Мелодія серця: письменниці-лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Національна премія України імені Тараса Шевченка — найпрестижніша нагорода за творчі досягнення в царині літератури, мистецтва, публіцистики та журналістики. Заснована в 1961 році, а 9 березня 1962 року першими Диплом і Почесний знак лауреата за найвидатніші твори, які є вершинним духовним надбанням українського народу, отримали поет Павло Тичина, прозаїк Олесь Гончар та композитор Платон Майборода.

За роки існування премії багато хто з відомих письменників, художників, діячів театрального мистецтва та кінематографії були відзначені за вагомий внесок в розвиток культури та мистецтва. 1965 року першою з письменниць лауреаткою Шевченківської премії стала Ірина Вільде за роман «Сестри Річинські». І лише через 40 років цю високу нагороду здобула Марія Матіос за роман «Солодка Даруся». 2022 року — Тамара Горіха Зерня, авторка роману «Доця». 2023 рік став тріумфальним для поетеси Катерини Калитко та її збірки поезії «Орден мовчальниць».

 

Шевченківські лауреати, 1962—2012 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. — 3-тє вид., змін. і допов. — Київ : Криниця, 2012. — 864 с.

У статтях довідника подано короткі біографічні відомості, висвітлено основні віхи творчої діяльності лауреатів. До багатьох статей додається бібліографія про творчість митців. Видання проілюстровано фотопортретами Шевченківських лауреатів та вміщено ряд документів щодо діяльності Комітету з Національної премії України імені ТарасаШевченка.

 

Ірина Вільде

Ірина Вільде (Полотнюк Дарина Дмитрівна) — письменниця, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (1965). Народилася 5 травня 1907 року на Буковині в сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона. Батько був її першим вчителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Перша повість Ірини Вільде «Метелики на шпильках» і збірка новел «Химерне серце» вийшли 1935 року і здобули премію Товариства українських літераторів і журналістів імені Івана Франка. Наступного 1936 року з’явилася повість «Б’є восьма», а 1938 — роман «Повнолітні діти». Вершиною творчості Ірини Вільде став яскравий взірець реалістично-психологічної прози в український літературі — роман «Сестри Річинські» (1958—1964), за який письменницю удостоєно Шевченківської премії.

 

Вільде І. Сестри Річинські. — Львів : Апріорі, 2011. — 1264 с.

«Сестри Річинські» — відомий роман Ірини Вільде. Це величезний спадок, інтелектуально-емоційного багатства натури Ірини Вільде, багатовимірний портрет її душі, бурхливе і глибоке море внутрішнього світу її покоління. Це дзеркало, в якому можна роздивитися свої вади, переглянути історію свого життя і свого краю, щоб краще зрозуміти себе самого, побачити «камо грядеш?».

У центрі твору — розповідь про родину католицького священика. Після несподіваної смерті батька, що призвела до матеріальної кризи, кожна із п’яти дочок намагається влаштувати свою долю, керуючись особистими уявленнями про моральність і щастя. Опис традицій і звичаїв Західної України 30-х років XX століття, тонкий психологізм, особливість мови персонажів, драматизм і комічність зображення доль роблять твір цікавим та захопливим для широких читацьких кіл.

«Чоловік тільки в дозрілих літах приходить поволі до переконання, що й те велике захоплення, від якого колись віддих забивало, і той, до кого воно відносилося, власне, були чимось більш намріяним, ніж дійсним.

Як злісно з боку природи, що посилає вона здоровий розум людині лише тоді, коли вже бракує нагоди робити вжиток з нього».

***

Горак Р. Кинути каменем : есеї про Ірину Вільде / Роман Горак. — Львів :  Апріорі, 2016. — 540 с., іл.

До цього видання включено написані у різний час есеї львівського письменника Романа Горака «Таємниці Ірини Вільде», «Кинути каменем» та «Ота одвічна загадка любові», які відкривають для читача невідомий світ видатної української письменниці Ірини Вільде, котрій судилося жити в складних історичних умовах та який знайшов своє відображення на сторінках її творів. Свого часу два перші есеї друкувались на сторінках журналу «Дзвін», а есей «Ота одвічна загадка любові» разом з листами Ірини Вільде до її товаришки юності Ольги Годованської, що склали документальну основу твору, на сторінках журналу Івано-Франківської спілки письменників України «Перевал».

 

Марія Матіос

Марія Матіос — письменниця та політична діячка. Лауреатка літературних премій: Національна премія України імені Тараса Шевченка (2005) за роман «Солодка Даруся», «Коронація слова» (2007) за роман «Майже ніколи не навпаки» та «Книги року BBC» (2008)  за роман «Москалиця. Мама Маріца».  Дебютувала в 1992 році у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол». Авторка 7 поетичних збірок: «З трави і листя» (1982), «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «Десять дек морозної води» (1995), «На Миколая» (1996), «Жіночий аркан» (2001), «Жіночий аркан у саду нетерпіння» (2007) та 18 прозових творів: «Нація» (2001), «Життя коротке» (2001), «Бульварний роман» (2003), «Фуршет» від Марії Матіос» (2003),«Солодка Даруся» (2004), «Щоденник страченої» (2005)…, «Черевички Божої матері» (2013), «Приватний щоденник. Майдан. Війна…» (2015), «Букова земля» (2019).

 

Матіос М. Солодка Даруся  / Марія Матіос ; укр. та рос. м-ми ; перекл. на рос. м. Є. Марінічевої, С. Соложенкіної. — Львів : ПА «Піраміда», 2010. — 424 с.

Роман «Солодка Даруся» був написаний в період з лютого 2002 року по травень 2003 та вийшов друком у 2004 році. «Солодка Даруся» здобула чимало титулів суспільного видання: «Книга року — 2004», «Книга, яку найбільше читають» (2007), удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005).

«Жодна людина не обирає свого часу і місця народження. Але на кожну людину — незалежно від часу, епохи, ідеології і влади — завжди чатує Колісниця Несправедливості. І кермують цієї Колісницею завжди люди. Хто з переконань, хто з примусу, хто від браку совісті й Бога в душі. А хто просто так — не задумуючись над наслідками своїх діянь, бо в тих, хто так чинить, — викорчуване коріння Моралі й Відповідальності за сподіяне.

Тому «життєпис» моєї Дарусі — це розповідь про світову війну історії з однією окремою людиною, яка не може запобігти цій війні через своє виховання. Бо вона, Даруся, — не навчена брехати. Так її виховали патріархальні батьки, чисті душі яких байдуже переїхало Колесо історії — і покотило собі далі, шукаючи інші жертви…».

 

Тамара Горіха Зерня

Тамара Горіха Зерня (Тамара Анатоліївна Дуда) — письменниця, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року. Народилася в Києві 5 січня 1976 року. 1992 року закінчила Український гуманітарний ліцей. 1993 року вступила до Інституту журналістики Київського університету, захистила диплом 1998 року. З 2003 до 2005 навчалася в Київському міжнародному університеті. «Доця» — дебютний роман письменниці, виданий 2019 року видавництвом «Білка». У 2021 році вийшов другий роман Тамари Горіха Зерня «Принцип втручання».

 

Горіха Зерня. Доця : роман. — Київ : Вид-во «Білка», 2019. — 285 с.

Роман «Доця» (2019) був відзначений як «Книга року BBC». Ця книга про любов. У ній немає жодного слова на «лю...», але вона про любов. Про магію, не лубочну, розтиражовану з екранів телевізора, а справжню, від роду і кореня, коли пірнаєш з головою у Прадавній Океан і виринаєш звідти з рибиною в зубах. І ще про відвагу. Про безумовну відвагу знайти своє, впізнати його, впертися руками і ногами і нікому не віддати. Свій дім, свою батьківщину, своє серце, своє право ходити з високо піднятою голово.

Події роману розгортаються навесні—влітку чотирнадцятого року у Донецьку. Донбас — це точка обнуління, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Та де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло, і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії  —  і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна — це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.

 

 

 

Катерина Калитко

Катерина Олександрівна Калитко — поетеса, перекладачка, авторка поетичних збірок: «Посібник зі створення світу» (1999), «Сьогоднішнє завтрашнє» (2001), «Портретування асфальту» (2004), «Діалоги з Одіссєем» (2005), «Сезон штормів» (2013), «Катівня. Виноградник. Дім» (2014), «Бунар» (2018), «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого» (2019), «Орден мовчальниць» (2021), «Люди з дієсловами» (2022) і прозових творів: «М.істерія» та «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки».  Відзнаки: лауреатка літературного конкурсу «Гранослов» (1999), премія «Книга року ВВС» (2017) за книжку «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки», спеціальна відзнака журі Премією міста літератури ЮНЕСКО за поетичну збірку «Бунар» (2019). У 2023 році отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка за збірку поезії «Орден мовчальниць».

 

Калитко К. Орден мовчальниць : поезії / Катерина Калитко. — Чернівці : Видавець Померанцев Святослав, 2021. — 144 с.

Портрет української жінки частіше визначає те, про що вона мовчить, ніж те, про що говорить. Та без досвіду цього мовчання не було би голосу, що звучить у цій збірці. Голосу, що обстоює право щиро мовити про гостре горе, поколіннєві травми, стереотипи та архетипи, корені в пекучому ґрунті, відвагу любові й розчарування порожнечею поза масками. Не ззираючись на закиди в надмірній відвертості чи колючості, в надриві й темноті. Бо тільки так і залишаються собою — але й втілюють досвід сотень досі безмовних сестер.

Світло, якого ніколи не наздоженеш,

кружиться, усміхається сонно, наче крізь товщу морської води.

Патрає вітер довгошийого птаха веселки

обіч дороги, пір’я летить в лице.

Море сюди покличу, воно до ранку стоятиме під порогом з усіма кольорами,

але найперший — теплий, карий.

Хоч би вранці

подивитися, як прокидатиметься

світло примружене. на стежині до моря

череди насінини рогаті обсядуть поділ,

колюче стадо. Хвиля вкусить за ногу.

Озираєшся, думаєш — він позаду,

або попереду, не наздогнати ніколи.

Але раптом — просто поруч, нізвідки, мовчки

завмираєте, кришталеві сполучні колби,

крізь які примружене світло тонко тече.

 

***

Калитко К. Катівня. Виноградник. Дім : поезії / Катерина Калитко. — Львів : Вид-во Старого Лева, 2014. — 144 с.

Ця книжка — як вино зі зболеної лози, пророслої на суворому ґрунті — про те, як тривожно дихається у спустошеному й виснаженому домі, про те, як тяжко він віднаходиться й гостро відчувається. Ці вірші — як те саме терпке вино — із землі, крові й повітря. Вони — про потребу жити й дихати, боятися й радіти, втрачати і створювати, про вміння цінувати біль за те найживіше, що він приносить із собою. Про те, що всі ми хочемо й повинні відшукати Дім, а в ньому — себе та своє терпке життя.

 

Калитко К. Земля Загублених, або Маленькі страшні казки : оповідання / Катерина Калитко. — Львів : Вид-во Старого Лева, 2017. — 224 с.

Збірка оповідань Катерини Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» вийшла у Видавництві Старого Лева у серії короткої прози й есеїстики. За цю книжку письменниця отримала премію «Книга року ВВС—2017».

Земля Загублених щодня дрейфує морями альтернативної географії строго паралельно із нашою щоденною, звичною географією. Земля Загублених виникла для того, щоб надто інші люди, витіснені з «нормального» світу, мали куди піти. Виросла з потреби в укритті та оперті. Вона перероджується і розростається щоразу, коли черговий інакший переживає свою відкинутість, і тому постійно оточена водою, як ембріон. Тому й усі неймовірно різні люди цього малого світу — так чи інакше родичі, так чи інакше повторюють долі одне одного. Ця книжка в ритмі дихання — про них. Кожна історія — як міст через воду, щоб пройти і навчитися дихати в унісон з іншими.

 

Калитко К. Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого : поезії / Катерина Калитко ; іл. Юрія Іздрика. — Чернівці : Meridian Czernowitz, 2019. — 96 с.

Книжка Катерини Калитко «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого» отримала премію «ЛітАкцент Року» (2019) у номінації «Поезія». Ця збірка дуже суцільна: всуціль верліброва історія, розказана на одному довгому подиху. Про кордони свого, які неодмінно впізнаєш і будеш готовий захищати — а вони захистять тебе самим цим упізнаванням. Про уміння жити з власними шрамами, про сирітство серед рідних, про металевий запах зброї вночі. Про повітря, в якому розчинений час. Про смак мови, яка опікає язика й піднебіння, коли різко ковтаєш її, справжню.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

 

«Апостол» 1574 року — перша друкована книга на українських землях: до 450-річчя заснування друкарні у Львові

 

Давня Україна запровадивши в себе друкарство, хутко переконалася у великий освітній силі його… (с) Іван Огієнко

Велична епоха Відродження або Ренесансу посідає особливе місце в історії європейської культури. Вона вражає блискучими шедеврами архітектури, мистецтва і літератури, географічними та науковими відкриттями. Могутній культурний рух, який виник в Італії, досяг блискавичного розквіту у XV—XVI століттях в період Високого та Пізнього Відродження, і охопив майже всі країни Центральної та Східної Європи. Це була епоха Леонардо да Вінчі, Тіціана, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонарроті, Альбрехта Дюрера, Еразма Роттердамського, Миколи Коперника, Фернандо Магеллана, Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського… 

Епоха Відродження з її гуманістичними ідеалами  стала і основним поштовхом для розвитку освіти та книгодрукування в Європі. В 1088 році був заснований найстаріший університет Європи у місті Болонья, а 1096 року — Оксфордський університет. На початку ХІІІ століття були створені Паризький та Кембриджський університети. У XІV столітті були  відкрити Римський університет ла Сап'єнца, Празький та Віденський університети. До початку XV століття в Європі було створено близько 55 університетів.

Для того щоб забезпечити учнів та студентів необхідною літературою, книжкові майстри були змушені збільшити тиражність книг наукового та навчального характеру. У містах починають відкривати ремісничі майстерні для масового виготовлення потрібної літератури, які потім стали об’єднувати в цехи, в яких відбувався розподіл праці: одні майстри писали текст, а інші його оздоблювали. Створювалися скрипторії при університетах, де студенти власноруч переписували лекційні курси та наукові трактати. Почали з’являтися переписувачі, які володіли латинською та грецькою мовами, мали вищу освіту. Вони закуповували стародавні рукописи, звіряли їх з оригіналом, виконували необхідні уточнення та виправлення і продавали в своїх крамницях. На той час був величезний попит на літургійну та духовну літературу з вивіреними ідентичними текстами. Представники духовенства були зацікавлені, щоби миряни мали церковні книги з абсолютно однаковими текстами.

Першодрукованим виданням в Європі вважається «42-рядкова Біблія»,  яка побачила світ на початку 1450-х в німецькому місті Майнц, в друкарні Йоганна Гутенберга. Набір тексту зроблений у 2 колонки по 40—42 рядки на аркуші, звідси й назва видання. В цьому унікальному виданні була відтворена вся краса рукописної книги — не лише складні  ініціали, рубрики, а й багатство шрифту. Друкар розумів, що треба  було не тільки дорівнятися до мистецтва рукописної книги, а й піти дали, забезпечити в друку естетику багато оформлених манускриптів. Для цього книги мали бути надруковані готичним шрифтом типу бастарда, літерам якого були властиві характерні готичні злами та різкий контраст товстих і тонких ліній. У «42-рядковій Біблії» кожна сторінка й кожна колонка вражають чудовими пропорціями. У повному виданні Біблії 1282 сторінки. Усього було надрукована 35 примірників на пергаменті і 150 на папері. Геніальний винахід Йоганна Гутенберга дав можливість у багато разів збільшити кількість друкованих видань. До кінця XV століття друкарні з’явилися майже в кожній європейської країні. Це прискорило поширення наукових знань, освіти, літератури, стало підґрунтям для поширення реформаційних ідей.

Історія українського книговидання розпочинається з друків Івана Федорова у Львові у 1570-х роках XVІ століття. Започаткована Федоровим Львівська друкарня стала першою самостійною друкарнею у біографії видавця попри більш ніж десятилітній його видавничий стаж. Першодрукар був не тільки талановитим техніком-поліграфістом, а й художником, упорядником тексту і редактором видань, автором високохудожніх передмов та післямов. Іван Федоров був добре ознайомлений з надбаннями тогочасної книжкової культури, насамперед, з традиціями рукописної слов’янської книжки, з першодруками слов'янських книгодрукарів, з набутком венеціанських, німецьких майстрів. За професійною виучкою, знанням справи він не поступався кращим тогочасним європейським друкарям. Нині відомо 13 друків з творчого доробку Івана Федорова, 8 з яких  видрукувано в Україні: 2 назви у Львові та 6 в Острозі.

 

Львівський період життя Івана Федорова

Перше документальне підтвердження перебування Івана Федорова у Львові датується 26 січням 1573 року. У XVІ столітті Львів був один з найбільших економічних і культурних центрів у Східній Європі. Розташування міста на перехресті торговельних шляхів сприяло також зростанню його ролі в міжнародних культурних взаємозв’язках. Іван Федоров обрав місцем своєї книговидавничої діяльності Львів не тільки тому, що він був потужним торговельним центром, а тому що Львів, як і в давнину, залишався великим східнослов’янським культурним осередком, у якому серед українського населення міцно трималися культурні та освітянські традиції часів могутньої Київської держави.

Мешканці міста цінували книгу, деякі з них мали власні бібліотеки. Саме в такому сприятливому середовище Іван Федоров розраховував знайти підтримку видавничих задумів. Облаштування друкарні, виготовлення шрифту, придбання паперу, оренда приміщення вимагали коштів. За свідченнями самого друкаря, він отримав допомогу від ремісників, крамарів, окремих представників нижчого духівництва. Серед львів’ян, які допомагали друкареві, були передміщанин Семен Каленикович, художник-маляр Лаврентій Пилипович, настоятель Онуфріїського монастиря отець Леонтій та інші.

Де була друкарня Івана Федорова достеменно невідомо. В одному з документів його названо «друкарем з Підзамча», тому дослідники припускали, що він із самого початку оселився на Підзамчі. Однак згодом виявився документ про те, що в 1573—1574 роках друкар наймав приміщення не на Підзамчі, а на Краківській вулиці, яка була початком великого шляху на Краків. Це була вулиця ремісників. Опис львівської друкарні не зберігся, але відомо, що у лютому 1573 року почала працювати у Львові друкарня Івана Федорова.

 

«Апостол» 1574 року

Першою виданою книгою став «Апостол» —  одна з найстародавніших богослужбових книг, що вміщує в собі «Діяння святих апостолів», сім Соборних Послань та чотирнадцять Послань апостола Павла. Іван Федоров працював над «Апостолом» від 25 лютого 1573 до 15 лютого 1574. Починається «Апостол» аркушем, на звороті якого зображено герб гетьмана Григорія Ходкевича, далі йдуть 14 ненумерованих аркушів і 264 аркуші, нумеровані кириличними літерами в правому нижньому кутку лицевої сторони кожного з них. Окрасою книги є гравюра, на якій зображено євангеліста Луку. Апостол сидить на невеличкому стільці. Його погляд прикутий до аркуша пергаменту. Святий в задумі, продовжує нелегку працю. Здається, ще одне зусилля і черговий аркуш поповнить рукопис...

Гравюра «Євангеліст Лука»

Книга надрукована у дві фарби на папері польського та місцевого виробництва. Про це засвідчують водяні знаки паперу різних малюнків у декількох варіантах, наприклад, папірні у Буську, яка була заснована близько 1546 року. Друк  львівського «Апостолу» виконувався з однієї форми, спочатку червоною (допоміжною) фарбою, а потім чорною (основною) фарбою. Червоною фарбою були надруковані в’язеві рядки, перші літери кожної частини та назви частин, нумерація частин, колонтитули. Іван Федоров використав червону фарбу для того, щоб полегшити читачеві процес роботи з текстом. Видання прикрашають три сторінкові гравюри, 51 заставка (видрукувано з 31 дошки), 23 ініціали (з 6 дошок), 47 кінцівок (з 11 дошок), 27 рядків в’язі. Композиції заставок і кінцівок були створені на основі місцевих українських або західноєвропейських орнаментально-декоративних зразків, творчо перероблених Іваном Федоровим згідно із загальною художньою стильовою побудовою львівського видання.

Післямова львівського «Апостола» 1574 року

Новим елементом оформлення у львівському «Апостолі» стало широке застосування кінцівок (різновид книжкових прикрас) з готових політипажів німецького або польського походження. Загалом виразністю шрифтового і художньо-декоративного оформлення, організацією поліграфічного виконання, редакційним опрацюванням матеріалу видання не поступалося кращим зразкам тогочасного слов'янського книгодрукування та  протягом багатьох років було прикладом для наступних поколінь вітчизняних книгодрукарів.

Вперше у своїй друкарській практиці на звороті останнього задрукованого аркуша львівського «Апостола» Іван Федоров подає особисту видавничу марку, виконану в дусі ренесансної графіки: рука тримає товсту стеблину, від якої розгалужується пишний рослинний декор. Серед рослинно-квіткового орнаменту Федоров закомпонував два картуші: зліва — герб міста Львова із зображенням лева у відкритій брамі міського муру з трьома баштами, а справа — герб самого друкаря у вигляді змійки, подібної до дзеркального відображення літери S зі стрілкою вгорі.

Друкарський знак (герб) Івана Федорова

Відомий український науковець Іван Іванович Огієнко свого часу так підсумував свої довголітні студії «Апостола» 1574 року: «В український культурі це пам’ятка величезної ваги як перший друк на чисто українській землі. Він мав в історії українського друкарства великі наслідки, бо його поцінували дальші покоління друкарів…». Нині львівський «Апостол» зберігається у фондах Національної бібліотеки України.

 

Література з історії українського друкарства

 

З історії книжкової культури України: дослідження ретроспективних книжкових, образотворчих, музичних видань та історичних колекцій з фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського / наук. ред. Г. І. Ковальчук ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. — Київ : Академперіодика, 2021. — 400 с., 16 с. іл.

Колективна монографія є підсумком наукових досліджень з історії книжкової культури України, що проводилися науковцями Інституту книгознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського впродовж 2016—2018 років на базі фондів відділів стародруків та рідкісних видань, образотворчих мистецтв, музичних фондів, зарубіжної україніки, бібліотечних зібрань та історичних колекцій НБУВ. Історія книжкової культури України XVI—XХ століть, що постає зі сторінок цього видання, має різноаспектний, але абсолютно достовірний характер, оскільки ґрунтується на конкретних джерелах.

 

Ісаєвич Я. Д. Літературна спадщина І. Федорова / Я. Д. Ісаєвич. — Львів : Вища школа, 1989. — 192 с.

Окремий цикл становлять праці Ярослава Дмитровича Ісаєвича про Івана Федорова і його внесок в розвиток друкарства. У книзі після загальної характеристики видавничої та літературної діяльності Івана Федорова, поданої в контексті розвитку тогочасного культурного життя, розглядається кожне з видань друкаря. У факсимільному відтворенні опубліковано передмови і післямови його видань — найважливіше джерело для дослідження літературної творчості Івана Федорова.

Огієнко І. (митрополит Іларіон). Історія українського друкарства / Іван Огієнко ; упоряд, автор передмови  Микола Тимошик. —  Київ : Наша культура і наука, 2007. —  536 с. — (Видавничий проєкт Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття». Серія 2. «Зарубіжні першодруки» Том 6).

Монументальна праця визначного діяча українського відродження Івана Огієнка «Історія українського друкарства» була видана 1925 року у Львові. Радянські цензори відносили цю книгу до особливо крамольних і небезпечних передусім тому, що автор аргументовано зруйнував усталені досі наукові стереотипи щодо вторинності, підпорядкованості українського друкарства російському. Чи не вперше в історіографії тут показано, яка руйнівна сила протягом століть методично спрямовувалася з Петербурга й Москви на знищення волі українського друку, придушення української культури, заборону мови багатомільйонного народу. Так само переконливо доведено як українське друковане слово, незважаючи на всілякі утиски, заборони і перепони, пробивалося до народу, будило його думку, піднімало з колін.

 

***

• Ісаєвич Я. Д. «Апостол» Львівський 1574 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. Інститут історії України НАН України. —  Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А—В. — С. 112—113.

• Виникнення та розвиток друкарства в Україні // Історія української культури : у 5 т. Українська культура ХІІІ — першої половини XVII століть / редкол. : Я. Д. Ісаєвич (голова) та ін. — Київ : Наукова думка, 2001. — Т. 2. — С. 608— 629.

• Гринчишин Д. Г. Федоров Іван // Українська мова : енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. — Київ : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2007. —  С. 782—783.

• Іван Федоров — фундатор постійного книгодрукування в Україні. Видавнича діяльність І. Федорова // Каракоз О. О. Історія книги : навч. посіб. — Київ : Видавництво Ліра-К, 2018. — С. 223—255.

• Іван Хведорович, фундатор постійного друкарства на українській землі // І. І. Огієнко. Історія українського друкарства. —  Київ : Либідь, 1994. — С. 68—105.

• Ісаєвич Я. Д. Федоров Іван — друкар і видавець // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т—Я. — С. 277.

• Книгодрукування на Україні. Діяльність Івана Федорова // Грицай М. С. Давня українська література / М. С. Грицай, В. Л. Микитась, Ф. Я. Шолом. : за ред. М. С. Грицая.— Київ : Вища школа, 1989. — С. 119—124.

• Орос О. Витоки українського книгодрукування / О. Орос , Б. Никифорчук  // Друкарство. — 2003. — № 1 (48). — С. 78—80.

• Першодрукар Іван Федоров (бл. 1510—1583) // Мельничук Г. 1000 незабутніх імен України / Георгій Мельничук ; худ. Ю. А. Демидьонок. — Київ : Школа, 2005. — С. 107—108. — (Серія «1000»).

• Слободяник А. «Апостол» : 425-річчя першої датованої видрукуваної в Україні книжки / Анатолій Слободяник // Друкарство. — 1999. — № 4 (27). — С. 10—13.

• Федоров Іван — засновник книгодрукування в Україні  // Ігор Шаров. 100 видатних імен України. — Київ : Видавничий Дім «Альтернативи», 1999. — С. 426—430.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

Поетична збірка «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка пензлем українських митців

Слово вічне, слово невмируще своєю правдою, невідцвітне художньою красою це і е «Кобзар» (с) Олесь Гончар

Тарас Григорович Шевченко — унікальна постать в історії української культури. Два могутніх таланти: поет і художник. Творча спадщина митця складається з близько 240 поетичних творів, 9 повістей, 2 п'єс, листів, щоденника та майже 800 малярських робіт. Першим «Автопортретом» Шевченко започаткував свій багатий художній життєпис, а 1842 року створив свою найкращу картину «Катерина». Став відомим ілюстратором книжкових видань і отримав звання академіка з гравіювання на меді. Майстерно виконані ним під час першої і другої подорожей Україною ескізи та начерки олівцем краєвидів та архітектурних пам’яток, згодом увійшли до першого випуску альбому «Живописна Україна» — «У Києві», «Видубицький монастир», «Судна рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині». Більшість мистецьких творів художника, рідкісні фотографії, майже всі видання творів поета представлені в експозиційних залах Національного музею Тараса Шевченка.

Його багатогранна літературна творчість мала великий вплив на розвиток нової української літератури, а поетична збірка «Кобзар», яка побачила світ 18 квітня 1840 року, стала епохальним явищем в історії й культурі українського народу. Перше видання складалося всього лише з 8 віршів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка. Нащо мені чорні брови…», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Видання відкриває славетна відтоді поезія і довірливе послання в Україну Тараса Шевченка.

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядками?...

Чому вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чому вас лихо не приспало, Як свою дитину?..

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну…

 

Пізніше видатний український поет та прозаїк Іван Якович Франко писав: «ся маленька книжечка відкрила новій світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову. Були се немов народні пісні, та, проте, щось зовсім від них відмінне». У 1844 році під назвою «Чигиринський Кобзар» вийшов передрук першого видання з додатком поеми «Гайдамаки», а 1860 року вийшла збірка «Кобзар», яка складалася вже з 17 написаних до заслання Тараса Шевченка поезій. 

Перше видання «Кобзаря» прикрашає офорт «Кобзар з поводирем» художника Василя Івановича Штернберга, який познайомився з Тарасом Шевченком в 1838 році та став його найкращим другом. 1840 року вони жили на одній квартирі в Петербурзі, разом відвідували літературні та музичні вечори, театри, бували у спільних знайомих. У цей час Василь Штернберг намалював олівцем кілька портретів поета і шаржовані рисунки.  Його офорт пов’язує назву збірки з історичним явищем українського життя й народною поетичною традицією. У цьому ж виданні Шевченко присвятив художнику поему «Іван Підкова», а перед від’їздом  Василя Штернберга до Італії подарував йому примірник «Кобзаря», на якому написав «На незабудь Штернбергові».

Мистецька творчість Василя Штернберга відіграла важливу роль у формуванні й становленні нового українського пейзажного і жанрового реалістичного живопису. Його недовге життя і творча діяльність тісно пов’язані з Україною, її природою, людьми, життям і побутом. Майже всі найкращі твори Штернберга виконані в Україні, серед яких такі відомі композиції, як «Ярмарок», «Краєвид Подолу в Києві», «Переправа через Дніпро біля Києва», «Альтанка в Качанівці», «В Качанівці у Тарновського». Пізніше Тарас Шевченко згадав Василя Івановича у повістях «Музикант», «Прогулка с удовольствием» та  «Художник».

 

Офорт «Кобзар з поводирем» (художник Василь Штернберг, 1840)

Поема «Тарасова ніч» (1838)

Наприкінці 1839 чи на початку 1840 року автографи поеми «Тарасова ніч» та інших творів поета побачив майбутній видавець «Кобзаря»1840 року — поміщик Лохвицького повіту, Полтавської губернії, відставний штабс-ротмістр Петро Іванович Мартос, який замовив Шевченкові написати свій портрет. Розібравши рукописи разом з письменником та видавцем Євгеном Гребінкою, який на той час мешкав у Петербурзі, Петро Іванович запропонував Шевченкові опублікувати його твори. Рукопис «Кобзаря» було подано до Петербурзького цензурного комітету 7 березня, а випуск книжки в світ підписано 18 квітня 1840 року. За свідченням Петра Івановича, поему «Тарасова ніч» він подав до видання пізніше за інші твори, коли друкування «Кобзаря» завершувалося. На його прохання цензор підписав поему не прочитавши, але після видання книжки поема зазнала значних вилучень з тексту. Перші ж примірники «Кобзаря» стали бібліографічною рідкістю.

«Тарасова ніч» – перший з творів, у якому Тарас Шевченко звернувся до поетичного осмислення історичного минулого України. В основі поеми — історична подія: розгром повсталими козаками на чолі з Тарасом Федоровичем (Тарас Трясило) 25 травня 1630 року під Переяславом польського війська коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. Поразка війська одержала назву «Тарасова ніч».

Грає кобзар, виспівує —

Аж лихо сміється...

«Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись — панували,

Та більше не будем!

Тії слави козацької

Повік не забудем!..

 

Шевченко Т. Кобзар : повна збірка поезій / Тарас Шевченко. — Київ : Держ. вид-во художньої літератури УРСР, 1964. — 380 с., іл.

Ювілейне видання збірки Тараса Шевченка «Кобзар». Ілюстрації в офорті художників : А.Д. Базилевича, Н.Б. Гінзбурга, Г.О. Горобієвської, М.Г. Дерегуса, Г.С. Зубковської, В.І. Касіяна, В.А. Новиковського,В.В. Панфілова, І.Д. Принцевського, М.О. Родіна, Є.Д. Рябової-Шевченко, Є.С. Соловйова, І.Н. Філонова, В.І. Якубича.

Народний художник України Анатолій Дмитрович Базилевич (1926—2005) працював над ілюстраціями  до творів Тараса Шевченка: «Причинна», «Катерина», «Перебендя», «Відьма», «Єретик», «Гайдамаки» (всі кольорові, олія, 1961), станкового твору «Зустріч з сестрою» (м'який лак, 1963), малюнків для поштових листівок з українськими народними піснями на слова Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати», «Од села до села», «У гаю, гаю», «Ой гоп, гопака» (всі — туш, перо, акварель, 1961), «Перебендя старий, сліпий», «Якби мені черевички» (обидві — туш, перо, акварель, 1962). Брав участь в ілюструванні ювілейного видання «Кобзаря» (Київ, 1964 — ілюстрація до поеми «Тарасова ніч», м'який лак, 1963). Оформив видання «Малий Кобзар» (Київ, 1969).

Ілюстрація до поеми «Тарасова ніч» (художник Анатолій Базилевич, 1963)

  

Поезія «Перебендя» (1839)

Образ народного співця Перебенді був створений Тарасом Шевченком під впливом романтичної поезії 20—40-х років ХІХ століття. У творчості Шевченка кобзар зустрічається у багатьох творах: «Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдамаки», «Мар’яна - черниця», «Сліпий», «Великій льох»… Кобзар, лірник, бандурист — характерна постать тогочасного сільського життя України. Вірш «Перебенді» вперше був надрукований у «Кобзарі» 1840 року. Створений орієнтовано в 1839 році.  

Перебендя старий, сліпий,

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають…

 

Шевченко Т. Г. Кобзар / Тарас Шевченко ; худож. В. І. Касіян ; [передм. О. Т. Гончара ; післямова Я. П. Гояна ; приміт. В. Л. Смілянської ; упоряд. граф. матеріалу Я. П. Гояна, О. В. Касіян, М. С. Пшінки ; макет М. С. Пшінки]. — Київ : Веселка, 1998. — 486 с., іл.

Василь Ілліч Касіян (1896—1976) —художник, графік, народний художник СРСР, За творче життя Василь Касіян створив близько 10 тисяч робіт: гравюр, офортів, ілюстрацій до творів класиків літератури. Твори Касіяна зберігаються у Національному художньому музеї та інших музеях України.

Ілюстрація до вірша «Перебендя» (художник Василь Касіян)

Поема «Іван Підкова» (1840)

Поема Тараса Григоровича Шевченка «Іван Підкова» вперше надрукована в збірці «Кобзар» 1840 року. Твір у першодруку присвячено другові поета, художнику Василеві Івановичу Штернбергові, якому Шевченко адресував вірш «На незабудь Штернбергові». Але примірник «Кобзаря» 1840 року з автографом Тараса Шевченка не зберігся.

Поїдеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся, —

Згадай мене, брате!

Герой поеми Іван Підкова — історична постать XVI століття, козацький кошовий отаман, молдавський господар (1577—1578), учасник багатьох військових експедицій. Виділявся серед січовиків фізичною силою, ясним розумом та незламною волею. Вів боротьбу проти Османської імперії. На прохання молдовських бояр восени 1577 року організував козацький загін для походу до Ясс з метою зайняти престол, на якому перебував посаджений турками господар Петро VІ Кульгавий. У вирішальний битві на річці Прут козаки розгромили молдовське військо і турецький загін, а 29 листопада 1577 року вступили до столиці князівства Ясси. Іван Підкова був господарем Молдови до початку 1578 року, але змушений був відступити під натиском прихильників Петра VІ Кульгавого в Україну. Іван Підкова був схоплений властями Речі Посполитої. Згідно з рішенням варшавського вального сейму та наказом польського короля Стефана Баторія засуджений у Львові до страти. За народними легендами похований у Канівському монастирі, а його ім’я стало легендарним.

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю…

 

Шевченко Т. Г. Кобзар / Тарас Шевченко ; приміт. Є. К. Нахліка ; іл. худож. В. І. Лопата. — Київ : Всеукраїнське товариство «Просвіта», 1993. — 512 с., іл.

Ілюстрації до збірки «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка створив Василь Іванович Лопата (1941) — художник і прозаїк. Член Національної спілки художників України (1971), Національної спілки письменників України (2006). народний художник України (2001), лауреат літературної премії імені Олеся Гончара (2007), лауреат літературно-мистецької премії імені Лесі Українки (2008). У 1993 році  Василь Лопата отримав Національну премію ім. Т. Г. Шевченка за ілюстрації до збірки «Кобзар» 1992 року видання.

 

Ілюстрація до поеми «Іван Підкова» (художник Василь Лопата)

 

Поема «Гайдамаки» (1841)

Тарас Шевченко почав працювати над поемою «Гайдамаки» під час навчання в Академії мистецтв — близько 1839 року. Намір опублікувати поему Шевченко висловив у вступі до неї ще в квітні 1841 року, але здійснювати почав його, через скрутні матеріальні обставини, лише наприкінці року. Не маючи коштів на видання Тарас Шевченко випустив передплатні квитки на майбутню книжку вартістю 5 карбованців асигнаціями, які поширював серед знайомих. 8 листопада 1841 року Шевченко особисто подав рукопис поеми до Петербурзького цензурного комітету. З 11 листопада поема була на розгляді у цензора, який схвалив її до друку 29 листопада. 1 грудня 1841 року Тарас Шевченко забрав рукопис із цензурного комітету. Протягом грудня книжку було надруковано, але дозвіл на її випуск в світ цензор видав тільки 21 березня 1842 року.

 У поемі щільно сплетені дві лінії: епічна (історичні події) і романічна (кохання Яреми та Оксани). Гайдамацький рух виник на початку XVIII століття у зв’язку із загостренням економічного, політичного й національно-релігійного утиску українського народу польськими магнатами й шляхтою та католицьким духівництвом. Загони гайдамаків складалися переважно із селян та запорозьких козаків, а також дрібних ремісників, міщан.., які діяли здебільшого поодинці, дотримуючись тактики раптових нападів, але нерідко об’єднувалися, і в численні формування, розгортаючи тривалі наступальні та облогові дії. Особливо значні гайдамацькі повстання 1734 і 1750 років охоплювали не лише Київщину та Поділля, а й Волинь, Білорусь, Галичину. Найвищого розмаху гайдамацький рух набрав під час масового повстання 1768 року, відомого під назвою Коліївщина.

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля, —

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі…

 

Шевченко Т. Гайдамаки : поема / Тарас Шевченко ; іл. худож. О. Г. Сластіона ; приміт. Л. Ф. Кодацької. — Київ : Дніпро, 1988. —104 с., іл.

Ілюстрації художника Опанаса Георгійовича Сластіона відтворено з репродукцій видання: Тарас Шевченко. Гайдамаки, 1886. Ілюстрації до поеми були створені впродовж 1883–1885 років.

 

Ілюстрація до поеми «Гайдамаки» (художник Опанас Сластіон)

Поема «Гамалія» (1842)

Історична поема «Гамалія» Тараса Шевченка датується орієнтовано жовтнем — першою половиною листопада 1842 року. У поемі Шевченко вдруге звернувся до теми морських походів запорожців. Історичні, літературні й народнопісенні джерела твору— це передусім народні думи про чорноморські походи запорожців і поневіряння невільників у турецький неволі: про Самійлу Кішку, про Олексія Поповича, Маруся Богуславку… Вплив дум позначився і на трактуванні історичної доби та на ліричному тоні твору. Гамалія — не історична постать, а художний образ запорозького отамана.

Наш отаман Гамалія,

Отаман завзятий,

Забрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти;

По морю гуляти,

Слави добувати…

 

Шевченко Т. Г. Малий Кобзар : вибрані поезії для дітей / вступ ст. акад. О. Білецького ;  іл. худож. В. Полтавця. — Київ : Держ. вид-во дитячої літератури УРСР, 1961. — 336 с.

Ілюстрації до видання створив відомий художник Віктор Васильович Полтавець (1925— 2003). Працював в галузі живопису, графіки, робив ілюстрації до творів Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Ле. Відомі картини на історичну тему: «Гайдамаки» (1964), «Битва під Берестечком» (1967), «Богдан Хмельницький та його соратники — Кривоніс та Богун» (2000).

 

Ілюстрація до поеми «Гамалія» (художник Віктор Полтавець)

 

***

Шевченко Т. Г. Кобзар / іл. І. С. Марчука. — Київ : Дніпро, 1994. — 687 с.

Збірка містить вірші, поеми, балади Тараса Шевченка. Ілюстрації народного художника України Івана Степановича Марчука(1936) із малярського циклу «Шевченкіана», за яку він був відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка (1997).  Доробок митця налічує близько 5000 творів.

 

Шевченко Т. Кобзар : поезія / Тарас Шевченко ; іл. С. П. Караффи-Корбут. — Львів : Каменяр, 2011. — 915 с., іл.

У виданні вміщено поетичний доробок Тараса Шевченка, що супроводжується ілюстраціями видатної художниці Софії ПетрівниКараффи-Корбут (1924—1996), створеними в середині 60-х років ХХ століття. Тексти поезій подаються за академічними виданнями творів поета. 

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом