Осінні книги від класики до сучасної прози

 

«Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині. По садах пустинних їде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні…» (Володимир Сосюра «Осінь»)

Осінь… 1845 року за чотири ночі напередодні свята Всіх Святих Жорж Санд написала повість з сільського життя «Чортова калюжа». Один із найоригінальніших прозаїків Михайло Коцюбинський восени 1911 року створює літературний шедевр «Тіні забутих предків».

У вересні 1920 року  Ернест Гемінґвей познайомився з піаністкою Елізабет Гедлі Річардсон. Ця зустріч стала основою роману Поли Мак-Лейн «Паризька дружина».  А наприкінці жовтня родинна трагедія змінила все життя геніального хірурга Рафала Вільчура, героя роману Тадеуша Доленга-Мостовича «Знахар».

Осінніми дощами й опалим листям, древньою магією дихає кожна сторінка роману «Ніч у самотньому жовтні» Роджера Желязни. Зворушлива листопадова історія О. Генрі «Останній листок» полонила серця багатьох  поколінь читачів…

 

Жорж Санд «Чортова калюжа»

Амандіна Аврора Люсіль Дюпен, у шлюбі Дюдеван (1804—1876), знана за псевдонімом Жорж Санд — французька письменниця, одна з найвизначніших постатей у європейському романтизмі.

Намагаючись стати економічно-незалежною від чоловіка, Аврора починає писати романи. Перший успіх — роман «Роза і Бланш» (1831), написаний спільно з літератором Жулем Сандо. Потім побачив світ перший самостійний роман — «Індіана» (1832). Аврора Дюдеван підписала твір чоловічим іменем «Жорж Санд». За «Індіаною» з’являються романи «Валентина» (1832), «Лелія» (1833), «Жак» (1834)…

Письменниця увійшла в літературу за часів, коли у романтичний прозі панували два жанри: історичний роман і «шалений» роман з нагромадженням неймовірних подій. Жорж Санд розробляє інший жанр у французький літературі ХІХ століття — психологічний романтичний роман.

Повість «Чортова калюжа» написана 1845 року за чотири ночі напередодні свята Всіх Святих, яке у Франції відзначається щорічно 1 листопада. Видавалася частинами з продовженням у часописі «Le Courrier français» 1846 року.  Перше видання твору мало присвяту: «Моєму товаришеві Фридерику Шопену», яка, однак, зникає у подальших виданнях.

 

Санд Ж. Чортова калюжа : повість / Жорж Санд ; пер. з фр. Маркіяна Якубяка. — Львів : Апріорі, 2018. — 128 с.

«Чортова калюжа» —  один з творів так званої серії «сільських повістей». Маркіян Якубяк (1946), філолог-романіст, вперше переклав повість українською мовою. І читання «Чортової калюжі» — це прекрасна нагода відкрити для себе Жорж Санд.

У лісі поблизу Ноана є калюжа, озерце, прозване Чортовим, бо під вечір його окутував туман і заворожував мандрівників, які не могли вибратися з лісу й були змушені ночувати на місці до світанку.

Жермен, двадцятивосьмирічний вдівець з трьома дітьми «на руках», подається в далеке село для сватання до заможньої вдови. Жермен не хоче мачухи для своїх дітей, але саме тесть наполягає на пошуку іншої дружини з огляду на скрутне матеріальне становище сім'ї.

У дорогу з Жерменом подається сусідка шістнадцятилітня Марі, якій знайшли місце наймички у багатія у сусідньому селі до вдови. До них приєднується самовільно малолітній син Жермена — П’єр. Потрапивши до Чортової калюжі, вони там ночують. «Місцина випала чудова, однак геть така пустинна та сумна, так що Жермен, виснажений переживаннями, став підспівувати та кидати камінці у воду, намагаючись розвіяти нудьгу в такому жахливому безлюдді…».

На світанку Марі з П’єром відправилися до села Ормо, а Жермен до села Фурші, де мешкала вдова, але збагнувши її хитрощі та нещирість, він покидає її. «Пішов швидко. Невдовзі опинився поблизу села Ормо. Відчув гостру по требу, побачити сина і поцілувати його, а також зустрітись з Марі, хоча втратив надію, ба навіть відігнав будь-яку думку щодо взаємного щастя з дівчиною…. Але даремно роздивлявся пасовисько. Не було та ні дівча Марі, ні хлопчика П’єра… Однак виявилося ось що. Після розмови з фермером дівчинка забралася геть без будь-яких пояснень разом з хлопчиком, який плакав…

І Жермен, і Марі, і П’єр випадково знаходять одне одного. Знову в «зачарованому» місці. Марі щиросердно піклується хлопчиком. Жермен і Марі розуміють цінність свого життя в рідному селі. Минула осінь, а взимку Жермен і Марі вирішують одружитися. На фермі у селі Блер танцювали, співали та споживали страви ще й на третій день аж до півночі як продовження весілля…

 

О. Генрі «Останній листок»

Вільям Сідні Портер (1862 —1910) — всесвітньо відомий американський письменник, майстер короткого оповідання, увійшов в історію світової літератури під псевдонімом О. Генрі. Його перу належать: роман «Королі й капуста», збірки оповідань  «Палаючий світильник»,  «Серце Заходу», «Шляхетний шахрай», «Голос великого міста», «Шляхи долі», «Варіанти», «Дві жінки», «Коловорот», «Суто бізнес»…

Одна з найкращих новел у світовій літературі «Останній листок» побачила світ 1907 року у збірці «Палаючий світильник». Це історія справжньої шляхетності людей, здатних на безкорисливі вчинки. Сюжет розгортається на межі життя і смерті, у маленькій квартирі в одному з численних районів Нью-Йорка.

 

О. Генрі. Останній листок : збірка оповідань / О. Генрі ; пер. з англ. Любові Пилаєвої. — Київ : Форс Україна, 2019. — 96 с. — (Читака).

О. Генрі в напрочуд маленьких, але вкрай глибоких оповіданнях зображає неосяжний світ людської душі. Поєднуючи гумор і гуманізм, письменник перетворює прозу буденного життя маленьких людей на повчальні притчі про вічні цінності.

 «У маленькому районі на захід від площі Вашингтона вулиці подуріли й розбилися на короткі смужки, які називалися проїздами. Ці проїзди петляли й завивалися під дивними кутами. Одна вулиця, до прикладу, раз чи два перетинала себе саму. Якийсь художник одного разу відкрив цікаву особливість цієї вулиці. Уявить, як збирач боргів із рахунком за фарби, папір і полотно, прямуючи тією вулицею, зненацька стрічає самого себе, що вже повертається несолоно сьорбавши, не діставши ні цента на оплату того рахунка.

Отож, мистецька братія невдовзі набігла на древній чудакуватий Грінвіч-Віллідж, у пошуках вікон на північ, гостроверхих двосхилих дахів вісімнадцятого століття, голландських мансард і майже дармової орендної платні. Скоро вони перетягли сюди з Шостої Авеню свої олов’яні кухлі, одну чи дві жаровні й стали величати себе «колонією».

Сью і Джонсі відкрили свою студію на горішньому поверсі приземкуватого триповерхового цегляного будинку. «Джонсі» знали в окрузі як Джоанну. Одна з художниць приїхала зі штату Мен, інша — з Каліфорнії… То було в травні. А в листопаді по колонії почала розгулювати холодна невидима приблуда, яку лікарі називали Пневмонією… Вона таки звалила Джонсі з ніг. Художниця непорушно лежала на фарбованому залізному ліжку, втупившись через дрібне переплетення голландського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний доктор характерним рухом кошлатої сивої брови дав Сью знак вийти з ним у коридор. У неї один шанс, скажімо так, із десяти, - мовив він… І цей єдиний шанс залежить від її бажання жити…

Очі Джонсі були широко відкриті. Вона дивилися у вікно й рахувала… у зворотному порядку. Дванадцять… десять, дев’ять, — і нарешті майже одразу: — вісім, сім…  Сью заклопотано визирнула у вікно… Старезний вузлуватий виноградний плющ, з лозою, підгнилою біля коренів, до половини обвивав цегельну стіну. Холодний подих осені позривав листочки з виноградної лози, і майже голі скелети галузок з останніх сил чіплялися за щербаті сипучі цеглини. Що там дорогенька? — поцікавилася Сьюді. Шість, — озвалася Джонсі… Залишилося тільки п’ять… Листочків. На виноградному плющі. Коли впаде останній листок, я помру. Мені це відомо вже три дні…

І раптом, о диво! Після сильного дощу і пронизливих поривів колючого вітру, які не вщухали цілесеньку ніч, на тлі цегляної  стіни вирізнявся одинокий листок плюща. Останній на лозі…  День поволі добіг до кінця, та навіть у сутінках дівчата могли розглядіти на тлі стіни, що самотній листок плюща все ще тримається на стеблинці. А потім, з приходом ночі, знову скажено налетів вітер із півночі, знову захльоскав у вікна дощ… Щойно достатньо розвиднилося, невблаганна Джонсі скомандувала підняти штору. Листок плюща був на місці…».

 

Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»

Повість блискучого майстра українського слова Михайла Коцюбинського (1864—1913) написана під враженням його перебування на Гуцульщині. Короткі відвідини села Криворівня з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір влітку 1910 року не дали письменнику досить матеріалу для твору, проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишило його. Письменник ще раз відвідав гуцульський край у липні 1911 року, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців.

Повернувшись з Карпат у Чернігів, письменник одразу ж взявся за упорядкування своїх записів, вражень та дальше вивчення фольклорно-етнографічних збірників, які йому постійно надсилав етнограф Володимир Гнатюк, а відтак і за написання «Тіней забутих предків». 25 вересня він писав Гнатюкові: «Весь час, як повернув з Криворівні, працюю щодня, більш-менш правильно. Пишу оповідання на основі своїх вражень з Карпат. Боюсь, хвилююсь, але пишу…».

Працюючи над повістю Коцюбинський переписував її тричі, не вдовольняючись написаним. Михайло Михайлович писав твори, використовуючи всі свята й вільні вечори після роботи. Починаючи з осені 1911 року, коли він звільнився з міського статистичного бюро, писав тільки вдень і не більше 3-4 сторінок. Більше часу присвячував обдумуванню творів. Літературний праці він був відданий всією душею. Повість «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський закінчив писати у жовтні 1911 року.

 

Коцюбинський М. Тіні забутих предків : повісті, оповідання, етюди, нариси, казки / Михайло Коцюбинський ; худож.-оформл. І. В. Осипов. — Харків : Фоліо, 2005. — 350 с. — (Укр. класика).

Серед таємничого дихання предковічних гір чарує письменника живий, але суворий Черемош. « В долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах, дрімали на сонці самотні оселі. Були так тихо і сумно , чорні смереки безперестанку спускали сум свій у Черемош, а він ніс його долом й оповідав».  І в центри цієї природи людина і вічна таємниця кохання…

Назва твору письменникові далась не відразу. Він перебирає тринадцять варіантів її: «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Голоси передвічні», «Спадок віків»... Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, це таємничість і казковість, показати Карпати, як своєрідний загадковий куточок, острівець із своїм, не схожим на звичайний, світом. Історія двох дітей Карпатських гір, стала шедевром української і світової літератури.

 

Тадеуш Доленга-Мостович «Знахар»

Тадеуш Доленга-Мостович (1898—1939) — польський письменник, журналіст, сценарист. Популярність приніс роман «Кар'єра Никодима Дизми». Його перу належать твори: «Чеки без сплати», «Прокурор Аліція Горн», «Брати Дальч і Ко» (1933), «Світ пані Малиновської» (1934), «Щоденник пані Ганки» (1939)…  Деякі твори екранізовано. Відомий роман «Знахар» вийшов у світ 1937 року та мав величезний успіх. 1939 року письменник написав продовження — «Професор Вільчур».

 

Доленга-Мостович Т. Знахар : роман / Тадеуш Доленга-Мостович ; пер. з пол. Божени Антоняк. — Львів : Урбіно, 2018. — 304 с.

Довоєнна Польща. Родинна трагедія змінює все життя геніального хірурга Рафала Вільчура. Від нього йде кохана дружина, забравши із собою маленьку доньку. Того ж таки дня професор Вільчур опиняється на вулиці…

«Кінець жовтня цього року був холодний і дощовий. Сильний пивничній вітер здирав рештки передчасно пожовклого листя з гилок дерев. На тротуарах хлюпотіла вода. Нечисленні перехожі йшли, піднявши коміри й нахиливши голови, щоб захистити обличчя від дрібних колючих краплин дощу або ж обіруч стискали парасолі, які раз по раз рвучко шарпали пориви вітру. З під-коліс поодиноких автомобілів розліталися каламутні бризки, коні візників пленталися ліниво, а з піднятих верхів екіпажів, що тьмяно поблискували при світлі жовтих ліхтарів, стікали струмені води. Доктор Рафал Вільчур машинально застебнув пальто й попрямував куди очі світять.

«Як вона могла так вчинити! Як могла!» — повторював він подумки. Невже не усвідомлювала, що позбавляє чоловіка всього, забирає в нього сенс і мету його існуванняя7 І чому?.. Бо зустріла когось…  Невже він коли-небудь згрішив проти неї, проти свого кохання?.. Ніколи! Навіть подумки! Беата була першою жінкою, яку він покохав…

Перехожі озиралися на нього, але він цього не помічав… Він спіткнувся й замалим не впав. Ішов незабрукованою вулицею, по кісточки в грязюці. Подекуди були порозкидані каменюки, по яких мешканці маленьких будиночків цього кварталу намагалися дістатися додому, не намочивши ніг. Вікна були темні. Поодинокі ліхтарі розсівали тьмяне блакитняве світло. Праворуч бігла ширша вулиця, будинків тут було більше. Вільчур звернув на неї. Він плентався дедалі повільніше. Раптом хтось заступив йому дорогу… Волоцюга ледь похитувався… На сході вже сіріло, коли після тривалих спроб достукатися в зачинені віконниці, обоє дісталися нарешті до крихітної крамнички, просяклої смородом бочок з оселедцями, пива й гасу… Друга склянка горілки принесла Вільчурові певну полегшу… Він, мабуть, спав недовго бо, відчувши безцеремонні штурхани, насилу розплющив очі й заточився… На столі знову стояла горілка, а крім нічного супутника за столом було ще трійко незнайомців. Професор Вільчур ледве зміг збагнути, де він перебуває і спогад про Беату озвався в ньому раптовим гострим болем…

Коли об одинадцятій генделик зачиняли, товаришам довелося підтримувати Вільчура, бо сам іти він уже не міг.. На щастя, іти виявилося недалеко. За рогом, на темній безлюдній вулиці, стояла бричка з піднятим верхом. Чоловіки мовчки заштовхали Вільчура досередини й сіли слідом за ним. Візник шмагонув коня. Через кільканадцять хвилин будинки стали траплятися рідше.. Нарешті зникли й вони… Тут довкола панувала цілковита тиша… Три пари рук учепилися в безладне тіло. Не минуло й хвилини, як зміст кишень було витрушено. Волоцюги без жодних зусиль стягли з Вільчура пальто, жилет і піджак. Несподівано, мабуть від холоду, професор опритомнив і закричав… Проте щойно професор став на рівні ноги, як отримав страшний удар ззаду по голові… А що падаючи, він поточився на край глибокої ями, до якої зсипали сміття, то тіло зсунулося схилом на дно… 

Увесь день ніхто туди не зазирав, а вночі й поготів. Лише вранці біля ям з’явилися люди… Старий Павел Баньковський, селянин із Бжозової Вільки, був людиною чесною.. Він сам скінчив роботу й хотів постелити собі на сидінні мішок із рештками сіна, як почув із ями стогін. Про всяк випадок Беньковський перехрестився й прислухався. Стогін пролунав уже голосніше…

Зникнення професора Рафала Вільчура сколихнула ціле місто. Передусім тому, що тут пахло якоюсь таємницею. Усі, хто віддавна добре знав професора, переконували, що будь-які припущення про його самогубство абсурдні. Адже Вільчур відзначався невтримною життєлюбністю, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фінансовий стан був бездоганним. Його слава постійно зростала. У світі медицини його вважали знаменитістю… Залишалася ще одна можливість: утрата пам’яті…».

 

Роджер Желязни «Ніч у самотньому жовтні»

Роджер Джозеф Желязни (1937—1995) — американський письменник-фантаст, лідер руху Нової хвилі в науковій фантастиці. Усього було видано понад 150 оповідань і 50 книг письменника. За перші сім років своєї письменницької діяльності фантаст отримав дві премії «Г'юго»  (1968,1976) і дві — «Неб'юла» (1965,1975) за найкращу повість та роман. Найвідоміші книги Роджера Желязни — «Володар Світла» (1967), серія фентезі-романів «Хроніки Амбера» (1970—1991) та «Ніч у самотньому жовтні» (1993).

 

Желязни Р. Ніч у самотньому жовтні : роман / Роджер Желязни : пер. з англ. Дениса Дьоміна. — Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2018. — 160 с.

Роман «Ніч у самотньому жовтні» Роджера Желязни неможливо просто читати: ним потрібно дихати. Кожна його сторінка пахне осінніми дощами й опалим листям, древньою магією і… не менш древніми страхами.

Зрештою, це не звичайний роман, а радше жовтневий щоденник сторожового пса на ймення Нюх, який спільно зі своїм хазяїном Джеком (тим самим Різником), а також з іншими друзями й недругами та їхніми сумнозвісними господарями бере участь у Великій Грі, що відбувається місячної ночі на Геловін. І не дай боже в цій Грі програти, бо долі переможених не позаздриш.

«Огнище — необхідна частина нашої справи. Воно бере свій початок глибоко в туманному безмежжі наших обрядів. Потребують його обидві сторони, тож із цього погляду огнище — інструмент нейтральний. По опівночі воно палатиме вже не в одному світі, і його можна залічити до тих речей, що поліпшують наші особисті переваги та слугують нашим цілям. Воно вабить потойбічних істот, прихильних до тієї чи іншої сторони, а також нейтральних духів, які залежно від перебігу, можуть схилитися на чийсь бік. Крізь нього проходять голоси й видива, слугує воно вторинною точкою прояву, що доповнює основний об’єкт відчинення-зачинення, хай би, що не було. За звичаєм, кожен із нас щось туди підкидає, і воно взаємодіє з усіма нами впродовж ритуалу… Вогонь розквітнув яскравіше… Аж тут із-за хмар визирнув край місяця. Його світло впало на камінь. Письмена знову проявилися — темні на освітленій поверхні… Тут місяць зник. Ми всі як один глянули вгору на темну постать, що затулила світло й мчала вниз до нас…».

 

Пола Мак-Лейн «Паризька дружина»

Пола Мак-Лейн (Маклейн) — американська письменниця, авторка роману «Паризька дружина» (2011), вигаданої розповіді про перший шлюб Ернеста Гемінґвея, який упродовж тривалого часу був бестселером New York Times.

Видатний американський письменник Ернест Гемінґвей (також Хемінгуей) народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк, передмісті Чикаго, в сім’ї лікаря. Писати почав рано, друкував вірші й оповідання в шкільних газетах. Після закінчення школи у 1917 році Гемінґвей через недостатній зір не був призваний до армії. Він переїхав до Канзасу, де працював у місцевій газеті «Star». Через деякий час Ернест Гемінґвей все-таки зумів потрапити на Італійський фронт Першої світової війни, записавшись шофером-добровольцем Червоного Хреста.  У романі «Прощавай, зброє», який побачив свят у 1929 році, він описав свої враження від першого зіткнення з війною.

У ніч на 9 липня 1918 року Гемінґвей, рятуючи пораненого італійського снайпера, потрапив під вогонь австрійських кулеметів і мінометів, був тяжко поранений під Фоссальта-ді-П'яве. Лікувався в госпіталі, а 21 січня 1919 року повернувся у США.

У вересні 1920 року  Ернест Гемінґвей подався до Чикаго, де почав працювати в газеті «Toronto Daily Star». У місті на березі озера Мічиган Ернест познайомився з піаністкою Елізабет Гедлі Річардсон, яка невдовзі стала його першою дружиною. Церемонія відбулася 3 вересня 1921 року  у маленький церкві в містечку Петоскі (штат Мічиган). Гедлі була одягнута у білу сукню і довгу фату. Ернест — темний піджак і біли штани. Органіст зіграв весільний марш із опери Ріхарда Вагнера «Лоенгрін». Пізньої осені молоді переїхала в Канаду, до міста Торонто. А в грудні 1921 року їх зустрів Париж…

 

Мак-Лейн П. Паризька дружина : роман / Пола Мак-Лейн ; пер. з англ. Ірини Вікирчак. — Чернівці : Книга—ХХІ, 2019. — 416 с.

У біографічному романі американської письменниці Поли Мак-Лейн ми знайомимося з іншим Ернестом Гемінґвеєм — таким, яким бачить його перша дружина Гедлі Річардсон. Вони зустрічаються в Чикаґо, коли йому 20, а їй — 28…

«Погляд його медяно-карих очей чіпляється за мене … Надворі жовтень 1920 року, і джазова музика всюди. Я не знаю жодних джазових композицій, тож граю Рахманінова…  Він високий і стрункий, з розкішною гривою темного волосся та ямочкою на лівій щоці, в яку можна пірнути. Друзі називають його Гемінґстайн, Ойнбоус, Бьорд, Несто, Вемедж чи яким завгодно ще вигаданим на ходу йменням… Його погляд був завжди палким, коли він дивився на мене, коли відхилявся трохи назад і повертав мене до себе…

У Чикаго я провела ще один тиждень. Кожен день приносив мені нові радості… Кожного разу, коли зустрічалася з Ернестом, а це було часто, я намагалася тримати тверезу голову і просто насолоджуватися товариством… Життя протягом цих двох тижнів настільки мене захопило, що було важко уявити повернення додому. Я не хотіла їхати…

Ми стояли разом на платформі. Я стискала в руках квиток і сумочку. Він тримав мою валізу, перекладаючи її з руки в руку, та коли, розкидаючи дим і кіптяву, приїхав мій потяг, він поставив валізу на землю і раптом мене обійняв.

Серце швидко билося. А чи він це відчував? Я не зустрічала ніколи такого чоловіка, як ти, — сказала я. Він не обізвався, просто поцілував мене. Через цей поцілунок я відчула, як він усією своєю сутністю випромінює тепло та життя. Так багато я не знала про Ернеста Гемінґвея, і ще більше я не могла собі дозволити запитати чи навіть уявити…

Його листи приходили… двічі, часом тричі на день. Спершу я намагалася бути стриманою, обіцяла собі відповідати лише раз на тиждень, та не вдалося… Мені конче потрібно було повернутися в Чикаго… Я хотіла заглянути у бездонно прозорі карі очі й прочитати думки цього красеня. Хотілося його поцілувати і відчути його цілунок у відповідь… Я побачила Ернеста на платформі, майже на тому самому місці, де ми попрощалися в листопаді… Він виглядав розкішно у темно-сірому бушлаті та шарфі-палантині, а очі його світилися від холоду. Як тільки я вийшла з потяга, він підхопив мене і міцно притулив до себе…».

І незабаром після одруження вони переїжджають у столицю Франції, щоб реалізувати мрію Ернеста стати письменником та увійти в історію літератури.  На фоні Епохи джазу, в оточенні американської богеми «втраченого покоління» на чолі з Ґертрудою Стайн та Фіцджеральдами вони живуть, кохають, танцюють, гуляють вулицями Парижа, борються за свої мрії та… страждають.  Саме тоді Ернест пише свій культовий роман «Фієста. І сонце сходить» (1925) і присвячує його Гедлі та їхньому синові Бамбі.

 

«Тонко ковані, золоті листочки шумлять, дзвонять, шелестять: осінь, осінь, осінь…» (Степан Васильченко «Осінь…»)

 

Підготували: К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу, та Конопко О. А., провідний бібліотекар відділу персонального абонементу.

Від слова – до нації: в Одесі вшанували 160-річчя Михайла Грушевського

 

Книга, історія, мистецтво й сучасні технології об’єднали учасників XXX обласного фестивалю української книги, який відбувся 27–28 жовтня в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М. С. Грушевського

 

Два дні в бібліотеці говорили про українську історію, книжкову спадщину, культуру та людей, які творили наше минуле. Цьогорічний фестиваль «Від слова – до нації» присвятили 160-річчю від дня народження видатного українського історика, науковця, літератора й державного діяча Михайла Грушевського.

Зранку в бібліотеці зібралися охочі долучилися до спільної традиції, що об’єднує українців у різних куточках світу, – Радіодиктанту національної єдності. Цьогорічний щемливий текст Артура Дроня читали вчитель Артур Пройдаков і волонтерка Даша Астаф’єва.

Урочисте відкриття розпочалося хвилиною мовчання на знак пошани до загиблих захисників і захисниць України та мирних жителів, чиї життя забрала російська агресія.

З піднесеним настроєм та відчуттям великої відповідальності на заході виступив академічний хор «Ave Ton» Одеського фахового коледжу мистецтв імені К. Ф. Данькевича (художній керівник – Інга Селіна). У виконанні хору урочисто пролунали Державний Гімн України та духовний гімн «Молитва за Україну».

Програма першого дня була насиченою. Учасники знайомилися з науковою та літературною спадщиною видатного українця, згадували його зв’язки з Одесою, говорили про історію українського національного руху на Одещині.

Про літературний доробок ученого розповіла філологиня та літературознавиця Ірина Нечиталюк. Завідувач Музею української книги Євген Забіянов представив книжкову виставку «Минуле України у наукових працях Михайла Грушевського». Відвідувачі мали змогу ознайомитися з виданнями, які допомагають глибше зрозуміти історію нашої країни та внесок ученого в її дослідження.

Окрему увагу приділили діяльності Одеської «Просвіти». Бібліотекарка Ксенія Сорокіна представила матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Одеська “Просвіта” в боротьбі за здобуття та збереження незалежності України», присвяченої 120-річчю заснування товариства. А краєзнавець Василь Вельможко у виступі «Одеські друзі Михайла Грушевського» розповів про зв’язки історика з нашим містом та людей, які були причетні до українського культурного й громадського руху. Його доповідь супроводжувалася перекладом жестовою мовою (Альона Сінявська, викладач жестової мови Школи SURDO), адже доступність культурних подій – важлива складова сучасного бібліотечного простору.

Не обійшлося й без музики. Гарний настрій присутнім подарував ансамбль народних інструментів «Мозаїка» Одеської обласної філармонії імені Давида Ойстраха.

Ще однією подією стала презентація книги Андрія Тарасова «Від вітрильників до сталевих гігантів: нарис еволюції бойових кораблів 1860–1920 рр.». Видання представив видавець Антон Санченко. Ця зустріч розширила тематику фестивалю, поєднавши історію, військово-морську справу та сучасне книговидання.

А в бібліотеці на відвідувачів чекала особлива фотозона – «Кабінет Грушевського». Вона дає змогу бодай на мить уявити атмосферу кабінету вченого, де народжувалися наукові ідеї та писалися праці, присвячені минулому України. Фотозона стала ще однією можливістю ближче познайомитися з людиною, чиє ім’я носить бібліотека.

Другий день фестивалю показав, як можна розповідати про історію за допомогою сучасних технологій. Учасники ознайомилися зі створенням візуального контенту за допомогою штучного інтелекту на тему «Михайло Грушевський: історія України в одній постаті». 

Бібліотеки області долучилися до фестивалю, продемонструвавши власні виставки та творчі підходи до популяризації української книги. Присутні переглянули відеоогляд книжкових виставок бібліотек Одещини «На хвилі з Грушевським». А сучасні цифрові інструменти допомогли представити ці напрацювання ширшій аудиторії.

Знайшлося місце й для розмови про душевну рівновагу та емоційну підтримку. Психологічну зустріч «Чи може книга бути простором спокою?» провели представники Благодійного фонду HEKS|EPER «Рука Допомоги» – психолог Сергієнко О. М. та координатор Кривошеєнко І. О. Учасники говорили про власні почуття, важливість підтримки та про те, як читання допомагає відволіктися від щоденних турбот і відновити внутрішні сили.

Особливою подією фестивалю стала художньо-документальна оповідь «Мелодія, що подолала час і простір» за авторством театрознавиці Любові Федченко. Її представили митці Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. С. Василька: народний артист України Ігор Геращенко, заслужена артистка України Галина Кобзар-Слободюк та артистка Ольга Максимів.

Глядачі перенеслися в грудень 1923 року, до австрійського міста Баден, де родина Грушевських перебувала у вимушеній еміграції. Через спогади, щоденникові записи, поезію та прозу перед присутніми постали особисті переживання родини, її туга за Батьківщиною та надія на повернення.

Важливе місце в оповіді посіла історія Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця. Її виступи в країнах Європи й Америки знайомили світ з українською музикою. А «Щедрик» Миколи Леонтовича став одним із найвідоміших українських музичних творів у світі. Історія капели нагадала, що українська культура здатна долати кордони й об’єднувати людей навіть далеко від рідного дому.

За виставою із зацікавленням стежили учні 10–11-х класів Одеського ліцею № 1 імені А. П. Бистріної разом зі своїми вчителями. Для молоді це була нагода побачити відому історичну постать з іншого боку – не лише як автора фундаментальних наукових праць, а і як людину зі своїми спогадами, почуттями та надіями.

Два дні фестивалю промайнули в розмовах, нових відкриттях і зустрічах. У його програмі знайшлося місце і для серйозних наукових досліджень, і для музики, і для театрального мистецтва, і для сучасних технологій. Усе це об’єднала українська книга – як джерело знань, пам’яті та духовної сили.

Назва фестивалю «Від слова – до нації» сьогодні звучить особливо актуально. Адже знання власної історії допомагає нам краще розуміти себе, цінувати свою культуру й усвідомлювати, за що бореться Україна. А бібліотека залишається місцем, де історія не припадає пилом на книжкових полицях, а оживає в людських розмовах, мистецьких творах, нових дослідженнях і зустрічах поколінь.

 

Ольга Булгакова, заступник директора з наукової роботи.

Фото Наталії Михайленко.

 

Стародавні пам’ятки рукописної та друкованої книги на монетах України

 

Національним банком України у 1996 році започаткована серія ювілейних та пам'ятних монет «Духовні скарби України», присвячена видатним пам'яткам історії, культури, архітектури, літератури та духовності українського народу. 26 листопада 1996 року була введена першою в обіг ювілейна монета до 1000-ліття з часу спорудження Десятинної церкви у Києві.

Серія нараховує понад 50 офіційних випусків, серед яких знакові історичні та культурні святині й шедеври: «Оранта», «Києво-Печерська Лавра» та «Успенський собор Києво-Печерської лаври», «Повість минулих літ», «Київський псалтир», «Пересопницьке Євангеліє», «Острозька Біблія»,  «Енеїда», «Сад божественних пісень»…

 

«Повість минулих літ» (ХІІ ст.)

Найвидатніша літописна пам’ятка української писемності ХІІ століття «Повість минулих літ» складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором на основі раніше написаних літописів; архівних матеріалів великого князя Святополка Ізяславовича; народних переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій доби Київської держави.

Це був результат майже двадцятилітньої титанічної праці літописця, який охоплює величезний історичний період — від перших згадок про слов’ян до подій літа 1108 року доби Київської держави. Рукопис Нестора не дійшов до наших днів в оригіналі, але був покладений в основу подальшого літописання.

 

Сторінка Повісті минулих літ з Радзивіллівського літопису XV ст.

Повість минулих літ : Літописні оповіді : Для серед. та ст. шк. віку / переказ В. С.  Близнеця ; худож. Г. В. Якутович ; [наук. ред. і післямова В. В. Яременка]. — 3-те вид. зі змінами. — Київ : Веселка, 2002. — 227 с., іл. — (Іст. б-ка для дітей «Золоті ворота»).

«Повість минулих літ» — не просто літопис, а й високохудожня поетична книга, своєрідна хрестоматія, збірник епічних пісень, легенд та переказів. Це перша, найдавніша історія українського народу, написана на замовлення Вічності. Вона є букварем нашої національної свідомості, глибоких патріотичних почуттів, пронесених народом крізь тисячоліття.

Переказав літописні оповіді для дітей талановитий майстер художнього слова, лауреат літературної премії імені Лесі Українки Віктор Близнець. Проілюстрував «Повість минулих літ» видатний український художник, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Георгій Якутович.

 

Срібна ювілейна монета «900 років „Повісті минулих літ“»

Дата введення в обіг — 20 грудня 2014 року

Автори — художники: Таран Володимир, Харук Олександр, Харук Сергій; скульптори: Атаманчук Володимир, Дем'яненко Володимир.

Серія — Духовні скарби України

Присвячена 900-річчю створення першого варіанта літопису «Повість минулих літ». На реверсі монети розміщено стилізовану композицію батальної сцени, у центрі — Нестор-літописець, угорі напис — «ПОВІСТЬ/ МИНУЛИХ ЛІТ/ ХІІ СТ.»

 

«Київський псалтир» (1397)

«Київський Псалтир» — пам’ятка середньовічної книжної культури і мистецтва. Є перекладом з грецької на церковнослов'янську мову однієї з книг Старого Завіту — Псалтиря, що складається з 151 псалму (переважна більшість з них приписується цареві Давиду). Переписана 1397 року в Києві протодияконом Спиридонієм на замовлення смоленського єпископа Михаїла. Написана урочистим, дуже чітким і каліграфічним півуставом, оформлена 302 мініатюрами, виконаними в неовізантійському стилі. Уперше пам'ятка була видана фототипічним способом у 1890, а друге факсимільне видання — 1978 року.

 

Київський псалтир 1397. Початкова сторінка

 

Мицик Ю. А. Київський Псалтир 1397 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Ін-т історії України НАН України. — Київ : Наук. думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 266.

 

Золота пам'ятна монета «Київський псалтир»

Дата введення в обіг — 22 січня 1998 року

Автори — художник Бєляєв Сергій, скульптори: Дем'яненко Володимир (аверс), Чайковський Роман (реверс).

Серія — Духовні скарби України

Золота пам'ятна монета Національного банку України номіналом 100 гривень, присвячена 600-річчю створення видатної пам'ятки національної культури — Київському псалтирю (1397 рік).

На реверсі монети на тлі аркади розміщені зображення: Христос Пантократор у колі і титли «ІС-ХС» (угорі) та композиції мініатюр рукопису: біблійний цар Давид (справа) і фрагмент його псалмів (зліва); Спиридоній-писар (у центрі). Угорі по колу розміщено стилізований напис «КИЇВСЬКИЙ ПСАЛТИР», унизу дата «1397» — рік його написання.

 

«Пересопницьке Євангеліє» (1556—1561)

«Пересопницьке Євангеліє» — національна святиня України, визначна пам'ятка рукописної книги, перший із відомих перекладів Святого Письма на староукраїнську літературну мову. Рукописна книга на 482 аркушах створена на Волині за меценатством княгині Анастасії Юріївни Заславської-Гольшанської та князів Чорторийських — Івана Федоровича і Євдокії. Над нею працювали: чернець Григорій, який керував роботою та здійснив переклад і редакторську правку рукопису, та два писці — Михайло Васильович із Сянока, яким писано більшу частину тексту. Ім’я другого писця залишилося невідомим.

Робота була розпочата 15 серпня 1556 року в Дворецькому монастирі князів Заславських при церкві Святої Трійці (монастир був у селі Двірці Ізяславського району (нині Шепетівського району) Хмельницької області. 

Продовжена (з аркуша 155 зворотного) в Пересопницькому монастирі Різдва Пресвятої Богородиці в селі Пересопниця князів Чорторийських, після призначення Григорія архімандритом, де і була завершена 29 серпня 1561 року. Нині пам’ятка зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського.

Президенти України під час інавгурації присягають народові не лише на Конституції, а й на Пересопницькому Євангелії, яке символізує історичні корені української духовності.

«Кому хоча б раз пощастило доторкнутися до пожовклих, помережаних рядками добірного письма й ошатно прикрашених аркушів давніх кодексів, той може впевнено сказати, що мав побачення з самою історією…».

 

Пересопницьке Євангеліє. 1556—1561рр. Мініатюра «Євангеліст Іоанн з Прохором»

 

Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва : Українська рукописна книга. — Львів : Світ, 1995. — 480 с. : іл.

У монографії висвітлюється неперехідна цінність рукописного мистецтва — важливої галузі духовної культури українського народу, багатого джерела вивчення його історії, мови, літератури, художньої творчості. Простежується тісний зв’язок його мистецтва з соціально-економічними, політичними й культурними умовами розвитку суспільства. Монографія проілюстрована кольоровими та чорно-білими репродукціями сторінок, зразків мініатюр і декоративних прикрас. «Українську рукописну книгу» щорічне авторитетне журі фахівців книжки в Парижі визнало кращим виданням в Україні, книгою № 1 за 1995 рік. На державному конкурсі мистецтва книги (серпень, 1996) вона отримала найвищу мистецьку нагороду — диплом імені Георгія Нарбута, а на Форумі видавців у Львові удостоєна Гран-прі.

 

Срібна ювілейна монета «Пересопницьке Євангеліє»

Дата введення в обіг — 30 березня 2011 року

Автори — художники: Таран Володимир, Харук Олександр, Харук Сергій; скульптори: Дем'яненко Володимир, Атаманчук Володимир

Серія — Духовні скарби України

Срібна ювілейна монета номіналом 20 гривень, випущена Національним банком України. Присвячена визначній історичній пам'ятці духовної культури та писемності українського народу середини XVI століття — «Пересопницькому Євангелію».

На реверсі монети зображено чотири мініатюри початкових ілюстрацій до кожної з книг євангелістів, праворуч і ліворуч — орнаментальні позолочені смуги з декору Пересопницького Євангелія, між мініатюрами розміщено написи: угорі рік початку роботи над Євангелієм — «1556/рік», унизу рік завершення — «1561/рік», посередині стилізований напис — «ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ».

 

«Острозька Біблія» (1581)

«Острозька Біблія» — перше повне видання Біблії (як Нового, так і Старого Завіту) церковнослов'янською мовою завдяки зусиллям князя Василя-Костянтина Острозького. В її основу покладено відому рукописну Геннадієву Біблію, укладену в 1489—1499 роках, вивірену й узгоджену видавцями з канонізованими грецькими і латинськими текстами.

Підготовка до видання тексту Біблії розпочалася в середині 70-х років XVI століття. Князь запросив до Острога велику групу європейських інтелектуалів: богослова, вихідця з Поділля Герасима Смотрицького, білоруського астролога Тимофія Михайловича (Аннича), друкаря Івана Федорова Москвитина, литовського астролога й поета Андрія Римшу, грецьких богословів і церковних діячів Діонісія Раллі (Палеолога), Євстахія Нафанаїла…

1575 року управителем Дерманського монастиря Василь-Костянтин Острозький призначив Івана Федорова. З березня 1575 й до кінця 1576 року Іван Федоров, виконуючи обов’язки управителя монастиря, керував підготовкою друкарні до відкриття. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» з датою 18 червня 1578 року. 1580 року були видані Новий завіт і Псалтир. Першим у кириличному друкарстві виданням поетичного твору була «Хронологія» (1581) Андрія Римші.

Шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 року. Спершу наклад планували надрукувати до 12 липня 1580 року, і таку дату подано в післямові у частині накладу. На більшості примірників вказано іншу дату виходу — 12 серпня 1581. Цей день, очевидно було визначено як остаточний термін надрукування Біблії. До першого найповнішого видання Біблії були вміщені передмова Василя-Костянтина Острозького, віршова передмова Герасима Смотрицького та післямова Івана Федорова. Вихід «Острозької Біблії» став важливою культурною подією для всього слов'янського світу.

 

 

Острозька Біблія. Титульний лист оригінального видання

Ісаєвич Я.  Літературна спадщина Івана Федорова / Ярослав Ісаєвич. — Львів : Вища школа, 1989. — 192 с.

Окремий цикл становлять праці Ярослава Дмитровича Ісаєвича про Івана Федорова і його внесок в розвиток друкарства. У книзі після загальної характеристики видавничої та літературної діяльності Івана Федорова, поданої в контексті розвитку тогочасного культурного життя, розглядається кожне з видань друкаря. У факсимільному відтворенні опубліковано передмови і післямови його видань — найважливіше джерело для дослідження літературної творчості Івана Федорова.

 

Золота пам'ятна монета «Острозька Біблія»

Дата введення в обіг — 15 листопада 2007 року

Автори — художники: Таран Володимир, Харук Олександр, Харук Сергій; скульптор — Іваненко Святослав

Серія — Духовні скарби України

Золота пам'ятна монета Національного банку України номіналом 100 гривень, присвячена визначній пам'ятці книгодрукування — Острозькій Біблії (1581) — першому повному друкованому виданню Біблії церковнослов'янською мовою.

На реверсі монети зображено стилізовані портрети Івана Федорова та Костянтина Василя Острозького, які тримають розгорнуту книгу, і розміщено стилізовані написи: «ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ» (угорі) та «1581» (унизу).

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.