5 книг з історії українського літературного перекладу. Національний тиждень читання 2026

 

Останній місяць осені… Національний тиждень читання, започаткований у 2021 році Українським інститутом книги, цього разу присвячений майстрам та майстриням перекладу, які дарують читачам можливість знайомства з історією, культурою та світоглядом інших народів.

 

Цікаві факти

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) — видатний діяч українського національного відродження, письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець, філософ історії. Автор «кулішівки» — першої фонетичної абетки української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису та мовлення. Переклав Біблію, майже всього Вільяма Шекспіра, Гете, Джорджа Байрона (зокрема, поеми «Чайльд Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади Адама Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.).

Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. У літературній спадщині Івана Франка значне місце посідає перекладацький доробок. Працю над перекладами з різних мов Франко почав, будучи гімназистом старших класів. Дебютні його переклади — перша пісня «Одіссеї» Гомера, гімн «Прометей» Ґете, драми «Електра» Софокла — датуються, відповідно, веснами 1873 та 1874 і осінню 1874. 1879 року побачила світ перша збірка його перекладів «Думи й пісні найзнатніших європейських поетів». Перекладав Франко до останніх днів свого життя. Останній його переклад — стародавньої легенди з історії Риму — датовано 13 березня 1916. Загалом знав 14 мов (польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов'янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, їдиш).

Леся Українка (1871—1913) — письменниця, перекладачка й культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка «Плеяда». Писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Знала багато європейських мов, крім слов'янських (української, російської, польської, болгарської), також англійську, німецьку, французьку, італійську, давньогрецьку й латину, бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської. Багато перекладала, зокрема, Міцкевича, Гейне, Гюґо, Свіфта, Шекспіра, Байрона, Жорж Санд, Ґергарта Гауптмана, Метерлінка, Гомера…

Микола Костянтинович Зеров (1890—1937) — поет, літературознавець, перекладач, літературний критик, полеміст, професор, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. «Антологія римської поезії» (1920) стала першою книгою в творчому доробку Миколи Зерова. До неї увійшли переклади з шести поетів: Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія та Марціала. Книга отримала схвальні відгуки читацького загалу й критиків, зокрема Сергій Єфремов писав: «Не дилетантом заходиться він біля своєї праці, а озброєний солідною підготовкою і це, разом з справжнім поетичним хистом, дало прегарні, немов ковані переклади, що староримський побут влучно зодягають в одежу українського слова».

Максим Тадейович Рильський (1895—1964) — поет-академік, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, один із «неокласиків», літературознавець. Максим Тадейович вільно володів 13 мовами, міг перекладати із 30 мов світу. Переклав українською мовою понад двісті тисяч поетичних рядків, перекладав також повісті, романи, п'єси, лібрето:  «Пан Тадеуш» Міцкевич, «Кінець однієї епохи» Клода Ане, «Ернані» Гюго, «Сірано де Бержерак» Ростана, «Орлеанська Діва» Вольтера, «Король Лір» і «Дванадцята ніч» Шекспіра,  «Севільський цирульник» Дж. Россіні …

Микола Олексійович Лукаш (1919—1988) — відомий перекладач, мовознавець і поліглот, належить до покоління шістдесятників. Він знав 22 мови, з 18 вільно перекладав твори класиків світової літератури різних жанрів, стилів, літературних напрямів. Поетичний талант та велика працездатність сприяли його популярності. Найвідоміші переклади: «Фауст» Гете, «Декамерон» Боккаччо, «Пані Боварі» Флобера, «Дон Кіхот» Сервантеса, «Собака на сіні» Лопе де Веги, лірика Шиллера та Поля Верлена, поезії Гійома Апполінера… 1955 року вийшов у світ українською мовою «Фауст» Гете в перекладі Миколи Лукаша. Переклад іншою мовою геніальної драматичної поеми великого німецького поета, над створенням якої автор працював 57 років, вимагає від перекладача неабияких здібностей. За переклад «Фауста» бралися Іван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул, та ніхто з них не дав повного перекладу . Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш. У художних перекладах, які Микола Лукаш робив виключно з оригіналу, з тієї мови, якою писав автор, він виступав не як переказувач змісту, а як суперник автора по майстерності художнього слова, перекладав такі твори, які, на думку фахівців, перекласти неможливо.

***

Максим Стріха «Український художній переклад: Між літературою і націєтворенням»

Максим Віталійович Стріха (1961) — відомий науковець, перекладач, письменник, громадський та політичний діяч, доктор фізико-математичних наук (1997), професор (2018).

У 2015 році Максим Стріха отримав премію Кабінету міністрів України імені Максима Рильського за переклад з італійської поеми Данте Аліг'єрі «Божественна комедія. Пекло». За цей самий переклад вдостоєний відзнаки «Дантівський лавр» муніципалітету Равенни (2013). Премією Мінкультури імені Григорія Кочура вдостоєний у 2021 році за переклад із середньоанглійської «Кентерберійських оповідей» Джеффрі Чосера. Орденом «За заслуги перед Італійською республікою» нагороджений у 2023 році за українські переклади «Божественної комедії» Данте й лібрето класичних італійських опер.

Автор літературознавчих праць: «Здолавши півшляху життя земного… «Божественна комедія» Данте та її українське відлуння» (2001), «Данте й українська література: досвід рецепції на тлі «запізнілого націєтворення» (2003), «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням» (2006), «Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням» (2020).

 

Стріха М. Український художній переклад : Між літературою і націєтворенням / Максим Стріха. — Київ : Факт — Наш час, 2006. — 344 с. — (Серія «Висока полиця»).

Автор книги прагне подати цілісну історію українського художнього перекладу в часових рамках від княжої доби й до наших днів. При цьому його цікавлять не лише мовні й стилістичні пошуки українських перекладачів. У фокусі його уваги — те місце, яке посідав художній переклад у творенні модерної української культури, національної ідентичності в цілому.

Що саме спонукало українських письменників ХІХ століття братися до перекладацтва, коли для їхніх перекладів ще майже не існувало читачів? Чим був зумовлений вибір тих чи інших текстів для перекладу? Як сприймало ці переклади українське суспільство? Чому, нарешті, український переклад ставав об’єктом особливо жорстоких переслідувань царату, а згодом — комуністичного режиму? На ці запитання автор намагається дати аргументовану відповідь.

Разом із тим книга є малою антологією текстів, що ілюструють історичний розвиток українського перекладу (насамперед  поетичного). Все це разом робить її цікавою не лише для фахових філологів та істориків, але й для широкого кола читачів.

 

Максим Стріха «Український переклад і перекладачі: Між літературою і націєтворенням»

Найкраща книга «Форуму видавців» 2020 року в номінації «Наукова книга». Максим Стріха дає розгорнуту панораму розвитку українського перекладу від Княжої доби й до нашого часу. Особливу увагу приділено перекладові й перекладачам ХІХ—ХХ століть, чия діяльність, окрім літературного, мала й виразне націєтворче спрямування, сприяючи проведенню чіткої межі між українцями і панівними націями імперій, до складу яких входили українські землі. Така роль українського перекладу не була унікальна: подібну функцію виконував німецький переклад другої половини XVIII століття, за часів домінування серед вищих верств розділеної Німеччини французької мови й культури, чи каталонський переклад ХХ століття, за часів здійснення урядом Франко примусової «кастилізації» Каталонії.

 

Стріха М. Український переклад і перекладачі : Між літературою і націєтворенням / Максим Стріха. — Київ :Дух і Літера, 2020. — 520 с.

Історія українського перекладу наповнена найбільшою кількістю драматичних сюжетів, і саме доля провідних українських перекладачів складалася значно трагічніше, аніж в їхніх колег з інших країн, які також зазнавали чужоземного політичного чи культурного панування. Врешті-решт, саме роль українського перекладу в процесах сучасного націєтворення виявилася в силу низки історичних обставин вищою, аніж націєтворча роль перекладу в Німеччині чи Каталонії.

Для науковців і студентів філологів, істориків, культурологів та всіх, хто цікавиться українською літературою й історією.

Тарас Шмігер «Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя»

Шмігер Тарас Володимирович (1980) — перекладознавець, філолог, перекладач. 2020 року захистив докторську дисертацію на тему «Перекладознавчий аналіз — теоретичні та прикладні аспекти: давня українська література сучасними українською та англійською мовами».

Досліджує історіографію українського перекладознавства, перекладознавчі бібліографії, критику перекладу та українську середньовічну літературу. Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (з 2015), член Українського Фулбрайтівського Кола (з 2016).

 

Шмігер Т. Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя : [монографія] / Тарас Шмігер ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. — Київ : Смолоскип, 2009. —342 с.: іл. ( Серія «Пролегомени»).

У монографії Тараса Шмігера систематизовано історію українського перекладознавства XX століття, обґрунтовано його періодизацію та виділено ключові проблеми наукового пошуку в широкому історико-філологічному контексті. Це перша спроба охарактеризувати особливості української перекладознавчої школи, дослідити не лише найвищі осяги перекладознавчої думки, а й скромніші, пересічні праці - при цьому до наукового обігу впроваджено ряд невідомих та несправедливо забутих імен.

Видання орієнтоване на перекладознавців, перекладачів, філологів, культурологів і студентів гуманітарного спрямування.

 

«Леся Українка у світі перекладу. Вибрані переклади європейськими мовами»

Леся Українка — геніальна письменниця кінця ХІХ — початку ХХ століття, невтомно працювала над розбудовою й утвердженням сучасної української  літературної мови, розвиваючи нові художньо-поетичні форми, поєднуючи книжну, народорозмовну і фольклорну лексику, розширюючи семантичну структуру слів.

Для збагачення української мови і літератури, вироблення мовних форм і моделей висловлювання. Леся Українка перекладала класичні твори з інших мов, наближаючи українців до кращих надбань світового письменства.

Леся Українка у світі перекладу. Вибрані переклади європейськими мовами : навч. посіб. для студентів спеціалізацій «германські мови та літератури», «романські мови та літератури», «слов’янські мови та літератури», «прикладна лінгвістика», «українська мова та література» / за заг. ред. Н. О. Данилюк. — Київ : Кондор, 2019. - 270 с.

До навчального посібника ввійшли статті про переклади творів Лесі Українки європейськими та східними мовами, вибрані переклади англійською, німецькою, шведською, норвезькою, французькою, іспанською, польською, чеською, російською, сербською, грузинською, китайською мовами та мовою есперанто, а також оригінали і завдання для аналізу. Його матеріали можна використати в курсах теорії та практики перекладу художніх текстів, перекладознавчого аналізу тексту, літературного редагування перекладів, лінгвістичного аналізу тексту, загального і зіставного мовознавства, інтерлінгвістики, соціолінгвістики, міжкультурної комунікації та інших.

Для студентів, магістрантів, аспірантів, науковців, викладачів, учителів та всіх, кого цікавить поетичне слово Лесі Українки.

 

Марія Габлевич «Світло Шекспірового храму: Статті. Переклади»

Марія Богданівна Габлевич (1950—2025) — перекладачка, мовознавиця, літературознавиця, шекспірознавиця. Лавреатка літературної премії імені М. Рильського (2003). Авторка перекладознавчих, мовознавчих, літературознавчих (зокрема шекспірознавчих) статей у спеціалізованих виданнях. Переклала з англійської твори Д. Керуака, Сільвії Плат, Д. Г. Лоуренса. М. Лаурі, В. Шекспіра, Дж. Апдайка, Ч. Діккенса, Е. По та ін.

 

Габлевич М. Світло Шекспірового храму: Статті. Переклади / Марія Габлевич. — Дрогобич : Коло, 2016. — 448 с.

Цей найбільший Поет-драматург усіх часів і народів має дуже багато імен, сказано в анотації, – стільки, скільки створив персонажів. Ба навіть більше —  Марло, Кід, Шекспір, Бекон, Оксфорд… І це всього кілька з десятків тих, що приписані йому сучасниками чи нащадками.

Правдиве ім’я великого Англійця ось уже 390 років «сховане там, де й тіло» (сонет 72), зате його серце завжди відкрите для нас, живе там, де схована його душа: в його поетичних творах. Треба лише їх — серце, душу, думки, імення  — хотіти відчитати.

Спробою і водночас практичною методикою відчитання в Шекспіровому слові його цілющою краси і правди є ця підбірка аналітичних текстів — як власних, так і перекладених авторкою з англійської. Зокрема варта уваги нашого читача шекспірознавча розвідка славного вченого-арабіста, філософа, історика літератури, культури і релігії Мартіна Лінгза (1909 —2005). Це унікальне видання для всіх, хто любить поезію і хотів би краще пізнати себе. 

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.

5 книг з історії науки та видатних відкриттів. 10 листопада — Всесвітній день науки в ім’я миру та розвитку

 

Запрошуємо у захопливий світ сенсаційних відкриттів, які назавжди змінили уявлення людства про природу, історію та Всесвіт!

Ви дізнаєтеся, чому на початку ХІХ століття відкриття кісток і слідів динозаврів стало не просто науковою знахідкою, а справжнім проривом у розвитку науки. На вас чекають неймовірні історії про еволюцію дивовижних тварин минулого й сьогодення –  мешканців тропічних лісів, коралових рифів, безкраїх саван і доісторичних світів.

А ще ми зазирнемо у безмежні глибини Космосу, де сучасні астрономи шукають відповіді на одне з найзагадковіших запитань людства: чи є наша земна цивілізація єдиною у Всесвіті?

 

Манжит Кумар «Квант. Айнштайн, Бор та велика суперечка щодо природи реальності»

Манжит Кумар (1963) — відомий британський журналіст, письменник та популяризатор науки. Має дипломи з фізики і філософії.  Писав та рецензував статті для багатьох провідних видань, зокрема The Daily Telegraph, The Guardian, The Independent, Financial Times, Nature.com, New Scientist, The Times, The Wall Street Journal

Найвідоміша популярно-наукова книга Манжита Кумара «Квант: Айнштайн, Бор та велика суперечка щодо природи реальності» (2008) присвячена історії розвитку квантової механіки в першій половині XX століття та інтелектуальному протистоянню між Альбертом Айнштайном і Нільсом Бором. Книга потрапила до короткого списку премії Самюэля Джонсона (BBC Samuel Johnson Prize) у 2009 році та була перекладена кількома мовами.

 

Кумар М. Квант: Квант. Айнштайн, Бор та велика суперечка щодо природи реальності / Манжит Кумар ; пер. з англ. Наталії Яцюк. — Рівне : Видавець Тетяна Кідрук, 2025. — 488 с.

Для пересічних людей квантова теорія є синонімом чогось незбагненного та загадкового. Втім, мало хто знає, що впродовж десятиліть вона так само приголомшувала вчених. Недаремно Нільс Бор, один з основоположників цієї теорії, казав: якщо квантова механіка вас не шокує, отже, ви її не розумієте.

«Квант» — книжка передусім історична, щось на кшталт колективної біографії найвидатніших фізиків першої половини XX століття. То були дивовижні часи: все почалося зі спроб створити ефективнішу лампочку, а закінчилося крахом класичної науки.

Манжит Кумар описує, як, на перший погляд, незначущі аномалії призвели до появи нової фізики і як найбільші уми світу намагалися дати раду тому, що квантова теорія, здавалося, заперечує існування реальності. Двоє з тих великих умів — Айнштайн і Бор — цілковито розійшлися в інтерпретації квантової революції, і їхня незгода вилилась у глибоку філософську дискусію про те, яким є наш світ на найфундаментальнішому рівні. Уникаючи рівнянь і плутаних пояснень, Кумар розкриває суть цих запеклих дебатів. Його праця заслужено вважається однією з найкращих історичних книжок про розвиток науки.

 

Шон Брендан Керролл «Незліченна кількість найпрекрасніших форм»

Шон Брендан Керролл (1960) — американський еволюційний біолог, письменник і викладач. Заслужений професор університету Мериленду і почесний професор молекулярної біології та генетики в Університеті Вісконсин-Медісон, член Національної академії наук США. Фокусом його досліджень є експресія генів у контексті біологічного розвитку.

 

Керролл Б. Шон. Незліченна кількість найпрекрасніших форм / Шон Брендан Керролл ; пер. з англ. Олексія Абраменка. — Рівне : Видавець Тетяна Кідрук, 2026. — 368 с. 

Від часів Дарвіна розуміння закономірностей ембріонального розвитку було святим Граалем біології. І тільки наприкінці ХХ століття вчені накопичили достатньо даних, аби спробувати осягнути, як крихітні зміни в регуляторних генах, що контролюють вибудовування ембріона, ведуть до величезного різноманіття форм у живій природі. Так виникла нова галузь біологічної науки — еволюційна біологія розвитку, відома також як evo-devo. І книжка, яку ви тримаєте в руках, — це захоплива подорож у її світ.

Професор Шон Брендан Керролл майстерно пояснює, як нові відкриття допомагають збагнути процеси, завдяки яким постають складні організми. Чудово написана, дотепна й легка для сприйняття, його книжка дає змогу поглянути на еволюцію під цілковито новим кутом зору. Це текст для всіх, хто цікавиться, як крихітні еволюційні зміни на етапі ембріонального розвитку породжують дивовижну красу та складність у природі.

Ліза Калтенеґґер «Екзопланети. Пошуки нової Землі у глибинах космосу»

Ліза Калтенеґґер (1977) — австрійська астрономка, що спеціалізується на моделюванні та характеристиці екзопланет і пошуку життя. Калтенеґґер здобула ступінь з астрофізики 1999 року в Університеті Карла Франценса в Ґраці, Австрія; ступінь магістра з фізики та інженерії 2001 року в Технологічному університеті Ґраца; та ступінь доктора з астрофізики 2005 року в Університеті Карла Франценса. Докторський ступінь здобула Sub auspiciis Praesidentis президента Австрії. Авторка книги «Екзопланети. Пошуки нової Землі у глибинах космосу».

 

Калтенеґґер Л. Екзопланети. Пошуки нової Землі у глибинах космосу / Ліза Калтенеґґер ; пер. з англ Марії Юськевич. — Рівне : Видавець Тетяна Кідрук, 2025. — 240 с. 

Чи ми самі у космосі? Люди ламали голову над цим запитанням упродовж тисячоліть, і ми нарешті маємо технології, щоб отримати відповідь. Здавалося б, вона мусить бути простою: так або ні. Та щойно ми беремося за пошуки, стає зрозуміло, що все набагато складніше. Як розпізнати життя на космічних відстанях? І що таке життя взагалі?

Засновниця Інституту Карла Сагана в Корнельському університеті, астрофізикиня Ліза Калтенеґґер зібрала команду вчених різних галузей із метою розробити універсальний інструментарій для пошуку придатних для життя світів за межами Сонячної системи. У своїй книжці вона демонструє, як можна використати нашу рідну Землю в якості Розетського каменя й у такий спосіб зробити пошук більш предметним. Із заразливим ентузіазмом Калтенеґґер описує найдивовижніші з нещодавно відкритих екзопланет — планети, вкриті океанами лави, самотні мандрівниці, загублені у космосі, водяні гіганти, в небі яких сяють декілька сонць. Імовірність, що на якомусь із цих світів буяє життя, — чимала. Просто зараз їхні мешканці можуть дивитися в наш бік, замислюючись над тим самим запитанням: а що як ми не одні? Й Ліза Калтенеґґер указує нам шлях, як ці світи відшукати.

 

Райлі Блек «Динозаври. Останні дні»

Райлі Блек— американська палеонтологиня і письменниця. Авторка книг з палеонтології та природознавства. Публікувалася та співпрацювала з такими виданнями й платформами, як National Geographic, Smithsonian та ін. Також виступала науковою консультанткою для франшизи «Світ Юрського періоду».

Книжка «Динозаври. Останні дні» (The Last Days of the Dinosaurs) побачила світ у 2022 році. Українською мовою видана у видавництві «Бородатий Тамарин» 2026 року.

 

Блек Р. Динозаври. Останні дні / Райлі Блек ; пер. з англ. Тетяни Кідрук. — Рівне : Видавець Тетяна Кідрук, 2026. — 296 с. 

Уявіть себе в крейдовому періоді. Сонячний день у Гелл-Крік 66 мільйонів років тому. Трицератопс пасеться на узліссі. Самець овіраптора мостить гніздо у високій траві. Дитинчата анкілозавра бавляться булавою на кінці материного хвоста. За лічені години все тут буде стерто з лиця землі. Пишну зелень поглине вогонь. Нищівний катаклізм скине з еволюційного трону ті-рекса, а разом із ним — усіх інших непташиних динозаврів, незалежно від їхнього розміру, раціону чи тілобудови.

Просто вони цього ще не знають.

Причиною катастрофи стане десятикілометровий астероїд, який вріжеться в Землю й зумовить вимирання 75 % тогочасних видів рослин і тварин. У своїй книзі Райлі Блек розповідає, що відбувалося в дні, роки, століття та мільйони років після зіткнення, з дивовижною точністю відтворюючи занепад епохи динозаврів. Того жахливого дня життя на земній кулі зазнало удару, і в той же час цей удар створив нові еволюційні можливості для істот, що вціліли, й заклав підґрунтя для нового світу, який ми спостерігаємо зараз.

 

Едвард Дольнік «Динозаври на званій вечері»

Едвард Дольнік — американський письменник, колишній головний науковий оглядач у Boston Globe, писав для The Atlantic, New York Times Magazine, Washington Post та багатьох інших видань. Автор книжок «Шлях у велике невідоме» та «Майстер порятунку», що відзначена премією Едґара Аллана По.

Книжка «Динозаври на званій вечері» написана наче пригодницький роман, але з історичною правдивістю. Едвард Дольнік з дотепністю, теплом і гумором занурює читача в одну з найцікавіших епох з історії науки, коли строката компанія професорів, натуралістів, проповідників і мисливців за скам’янілостями відкрила існування динозаврів.

 

Дольнік Е. Динозаври на званій вечері. Як ексцентричні вікторіанці відкрили доісторичних істот і випадково перевернули світ / Едвард Дольнік ; пер. з англ. Геннадія Шпака. — Київ : Наш формат, 2025. —336 с : іл.

Цілі покоління людства виросли на іграшкових динозаврах і фільмах на кшталт «Парку юрського періоду». Але ще двісті років тому світ і гадки не мав про подібних істот. На початку XIX століття геологія перебувала на етапі становлення, а палеонтології взагалі не існувало. Усе змінилося, коли підліток у Массачусетсі знайшов величезні сліди на камені, а в Англії було виявлено кістки завдовжки з людський зріст.

У книжці Едварда Дольніка оживають дивакуваті першовідкривачі: неосвічена Мері Еннінг, яка «бачила» скам’янілості у скелях; ексцентричний Вільям Бакленд, що перетворив свій дім на музей кісток; честолюбний Річард Оуен, який і вигадав слово «динозавр». Їхні допитливість, амбіції, боротьба за істину й геніальні здогадки перетворили випадкові знахідки на нову науку.

Це не просто історія про скам’янілі кістки, а захопливий науковий детектив про перші кроки палеонтології і те, як відкриття динозаврів спричинило величезний прорив у біології та науках про Землю, назавжди змінивши наше уявлення про світ.

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.

Осінні книги від класики до сучасної прози

 

«Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині. По садах пустинних їде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні…» (Володимир Сосюра «Осінь»)

Осінь… 1845 року за чотири ночі напередодні свята Всіх Святих Жорж Санд написала повість з сільського життя «Чортова калюжа». Один із найоригінальніших прозаїків Михайло Коцюбинський восени 1911 року створює літературний шедевр «Тіні забутих предків».

У вересні 1920 року  Ернест Гемінґвей познайомився з піаністкою Елізабет Гедлі Річардсон. Ця зустріч стала основою роману Поли Мак-Лейн «Паризька дружина».  А наприкінці жовтня родинна трагедія змінила все життя геніального хірурга Рафала Вільчура, героя роману Тадеуша Доленга-Мостовича «Знахар».

Осінніми дощами й опалим листям, древньою магією дихає кожна сторінка роману «Ніч у самотньому жовтні» Роджера Желязни. Зворушлива листопадова історія О. Генрі «Останній листок» полонила серця багатьох  поколінь читачів…

 

Жорж Санд «Чортова калюжа»

Амандіна Аврора Люсіль Дюпен, у шлюбі Дюдеван (1804—1876), знана за псевдонімом Жорж Санд — французька письменниця, одна з найвизначніших постатей у європейському романтизмі.

Намагаючись стати економічно-незалежною від чоловіка, Аврора починає писати романи. Перший успіх — роман «Роза і Бланш» (1831), написаний спільно з літератором Жулем Сандо. Потім побачив світ перший самостійний роман — «Індіана» (1832). Аврора Дюдеван підписала твір чоловічим іменем «Жорж Санд». За «Індіаною» з’являються романи «Валентина» (1832), «Лелія» (1833), «Жак» (1834)…

Письменниця увійшла в літературу за часів, коли у романтичний прозі панували два жанри: історичний роман і «шалений» роман з нагромадженням неймовірних подій. Жорж Санд розробляє інший жанр у французький літературі ХІХ століття — психологічний романтичний роман.

Повість «Чортова калюжа» написана 1845 року за чотири ночі напередодні свята Всіх Святих, яке у Франції відзначається щорічно 1 листопада. Видавалася частинами з продовженням у часописі «Le Courrier français» 1846 року.  Перше видання твору мало присвяту: «Моєму товаришеві Фридерику Шопену», яка, однак, зникає у подальших виданнях.

 

Санд Ж. Чортова калюжа : повість / Жорж Санд ; пер. з фр. Маркіяна Якубяка. — Львів : Апріорі, 2018. — 128 с.

«Чортова калюжа» —  один з творів так званої серії «сільських повістей». Маркіян Якубяк (1946), філолог-романіст, вперше переклав повість українською мовою. І читання «Чортової калюжі» — це прекрасна нагода відкрити для себе Жорж Санд.

У лісі поблизу Ноана є калюжа, озерце, прозване Чортовим, бо під вечір його окутував туман і заворожував мандрівників, які не могли вибратися з лісу й були змушені ночувати на місці до світанку.

Жермен, двадцятивосьмирічний вдівець з трьома дітьми «на руках», подається в далеке село для сватання до заможньої вдови. Жермен не хоче мачухи для своїх дітей, але саме тесть наполягає на пошуку іншої дружини з огляду на скрутне матеріальне становище сім'ї.

У дорогу з Жерменом подається сусідка шістнадцятилітня Марі, якій знайшли місце наймички у багатія у сусідньому селі до вдови. До них приєднується самовільно малолітній син Жермена — П’єр. Потрапивши до Чортової калюжі, вони там ночують. «Місцина випала чудова, однак геть така пустинна та сумна, так що Жермен, виснажений переживаннями, став підспівувати та кидати камінці у воду, намагаючись розвіяти нудьгу в такому жахливому безлюдді…».

На світанку Марі з П’єром відправилися до села Ормо, а Жермен до села Фурші, де мешкала вдова, але збагнувши її хитрощі та нещирість, він покидає її. «Пішов швидко. Невдовзі опинився поблизу села Ормо. Відчув гостру по требу, побачити сина і поцілувати його, а також зустрітись з Марі, хоча втратив надію, ба навіть відігнав будь-яку думку щодо взаємного щастя з дівчиною…. Але даремно роздивлявся пасовисько. Не було та ні дівча Марі, ні хлопчика П’єра… Однак виявилося ось що. Після розмови з фермером дівчинка забралася геть без будь-яких пояснень разом з хлопчиком, який плакав…

І Жермен, і Марі, і П’єр випадково знаходять одне одного. Знову в «зачарованому» місці. Марі щиросердно піклується хлопчиком. Жермен і Марі розуміють цінність свого життя в рідному селі. Минула осінь, а взимку Жермен і Марі вирішують одружитися. На фермі у селі Блер танцювали, співали та споживали страви ще й на третій день аж до півночі як продовження весілля…

 

О. Генрі «Останній листок»

Вільям Сідні Портер (1862 —1910) — всесвітньо відомий американський письменник, майстер короткого оповідання, увійшов в історію світової літератури під псевдонімом О. Генрі. Його перу належать: роман «Королі й капуста», збірки оповідань  «Палаючий світильник»,  «Серце Заходу», «Шляхетний шахрай», «Голос великого міста», «Шляхи долі», «Варіанти», «Дві жінки», «Коловорот», «Суто бізнес»…

Одна з найкращих новел у світовій літературі «Останній листок» побачила світ 1907 року у збірці «Палаючий світильник». Це історія справжньої шляхетності людей, здатних на безкорисливі вчинки. Сюжет розгортається на межі життя і смерті, у маленькій квартирі в одному з численних районів Нью-Йорка.

 

О. Генрі. Останній листок : збірка оповідань / О. Генрі ; пер. з англ. Любові Пилаєвої. — Київ : Форс Україна, 2019. — 96 с. — (Читака).

О. Генрі в напрочуд маленьких, але вкрай глибоких оповіданнях зображає неосяжний світ людської душі. Поєднуючи гумор і гуманізм, письменник перетворює прозу буденного життя маленьких людей на повчальні притчі про вічні цінності.

 «У маленькому районі на захід від площі Вашингтона вулиці подуріли й розбилися на короткі смужки, які називалися проїздами. Ці проїзди петляли й завивалися під дивними кутами. Одна вулиця, до прикладу, раз чи два перетинала себе саму. Якийсь художник одного разу відкрив цікаву особливість цієї вулиці. Уявить, як збирач боргів із рахунком за фарби, папір і полотно, прямуючи тією вулицею, зненацька стрічає самого себе, що вже повертається несолоно сьорбавши, не діставши ні цента на оплату того рахунка.

Отож, мистецька братія невдовзі набігла на древній чудакуватий Грінвіч-Віллідж, у пошуках вікон на північ, гостроверхих двосхилих дахів вісімнадцятого століття, голландських мансард і майже дармової орендної платні. Скоро вони перетягли сюди з Шостої Авеню свої олов’яні кухлі, одну чи дві жаровні й стали величати себе «колонією».

Сью і Джонсі відкрили свою студію на горішньому поверсі приземкуватого триповерхового цегляного будинку. «Джонсі» знали в окрузі як Джоанну. Одна з художниць приїхала зі штату Мен, інша — з Каліфорнії… То було в травні. А в листопаді по колонії почала розгулювати холодна невидима приблуда, яку лікарі називали Пневмонією… Вона таки звалила Джонсі з ніг. Художниця непорушно лежала на фарбованому залізному ліжку, втупившись через дрібне переплетення голландського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний доктор характерним рухом кошлатої сивої брови дав Сью знак вийти з ним у коридор. У неї один шанс, скажімо так, із десяти, - мовив він… І цей єдиний шанс залежить від її бажання жити…

Очі Джонсі були широко відкриті. Вона дивилися у вікно й рахувала… у зворотному порядку. Дванадцять… десять, дев’ять, — і нарешті майже одразу: — вісім, сім…  Сью заклопотано визирнула у вікно… Старезний вузлуватий виноградний плющ, з лозою, підгнилою біля коренів, до половини обвивав цегельну стіну. Холодний подих осені позривав листочки з виноградної лози, і майже голі скелети галузок з останніх сил чіплялися за щербаті сипучі цеглини. Що там дорогенька? — поцікавилася Сьюді. Шість, — озвалася Джонсі… Залишилося тільки п’ять… Листочків. На виноградному плющі. Коли впаде останній листок, я помру. Мені це відомо вже три дні…

І раптом, о диво! Після сильного дощу і пронизливих поривів колючого вітру, які не вщухали цілесеньку ніч, на тлі цегляної  стіни вирізнявся одинокий листок плюща. Останній на лозі…  День поволі добіг до кінця, та навіть у сутінках дівчата могли розглядіти на тлі стіни, що самотній листок плюща все ще тримається на стеблинці. А потім, з приходом ночі, знову скажено налетів вітер із півночі, знову захльоскав у вікна дощ… Щойно достатньо розвиднилося, невблаганна Джонсі скомандувала підняти штору. Листок плюща був на місці…».

 

Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»

Повість блискучого майстра українського слова Михайла Коцюбинського (1864—1913) написана під враженням його перебування на Гуцульщині. Короткі відвідини села Криворівня з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір влітку 1910 року не дали письменнику досить матеріалу для твору, проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишило його. Письменник ще раз відвідав гуцульський край у липні 1911 року, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців.

Повернувшись з Карпат у Чернігів, письменник одразу ж взявся за упорядкування своїх записів, вражень та дальше вивчення фольклорно-етнографічних збірників, які йому постійно надсилав етнограф Володимир Гнатюк, а відтак і за написання «Тіней забутих предків». 25 вересня він писав Гнатюкові: «Весь час, як повернув з Криворівні, працюю щодня, більш-менш правильно. Пишу оповідання на основі своїх вражень з Карпат. Боюсь, хвилююсь, але пишу…».

Працюючи над повістю Коцюбинський переписував її тричі, не вдовольняючись написаним. Михайло Михайлович писав твори, використовуючи всі свята й вільні вечори після роботи. Починаючи з осені 1911 року, коли він звільнився з міського статистичного бюро, писав тільки вдень і не більше 3-4 сторінок. Більше часу присвячував обдумуванню творів. Літературний праці він був відданий всією душею. Повість «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський закінчив писати у жовтні 1911 року.

 

Коцюбинський М. Тіні забутих предків : повісті, оповідання, етюди, нариси, казки / Михайло Коцюбинський ; худож.-оформл. І. В. Осипов. — Харків : Фоліо, 2005. — 350 с. — (Укр. класика).

Серед таємничого дихання предковічних гір чарує письменника живий, але суворий Черемош. « В долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах, дрімали на сонці самотні оселі. Були так тихо і сумно , чорні смереки безперестанку спускали сум свій у Черемош, а він ніс його долом й оповідав».  І в центри цієї природи людина і вічна таємниця кохання…

Назва твору письменникові далась не відразу. Він перебирає тринадцять варіантів її: «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Голоси передвічні», «Спадок віків»... Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, це таємничість і казковість, показати Карпати, як своєрідний загадковий куточок, острівець із своїм, не схожим на звичайний, світом. Історія двох дітей Карпатських гір, стала шедевром української і світової літератури.

 

Тадеуш Доленга-Мостович «Знахар»

Тадеуш Доленга-Мостович (1898—1939) — польський письменник, журналіст, сценарист. Популярність приніс роман «Кар'єра Никодима Дизми». Його перу належать твори: «Чеки без сплати», «Прокурор Аліція Горн», «Брати Дальч і Ко» (1933), «Світ пані Малиновської» (1934), «Щоденник пані Ганки» (1939)…  Деякі твори екранізовано. Відомий роман «Знахар» вийшов у світ 1937 року та мав величезний успіх. 1939 року письменник написав продовження — «Професор Вільчур».

 

Доленга-Мостович Т. Знахар : роман / Тадеуш Доленга-Мостович ; пер. з пол. Божени Антоняк. — Львів : Урбіно, 2018. — 304 с.

Довоєнна Польща. Родинна трагедія змінює все життя геніального хірурга Рафала Вільчура. Від нього йде кохана дружина, забравши із собою маленьку доньку. Того ж таки дня професор Вільчур опиняється на вулиці…

«Кінець жовтня цього року був холодний і дощовий. Сильний пивничній вітер здирав рештки передчасно пожовклого листя з гилок дерев. На тротуарах хлюпотіла вода. Нечисленні перехожі йшли, піднявши коміри й нахиливши голови, щоб захистити обличчя від дрібних колючих краплин дощу або ж обіруч стискали парасолі, які раз по раз рвучко шарпали пориви вітру. З під-коліс поодиноких автомобілів розліталися каламутні бризки, коні візників пленталися ліниво, а з піднятих верхів екіпажів, що тьмяно поблискували при світлі жовтих ліхтарів, стікали струмені води. Доктор Рафал Вільчур машинально застебнув пальто й попрямував куди очі світять.

«Як вона могла так вчинити! Як могла!» — повторював він подумки. Невже не усвідомлювала, що позбавляє чоловіка всього, забирає в нього сенс і мету його існуванняя7 І чому?.. Бо зустріла когось…  Невже він коли-небудь згрішив проти неї, проти свого кохання?.. Ніколи! Навіть подумки! Беата була першою жінкою, яку він покохав…

Перехожі озиралися на нього, але він цього не помічав… Він спіткнувся й замалим не впав. Ішов незабрукованою вулицею, по кісточки в грязюці. Подекуди були порозкидані каменюки, по яких мешканці маленьких будиночків цього кварталу намагалися дістатися додому, не намочивши ніг. Вікна були темні. Поодинокі ліхтарі розсівали тьмяне блакитняве світло. Праворуч бігла ширша вулиця, будинків тут було більше. Вільчур звернув на неї. Він плентався дедалі повільніше. Раптом хтось заступив йому дорогу… Волоцюга ледь похитувався… На сході вже сіріло, коли після тривалих спроб достукатися в зачинені віконниці, обоє дісталися нарешті до крихітної крамнички, просяклої смородом бочок з оселедцями, пива й гасу… Друга склянка горілки принесла Вільчурові певну полегшу… Він, мабуть, спав недовго бо, відчувши безцеремонні штурхани, насилу розплющив очі й заточився… На столі знову стояла горілка, а крім нічного супутника за столом було ще трійко незнайомців. Професор Вільчур ледве зміг збагнути, де він перебуває і спогад про Беату озвався в ньому раптовим гострим болем…

Коли об одинадцятій генделик зачиняли, товаришам довелося підтримувати Вільчура, бо сам іти він уже не міг.. На щастя, іти виявилося недалеко. За рогом, на темній безлюдній вулиці, стояла бричка з піднятим верхом. Чоловіки мовчки заштовхали Вільчура досередини й сіли слідом за ним. Візник шмагонув коня. Через кільканадцять хвилин будинки стали траплятися рідше.. Нарешті зникли й вони… Тут довкола панувала цілковита тиша… Три пари рук учепилися в безладне тіло. Не минуло й хвилини, як зміст кишень було витрушено. Волоцюги без жодних зусиль стягли з Вільчура пальто, жилет і піджак. Несподівано, мабуть від холоду, професор опритомнив і закричав… Проте щойно професор став на рівні ноги, як отримав страшний удар ззаду по голові… А що падаючи, він поточився на край глибокої ями, до якої зсипали сміття, то тіло зсунулося схилом на дно… 

Увесь день ніхто туди не зазирав, а вночі й поготів. Лише вранці біля ям з’явилися люди… Старий Павел Баньковський, селянин із Бжозової Вільки, був людиною чесною.. Він сам скінчив роботу й хотів постелити собі на сидінні мішок із рештками сіна, як почув із ями стогін. Про всяк випадок Беньковський перехрестився й прислухався. Стогін пролунав уже голосніше…

Зникнення професора Рафала Вільчура сколихнула ціле місто. Передусім тому, що тут пахло якоюсь таємницею. Усі, хто віддавна добре знав професора, переконували, що будь-які припущення про його самогубство абсурдні. Адже Вільчур відзначався невтримною життєлюбністю, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фінансовий стан був бездоганним. Його слава постійно зростала. У світі медицини його вважали знаменитістю… Залишалася ще одна можливість: утрата пам’яті…».

 

Роджер Желязни «Ніч у самотньому жовтні»

Роджер Джозеф Желязни (1937—1995) — американський письменник-фантаст, лідер руху Нової хвилі в науковій фантастиці. Усього було видано понад 150 оповідань і 50 книг письменника. За перші сім років своєї письменницької діяльності фантаст отримав дві премії «Г'юго»  (1968,1976) і дві — «Неб'юла» (1965,1975) за найкращу повість та роман. Найвідоміші книги Роджера Желязни — «Володар Світла» (1967), серія фентезі-романів «Хроніки Амбера» (1970—1991) та «Ніч у самотньому жовтні» (1993).

 

Желязни Р. Ніч у самотньому жовтні : роман / Роджер Желязни : пер. з англ. Дениса Дьоміна. — Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2018. — 160 с.

Роман «Ніч у самотньому жовтні» Роджера Желязни неможливо просто читати: ним потрібно дихати. Кожна його сторінка пахне осінніми дощами й опалим листям, древньою магією і… не менш древніми страхами.

Зрештою, це не звичайний роман, а радше жовтневий щоденник сторожового пса на ймення Нюх, який спільно зі своїм хазяїном Джеком (тим самим Різником), а також з іншими друзями й недругами та їхніми сумнозвісними господарями бере участь у Великій Грі, що відбувається місячної ночі на Геловін. І не дай боже в цій Грі програти, бо долі переможених не позаздриш.

«Огнище — необхідна частина нашої справи. Воно бере свій початок глибоко в туманному безмежжі наших обрядів. Потребують його обидві сторони, тож із цього погляду огнище — інструмент нейтральний. По опівночі воно палатиме вже не в одному світі, і його можна залічити до тих речей, що поліпшують наші особисті переваги та слугують нашим цілям. Воно вабить потойбічних істот, прихильних до тієї чи іншої сторони, а також нейтральних духів, які залежно від перебігу, можуть схилитися на чийсь бік. Крізь нього проходять голоси й видива, слугує воно вторинною точкою прояву, що доповнює основний об’єкт відчинення-зачинення, хай би, що не було. За звичаєм, кожен із нас щось туди підкидає, і воно взаємодіє з усіма нами впродовж ритуалу… Вогонь розквітнув яскравіше… Аж тут із-за хмар визирнув край місяця. Його світло впало на камінь. Письмена знову проявилися — темні на освітленій поверхні… Тут місяць зник. Ми всі як один глянули вгору на темну постать, що затулила світло й мчала вниз до нас…».

 

Пола Мак-Лейн «Паризька дружина»

Пола Мак-Лейн (Маклейн) — американська письменниця, авторка роману «Паризька дружина» (2011), вигаданої розповіді про перший шлюб Ернеста Гемінґвея, який упродовж тривалого часу був бестселером New York Times.

Видатний американський письменник Ернест Гемінґвей (також Хемінгуей) народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк, передмісті Чикаго, в сім’ї лікаря. Писати почав рано, друкував вірші й оповідання в шкільних газетах. Після закінчення школи у 1917 році Гемінґвей через недостатній зір не був призваний до армії. Він переїхав до Канзасу, де працював у місцевій газеті «Star». Через деякий час Ернест Гемінґвей все-таки зумів потрапити на Італійський фронт Першої світової війни, записавшись шофером-добровольцем Червоного Хреста.  У романі «Прощавай, зброє», який побачив свят у 1929 році, він описав свої враження від першого зіткнення з війною.

У ніч на 9 липня 1918 року Гемінґвей, рятуючи пораненого італійського снайпера, потрапив під вогонь австрійських кулеметів і мінометів, був тяжко поранений під Фоссальта-ді-П'яве. Лікувався в госпіталі, а 21 січня 1919 року повернувся у США.

У вересні 1920 року  Ернест Гемінґвей подався до Чикаго, де почав працювати в газеті «Toronto Daily Star». У місті на березі озера Мічиган Ернест познайомився з піаністкою Елізабет Гедлі Річардсон, яка невдовзі стала його першою дружиною. Церемонія відбулася 3 вересня 1921 року  у маленький церкві в містечку Петоскі (штат Мічиган). Гедлі була одягнута у білу сукню і довгу фату. Ернест — темний піджак і біли штани. Органіст зіграв весільний марш із опери Ріхарда Вагнера «Лоенгрін». Пізньої осені молоді переїхала в Канаду, до міста Торонто. А в грудні 1921 року їх зустрів Париж…

 

Мак-Лейн П. Паризька дружина : роман / Пола Мак-Лейн ; пер. з англ. Ірини Вікирчак. — Чернівці : Книга—ХХІ, 2019. — 416 с.

У біографічному романі американської письменниці Поли Мак-Лейн ми знайомимося з іншим Ернестом Гемінґвеєм — таким, яким бачить його перша дружина Гедлі Річардсон. Вони зустрічаються в Чикаґо, коли йому 20, а їй — 28…

«Погляд його медяно-карих очей чіпляється за мене … Надворі жовтень 1920 року, і джазова музика всюди. Я не знаю жодних джазових композицій, тож граю Рахманінова…  Він високий і стрункий, з розкішною гривою темного волосся та ямочкою на лівій щоці, в яку можна пірнути. Друзі називають його Гемінґстайн, Ойнбоус, Бьорд, Несто, Вемедж чи яким завгодно ще вигаданим на ходу йменням… Його погляд був завжди палким, коли він дивився на мене, коли відхилявся трохи назад і повертав мене до себе…

У Чикаго я провела ще один тиждень. Кожен день приносив мені нові радості… Кожного разу, коли зустрічалася з Ернестом, а це було часто, я намагалася тримати тверезу голову і просто насолоджуватися товариством… Життя протягом цих двох тижнів настільки мене захопило, що було важко уявити повернення додому. Я не хотіла їхати…

Ми стояли разом на платформі. Я стискала в руках квиток і сумочку. Він тримав мою валізу, перекладаючи її з руки в руку, та коли, розкидаючи дим і кіптяву, приїхав мій потяг, він поставив валізу на землю і раптом мене обійняв.

Серце швидко билося. А чи він це відчував? Я не зустрічала ніколи такого чоловіка, як ти, — сказала я. Він не обізвався, просто поцілував мене. Через цей поцілунок я відчула, як він усією своєю сутністю випромінює тепло та життя. Так багато я не знала про Ернеста Гемінґвея, і ще більше я не могла собі дозволити запитати чи навіть уявити…

Його листи приходили… двічі, часом тричі на день. Спершу я намагалася бути стриманою, обіцяла собі відповідати лише раз на тиждень, та не вдалося… Мені конче потрібно було повернутися в Чикаго… Я хотіла заглянути у бездонно прозорі карі очі й прочитати думки цього красеня. Хотілося його поцілувати і відчути його цілунок у відповідь… Я побачила Ернеста на платформі, майже на тому самому місці, де ми попрощалися в листопаді… Він виглядав розкішно у темно-сірому бушлаті та шарфі-палантині, а очі його світилися від холоду. Як тільки я вийшла з потяга, він підхопив мене і міцно притулив до себе…».

І незабаром після одруження вони переїжджають у столицю Франції, щоб реалізувати мрію Ернеста стати письменником та увійти в історію літератури.  На фоні Епохи джазу, в оточенні американської богеми «втраченого покоління» на чолі з Ґертрудою Стайн та Фіцджеральдами вони живуть, кохають, танцюють, гуляють вулицями Парижа, борються за свої мрії та… страждають.  Саме тоді Ернест пише свій культовий роман «Фієста. І сонце сходить» (1925) і присвячує його Гедлі та їхньому синові Бамбі.

 

«Тонко ковані, золоті листочки шумлять, дзвонять, шелестять: осінь, осінь, осінь…» (Степан Васильченко «Осінь…»)

 

Підготували: К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу, та Конопко О. А., провідний бібліотекар відділу персонального абонементу.