Календар «Світ мистецтва»: ювіляри лютого 2023 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку лютого календаря «Світ мистецтва»

Василь Каразін — видатний український просвітитель, винахідник, науковець: до 250 -річчя від дня народження

 

Життя та діяльність видатного вченого-енциклопедиста, винахідника, освітнього та громадського діяча Василя Назаровича Каразіна припали на кінець XVIII — першу половину XIX століття. З його ініціативи був заснований Харківський університет (1805), що з годом став осередком національного культурного відродження, і створене Філотехнічне товариство (1811) для поширення  досягнень науки, техніки й розвитку промисловості в Україні. Його перу належать близько 60 праць з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи… Василь Каразін був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої переробки дерева, технології видобування селітри, конструктором сільськогосподарських машин… Ім’я Василя Каразіна носить Харківський національний університет. На честь Каразіна названо астероїд 6547 Василькаразін, відкритий 2 вересня 1987 року.

Василь Назарович Каразін народився З0 січня (10 лютого) 1773 року в селі Кручик на Слобожанщині (нині Харківська область), яке його батько, Назар Олександрович, отримав за військові заслуги в довічне володіння. Назар Олександрович Каразін походив зі стародавнього дворянського роду Караджі, а мати  — Варвара Яківна — з козацької родини Ковалевських. До 10 років Василь навчався в маєтку батька, а після його смерті родина переїхала до Вільшанії, де в будинку вітчима він часто зустрічався з Григорієм Савичем Сковородою.

Світогляд Василя Каразіна формувався під впливом творів Григорія Сковороди та кращих європейських культурних традицій, що панували в приватних пансіонах Кременчука та Харкова, де він навчався до 17 років. У січні 1791 року Василь Каразін вступив на військову службу сержантом в лейб-гвардію Семенівського полку в Санкт-Петербурзі. Перед ним відкривається шлях діда й батька до військової кар’єри, але юнака вабила наука. Василь Каразін скористався вільним часом від служби, щоб одержати вищу освіту. Він постійно відвідував лекції у столичному Гірничому корпусі —  одному з найкращих на той час навчальних закладів, що сприяло здобуттю глибоких знань з різних галузей природознавства, з медицини та математики. Василь Каразін володів кількома європейськими мовами і мав змогу читати в оригіналі твори французьких просвітителів, ідеї яких стали близькі  йому.

Восени 1795 року Василь Назарович залишив військову службу і оселився у своєму маєтку в селі Кручик, де одружився з кріпосною дівчиною. Кілька років Василь Назарович жив замкнуто, ведучи наукову роботу і практично не виїжджаючи за межі повіту, але мріяв назавжди виїхати за кордон. Та для цього необхідно було мати спеціальний дозвіл. Спроба втекти без дотримання формальностей закінчилася невдачею. З серпня 1798 року Василя Каразіна, його дружину та слугу Остапа було схоплено та ув’язнено спочатку у Віленській фортеці, а пізніше перевезено до Санкт-Петербургу. Не перенісши стресів, у фортеці помирає його молода дружина під час пологів. Випереджаючи офіційне донесення, Василь Назарович написав листа до імператора з поясненням своїх намірів і передав його естафетою. Павло І, якого Каразін звинуватив у жорстокості, несподівано виявив милість і призначив молоду людину на посаду колезького перекладача в канцелярії державного скарбника і директора медичної колегії. Каразін працював в архівах, збираючи матеріали з історії фінансів і медицини. Його праці привернули увагу, і 22 січня 1801 року Василь Каразін уже отримав чин колезького асесора.

У 1801 році на престол зійшов імператор Олександр І, який з перших  днів свого правління хотів реформувати політичну, суспільну, фінансову та освітню сфери діяльності держави. Василь Каразін подає йому програму реформ в держаному керуванні, господарюванні, культурі, пише про необхідність поступового скасування кріпацтва, про дозвіл на приватну власність, поліпшення умов розвитку сільського господарства, промисловості, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Імператор поставився до послання прихильно. 8 вересня 1802 року було створено Міністерство народної просвіти. Його керівним органом стала Комісія училищ, яку на початку 1803 року перейменовали в Головне правління училищ. Очільником був призначений Василь Назарович Каразін. Результатом роботи Комісії стали Правила для народної просвіти, які було затверджено на початку 1803 року.

Також Василь Каразін у складі правління працював над проєктом Статуту для університетів. Уже перший, затверджений імператором, пункт Статуту передбачав утворення у складі університету наукових товариств як математичних, так і філологічних наук. Допомагати їхній творчій діяльності передбачалося виданням наукових праць і періодики. Університет отримував право цензури всіх книг, що друкувалися на його території. Статутом вищому навчальному закладові надавалася широка автономія.

Найбільшим досягненням Василя Назаровича Каразіна на ниві просвітництва стало відкриття Харківського університету, професори і випускники якого зробили помітний внесок у справу національного відродження України. Своїми науковими дослідженнями, творчою працею вони сприяли розвиткові науки і техніки, мови й літератури, піднесенню української культури. Тут працювали Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. З харківським університетом пов’язана також діяльність Петра Гулака-Артемовського, Амвросія Метлинського, Григорія Квітки-Основ ненка, Ізмаїла Срезневського та інших відомих діячів науки і культури.

Василь Каразін продовжував виконувати обов’язки управителя Головного правління училищ, де залишався заради сприяння організації університету, до 11 серпня 1804 року. Але через нестерпне становище на службі він подав прохання про звільнення з просади. Наприкінці 1804 року Василь Назарович оселився у своєму родовому селі Кручик Богодухівського повіту. Тут вдруге він одружується. Його дружиною стала Олександра Василівна Бланкеннагель. У Василя Назаровича Каразіна було сім дітей: шість синів — Василь, Георгій, Філадельф, Олександр, Микола, Валеріан, та дочка Пелагея.

Хоча й відсторонений від громадської діяльності, Василь Назарович Каразін до останнього лишався відданим своїм просвітницьким принципам, продовжував висувати нові наукові ідеї, наскільки мав змогу, сприяв поширенню знань серед народу. Про його наміри яскраво свідчить організація навчання сільських дітей у селі Кручик. Заснована ним ще на початку XIX століття початкова школа впродовж тривалого часу була єдиною на всю Слобожанщину. Для школи селяни побудували велику хату. Заняття проводили місцевий священик і вчитель, праця якого оплачувалася коштом сільської громади. Дітей тут навчали читання (азбука, часослов, псалтир та інші книги), краснопису, арифметиці (чотири дії), хорового співу. Василь Назарович укладав підручники з читання, систематично спостерігав за ходом занять, вів з дітьми бесіди, найкращих учнів заохочував подарунками, керував роботою школи. Василь Каразін вважав, що освіта допоможе селянам стати культурними господарями, сприятиме поліпшенню їхнього життя. Він усіляко заохочував своїх кріпаків, аби їхні діти навчалися в школі. Завдяки його зусиллям освіта стала необхідністю. Діти, які закінчували школу, могли навчатися в повітовому училищі.

Разом с турботою про покращення становища селян Василь Назарович Каразін багато уваги приділяв науковим дослідженням та господарським заняттям. Він передплачував безліч наукових журналів та купував нові видання з різних галузей знань. Впродовж всього життя його захоплювала наука, а найбільше наукові досягнення. Найбільш перспективними і цікавими він вважав хімію і метеорологію. Метеорологічні дослідження Василь Назарович здійснював протягом майже 40 років. В селі Кручик він відкрив першу в Україні метеорологічну станцію.

Інтереси Василя Каразіна були дуже різнобічними. Його цікавила і тема використання електричної сили, взятої з природи, адже він вважав, що передбачення атмосферних явищ сприятиме кращому веденню сільського господарства. У своїй праці «Про можливість прикласти електричну силу верхніх шарів атмосфери до застосування людиною» він пише: «Людина може примусити собі підкоритися і електричну силу, подібно тому, як підкоряються їй тварини, вода, повітря і вогонь…».

Василь Назарович Каразін невтомно працював і для підняття сільського господарства. Він вивів перший на Харківщині морозостійкий сорт абрикоса, культивував нові іноземні види зернових культур, пропагував розведення нового тоді сорту картоплі, використовував невідоме на той час на чорноземі добриво, вишукував засоби боротьби зі шкідливими комахами, удосконалив метод виробництва селітри… Василь Каразін займався паровим винокурінням, спроектував економний пристрій для виготовлення спирту, винайшов нові способи приготування масла з коноплі й горіхів, придумав, як скоротити у часі процес відбілювання воску і сала для виготовлення якісних свічок та мила, займався проблемами збереження продуктів та консервування, розробив конструкцію молотарки та систему парового опалення для обігріву власного будинку…

1811 року Василь Каразін засновує у Харкові Філотехнічне товариство, до якого входили землевласники багатьох губерній України. Мета товариства — об’єднати діяльність землевласників, щоби спільними зусиллями берегти природу, раціонально вести господарство, розвивати промисловість. Для популяризації діяльності товариства Василь Назарович видавав щомісячний журнал «Об’яви громаді від філотехнічного товариства».

В останні роки життя вчений займався виноградарством та виноробством. І тут він започаткував кілька способів отримання високоякісного вина. Василю Каразіну було дозволено провести ряд експериментів в Криму, який на його думку можна було перетворити на європейський центр виноробства. Восени, повертаючись додому із численних експедицій, вчений застудився, однак поїхав до Миколаєва, де служив його улюблений син Філадельф. 4 листопада 1842 року зупинилося серце невтомного вченого Василя Назаровича Каразіна.

Харківський національний університет імені Василя Назаровича Каразіна

Видатний український вчений усе життя свято вірив, що могутнім може бути тільки народ, озброєний знаннями. А велич свого народу й держави він ставив понад усе. Йому не вдалося реалізувати більшість своїх просвітницьких задумів, та одним лише заснуванням Харківського університету Василь Назарович Каразін назавжди ввійшов в історію української освіти. Головне правління училищ мало скласти список міст, у яких повинні були відкритися університети. На той час Харків поступався ряду міст за кількістю населення, за своїм торговельно-промисловим значенням, тож шансів потрапити до списку в нього було мало. Василь Каразін, як депутат від Слобідсько-Української губернії, доклав чимало зусиль, щоб університет у місті таки відкрили.

20 серпня 1802 року Василь Назарович Каразін виголосив свої «Положення про Харківський Університет», де в 46 параграфах детально описав структуру майбутнього навчального закладу, його матеріальну базу, визначив джерела фінансування. шляхи набору студентів. Структуру і профіль університету вчений розробив самостійно й оригінально, відкинувши схоластичні традиції німецьких університетів, що панували в тогочасній Європі. На його думку, навчальний процес має будуватися відповідно до практичних потреб країни. Передбачалося поетапно відкрити в університеті 9 відділень. Спочатку, на думку вченого, доцільно було б відкрити відділення загальних знань і приємних мистецтв. На першому студенти мали вивчати мови, математику, географію, фізику, історію. Приємні мистецтва охоплювали малювання, музику, танці, фехтування, верхову їзду, деякі види ручних робіт.

Після трьох років роботи цих двох відділень планувалося розширити матеріальну базу та збільшити кількість викладачів, передбачалося відкриття ще 5 відділень: громадянських (з підготовки чиновників усіх ланок державного управління), військових і лікарських знань, цивільних мистецтв (архітектура, механіка, землеробство), теології. І лише тоді, коли будуть виховані студенти, здатні до наукової роботи, Василь Каразін планував відкрити мистецьке відділення та відділення з підготовки фахівців вищої кваліфікації різних спеціальностей. При університеті передбачалося заснування таких середніх навчальних закладів, як «Училище сільського домоведення» та «Школа ремесла».

Таким чином, це мав бути цілий комплекс навчальних закладів з підготовки кадрів для державного апарату, вчителів, наукових працівників, спеціалістів для промисловості й сільського господарства. Студентів планувалося набирати з молоді, яка закінчила Харківське, Курське, Орловське, Чернігівське, Полтавське та інші училища сусідніх губерній.

Але лише 24 січня 1803 року, ціною величезних зусиль Василя Назаровича Каразіна, уряд вклав указ, яким дозволяв відкрити університет. Долаючи опір харківського губернатора та урядових чиновників, Василь Назарович особисто зібрав (придбавши частково за власні кошти) близько 3000 примірників цінних книг, лабораторне обладнання, посібники, закупив за кордоном нову друкарню й виписав майстрів. Проте в червні 1804 року, коли підготовчі роботи вже майже завершувалися, Василя Каразіна звинуватили у використанні державних коштів без дозволу начальства (йшлося про придбання гравюр для зразків і прийом на роботу 32 ремісників) та позбавили права втручатися у справи університету. Переконавшись у несправедливому ставленні до себе імператора, Василь Назарович подає прохання про звільнення зі служби в Міністерстві просвіти. Втративши посаду, заробіток, відштовхнутий усіма в Петербурзі, він повертається до свого маєтку в селі Кручик.

Та зусилля вченого не залишилися марними. Справу Василя Каразіна продовжили вихованці Києво-Могилянської академії, професори Ілля Тимківський та Іван Рижський, який згодом стане першим ректором університету. Урочисте відкриття університету відбулося  29  січня 1805 року. Пригнічений морально Василь Назарович навіть не приїхав на церемонію. Однак про нього не забули й у серпні 1811 року Рада Харківського університету обрала його почесним членом. 11 жовтня 1999 року Указом президента України, «ураховуючи значний внесок Харківського державного університету у підготовку висококваліфікованих фахівців та розвиток науки», йому надано статус національного та ім'я його засновника — Василя Назаровича Каразіна.

 

Пам’ятник Василю Каразіну, місто Харків

 

Література про життя та діяльність Василя Каразіна

• Бакіров В. С. Харківський національний університет імені В. Каразіна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т —Я. — С. 358—359.

• Каразин Василь (1773—1642) // Енциклопедія українознавства : у 10 т. Словникова частина / Наук. т-во ім. Шевченка ; голов. ред. В. Кубійович.— Перевидання в Україні. — Львів, 1994. — Т. 3. — С. 958.

• Каразін Василь Назарович (1773—1642) //  Довідник з історії України : в 3-х т. / за ред.  І. Підкови та Р. Шуста. — Т. 2 : К—П. — Київ : Ґенеза, 1995. — С. 14.

• Каразін Василь Назарович (1773—1642) : астроном, хімік, агроном // Шаров І. Вчені України : 100 видатних імен / Ігор Шаров. — Київ : Вид-во АртЕк, 2006. — С. 149—152.

• Лазанська Т. І. Каразін Василь Назарович (1773—1843) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 102.

• Освіта на Наддніпрянській Україні в ХІХ ст. // Сірополко С. Історія освіти в Україні. — Київ : Наукова думка, 2001. — С. 232—253.

• Пироженко Л. В. Каразін Василь Назарович (1773—1843) // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Кн. 1 : навч. посібник / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 225—230.

• Славетний освітянин // Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. — 2-ге вид. / Василь Шендеровський ; за ред.Емми Бабчук. — Київ : СМОЛОСКИП, 2004. — С. 111—119.

• Стрельський Г. Каразін Василь Назарович (1773—1843) // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — Київ : Либідь, 1997. — С. 182—183.

• Харченко Т. Н. 100 знаменитых людей Украины / Т. Н. Харченко, О. Ю. Очкурова, И. А. Рудычева ; худож.-оформитель Л. Д. Киркач-Осипова. — Харьков : Фолио, 2004. — С. 192—196.

• Харківський університет (1805) // Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія : підручник. — Київ : Либідь, 1998. — С. 101—106.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

«Сонячна машина» Володимира Винниченка — перший утопічний та фантастичний роман в українській літературі

 

«Сонячна машина Винниченка має певний, недвозначний успіх. Про неї пишуть, говорять, упоряджають диспути, а головне — її читають…» (с) Микола Зеров «Сонячна машина» як літературний твір»

ВолодимирКирилович Винниченко — яскрава і багатогранна особистість, блискучий політик, автор трьох перших Універсалів Центральної Ради, голова Директорії Української Народної Республіки і безперечно видатний прозаїк, драматург, творча спадщина якого стала внеском у розвиток української літератури ХХ століття. Твори Володимира Винниченка мали велику популярність. Він створів понад сто оповідань, сценаріїв, статей, памфлетів, кілька романів і п’єс, що ставилися на сценах Берліна, Праги, Рима, Парижа…

Як письменник-прозаїк Володимир Винниченко заявив про себе у 1902 році, коли часопис «Киевская старина» опублікував його повість «Сила і Краса». Згодом письменник на перше місце поставив красу, і твір отримав назву «Краса і сила». З-під пера Винниченка  протягом 1902-1905 років з’явилися оповідання й повісті «Біля машини», «Голота», «Суд», «Роботи!», «Раб краси», «Зіна», «Момент», «Темна сила», «Федько-халамидник», «Солдатики!»… У 1906 році вийшла перша збірка оповідань письменника «Краса і сила», яка була високо оцінена широкою читацькою громадськістю. В цьому ж році Володимир Винниченко написав і свою першу драму — «Дисгармонія». 1911 року — перший найбільш дискусійний роман «Чесність з собою» вслід за яким були написані «Рівновага», «Божки», «По-свій», «Заповіт батьків», «Хочу», «Записки кирпатого Мефістофеля».

23 вересня 1920 року Володимир Винниченко був змушений покинути Україну, але ще протягом п’ятнадцяті років тут друкуються його твори. Українське кооперативне видавництво «Рух» у 1926 році розпочало новий видавничий проєкт. За два роки було видано три серії «Творів» Володимира Винниченка: «Оповідання», «Драматичні твори» і «Романи». Разом із незакінченою серією «Нові твори», розпочатою у 1928 році, було видано 25 томів загальним обсягом 6642 сторінки. Жоден український письменник не мав таких багатотомних видань своїх творів як Винниченко.

Роки еміграції в житті Володимира Винниченка відзначені появою семи романів: «Сонячна машина», «Поклади золота», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій» і «Слово за тобою, Сталіне!». Незавершеним залишився історичний роман «Хмельниччина». Проте найбільший успіх випав на долю «Сонячної машини» — першого в історії української літератури фантастичного та утопічного роману, який було написано упродовж 1921—1924 років у Німеччині, де на той час мешкав Володимир Кирилович Винниченко.

 Хоч і з великими труднощами, «Сонячну машину» все ж видали в Україні в 1928 році. Автор плекав сподівання, що це буде «візитова картка» вітчизняної літератури в Європі. Жоден з українських романів ні до публікації «Сонячної машини», ні після неї не викликав такої бурхливої реакції читачів і критиків. За словами Миколи Зерова, про новий твір Володимира Винниченка пишуть, говорять, дискутують, а головне — його читають. Відгуки про роман були почасти діаметрально протилежними: від дифірамбів авторові до осуду всієї його творчості. Друге видання роману «Сонячна машина» побачило світ лише 1989 року.

Винниченко В. К. Сонячна машина : роман / Володимир Винниченко ; після мова Павла Федченка. — Київ : Дніпро, 1989. — 619 с. — (Серія «Романи й повісті» №6).

Дія роману відбувається десь через 40—50 років після закінчення Першої світової війни. Завдяки досконалим засобам пересування й зв’язку ареною подій стає не лише вся Німеччина і Європа, а й цілий світ — Східні Держави й Америка. Найкращі й художньо найпереконливіші сторінки роману пов’язані з гостро сатиричним зображенням правлячої верхівки сучасного фінансово- промислового капіталу — гумового фабриканта і президента Об’єднаного Банку Мертенса та його оточення. Володимир Винниченко максимально насичує роман динамічною фабулою, карколомними ситуаціями, поєднуючи при цьому різноманітні змістові та сюжетно-образні прийоми: реалістичне зображення, традиційно казкове, детективне, утопічне.

«Так-от він, палац Мертенса! От він, новітній. Версаль фінансового самодержця.

Він стоїть на горі; на горі, створеній серед рівнини міццю й волею володаря Німеччини, конкурента Бога на землі. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берліна. Лежить старий, покірний біля ніг велетенської потвори, званої палацом, і з глухим гуркотом кадить йому тиміями своїх фабричних димарів…».

Фінансовий король Німеччини Фрідріх Мертенс тримає в своїх руках всю Європу, підпорядкувавши собі правлячі династії, політичні установи, дрібний капітал…. Він претендує на корону Землі, а відповідно його дружиною і королевою Землі має стати принцеса Еліза, остання парость збіднілих родовитих володарів країни. Князь Альбрехт, батько Елізи, не хоче цього нерівного з аристократичної точки зору шлюбу, але опинившись у фінансовій скруті, не може відстояти дочку та гине в авіакатастрофі разом із братом Елізи. Він заповідає красуні-дочці безкомпромісну помсту.

«…Ми приносимо себе в жертву нашій великій святій справі. А тобі лишаємо заповіт боротьба далі й помста за нашу смерть. Ти — сильна духом. Ти — єдина з нашого роду, що зберегла в собі велич нашого духу, героїчність, волю і свідомість тяжкого історичного завдання. Нам легше помирати, знаючи це... Передаю у Твої руки коронку Зігфріда. Хочу вірити, що, незважаючи на всю Твою емансипацію, ти поставишся з відповідною пошаною до старого віщування: пропаде коронка Зігфріда — загине наш рід…».

Довкола принцеси Елізи закипає новий вир боротьби, який особливо підсилюється після пропажі з її кімнати фамільної коштовності — коронки Зігфріда. В ній аристократія Німеччини вбачає вагомий для себе символ —відродження правлячої династії. Умовою переговорів з Мертенесом Еліза й ставить пошук коронки. «…Так, вона просить переказати панові Мертенсові, що вона згодна прийняти його пропозицію під трьома умовами: що коронка Зігфріда буде знайдена, що буде установлений трон президента — короля Землі і що її згода поки що лишиться в тайні…». Починається детективна пригода…

Могутній реальній політичній і економічній силі в романі протиставлено винахід геніального інженера Рудольфа Штора — Сонячну машину, що символізує визволення од усіх економічних, соціальних, політичних форм утиску, та організація під назвою ІНАРАК (Інтернаціональний авангард революційної акції), яку дуже цікавить Сонячна Машина.

«Доктор Рудольф обома руками завзято зачісує волосся назад, обводить аудиторію мокро блискучими очима, посміхається так, як людина, що має ошелешити своїх ближніх, і раптом рішуче стріпує всією головою.

Панове! Я, власне, сам почуваю, що я — як п’яний. І тому ви, ради Бога, не дивуйтеся не мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви… Ну, та що там багато казати!

І, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандибає в куток за пальми.

Принцеса Еліза сидить рівно, строго зібравши брови. Старий граф, нахиливши голову, дивиться в підлогу. Пані Штор із надією й тривогою пильно слідкує за кожним рухом сина мовчазними великими очима. І ніхто не дивиться нікому в очі, ніхто не говорить ні слова.

Руді виходить із-за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подібною до фотографічного великого апарата, чи до писальної машинки, закритої накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступає невеличкий комин із круглим склом на кінці, дійсно, ніби фотографічний апарат для фотографування неба.

Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стіл, дбайливо поправляє її, оглядає з усіх боків, злегка крутить за корбу, здмухує порох із скла.

На скло треба буде накривку, бормотить він для себе.

І, випроставшись, ясно загоряється очима, кутиками уст, кінчиками рівних білих зубів. Панове! Це — Сонячна машина…».

У поєднанні можливостей Сонячної машини, як досягнення науково-технічного прогресу, та політичних акцій ІНАРАКу і має народитися нове суспільство вільних людей. «Ми чуємо вже хвилюючі радісні подуви нової, таємної епохи. Але ноги наші ще поранені тисячолітньою дорогою страждання й шукання…».

 

Література про життя та творчість Володимира Винниченка

Кульчицький С. В. Володимир Винниченко: «Бути чесним з собою…» / Станіслав Кульчицький. — Київ : Парламентське вид-во, 2019. — 512 с., іл. — (Серія «Політичні портрети»).

Книга розповідає про життя і політичну діяльність Володимира Винниченка (1880-1951) – професійного революціонера, одного з керівників Української соціал-демократичної робітничої партії і Української Народної Республіки, талановитого письменника і драматурга, харизматична особистість якого істотно позначилася на перебігу революційних подій 1917—1919 років в Україні.

Процюк С. Маски опадають повільно: роман про Володимира Винниченка /Степан Працюк. — Київ : ВЦ «Академія», 2001. — 304 с. — (Серія «Автографи часу»).

Його життя — пристрасні, мученицькі і болючі пошуки власної сутності у творчості, громадській діяльності, любовних історіях. Контроверсійне мислення і безмежна творча сміливість, місіонерство і протест зробили його найчитабельнішим письменником свого часу. Були в тому часі і ті, хто вважав його «жахливою дитиною» національної літератури. Таким постає Володимир Винниченко в романі Степана Процюка «Маски опадають повільно». У цій сміливій художній версії — внутрішній світ і складний шлях героя від екстравагантного і сенсаційного митця до видатного мислителя, який гідно представив українську літературу у світі.

***

• Володимир Винниченко (1880—1951) // Історія української літератури : ХХ — поч. ХХІ ст. : навчальний посібник : у 3 т. / [В. І. Кузьменко, О. О. Гарачковська, М. В. Кузьменко та ін.] ; за ред. В. І. Кузьменка. — Київ : Академвидав, 2013. — Т. 1. — С. 160—171.

• Володимир Винниченко (1880—1951) // Історія української літератури ХХ століття : у 2 кн. — Кн. 1 : Перша половина ХХ ст. : підручник / за ред. В. Г. Дончика. — Київ : Либідь, 1998. — С. 252—262.

• Володимир Винниченко : у пошуках естетичної, особистої і суспільної гармонії : збірник статей / голов. ред. Л. З. Онишкевич. — Нью-Йорк, 2005. — 280 с.

• Дем’янівська Л. письменник і епоха // Винниченко В. К. Вибрані твори : оповідання, повість, романи . — Київ : Грамота, 2005. — С. 5—24.

• Дзеверін І. Про В. Винниченка та його ранню прозу // Винниченко Володимир. Краса і сила / упоряд., авт. приміт. Федченко П., авт. упоряд. Дзеверін І. —  Київ : Дніпро, 1989. — С. 3—20.

• Зеров М. «Сонячна машина» як літературний твір // Зеров М. К. Твори : в 2 т. — Київ : Дніпро, 1990. — Т. 2 : Історико-літературні та літературознавчі праці / упоряд. Г. П. Кочура, Д. В. Павличка. — С. 435 — 456.

• Кульчицький С.  Володимир Винниченко / Станіслав Кульчицький, Валерій Солдатенко. – Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 2005. — 376 с.; іл.

• Сиваченко Г. М. Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка. — Київ : Альтернатива, 2003. — 280 с.

• Мороз Л. З. «Сто рівноцінних правд». Парадокси драматургії В. Винниченка. — Київ, 1994. — 208 с.

• Тагліна. Ю. Володимир Винниченко / худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. – Харків : Фоліо, 2010. — 121 с. — (Знамениті українці).

• Федченко П. Соціальна фантастика Володимира Винниченка // Винниченко В. К. Сонячна машина : роман. — Київ : Дніпро, 1989. — С. 611—615.

• Ясь О. В. Винниченко Володимир Кирилович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 510.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

Микола Аркас та його оригінальна праця «Історія України-Русі»: до 170-річчя від дня народження відомого українського історика і композитора

 

Український історик і композитор Микола Миколайович Аркас народився 26 грудня 1852 року (7 січня 1853) в місті Миколаїв у родині адмірала Чорноморського флоту Миколи Андрійовича Аркаса. В історію української культури, освіти й науки Микола Аркас увійшов не тільки як історик, автор першої виданої українською мовою узагальнюючої праці з історії України, а й як автор «Катерини» — опери за сюжетом однойменної поеми Тараса Григоровича Шевченка.

 Миколаївський рід Аркасів прославився діяннями на користь вітчизни. Засновник роду Андреас (Андрій) народився у Греції у місті Літохоро біля підніжжя гори Олімп. Його прізвіще Аркас пов’язане з назвою давньогрецької провінції Аркадія. До Миколаєва Андрій Еммануїлович Аркас прибув на початку XIX століття, коли місто ще тільки розбудувалося й заселялося. Тут він став викладачем історії та стародавніх античних мов у новозаснованому штурманському училищі.

А вже для обох його синів — Миколи й Захарія Україна стала справді батьківщиною. Завдяки природженим здібностям і працелюбності, високим почуттям офіцерської честі, добропорядності та непохитного службового обов’язку, обидва уславили себе самовідданою службою у Чорноморському військово-морському флоті. Брати своїми різноманітними добродіяннями набули заслуженого авторитету у мешканців Миколаєва, тим більше, що Микола Андрійович Аркас багато уваги приділяв розвитку у місті шкіл грамотності, і прогресивна громадськість виклопотала йому у міської думи звання почесного громадянина Миколаєва.

Світогляд Миколи Миколайовича Аркаса сформувався під впливом сімейних традицій, гімназійних учителів, знайомства з творчістю Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша, публікаціями в журналі «Основа». Великий вплив на формування патріотичних почуттів Миколи Аркаса мала мати, яка хоч і була дочкою високого урядовця Чорноморського флоту в чині дійсного статського радника, але й не забувала, що її рід Богдановичів започаткував представник української козацької старшини. Софія Петрівна прищеплювала синові любов до народних звичаїв та пісень, казок та мальовничої природи України. Багато в цьому плані дала і дружба з дітьми села Богданівка, що під Миколаєвом, де був маєток батька Миколи Миколайовича.

Як учень одеської приватної гімназії Стародубцева Микола Аркас найбільші здібності виявив у написанні творів з літератури. Навіть ці його учнівські писання відзначалися умінням автора глибоко проникати у психологію літературних героїв, досконало аналізувати логіку їхніх вчинків. Під час шкільних і студентських канікул Миколу можна було побачити у народному одязі серед працюючих селян. Він охоче працював у полі чи на фермі. Батько не схвалював це, а коли ще й довідався про його намір одружитися з сільською дівчиною, не на жарт сполошився.

Микола Миколайович Аркас в 1875 році закінчив природознавче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету в Одесі.  Батько негайно влаштував його на державну службу до канцелярії військово-морського відомства у Миколаєві, а наступного року навіть відправив Миколу у закордонне відрядження до Константинополя, а потім до Галаца. Після повернення його одружили з дочкою військово-морського офіцера Шишкіна — Ольгою Іванівною. Незважаючи на спішність і формальність шлюбу, він виявився щасливим. У 70—80-х роках у молодого подружжя Аркасів народилися діти: дочка Оксана і два сини — Петро і Микола. Дружина пройнялася демократичними і патріотичними ідеалами чоловіка, які знайшли втілення у двох напрямах творчої роботи Миколи Миколайовича, не пов’язаними з його професією природознавця — історією і музикою.

В 1881 році, після смерті Миколи Андрійовича Аркаса, маєток у селі Богданівка дістався у спадок його синові Миколі Миколайовичу. Микола Аркас значну частину своїх прибутків від маєтку віддавав на розвиток української культури. Так, він позичав гроші, щоб від чужого імені надіслати їх літературознавцю та історику Василю Доманицькому, допомагав видавництву Бориса Грінченка. Прохань про допомогу було так багато, шо в одному зі своїх листів Микола Миколайович скаржився: «Велике лихо уславитись заможним чоловіком, а в дійсності не мати зайвої копійки». Цікавим є факт відкриття Миколою Аркасом невеликої сільської чотирирічної школи в селі Богданівка, що на Миколаївщині, де протягом двох років (1907—1909) предмети викладали українською мовою.

Багато часу Микола Миколайович віддавав культурно-громадській роботі. Він став засновником і головою товариства «Просвіта» в Миколаєві. Миколаївська «Просвіта» під керівництвом Миколи Аркаса розгорнула досить плідну культурно-освітню діяльність. Тільки протягом 1908 року відбулося майже півсотні літературно-музичних вечорів, на яких, крім виступів малими формами, пройшли вистави опер «Катерина», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка-Полтавка», п’єс Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля», «Бондарівна», «Сто тисяч», «Наймичка», «Розумний і дурень», Михайла Старицького — «Зимовий вечір», Григорія Квітки-Основ’яненка — «Шельменко-денщик», Бориса Грінченка — «Нахмарило»…

Визначну роль у житті Миколи Аркаса відіграло його знайомство у студентські роки з видатним митцем українського театру Марком Лукичем Кропивницьким. Марко Лукич та Микола Миколайович подружилися, і Аркас як актор-аматор навіть став брати участь у виставах «Одеського нового театру», яким керував Марко Кропивнииький. Починаючи зі студентських років Микола Миколайович Аркас старанно записував народні пісні, захоплювався кобзарським мистецтвом. Потім ці записи лягли в основу опери «Катерина». Усвідомлюючи свою високу відповідальність перед пам’яттю Тараса Шевченка, Микола Миколайович писав відомому українському театральному діячові Панасу Карповичу Саксаганському: «...осміливсь і я свого додати, щоб пісня його ширилась між нашим людом, щоб бачили вони те, що тяжко й болісно накипало, накипало на його серці і вилилось у стиху могутнім…». Опера не сходила зі сцени впродовж чотирьох років. Композитор планував написання ще кількох музичних творів, але крововилив у мозок та параліч правої руки не дали йому змоги сідати за фортепіано. Опера «Катерина» лишилась єдиною в творчому доробку Миколи Миколайовича Аркаса. Неможливість присвятити себе музичній творчості привела Миколу Миколайовича до нової сфери діяльності — на початку XX століття. він почав вивчати історію України.

 

«Історія України-Русі» Миколи Аркаса

У студентські роки більш усвідомленим стає інтерес Миколи Аркаса до історичного минулого України, до духовних надбань народу. Микола Миколайович мав досить багату власну кількатисячну бібліотеку з українознавчої проблематики, яку поповнював протягом усього життя. Передплачував різноманітну періодику, старанно фіксуючи в ній щонайменшу замітку, будь-який малюнок, що й згодилося йому пізніше, коли він готував рукопис «Історії України-Русі» до друку. Ілюстраціям Микола Аркас надавав не менше ваги, ніж тексту, бажаючи зробити видання популярним.

Підхід до написання основного тексту «Історії України-Русі» з самого початку був найсерйозніший. Микола Миколайович знайомиться з документальними матеріалами, а також з друкованим доробком професійних істориків. Мета досліджень — аналіз і узагальнення української історії в найдоступнішій формі, зрозумілій навіть підліткові з незакінченою середньою освітою. Микола Миколайович Аркас планував написати в одному-двох примірниках книжку для домашнього вжитку: навчання й виховання онука Миколи. В цей час зав'язалося його листування з Михайлом Грушевським. Микола Миколайович захопився працями історика, підтримав його починання матеріально.

Попри такі скромні задуми ставлення автора до роботи було надзвичайно серйозним. Він не лише налагодив офіційні контакти з бібліотеками й видавництвами, знайшов компетентних людей, спроможних підтримати його дослідницький інтерес, сприяти придбанню відповідної літератури у найбільших вітчизняних культурних центрах — Києві, Одесі, Львові. Разом з прихильниками реалізації його задуму Микола Аркас обговорив різні варіанти залучення коштів меценатів. Однак зрештою грошові видатки взявся покрити сам автор, хоч це й підірвало його матеріальне становище.

Відредагована Василем Доманицьким праця Миколи Аркаса «Історія України-Русі» вийшла в Петербурзі 1908 року небаченим до того часу семитисячним тиражом і розійшлася впродовж семи місяців. Вона принесла авторові визнання та матеріальні нестатки. Щоб видати книжку, Микола Миколайович, не маючи власних коштів, позичив 10 тисяч під високі відсотки. Цей борг після його смерті ліг на плечі його сім’ї. Другого видання «Історії України- Русі» (краківського) він так і не побачив.

Сучасники вважали твір Миколи Миколайовича Аркаса справді першим серед аналогічних, присвячених для малоосвічених категорій населення й дітей. Попри всі свої переваги ні «История украинского народа» Олександри Єфіменко, ні «Очерк истории украинского народа» Михайла Грушевського не були написані живою українською мовою в манері, доступній середньоосвіченому читачеві. Та й сам автор оцінював свою працю насамперед з погляду її доступності: «Розпочинаючи «Історію України», я не мав на мислі написати науковий твір, — я хотів ясно розповісти землякам те, що робилося у нас на Вкраїні од найдавніших часів до останніх…».

Доброзичливою й конструктивною була критична стаття історика В'ячеслава Казимировича Липинського, який з великою повагою, не оминувши слабких місць, проаналізував «Історію України-Русі» Миколи Аркаса. Він різко відмежувався від неприязної критики Михайла Грушевського, котрий у своїй роботі «Про культуру і критику» писав: «Тої ідеології, яка була б нам бажана, того висвітлення історії України, в якім ми його бачимо — в книзі Аркаса нема». Така нищівна критика не зіпсувала загального враження, хоч і стала причиною різкого погіршення здоров’я як Миколи Аркаса, так і Василя Доманицького. Тяжко переживаючи, Микола Миколайович писав Борису Грінченкові: «Ви розумієте, що воно таке, коли чоловік загубив віру в свої сили?! Ні до чого не сила узятись, стоїть як мара, як сувора пересторога: „З праці твоєї може вийти одна тільки шкода для рідного краю”. Ці слова страшні стоять перед очима, бринять в вухах, а свідомість, що ти дійсно тільки нікчемнісінький дилетант, припиняють усякі заходи до будь-якої праці». Відповіддю на критику Михайла Грушевського був лист Гната Хоткевича: «...д. Грушевський, правда, має таку ерудицію, котрої Ви певне не маєте. Але з того зовсім не виходить ніби тільки він має право писати історію».

 «Історія України-Русі», безперечно, заслужила таку високу оцінку сучасників. Книжка приваблює надзвичайною простотою викладу, а передусім підходом до подання матеріалу, гарною українською мовою, простою, образною. Авторська розповідь то посилюється, то підтверджується уривками з літописів, легенд, билин, народних пісень. Фольклор є невід’ємною складовою «Історії України- Русі». Особливістю авторського стилю Миколи Аркаса є органічне сплетіння в розповідь діалогів історичних особистостей, узятих здебільшого з фольклору. Часто наводяться історичні документи, дається коротка характеристика станів (шляхти, селян, міщан, духовенства, козаків) для кожного періоду. Найважливіші документи подаються не через цитування, а способом переказу сучасною авторові «народною» мовою.

«Історія України-Русі» Миколи Аркаса сприяла поширенню знань про минуле своєї Батьківщини серед найширших верств населення, спонукала до детальнішого вивчення її історії. І сьогодні праця Миколи Миколайовича Аркаса приверне увагу не лише самим захоплююче цікавим змістом фактичного матеріалу про події та явища давнього історичного минулого України, а й дуже привабливою і водночас образною мовою викладу.

 

Аркас М. М. Історія України-Русі / вступ. слово і комент. В. Г. Сарбея. — Факс. вид. — Київ : Вища школа, 1990. — 456 с.: іл.

Популярний нарис історії України. Історичний процес розглядається за персоналіями його провідних діячів.

Аркас М. М. Історія України-Русі / вступ. ст. і комент. В. Г. Сарбея. — Одеса : Маяк, 1994. — 392 с.

Книга є першою узагальнюючою працею з історії України, що вийшла в світ рідною мовою. У популярному нарисі історичний процес розглядається за персоналіями його провідних діячів. Твір захоплює багатим фактичним матеріалом, яскравою мовою викладу. Використовуючи фольклор, автор передає народне бачення важливих історичних подій.

Аркас М. М. Історія України-Русі /Бібліотека Історичного клубу «Холодний Яр». — Київ : Наш формат, 2015. — 464 с.

У книзі Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання «Історії України- Русі» Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готував його Василь Доманицький, редактор 1-го видання, а по його смерті та смерті автора завершили Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський. Більшу частину накладу 2-го (краківського) видання було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання визначного громадського діяча, мецената і видавця Євгена Чикаленка, ця книжка після «Кобзаря» є найкориснішою.

 

Література про життя та діяльність Миколи Аркаса

• Аркас Микола Миколайович // Випускники Одеського (Новоросійського) університету : енциклопедичний словник.  Вип. І. — Одеса : Астропринт, 2005. — С. 22.

• Аркас Микола Миколайович // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — Київ : Либідь, 1997. — С. 46.

• Аркас Микола Миколайович (1852—1909) // Преварська М. І. Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : довідник. — Київ : Велес, 2016. — С. 7—10. —(Серія «Гордість і слава України).

• Аркас Микола Миколайович (1852—1909) // Мистецтво України : енциклопедія у 5 т. / редкол. Кудрицький А. В. (відп. ред.) та ін. — Київ : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. —  Т. 1 : А — В. — С. 79.

• Березовська Т. Микола Аркас у вимірі між професіоналізмом та патріотизмом // Тетяна Березовська ; Краєзнавство. — 2013. — № 1 (82). — С.55—60.

• Коваль Р. Після «Кобзаря» найкорисніша книга // Аркас М. М. Історія України-Русі /Бібліотека Історичного клубу «Холодний Яр». — Київ : Наш формат,2015. —С. 4—8.

• Кремінь Т. Ювілей Миколи Аркаса в Миколаєві // Тарас Кремінь ; Краєзнавство. — 2013. — № 1 (82). — С.69—73.

• Микола Аркас (1852—1909) // Народжені Україною : меморіальний альманах : у 2-х т. —  Київ : ЄВРОІМІДЖ, 2002. — Т. 1. — С. 104—105.

• Музична культура ХІХ століття // Ваврух М. Нариси з історії української культури : архітектура, образотворче мистецтво, музика, театр, кіно / Марія Ваврух, Роксоляна Гавалюк. – Львів : Світ, 2018. – С.127.

• Нерод В. О. Аркас Микола Миколайович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 120—121.

• Пироженко Л. В. Аркас Микола Миколайович //Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Кн. 1 : навч. посібник / за ред. О. В. Сухомлинської. —Київ : Либідь, 2005. — С. 433—436.

• Просвітитель і дослідник Микола Аркас (1852-1909) // Мельничук Г. 1000 незабутніх імен України. — Київ : Вид-во «Школа», 2005. — С. 94—95.

• Сарбей В. Г. Микола Аркас і його «Історія України-Русі» // Аркас М. М. Історія України-Русі. — Факс. вид. — Київ : Вища школа, 1990. — С. 3—43.

• Сарбей В. Г. Микола Аркас і його «Історія України-Русі» // Аркас М. М. Історія України-Русі. — Одеса : Маяк, 1994. — С. 5—45.

• Тригуб О. Аркасівська перлина (сторінки історії села Стара Богданівка)  //Олександр Тригуб ; Краєзнавство. — 2013. — № 1 (82). — С.61—68.

 

 

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри січня 2023 року

Відділ мистецтв перегортає сторінку січня календаря «Світ мистецтва»