* * * 2022 * * * Міжнародний рік кустарного рибальства та аквакультури * * * 2022 * * * Місто Гренобль (Франція) - Європейська зелена столиця * * * 2022 * * * Каунас (Литва) та Еш-сюр-Альзетт (Люксембург) – культурні столиці Європи * * * 2022 * * * Гвадалахара (Мексіка) - Всесвітня столиця книги * * * 2022 * * * Рік збреження природи та живого миру в Україні * * * 2022 * * * 300-річчя від дня народження видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета, педагога Григорія Савича Сковороди * * * 2022 * * * 150-річчя від дня народження зірки світового оперного мистецтва Соломії Крушельницької * * * 2022 ***

середа, 15 червня 2022 р.

Літературні історії червня в особах та фактах

 

Літо… Прохолодні червневі світанки, спекотні липневі полудні, теплі серпневі вечори… Чудова літня пора року надихнула на створення багатьох всесвітньо відомих шедеврів літератури. Однією з найгучніших літературних сенсацій ХІХ століття стали «Паризькі таємниці» французького письменника Ежена Марі-Жозефа Сю. Роман друкувався в 90 випусках газети «Journal des débats» з 19 червня 1842 по 15 жовтня 1843 року і мав приголомшливий успіх.

1908 року український письменник Михайло Коцюбинський під враженням сільської природи написав новелу «Intermezzo». «Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалося денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалася в нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну сіл, і хлюпав нею собі у лице… Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю… Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне…».

Автобіографічна повість відомого американського письменника Рея Бредбері «Кульбабове вино» розповідає про події одного літа у маленькому містечку в штаті Іллінойс, де живуть два брати - Дуглас і Том.  Дідусь хлопчиків щоліта готує вино з кульбаб, що затоплюють цілий світ сліпучим сяйвом розплавленого сонця. «Був тихий ранній ранок, і містечко, ще оповите темрявою, безтурботно спочивало. У повітрі вчувалося літо, і вітрець віяв по-літньому, і все навколо повільно й розмірено дихало теплом. Досить було встати з ліжка й визирнути у вікно, щоб побачити: це ж і є початок справжнього вільного життя, перший ранок літа…».

Одного теплого літнього дня 1930 року англійський письменник Джон Роналд Руел Толкін придумав історію «Гобіт», яка стала світовим бестселером. У перший місяць літа 1936 року побачив світ єдиний роман американської письменниці Марґарет Мітчелл «Звіяні вітром», який підкорив серця читачів. А влітку 1975 року австралійська письменниця Коллін Мак-Каллоу почала писати одну із найвідоміших романтичних історій у світі…




Михайло Коцюбинський «Intermezzo»



Шедевром української класики стала новела Михайла Коцюбинського «Intermezzo» — в перекладі з італійської означає «перерва». Епізод, описаний у новелі, справді мав місце у житті Михайла Михайловича в червні 1908 року. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпустку, як про рятувальну соломинку. Ще раніше, в січні 1908 року Коцюбинський написав листа до редакції журналу «Літературно-науковий вістник», якому обіцяв надіслати найближчим часом оповідання. Але й досі не міг сісти за роботу.

 Михайло Коцюбинський звертається до знайомих і друзів з проханням прийняти його на літний відпочинок. Він сподівався відпочити серед природи та написати щось у сільській тиші. Нарешті відгукується давній знайомий Євген Чикаленко, запрошуючи Коцюбинського до себе в маєток в селі Кононівці, що на початку ХХ століття входило до складу Полтавської губернії. Тепер це північний куток Черкащини. Враження від прекрасної кононівської природи і лягли в основу «Intermezzo».

За кілька днів до від’їзду з Кононівки Михайло Коцюбинський починає писати «Intermezzo»: «… цілий ранок сидів на човні у болоті, серед комишів, робив студію, - повідомляє він дружині в листі від 9 липня 1908 року. І додає там же: «… близько був до природи, а безлюддя заспокоїло мої нерви». Повернувшись до Чернігова, письменник знову поринає у швидкоплинне напружене життя і продовжує працювати над «Intermezzo».  Очевидно, що ця робота, незважаючи на несприятливу обстановку, ще раз повертала його, але вже подумки, в той блаженний край, де серед чарівної природи пройшли незабутні дні його відпочинку. Тому після назви він записує: «Присвячую Кононівським полям».

«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо; чорніші крила.

На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду дали — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Та тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти. А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий, безостий колос б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

Врешті встаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю…».





Джон Роналд Руел Толкін «Гобіт, або Туди і Звідти»



Улітку 1925 року Джон Роналд РуелТолкін  дізнався, що в Оксфордському університеті з'явилася вакансія викладача, про яку він мріяв. Розуміючи, що його кандидатура має мало шансів на успіх, Толкін ретельно написав листа, датованого 27 червня, який починався словами: «Панове, я хочу запропонувати свою кандидатуру». Далі він писав: «Я почав навчання у Ексетер-коледжі як стипендіат Степолдона у 1911 році. Склавши класичні іспити 1913 року (де я спеціалізувався у грецький філології), 1915-го я отримав диплом англійського філолога з відзнакою першого ступеня, моїм спеціальним предметом була давньоісландська мова. До кінця 1918 року я служив на офіцерський посаді у лавах ланкаширських стрільців, а потім поступив на службу до Оксфордського словника англійської мови. У жовтні 1920 року я переїхав до Лідса, де отримав посаду ридера англійської мови». На велике здивування 33-літнього Дж. Р.Р. Толкіна, йому запропонували цю престижну посаду.

Він став одним з наймолодших професорів в одному з найстаріших та найшановніших університетів світу. На посаді професора англосаксонської мови імені Ролінсона і Бесворта в Оксфорді від Толкіна вимагалося давати щонайменше 36 лекцій на рік. Але дотримуючись своєї обіцянки заохочувати філологічний  ентузіазм і вважаючи таку кількість недостатньою для охоплення матеріалу, який, на його думку, потрібно було осягнути, Толкін зазвичай значно перевищував цей мінімум. Толкін був одним з тих рідкісних науковців, які передавали не лише звучання та сенс стародавніх творів, що були його спеціалізацією, а і їхню душу.  Цитуючи стародавні саги, він зачаровував студентів.

Одного теплого літнього дня 1930 року Джон Роналд Руел Толкін   уважно вдивлявся з вікна свого  кабінету у будинку №20 на Нортмур-роуд у сад на задньому дворі, а потім у зелень передмістя, що тягнулася за ним. Потім він глянув на величезний стос екзаменаційних робіт на атестат зрілості, які йому прислали на перевірку, і голосно зітхнув. Тоді оксфордському професорові середнього віку та батькові чотирьох дітей ледве вдавалося забезпечувати своїй сім’ї той стиль життя, який очікувався від оксфордських професорів.

Тому, поки його колеги насолоджувалися відпусткою, професор Толкін, щоб заробити більше грошей, брався за виставлення оцінок, а це було для нього монотонною та виснажливою роботою. Через багато років Толкін згадував: «Я пам’ятаю, як взяв одну роботу ( я ледь не поставив за неї додатковий бал, навіть п’ять балів) і помітив, що там є одна порожня сторінка. Чудово! Нічого читати. Тож я надряпав на ній, не знаю навіщо: В одній норі під землею мешкав гобіт». Тепер можна тільки здогадуватися, що якби не такий збіг обставин, були б написані книги, які стали світовими бестселерами –  «Гобіт» та «Володар перснів».

Джон Роналд Руел Толкін  придумував історії, щоб розважити своїх дітей увечері. Іноді він придумував їх на ходу, а іноді спочатку записував, а потім читав уголос. Довгий час історію про подорож гобіта Більбо до гори Еребор не знав ніхто, крім дітей Толкіна та його давнього друга Клайва Стейплза  Люїса, який проявив зацікавлення цією казкою перед сном і отримав почитати машинописний примірник. Але, так сталося, що одна з колишніх студенток Толкіна, Клейн Гріффітс, керувала у той час групою студентів у Червелл-Еджі і мешкала у тамтешньому гуртожитку. Вона почула про дивну історію, наисану її колишнім керівником, яку той позичив матері-настоятельці, й попросила в Толкіна дозволу почитати її наступною.

Твір їй дуже сподобався і вона запропонувала своїй подрузі Сьюзен Дагналл показати  рукопис «Гобіта» директору видавництва «Allen & Unwin» у Лондоні, в якому вона працювала. Сьюзен Дагналл теж вважала, що цей твір просто прекрасний, і переконала Толкіна завершити його якнайшвидше і офіційно представити на розгляд видавництву. 2 грудня 1936 року  Стенлі Анвін прийняв «Гобіта» до друку. Після численних правок, внесених Толкіном у гранки, «Гобіт» був виданий 21 вересня 1937 року. 11 жовтня 1937 року, коли після виходу «Гобіта» ледве минуло три тижні, Стенлі Анвін попросив Толкіна написати продовження книги… Роман-трилогія «Володар перснів» видавався протягом 1954–1955 років. Два головні твори Толкіна були перекладені більш ніж сорока різними мовами і здобули любов у всьому світі.

 

Хоббіт: Несподівана подорож

Жанр – фентезі, пригоди

Режисер – Пітер Джексон

Рік – 2012

Перша частина кінотрилогії «Хоббіт», в основі якої лежить книга Дж. Р. Р. Толкіна «Гобіт, або Туди і Звідти».

 






Марґарет Мітчелл «Звіяні вітром»



Марґарет Мітчелл є автором єдиного твору, всесвітньо відомого роману «Звіяні вітром», який вийшов друком 30 червня 1936 року і став одним із найвідоміших бестселерів американської літератури. Він побив усі рекорди, коли за один день було продано 50 тисяч примірників, а до кінця першого року - понад мільйон примірників. До 1976 року лишень в США вийшло 70 видань «Звіяних вітром», його читали 27 мовами світу. Високий престиж твору підтвердило присудження Марґарет Мітчелл в 1937 році Пулітцерівської премії, однієї з найпрестижніших у США, які даються за «кращий роман року».

Письменниця всім життям і творчістю була пов’язана з рідним містом Атлантою, його історією, з долею своєї родини та її близьких. У сім’ї була ще жива пам'ять про Громадянську війну 1861-1865 років та повоєнну Реконструкцію, що рішуче змінили весь уклад життя у штаті Джорджія, панувала ностальгійна туга за минулим. Марґарет Мітчелл згадувала: «Я так багато чула про війну та про важкі часі, які настали по її закінченні, що була твердо переконана, ніби батько та мати перейшли через усе це».

Майбутня письменниця спочатку  навчалася у Вашингтонській семінарії в Атланті, потім у 1918 році вступила до престижного жіночого Смітського коледжу в штаті Массачусетс, але, не закінчивши його, повернулася в рідне місто. З 1922 по 1927 рік Марґарет Мітчелл працювала провідним репортером газети «Атланта Джорнал». В газеті вона висвітлювала матеріали «з жіночої точки зору». Її редактор Перкенсон зауважив: «якщо мені потрібна була жаліслива історія, то я звертався до Пеґґі Мітчелл».

Залишивши роботу в газети, Марґарет взялася до роману, якому вона віддала десять років напруженої праці. Марґарет Мітчелл не лише розробила детальний план, але й завела справжні «досьє» на головних героїв, буквально жила з ними одним життям, особливо це стосується Скарлетт, котра стала центром оповіді. Мітчелл вивчала історію Атланти і, ширше Джорджії, студіювала підшивки газет та наукові праці істориків, намагалася проникнути в самий дух епохи. Деякі сцени та розділи вона переписувала багато разів та іноді втрачала віру в себе, на довгий час закривала килимком свою друкарську машинку. Але кожного разу наполегливість її чоловіка Джона Марша, який мав літературний смак, допомагала їй повернутися до письмового столу. У 1935 році, ще не завершивши роман остаточно, Марґарет Мітчелл вирішила показати його у нью-йоркському видавництві Максміллан, звідки прийшли найприхильніші відгуки разом із низкою конкретних зауважень.  Тепер Марґарет здійснила останній крок і довела до кінця величезний 1000-сторінковий твір. В останній момент з’явилася і його назва, яка є рядком з вірша Ернеста Доусона «Сінара», а головна героїня отримала ім’я Скарлетт ( до цього вона довгі роки фігурувала під іменем Пенсі). Вихід роману мав безпрецедентний успіх у всій історії американської літератури.

«Звіяні вітром» –  це неймовірна історія кохання і боротьби за життя в такий складний період, як війна. Дія відбувається в Джорджії під час Громадянської війни 1861-1865 років та повоєнної Реконструкції. На широкому історичному тлі цього вагомого за обсягом твору розгорнута захоплива історія Скарлетт О'Хара, доньки Джеральда О'Хара, іммігранта з Ірландії, власника великого маєтку Тара. Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей.


Звіяні вітром

Жанр – мелодрама

Режисер – Віктор Флемінг

Рік – 1939

Екранізація однойменного роману американської письменниці Марґарет Мітчелл. На тлі громадянської війни в США розгортаються складні особисті стосунки між мешканкою Півдня Скарлет О'Хара та Реттом Батлером. На 12-й церемонії вручення нагород «Оскар» фільм отримав 10 премій (дві почесні) з 13 номінацій.




 

Коллін Мак-Каллоу «Ті, що співають у терні»



«Ті, що співають у терні» (1977)    роман австралійської письменниці Коллін Мак-Каллоу, яка народилася 1 червня 1937 року в Австралії, в місті Веллінгтоні (Новий Південний Уельс) в родині Джеймса і Лори Мак-Каллоу. Майбутня письменниця змалку мріяла про кар'єру лікаря, проте не змогла завершити навчання в Університеті Сіднея. Вона змінила кілька професій, поки знову не повернулася до медицини. Коллін Мак-Каллоу працювала у лікарнях Сіднея і Лондона. З квітня 1967 по 1976 рік Мак-Каллоу займалася науковою та викладацькою діяльністю у відділенні нейропсихології Єльської медичної школи при Єльському університеті. Саме в цей час вона написала свої перші дві книги. У 1974 році був опублікований дебютний роман Коллін Мак-Каллоу «Тім», а влітку 1975 року вона почала писати свій новий твір, який став світовим бестселером.

«Ті, що співають у терні» –  одна із найвідоміших романтичних історій у світі про три покоління родини австралійських емігрантів, про людей, які шукають своє щастя. «Є легенда про пташку, що співає лише раз у житті, співає милозвучніше за будь-яку істоту на всій землі. Щойно покинувши гніздо, ця пташина шукає тернину і не заспокоїться, аж поки не знайде. А потім, співаючи серед нещадно гострих гілок, врешті-решт наштрикується на найдовшу та найгострішу колючку. Помираючи, вона долає біль і своїм співом перевершує жайворонка та солов’я. Лиш одна бездоганно-прекрасна пісня, ціна якої - життя. Але її заціпеніло слухає увесь світ, а Бог на небесах - усміхається. Бо найкраще досягається ціною великого болю… Принаймні так легенда каже».

 

Ті, що співають у терні

Жанр – драма

Режисер – Деріл Дьюк

Рік – 1983

Екранізація відомого бестселера Коллін Мак-Каллоу розповідає про епічну історію життя сім'ї Клірі, яка переїхала з Нової Зеландії на ранчо в Австралії.






Підготувала К.В. Бондарчук, завідувач зитальним залом

понеділок, 13 червня 2022 р.

5 книг про легендарного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і часи козацькі: бібліотекарі рекомендують

 


«Сагайдачного шанували як глибокого політика, який зумів привести козаччину на службу загальнонародним інтересам і створити з козацького війська опору національному українському життю…». Михайло Грушевський

 

В історії кожної нації наступають часи, коли потрібно згадати досвід минулого, щоб гідно і ефективно протистояти викликам сьогодення. Зараз народ України вкотре опинився у такому становищі, коли для захисту своїх національних інтересів потрібно мобілізувати всі сили: і фізичні, і духовні. Саме час звернутися до героїчної історії України, яка налічує чимало сторінок і, однією з найяскравіших, безумовно є Козаччина. Серед великих гетьманів українського козацтва особливо виділяється Петро Конашевич-Сагайдачний, під керівництвом якого козацькі загони перетворилися у професійну армію, і здобули у походах нечувану доти славу. Про постать Сагайдачного та його епоху писало чимало видатних дослідників в Україні та за її межами. У п’яти книгах, на які ми звертаємо вашу увагу, цей період героїчної української історії заграв новими яскравими фарбами. 


Коломоєць С. Петро Сагайдачний. Часи козацькі  / Сергій Коломоєць. – Київ : Видавничій дім «АртЕк», 2021. – 216 с.

Автор цієї книги, Сергій Коломоєць, недаремно відносить її до жанру саме ПОПУЛЯРНО-наукових, а не  науково-популярних, бо у своєму історичному дослідженні намагався у цікавій, популярній формі донести до свого читача історію про часи козацькі, про великі діяння гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного …

… А що Ви знаєте, про ту реформу козацького війська, про його переозброєння, яку здійснив свого часу  Петро Сагайдачний?

Чи знаєте ви, що за часів Петра Сагайдачного турецькі піддані, які жили на берегах Чорного моря,  погрожували турецькому султану визнати владу козаків, якщо володар Блискучої Порти не захистить їх від блискавичних та безжалісних МОРСЬКИХ походів запоріжців?

А чи відомо вам , як Петро Сагайдачний вогнем і мечем пройшов володіння московських царів, змінивши перебіг бойовий дій на користь польського королевича Владислава IV?

Чи знаєте ви, що сучасне українське православ’я завдячує своїм існуванням саме Петру Сагайдачному?

Чи розповідали вам, про ті подвиги воїна та полководця гетьмана Петра Сагайдачного, завдяки якому, він та українські козаки разом з військом Речі Посполитої, зупинили наступ майже 300-тисячного війська  Османської імперії під Хотином 1621 року?

Якщо Вам цікаво, ЧИМ, КОЛИ и ЯК воювали наші козаки за часів славетного Петра Конашевича-Сагайдачного – тоді ця книга саме для Вас.

Книга має вісім розділів. У першому розділі «Витоки» автор розповідає про походження Петра Конашевича, його батьків, дитинство, наводить базову інформацію про Острозьку школу, яку закінчив майбутній гетьман. У розділі «Козаччина» ми дізнаємось що собою являла Запорізька Січ наприкінці 1590-х - на початку 1600-х років, коли туди потрапив молодий Сагайдачний, та причини, що спонукали його обрати військову кар’єру.

Третій розділ «Реформа війська козацького» розповідає про перше обрання Петра Сагайдачного гетьманом та реформування, яке він проводив протягом усіх періодів свого гетьманування, що  перетворило козацтво з партизанських формувань на регулярне могутнє військо. Четвертий розділ «Озброєння та тактика» присвячено детальному огляду організації, озброєння та тактики ведення бою козацького війська перших десятиліть XVII століття. Від пістолів і рушниць до гаківниць і гармат, від ножів і шабель до списів і пірначів, старі добрі луки і підступні якірці – зброя, її специфіка та особливості використання неминуче впливали  і на тактику козацтва часів Петра Сагайдачного.

 У п’ятому розділі «На просторах моря, або «Доба героїчних походів» описуються три напрямки воєнної активності українського козацтва: «північно-східний», «західний» та «південний». Останній напрямок, а саме протистояння з турками і татарами, є основною темою розділу. Автор пропонує аналіз підготовки та проведення морських походів запорожців початку XVII століття, більшість яких Петро Сагайдачний очолював особисто, детальне описання кожного з них у хронологічному порядку, і наостанок - своєрідний підсумок з переліком 14-ти наслідків морської експансії козаків на територію Османської імперії та Кримського ханства. Шостий розділ має назву «Рік 1618» і розповідає про причини, перебіг та наслідки військового походу козацького війська під керівництвом Петра Сагайдачного на територію Московського царства. Підсумком цього походу стала облога Москви спільними силами козаків Сагайдачного та армії поляків під проводом королевича Владислава і гетьмана Яна Кароля Ходкевича у жовтні 1618 року.

Наступний розділ «Піднятий хрест. Відновлення київської православної митрополії» освітлює положення православної віри на українських землях у складі Речі Посполитої та значну роль козацтва на чолі з Петром Сагайдачним у відновленні київської митрополії, освяченої єрусалимським патріархом Феофаном. Останній і найбільший за обсягом розділ «Хотинська війна 1621 року. В зеніті слави» містить детальний розбір Хотинської війни: від поразки і загибелі коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Жолкевського у бою з турками під Цецорою у жовтні 1620 року, до технічної перемоги польсько-козацького війська над турецько-татарською армією під Хотином 29 вересня 1621 року. Бій під Хотином став не тільки зенітом слави Сагайдачного-полководця, але й причиною його передчасної смерті 20 квітня 1622 року.    

Особливістю книги Сергія Коломойця є детальне і розширене, з точки зору історичної науки, і, водночас, цікаве та захоплююче, з літературної точки зору, викладення матеріалу. Її можна рекомендувати і як серйозне наукове дослідження,  і як розважально-пізнавальний твір для шановників історичного роману.  Дуже показовим, на відміну від багатьох інших праць з історії козаччини, є наведені в тексті думки попередніх дослідників з приводу різних історичних фактів і подій. Автор коментує, виправляє, а нерідко і ставить під сумнів, висновки авторитетних колег, і приводить свої аргументи, спираючись на останні досягнення історичної та археологічної науки. До переваг книги потрібно також додати іменний покажчик, чудову добірку ілюстрацій, значні списки використаних джерел. А враховуючи великий формат і чудову якість паперу, це видання може стати чудовим подарунком для всіх, хто полюбляє історію і готовий поринути подумки у героїчні часи козацькі.  

Про автора. Сергій Дмитрович Коломоєць, вчитель історії, краєзнавець та історик-аматор, народився 27 серпня 1975 року в селі Михайлівка Олександрійського району, Кіровоградської області. Історією почав захоплюватися ще в дитинстві. Закінчив історичний факультет Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Працює в Улянівській ЗШ І-ІІІ ст., яку свого часу і закінчував. Обрана професія додала дитячому захопленню історією рис професійності та науковості. Сергій Коломоєць є автором наукових, науково-публіцистичних статей та видань з питань історії України, методики викладання історії, педагогіки, історичних та краєзнавчих досліджень.


Сас П. Полководець Петро Сагайдачний / Петро Сас. – Київ : ТОВ «Видавництво «КЛІО», 2021. – 280 с.

Книга у легкій для сприйняття формі змальовує обставини походження, дитинства і змужніння знаменитого запорозького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Значну увагу приділено воєнному мистецтву, завдяки якому він зажив слави блискучого полководця свого часу. Відтворено несподівані повороти реальних подій, що ними вирізнялися, зокрема, морський похід козаків на Кафу 1616 року, посольська мандрівка запорожців 1618 року до перського шаха Аббаса І, польсько-московська війна 1617–1618 років, мужня оборона козаків – героїв Прутсько-Радавецьких Фермопіл, нічні вилазки запорожців проти ворога під Хотином, а також інші події Хотинської війни 1621 року.

Про автора. Петро Михайлович Сас – доктор історичних наук, народився 20 липня 1955 року в селі Ладижинські Хутори, Гайсинського району, Вінницької області. В 1977 році закінчив історичний факультет Київського державного університету. З 1977 по 1980 рік працював учителем середньої школи  у Києві. З 1980 року працює в Інституті історії України НАНУ. Коло його наукових інтересів охоплює, крім іншого історичну думку та політичну культуру українського суспільства, історію запорозького козацтва. Автор низки оригінальних публікацій на цю тематику, в тому числі ґрунтових монографій, зокрема таких: «Витоки українського націотворення» (Київ, 2010); «Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617-1618 рр.)» (Біла Церква, 2010); «Герб Війська Запорозького: із минулого в сучасне» (Київ, 2010). У травні 2013 року став лауреатом щорічної премії Президента України «Українська книжка року» за книгу «Хотинська війна 1621 року», а у 2014 році – лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки. Заслужений діяч науки і техніки України.

 

 

Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний : Чесний лицар / Петро Сас. – Київ : Парламентське видавництво, 2020. – 560 с. – (Серія «Політичні портрети).

У книжці ґрунтовно висвітлено біографію славетного запорозького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, а також окреслено найважливіші віхи його владного проводу у Війську Запорозькому. Визначено час народження, соціальне походження, історичну форму прізвища, розглянуто освіту і виховання, склад родини Петра Сагайдачного. На основі дослідження почерку запорозького гетьмана окреслено його психологічний портрет. Охарактеризовано політичну і дипломатичну діяльність Петра Сагайдачного, зокрема щодо укладення польсько-запорозьких угод, контактів з організаторами Ліги християнської міліції, перським шахом, московським царем, відновлення 1620 року православної церковної ієрархії Київської метрополії. Висвітлено його командування козацьким військом під час польсько-московської війни 1617–1618 рр. Значну увагу приділено морським битвам Хотинської війни 1621 року, а також її сухопутним операціям. Щодо цього докладно проаналізовано спадщину риторичної історіографії.

 

Гуржій О. І. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний / О. І. Гуржій, В. В. Корнієнко. – Київ : Україна, 2004. – 192 с.

У науково-популярній книжці висвітлюється політична і військова діяльність славетного гетьмана реєстрового козацтва кінця XV – перших десятиліть XVII століття Петра Конашевича-Сагайдачного. Показано роль запорозького війська у боротьбі з Османською імперією, у походах на Кафу, Москву, знаменитій битві під Хотином. Автори усвідомлюють, що не всі аспекти означеної теми їм вдалося висвітлити повною мірою. Окремі питання лише поставлені в розрахунку на увагу до них майбутніх дослідників. Основна ціль – привернути увагу читача до необхідності більш глибокого вивчення проблем воєнної історії українського народу, біографій та діяльності визначних постатей.

Про автора. Олександр Іванович Гуржій – доктор історичних наук, професор, народився у Києві 2 лютого 1955 року у родині відомого дослідника історії України Івана Олександровича Гуржія. 1977 року закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Відтоді працює в Інституті історії України НАНУ.  Автор (співавтор) понад 600 наукових і науково-популярних праць з світової історії і української історії та етнології. Один з авторів численних підручників та навчальних посібників з історії України. У 2001–2011 р.р. був директором Всеукраїнської громадської організації «Український інститут воєнної історії». Член Президії Національної спілки краєзнавців України. 1999 року став лауреатом премії НАН України імені М. С. Грушевського, 2016 року – лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за співавторство у 10-томній «Енциклопедії історії України», 2017 року – лауреат Премії академій наук України, Білорусі та Молдови. Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України (2003) і Почесною грамотою Президії НАН України (2013). У 2003-2011 рр. нагороджений чотирма орденами Української Православної Церкви Київського Патріархату. З 2006 року – заслужений діяч науки і техніки України, з 2013 року – Почесний краєзнавець України.

 

Вальд В. Меч Сагайдачного : роман / Віктор Вальд. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2019. – 384 с.

Величною та трагічною була перемога козаків у битві під Хотинським замком. Тоді поранили славного гетьмана Сагайдачного. На знак пошани, на честь великого подвигу він отримав з рук польського королевича Владислава меч. Та зброя стала символом козацької відваги й хоробрості. Однак тепер реліквію викрадено, і сліди злодіїв ведуть до султанського палацу в Стамбулі. Меч необхідно повернути. Сімнадцятирічний Іван Сірко та кілька найхоробріших відчайдухів-козаків вирушають до столиці Османської імперії. Серед ворогів вони зустрінуть друзів. Серед відчаю знайдуть відвагу. А ще зброю, яка здатна вразити в саме серце. Зброю, небезпечнішу за меч Сагайдачного та яничарські ятагани…

Про автора. ВікторВальд (справжнє ім’я Віктор Михайлов) – український письменник, народився 9 листопада 1960 року у Херсоні. Закінчив Херсонський індустріальний інститут. Автор 7 історичних творів. Перша книга «Спарта» вийшла у 2008 році. 2017 року став лауреатом премії міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» за роман «Останній бій Урус-шайтана». 3 вересня 2021 року Віктору Михайлову (Вальду) присвоєно звання почесного громадянина міста Херсона. Член Національної спілки письменників України.



Підготував Дмитро Антонюк, бібліотекар читального залу

неділя, 29 травня 2022 р.

Твори-ювіляри українського письменника Романа Іваничука: літературний калейдоскоп

 



Патріарх української історичної романістики Роман Іванович Іваничук (1929—2016) відомий як автор збірок новел «Прут несе кригу», «Не рубайте ясенів», «Під склепінням храму», «Тополина заметіль», «Дім на горі», «Сиві ночі», «На перевалі», трилогії «Край битого шляху», повістей «Місто», «Сьоме небо», «На перевалі», «Зупинись, подорожній», «Ренегат», «Євангеліє від Томи»…




Літературний талант Романа Іваничука виховувався на традиціях новелістики Василя Стефаника, яким захоплювався батько письменника, сільський вчитель і перший його літературний наставник. 1954 року в студентському альманасі Львівського університету, де навчався на філологічному факультеті Роман Іваничук, був опублікований його перший твір — новела «Скиба землі». Великий успіх випав і на долю першої збірки малої прози «Прут несе кригу» (1958).

Але найбільшу популярність Роман Іваничук здобув як романіст. У творчому доробку письменника двадцять історичних романів: «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Шрами на скалі», «Орда», «Саксаул у пісках»…, які склали великий цикл, що охоплює 500-літню минувшину України. В 1985 році романи «Вода з каменю» і «Четвертий вимір» були відзначені Шевченківською премією.



Роман «Мальви»



Іваничук Р. І. Мальви : роман, есей / Роман Іваничук ; упоряд. : Н. Л. Бічуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук ; прим. В. В. Габора ; худож.-оформлювач В. М. Карасик. — Київ : ДОВЖЕНКО БУКС, 2018. — 235 с.

«Мальви» — перший історичний роман Романа Іваничука був написаний в 1965—1967 роках, а опублікований у 1968 році. Цей твір потрапив до списку ста найкращих творів української літератури за версією ПЕН-клубу. Дія в романі відбувається у середині XVII століття — напередодні та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.  Це історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона  вже у неволі назвала Мальвою.

Пекельно-пекучого літа господар відпустив Марію на волю. Два роки тому він купив її з хворою семилітньою дитиною на ясир-базарі. «Я вільна. І Мальва моя теж. О Господи… І тут запримітила, що її більше не дивує чудне ім’я доньки. Так назвала свою дівчинку давно, ще на початку неволі. Дитя було хворе і зжовкле, здавалося, не витримає тяжкої дороги з Карасубазару до Кафи. Несла дитину на руках і підставляла спину під нагайки, затуляючи свою крихітку. А під ногами то тут то там подибувалися вигнані, певне вітрами, на чужину мальви — ті самі, що пишалися разом з соняшниками, рівні з ними, біля українських білостінних хат. Там пишалися. А тут ховалися в колючий курай, низькі, збідовані, та все-таки живі. Тож повірила Марія, що дочка теж виживе, як ці квіти на чужій землі, якщо тільки назве її Мальвою…»



Роман «Орда»



Іваничук Р. І. Мальви (Яничари). Орда : романи / Роман Іваничук. —  Харків : Євроекспрес, 2000. — 416 с.

Роман «Орда» ( 1992) відтворює трагічну подію доби Івана Мазепи — зруйнування гетьманської столиці Батурина 2 листопада 1708 року військами Олександра Меншикова. Місто, якому випала доля бути кілька десятиліть центром політичного життя Лівобережної України, не скорилося волі Петра І і було по-варварськи спалене разом з жителями.

Ще до занепаду Чигирина на Лівобережній Україні з’явилася нова гетьманська столиця — Батурин. Це сталося під час гетьманування Петра Дорошенка. Особливого статусу Батуринська резиденція набуває за часів правління Івана Мазепи (1687—1708 рр.), коли Батурин перетворюється на центр політичного життя Гетьманщини. В Батурині в цей час живе і працює політична, військова та культурна еліта України. Тут перебувала вища державна адміністрація — Генеральна військова канцелярія, Генеральний суд Лівобережної України.

На рубежі XVІІ— XVІІІ століть між Швецією і Росією спалахнула війна за володіння Балтійським узбережжям, відома як Північна війна. Експедиційний корпус, що вступив на територію Росії, очолив молодий король Карл ХІІ — блискучий стратег і полководець. Іван Мазепа вирішив скористатися слушним моментом і звільнити Україну від московського гноблення. Наприкінці жовтня 1708 року гетьман відправив стародубському полковнику Івану Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ. Дізнавшись про це, 30 жовтня 1708 року російський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин…

«Двір Мазепи, відгороджений неприступним од Сейму муром і глиняним валом од міста, став ураз із надійного захисту пасткою. Ніби болотний чорторий, вибурхувала з–під землі брудною лавою орда і заливала майдан гетьманського двору на Гончарівці, що за півверстви від Батурина. У вранішньому листопадовому сутінку ординці Меншикова скидалися на слижів, що опинилися на безводному дні спущеного ставу, вони телесувалися, штовхалися, сопіли, кректали, видобуваючись із провалля, яке враз, немовби розступилася земля, утворилося в стіні валу. Оборонці гетьманської столиці, яку будь–яке вороже військо могло б узяти хіба що багатоденно облогою, розбігалися, не відаючи, що трапилося, бо ж про потаємний хід знали тільки генеральні старшини, під команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи із столиці, щоб у містечку Горках над Десною з’єднатися із шведським королем Карлом XII….».



Роман «Черлене вино»



Іваничук Р. Черлене вино ; Манускрипт з вулиці Руської / Роман Іваничук ; худож.-ілюстратор І. І. Яхін ; худож.-оформлювачі Б. П. Бублик, В. А. Мурликін. — Харків : Фоліо, 2006. — 381 с. — (Історія України в романах).

У романі «Черлене вино» (1977) відтворено події XV століття, героїчна оборона Олеського замку, маленького острівка народної волі, що кинув виклик можновладній шляхті. Битви за Олеський замок мали важливе стратегічне значення як ключ до Волині та Галичини. Саме це розташування між Галичиною та Волинню ще у князівський період визначило подальшу долю Олеська в часи іноземних загарбань. Боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною за вигідний розподіл української спадщини в XІV столітті винесла Олесько, на політичний горизонт, який розмежовував експансію найближчих сусідів. 

Олеський замок— один із найдавніших в Україні замків, імовірно, побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича. На той час замок був невеликим укріпленням овальної форми, оточений валом із дерев’яним частоколом. Перша згадка про селище Олесько із замком зустрічається в історичних джерелах у 1327 році, як володіння князя Юрія ІІ — сина мазовецького князя Тройдена. На той час Олеський замок був міцною фортецею. Упродовж  майже ста років замок змінював власників. З 1340 року замком володів литовський князь Любарт. У 1366 році місто потрапило до володінь Олександра Корятовича, залежного від Польської корони. 1375 року угорський намісник Галичини князь Владислав Опольський передав замок галицькому католицькому єпископу. У 1377 році угорський та польський король Людовик І знову приєднав Олесько до своїх володінь, але вже у 1382 році воно опинилося під Владою Любарта.

Багато років Олеський замок залишався неприступною фортецею для польських магнатів. У 1431-1432 роках старостою Олеського замку від імені великого князя литовського Свидригайла Ольгердовича був Богдан Рогатинський. У 1431 році, під час Луцької війни відбив напад на замок польського війська. Не досягнувши воєнної перемоги, король Владислав II Ягайло пішов на підписання з великим князем литовським Свидригайлом 2-річного перемир'я, укладеного 26 серпня 1431 року. Згідно з угодою Олеський замок залишався у складі Великого князівства Литовського.




Роман «Вода з каменю»



Іваничук Р. Вода з каменю ; Саксаул у пісках : романи / Роман Іваничук ; худож.-ілюстратор С. В. Кривенченко ; худож.-оформлювач А. С. Ленчик. —  Харків : Фоліо, 2007. — 414 с. — (Серія «Українська література»).

Роман «Вода з каменю» присвячений Маркіяну Шашкевичу (1811—1843) — українському поетові та культурно-громадському діячеві, засновникові нової української літератури в Галичині. Підняти рідний народ до високостей європейської культури, оновити художнє слово, поставити його поряд із літературними досягненнями представників інших народів — цим високим завданням Маркіян Шашкевич віддавав усі свої сили. 

Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в селі Підліссі Золочівського повіту на Львівщині в багатодітний родині священика. Після закінчення початкової школи навчався у львівській, а потім у бережанської гімназії. З 1829 року він слухав філософський курс у Львівському університеті і водночас як майбутній слухач теології був прийнятий до Львівської духовної семінарії, але у лютому 1830 року Шашкевича за виявлення власних поглядів було виключено з семінарії. Батько, розгнівавшись, відвернувся від сина, але Маркіянові допоміг його дядько по матері Захар Авдиковський — управитель міського Будинку вбогих. Шашкевич живе в його помешканні, навчає грамоті дітей, переписує службові папери.

Вже на початку навчання в семінарії Маркіян Шашкевич заприятелював з Іваном Вагилевичем, а трохи пізніше - з Яковом Головацьким. Юнаків єднало захоплення усною творчістю своїх краян. З осені 1833 року Маркіяну Шашкевичу дозволили відновити навчання в семінарії, і тепер приятелі були завжди разом, за що семінаристи й прозвали їх «Руською трійцею». Спочатку так називали трьох друзів, а потім —  весь гурток. «Трійка домовилася, що кожен, хто вступить в український гурток, має подаванням руки та словом честі пообіцяти, що все своє життя працюватиме на користь народу та відродження української літератури в Галичині».

Свою відданість рідній культурі львівські студенти підкреслили й прибраними іменами, які нагадували про давньоруське минуле, коли Київська держава була однією з наймогутніших у Європі. Маркіян Шашкевич назвав себе Русланом, Іван Вагилевич — Далібором, Яків Головацький — Ярославом… З ініціативи Шашкевича гуртківці прагнуть видати літературний збірник. Першою спробою був рукопис «Син Русі» (1833), потім було підготовлено збірник «Зоря» (1834), але цензура його не пропустила. Зрештою, у 1837 році  їм вдалося видати альманах «Русалка Дністровая».




Роман «Шрами на скалі»



Іваничук Р. І. Четвертий вимір ; Шрами на скалі : романи / Роман Іваничук ; худож.-ілюстратор С. В. Кривенченко ; худож.-оформлювач І. В. Осіпов. — Харків : Фоліо, 2017. — 447 с., іл. — (Історія України в романах).

У романі «Шрами на скалі» (1987) розповідається про останні роки Каменяра — видатного українського письменника Івана Яковича Франка. 1913 рік був особливий не тільки для Івана Франка та української громади, а й для всієї Галичини…

 «Чогось я ще не знаю, не бачу, не відчуваю, розпочати першу сторінку, навіть перший рядок, який поклав би відбиток на весь твір, ніяк не можу; і тоді мені несподівано пригадується маловажна на перший погляд деталь, за яку я поквапливо хапаюсь: може, вона стане ключем для роману з часів Івана Франка?

Гортаючи якось старі газети, я прочитав інформацію про те, що у травні 1913 року, під час підготовки сорокарічного ювілею діяльності письменника, кілька його учнів вибрались до Урича й на Камені вибили пам’ятний напис на честь Каменяра.

Ця деталь з життєпису Франка набрала для мене значущості тоді, коли я дізнався, що письменник постійно цікавився історією Тустанської твердині, від якої залишилися сліди на урицькому Камені, не раз вибирався на прогулянки до Урича, а в статтях писав про загадкові пази на скалі. Відомо, що Франко ніколи не марнував часу. Чому ж Урич весь час привертав його увагу? Може, письменник виношував якийсь твір?

Здогадка стала з часом моєю ідеєю–фікс, бо й справді: тема Захара Беркута потребувала свого розвитку ; засвідчує це примітка про Данила Галицького, зроблена в повісті Франком на вимогу видавця Омеляна Партицького. Чи не задумував письменник у новому творі перейти від ідеї первісної демократичної громади до ідеї необхідності суворої централізації держави в час смертельної загрози? То чи не маю я права уявити собі, яким міг би бути цей роман? Може, така довільна реконструкція пролила б світло на останні роки життя Франка, коли дрижали Балкани й готовий був сколихнутися весь світ: мусив же Франко в той час задумуватися над долею рідного народу у світовій завірюсі…».



Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом