Календар «Світ мистецтва»: ювіляри лютого 2022 року

 

Відділ мистецтв перегортає лютневу сторінку календаря «Світ мистецтва»

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри січня 2022 року

 Відділ мистецтв перегортає січневу сторінку календаря «Світ мистецтва»

Історії Різдвяної ночі

 

З давніх часів різдвяні оповідання стали доброю традицією. Ернст Теодор Амадей Гофман вигадав казку «Лускунчик», а Ганс Крістіан Андерсен «Дівчинку з сірниками». Взимку побачили світ «Різдвяні повісті» Чарльза Дікенса і сповнена неймовірних подій «Ніч перед Різдвом» Миколи Васильовича Гоголя. Різдвяні історії подарували О. Генрі та Моріс Метерлінк, Гілберт Кіт Честертон та Сельма Лагерлеф, Джон Роналд Руел Толкін та Туве Янссон…

Чарльз Дікенс «Різдвяні повісті»

«Різдвяні повісті» відомого англійського письменника Чарльза Дікенса були написані в 40-х роках XIX століття і виходили окремими книгами до Різдвяних свят:  «Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами» (1843), «Новорічні дзвони» (1844), «Цвіркун домашнього вогнища» (1845), «Битва життя» (1846), «Одержимий та угода з привидом» (1848).

«Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами» - один із кращих творів світової літератури. Це повість про найвищі людські цінності. Вона має казковий сюжет: про серйозні речі легше говорити, надавши їм казкової форми. У Різдвяну ніч в оселі головного героя з’являються невблаганні й незворушні духи, які допомагають йому переосмислити життя, зрозуміти його велич і красу. «Різдвяна пісня» вчить нас добру і застерігає від лихих вчинків, вселяє віру, що в житті не буває безвихідних ситуацій. Людина завжди має шанс стати кращою. Робити добро ніколи не пізно.

«Я намагався в цій маленькій книзі про духів показати примару Ідеї, яка не повинна розсварити моїх читачів ні з гумором, ні з собою, ні один з одним, ні зі святковими днями або зі мною. Нехай ця книжка живе у ваших домівках як привітний Дух, і кожен, хто читатиме, не відкладає її вбік, а дочитає до кінця. Грудень 1843 року. Ваш вірний друг і слуга Ч.Д.»

«Новорічні дзвони» і «Цвіркун домашнього вогнища» Чарльза Дікенса належать до відомого циклу «Різдвяних повістей». Події першої розгортаються в новорічну ніч, коли носильник Тобі після розмови із суддею починає вірити, що всі бідняки лихі вже від народження і тому його донька не заслуговує на щастя. Однак духи церковних дзвонів з ним не згодні - казкові чари змінюють хід подій і самого Тобі. У повісті «Цвіркун домашнього вогнища» змальовано ідеальну сім’ю візника: у них із дружиною багато друзів, маленьке Немовлятко, співучий Цвіркун і собака Боксер. Драматичні події, спричинені появою чужинця, загрожують щастю родини. Проте чарівні істоти знову приходять на допомогу, тому ця історія матиме зовсім несподіваний фінал.

Повісті «Битва життя» і «Одержимий та угода з привидом» завершують цикл «Різдвяних повістей» Чарльза Дікенса. Ошатні будиночки, неповторна атмосфера домашнього затишку, дружні щирі стосунки між людьми створюють враження доброї казки, де герої завжди знаходять у собі сили бути щасливими самим та дарувати щастя іншим і де добро перемагає зло: безсердечний привид безсилий перед добрими намірами вченого Редлоу, а самопожертва, на яку здатні сестри Джедлер одна заради одної, дає змогу їм обом знайти свою долю й вийти переможницями з битви життя.

«Усі можуть з однаковою часткою ймовірності як помилятися, так і мати рацію. У цілому досвід показує, що всі помиляються настільки часто і переважно усвідомлення цього забирає так багато часу, що авторитетна думка більшості перебуває під сумнівом. Усі можуть мати рацію час від часу, «та це не істина одвічна…».

Сельма Лагерлеф «Різдвяна ніч»

Перший роман шведської письменниці Сельми Лагерлеф «Сага про Єсту Берлінга», який був виданий у 1891 році, став великою подією в тогочасній літературі всієї Скандинавії. За короткий час роман приніс світову славу автору і був перекладений багатьма мовами. Твір складається з окремих новел, філігранно виписаних, але різних за своєю тональністю: «Краєвид», «Різдвяна ніч», «Різдвяний обід», «Єста Берлінг, поет», «Стежки життя»… Деякі з них романтично піднесені, деякі звучать як притчі, крізь деякі просвічує тонка мудра усмішка.

Сельма Лагерлеф належить до найбільших шведських письменників кінця ХІХ початку ХХ століття. У своїх творах вона, як ніхто з її співвітчизників, зуміла віднайти найхарактерніші риси шведського національного характеру. Критика одностайно визнає, що поява «Саги про Єсту Берлінга» знаменує собою початок епохи великого роману в шведській літературі. Письменниця майстерно переплітає фантазію з реальністю, не проводить межі між світом дійсності і світом уяви, чарівне й дивовижне стоїть у неї поряд із сірим, буденним, усі явища природи пройняті духом поезії, найпростіше подане з тихою урочистістю. Весь твір, як казав про нього Томас Манн, справляє враження «казки під арфу».

В автобіографічний новелі «Сага про сагу» Сельма Лагерлеф оповідає, як у неї виникла думка написати «Сагу про Єсту Берлінга»: «Тієї осені, коли вона прожила місяців зо два серед сірих вулиць і мурів, з нею сталося щось дивовижне. Якось уранці вона з книжками під пахвою ішла вулицею Мальмшільда. Перед тим вона слухала лекцію з історії літератури… Тієї хвилини в Сельми Лагерлеф постав намір написати сагу про рідний Вермланд, і вона вже не відступалася від нього. Але від задуму до появи твору минуло цілих десять років наполегливої праці.

Головний герой книжки - Єста Берлінг, колишній священик, позбавлений сану за нехтування своїх обов’язків. Єста Берлінг - поет, мрійник, людина шляхетного серця і надзвичайного чару, в нього закохаються найгордовитіші красуні, його люблять усі - чоловіки й жінки, старі й молоді, він приносить сміх і радість у будь-яке товариство. Кожному почуттю Єста Берлінг віддається цілою душею. Він однаково великий у доброму і в злому. Кавалери, серед яких живе Єста Берлінг, - це безтурботні люди, що понад усе цінують земні втіхи й радощі.

«Слава! Слава! У садибі Екебю настає Свят-вечір… Хіба можуть кавалери такої ночі спати! Не бряжчать сьогодні залізом босоногі ковалі, не штовхають тачок з вугіллям замащені сажею челядники, молот висить під стелею, мов рука з затисненим кулаком, на ковадлі нема нічого, печі не роззявляють червоних пащ, щоб ковтати вугілля, не риплять міхи. Сьогодні Свят-вечір. Кузня спить.

Спить, Спить! О, спиш сердего, коли кавалери й гадки не мають спати! Довгі кліщі стоять позастромлювані в долівку й тримають у лещатах лойові свічки. Від блискучого мідяного казана на десять кварт аж під темну стелю здіймається блакитне полум’я з пуншу. На довгому держакові молота висить роговий ліхтар Беренкройця. Жовтий пунш полискує в чаші, немов ясне сонце. Оце стіл, а ось стільці! Кавалери справляють у кузні Свят-вечір. Тут буяють радощі й сміх, лунає музика й співи. Але цей галас серед ночі нікого не будить, бо його забиває могутній шум водоспаду надворі. Як же тут весело й радісно…».

О. Генрі «Дари волхвів»

«Дари волхвів» - це історія про справжні цінності. Волхви - три мудреці, які започаткували звичай дарувати різдвяні подарунки, принісши дари немовляті Ісусу. В оповіданні «Дари волхвів» відомого американського письменника О.Генрі закохані дарують одне одному подарунки, але нерозсудливо позбуваються своїх найцінніших скарбів, бо люблять одне одного. Любов можна сміливо віддати, і вона повернеться до тебе сторицею.

«Один долар і вісімдесят сім центів. Ото й усе… Делла перерахувала їх тричі. Один долар і вісімдесят сім центів. А завтра Різдво. Єдине, що їй залишалося, то це впасти на малу обшарпану кушетку та розплакатися… Вона місяцями економила кожен цент, і що? Це все, що їй вдалося заощадити. За двадцять доларів на тиждень далеко не заїдеш. Витрати перевищували її очікування. Як завжди. Тільки долар і вісімдесят сім центів на подарунок для Джима. Її Джима. Вона провела багато щасливих годин, плануючи подарувати йому щось гарне. Щось вишукане, і рідкісне, і солідне - щось, що було б варте честі бути власністю Джима.

Раптом вона відвернулася від вікна та стала перед дзеркалом. Її очі досі блищали наче діаманти, але не пройшло й двадцяти секунд, як обличчя втратило всі свої барви. Різким рухом вона розпустила волосся. У подружжя Джеймс Діллінгем Янг було дві речі, якими вони надзвичайно пишалися. Першою був золотий годинник Джима, який він успадкував від батька та діда. Другою було волосся Делли….

Прекрасне волосся Делли розсипалося у неї на плечах, звивалося та блискотіло, неначе каштановий водоспад. Воно спадало аж за коліна і, наче сукня, облягало майже усю її постать. Раптом вона знову нервово та швидко підібрала його. Завагавшись, хвилину вона стояла нерухомо, і одна-дві сльози впали на стертий червоний килим.

Накинула старий коричневий жакет, одягла старий коричневий капелюшок. Зашурхотівши спідницею, Делла з діамантовім блиском в очах випурхнула з кімнати і збігла сходами на вулицю. Зупинилася вона лише перед вивіскою з написом «Мадам Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся»…. Ах, наступні дві години Делла літала по місту наче на рожевих крилах. Шукаючи подарунок для Джима, вона обнишпорила всі крамниці.

Врешті знайшла, він був просто створений саме для Джима…То був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника… З годинником на такому ланцюжку Джим міг не соромлячись дізнатися точний час у будь-якому товаристві… Коли Делла повернулася додому, її піднесений настрій змінився розважливістю та здоровим глуздом. Вона дістала щипці для завивки волосся, запалила газ і почала виправляти спустошення, завдане щедрістю разом з любов’ю…

Джим ніколи не спізнювався… Двері відчинилися… Увійшовши, Джим завмер… Він не зводив очей з Делли, а у його погляді був дивний вираз, якого вона не могла зрозуміти… Не дивись так на мене. Я обстригла волосся та продала його, бо не пережила б Різдвяних свят, якби не зробила тобі подарунок… Сьогодні Свят-вечір, милий будь зі мною ласкавий, адже я продала його заради тебе. Може, волосся на моїй голові і можна було злічити…, але мою любов до тебе виміряти неможливо… Джим швидко прокинувся з трансу і обняв свою Деллу.

Джим дістав із кишені плаща пакунок… Жодні стрижки, зачіски та шампуні не можуть вплинути на мою любов до тебе, дівчинко. Але, коли ти розгорнеш цей пакунок, то зрозумієш, чому я спершу оторопів. Білі та спритні пальці зірвали стрічки та обгортку… там лежали гребінці - набір гребінців, бокових і задніх, які лежали на вітрині крамниці на Бродвеї і вже давно викликали у Делли благоговійне захоплення…

Джим ще не бачив свого подарунка. Вона простягнула ланцюжок Джимові у розкритий долоні. Матовий метал, здавалось, миготів відображенням її веселого та піднесеного настрою… Я ціле місто оббігала, поки знайшла його. Тепер ти зможеш звіряти час хоч сто разів на день. Дай мені свого годинника… Джим упав на кушетку, заклав руки за голову та посміхнувся.

Дел, - сказав він. - Давай на якийсь час сховаємо свої Різдвяні подарунки. Вони надто чудові, щоб користуватися ними вже зараз. Я продав годинник, щоб купити тобі ті гребінці.. Волхви, Три Царі, які принесли дари Дитятку у стайні… були розумними людьми… Це вони започаткували традицію дарувати подарунки на Різдво. А оскільки вони були мудрими, їхні дари, безсумнівно, теж були мудрі…».

 

Моріс Метерлінк «Синій птах»

«Синій птах» - феєрія-казка всесвітньо відомого бельгійського драматурга Моріса Метерлінка. З ім’ям письменника пов’язане народження «нового театру». «Синій птах» це алегоричний і символічний твір про сенс буття і всемогутності людини. Синій птах - символ щастя, істини, добра. У Різдвяну ніч до маленьких брата і сестри, Тільтіля й Мітіль, приходить добра фея Берилюна. Вона вручає дітям чарівний діамант, за допомогою якого вони можуть бачити душі предметів, стихій, тварин… Пес, Кішка, Цукор, Хліб, Вогонь, Вода перевтілюються на людиноподібних істот зі своїми звичками, характерами. В товаристві з ними Тільтіль і Мітіль вирушають в довгу дорогу на пошуки Синього Птаха в Країні Спогадів, Палаці Ночі, Царстві Майбутнього…

 

Синій птах

Жанр - фільм-казка

Режисер - Джордж К’юкор

Рік - 1976

Екранізація однойменної п'єси Моріса Метерлінка.

Гілберт Кіт Честертон «Летючі зорі»

Відомий англійський письменник Гілберт Кіт Честертон залишив яскравий слід у літературі, створивши цикл незабутніх оповідань про отця Брауна. Тихий, непоказний священик часто через незалежні від нього обставини опиняється на місці скоєння злочину. Поліція зазвичай не помічає його доти, поки він сам не починає втручатися в процес розслідування, спрямовуючи його у правильне русло. Саме з вуст отця Брауна ми завжди дізнаємося правду, його проникливий розум ніколи не помиляється. Оповідання «Летючі зорі» увійшло до першої збірки Честертона про пригоди отця Брауна «The Innocence of Father Broun».

«Мій найвіртуозніший злочин, - любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, став, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній майстер своєї справи, я завжди прагнув, аби злочин гармоніював з певною порою року …

Отже, моїм останнім злочином став різдвяний злочин, веселий, затишний англійський злочин середнього достатку в стилі Чарльза Дікенса. Я вчинив його в одному гарному старовинному будинку поблизу Путні: з напівкруглим під’їздом для екіпажів, зі стайнею, з назвою, що значилася на воротах та з незмінною араукарією...».

Початком усіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися, і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла у сад, де росла араукарія, погодувати птахів. Трапилося це на другий день Різдва… Зимовий день надвечір ставав дедалі червонішим, рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку прилягала стайня, з іншого - починалася алея, точніше, галерея з переплетених угорі лаврових дерев, яка вела у великий сад за будинком. Юна Адамс накришила птахам хліба і пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіло листя вічнозелених дерев. Раптом вона побачила, що на високому паркані, наче вершник на коні, у чудернацькій позі сидить якась дивна фігура.

Людина, що осідлала паркан, наче крилатого коня, виявилася юнаком із темним волоссям, розумним та інтелігентним. Це був сусід Адамс - журналіст Джон Крук. Він не дослухався до благань дівчини і, ризикуючи переламати собі ноги, з легкістю коника зістрибнув на землю. І молоді люди пішли разом лавровою алею. Раптом тричі просурмив, наближаючись, автомобільний клаксон. Елегантний автомобіль світло-зеленого кольору, наче птах, підлетів до ґанку і, весь здригаючись, зупинився. Хрещений батько Адамс пан Леопольд Фішер завжди приїжджав на другий день Різдва. Разом із ним приїхав його свояк, молодий фермер, що недавно приїхав із Канади, на ім’я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна досить скромна особа - католицький священик із сусідньої парафії. Священик цей був нічим не примітний, навіть прізвище у нього було пересічним - Браун. Однак полковник Адамс, батько молодої леді, поважав його товариство і часто запрошував до себе.

У просторому передпокої було достатньо місця навіть для пана Леопольда і його численних оболонок. Передпокій цей, непомірно великий для такого будинку, становив собою величезне приміщення, в одному кінці якого були вхідні двері з ґанком, а в іншому - сходи на другий поверх. Тут, перед каміном із повішеною над ним шпагою полковника, процедуру роздягання новоприбулого гостя було завершено, і всі присутні, зокрема й похмурий Крук, були представлені пану Леопольду Фішеру.

Однак поважний фінансист все ще вовтузився зі своїм бездоганно пошитим одягом. Він довго порпався у внутрішній кишені фрака і нарешті, сяючи від гордощів, видобув звідти чорний овальний футляр, який містив, як він пояснив, різдвяний подарунок для його хрещениці. З неприхованою пихою, що обеззброювала, він високо підняв футляр, так, щоб усі могли його бачити, потім злегка натиснув пружину - кришка відкинулася, і всі завмерли, засліплені: фонтан кристалізованого світла раптом ожив у них перед очима.

На помаранчевому оксамиті, у заглибленні, наче три яйця у гнізді, лежали три чистих сяючих діаманти, і здавалося, навіть повітря засвітилося їхнім блиском. Це були три знаменитих африканських діаманти - «летючі зіркі», за якими полюють усі великі злочинці, та й звичайні люди на вулиці чи в готелі, зрозуміло, не відмовилися б від них.

Джеймс Блаунт запропонував розіграти справжню стародавню англійську пантоміму з паяцом і Коломбіною. Глядачів було небагато - родичі, дехто з сусідів і прислуга. Пан Леопольд зайняв найпочесніше місце, і його хутряний комір майже зовсім загородив сцену маленькому священику. Кульмінаційним моментом вистави, та й загалом усього вечора, стала мить, коли двері на задньому плані сцени раптом відчинилися, і глядачам відкрився сад, залитий місячним світлом… Леопольд Фішер був в захваті від вистави, і не помітив, як з його кишені пропав футляр із діамантами…

Джон Роналд Руел Толкін «Листи Різдвяного Діда»

«Листи Різдвяного Діда» - казка, яку англійський письменник Дж. Р. Р. Толкін розповідав своїм дітям упродовж багатьох років. Для дітей Толкіна Різдвяний Дід був цікавий і важливий не лише завдяки подарункам, які він клав у їхні панчохи на Свят-вечір, - адже щороку він ще й надсилав їм листа, де описував і змальовував у картинках свій будинок, своїх друзів та події, веселі чи тривожні, що відбувалися на Північному Полюсі. Перший лист надійшов 1920 року, коли Джонові, старшому з дітей, було три рочки; і понад два десятиліття, поки не виросли троє інших дітей - Майкл, Крістофер і Прісцілла, - такі листи приходили на кожне Різдво. Часом конверти, припорошені снігом і зі штемпелями полярної пошти, знаходили в будинку наступного ранку після Дідового візиту; часом їх приносив листоноша, а листи, що їх діти писали самі, зникали з камінної полиці, коли в кімнаті нікогісінько не було.

З плином часу господарство Різдвяного Діда розросталось - якщо спершу було чути хіба що про Північного Білого Ведмедя, то згодом з’явились і снігові ельфи, і червони гноми, і снігові люди, і печерні ведмеді, та ще й племінники Білого Ведмедя, Паксу і Валкотукка, котрі якось завітали в гості й залишилися назавжди. Однак Білий Ведмідь і далі був головним помічником Різдвяного Діда і головним винуватцем усіляких лих, що призводили до плутанини і недостач подарунків у різдвяних панчохах, а часом він дописував до листів великими кутастими літерами власні коментарі. Зрештою Різдвяний Дід обрав собі за секретаря ельфа на ім’я Ілберет, тож в останніх листах ельфи відіграють важливу роль, захищаючи будинок та підвали Різдвяного Діда від нападків гоблінів. Останній лист був написаний на Різдво 1943 року.

«Моя дорога Прісцілло. Щасливого-прещасливого Тобі Різдва! Припускаю. Ти вивісиш свою панчоху ще разочок: сподіваюсь, так і буде, бо я ще маю для Тебе кілька дрібничок. На цьому я маю сказати «до побачення», чи майже «до побачення»: маю на увазі, що не забуду про тебе. Ми завжди зберігаємо старі номери наших давніх друзів та їхні листи, а згодом, коли вони виростають, замешкають у власних будинках і в них з’являться власні діти, - сподіваємося повернутись…».

 

Туве Янссон «Різдво»

Відома фінська художниця і дитяча письменниця Туве Маріка Янссон дебютувала в літературі з виданням «Маленькі мумі-тролі та великий паводок» (1938), заявивши про себе як про унікальну особистість, в якій гармонійно поєдналися талант художниці та письменниці. Після успіху першої книжки Туве Янссон буквально вибухнула творчим натхненням. Одна за одною побачили світ «Комета в країні мумі-тролів» (1946), «Капелюх чарівника» (1949), «Мемуари тата мумі-троля» (1950), «Небезпечне літо» (1954), «Чарівна зима» (1957)… - 13 книжок, які було перекладено понад тридцятьма мовами. Туве Янссон стала лауреатом багатьох  міжнародних премій. В 1966 році їй було присуджено одну з найпочесніших літературних нагород - Міжнародну золоту медаль імені Ганса Крістіана Андерсена.

В 1968 році Туве Янссон написала свій перший прозовий твір для дорослих - повість «Донька скульптора», яка схожа на калейдоскоп коротеньких автобіографічних замальовок: «Золоте теля», «Темрява», «Айсберг», «Морські бухти», «Театр»… Цикл оповідань закінчується етюдом «Різдво», що дарує радість родинного затишку і свята.

«Що менша дитина, то величніше Різдво. Унизу, під віттям ялинки, Різдво незмірно велике. Різдво - це зелені джунглі з червоними яблуками та замріяними янголятками, які кружляють на ниточках і охороняють вхід до пралісу. Праліс простягається до нескінченності у скляних кулях, завдяки ялинці. Різдво стає містом абсолютного прихистку…

Різдво завжди шарудить. Воно щоразу таємничо і загадково шарудить сріблястим і золотим, і шовковистим папером - розкішними блискучими обгортками, в які загортали, у яких ховали, якими прикрашали різдвяні подарунки - й усе це вселяло відчуття неймовірного марнотратства. Повсюдно викрашалися паперові зірочки й розетки, навіть у тарелі із запеченою бруквою та на купленій у крамниці дорогій ковбасі, яку споживали поперед справжньої печеної шинки.

Можна було прокинутися серед ночі й почути шарудіння, яке обіцяло незабавом свято, - мама готувала дарунки. Однієї ночі мама розмалювала згори донизу кахельну піч, прикрасивши її блакитними краєвидами та букетиками квітів... Після обіду наставала довга перерва приготування закінчувалося, щоб поступитися місцем Різдву…».

Підготували співробітники читального залу.

Володимир Вернадський - перший президент Української академії наук: мандруємо банкнотами України

 

«Десятиліттями, цілими століттями вивчатимуться й поглиблюватимуться його геніальні ідеї, а в працях його відкриватимуться нові сторінки - джерело нових шукань…»  Ферсман О.Е., академік

 

Банкнота номіналом 1000 гривень зразка 2019 року

Основний малюнок лицьової сторони - портрет Володимира Вернадського

Основний малюнок зворотної сторони - Президія Національної академії наук України

Художник-дизайнер - Борис Максимов.

Художник-графік - Василь Лопата

Дата введення в обіг - 25.10.2019

 

Академік Володимир Іванович Вернадський увійшов у історію науки як геніальний вчений-природодослідник, мінералог, кристалограф, основоположник геохімії, радіології та біогеохімії. Володимир Вернадський є автором понад 500 наукових праць з різноманітних галузей науки. Його ідеї випередили час. Вершина наукового пошуку Вернадського - вчення про біосферу як цілісної природної системи, а також про ноосферу - впливу людського розуму на навколишній світ.

Володимир Іванович Вернадський народився 28 лютого (12 березня) 1863 року в Санкт-Петербурзі в родині Івана Васильовича Вернадського, який походив зі старовинного українського роду, сповненого козацьким лицарством. Іван Васильович після закінчення філософського факультету Київського університету став його професором. Переїхавши потім до Москви, а пізніше - до Петербурга, займався аналізом економічних проблем і виданням економічних журналів, викладав політекономію в Московському і Петербурзькому університетах.

Більша частина життя Володимира Вернадського була пов’язана з Україною. Через чотири роки після його народження  батьки переїхали в Харків, а влітку родина Вернадських відпочивала у полтавських родичів. У 1873 році Володимир Вернадський вступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки. Харків і Полтавщина залишили в юній душі Вернадського незгладимий слід - тут він відчув незрівнянну велич природи, її вічну таємницю.

У 1876 році Іван Васильович Вернадський пішов у відставку і переїхав разом із родиною з Харкова до Санкт-Петербурга. В 1881 році Володимир Вернадський закінчив Першу Петербурзьку класичну гімназію і вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де під впливом видатного вченого Василя Васильовича Докучаєва зайнявся мінералогією і кристалографією. Вернадський також серйозно займався ґрунтознавством, фізичною географією, мерзлотознавством, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією і літературою. Для читання художньої та наукової літератури він вивчив усі слов’янські мови, англійську, французьку, німецьку і багато інших.

Санкт-Петербурзький Імператорський університет

В 1885 році Володимир Вернадський блискуче закінчує університет, захищає випускну роботу «Об оптических свойствах изоморфных смесей» і отримує ступінь кандидата наук. Вернадського залишають в університеті для підготовки до отримання професорського звання. Там він починає викладати та займатися геологічними та ґрунтознавчими дослідженнями. Володимир Вернадський вже на четвертому курсі навчання займає посаду хранителя Мінералогічного кабінету, який облаштував професор Василь Докучаєв.

В 1886 році дружиною Володимира Івановича Вернадського стала Наталія Єгорівна Старицька, з якою він познайомився на засіданнях народницького гуртка. Подружжя прожило разом більше півстоліття, виховало двох дітей - Георгія і Ніну, а тисячі листів, написаних ними, стали свідками їх не згаслих з роками почуттів і повного взаєморозуміння. В 1887 році царський режим звинувачує Володимира Вернадського в опозиційних настроях й лише завдяки енергійному втручанню професора Докучаєва та батька Наталії Єгорівни Єгора Павловича Старицького, який був головою одного з судових департаментів Державної думи, він зміг уникнути відставки з університету і виїхати у відрядження до Європи. 

Протягом двох років молодий вчений багато працює в хімічних і кристалографічних лабораторіях різних європейських університетів, відвідує геологічні, зоологічні музеї, ботанічні сади, займається в бібліотеках, бере участь у наукових конгресах, знайомиться з видатними вченими Європи, а також друкує свої праці в міжнародних журналах. У 1889 році Володимира Вернадського обирають членом Французького мінералогічного товариства, Британської асоціації наук і почесним членом Англійського королівського товариства.

Відразу після повернення Володимир Іванович був призначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету і разом з професором Докучаєвим займався ґрунтознавчими дослідженнями на Полтаві. У 1891 році Володимир Вернадський захищає магістерську дисертацію і його обирають приват-доцентом. У квітні 1902 року Володимир Вернадський брав участь у великий науковій екскурсії нафтовими родовищами Грозного, Баку, Шемахи. А вже в липні-серпні відвідав Берлін, Нюрнберг і Копенгаген, де вивчав історію науки і написав у данській столиці лекції «Нариси з історії сучасного наукового світогляду». Наукові та викладацькі успіхі Вернадського були гідно оцінені науково-педагогічним колективом Московського університету. !6 грудня 1902 року вчений був затверджений на посаді ординарного професора. В цей період Володимир Іванович закладає основи генетичної школи у мінералогії, працюючи над розвитком нових галузей геологічних наук - геохімії, біогеохімії та радіології.

5 квітня 1908 року загальні збори Петербурзької академії наук обрали Володимира Івановича Вернадського екстраординарним академіком з мінералогії. Володимира Івановича вважають творцем радіогеології як самостійного наукового напряму. Вже в червні 1911 року ним була організована перша експедиція за радієм. У 1909 році стараннями Вернадського була створена Радієва комісія, а в січні 1912 року запрацювала перша в Росії радіохімічна лабораторія. Перша світова війна виявила необхідність створення сучасної мінерально-сировинної бази. У 1915 році за ініціативою Вернадського була створена і очолена ним Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії, що працювала до 1930 року. Вперше були відкриті боксити, дана оцінка залізняку Уралу, досліджені фосфорити Центральної Росії.

У 1917 році Володимира Вернадського запросили до Тимчасового уряду на посаду заступника міністра освіти. А вже після Жовтневого перевороту він змушений був залишити Петроград і переїхати в Україну, на Полтавщину. Ще з 1912 року Вернадські на літо переїздили в Україну, де придбали ділянку землі в Шишаках під Полтавою і на високому лівому березі Псла побудували двоповерховий будинок. З жовтня 1917 по березень 1921 року Володимир Іванович жив і працював тут і саме в цей період найяскравіше проявилась його подвижницька діяльність по створенню Української академії наук.

 

 

З історії Національної академії наук України

Будинок Президії Національної академії наук України

29 квітня 1918 року став останнім днем у діяльності Центральної ради. Саме в цей день вона ухвалила Конституцію Української Народної республіки. Україна проголошувалася суверенною, парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Але у той же день на з’їзді хліборобів Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч на 30 квітня під контроль гетьмана перейшли всі найважливіші урядові установи.

В Українській Державі Павла Скоропадського портфель міністра народної освіти отримав історик Микола Прокопович Василенко. На його думку, утворити Національну академію наук у Києві мала держава. Для організації академії Микола Василенко запросив визначного організатора науки та палкого прихильника створення мережі державних науково-дослідних установ Володимира Івановича Вернадського, який 19 травня 1918 року приїхав із Полтави до Києва. Раніше Вернадський займався вдосконаленням академічних установ імперії, поліпшенням постановки вищої освіти в Росії, вивченням досвіду зарубіжних академій, тому його знання і досвід придалися й під час організації Української академії наук. Володимир Іванович очолив три головні організаційні комісії: комісію з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук та її статуту, тимчасовий комітет із заснування бібліотеки при Українській академії наук і комісію з вищих навчальних закладів і вчених академічних установ.

9 липня 1918 року Володимир Вернадський виступив під час відкриття комісії зі створення Української академії наук з проектом її статуту. Він виходив із такої позиції: «Академія наук, створювана в ХХ столітті, не може будуватися за статутами й типами старих академій». Треба було шукати нові, прогресивні форми роботи. На його думку, створювана в Україні Академія наук мала стати вищим, провідним органом наукової роботи. Поява такого органу була продиктована необхідністю швидкого розвитку продуктивних сил, піднесення матеріальної й духовної культури українського народу. Статут передбачав поділ Української академії наук на три підрозділи - історико-філологічних наук, другий - фізико-математичних наук і третій - соціальних наук. 

Учені, які працювали на Україні, допомогли Володимиру Івановичу в заснуванні нових і приєднанні до академії чинних наукових підрозділів: Інститут експериментальної ботаніки, медичних кафедр, кафедри медичної біології, кафедри відділу прикладних наук, кафедри прикладної ботаніки й лісової дослідної станції, музею антропології й етнографії, зоологічного музею, акліматизаційного саду, кафедри географії, Фізичного інституту…

Формувались нові установи і заклади, серед них - Національний геологічний музей (записку про нього написав особисто Вернадський), завод оптичного скла в Ізюмі і спеціальний науковий інститут при ньому. Вчений писав: «Необхідно, щоб майбутня Академія наук була поєднана найтіснішим чином зі звичайними запитами практичного життя, його потреб у широкому смислі цього слова, щоб значення її було ясним цілому народу всієї України. Я надаю цьому великого значення. Пульс життя Академії повинен битися спільно з духовними і матеріальними запитами населення».

14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав закон про заснування Української академії наук (УАН) у Києві та наказ про призначення першого складу УАН. Першими українськими академіками стали історики Д. Багалій, сходознавець, славіст та письменник А. Кримський, літературознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, природознавець В. Вернадський, біолог М. Кащенко, вчений у галузі механіки С. Тимошенко, геолог П. Тутковський, економіст М. Туган-Барановський, правник Ф. Тарановський, економіст В. Косинський та історик О. Левицький.

Після заснування Академії наук та призначення гетьманом її першого складу 27 листопада 1918 року в будинку УНТ по вулиці Ярославів Вал, 36 відбулося установче Спільне зібрання. Першим президентом Академії було обрано Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем Агатангела Кримського. За неповний 1919 рік у трьох відділах академії було організовано 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, декілька комітетів. Вернадський писав з цього приводу: «Дружно та енергійно пішла творча робота нової Академії наук, планів було багато, ми відчували, що робимо велику справу…».

У 1919 році Володимир Іванович очолював Тимчасовий комітет із заснування Національної бібліотеки Академії наук у Києві. За його пропозицією у фонди бібліотеки було включено найцінніше книжкове і рукописне зібрання колишньої Київської духовної академії, в основі якої була бібліотека ХVII-XVIII століть Києво-Могилянської академії. Перебуваючи за межами України, Вернадський завжди турбувався про долю бібліотеки, брав участь у доборі книг для її комплектування.

Українська академія наук почала діяти, хоча умови для її праці були вкрай незадовільними. Наступні численні зміни політичної влади в Києві, матеріальні нестатки стояли на заваді науковій та науково-організаційній праці вчених. Кілька місяців УАН не мала навіть свого приміщання. Нарешті в лютому 1919 року будинок пансіону графині Левашової «з усім належним їй рухомим майном» було передано у власність УАН. Будинок пансіону, що належить до доби пізнього класицизму, було зведено за проектом архітектора Олександра Беретті у 1854 році. Спочатку тут діяло училище для бідних дівчат, створене в 1834 році коштом Є. В. Левашової. З 1865 року навчальний заклад став пансіоном. Пансіон був установою напівзакритого типу, його вихованки навчалися у Фундуклеївській гімназії. Двоповерхову споруду в 1891-1892 роках добудували третім поверхом. Пансіон закрили після революції 1917 року, а зі створенням  Української академії наук будинок передали їй. В цьому будинку були численні наукові установи Академії наук. Тепер, коли науково-дослідні інститути мають власні приміщення, тут перебуває Президія Національної академії наук України.

Назва Академії наук упродовж більш ніж 80-літнього її існування змінювалася кілька разів. 1921 року, щоб підкреслити загальноукраїнський характер академії, її було названо Всеукраїнською академією наук (ВУФН). 1936 року після перейменування Української Соціалістичної Радянської Республіки(УРСР) на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР) Академія дістала назву Академії наук УРСР. 1991 року після проголошення незалежності України вона стала АН України і, нарешті, 1994 року - Національною академією наук України (НАН України).

Володимир Іванович Вернадський до кінця своїх днів згадував про ті свої київські дні: «Для мене і Україна, і Київ, і Українська академія дорогі і близькі. Я так радію їхньому зростанню і так вірю у їхнє призначення...». В 1972 році на честь першого президента Української академії наук була заснована премія, а в 2003 році  - Золота медаль - найвища відзнака Національної академії наук України. Цією відзнакою нагороджуються науковці за видатні досягнення в галузі природничих, технічних та соціогуманітарних наук, а також за наукові праці, відкриття та винаході, що мають важливе наукове й практичне значення та утверджують авторитет української науки.

Пам'ятник Володимиру Івановичу Вернадському (Київ)

12 березня 1981 року на честь видатного вченого, першого президента Академії наук України був відкритий пам'ятник Володимиру Івановичу Вернадському у Києві. Автори - скульптор Олександр Скобліков, архітектор Анатолій Ігнащенко.

25 лютого 2013 року Національний банк України випустив срібну пам'ятну монету в серії «Видатні особистості України» номіналом 5 гривень, яка присвячена 150-річчю від дня народження академіка Вернадського

 

Література про життєвий та творчий шлях Володимира Вернадського

Даниленко В. Володимир Вернадський : Життя в політиці й політика в житті / Віктор Даниленко. - Київ : Парламентське вид-во, 2019. - 512 с. - (Серія «Славетні постаті України»).

У книзі доктора історичних наук Віктора Даниленка розкривається історія життя та багатогранної діяльності Володимира Івановича Вернадського, ім’я якого посідає одне з найпочесніших місць у світовій науці. Увага читача акцентується на громадсько-політичній діяльності вченого, якою він займався у проміжках між науковою працею.

***

• Даниленко В. М. Вернадський Володимир Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2003. - Т. 1 : А-В. - С. 484-485.

• Друг О. Вулицями старого Києва / Ольга Друг. - Львів : Світ, 2013. - 512 с. : іл. - (Серія «Історичні місця України»).

• Кальницький М. Б. Нариси з історії Києва / М. Б. Кальницький, Д. В. Малахов, О. В. Юркова ; за ред. Т. М. Кіщук, С. В. Кульчицького. - Київ : Ґенеза, 2002. - 384 с. : іл.

• Национальная академия наук Украины. 1918 - 2008 : К 90-летию со дня основания / глав. ред. Б. Е. Патон. - Киев : Изд-во КММ, 2008. - 670 с.: ил.

• Перший президент Української академії наук // Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки / Василь Шендеровський ; за ред. Емми Бабчук. - Київ : СМОЛОСКИП, 2004. - С. 28-36.

• Премія імені В. І. Вернадського // Цибань В. О. Нагороди Національної академії наук України. Золота медаль ім. В. І. Вернадського. Премії імені видатних учених України. Відзнаки. - Київ : Академперіодика, 2010. - С. 39-41.

• Тома Л.В. Володимир Вернадський / Л. В. Тома. - Київ : ПАТ «ДАК «Укрвидавполіграфія», 2012. - 128 с.

• Шаров І. Ф. Вчені України: 100 видатних імен / Ігор Шаров. - Київ : АртЕк, 2006. - 488 с.

• Шпак А. П. Національна академія наук України / А. П. Шпак, О. В. Юркова, В.М. Даниленко. Вернадський Володимир Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2010. - Т. 7 : Мл-О. - С. 244-262.

 

Підготували співробітники читального залу.

Дотик серця: до Міжнародного дня людей з інвалідністю

 

«Ми живемо в незвичайному й чудовому Всесвіті. Потрібна неабияка уява, щоб оцінити його вік, розміри, шаленість і навіть красу. Місце, яке посідають у цьому безмежному космосі люди, може здатися мізерним. А проте ми намагаємося зрозуміти, як увесь цей світ влаштований і яке наше місце в ньому…» Стівен Гокінг

3 грудня щорічно відзначається Міжнародний день людей з інвалідністю, який був встановлений резолюцією A/RES/47/3 Генеральної Асамблеї ООН 14 жовтня 1992 року. Генеральна Асамблея закликала держави всього світу проводити подальшу інтеграцію осіб із інвалідністю в життя суспільства. Цей день покликаний привернути увагу людства до проблем і захисту прав, гідності, благополуччя найбільш незахищеної частини суспільства і акцентує увагу на перевагах, які воно отримує від їх участі у політичному, соціальному, економічному і культурному житті.

Історичні факти

22 вересня 2001 року  було створено Всеукраїнське громадське об’єднання «Національна Асамблея людей з інвалідністю України» та зареєстровано Міністерством юстиції України 10 січня 2002 року. Засновниками виступили 15 всеукраїнських та 12 регіональних організацій інвалідів. Метою діяльності Асамблеї є об'єднання, узгодження дій та консолідація громадських організацій, членами яких є люди з інвалідністю, поліпшення становища в Україні, сприяння захисту конституційних прав, підвищенню їх ролі і соціального статусу в суспільстві, захист спільних інтересів своїх членів. За свою діяльність в сфері захисту прав осіб з інвалідністю Національна Асамблея людей з інвалідністю України в 2010 році отримала Спеціальний консультативний статус при Економічній та Соціальній Раді ООН. Незмінним головою НАІУ з часу її заснування є Сушкевич Валерій Михайлович, уповноважений президента України з прав людей з інвалідністю, президент Національного паралімпійського комітету України.

13 грудня 2006 року Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй була прийнята Конвенція про права осіб зінвалідністю та відкрита для підписання 30 березня 2007 року. Це міжнародний договір ООН про права людини, спрямований на захист прав та гідності людей з обмеженими можливостями. Сторони Конвенції зобов'язані сприяти, захищати та забезпечувати повне здійснення своїх прав людьми з обмеженими можливостями та забезпечити повну їх рівність перед законом. Конвенція стала першим договором про права людини у XXI столітті.

24 вересня 2008 року Україною було підписано Конвенцію про права осіб з інвалідністю і Факультативний протокол до неї. Відповідно до взятих Україною зобов’язань на сьогодні однією із стратегічних цілей державної політики у сфері захисту прав осіб з інвалідністю є створення суспільного середовища рівних можливостей для таких осіб та їх інтеграція у суспільне життя, переосмислення поточних соціальних послуг для створення системи підтримки, що забезпечить суспільну активність та незалежність людей з інвалідністю.

В 1784 році французький педагог Валентин Гаюї, без підтримки уряду та благодійних товариств, в своєму власному будинку в Парижі відкрив першу у світі школу для сліпих дітей під назвою «Майстерня трудящих сліпих». Навчання та виховання сліпих дітей Валентин Гаюї поставив на наукову основу. Він розробив рельєфно-лінійний шрифт «унціал». Цей шрифт отримав назву від латинського слова, що означає «рівний по довжині одній унції». Валентин Гаюї побудував при школі друкарню і видав декілька книг рельєфно-лінійним шрифтом. Це були перші книги для сліпих. За книгами Валентина Гаюї незрячі навчалися аж до винаходу Луї Брайлем рельєфного шрифту.

У 1829 році французький тифлопедагог Луї́ Брайль розробив рельєфно-крапковий шрифт для сліпих, що використовується в усьому світі. Існує 63 комбінації шести крапок. Першою книгою, що була надрукована за системою Брайля, була «Історія Франції» (1837). Крім букв і цифр, Луї́ Брайль на основі тих же принципів розробив написання нот.

Викладання жестової мови в Україні розпочалося на початку 1800-х років, коли було відкрито низку філій Віденської школи для глухих: Інститут на Волині в Романові у 1805 році та Львівська школа у 1830 році. В 1843 році подібна школа була створена в Одесі. За даними Міністерства соціальної політики, в Україні   розроблена «Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору» на період до 2030 року». В Україні запроваджено цифровий сервіс для людей з порушеннями слуху «Почуй мене».

Виникнення видів спорту, в яких можуть брати участь люди з інвалідністю, пов'язують з ім'ям англійського нейрохірурга Людвіга Гутмана, який, долаючи вікові стереотипи по відношенню до людей з фізичними порушеннями, увів спорт у процес реабілітації пацієнтів з ушкодженнями спинного мозку. 

Перші літні Паралімпійські ігри проводилися в Римі в 1960 році, а перші зимові Паралімпійські ігри 1976 року відбулись у Ерншельдсвіку, Швеція. Традиційно Паралімпійські ігри проводяться після Олімпійських ігор. На Паралімпійських іграх - 2020 у Токіо збірна України посіла в медальному заліку шосте місце, здобувши загалом 98 медалей, зокрема 24 золоті, 47 срібних та 27 бронзових. Україну в Токіо представляли 143 спортсмени, що змагалися у 15 видах спорту. Найтитулованішим спортсменом Паралімпіади-2020 став український плавець у класі S10 Максим Крипак. Він здобув сім медалей, зокрема п'ять золотих нагород.

Перші міжнародні змагання «Ігри нескорених», які були засновані принцом Гаррі, відбулися в 2014 році в Олімпійському парку королеви Єлизавети у Лондоні. В іграх беруть участь поранені військовослужбовці та ветерани у таких видах спорту як баскетбол на візках, волейбол сидячи і веслування в залі. Україна вперше отримала право взяти участь в «Іграх нескорених» у  2017 році в Торонто.

З вірою в себе

Леся Українка… Під цим ім'ям в українській і світовій літературі стала відомою Лариса Петрівна Косач, талант якої проявився в багатьох жанрах: лірика і епос, драма і проза, публіцистика і народна пісня. Вільно володіючи кількома європейськими  мовами, блискуче орієнтуючись в класичному й сучасному письменстві, Леся рано почала писати. Свій перший вірш «Надія» вона написала, коли їй було вісім років, а в 1884 році у львівському журналі «Зоря» вперше були надруковані чотири вірша. У 19 років вона написала підручник «Стародавня історія східних народів».

Перша збірка поезії Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла в світ в 1893 році у Львові. В 1896 році була створена перша п’єса «Блакитна троянда».  Друга збірка поезій Лесі Українки «Думи і мрії» вийшла друком у 1899 році. «Відгуки», третя і остання збірка побачила світ у 1902 році у Чернівцях. У літературній скарбниці Лесі Українки - вірші «Хотіла б я піснею стати» і «Сім струн», поеми «Русалка» і «Давня казка», поетичні переклади з італійської і англійської, польської і німецької,  драматичні твори «Одержима» і «В катакомбах», «Кассандра» і «Камінний господар». Одним з кращих творів світової літературі стала драма-феєрія «Лісова пісня», яка була написана під чарами рідного Полісся.

Кармазіна М. С. Леся Українка. Життя як виклик  - на основі документальних матеріалів висвітлюється непростий життєвий і творчий шлях Лесі Українки. Це спроба відтворити гаму душевних переживань, духовних та інтелектуальних шукань Лесі Українки, збагнути сутність складних життєвих колізій, в які потрапляли герої її творів.

Леся Українка. Усі твори в одному томі  - у книжці вперше в історії української літератури вміщено всю відому творчу спадщину славетної української письменниці Лесі Українки, яка спромоглася напрочуд сильно відтворити могутній творчий дух свого народу.

 

***

Стівен Гокінг - англійський фізик-теоретик, відомий своїми дослідженнями в астрофізиці. Найбільшу популярність здобув завдяки дослідженню чорних дір і виникнення світу внаслідок Великого вибуху. Один із найгеніальніших фізиків від часів Ейнштейна і найвідоміший популяризатор науки. Автор бестселерів «Найкоротша історія часу» (1988) та «Великий замисел», володар численних нагород, премій, медалей: премія Адамса, орден кавалерів Честі (Велика Британія), президентська медаль Свободи, нагорода Альберта Ейнштейна (1978), премія Вольфа (1988), премія Принца Астурійського (1989), медаль Коплі (2006), спеціальна премія з фундаментальної фізики (2012)… На честь вченого названо астероїд головного поясу 7672 Гокінг, відкритий 24 жовтня 1995 року.

Теорія всього

Жанр - біографія, драма

Режисер - Джеймс Марш

Рік - 2014

Стрічку знято на основі книги Джейн Гокінґ «Подорож в нескінченність: моє життя зі Стівеном».

Стівен Гокінг і Леонардо Млодінов. Найкоротша історія часу - науково-популярна книга «Коротка історія часу» була вперше опублікована в 1988 році. Книга Стівена Гокінга протягом 4 років входила до списку бестселерів за версією британської газети Sunday Times. До 2001 року книгу було перекладено 35 мовами. У вересні 2005 вийшла «Найкоротша історія часу» (у співпраці з Леонардом Млодіновим), яка є скороченою версією першої книжки.

«Ще в давнину люди намагалися збагнути природу Всесвіту, але їм не допомагали в цьому різні науки, зокрема математика. Сьогодні в нас є потужні інструменти: аналітичні, такі, як математика й науковий метод пізнання, і технічні, зокрема комп’ютери й телескопи. За їхньою допомогою науковці зібрали докупи силу-силенну знань про космос. Але що ми насправді знаємо про Всесвіт…».

***

Майстер звукової журналістики ВолодимирНосков навчався у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна, де потім викладав аудіоподкастінг. Працював власним кореспондентом по Харківській області інформаційного радіо «ЕРА-FM» та Української служби Радіо Свобода.  Представляв документальні програми Українського радіо на фестивалях в Ірані, Хорватії та Польщі.

 До колективу Українського радіо офіційно долучився 1 вересня 2019 року. В 2020 році відбулась презентація серії радіомініатюр «Інклюзив Володимира Носкова», а зараз Володимир Носков є автором програми «Небайдужі» - це пошук і розповідь історій про небайдужих мешканців і мешканок громад, які своїми ідеями, проєктами, нестандартними рішеннями та світоглядом змінюють життя навколо себе: «Журналісти та ведучі шкільних радіостанцій «Smile FM» та «Cool School», «Три історії - про актора, районну депутатку і волонтерів, що заохочують та допомагають вивчати українську мову», «Про всеукраїнській проєкт «Школа супергероїв» для дітей, котрі тривалий час перебувають у стаціонарах»…

«Я переконаний: звуки, музика, голоси можуть робити неймовірні фокуси з уявою людини. Інтерактивність та звукова палітра радіо може робити слухача співучасником найзахоплюючих подій: політичних і громадських акцій, концертів, мандрів світом…».

 

***

Оксана Мастерс, американська спортсменка та багаторазова призерка літніх та зимових Паралімпіад, народилася в місті Хмельницький через три роки після Чорнобильської ядерної катастрофи 1986 року. В семирічному віці Оксану удочерила лікар-логопед з Америки Гей Мастерс, яка вирішила боротися за життя дівчинки. У тринадцять років Оксана познайомилась зі спортом і відтоді це стало її порятунком. Спочатку вона освоїла веслування, яке дало їй відчуття свободи й контролю над власним тілом. Оксана тренувалася, долаючи біль, і ставала дедалі сильнішою.

На літніх Паралімпійських іграх 2012 року в Лондоні Оксана виборола свою першу нагороду -  бронзову медаль в академічному веслуванні. На зимових Паралімпійських іграх 2014 року у Сочі вона виборола срібну нагороду в лижних перегонах на 12 км, та бронзову на дистанції 5 км. Під час одного з тренувань Оксана Мастерс травмувала спину, але не кинула спорт і змінила човен на ручний велосипед. На літніх Паралімпійських іграх 2016 року у Ріо-де-Жанейро виступала у шосейних велоперегонах, проте медалей завоювати не змогла, фінішувавши 4-ою у перегонах на 45 км та 5-ою у гонці з роздільним стартом.

На зимових Паралімпійських іграх 2018 року у Пхьончхані (Південна Корея) Оксана Мастерс стала дворазовою паралімпійською чемпіонкою у лижному спринті на 1,1 км та лижних перегонах на 5 км, а також виборола дві срібні нагороди в біатлоні на дистанції на 6 та 12,5 км, та бронзу у лижних перегонах на дистанції 12 км. На літніх Паралімпійських іграх - 2020 у Токіо Оксана Мастерс здобула дві золоті медалі. «Тяжка праця, підтримка близьких і віра в себе - складові успіху. Я вірю, що, докладаючи зусиль, кожен може втілити свою мрію в життя», - стверджує Оксана Мастерс.

Це зробила вона - п’ятдесят розповідей про успіх, натхнення й наснагу йти до своєї мети. Дослухайся до себе. Чого хочеш ти? Почуй свій голос. Перед тобою завжди є вибір. Зупинися, коли відчуваєш потребу зупинитись. Обери інший напрямок, якщо так підказує твій досвід. Не вагайся, не бийся, що тебе хтось засудить. Ти - особистість. Ти - неповторність. Ти  маєш свою думку, свої почуття, свій унікальний шлях пізнання й розвитку.

 

***

Сьогодні Ніка Вуйчича знають мільйони людей у всьому світі. Він збудував успішну кар'єру, багато подорожує, одружився і став батьком. Нік пройшов через розпач і колосальні труднощі, але вони не зломили його, тому що він зрозумів: Бог створив його таким в ім'я великої мети - стати прикладом для людей, які зневірилися в усьому світі. Нік упевнений, що успіху йому вдалося досягти тільки тому, що він втілив віру в дію.

Нік Вуйчич «Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя» - автобіографічна книга Ніка Вуйніча, щиро викладений життєвий досвід, що надихає людей по всьому світу. Важко уявити скільки перешкод і випробувань припало на долю цього мужнього чоловіка. І головне, чим він прагне поділитись з усіма - обмежень не існує! Обмеження - ілюзія, яку ми дозволили собі нав’язати.

 «Я мандрую світом, аби надихнути мільйони людей. Я закликаю всіх озброїтися вірою, надією, любов’ю та сміливістю i здолати всі перепони, що стоять на шляху до здійснення мрій. У цій книжці я розповім про свій шлях. Певна річ, переді мною поставали певні перешкоди, та більшість із них знайома кожному. Я хочу надихнути вас на здолання власних проблем i незгод. Хочу, аби ви знайшли власну мету життя. Ваше життя мусить бути прекрасним….».

Цирк метеликів (The Butterfly Circus)

Жанр - драма

Режисер - Джошуа Вайгель

Рік - 2009

Ідея створення картини вперше прийшла до Джошуа та Ребеки Вайгелів, подружньої пари кінематографістів із Лос-Анджелеса, після того, як вони побачили відео з лекціями Ніка Вуйчича.

***

Алан Маршалл. Я вмию стрибати через калюжі - автобіографічна повість відомого австралійського письменника Алана Маршалла про мужнього хлопчика, який за всяку ціну хотів навчитися стрибати через калюжі. Нехай не сам, а з допомогою норовистого поні. «Ця книжка  про моє дитинство. На її сторінках я розповів про людей і про події, що допомогли мені стати таким, яким я є тепер».

Деніел Кіз. Квіти для Елджерона - зворушлива історія всесвітньо відомого американського письменника Деніела Кіза, який здобув дві найпрестижніші літературні нагороди за два твори з однаковою назвою, героєм та сюжетом - спочатку за оповідання «Квіти для Елджерона», а потім за однойменний роман, написаний на його основі.

Абдель Селлу. Ти змінив моє життя - Абдель - хлопець, який усе життя грав у хованки із законом. Він не має нічого, окрім хіба що здоров’я, якому позаздрив би й Геркулес. Філіпп - багатій з витонченим смаком, що чудово розуміється в мистецтві. Але Філіпп паралізований і самотній. За гроші не купиш співчуття, піклування та, найголовніше, друга. Несподівано для самого себе Абдель влаштовується на роботу - доглядати за безпомічним Філіппом. Французький аристократ та алжирський емігрант - їхні шляхи навряд чи перетнулися б. Якби не доля. Якби не шанс, що отримав кожен з них. Чи важко почати все з нуля, забувши про те, що було «до»? Насправді ні. Коли поруч є той, хто може змінити твоє життя...

«1+1»

Жанр – комедійна драма

Режисери – Олів'є Накаш, Ерік Толедано

Рік – 2011

«1+1» (фр. Intouchables — «Недоторканні») заснований на реальних подіях про успішного аристократа Філіпа, який у внаслідок нещасного випадку опиняється в інвалідному кріслі і бере собі помічником чорношкірого колишнього злочинця — Дрісса. Головні ролі виконують Франсуа Клюзе та Омар Сі, удостоєний за цю акторську роботу національної премії «Сезар».

Майкл Ондатже. Англійський пацієнт -  найвідоміший роман канадського письменника Майкла Ондатже - є одночасно і щемливою історією трагічного кохання та тлі Другої світової війни, і книжкою, яка приголомшує глибиною філософських роздумів. Роман «Англійський пацієнт» отримав Букерівську премію 1992 року, а також найвищу літературну відзнаку Канади - Премію генерал-губернатора.

Англійський пацієнт

Жанр - драма     

Режисер - Ентоні Мінгелла

Рік - 1996

Картина побудована на основі однойменного роману Майкла Ондатже. В 1996 році фільм був висунутий на отримання премії Американської кіноакадемії в 12 номінаціях і отримав премії в 9 із них, в тому числі нагороду за «Найкращий фільм». Також фільм був удостоєний двох премій «Золотий глобус» та шести премій Британської академії кіно і телебачення.      

Підготувала Карина Бондарчук, завідувачка читальним залом