«Я – робітник в майстерні власних слів»: 135 років від дня народження Павла Петровича Филиповича (1891-1937), українського поета та літературознавця доби Розстріляного Відродження

 

 

«Видатний діяч доби Розстріляного Відродження із групи «неокласиків», блискучий знавець літератур – української, західноєвропейської, російської; бездоганий перекладач французької і латинської поезії, оригінальний поет, педагог і критик; дав свій непроминальний вклад у загальний процес модернізації української поезії і літературознавства» (Юрій Лавріненко)

 

 

«Смерть не мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої творіння» (Павло Филипович)

 

Павло Петрович Филипович народився 20 вересня 1891 року в с. Кайтанівці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Катеринопільського району Черкаської області) у родині священика. Родина Петра і Марії Филиповичів була багатодітною; старший, Павло, мав п'ятеро братів – Леоніда, Івана, Миколу, Олександра, Костянтина – і одну сестру – Ганну. Леонід, якого Павло дуже любив, помер у молодому віці. Іван, Микола і Галина вчителювали: Іван – у Маріуполі, Микола викладав фізику в Київській 61-й дослідній школі ім. І.Я.Франка, Галина була вчителькою молодших класів у Біличах на Київщині. Олександр, за освітою хімік, тонкий знавець поезії і перекладач, у тяжкі роки воєнного лихоліття опинився у США; він багато зробив для увічнення пам'яті свого брата Павла: 1957 р. видав за кордоном книжку його поезій, а 1971 р. – великий збірник статей і розвідок.

 

Батько поета – священник у с. Кайтанівці – був освіченою людиною. Закінчив Київську духовну семінарію. За свідченням Олександра Филиповича, обдарований прекрасним голосом, він під час навчання у семінарії співав у хорі Миколи Лисенка і навіть виступав як соліст у Софіївському соборі. Багато знав і любив співати разом з братом Іваном старовинних українських пісень, які западали в дитячі душі.

 

Середню освіту здобув у Златопільській гімназії (чотири молодших класи) та за конкурсом вступає до Київської колегії Павла Ґалаґана, куди потрапляли найобдарованіші українські юнаки. Друзями юного Павла по навчанню були М. Драй (майбутній Драй-Хмара) і В. Отроковський. Колегію Павло Филипович закінчив з золотою медаллю у 1910 році. Восени того ж року він вступає на юридичний факультет Київського університету імені Святого Володимира, а через рік переходить на історико-філологічний факультет, де спеціалізується зі слов'яно-руської філології.

Учні приватної київської Колегії Павла Ґалаґана грають у крокет Крайній праворуч Павло Филипович

П. Филипович з друзями під час навчання в Златопільській гімназії

 

Ще у студентські роки розкрилися науково-творчі здібності Павла Филиповича. Разом з Володимиром Остроковським він працює у філологічному семінарі проф. В.М.Перетца. Під час екскурсії семінару до Петербурга вивчає спадщину поетів пушкінської плеяди. У студентській науковій роботі П. Филипович виявляє таку духовну зосередженість і енергію, що характеризує його не як початківця, аматора, а як сформованого і зрілого вченого, людину рідкісних творчих здібностей. На конкурсну тему історико-літературного факультету він пише наукове дослідження – цілу книгу про життя і творчість поета Є. Баратинського, що в грудні 1914 року здобула золоту медаль (спочатку фрагментами друкувалася в «Университетских известиях», а пізніше, в 1917 р., вийшла окремим виданням).

 

Тоді ж, в університетські роки, розпочинається і літературна біографія Павла Филиповича. Вірші російською мовою він почав писати дуже рано. Навчаючись в університеті, з 1910 року почав друкуватися і як поет, і як літературний критик (у журналах «Вестник Европы», «Заветы», «Жатва», «Куранты» та ін.). Публіковував свої поезії під псевдонімом «Павел Зорев».

В 1915 році Павло Филипович закінчив Київський університет. За видатні успіхи у навчанні йому (разом з В. Отроковським і М. Драй-Хмарою) було надано право залишитись в університеті як професорському стипендіату. Склавши магістерські іспити, з 1917 року і до останнього дня свого життя він спочатку на посаді приват-доцента Київського університету, а після перетворення університету (з 1920-го до 1933 р.) в Інститут народної освіти на посаді професора викладає історію літератури.

 

Під впливом революційних подій 1917 року перейшов виключно на українську мову. Одного осіннього ранку в маленькій кімнаті старого будинку в Діонісіївського провулку двоє молодих науковців, друзів-поетів – Павло Филипович і Володимир Отроковський – заприсяглися написати і випустити «по збірці українських віршів». Рання смерть Володимира Отроковського обірвала всі його сподівання, а Павло Филипович встиг зробити чимало, хоч і він передчасно пішов з життя. В ті осінні дні 1917 року, як пише сам поет, ні сам він, ні Володимир Отроковський не опанували ще літературної української мови, але наполеглива праця дала свої плоди – в 1919 році у журналі «Музагет» з'являються перші українські вірші Павла Филиповича.

У 20-ті роки виходять одна за одною дві збірки його поезій – «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925). Активно друкується в тогочасній періодиці.

 

У «Спогадах про брата» Олександр Филипович згадував, що коли в червні 1922 року Павло приїхав у Лозоватку, то рідні його просто не впізнали - це була зовсім інша людина. По-перше, мова – розмовляв літературної українською. По-друге – іншим стало коло його зацікавлень. Ще зовсім недавно захоплювався фрунцузькими модерністами, російськими символістами й акмеїстами, міг годинами читати з пам’яті (мовою оригіналу, звичайно) твори Бодлера, Верлена, Леконта де Ліля, а ще Бальмонта, Брюсова, Анни Ахматової, Гумильова, а тепер усі його розповіді оберталися здебільшого довкола молодої української поезії. Знову, як бували завжди, привіз багато свіжих журналів і нових книжок, але тепер це була зовсям інша література: журнали «Гроно» й «Мистецтво», збірки Тичини, Рильського, «Заспів» В. Чумака й «Антологія римської поезії» М. Зерова. Привіз і свою першу поетичну книжечку «Земля і вітер». Вона ще пахла друкарською фарбою й дивувала родичів своїми темами та образами, такими неподібними до тих, що були в російського поета Павла Зорева.

 

Змінюється і напрям його наукової роботи. В Київському інституті народної освіти разом зі своїми друзями створює так званий літературний семінар підвищеного типу. Під керівництвом П. Филиповича і М. Зерова найздібніші старшокурсними працювали над науковими темами, не розробленими в історії української літератури. Чимало робіт з’явилося в тогочасних літературних журналах, а деякі члени семінару стали, як і сподівався П. Филипович, професіональними літературознавцями.

На фото: Віктор Петров і Микола Зеров (стоять – зліва направо); Освальд Бургардт, Павло Филипович, Фелікс Якубовський і Максим Рильський (сидять – зліва направо)

Його лекційний курс охоплював новітнє українське письменство – від кінця ХІХ століття до початку ХХ століття (1917 р.). Григорій Костюк, один з його учнів, через кілька десятиліть згадає: «З усіх дослідників цієї доби він був найавторитетнішим і найглибшим. Принаймі для нас, тодішньої студентської молоді. Різнився він від свого друга Зерова значно меншою красномовністю, меншою здібністю до соціологічних узагальнень, але (принаймні нам так здавалося) більшим знанням літературних джерел і фактів. Це була ходяча енциклопедія. Від нього можна було довідатися про зовсім забуті джерела, про третьорядні деталі творчої біографії навіть незначних поетів... Лекції Филиповича не були такими феєрично-ефектними, як лекції Зерова. Але відзначалися вони методичністю, переконливою послідовністю думки, всебічним аналізом мистецького явища і завжди майже вичерпною документацією. Поет, що органічно виріс на багатстві загальноєвропейської поезії ХІХ і початків ХХ ст., він у своїх лекціях був віртуозним аналітиком літературно-мистецьких явищ. Більше, ніж хто інший, він привчав нас до заглиблення в секрети поезії, до уміння бачити мистецькі деталі її, до вилущування перлин і вводив у пізнання того, що являє собою органічну сутність поезії: музики і запаху слова».

 

На фото: М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович

Найвагоміший внесок зробив Павло Филипович у літературознавство. Він увійшов до історії української літературної науки як ґрунтовний і об’єктивний дослідник художніх явищ вітчизняного та європейського літературного процесу. Наукова спадщина Филиповича – понад сто праць, різних за характером, змістом, жанровою специфікою. Як історик літератури він найбільше писав про українських класиків: Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Ольгу Кобилянську, Олександра Олеся. Також про представників молодої української поезії: Павла Тичину, Якова Савченка, Максима Рильського, Михайла Семенка.

Особливу увагу приділив учений проблемі видання творів Тараса Шевченка. У 20-х роках поряд з С. Єфремовим, М. Новицьким, С. Григоруком він закладав основи наукового шевченкознавства, виступаючи як автор багатьох праць («Шевченко і романтизм», «Шевченко і Гребінка», «Шевченко і декабристи», «Європейські письменники в Шевченковій лектурі», «Поет огненного слова» та ін.), активний учасник розробки академічного видання творів Шевченка, коментатор «Щоденника», ініціатор і редактор тогочасних шевченківських збірників («Тарас Шевченко», 1921; «Шевченківський збірник», 1924; «Шевченко та його доба», 1925). Шевченкознавчі праці Филиповича відзначаються строгою документальністю, об’єктивним підходом до аналізу творчості поета без фальсифікацій і викривлень, широким ознайомленням з добою Т. Шевченка, його літературним оточенням і впливами, залученням європейського літературного контексту для з’ясування провідних мотивів його поезії. Вони мають неоціненне значення для сучасного прочитання й оцінки спадщини Кобзаря.

 

Немало часу та енергії Павло Филипович віддав роботі в установах ВУАН, у багатьох тогочасних комісіях з питань розвитку науки й літератури, брав участь у бібліотечному товаристві, у виданні масової народної «Літературної бібліотеки». П. Филипович як досвідчений лектор активно виступав з доповідями на різного роду наукових зібраннях, брав участь у літературних вечірках, читаннях, диспутах. Він сказав своє слово у відомій літературній дискусії 1925-1928 рр. Це було слово солідарності з М. Хвильовим, який відстоював потребу української літератури в орієнтації на високохудожні європейські взірці.

 

Відомо, що в 20-х роках П. Филипович належав до літературного угрупування «неокласиків», до якого входили також М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, О. Бургардт. Це були митці високого європейського рівня, що в період монополії пролетарської ідеології в літературі й мистецтві намагалися зберегти й розвинути зразки класичної спадщини, а в своїй художній творчості були зорієнтовані на високу культуру образу, довершеність поетичної форми. Високоосвічені «неокласики» стали чи не найнебезпечнішими конкурентами тому літературному загалу, чиї твори нерідко за пролетарською ідеологічною настановою мали невисоку художню вартість. Відсутність догмата прямої реакції на революційні ідеї, байдужість до соціальної сфери й свідома відстороненість від неї, з одного боку, і увага до краси поетичного слова й до внутрішнього світу людини, свідома заглибленість у вічні проблеми й образи світової літератури різних епох та літератур дали підстави «класово свідомому» радянському літературознавству кваліфікувати «неокласиків» як силу «попутницьку», шкідливу для нової радянської культури. Такі підходи до оцінки творчої спадщини стали правилом для офіційної критики, яка понад півстоліття чинила «класовий» суд над шляхетними поетами «ґрона п’ятірного».

На фото: Зустріч харківських і київських митців (Київ, 1923). Перший ряд, зліва направо: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять (зліва): Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко.

Щодо перекладів Павла Филиповича: це питання вивчається в науці, але досі недостатньо розроблене. Наприклад, із французької він обрав сатиричні поезії романтика П’єра-Жана Беранже, відомого своїми піснями. Перекладач відтворив і форму, і запальний настрій, ці вірші читаються не нудно, а навпаки – темпераментно. Що

б перекладати Беранже, треба бути не тільки вправним поетом, а й самому мати чуття іронії, гумору та сатири. Відомо, що Тарас Шевченко захоплювався віршами Беранже. Павло Филипович досліджував Кобзаря – і своїми перекладами з французького романтика продовжив естафету поетів.

У перекладацькій скарбниці Филиповича – і Шарль Бодлер, без якого годі уявити французького декадансу, і Поль Верлен, і менш відомі сьогодні поети. Усе це читається так, як було написано. Не створюється відчуття дискомфорту. П. Филипович дбайливо зберіг оригінальну основу, водночас наблизивши цих авторів до українського читача. Адже саме київські неокласики неоціненно розвинули і збагатили український художній переклад. Тут можна казати і про наукову основу цієї ниви.

 

Попри те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії і не брав надто активної участі в громадському житті, його заарештовано в серпні 1935 року і суджено разом із М. Зеровим з початком 1936 року за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації», що нею мав бути нібито семінар української літератури в Київському ІНО.

3асуджений на 10 років заслання в концентраційні табори, перебував спочатку на Ведмежій Горі (на північ від Ленінграда) і потім на Соловецьких Островах, де після виконання норми примусової праці намагався працювати літературно й науково. У 1937 році його розстріляли.

Реабілітували Павла Филиповича посмертно у 1958 році.

 

 

Видання Павла Филиповича з фондів бібліотеки:

 

Филипович П. Поезії / Павло Филипович ; упоряд., вступ. ст. та прим. Н.В.Костенко; рецензент Г.П. Кочур. – Київ : Рад. письменник, 1989. – 196 с. – (Сер. «Б-ка поета»).

Твори Павла Филиповича – талановитого українського поета, представника «неокласиків» – після репресії 1935 року не видавалися і були майже не відомі. Це перше найповніше видання, де вміщено твори із прижиттєвих збірок поета, а також маловідомі вірші та переклади.

 

Филипович П. П. Літературно-критичні статті / П. П.Филипович ; передмова, упорядкування та прим. С.С. Гречанюка. – Київ : Дніпро, 1991. – 270 с. – (Сер. «Українська літературна думка»).

Цей збірник статей є, по суті, першою спробою познайомити широке коло читачів з його найцікавішими літературно-критичними працями. У збірнику можна знайти розповіді про творчість Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Ольгу Кобилянську, Олександра Олеся, Максима Рильського, Михайла Семенка.

 

Филипович П. Європейські письменники в шевченковій лектурі / Павло Филипович // Українське слово : у 4 кн. : хрестоматія укр. літ-ри та літ. критики ХХ ст. : Кн. 2: культурно-історична епоха модернізму : високий (розвинутий) модернізм (1922-1940): від антології (1920) і «Камен» (1924) М. Зерова до «Поезій» (1940) В. Свідзинського / упорядкування, фахове редагування та біобібліографічні довідки проф. Василя Яременка. – Київ, 2001. – С. 63-65.

 

Про життя та творчість Павла Филиповича:

 

• Брюховецький В. Филипович Павло / В.С.Брюховецький // ...З порога смерті...: письменники Україн – жертви сталінських репресій. Вип. 1 / [упоряд. О.Г.Мусієнко ; ред. В.Ф.Гужва ; худож. О.І. Яцун]. – Київ, 1991. – С. 432-434 : фото. 

• Герасимова Г.П. Филипович Павло Петрович / Г.П.Герасимова // Енциклопедія історії України : у 10 т. Т. 10 : Т-Я / редкол. : В.А.Смолій (голова) та ін. – Київ, 2013. – С. 293-294 : фото. 

• Гречанюк С. Один із «грона п’ятірного» (Павло Филипович) / Сергій Гречанюк // Гречанюк С.С. На тлі ХХ століття : літ.-критич. нариси. – Київ, 1990. – С. 59-98. 

• Райбедюк Г.Б. «Безмежні перелоги» Павла Филиповича / Г.Б.Райбедюк // Райбедюк Г.Б. Неокласики: естетична система та персоналії : навч. посіб. / Г.Б.Райбедюк, О.Ф.Томчук. – Ізмаїл, 2005. – С. 180-242 : фото. 

• Райбедюк Г. Інтимна лірика Павла Филиповича / Галина Райбедюк // Слово і Час. – 1993. – № 7. – С. 68-72. 

• Райбедюк Г.Б. Павло Филипович (1891-1937) / Г.Б.Райбедюк // Гроно нездоланих співців : літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм : навч. посіб. / [упоряд. В.І.Кузьменко ; ред. В.В.Чухліб]. – Київ, 1997. – С. 83-94. 

• Райбедюк Г. Павло Филипович - перекладач Беранже / Галина Райбедюк // Слово і Час. – 1998. – № 7. – С. 57-60. 

• Павло Филипович (1891-1937) // Історія української літератури ХХ - поч. ХХІ ст. : навч. посіб. : у 3 т. Т. 1 / за ред. В. І. Кузьменка. – Київ, 2013. – С. 275-284 : фото. 

• Павло Филипович (1891-1937) // Розстріляне відродження : антологія 1917-1933 : поезія - проза - драма - есей / [упорядкув., передм., післямова Юрія Лавриненка ; післямова Є. Сверстюка] – Київ, 2002. – С. 209-225 : фото. 

• Павло Филипович (1.ІХ.1891 - 3.ХІ.1937) // Українське слово : у 4 кн. : хрестоматія укр. літ-ри та літ. критики ХХ ст. : Кн. 2: культурно-історична епоха модернізму : високий (розвинутий) модернізм (1922-1940): від антології (1920) і «Камен» (1924) М. Зерова до «Поезій» (1940) В. Свідзинського / упорядкування, фахове редагування та біобібліографічні довідки проф. Василя Яременка. – Київ, 2001. – 56-62 : фото. 

• Павло Филипович (1891-1937) // Жулинський Микола Слово і доля : навч. посіб. / М. Г. Жулинський. – Київ, 2002. – С. 302-310 : фото, іл. 

• Павло Филипович (1891-1937) // Жулинський Микола Із забуття в безсмертя (сторінки призабутої спадщини). – Київ, 1990. – С. 220-236 : фото. 

• Павло Филипович (1891-1937) // Історія української літератури ХХ століття : підручник : у 2 кн. Кн. 1 : перша половина ХХстоліття / за ред. В.Г.Дончика. – Київ, 1998. – С. 163-165.

 

Підготувала О. О. Бурлак, завідувачка відділу періодичних видань.

 

 

Бабин Яр — скорбна пам'ять на тлі світової історії : 85-річчя з дня трагедії

 

«Людство, на хвилину зупинися. У минуле спомин простели. Над святою пам’яттю схилися Тих, що безневинно полягли. То не небо зоряне над нами, Не вогнів далеких білий жар, — То у вічність світиться серцями Бабин Яр…» (Костянтин Дяченко «Бабин Яр»)

 

Київ вранці 29 вересня 1941 року… З усіх районів Києва до Лук’янівської площі рушили величезні колони. Йшли люди різних професій, різного віку і фізичного стану. Вони були вдягнені в зимові пальта і шуби, несли особисті речі… А 28 вересня у місті з’явилося оголошення, в якому наказувалося всім євреям міста зібратися зранку наступного дня на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова, біля кладовищ. Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну…  А хто не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний…

За перехрестям вулиць Мельникова та Пугачова знаходилася перша дротяна загорожа, за яку людей пропускали по 500—600 осіб, звідки вже не було вороття… Біля входу до Братського кладовища у них відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг. Наступний пункт знаходився між крайнім південно-східним приярком Бабиного Яру та огорожею Братського кладовища, де стояли два ряди військових з кийками та собаками й били людей, позбавляючи їх будь-якої волі до спротиву. Далі вони потрапляли на широкий майданчик на краю урвища, на якому їх змушували роздягатися та спускатися до яру… 

Нацистська операція в Бабиному Яру стала однією з наймасштабніших та найтрагічніших каральних акцій Другої світової війни. 29—30 вересня 1941 року було розстріляно майже 34 тисячі київських євреїв. За кілька днів після злочину Бабин Яр відвідав німецький фотограф Йоганнес Геле. Він зробив світлини того, як солдати СС розбирають речі розстріляних, а військовополонені під їх командою закопують яр. За різними підрахунками, в період з 1941 по 1943 рік в Бабиному Яру загинуло  близько 100 тисяч людей різних національностей.

 

Київ. Бабин Яр, початок жовтня 1941 р.

Бабин Яр став містом пам’яті і символом Голокосту в Україні. У березні 2007 року на території Бабиного Яру було створено Державний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» з метою вшанування та увічнення пам'яті жертв Другої світової війни. 2010 року Заповіднику було надано статус Національного. У Бабиному Яру та поблизу нього встановлено понад 25 пам'ятників і пам'ятних знаків. Минають роки і століття, змінюються покоління, але спогад про трагедію у Бабиному Яру повертає нас у минуле…

«Ні, це не тиша! Незгасимий крик,

Ста тисяч серць предсмертний крик одчайний…»

(Микола Бажан «Яр»)

 

Альбом-каталог мультимедійної виставки «Бабин Яр: пам'ять на тлі історії»

Мультимедійний музейно-виставковий проєкт «Бабин Яр: пам'ять на тлі історії» реалізовано Музеєм історії міста Києва та Громадським комітетом «Бабин Яр» за підтримки Українського інституту національної пам’яті та канадської благодійної ініціативи «Українсько-єврейська зустріч».

Для створення виставки використано також матеріали з колекцій Всеукраїнської єврейської ради і Музею «Героїзм та Голокост», Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г.С. Пшеничного, Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ», Національного музею історії України, Українського центру вивчення історії Голокосту, Центру дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Фундації імені Олега Ольжича, приватних збірок.

Автор і куратор проєкту — Віталій Рафаїлович Нахманович (1966), провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва, активний громадський діяч у питаннях Голокосту в Україні та гідного вшанування пам'яті усіх жертв Бабиного Яру

 

Бабин Яр: пам'ять на тлі історії = Babyn Yar : memory against history’s background : альбом-каталог мультимедійної виставки до 75-річчя трагедії / Музей історії міста Києва, Укр. ін-т національної пам'яті, Українсько-єврейська зустріч, Громадський комітет «Бабин Яр» ; [упоряд. Віталій Нахманович]. — Київ : Laurus, 2017. — 236,[15] с. : фотоіл.

Видання презентує матеріали заходів до 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру: мультимедійної виставки «Бабин Яр: пам'ять на тлі історії», що демонструвалася восени 2016 року у Музеї історії міста Києва, та Міжнародного архітектурного конкурсу ідей створення меморіального парку «Бабин Яр — Дорогожицький некрополь», що відбувся в 2015—2016 pоках.

Розраховано на науковців, журналістів, державних чиновників, студентів, усіх, кому небайдужа пам'ять про трагічну історію XX століття.

 

Бабин Яр: пам’ять на тлі історії[ Електронний ресурс]  : віртуальна виставка // Офіційний  сайт Громадського комітету для вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру. — Режим доступу : http://memory.kby.kiev.ua/main.html#ua:P,pan,1,0,0:node1,-52

Виставку створено за матеріалами мультимедійної експозиції, що діяла протягом 15 вересня — 27 листопада 2016 року в Музеї історії міста Києва до 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру. Відтворено 13 експозицій, кожна з яких розкриває окрему тему історії злочину Бабиного Яру: «Вступ німців до Києва», «Пожежі на Хрещатику», «Жертви Бабиного Яру», «Доля євреїв», «Доля українських націоналістів»... Крім того, доступний пошук по базах даних жертв нацизму, розстріляних у Бабиному Яру.

 

Анатолій Кузнецов «Бабин Яр»

Анатолій Васильович Кузнецов (1929—1979) — український письменник та прозаїк. Народився в Києві, провів дитячі роки в передмісті Києва Куренівці, де мешкав разом з матір'ю-вчителькою, етнічною українкою, та її батьками-пенсіонерами неподалік від великого яру. Із початком нацистської окупації Києва у вересні 1941 став свідком подій, що відбувалися довкола Бабиного Яру. Свої враження, спостереження й роздуми таємно занотовував. Пізніше ці автобіографічні записи стали основою його роману-документу «БабинЯр».

У передмові до читачів автор згадував: «Первинний рукопис цієї книги я приніс до журналу «Юність» у 1965 році. Мені його негайно — можна сказати із жахом  — повернули й порадили нікому не показувати, поки не приберу «антирадянщину», яку відзначили в тексті.

Я прибрав важливі шматки з розділів про Хрещатик, про висаджену у повітря Лавру, про катастрофу 1961 року та інші й офіційно подав пом’якшений варіант, в якому смисл книги був завуальований, але все ж таки відгадувався… Рукопис пішов по інстанціях…Так чи інакше, публікацію було дозволено… Згодом з’ясувалося, що в «Юності» залишився другий примірник… З редакції подзвонили мені додому й повідомили, що нову правку вже зроблено, новий текст наново передрукований, а мені краще не дивитись, аби не псувати нерви…

Перероблений без мене рукопис пішов у набір, мені прислали гранки. І коли я почав їх читати, для мене затьмарився білий світ, точно пам’ятаю, у повному розумінні слова. Я ще не знав, що і це не все. Потім іще з гранок продовжували вирізати та переверстувати, що я виявив, лише коли вже купив у кіоску журнал. І знизу, замість обіцяної «Друкується зі скороченням», була ледь помітна виноска, яка ні про що не говорила, — «Журнальний варіант».

На той час у мене була угода на видання роману окремою книжкою… Одразу ж з’ясувалося, що видавництво й чути не хоче про додатки, навпаки, вимагає нових скорочень. Отут почалася історія, можлива лише у Радянському Союзі…

У мене, втім, залишався головний рукопис. Я продовжував над ним працювати вже, так би мовити, «для себе і для істини». Повернув назад перероблені та покращені шматки до Хрещатика, Лаври, катастрофи, додав нові факти, причому про цензуру тепер не думав…». В 1970 році в Лондоні, де на той час мешкав Анатолій Кузнецов, була опублікована повна версія «Бабиного Яру». Перший в Україні переклад українською мовою повного тексту роману Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» здійснив письменник Сергій Батурин, автор романів, повістей і поезій, лавреат низки літературних премій. Так до читача повернулися трагічні сторінки історії Другої світової війни.

 

Кузнецов А. Бабин Яр : роман-документ / Анатолій Кузнецов ; пер. з рос. Сергія Батурина. — Київ : Саміт-книга, 2009. — 352 с.: іл.

«Усе в цій книзі — правда. Коли я розповідав епізоди цієї історії різним людям, усі одностайно стверджували, що я повинен написати книгу. Але я її давно пишу. Перший варіант, можна сказати, був написаний, коли мені було 14 років. До товстого саморобного зошита я, у ті часи голодний, судомний хлопчак, по гарячих слідах записав усе, що бачив, чув і знав про Бабин Яр. Гадки не мав, навіщо це роблю, але мені здавалося, що так треба. Аби нічого не забути.

Зошит цей називався «Бабин Яр», і я ховав його від стороннього ока… Одного разу мого зошита знайшла під час прибирання мати, прочитала, плакала над ним і порадила берегти. Вона перша сказала, що колись я мушу написати книгу. Що довше я жив на світі, то більше переконувався, що зобов’язаний це зробити…».

 

Пам'ятник Анатолію Кузнєцову (Київ)

29 вересня 2009 року в Києві було відкрито пам'ятник Анатолію Кузнєцову у вигляді бронзового хлопчика, який читає на стіні німецький указ періоду окупації. Текст окупаційної листівки на пам'ятнику виконаний тільки двома мовами, великим українським шрифтом і дрібним німецьким. Монумент авторові роману-документу «Бабин Яр» встановлено на перетині вулиць Петропавлівської і Кирилівської (колишня Фрунзе), де раніше стояла будівля середньої школи, в якій викладала мати письменника — Марія Федорівна. Автор — скульптор Володимир Журавель.

 

Ілля Левітас «Праведники Бабиного Яру»

Книга «Праведники Бабиного Яру» є результатом багаторічних пошуків і досліджень історика і літератора ІлліМихайловича Левітаса (1931—2014), автора і упорядника 23 книг з історії єврейського народу, у тому числі — десяти книг про трагедію Бабиного Яру. 29 вересня 2021 року присвоєно (посмертно) звання Герой України з удостоєнням ордена Держави — за визначний особистий внесок у відродження та розвиток національних культур України, збереження та вшанування пам'яті про трагедію Бабиного Яру, консолідацію українського суспільства, багаторічну плідну громадську і просвітницьку діяльність

 

Левітас І. Праведники Бабиного Яру / Ілля Левітас ; [пер. з рос. Світлани Герус ; фотогр. Леонида Бейрака]. — Київ : Етнос, 2008. — 367, [1] с. : іл.

Ця книга — вже третє видання збірника «Праведники Бабиного Яру». Перша книга з такою назвою вийшла у 2001 році, а через чотири роки, у 2005 році, вийшов двотомник, один з томив якого присвячений тим, хто проявив героїзм, велич духу і благородство, рятуючи євреїв від загибелі в Бабиному Яру під час німецької окупації Києва 1941—1943 років.

Якщо у першому виданні названі прізвища 431 Праведника, то в другому їх кількість зросла до 553 осіб. У цій книзі їх число збільшилося до 695, але, на жаль, більшість з них ніколи не дізнаються, що їх вшановано і подвиг їхній не забутий. Вони одержали звання посмертно. Дипломи, якими вони нагороджені, залишаться в родинах як пам'ять для наступних поколінь.

***

• Бабин Яр: масове убивство і пам'ять про нього : матеріали Міжнар. наук. конф., 24—25 жовтня 2011 р., м. Київ / Укр. центр вивчення історії Голокосту, Громад. комітет для вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру; [наук. ред. Віталій Нахманович; передм. Анатолій Подольський; відп. ред. Михайло Тяглий]. — Вид. 2-ге, допов. — Київ : Москаленко О. М., 2017. — 284 с. : іл.

• Бабин Яр — у серці : поезія / ред. і упоряд. І. М. Левітас. — Київ : Голов. спеціаліз. ред. літ мовами нац. меншин України, 2001. — 256 с. — рос., укр.

• Беркгоф К. Жнива розпачу : життя і смерть в Україні під нацистською владою / Карел Беркгоф ; [пер. з англ. Т. Цимбал ; наук. ред. пер. В. Гриневич]. — Київ : Критика, 2011. — 454, [1] с. : іл., табл.

• Ілюстрована історія Києва / [авт. кол.: Н. Абашина, Н. Білоус, С. Кульчицький (кер. кол.) та ін.]. — Київ : Фенікс, 2012. — С.262—265.

• Київ. Бабин Яр // Чорна книга про злочинне повсюдне знищення євреїв німецько-фашистськими загарбниками в тимчасово окупованих районах радянського Союзу та таборах знищення в Польщі під час війни 1941—1945 років / [уклад. за ред. Василя Гроссмана та Іллі Еренбурга ; пер. з рос. Мирослава Лаюка]. — Київ : Дух і Літера, 2020. — С. 47—54.

• Київ у національний пам’яті : колективна монографія / [Л. І. Буряк, Л. А. Ведмідь, І. Б. Гирич та ін.]. —Київ : Пріоритети, 2013. — 400 с.

• Кіяновська М. Бабин Яр. Голосами / Маріанна Кіяновська. — Київ : Дух і Літера, 2017. — 108,[3] с. : іл.

• Коваль М. Бабин Яр // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Ін-т історії України НАН України. — Київ : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А —В. — С. 157—158.

• Праведники народів світу : довідник / [упоряд.: Є. А. Врадій, Д. В. Шаталов, І. Я. Щупак ; за ред. І. Я. Щупака ; вступ. ст. М. Ф. Маринович, І. Я. Щупак]. — Дніпро : Укр. ін-т вивчення Голокосту «Ткума», 2016. — 220, [1] с. : табл. — (Академічна серія «Українська бібліотека Голокосту»).

• Сергієнко С. Бабин Яр : гендерні та вікові аспекти виживання // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі : науковий часопис. — 2019. — № 1 (17). — С. 75—101.

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.

100 років Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику

 

 

«Зрозуміти всю велич Києво-Печерської лаври, феномен її духовної діяльності можна, лише осягнувши всю її багатовікову історію — складну і суперечливу, в якій періоди високого злету духовної і мистецької творчості змінювалися руйнацією національних здобутків у буремні часи…» ( Світлана Кагамлик «Світло духовності і культури»)

 

29 вересня 1926 року на території Києво-Печерської лаври – однієї з найвизначніших історико-культурних пам’яток України – було створено Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Відтоді він став одним із найважливіших осередків збереження та дослідження української культурної спадщини.

Сьогодні на території заповідника зосереджено понад 140 пам’яток історії, архітектури, культури та мистецтва. Серед них – Дальні та Ближні печери, Успенський собор, Велика Лаврська дзвіниця, Троїцька надбрамна церква, фортифікаційні мури Києво-Печерської лаври, вежа Іоанна Кущника, Онуфріївська та Годинникова вежі, Ковнірівський корпус та інші унікальні пам’ятки.

У 1990 році, під час 14-ї сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО, Києво-Печерську лавру було внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як видатну пам’ятку світового культурного значення.

13 березня 1996 року Указом Президента України заповіднику надано статус національного. Цей статус підкреслив його особливу роль у збереженні, дослідженні та популяризації культурної спадщини України.

Сто років історії заповідника – це сто років турботи про унікальний духовний, архітектурний та культурний спадок, який є невід’ємною частиною історичної пам’яті українського народу.

 

Цікаві факти з історії Києво-Печерської лаври

Літописна історія Києво-Печерської лаври починається від 1051 року, коли монахом Антонієм був заснований печерний монастир. Перший храм монастиря, церква Різдва Богородиці, так само, як і чернечі келії, був влаштований під землею. Пізніше на Дальніх печерах з’явилися наземні дерев’яні будівлі . У другій половині XII століття навколо монастиря було зведено оборонні стіни. В той самий час монастир почали називати лаврою. Юридичне підтвердження назви «Лавра» Печерський монастир отримав 1688 року. Упродовж майже тисячоліття Києво-Печерська лавра була одним із головних осередків українського духовного життя, літописання, освіти, книгодрукування, архітектури та мистецтва.

1073 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці відбулося урочисте закладання першої кам'яної споруди Києво-Печерського монастиря — Успенського собору. Побудований заходами ФеодосіяПечерського за ігумена Стефана, коштом князя Святослава II Ярославича. Будівництво тривало до 1078 року. Так розпочалося формування архітектурного ансамблю визначної історичної пам’ятки ХІ століття.

Троїцька надбрамна церква, пам'ятка архітектури і культури ХІІ століття — єдина серед наземних споруд Києво-Печерської лаври збереглася неушкодженою до наших днів. Церква була частиною системи давніх оборонних споруд Печерського монастиря. Розташована над головною монастирською брамою в уступі фортечних мурів. Розписи інтер’єру Троїцької церкви 20–30-х років XVIII століття — єдиний повністю збережений ансамбль Києво-Печерської іконописної школи доби бароко.

Гетьман Іван Мазепа зробив великий вклад на початок будівництва Великої лаврської дзвіниці, але будівництво її було завершено лише у 1731—1744 роки за проектом архітектора Йогана-Готфріда Шеделя на основі проектної пропозиції архітектора Федора Васильєва. В реалізації проекту також брали участь Степан Ковнір, Йосип Рубашевський, Іван Горох та інші лаврські зодчі. Дзвіниця являє собою восьмигранну чотирьохярусну башту із позолоченим куполом. Діаметр основи дзвіниці — 28,8 метрів, товщина стін першого ярусу — 8 метрів. Глибина фундаменту з гранітних плит перевищує 7 метрів. Вверх діаметр кожного ярусу зменшується й увінчується грушоподібної форми банею з маківкою і хрестом. На четвертому ярусі споруди у 1744 році було встановлено куранти. Нові куранти, виготовлені майстром Андрієм Єнодіним, діють з 1903 року до наших днів. Висота лаврської дзвіниці — 96,52 метрів. Її силует так гармонійно вписався в київський ландшафт, що сьогодні важко собі уявити Київ без Великої лаврської дзвіниці.

Одна з найвидатніших пам’яток світової культури — «Повість минулих літ», складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором на основі раніше написаних літописів; архівних матеріалів великого князя Святополка Ізяславовича; народних переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій. Літописний звід Нестора охоплює величезний історичний період — від перших згадок про слов’ян до подій літа 1108 року доби Київської держави. Це був результат майже двадцятилітньої титанічної праці літописця. Рукопис Нестора не дійшов до наших днів в оригіналі, але був покладений в основу подальшого літописання.

1615 року, завдяки зусиллям архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького, була заснована Лаврська друкарня. Друкарня випускала церковно-службову, богословську, навчальну, світсько-полемічну літературу та віршовані твори. Деякий час друкарня Києво-Печерської лаври була єдиною у Києві. Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою та мали характерний, самобутній почерк завдяки традиціям українського малярства і графіки. Практично на всіх виданнях XVII століття матеріалом для оформлення був печерський побут, види Лаври, Успенського собору, печер, образи Антонія і Феодосія…

У Києво-Печерській лаврі існувала усна традиція виконання піснеспівів, тобто співаки церковного хору протягом усього богослужіння не користувалися жодними нотними записами, а співали по пам’яті. Така практика вимагала чималої майстерності: музичного чуття, тонкого слуху та бездоганної пам’яті. Тільки у ХІХ столітті лаврський розспів було покладено на ноти та записано на папері. Підготовкою хористів займався професійний музикант, який виконував обов’язки регента, учителя, зберігача нотної бібліотеки. Особливою формою багатоголосного хорового мистецтва та традиції у Києво-Печерській лаврі є лаврський розспів: унікальне музичне надбання та особливий стиль церковного виконування, що сформувався в Києво-Печерській Лаврі та поширився в православному світі.

 

Києво-Печерська Лавра (золота монета)

Золота пам'ятна монета Національного банку України номіналом 200 гривень, присвячена видатній архітектурно-історичній пам'ятці Древньої Русі-України, всесвітньо відомому центру духовної культури українського народу — Києво-Печерській лаврі.

Дата введення в обіг — 10 квітня 1997 року

Автори — художник  Олександр Івахненко (1931—2003), автор перших марок незалежної України;  скульптор Кріста Райтер.

Серія — «Духовні скарби України»

На аверсі монети в центрі кола, утвореного намистовим узором, розміщено зображення Троїцької надбрамної церкви Лаврського ансамблю та фрагмент його головної дзвіниці.

На реверсі монети у верхній частині композиції розміщені фрагменти розписів Троїцької надбрамної церкви: «БОГ ОТЕЦЬ, БОГ СИН, БОГ ДУХ СВЯТИЙ» з відповідними написами старослов'янським шрифтом. Під ними зображена Божа мати, покровителька запорізького козацтва. Всі образи розміщені на хмарах. Внизу композицію об'єднує панорама Лаври, в основу якої покладена гравюра роботи Леонтія Тарасевича з «Патерика Печорського» (1702).

***

Вечерський В. Українські монастирі / Віктор Вечерський. — Київ : Наш час, 2008. —  С. 90—113. — (Серія «Невідома Україна»).

Книжка присвячена українським монастирям як прадавнім центрам духовності, культури, освіти нашого народу, а також як видатним архітектурним ансамблям, з якими пов’язана історія України та її окремих регіонів. Розповідається про основні правила заснування, будівництва та устрою християнських монастирів, про їх благодійницьку та культурну працю. Про руйнування монастирських ансамблів за часів тоталітарного режиму у ХХ столітті, про їх сьогоднішнє відродження. Більша частина книги присвячена розповіді про основні, найвідоміші й найстародавніші монастирі всіх регіонів України і всіх конфесій — Києво-Печерську, Почаївську та Святогірську лаври, вірменський монастир Сурбхач у Криму, католицький Домініканський монастир у Львові, інші монастирі Львова, Києва, Луцька, Чернігова, Лубен, Переяслава, Путивля, Полтави, Новгорода-Сіверського. У цих розповідях особливий акцент робиться на тих історичних діячах та історичних подіях, які пов'язані з тими чи іншими монастирями.

 

Друг О. Вулицями старого Києва / Ольга Друг. — Львів : Світ, 2013. — 512 с. : іл. — (Серія «Історичні місця України).

Розповідь про історичні райони Києва, особливості формування архітектурного середовища міста, про вулиці, будинки, храми, зокрема, давні архітектурні ансамблі — Софію Київську та Києво-Печерську лавру — об’єкти світової спадщини. У книзі використовуються матеріали державних архівів, музеїв, бібліотек, наводяться маловідомі, цікаві факти, взяті з архівів старовинних київських родин, нащадки яких і сьогодні живуть у місті. Видання багато ілюстроване. Давні й сучасні світлини, акварелі, літографії, гравюри, живописні твори допомагають сформувати цілісний образ столиці України, прадавнього міста з півтора тисячолітньою історією.

 

Кагамлик С. Світло духовності і культури (З історії Києво-Печерської лаври XVII—XVIII ст.) / Світлана Кагамлик. — Київ : Наш час, 2008. — 327 с. — (Серія «Невідома Україна»).

Києво-Печерська лавра... Що ми вкладаємо у це поняття? Найбільша українська святиня, пам'ятка давньої архітектури і мистецтва, колиска української старовини. Але у чому святість Київської Лаври, її висока духовність, велич культурних здобутків, які впродовж віків служили символом і славою українців — на ці питання далеко не кожен знайде відповідь. Більшість переконана, що найбільший розквіт Печерського монастиря і його вплив на суспільство припадає саме на часи Київської Русі. Проте не усім відомо, що саме період XVII—XVIII століть склав «золотий вік» в історії Лаври, коли вона досягла свого найбільшого духовного авторитету і найвищого злету культурно-просвітницької діяльності. У цьому й унікальність Києво-Печерської лаври XVII— XVIII століть  — силами її церковної еліти, передусім із вихованців Києво-Могилянської академії, які пройшли лаврську чернечу школу, у ній творився особливий внутрішній світ, силу і глибину впливів якого на тогочасне суспільство важко переоцінити. Саме завдяки їм з чудотворних Печерських гір лилося світло духовності і ширилися ідейні й культурні впливи на всі народи Православного Світу.

 

Кальницький М. Нариси з історії Києва : навч. посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закл. / Михайло Кальницький, Дмитро Малаков, Оксана Юркова ; НАН України, Ін-т історії України. — Київ : Генеза, 2002. — 384 с. : іл.

У книзі подано нариси з історії Києва від найдавніших часів до сьогодення. Нариси розповідають про вулиці й площі міста, про найзначніші будівлі й події, що відбувалися в них, про видатних киян, їхні звичаї та свята. Посібник багато ілюстрований. У ньому вміщено карти, що відбивають етапи розвитку міста від 1240 до 2002 року.

Розрахований на учнів загальноосвітніх навчальних закладів, студентів, викладачів, усіх, хто цікавиться історією стародавнього міста.

 

Литовченко В. Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в Україні / Влада Литовченко. — Київ : Ваш автограф, 2021. — 180 с. : іл.

Захист культурних та історичних цінностей від знищення і руйнувань під час воєнних дій, захист та підтримка належного збереження унікальних історико-культурних, природних та архітектурних пам’яток світового значення – саме таку благородну місію впродовж десятиліть здійснює ЮНЕСКО – Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, яка у листопаді 2020 року відзначила своє 75-річчя. У цій книжці авторка окреслює історію організації, акцентуючи на участі у ній України, яка є членом ЮНЕСКО з 12 травня 1954 року. Співпраця ЮНЕСКО і України відіграє надзвичайно важливу роль для нашої держави, спрямовану на збереження історичної, культурної, духовної спадщини та природних багатств України. Станом на 2021 рік у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО внесено 1 154 об’єкти, котрі уособлюють творчі можливості людського розуму та багатство природи і вважаються надбанням усього людства. Починаючи з 1990 року сім видатних пам’яток України увійшли до світової скарбниці ЮНЕСКО. Проте в Україні досить багато унікальних об’єктів, тож нам є над чим працювати – досліджувати, охороняти, популяризувати наші надбання, ініціювати внесення їх до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і наполегливо дбати про те, щоб вони були включені до світової скарбниці людства. З вересня 2008 року ЮНЕСКО почала формувати Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини. До нього вже внесено три елементи від України. З ними також можна ознайомитися на сторінках цієї книжки. Видання адресоване широкому читацькому загалу, усім тим, хто цікавиться міжнародними відносинами, історією та культурою України.

 

Маленков Р. Світова спадщина ЮНЕСКО в Україні: путівник / Роман Маленков. — Київ : КОМОРА, 2021. — 240 с.

Історія України бурхлива і насичена, а природа – справді унікальна, тож не дивно, що тут є багато привабливих і цікавих туристичних об’єктів. Але які з них варто побачити насамперед?

За низкою чітких критеріїв ЮНЕСКО визначила7 головних природних та культурних об’єктів України та включила їх у список Світової спадщини. Крім того, існує ще й список кандидатів на включення до списку Світової спадщини, який називають Попереднім списком ЮНЕСКО, в Україні таких об’єктів ще 17. Путівник Романа Маленкова, мандрівника і засновника краєзнавчого сайту «Україна Інкогніта», розповість про них усі.

Найстаріший православний монастир країни, найбільший, найвідоміший, найгарніший, найбагатший — якими тільки епітетами не нагороджують Києво-Печерську лавру — справжнє диво й гордість України.

 

30 нарисів археологічних досліджень Києво-Печерської лаври / упоряд. Сергій Тараненко. — Київ : Мистецтво, 2021. — 252 с. : іл. — Укр. і англ. мова.

До 30-річчя Незалежності України колектив авторів Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» підготував унікальне видання —30 нарисів про Києво-Печерську лавру. У книзі представлено 30 сенсаційних та найбільш цінних археологічно зафіксованих об’єктів та віднайдених у період з 1991 по 2021 роки на території Києво-Печерської лаври. Кожен нарис складається з текстової та ілюстративної частин. Майже тисячолітня історія знаменитої Києво-Печерської лаври, об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, завжди цікавить не тільки киян, а й численних гостей з усіх куточків України та різних країн світу.

 

Храми України : альбом / вступ. ст., комент. та упоряд. Л. Прибєги. — Київ : Мистецтво, 2008. — 296 с. : іл. — (Архітектурні перлини України).

Альбом розповідає про тисячолітню історію храмового будівництва на теренах України, розкриває архітектурно-мистецькі особливості храмових споруд різних історичних періодів. Успенський собор Києво-Печерської лаври, завдяки розкішному архітектурно--пластичному трактуванню стін, витонченим лініям завершень, став одним із шедеврів архітектури українського бароко.

Підготувала К. В. Бондарчк, завідувачка читального залу.