому (м. Київ)

Враховуючи загальновизнаний вплив Володимира Великого на розвиток державності та суспільного життя на землях сучасної України, його зобразили на лицьовому боці усіх різних видів банкнот номіналом 1 гривня і чотирьох монетах. Постать князя Володимира Святославича оспівано в билинах та легендах. Йому присвячені історичні романи «Ідоли падуть» Юліана Опільського, «Володимир» Семена Скляренко, «Похорон богів» Івана Білика, «Володимир, син Святослава» Василя Босовича, «Тисячолітній Миколай» Павла Загребельного.

 

Юліан Опільський «Ідоли падуть» (1927)

Юліан Опільський (справжнє ім’я — Рудницький Юрій Львович; 1884—1937) — письменник, педагог. Автор низки історичних повістей та романів з історії України: «Іду на вас» (1918), «В царстві золотої свободи» (1920), «Золотий лев» (1926), «Ідоли падуть» (1928), «Сумерк» (1929). У них постає широка панорама минулого:  зміцнення Київської Русі за часів великих князів київських Святослава Ігоровича і Володимира Святославича, події XVI століття, коли українські землі стали ареною боротьби між Польщею та Литвою, опір українського населення. завойовникам, зокрема героїчна оборона Луцького замку та початки пробудження національної свідомості.

Літературне ім’я Юрій Львович взяв від назви рідного краю — Опілля. Найбільшу цінність історичної прози письменник вбачав в тому, що «вона в’яже віддалені від нас часи з теперішнім вічним, незмінним, загальнолюдським підкладом. Через те ілюструє вона минувшину, допомагає не раз визначитися у безладді і дає науку на майбутнє». Історичні твори Юліана Опільського містять у собі саме такий «Загальнолюдський підклад», який у наш час набуває особливо актуального значення.

 

Опільський Ю. Ідоли падуть : роман / Юліан Опільський. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2020. — 300 с.

Роман Юліана Опільського «Ідоли падуть» розповідає про князювання Володимира Святославича та запровадження християнства, що допомогло зміцнити становище Київської держави й утвердити її місце серед країн Європи. Автор розкриває складний процес зміни світосприйняття при переході на нову віру, який утвердився через синтез традиції язичництва і християнського віровчення.

«Гридні принесли величезний дубовий хрест, що його князь приготовив завчасу, викопали глибоку яму, і тоді князь власноручно перев’язав вершок хреста линвою, даючи знак, щоб потягли його вгору. Затріщали гужі, ухнули гридні, і серед урочистої мовчанки над юрбою полян став звільна підійматися хрест господній. А тоді залунав над головами могутній голос князя:

Народе мій! Ось знак триєдиного бога вседержителя, який обіймає всіх і вся. Йому я завдячую вінком влади та сили. І вам він дав перемогу над ворогом. Йому поклоняюся я та бояри мої, поклонися йому і ти!

Наче лан спільного збіжжя, живі ряди пішли за прикладом князя, похилившися. Один тільки волхв стояв осторонь блідний, простоволосий, заляканий, довго не розуміючи переміни. . Прибитий словами князя і невеселими міркуваннями над тим, де він тепер дінеться, волхв пошкандибав у капище. Та за якусь годину ждала його чимала втіха. Прийшло декілька мирян із запитом, чи він і для нового бога приймає приноси і чи зуміє найти до нього дорогу, як найшов її князь. Умить з’ясував собі досвідний духовник, що пливучи за течею, він не пропаде…».

 

Семен Скляренко «Володимир» (1962)

Семен Дмитрович Скляренко (1901— 1962) — прозаїк, кіносценарист, журналіст, автор понад 60-ти книжок. Найвизначніші твори — історичні романи «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962), які розповідають про вагомі й значні події становлення Київської держави в Х— ХІ століттях, про наші коріння і витоки. Для того щоб занурити читача в атмосферу того далекого часу, автор ретельно вивчав першоджерела: легенди, літописи, оповіді — все те, що допомогло йому показати, що героїчна історія, знати яку цікаво і потрібно, є матір’ю нашої сучасності.  

 

Скляренко С. Д. Володимир : роман / Семен Скляренко ; післямова Т. М. Панасенко ; худож.-ілюстратор Є. В. Вдовиченко ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова. — Харків : Фоліо, 2018. — 548 с. : іл. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури).

Письменник мав задум написати трилогію про становлення Київської держави в Х—ХІ століттях. Розповісти про предків, які, дбаючи про майбутні покоління, вміли бачити далеко, діяти самовіддано й рішуче. Але, нажаль, були написані й видані тільки дві книги — «Святослав» і «Володимир». 7 березня 1962 року талановитого романіста не стало. Смерть не дозволила авторові закінчити розпочату справу, здійснити задумане — написати роман про Ярослава Мудрого. На робочому столі автора залишилися заготовки до третього роману — Ярослав, чернеткові варіанти його окремих розділів…

У 1962 році був надрукований другий твір задуманої трилогії — роман «Володимир», який за темою й образами продовжив «Святослава». З багатьох фактів біографії князя письменник вибрав тільки окремі моменти. Роман складається з двох книг і епілогу. В основу першої книги «Син рабині» покладена розповідь про складний період у житті Київської Русі — зрада підступним Ярополком батьківського заповіту тримати в єдності Русь і битва між військами Ярополка й Володимира, в якій останній здобуває перемогу, що дало йому право сісти на київський престол. У другій частині «Василевс» розповідається про державну діяльність Володимира. Ствердивши єдність руських земель у тяжких, виснажливих походах, вір рішуче впроваджує нову віру — християнство, стає князем-василевсом. Центральною постаттю роману є постать князя Володимира, якого Семен Скляренко показав як глибокий, вольовий, багатогранний, суперечливий характер. Князь, який прийняв нову релігію, який поступився особистим щастям заради інтересів країни. Романи «Святослав» і «Володимир» захоплюють цікавими подіями й описами, не залишають байдужими до долі свого краю.

«Рано на світанні в полі, десь між рядами високих могил, на вибитому тьмою ніг і копит гостинці, почувся глухий шум. Проминуло небагато часу, сонце визирнуло з-за обрію, і тоді стало видно численні загони, що посувалися один за одним, поле загуло, як туго натягнутий бубон, від кінських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупіт, чулися голоси воїв, брязкіт щитів. Поки ішли за полками..

Попереду ж цього безконечного потоку, що вився й вився, неначе велетенський полоз, під довгим, трохи вицвілім голубим стягом, на якому було змальовано три перехрещені срібні списи, їхала старша дружина, а на чолі її витязь. Це був немолодий уже чоловік з темним, засмаглим від сонця й вітрів обличчям, з-під позолоченого його, зеленим єловцем вивершеного шолома вибивався посивілий чуб — знак князівської влади, чоло перетинали глибокі зморшки, довгі, ледь у просіді вуса спадали на багряне корзно.

Тільки очі — стомлені, примружені, а все ж ясні, чисті, руки, що твердо держали повідки, пружні ноги в роднянських литих стременах — все це свідчало, що князь має не так багато літ, а постарівся в похода. Так і було — попереду війська, що посувалось на світанні в полі, їхав син Святослава, великий князь Русі Володимир…».

 

 

Іван Білик «Похорон богів» (1986)

Іван Іванович Білик (1930—2012) — письменник, журналіст, перекладач, лауреат Шевченківської премії 1991 року за історичний твір «Золотий Ра». «Золотий письменник України» (2012). Перу Івана Білика належать романи та історичні оповідання: «Яр» (1958),  «Танго» (1968), «Меч Арія» (1972), «День народження Золотої рибки» (1977), «Земля Королеви Мод» (1982), «Похорон богів» (1986), «Золотий Ра» (1989), трилогія «Скіфи»: «Дикі білі коні» (1989), «Не даруйте грифонів» ((1993), «Цар і раб» (1992)…

 

Білик І. Похорон богів : історичний роман / Іван Білик. — Київ : Видавництво А.С.К., 2006. — 480 с.

Один із двох найсенсаційніших романів в історії української літератури. Одразу після виходу в світ книга стала бестселером. її читали, передаючи з рук у руки. Читачів зачарував далекий світ наших пращурів, невідомий і загадковий. З неї він дізнався багато цікавого про мудрого Стана і немудрого Ігоря, про войовничого Святослава і його трьох синій, про Блажія Муромця і його синів. Архімандрити, філософи й узурпатори престолів, звичайні воїни і великі воєводи, слов'янські просвітителі Кирило і Мефодій, невільники, які пізніше стали князями, та князі з невільницькими кайданами постають перед очима зацікавленого читача. Ця книга — справжній подарунок і відкриття для всіх, хто цікавиться історією, бо має у собі тисячолітню таємницю.

 

Василь Босович «Володимир, син Святослава» (1989)

Василь Васильович Босович (1942 —2021) — белетрист, драматург, кіносценарист, лауреат Державної премії в галузі драматургії і театрального мистецтва імені Івана Петровича Котляревського (1995). Автор історичного роману «Володимир, син Святослава» та п’єс: «Олекса Довбуш», «Опір», «Князь Данило Галицький», «Наодинці з долею», «Залізні солдати», «Заложники», «Скажи, хто твоя коханка?», «Ковчег. Перед потопом», «Ісус, Син Бога живого», «Ковчег», «Перед другим пришестям».

 

Босович В. В. Володимир, син Святослава : роман / Василь Босович. — Київ : Рад. письменник, 1989. — 383 с.

Роман «Володимир, син Святослава» розповідає про молоді роки київського князя Володимира. Нелегкі шляхи вели юного княжича, сина Святослава, на київський стіл, непросто було й утриматися на ньому. У гострій боротьбі за створення єдиної і могутньої Київської держави мужнів Володимир Святославич як людина, воїн, дипломат, мислитель, патріот і став, зрештою, одним з найвидатніших державних діячів кінця першого — початку другого тисячоліття. Напружений сюжет, жвавість викладу, точно виписані характери героїв твору забезпечують цікавість широкого кола читачів.

«Володимир став на помості, зіпершись рукою на різьблену спинку княжого столу. Його погляд, важкий і байдужий, погляд заглибленої у власні думки людини, яка не переймається тим, що про неї подумають, поволі блукав по обличчях ліпших мужів, ні на кому надовго не затримуючись… Раніше, коли князь з’являвся перед старцями і боярами, вони, окинувши його побіжними поглядами, дивилися потім на Добриню і слухали, що скаже Добриня. Цього разу ліпші мужі мимоволі повернулися до Володимира, здивовано вдивляючись у його обличчя, позначене печаттю страждання і важкої думи. Ще дві-три сідмиці тому це був звичайнісінький набичений смішний хлопчисько в княжому корзні, а тепер на помості стояв муж, і всі розуміли, що віднині з ним доведеться рахуватися…».

 

Павло Загребельний «Тисячолітній Миколай» (1994)

Павло Архипович Загребельний (1924—2009) — ціла епоха в історії української літератури ХХ століття, людина виняткової освіченості та енциклопедичних знань. З його ім’ям та творчістю пов’язане становлення нових жанрових модифікацій історичного роману, оновлення тематики та проблематики української прози. Павло Загребельний був одним з найпопулярніших українських письменників і залишається таким й понині. Він працював в український літературі понад сорок років, створивши 30 романів, гостросюжетних повістей і кіносценаріїв: «Дума про невмирущого» (1957), «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975),  «Левине серце» (1978), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983), Тисячолітній Миколай (1994)…  Лауреат Шевченківської премії 1974 року за романи «Первоміст», «Смерть у Києві».

 

Загребельний П. А. Тисячолітній Миколай : роман / Павло Загребельний. — Київ : Фірма «Довіра», 1994. — 636 с.

Роман Павла Загребельного «Тисячолітній Миколай» був опублікований 1994 року і одразу став помітним явищем сучасного літературного процесу. Це розповідь-спогад людини, яка прожила десять століть — від часів князя Володимира до наших днів — не одне життя, щоразу ніби вмираючи та знову народжуючись, і завжди з ім’ям Миколай. Був він дружинником князя Володимира, їздив з його посланцями до Візантії, і разом з нареченою князя, ромейською царівною Анною, привіз на Київську Русь нову віру…, а у ХХ столітті став вченим=агрономом. «Тисячолітній Миколай» — історія про самозбереження та самовідновлення, про втрати і здобутки, які чекають людину в усі часи. Письменникові завдяки такому панорамному змалюванню історії через долю окремої маленької людини вдається відобразити антропологічні та культурно-історичні реалії, які є визначальними для українсько нації.

«І зненацька відкривається мені, що життя не обмежене тісним земним кругом, що це лиш трагічна омана, що я ніби й умираю щоразу, але й не вмираю — живу тисячі років, безкінечно й безперервно, і живу не в небесах, бо небо — це завжди тільки жахлива порожнеча, і немає там для нас ні надії, ні страхів, — все тільки тут, на землі, у вічному лоні людства, в цій тричі благословенній і стократно проклятий обителі і юдолі, де ми ростемо, розквітаємо, радіємо, величаємось, страждаємо і животіємо.

Безсмертне не тіло — ця комбінація елементів, які природа довільно може тасувати, мов божевільний гравець карти в колоді таро, і не душа, що так ніколи й не вийде з крейдяного кола загадкового царства уяви, — безсмертна наша сутність, наше назначення, наша судьба і відчай… Моя розповідь — це спогади про спогади спогадів, які в свою чергу теж були спогадами спогадів і так до безмежних глибин, до коренів і пракоренів… ».

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

Антуан де Сент-Екзюпері «Маленький принц»: до 80- річчя з дня виходу у світ повісті-казки видатного французького письменника і професійного льотчика

 

«Моя таємниця. Вона дуже проста: бачать насправді тільки серцем. Очі головного не бачать…» Антуан де Сент-Екзюпері

Всесвітньо відомого французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері визнано класиком світової літератури ХХ століття. Його твори вражають рідкісним поєднанням репортажу й лірики, захопливої оповіді про місце людини на Землі. Він намагався сказати людям про життєво головне — що вони є «мешканцями однієї планети», пасажирами одного корабля», що «бути людиною — це й означає відчувати, що ти за все відповідаєш».

Антуан Марі Роже де Сент-Екзюпері народився 29 червня 1900 року в місті Леоні в аристократичній родині. Про рід графів Сент-Екзюпері згадується ще в історичних хроніках ХІІІ століття. Предки Антуана були воїнами й магнатами, але його батько, Жак де Сент-Екзюпері, уже нічого не мав крім графського титула, і працював інспектором у страховій компанії.  Його не стало, коли Антуанові було чотири роки. Турботу та відповідальність за п'ятьох дітей взяла на себе його дружина Марі де Фонсомб, яка також походила з давнього провансальського дворянського роду.

Дитинство Антуана минало у стінах старовинних замків, серед розкішної природи Провансу. Той час Антуан де Сент-Екзюпері згадуватиме як чарівну казку. А доброю феєю в ній була його мати — талановита художниця, людина високої культури і ерудиції, яка все себе присвятила дітям. Вона передала синові любов до літератури, музики, живопису. Мати була для нього найкращим другом, першим порадником і критиком.

У 1909 році сім’я переїжджає до міста Ле-Мана, й Антуан стає учнем-екстерном колежу Нотр-Дам де Сент-Круа. Вчиться він посередньо, займаючись тим, що його більш цікавить: удома потайки читає латиною «Галльську війну» Юлія Цезаря, намагаючись зрозуміти, як діяли військові машини давних римлян, дуже цікавиться технікою. З початком Першої світової війни графиня Сент-Екзюпері пішла працювати медичною сестрою в шпиталі, а синів відправила в нейтральну Швейцарію, де вони продовжили навчання. У 1917 році Антуан повертається до Франції і закінчує середню освіту. У 1919 році складаючи іспити у військово-морське училище, майбутній письменник провалюється на письмовому творі. Невдовзі Антуан де Сент-Екзюпері стає студентом архітектурного відділення Паризької академії мистецтв, але відчуття помилки не покидає його. Після п’ятнадцяті місяців навчання, у 1921 році він кидає академію і добровільно записується у 2-й полк винищувальної авіації, розквартирований у Страсбурзі.

Спочатку Антуан працював у ремонтних майстернях і відтак опанував пілотування. Склавши іспит, став цивільним льотчиком, згодом — військовим, закінчив курси офіцерів запасу і з осені 1922 року він — молодший лейтенант 34-го авіаційного полку під Парижем. У січні наступного року під час аварії Антуан де Сент-Екзюпері отримує серйозне поранення. Навесні 1923 року його демобілізують. Він переживає важкі часи матеріальної скрути і самотності. Починати доводиться майже з нуля. Він працює службовцем на заводі, що виробляє черепицю, а щоби стати торговим агентом автомобільної фірми, він спершу проходить стажування на заводі фірми як простий робітник. Але в душі Антуана міцніло переконання в тому, що його покликанням є авіація. В 1926 році він став пілотом поштової лінії Тулуза — Касабланка, згодом Касабланка — Дакар, опановує нові траси, літаки, стає начальником аеродрому в Кап-Джубі у Північній Африці.

Письменницька біографія Антуана де Сент-Екзюпері почалася з оповідання «Авіатор», опублікованого 1926 року у журналі «Срібний корабель». У 1929 році в одному з найбільш паризьких видавництв побачив світ перший роман Сент-Екзюпері — «Поштовий на південь». У романі з’являється нова для тогочасної літератури тема льотчика, що гармонійно переплелася із розповіддю про пережите самим автором.

Закінчивши курси вищого пілотажу, Антуан де Сент-Екзюпері отримує направлення в Південну Америку технічним директором компанії «Аеропост-Аргентина» — філіалу французької авіакомпанії «Аеропосталь». До його обов’язків належали гарантування безпеки польотів, забезпечення своєчасної доставки пасажирів та пошти, ритмічної роботи десятків аеропортів. У 1931 році виходить у світ роман «Нічний політ». Книга принесла успіх автору, але викликала невдоволення нового керівництва компанії. Антуана де Сент-Екзюпері звільнили з роботи, і він зосереджується на письменництві та журналістиці.

У тому самому 1931 році  Сент-Екзюпері одружується із вдовою аргентинського журналіста  Консуелою Гомес Карільйо і повертається разом з нею до Франції. Шукаючі заробітку, він часто змінює роботу, пише статті, репортажі та сценарії. У 1935 році він намагається побити рекорд швидкості в перельоті Париж — Сайгон і зазнає аварії в Лівійській пустелі. У лютому 1938 року, вирішивши встановити рекорд на дальність перельоту, вирушає в політ Нью-Йорк — Вогняна Земля, і знову невдача. Після цієї аварії його ліва рука вже не діяла нормально. Довгі місяці він проводить у лікарні Нью-Йорка, пишучи нову книжку. Так, у 1939 році побачив світ роман «Планета людей», який став бестселером, а через три місяці після виходу отримав «Велику премію» Французької академії.

У липні 1939 року Антуан де Сент-Екзюпері разом зі своїм другом Гійоме здійснює на гідролітаку переліт через Атлантику. До Франції він повертається за декілька днів до початку Другої світової війни. Письменника мобілізують, але за станом здоров’я визнають непридатним для військової служби, і тільки завдяки допомозі друзів беруть інструктором молодих штурманів. Після багатьох клопотань його переводять в авіагрупу далекої розвідки. Він здійснює численні бойові вильоти, розвідує розміщення військ противника. Наказ про демобілізацію застає його військову частину в Південній Франції. Антуан де Сент-Екзюпері змушений залишити окуповану Францію та емігрувати до Америки. У Нью-Йорку він пише і видає у 1942 році «Військового льотчика» — розповідь про один день війни і напруженого життя людської свідомості. Того самого року «Військовий льотчик» був виданий в Парижі. В Америці виходять також «Лист до заручника» (1943) і «Маленький принц» (1943).

У 1943 році Сент-Екзюпері знову воював за свою батьківщину у складі повітряних сил французького Опору в Алжирі. Після звільнення в запас він працював над книгою «Цитадель», яка залишилася незавершеною, але побачила світ у 1948 році. Навесні 1944 року йому, нарешті, дають дозвіл на п’ять бойових вильотів, потім ще на чотири. 31 липня 1944 року о 8.30 ранку Антуан де Сент-Екзюпері вирушив у свій дев’ятий політ і взяв курс на Південну Францію. Через численні поранення він не міг без сторонньої допомоги навіть надягнути на себе льотний комбінезон і сісти в кабіну літака. Того разу він мав летіти над місцями, де минуло його дитинство… Антуан де Сент-Екзюпері з того польоту не повернувся… Після тривалих, але безуспішних пошуків його офіційно було оголошено зниклим безвісті. І до сьогодні загибель письменника залишається загадкою…

 

«Маленький принц» (1943)

Дивовижна казка «Маленький принц» — останній закінчений твір Антуана де Сент-Екзюпері, який письменник написав 1942 року в Нью-Йорку, там же він вперше вийшов у світ 6 квітня 1943 року з малюнками автора. Про «Маленького принца» Сент-Екзюпері думав ще на початку війни. В цей період він часто малював той самий малюнок: хлопчик, іноді з крильцями, здивовано дивиться з-за хмари на Землю, на її поля, будинки…

Відгуки мотивів цієї ліричної казки проходять через усю творчість письменника, від першої його книжки — «Поштовий на південь» і до останньої, незакінченої — «Цитаделі». Про стосунки між світом дорослих і світом дитини Сент-Екзюпері згадував і в листах до матері, у багатьох своїх нотатках. Вчитися в дітей жити — провідна думка цього твору. Але повернутися в дитинство неможливо, і неможливо в світі дорослих найти притулок людині з чесною і чистою, як у дитини, душею.  Думками, які його мучили, Сент-Екзюпері ділився зі своїм другом Леоном Вертом. Своєрідною відповіддю на ці суперечки, відповіддю, котра мала показати, що всі ті суперечки нікчемні перед лицем прекрасного в людині, і став «Маленький принц» — поетична й сумна філософська казка, яку автор присвятив своєму другові.

«Присвячую Леонові Верту. Я перепрошую дітей за присвяту цієї книжки дорослому чоловікові. Я маю поважне виправдання: цей дорослий — мій найщиріший приятель у світі. Я маю і друге виправдання: він здатний розуміти все, навіть дитячи книжки. Я маю ще й третє виправдання: він живе у Франції, де голодує і мерзне. Тому він потребує розради. Якщо цих усіх виправдань не досить, я хочу присвятити цю книжку дитині, якою колись був той дорослий. Усі дорослі спершу були дітьми. (Але мало хто з них пам’ятає про це). Тож я виправляю свою присвяту: Присвячую Леонові Верту, коли він був хлопчиком».

«… Шість років тому в Сахарській пустелі сталася аварія. Щось поламалося в моторі літака. Я не мав ні механіка, ні пасажирів і вирішив спробувати сам узятися за складний ремонт. Для мене то було питання життя або смерті. Питної води я мав щонайбільше на тиждень.

Першого вечора я заснув на піску за тисячу миль від усіх населених земель. Я був ще самотніший, ніж моряк із розтрощеного бурею корабля на плоту серед океану. Тож уявіть собі мій подив, коли вдосвіта мене розбудив дивний голосок. Він просив:

Будь ласка, намалюй мені баранця!

Га?

Намалюй мені баранця…

Я зірвався на рівні ноги, немов уражений блискавкою. Протер очі. Глянув навколо. Побачив малого й дуже дивного хлопчика, що поважно дивився на мене. Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати. Але мій малюнок, звичайно, аж ніяк не такий чарівний, як модель. І тут винен не я. Як я мав шість років, дорослі відохотили мене від кар’єри художника…

Малюнок Антуана де Сент-Екзюпері

Я вирячив очі з подиву й роздивлявся ту постать. Не забувайте, я опинився за тисячу миль від усіх населених земель. А втім, анітрохи не здавалося, ніби той хлопчик заблукав, вмирає від утоми, спраги чи страху. Він аж ніяк не скидався на дитину, загублену серед пустелі за тисячу миль від людських осель… Отак, я познайомився з Маленьким принцом…

Я довго не міг збагнути, звідки з’явився Маленький принц. Він ставив мені багато запитань, але здається, ніколи не чув моїх. Тільки випадково мовлені слова мало-помалу розкрили мені його таємницю…».

 

Сент-Екзюпері А. де. Повне зібрання творів / Антуан де Сен-Екзюпері ; пер з фр. П. В. Таращука, В. Б. Чайковського ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. — Київ : ДОВЖЕНКО БУКС, 2019. — 681 с.

Збірка творів Антуана де Сент-Екзюпері — видатного французького письменника, людини яскравої, дивовижної і воістину героїчної долі. Багато творів автора «Маленького принца» давно завоювали любов читачів. «Земля людей» — найвідоміший після «Маленького принца» твір, збірка епізодів з життя автора, спогадів, роздумів про людей, їхню працю, що перетворює землю, їх стосунки, думки та цивілізацію. У 1939 році твір відзначено Великою премією роману Французької академії. До книжки також увійшов роман «Воєнний пілот» та повість «Нічний політ». Роман «Цитадель» — це спроба опанування світу розумом, не марна, але безрезультатна, бо світ для свого осягання потребує інструменту, набагато тоншого за розум. Це головна книга життя письменника, що дозволяє гідно оцінити масштаб його філософської спадщини.

Сент-Екзюпері, Антуан де. Твори в 4 т. / Антуан де Сен-Екзюпері. — Київ : ФОП Жупанський, 2009. —

Т. 1 : Записники / передм. і прим. Наталі де Вальєр ; вступ П’єра Шевр’є ; з фр. пер. П. Тарашук. — 2009. — 254 с.

«Записники» Антуана де Сент-Екзюпері – це запрошення краще пізнати період, відзначений передусім багатством подій. Тієї миті історії, коли стало небезпечно висловлювати думки, які відрізнялися від накинутих, записники Екзюпері розкривають нам інтелектуальне багатство, яке нишком сформував чоловік, який захоплювався мовою і свободою. 

Сент-Екзюпері, Антуан де. Твори в 4 т. / Антуан де Сен-Екзюпері. — Київ : Вид-во Жупанського, 2009. —

Т. 2 : Цитадель / скороч. вид. підгот. Мішель Кенель ; з фр. пер. П. Тарашук. — 2010. — 272 с.

Роман всесвітньовідомого автора – філософія опанування світу розумом, не марна, але безрезультатна спроба осягнути безкінечне й вічне минущим і смертним, бо світ – нездоланна цитадель, що потребує для свого осягання інструменту, набагато тоншого за розум і гострішого від усякої зброї. Роздуми спостережливого знавця людської душі допоможуть кожному з нас знайти свій упевнений шлях у величному безмірі людського життя і любові.

 

Сент-Екзюпері, Антуан де. Твори в 4 т. / Антуан де Сен-Екзюпері. — Київ : Вид-во Жупанського, 2009. —

Т. 3 : Воєнні записи 1939—1944 / з фр. пер. П. Тарашук. — 2014. — 432 с.

Воєнні записи 1939 1944 років., мабуть, найцікавіша частина посмертної спадщини Антуана де Сент-Екзюпері, книжка, в якій розкривається незмірна трагедія людини, що в мить найтяжчих для рідної країни випробувань докладала всіх можливих зусиль для визволення Франції, і водночас, люблячи її всім серцем і душею, абсолютно не приймала її поділу на Францію Віші і Францію де Ґолля, бо ж там і там французи, люди, задля яких жив Екзюпері. Він гостро відчував трагічність цього поділу, і саме це відчуття невблаганно вело його до смерті. Ця книжка неоціненна для розуміння і творчості автора, і тяжкого періоду історії Франції.

Сент-Екзюпері, Антуан де. Твори в 4 т. / Антуан де Сен-Екзюпері. — Київ : Вид-во Жупанського, 2009. —

Т. 4 : Поштовий на південь. Нічний політ. Планета людей. Військовий льотчик. Маленький принц / з фр. пер. П. Тарашук, А. Перепадя, А. Жаловський, О. Жупанський ; передм. А. Перепадя . — 2017. — 448 с.

До четвертого і заключного тому зібрань творів Антуана де Сент-Екзюпері в чотирьох томах увійшли його, мабуть, найвідоміші твори – «Нічний політ» та «Планета людей» у перекладі Анатоля Перепаді, «Військовий льотчик» у перекладі Анатолія Жаловського, «Маленький принц» у перекладі Олега Жупанського, а також «Поштовий на південь», який до цього не перекладався українською і тепер виходить у перекладі Петра Таращука. Видання також містить передмову Анатоля Перепаді, який в ній розмірковує над феноменом актуальності творчого спадку однієї з найлегендарніших і, водночас, однієї з найтрагічніших постатей французької літератури.

Сент-Екзюпері А. де. Земля людей ; Нічний політ ; Воєнний пілот / Антуан де Сен-Екзюпері ; пер з фр. В. Б. Чайковського ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова. — Київ : ДОВЖЕНКО БУКС, 2017. — 315 с.

«Земля людей» — найвідоміший після «Маленького принца» твір Антуана де Сент-Екзюпері. Це — збірка невигаданих епізодів з життя автора, спогадів, роздумів. Тема та ж сама — люди, їхня праця, що перетворює землю, їхні стосунки, їхні думки і цивілізація. У 1939 році твір відзначено великою премією роману Французької академії. До книжки також увійшов роман «Воєнний пілот» та повість «Нічний політ». 

Сент-Екзюпері А. де. Маленький принц  / Антуан де Сен-Екзюпері ; пер з фр. та примітки А. Жаловського ; передм. Е. С. Соловей ; худож.-ілюстратор І. І. Яхін ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик. — Харків : Фоліо, 2004. — 349 с.. — (Б-ка світової літератури).

Твори Антуана де Сент-Екзюпері (1900—1944) раз у раз привертають увагу сучасного читача, бо сповнені майже містичного перегуку з нашим днем: вони пояснюють, звідки ми вийшли й куди прийшли. У своїй творчості письменник спромігся порушити такі питання, що сьогодні набули абсолютної значущості: прогрес і його ціна, панування техніки й розплата за це, ризик та відповідальність, сенс людського життя... До книжки увійшли найбільш відомі твори: «Нічний політ», «Планета людей», «Військовий льотчик». Філософська казка «Маленький принц» (1943), що представлена у цьому виданні, стала підсумком життєвого досвіду письменника і була перекладена понад 180 мовами світу.

 

Сент-Екзюпері А. де. Планета людей ; Повісті : для серед. шк. віку / Антуан де Сен-Екзюпері ; пер з фр. А. О. Перепаді ; передм. Д. В. Павличка ; малюнки автора. — Київ : Веселка, 1993. — 272 с. : іл. — ( Шкільна бібліотека).

До книжки увійшли кращі твори видатного французького письменника Антуана де Сен-Екзюпері: «Маленький принц», «Планета людей» та «Нічний політ».

 

Література про життєвий та творчий шлях Антуана де Сент-Екзюпері

• Антуан де Сент-Екзюпері (1900—1944) // Історія зарубіжної літератури ХХ ст. : навч. посіб. / В. І. Кузьменко, О. О. Гарачковська, М. В. Кузьменко та ін. —Київ : ВП «Академія», 2010. — С. 135—150.

• Павличко, Дмитро. Крила людини // Сент-Екзюпері А. де. Планета людей ; Повісті : для серед. шк. віку / Антуан де Сен-Екзюпері ; пер з фр. А. О. Перепаді ; передм. Д. В. Павличка ; малюнки автора. — Київ : Веселка, 1993. — С. 5—24.

• Сент-Екзюпері, Антуан Марі Роже де // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. — Т. 2 : Л — Я. — С. 512—514.

• Соловей, Елеонора. Сент-Екзюпері : життя як політ // Сент-Екзюпері А. де. Маленький принц  / Антуан де Сен-Екзюпері ; пер з фр. та примітки А. Жаловського ; передм. Е. С. Соловей ; худож.-ілюстратор І. І. Яхін ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик. — Харків : Фоліо, 2004. — С. 3—16.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом