Володимир Великий: 5 історичних романів про часи Київської держави Х-ХІ століть

 

Минуло багато століть з того знаменного року, коли за часів правління Володимира Великого християнство стало державною релігією в Київській Русі, однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи. 

Володимир Святославич — син Святослава Ігоревича, онук Великої київської княгині Ольги, у 980 році посів київський княжий стіл. Політика Володимира як великого князя київського була спрямована на централізацію держави, об’єднання розрізнених східнослов’янських племен. Володимир Святославич провів низку реформ, а прийняття християнства у 988 році та встановлення його як державної релігії стало найвизначнішим кроком в політиці князя. З прийняттям християнства, змінився і статус Києва, як столиці великої християнської держави, релігійно-культурного центру східно-слов’янських народів.

Володимир розгортає багатогранну культурну діяльність: споруджуються перші кам’яні церкви у Києві, зокрема Десятинна, засновуються школи для підготовки духовенства, вникають численні монастирі, в яких зосереджуються перекладачі грецьких книг, літописці, лікарі, іконописці. За Володимира істотно розширюються межі самого Києва, а на порубіжжі держави будуються фортеці. Відбувається реформа фінансової системи — з’являються карбовані золота і срібна монети, виготовлені на кшталт візантійських. Наприкінці життя Володимир Великий став найшановнішою особою в Київській Русі. У ХІІІ столітті православна церква канонізувала його як рівноапостольного і зарахувала до лику святих.

Одним із символів Києва став пам'ятник Володимиру Великому, споруджений у 1853 році та розташований на нижній терасі Володимирської гірки. Архітектор — Олександр Тон, скульптори — Василь Демут-Малиновський (барельєфи), Петро Клодт (статуя).

Пам'ятник Володимиру Великому (м. Київ)

Враховуючи загальновизнаний вплив Володимира Великого на розвиток державності та суспільного життя на землях сучасної України, його зобразили на лицьовому боці усіх різних видів банкнот номіналом 1 гривня і чотирьох монетах. Постать князя Володимира Святославича оспівано в билинах та легендах. Йому присвячені історичні романи «Ідоли падуть» Юліана Опільського, «Володимир» Семена Скляренко, «Похорон богів» Івана Білика, «Володимир, син Святослава» Василя Босовича, «Тисячолітній Миколай» Павла Загребельного.

 

Юліан Опільський «Ідоли падуть» (1927)

Юліан Опільський (справжнє ім’я — Рудницький Юрій Львович; 1884—1937) — письменник, педагог. Автор низки історичних повістей та романів з історії України: «Іду на вас» (1918), «В царстві золотої свободи» (1920), «Золотий лев» (1926), «Ідоли падуть» (1928), «Сумерк» (1929). У них постає широка панорама минулого:  зміцнення Київської Русі за часів великих князів київських Святослава Ігоровича і Володимира Святославича, події XVI століття, коли українські землі стали ареною боротьби між Польщею та Литвою, опір українського населення. завойовникам, зокрема героїчна оборона Луцького замку та початки пробудження національної свідомості.

Літературне ім’я Юрій Львович взяв від назви рідного краю — Опілля. Найбільшу цінність історичної прози письменник вбачав в тому, що «вона в’яже віддалені від нас часи з теперішнім вічним, незмінним, загальнолюдським підкладом. Через те ілюструє вона минувшину, допомагає не раз визначитися у безладді і дає науку на майбутнє». Історичні твори Юліана Опільського містять у собі саме такий «Загальнолюдський підклад», який у наш час набуває особливо актуального значення.

 

Опільський Ю. Ідоли падуть : роман / Юліан Опільський. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2020. — 300 с.

Роман Юліана Опільського «Ідоли падуть» розповідає про князювання Володимира Святославича та запровадження християнства, що допомогло зміцнити становище Київської держави й утвердити її місце серед країн Європи. Автор розкриває складний процес зміни світосприйняття при переході на нову віру, який утвердився через синтез традиції язичництва і християнського віровчення.

«Гридні принесли величезний дубовий хрест, що його князь приготовив завчасу, викопали глибоку яму, і тоді князь власноручно перев’язав вершок хреста линвою, даючи знак, щоб потягли його вгору. Затріщали гужі, ухнули гридні, і серед урочистої мовчанки над юрбою полян став звільна підійматися хрест господній. А тоді залунав над головами могутній голос князя:

Народе мій! Ось знак триєдиного бога вседержителя, який обіймає всіх і вся. Йому я завдячую вінком влади та сили. І вам він дав перемогу над ворогом. Йому поклоняюся я та бояри мої, поклонися йому і ти!

Наче лан спільного збіжжя, живі ряди пішли за прикладом князя, похилившися. Один тільки волхв стояв осторонь блідний, простоволосий, заляканий, довго не розуміючи переміни. . Прибитий словами князя і невеселими міркуваннями над тим, де він тепер дінеться, волхв пошкандибав у капище. Та за якусь годину ждала його чимала втіха. Прийшло декілька мирян із запитом, чи він і для нового бога приймає приноси і чи зуміє найти до нього дорогу, як найшов її князь. Умить з’ясував собі досвідний духовник, що пливучи за течею, він не пропаде…».

 

Семен Скляренко «Володимир» (1962)

Семен Дмитрович Скляренко (1901— 1962) — прозаїк, кіносценарист, журналіст, автор понад 60-ти книжок. Найвизначніші твори — історичні романи «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962), які розповідають про вагомі й значні події становлення Київської держави в Х— ХІ століттях, про наші коріння і витоки. Для того щоб занурити читача в атмосферу того далекого часу, автор ретельно вивчав першоджерела: легенди, літописи, оповіді — все те, що допомогло йому показати, що героїчна історія, знати яку цікаво і потрібно, є матір’ю нашої сучасності.  

 

Скляренко С. Д. Володимир : роман / Семен Скляренко ; післямова Т. М. Панасенко ; худож.-ілюстратор Є. В. Вдовиченко ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова. — Харків : Фоліо, 2018. — 548 с. : іл. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури).

Письменник мав задум написати трилогію про становлення Київської держави в Х—ХІ століттях. Розповісти про предків, які, дбаючи про майбутні покоління, вміли бачити далеко, діяти самовіддано й рішуче. Але, нажаль, були написані й видані тільки дві книги — «Святослав» і «Володимир». 7 березня 1962 року талановитого романіста не стало. Смерть не дозволила авторові закінчити розпочату справу, здійснити задумане — написати роман про Ярослава Мудрого. На робочому столі автора залишилися заготовки до третього роману — Ярослав, чернеткові варіанти його окремих розділів…

У 1962 році був надрукований другий твір задуманої трилогії — роман «Володимир», який за темою й образами продовжив «Святослава». З багатьох фактів біографії князя письменник вибрав тільки окремі моменти. Роман складається з двох книг і епілогу. В основу першої книги «Син рабині» покладена розповідь про складний період у житті Київської Русі — зрада підступним Ярополком батьківського заповіту тримати в єдності Русь і битва між військами Ярополка й Володимира, в якій останній здобуває перемогу, що дало йому право сісти на київський престол. У другій частині «Василевс» розповідається про державну діяльність Володимира. Ствердивши єдність руських земель у тяжких, виснажливих походах, вір рішуче впроваджує нову віру — християнство, стає князем-василевсом. Центральною постаттю роману є постать князя Володимира, якого Семен Скляренко показав як глибокий, вольовий, багатогранний, суперечливий характер. Князь, який прийняв нову релігію, який поступився особистим щастям заради інтересів країни. Романи «Святослав» і «Володимир» захоплюють цікавими подіями й описами, не залишають байдужими до долі свого краю.

«Рано на світанні в полі, десь між рядами високих могил, на вибитому тьмою ніг і копит гостинці, почувся глухий шум. Проминуло небагато часу, сонце визирнуло з-за обрію, і тоді стало видно численні загони, що посувалися один за одним, поле загуло, як туго натягнутий бубон, від кінських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупіт, чулися голоси воїв, брязкіт щитів. Поки ішли за полками..

Попереду ж цього безконечного потоку, що вився й вився, неначе велетенський полоз, під довгим, трохи вицвілім голубим стягом, на якому було змальовано три перехрещені срібні списи, їхала старша дружина, а на чолі її витязь. Це був немолодий уже чоловік з темним, засмаглим від сонця й вітрів обличчям, з-під позолоченого його, зеленим єловцем вивершеного шолома вибивався посивілий чуб — знак князівської влади, чоло перетинали глибокі зморшки, довгі, ледь у просіді вуса спадали на багряне корзно.

Тільки очі — стомлені, примружені, а все ж ясні, чисті, руки, що твердо держали повідки, пружні ноги в роднянських литих стременах — все це свідчало, що князь має не так багато літ, а постарівся в похода. Так і було — попереду війська, що посувалось на світанні в полі, їхав син Святослава, великий князь Русі Володимир…».

 

 

Іван Білик «Похорон богів» (1986)

Іван Іванович Білик (1930—2012) — письменник, журналіст, перекладач, лауреат Шевченківської премії 1991 року за історичний твір «Золотий Ра». «Золотий письменник України» (2012). Перу Івана Білика належать романи та історичні оповідання: «Яр» (1958),  «Танго» (1968), «Меч Арія» (1972), «День народження Золотої рибки» (1977), «Земля Королеви Мод» (1982), «Похорон богів» (1986), «Золотий Ра» (1989), трилогія «Скіфи»: «Дикі білі коні» (1989), «Не даруйте грифонів» ((1993), «Цар і раб» (1992)…

 

Білик І. Похорон богів : історичний роман / Іван Білик. — Київ : Видавництво А.С.К., 2006. — 480 с.

Один із двох найсенсаційніших романів в історії української літератури. Одразу після виходу в світ книга стала бестселером. її читали, передаючи з рук у руки. Читачів зачарував далекий світ наших пращурів, невідомий і загадковий. З неї він дізнався багато цікавого про мудрого Стана і немудрого Ігоря, про войовничого Святослава і його трьох синій, про Блажія Муромця і його синів. Архімандрити, філософи й узурпатори престолів, звичайні воїни і великі воєводи, слов'янські просвітителі Кирило і Мефодій, невільники, які пізніше стали князями, та князі з невільницькими кайданами постають перед очима зацікавленого читача. Ця книга — справжній подарунок і відкриття для всіх, хто цікавиться історією, бо має у собі тисячолітню таємницю.

 

Василь Босович «Володимир, син Святослава» (1989)

Василь Васильович Босович (1942 —2021) — белетрист, драматург, кіносценарист, лауреат Державної премії в галузі драматургії і театрального мистецтва імені Івана Петровича Котляревського (1995). Автор історичного роману «Володимир, син Святослава» та п’єс: «Олекса Довбуш», «Опір», «Князь Данило Галицький», «Наодинці з долею», «Залізні солдати», «Заложники», «Скажи, хто твоя коханка?», «Ковчег. Перед потопом», «Ісус, Син Бога живого», «Ковчег», «Перед другим пришестям».

 

Босович В. В. Володимир, син Святослава : роман / Василь Босович. — Київ : Рад. письменник, 1989. — 383 с.

Роман «Володимир, син Святослава» розповідає про молоді роки київського князя Володимира. Нелегкі шляхи вели юного княжича, сина Святослава, на київський стіл, непросто було й утриматися на ньому. У гострій боротьбі за створення єдиної і могутньої Київської держави мужнів Володимир Святославич як людина, воїн, дипломат, мислитель, патріот і став, зрештою, одним з найвидатніших державних діячів кінця першого — початку другого тисячоліття. Напружений сюжет, жвавість викладу, точно виписані характери героїв твору забезпечують цікавість широкого кола читачів.

«Володимир став на помості, зіпершись рукою на різьблену спинку княжого столу. Його погляд, важкий і байдужий, погляд заглибленої у власні думки людини, яка не переймається тим, що про неї подумають, поволі блукав по обличчях ліпших мужів, ні на кому надовго не затримуючись… Раніше, коли князь з’являвся перед старцями і боярами, вони, окинувши його побіжними поглядами, дивилися потім на Добриню і слухали, що скаже Добриня. Цього разу ліпші мужі мимоволі повернулися до Володимира, здивовано вдивляючись у його обличчя, позначене печаттю страждання і важкої думи. Ще дві-три сідмиці тому це був звичайнісінький набичений смішний хлопчисько в княжому корзні, а тепер на помості стояв муж, і всі розуміли, що віднині з ним доведеться рахуватися…».

 

Павло Загребельний «Тисячолітній Миколай» (1994)

Павло Архипович Загребельний (1924—2009) — ціла епоха в історії української літератури ХХ століття, людина виняткової освіченості та енциклопедичних знань. З його ім’ям та творчістю пов’язане становлення нових жанрових модифікацій історичного роману, оновлення тематики та проблематики української прози. Павло Загребельний був одним з найпопулярніших українських письменників і залишається таким й понині. Він працював в український літературі понад сорок років, створивши 30 романів, гостросюжетних повістей і кіносценаріїв: «Дума про невмирущого» (1957), «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975),  «Левине серце» (1978), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983), Тисячолітній Миколай (1994)…  Лауреат Шевченківської премії 1974 року за романи «Первоміст», «Смерть у Києві».

 

Загребельний П. А. Тисячолітній Миколай : роман / Павло Загребельний. — Київ : Фірма «Довіра», 1994. — 636 с.

Роман Павла Загребельного «Тисячолітній Миколай» був опублікований 1994 року і одразу став помітним явищем сучасного літературного процесу. Це розповідь-спогад людини, яка прожила десять століть — від часів князя Володимира до наших днів — не одне життя, щоразу ніби вмираючи та знову народжуючись, і завжди з ім’ям Миколай. Був він дружинником князя Володимира, їздив з його посланцями до Візантії, і разом з нареченою князя, ромейською царівною Анною, привіз на Київську Русь нову віру…, а у ХХ столітті став вченим=агрономом. «Тисячолітній Миколай» — історія про самозбереження та самовідновлення, про втрати і здобутки, які чекають людину в усі часи. Письменникові завдяки такому панорамному змалюванню історії через долю окремої маленької людини вдається відобразити антропологічні та культурно-історичні реалії, які є визначальними для українсько нації.

«І зненацька відкривається мені, що життя не обмежене тісним земним кругом, що це лиш трагічна омана, що я ніби й умираю щоразу, але й не вмираю — живу тисячі років, безкінечно й безперервно, і живу не в небесах, бо небо — це завжди тільки жахлива порожнеча, і немає там для нас ні надії, ні страхів, — все тільки тут, на землі, у вічному лоні людства, в цій тричі благословенній і стократно проклятий обителі і юдолі, де ми ростемо, розквітаємо, радіємо, величаємось, страждаємо і животіємо.

Безсмертне не тіло — ця комбінація елементів, які природа довільно може тасувати, мов божевільний гравець карти в колоді таро, і не душа, що так ніколи й не вийде з крейдяного кола загадкового царства уяви, — безсмертна наша сутність, наше назначення, наша судьба і відчай… Моя розповідь — це спогади про спогади спогадів, які в свою чергу теж були спогадами спогадів і так до безмежних глибин, до коренів і пракоренів… ».

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом