Календар «Світ мистецтва»: ювіляри травня 2021 року

 

Відділ мистецтв перегортає травневу сторінку календаря «Світ мистецтва»

А пам'ять повертає нас в минуле: 5 хвилюючих історій до Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів

 

«Від ударів історії куди частіше страждають невинні жертви, ніж справжні винуватці…» Еріх Марія Ремарк

Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Треблінка, Собібор… Біль і страждання, мужність і надія. Швидкоплинний час рік за роком віддаляє нас від трагічних подій Другої світової, найжорстокішої війни ХХ століття, яка розколола життя мільйонів на до і після… Шість довгих років, 60 країн світу, втягнутих в конфлікт, і понад 60 мільйонів людських втрат…

Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН з 1991 року 11 квітня у світі відзначається День визволення в’язнів фашистських концтаборів. Цю дату було встановлено в пам’ять про інтернаціональне повстання в’язнів найбільшого концентраційного табору - Бухенвальд. Саме 11 квітня 1945 року останній в’язень вийшов із його воріт із сумно відомим написом «Jedem das Seine» - «Кожному своє».

Стійкості людського духу в роки Другої світової війни присвячені романи відомих письменників ХХ і ХХІ століть: Еріх Марія Ремарк «Іскра життя», Томас Кініллі «Список Шиндлера», Марта Холл Келлі «Бузкові дівчата», Еллен Марі Вайсман «Сливове дерево», Чарльз Белфор «Паризький архітектор»…

 

Еріх Марія Ремарк «Іскра життя»

Еріх Марія Ремарк, один з найвідоміших німецьких письменників XX століття, народився 22 червня 1898 року в провінційному містечку Оснабрюк, Нижня Саксонія. Творчість Ремарка стала популярною ще за його життя. П'ятдесятьма мовами світу було переведено відомі твори письменника. Перший роман «На Західному фронті без змін» розійшовся у кількості 3,5 мільйона примірників.

Еріх Марія Ремарк, якого називали «Лицар честі та пера», є автором романів «Повернення», «Мансарда мрій», «Ґем», «Зупинка на обрії» «Три товариші», «Тріумфальна арка», «Люби ближнього твого», «Іскра життя», «Час жити і час помирати», «Чорний обеліск», «Позичене життя», «Ніч у Лісабоні», «Омріяна земля», «Тіні в раю».

Тема війни проходить через багато творів письменника. Роман «Іскра життя» був опублікований в січні 1952 року. Щоб максимально правдоподібно описати концтабір, Ремарк вивчив величезну кількість документальних свідчень про один із найстрашніших фашистських  концтаборів - Бухенвальд. У книзі кілька сюжетних ліній і долі багатьох героїв. Автор майстерно до останньої сторінки утримує читача. Дія відбувається в одному з концентраційних таборів, недалеко від вигаданого німецького міста Меллерн, в описі якого вгадуються риси рідного міста Ремарка - Оснабрюк.

1945 рік, останні місяці війни. Табір розташовувався на височини, крізь колючий дріт Меллерн було видно як на долоні. Це стародавнє місто з безліччю церков, липовими алеями і вузькими провулками. На півночі міста розташовувалися нові квартали, вокзал, прибуткові будинки, фабрики і заводи, на яких працювали бригади в'язнів з табору.

Ув'язнений № 509, як заворожений дивився вниз. Він бачив це місто завжди тільки через колючий дріт, він ніколи в ньому не був. Але за десять років, що він провів в таборі, місто стало для нього чимось більшим, ніж просто місто. Це був майже нестерпний образ втраченої свободи.

П'ятсот дев'ятий лежав в протилежному кінці зони, де тулилися одне до одного дерев'яні бараки, відрізані від Робочого табору парканом з колючого дроту. Ця жменька бараків називалася Малим табором. Сюди відправляли в'язнів, які вже настільки ослабли, що не були в змозі виконувати важку роботу. Незважаючи на нестерпні умови існування, голод і катування у них залишається мужність боротися за своє життя із останніх сил.

Бойові дії все ближче підходили до міста, стали чутні вибухи бомб і посилилася паніка серед охорони концентраційного табору. У П'ятсот дев'ятого і його товаришів по бараку номер 22 народжується маленька іскра надії…

 

Томас Кініллі «Список Шиндлера»

Томас Майкл Кініллі, австралійський письменник, автор всесвітньо відомого роману «Список Шиндлера», народився  7 жовтня 1935 року в Сіднеї, Австралія. В 1964 році Кініллі опублікував свій дебютний роман під назвою «Семінарія у Віттоні», а після публікації роману «Приведіть жайворонків та героїв» повністю присвятив себе літературній діяльності. Романи  «Пісня Джіммі Блексміта», «Лісові плітки» та «Конфедерати» потрапили до короткого списку Букерівської премії. Роман «Список Шиндлера» став володарем Букерівської премії, а в 1993 році був екранізований Стівеном Спілбергом.

Роман «Список Шиндлера» побачив світ 18 жовтня 1982 року. Це книга про страшну силу війни та непереможний людський дух, сильніший за неї. Це книга про людину, яка здійснила неможливе. Його ім’я відоме усьому світу - Оскар Шиндлер. Людина, яка довела, що можна зробити справжнє диво - подарувати життя… Дати шанс на порятунок тоді, коли сподіватися вже нема на що…

На початку Другої світової війни німецький підприємець Оскар Шиндлер відкрив у Кракові фабрику, на який виробляли емальований посуд. І ця фабрика, де працювали євреї з гетто, стала для них немов Ноєвим ковчегом… Коли було ухвалено рішення про знищення Краківського гетто, Шиндлеру неймовірними зусиллями вдалося вивезти своїх робітників і захистити їх від жаху табору смерті Аушвіц. Він урятував майже 1200 євреїв. Більш, ніж будь-хто за всю історію найстрашнішої в історії людства війни…

Ця книжка передусім ґрунтується на розповідях п’ятдесятьох людей, яких порятував Оскар Шиндлер. Почуте було доповнено поїздкою до тих місць, де відбувається основна дія книги. Це Краків, який прийняв Оскара; Плащув, де був страшний табір Амона Гьюта; вулиця Липова на Заблочі, де розташована фабрика Шиндлера; Аушвіц-Біркенау. Для написання роману автор використав також письмові свідчення з приватних джерел, документи й папери Оскара Шиндлера. У 1967 році Оскар Шиндлер був ушанований нагороди від ізраїльського національного меморіалу Катастрофи -  Яд Вашем. І був визнаний «Праведником світу».

Осінь 1943 року. «Одного вечора пізньої польської осені молодий чоловік у дорогому пальті поверх двобортного смокінга, у петлиці якого сяяла велика свастика (золото на чорній емалі), вийшов із фешенебельного житлового будинку по вулиці Страшевського, поблизу старого центру Кракова, і побачив, що на нього чекає водій, дихаючи парою біля прочинених дверей величезного блискучого - навіть у цій листопадовій сутіні - лімузина «адлер».

 Обережно, гере Шиндлере, - сказав водій. - Бруківка обмерзла, як серце вдови!

Ця маленька передзимова сцена вже багато про що може сказати. Високий пан до кінця своїх днів носитиме двобортні піджаки, а що він є до певної міри інженером, то часто роз’їжджатиме на великих шикарних машинах. Цей німець, на той час впливова для німецької історії особа, завжди лишатиметься чоловіком того типу, до якого польський шофер може спокійно звертатися з незграбним дружнім жартом.

Але за таким простим зачином нам не розгледіти усієї історії. Адже це історія прагматичної перемоги добра над злом…».

 

Марта Холл Келлі «Бузкові дівчата»

Марта Холл Келлі має вчений ступінь в галузі журналістики Сіракузького університету і ступінь магістра в галузі журналістики Північно-Західного університету США. Вона була зачарована біографією Кароліни Феррідей, яка допомогла п’ятдесяти польським жінкам, відомим як «Кролики», що вижили у концтаборі Равенсбрюк. У пошуках правдивої історії Марта Холл Келлі провела довгі часи у трьох архівах Кароліни Феррідей - у штаті Коннектикут, Вашингтоні (США) та у Нантері (Франція).

Метою всіх цих досліджень було розповісти в художний формі про події, які відбувалися в Равенсбрюці, перенести читачів у ті місця, де довелося побувати людям, причетним до історії Кроликів, і, по можливості, дати їм певне уявлення про те, що вони самі відчували б на місці вязнів, і вдихнути нове життя в історію, яка випала з поля зору громадськості.

Вперше Марта Холл Келлі дізналася про Кароліну Феррідей із статті в журналі Vctoria за 1999 рік, яка називалася «Неймовірний бузок Кароліни Феррідей» Стаття супроводжувалася фотографіями деревянного будинку Кароліни в Бетлехемі, штат Коннектикут, якому їхня родина дала назву «Хей» і який є відомим також як «Будинок Белламі-Феррідей».

Сюжет книги «Бузькові дівчата» ґрунтується на достовірних подіях, а героїні роману Кароліна Феррідей та Герта Оберхойзер - реальні люди. Кароліна Феррідей працює у Французькому консульстві у Нью-Йорку. Але її життя кардинально змінюється, коли гітлерівська армія вторгається до Польщі у вересні 1939 року, а невдовзі у 1940 році окуповує Францію.

Польська дівчина Кася Кужмерик розуміє, що її безтурботна молодість закінчилася, коли, після окупації Польщі нацистами, починає виконувати доручення підпільного руху опору. У напруженій атмосфері один хибний крок може мати згубні наслідки. Кася і її сестра Сюзана потрапили в концтабір Равенсбрюк.

Для амбітної молодої німецької лікарки Герти Оберхойзер оголошення про роботу у перевиховному жіночому таборі здається квитком у нові професійні сфери. Але вона опиняється в пастці нацистського концтабору Равенсбрюк і стає однією з лікарів-злочинців, що робили досліди над живими людьми. Герта Оберхойзер була єдиною жінкою-лікарем в концтаборі і єдиною жінкою-лікарем, яку судили в Нюрнберзі.

В Равенсбрюці, який був у гітлерівський Німеччині єдиним суто жіночим концтабором, життя арештантки залежало від її стосунків з іншими жінками. Навіть сімдесят років по тому колишні в’язні називають своїх подруг по нещастю «сестрами». Тому автор книги поставила в центр своєї розповіді долю двох сестер Касі Кужмерик та Сюзани.

Життя трьох героїнь роману Кароліни, Касі й Герти неймовірним чином перетинається. Їхні історії розгортаються на різних континентах: від Нью-Йорка до Парижа, Німеччини та Польщі. Кароліна і Кася прагнуть відновити справедливість для тих, кого історія забула.

Протягом 10 тижнів роман залишався у списку бестселерів Publishers Weekly і увійшов у список кращих книжок 2016 року, Goodreads відзначив «Бузкові дівчата» як найкращий історичний роман 2016 року, а журнал ELLE нагородив відзнакою «Читацький приз - 2016».

 

Еллен Марі Вайсман «Сливове дерево»

Еллен Марі Вайсман народилась і виросла вThree Mile Bay, невеликому селі на півночі штату Нью-Йорк. «Сливове дерево» - дебютний роман молодої американської письменниці, який перекладено вісьма мовами і тільки у США опубліковано накладом понад мільйон примірників. З ексклюзивного інтерв'ю Еллен Марі Вайсман: «Роками я працювала над романом самотужки, та потім вирішила дізнатися, чи не марную час. Я не знала, чи взагалі маю літературне обдарування, й як ви уже чули, ніхто не вчив мене писати романи. Поблизу не було жодного літературного гуртка, і я навіть не маю вищої освіти. Тож залишалося тільки одне місце, де можна було шукати допомоги, і я звернулася до Інтернету. До кінця днів дякуватиму долі за те, що звела мене з Вільямом Ковальські - письменником-лауреатом - автором книги «Eddie’s Bastard». Він став моїм учителем, редактором, наставником і другом. Його віра в мої письменницькі здібності роками підтримувала мою впевненість у собі».  У 2013 році критики «Publisher’s Weekly» і «New York Journal of Books» присвоїли роману Еллен Марі Вайсман найпрестижнішу п’ятизіркову номінацію, а в рейтингу «Historical Fiction Bestseller on Amazon» книга зайняла першу позицію.

«Сливове дерево» - це історія про трагічні роки Другої світової війни та справжнє кохання німецької дівчини і юнака із заможної єврейської родини. Дія розгортається в невеличкому німецькому містечку Гессенталь. А сливове дерево це символ життя і мужності.

«Для сімнадцятирічної Крістін Бельц війна почалася неочікуваним запрошенням на святкову вечірку Бауерманів. Того чудового осіннього дня 1938-го року неможливо було уявити майбутні жахіття. Кришталево чисте повітря було напоєне ароматами червоних яблук, що звисали з гілок у садках на схилах довкруж долини ріки Кохер. Сонце сяяло в блакитному вересневому небі, підбитому пухнастими бавовняними хмарками, що кидали біжучі тіні на сільську місцевість. Між горбів було тихо, якщо не зважати на лайливих сойок і непосидючих білок, які збирали насіння й горіхи в передчутті прийдешньої зими…

Того року випадало мало дощів, і вкриті опалим листям стежки були сухими, що дозволяло Крістін бігти скелястою кручею, не боячись послизнутись. Проте дівчина подала руку Ісааку Бауерману, щоб той допоміг їй зійти зі вкритої лишайником брили, і намагаючись угадати, що б він подумав, якби знав, скільки часу вона провела в лісі…

Найбільше Крістін любила піднятися на вершину горба й зустріти там перші промені літнього сонця, коли роса піднімає дух ґрунту над землею і напоює хвойним ароматом уранішнє повітря. Їй також дуже подобався перший, сповнений особливою тиші день зими, коли світ ніби занурювався в дрімоту, а свіжий сніг мов би присипав цукром спустілі жовті пшеничні поля та сірі, голі гілки дерев…

Шестеро білих овечок, які паслись на узліссі, одночасно підвели свої зарослі вовною голови на Ісаака та Крістін…. Він мав понад шість фунтів зросту, широкі плечі та м’язисті руки - велет у порівнянні з її тендітною статурою І тепер, коли вони застигли лицем до лиця, вона не змогла не спекти раків, дивлячись знизу в його каштанові очі. Дівчина пам’яттю серця впізнавала ці риси: хвиля чорного волосся, що спадала на лоба, монументальну щелепу, гладеньку шкіру смаглявої шиї…

Несподівана поява Ісаака на порозі дала дівчині відчуття якоїсь раніше не поміченої на мапі підказки до захованих скарбів, а чи щойно віднайденим поворотом на давно знайомій дорозі. Щось-таки мало змінитися. Це відчувалося й у прохолоді осіннього вітру… Щорічне грудневе свято Бауерманів було важливою подією, його відвідували всі найвищі посадовці, його відвідували всі найвищі посадовці, місцеві чиновники, юристи й інші впливові люди з усіх навколишніх містечок…».

Радісний настрій Крістін пропав, коли вона випадково побачила оголошення, котрого вранці ще не було. «Крістін прочитала виведений готичними літерами заголовок: «ПЕРША ПОСТАНОВА РЕЙХУ ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВУ». Відійшовши подалі від воза, вона дочекалася, доки фермер відпровадить волів іще на кілька метрів уперед, і повернулась, аби прочитати чорно-білий плакат. Під заголовком жирним шрифтом було написано: «Жоден єврей не є громадянином Німеччини». Цим законом також заборонялося будь-яке спілкування з єврейськими родинами і стало крахом надій для Крістін…

Мама Крістін, яка працювала в родині Бауерманів, погоджується передати Исааку записку. Таємні побачення і довга розлука. Одного разу Крістін дізнається, що всю сім'ю Ісаака вивозять з міста. «Варто було лише побачити лице коханого, як усі притлумлювані роками почуття - горе, гнів, безпомічність, страх - одночасно вибухнули в ній, збиваючи подих, прискорюючи серцебиття. Дівчина зробила крок уперед, ледь стримуючись, аби не впасти у його обійми. І тільки тепер помітила чотири спаковані валізи, що чекали вхідних дверей…».

Але була ще одна несподівана зустріч Крістін і Ісаака. «Уперше за багато місяців їй легко крокувалося рідним провулком. Але всі сподівання на краще миттєво розвіялись, коли вона побачила колонну в’язнів, що рухалася назустріч… Крістін затулила руками вуха й припала спиною до дверей у бажанні перетворитися на невидимку… Та зробивши перший крок у напрямку свого помешкання, рядів за п'ятнадцять від себе раптом угледіла знайому постать. Її обдало холодом. Чоловік стояв у ряду таких самих виснажених вязнів, безтямно дивлячись під ноги, намагаючись не привертати до себе увагу вартових…  То був Ісаак…». Крістін помагає коханому втекти…

 

 Чарльз Белфор «Паризький архітектор»

Чарльз Белфор, американський письменник, архітектор та історик культури, автор кількох історій і художніх творів, народився 19 лютого 1954 року в місті Балтимор, штат Меріленд. Дитинство письменника пройшло в містечку Вудлаун неподалік Балтимора. Після закінчення середньої школи Чарльз Белвор навчався в інституті Пратта - провідному вищі США в галузі мистецтва, дизайну й архітектури, а потім - У Колумбійському університеті. У наступні роки викладав в інституті Пратта і Гаучер-коледжі в Балтиморі, працював журналістом-фрілансером у газетах «The Baltimore San» і «The New York Times», спеціалізуючись на питаннях збереження архітектурної спадщини.

Перший роман письменника «Паризький архітектор» був опублікованій у 2013 році в США й невдовзі привернув до себе увагу читачів і критики. В 2015 році Чарльз Белфор став фіналістом престижної Дублінської літературної премії, того ж року його роман увійшов до списку бестселерів «The New York Times».

У передмові до книги Чарльз Белвор написав: «В основу «Паризького архітектора» покладено реальні історичні події, що відбувалися насправді, але за іншої епохи. За часів правління в Англії королеви Єлизавети І почалися масові переслідування католиків, і ті, хто сповідував католицизм, опинилися поза законом. Однак, багато, хто зі священнослужителів відмовився коритися королівськім указам і продовжували потай правити меси в будинках заможних парафіян. У цих же будинках майстерні тесла та муляри споруджували «нори для священиків», щоб ті могли сховатися в них, якщо несподівано нагодяться королівські охоронці… Я переніс події тих далеких років до Парижа часів Другої світової війни, а майстрів єлизаветинської доби перетворив на молодого архітектора… Я хотів показати велику мужність, яка була потрібна за тих часів, щоб в скруті підтримати гнаних…».

Одного разу архітектор-авангардист Люсьєн Бернар стає свідком загибелі людини, переслідуваного німецькими офіцерами. Ця подія викликала в ньому страх, але «його непокоїло, що в ньому виявилося так мало співчуття до ближнього, проте це було й не дивно - він виховувався в родині, де співчуття не існувало». І коли заможний підприємець несподівано пропонує йому велику суму за розробку таємних схованок для жертв репресій, Люсьєн опиняється перед непростим вибором: або ризикнути життям, або відмовитися від справи, в успіх якої він практично не вірить. З кожною сторінкою ця історія стає все більш захоплюючою, адже її автор - не тільки знавець архітектури, але й потаємних куточків людської душі.

 

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри квітня 2021 року

 

Відділ мистецтв перегортає квітневу сторінку календаря «Світ мистецтва»

Літературний калейдоскоп: твори-ювіляри Тараса Григоровича Шевченка

 

 

«Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини» Тарас Шевченко

 

Щороку в березні українці в усьому світі традиційно відзначають день народження великого Кобзаря - геніального поета, класика української та світової літератури Тараса Григоровича Шевченка. Але кожного генія ведуть до безсмертя його визначні твори. У 2021 році відзначають свій ювілей поеми «Гайдамаки» та «Мар’яна-черниця», балади «Утоплена», «Лілея» та «Русалка», повість «Художник» і останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Ці, без перебільшення, шедеври української літератури різні за часом написання, жанром і тематикою, але усі вони мають у собі вогонь душі українського Прометея, що донині зігріває нас теплом свого таланту та висвітлює шлях до великого майбутнього.

 

180 років поемі «Гайдамаки»

Тарас Шевченко почав працювати над поемою «Гайдамаки» наприкінці 1839 року. Він жив тоді у Петербурзі у майстерні будинку Академії мистецтв, де навчався з 1838 року. Перший розділ поеми вперше надруковано в петербурзькому альманасі «Ластівка» 1841 року. Написавши вступ до поеми 7 квітня 1841 року, Шевченко завершив роботу над нею. 8 листопада він особисто подав рукопис «Гайдамаків» до Петербурзького цензурного комітету. Вперше окремим виданням поему опубліковано наприкінці 1841 року з незначними цензурними купюрами у Петербурзі. За життя поета вона виходила друком тричі: у 1841, 1844 та 1860 роках.

«Гайдамаки» - третя після «Тарасової ночі» та «Івана Підкови» поема Тараса Шевченка, присвячена історичному минулому України. Історія народного повстання 1768 року на Правобережній Україні, відомого як Коліївщина, ще з дитинства хвилювала поета. І це не випадково, тому що дід Шевченка Іван був одним з учасників повстання. Малий Тарас виростав серед гайдамацьких пісень, які добре знав і любив співати, слухав перекази і спогади діда та інших свідків тих подій. Це позначилося не тільки на історичній основі поеми, а й на поетиці, загальній ліричній атмосфері твору.  

В основі сюжету «Гайдамаків» лежать події 1768-1769 років. В поемі дві сюжетні лінії: розгортання та хід повстання селянсько-козацьких загонів під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти, а також історія особистого життя Яреми Галайди. В «Інтродукції» описуються події, що стали передумовою Коліївщини, а саме створення конфедерацій у Польській державі, та посилення гніту над народом з боку шляхтичів-конфедератів. Далі ми вперше знайомимося з сиротою-наймитом Яремою, що працює на шинкаря Лейбу. Хазяїн відправляє його з дорученням у Вільшану, де живе його кохана Оксана, дочка титаря. У вечері до шинки вривається зграя шляхтичів, які напившись вимагають у Лейби гроші. Хитрий шинкар радить їм пограбувати титаря, і конфедерати, взявши його за провідника, вирушають до Вільшани. Тієї ж ночі Ярема зустрічається у гаї з Оксаною, маючи намір попрощатися з коханою та вирушити до Чигирина, щоб стати гайдамакою. Тим часом шляхтичі катують титаря до смерті, і, після повернення Оксани, тікають, запаливши церкву і забравши непритомну дівчину з собою. Далі ми переносимось до Чигирина, де гайдамаки збираються для церемонії «освячення ножів» та планують подальші дії. Ярема з Чигирину вирушає до Черкас, де завзято приєднується до різанини. Там його помічає Залізняк, від якого хлопець дізнається про трагедію у Вільшанах, та записує у козацький реєстр під прізвиськом Галайда. Ярема разом із загоном Залізняка опиняється у Вільшані, де дізнається подробиці смерті титаря, але не знаходить ні Оксани, ні Лейби, ні катів-конфедератів. Згодом, діставшись Лисянки, де зійшлися загони Залізняка і Гонти, Ярема несподівано зустрічає Лейбу, який видає себе за гайдамаку. Він, за певну винагороду, допомагає Яремі визволити Оксану, яка знаходиться неподалік, у будинку зайнятому конфедератами. Привізши кохану до Лебедина, Галайда вінчається з нею та вирушає до Умані, де на нас чекає ще одна особиста трагедія. Іван Гонта, бунтівний уманський сотник, руйнуючи місто разом із Залізняком, вбиває двох своїх малолітніх синів-католиків, вірний своїй присязі. Основна частина поеми завершується на тому, що Гонта потайки забирає тіла синів, та ховає їх у степу на тлі палаючої  Умані. Епілог «Гайдамаків», перейнятий сумним настроєм, розповідає про жахливі підсумки Коліївщини та її ватажків Івана Гонти та Максима Залізняка.

Думки самого Шевченка, стосовно подій описаних у поемі, містяться у ліричному вступі, де автор розмірковує над історією козацької України та щиро шкодує про криваву, руйнівну ворожнечу між братніми слов’янськими народами. Таким чином, ми бачимо у «Гайдамаках» подвійний, погляд на Коліївщину: зсередини - з боку самих гайдамаків, учасників і свідків тих подій, у особі Тарасового діда та зовні - з боку їх нащадків, у особі самого Шевченка. 

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти -

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

 

Цікаві факти

Шевченко присвятив поему «Гайдамаки»  Василеві Григоровичу, який брав активну участь у звільненні поета з кріпацтва. У першодруці була відповідна присвята з датою звільнення - 22 квітня 1838 року.

«Гайдамаки» (від тюркського «гайде» - гнати, турбувати) - народні повстанці, переважно з селян та запорізьких козаків, які боролися проти польської шляхти на Правобережній Україні протягом XVIII століття. Вперше вони згадуються в історичних документах 1717 року. Взагалі було три гайдамацьких повстання: 1734 року, 1750 року та найбільше - Коліївщина - 1768.

Окрім спогадів діда та народної творчості Шевченко знав про гайдамаків і Коліївщину також з творів українських, польських та російських авторів, зокрема Д. Бантиша-Каменського, М. О. Максимовича та М. Чайковського.

Іменник «галайда» означає «безпритульний, бродяга», а «галай» - це «запальна людина, зірвиголова»; як бачимо, обидва значення підходять для описання Яреми.  Як писав сам Шевченко, Галайда - це «вполовину видуманий» персонаж, маючи, напевно, на увазі, що багато хто з повстанців міг бути його прототипом зі схожою долею.

Сцена вбивства Гонтою своїх синів не є історичним фактом, Шевченко запозичив її з повісті «Вернигора» М. Чайковського. А от вбивство титаря дійсно згадується в історичних документах 1766 року, проте у народній пам’яті воно поєднане з пізнішими подіями часів Коліївщини.

 

180 років поемі «Мар'яна-черниця»

Поема Тараса Шевченка «Мар’яна-черниця» орієнтовно датується 1841 роком, підставою для чого є авторська дата, якою позначено в рукописі віршовану присвяту (вступ) - 22 листопада 1841 року, а також помітка видавця О. Корсуна на автографі про отримання його від 18 січня 1842 року. Цей твір так і не було завершено: Шевченко  підготував до друку лише початок поеми та відправив його у чистовому автографі в редакцію харківського альманаху «Сніп» разом із віршем «Вітер з гаєм розмовляє». Проте у «Снопі» поема так і не вийшла. Вперше частину її під назвою «Черниця Мар’яна», без вступу, відредаговану з чорнового рукопису, опублікував П. Куліш у журналі «Основа» 1861 року. Варіант поеми разом із вступом, за неточною копією автографа, що належала О. І. Псьол,  з’явився вперше у петербурзькому виданні «Кобзаря» 1914 року. Можливість надрукувати текст поеми за автографом, який з 1842 року зберігався в архіві О. Корсуна та його сина, з’явилася лише у 20-х роках ХХ століття.

Шевченко присвятив «Мар’яну-черницю» Оксані К…ко, в якій дослідники згодом виявили Оксану Степанівну Коваленко, дитячу подругу поета та його перше кохання. Сюжет поеми подається як розповідь сліпого кобзаря про долю дівчини Мар’яни, що народилась у заможній родині та ще в дитинстві втратила батька. Мар’яна виростає гарною дівчиною і матір має намір віддати її заміж за старого багатого сотника Івана. Проте у доньки вже є коханий: її серце обрало бідного юнака Петра. Молоді закохані зустрічаються чергової ночі і Мар’яна розповідає Петрові про материні наміри. Хлопець вирішує податися на пошуки  кращої долі і просить кохану дочекатися його повернення. На цьому закінчується недописана поема, проте, плани Шевченка, щодо подальшого сюжетного розвитку, принаймні доля головних героїв, зрозуміла ще на початку. Долю Мар’яни ми можемо бачити вже у назві твору: не дочекавшись коханого і не бажаючи виходити заміж за нелюба, дівчина постригається у черниці. Що ж до Петра, то він, імовірно, приєднується до козаків, потім втрачає зір під час бою і доживає старості сліпим кобзарем, який і розповідає нам цю історію.

Тяжка доля української дівчини, жінки укупі з нещасливим коханням є лейтмотивом поетичної творчості Тараса Григоровича Шевченко. Сама Україна у його творах нерідко порівнюється з молодою дівчиною, що була обманута, збезчещена та змордована ворогами.

«Мар'яно! Мар'яно!

Чом ти не убога! Чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

3 ким коли стояла. Питала б сама,

Сама свого серця; дала б йому волю

Любить, кого знає. Я б тебе сховав

 Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

Моя доля, моє щастя,

Ти, моя Мар'яно.

Чом не ти в сірій свитині,

Чом я не в жупані?»

 

Цікаві факти

Оксана Степанівна Коваленко - перше кохання Тараса Шевченко. Вони були однолітками, мешкали по сусідству і росли у близькій дружбі. Родичі не сумнівалися в їх майбутньому одруженні. Проте Шевченко розлучився з Оксаною назавжди у 1829 році, коли був змушений виїхати разом із прислугою поміщика Павла Енгельгардта з Кирилівки до Вільна. Згодом, залишившись сиротою, Оксана Коваленко, вийшла заміж за кріпака з сусіднього села Пединівки Карпа Сороку.

Віршований вступ-присвята «Вітер в гаї нагинає…» спочатку видавався як окремий твір і тільки на початку 1910-х років був ідентифікований як частина поеми «Мар’яна-черниця».

В рукописній збірці поезій 1843-1845 років «Три літа», що засвідчила розквіт поетичного генія Тараса Шевченка, є вірш під назвою «Маленькій Мар’яні». Він цілком міг бути присвячений героїні поеми.

На полях рукопису «Мар’яни-черниці» Шевченко залишив ряд малюнків, проте лише декілька з них були ілюстраціями до поеми.

Музику до окремих частин поеми писали свого часу такі українські композитори як М. В. Лисенко та П. І. Сениця.

 

180 років баладі «Утоплена»

Датою написання балади «Утоплена» Тараса Шевченка вважається 8 грудня 1841 року. Вперше опублікована у харківському альманасі «Молодик». Чистовий автограф балади Шевченко надіслав Г. Квітці-Основ’яненку, який переслав його засновнику альманаху І. Білецькому.

Сюжет «Утопленої» Шевченко імовірно запозичив з народної творчості. Балада розповідає про трагічну історію матері та доньки. Молода, гуляща вдова народила позашлюбну доньку та покинула її напризволяще. Селяни виходили дівчинку і та виросла справжньою красунею на заздрість матері, що швидко старіла та втрачала привабливість. Вдова вирішила отруїти дівчину, але після невдалої спроби, запропонувала доньці піти разом до річки. Увійшовши у воду мати почала топити доньку. На допомогу дівчині кинувся молодий рибалка, один з її багатьох палких прихильників, проте було запізно. Жорстока вдова загинула разом із бідолашною донькою, а потім втопився і рибалка, не витримавши втрати коханої. Відтоді щоночі, у тому проклятому місці, що заросло осокою, з води на різні береги виходять страшна розхристана матір і молода дочка разом з коханим.

У баладах Тараса Шевченка, як ми можемо бачити на прикладі «Утопленої», немає домінування притаманних цьому жанру містики та жаху. Сюжети усіх своїх творів Кобзар брав з реального життя, а містика в них слугувала лише інструментом художнього оформлення.      

Цікаві факти

Сам Шевченко у листі до Квітки-Основ’яненка називає баладу «Ганнуся» і сумнівається у її якості, вважаючи що вона «бецезна» («похабна»).

Як і два інших твори Тараса Шевченка 1841 року: вірш «Вітер з гаєм розмовляє» та поема «Мар’яна-черниця», балада «Утоплена» починається зв’язкою «вітер-гай», а саме «Вітер в гаї не гуляє…». Таким чином, усі три твори цього періоду мають співзвучний початок. 

З того часу ставок чистий

Заріс осокою;

Не купаються дівчата,

Обходять горою;

Як угледять, то хрестяться

І зовуть заклятим...

Сумно-сумно кругом його...

А вночі, дівчата,

Випливає з води мати,

Сяде по тім боці;

Страшна, синя, розхристана

І в мокрій сорочці,

Мовчки дивиться на сей бік,

Рве на собі коси...

А тим часом синя хвиля

Ганнусю виносить.

Голісінька, стрепенеться,

Сяде на пісочку...

І рибалка випливає,

Несе на сорочку

Баговиння зеленого;

Поцілує в очі -

Та і в воду: соромиться

На гнучкий дівочий,

На стан голий подивиться...

І ніхто не знає

Того дива, що твориться

Серед ночі в гаї,

Тілько вітер з осокою

Шепче: «Хто се, хто се

Сидить сумно над водою,

Чеше довгі коси?»

 

175 років баладі «Лілея»

Баладу «Лілея» Шевченко написав 25 липня 1846 року в Києві під час роботи у Археографічній комісії. Датується за чорновим автографом на окремому аркуші. Остаточний текст з невеликими виправленнями переписаний Шевченком 6 березня 1858 року у Нижньому Новгороді. Вперше «Лілею» надруковано в львівській газеті «Слово» 1862 року.

В основі балади - народнопісенний мотив перетворення дівчини або хлопця на рослину. Сюжет розкривається у монолозі Лілеї, яка розповідає трагічну історію свого життя коханому Королевому Цвіту. Ми дізнаємося, що колись Лілея була людиною, позашлюбною донькою кріпачки і пана. Після ранньої смерті збезчещеної матері, батько взяв її до себе на виховання. Коли дівчина виросла, так і не знаючи чия вона дочка, пан покинув її та поїхав. Обурені та розлючені селяни спалили панській маєток, а Лілею остригли, осміяли та кинули напризволяще. Дівчина померла зимою під тином, а весною процвіла білою квіткою, викликавши загальне захоплення. Завершуючи розповідь, Лілея скаржиться Королевому Цвіту на свою долю, яка змусила її у вигляді квітки веселити тих самих людей, що повинні у їх з матір’ю смерті.

У баладі «Лілея» Шевченко підіймає не лише морально-етичну, але й соціальну проблематику. Разом із огидною поведінкою панів, які безчестять молодих дівчат, засуджується також нетерпимість громади до покриток та їхніх дітей. Перетворення героїні на білу лілею показує її чистоту і беззахисність перед жорстокими родовими звичаями та забобонами селян. Композиція балади у формі емоційного монологу Лілеї без жодних коментарів з боку автора, що максимально заглиблює читача у психологію героїні, стала новим явищем для баладної поетики Тараса Шевченка та української літератури.

Цікаві факти

Безпосереднім поштовхом до написання балади, за слушним припущенням Т. І. Комаринця, послужив запис народної пісні «У Києві на ринку п’ють козаки горілку…» в Шевченковому альбомі 1846-1850 років, у якій ідеться про перетворення брата й сестри на квітки.

Лілея - міфологічний символ чистоти й цнотливості; «у деяких народів вважалося, що у вигляді лілеї з’являються душі померлих і що лілеї виростають на могилах безневинно засуджених»; цей символ використовується в мистецтві романтизму й символізму.

За мотивами балади «Лілея» створено однойменний балет К. Данькевича, симфонічну поему Г. Майбороди та фільм-балет «Лілея», поставлений кіностудією імені О. Довженка.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий Цвіте,

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий

Святий Боже милий!»

І заплакала Лілея,

А Цвіт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

 

175 років баладі «Русалка»

Балада Тараса Шевченка «Русалка» датується за чорновим автографом 9 серпня 1846 року, Київ. Як і «Лілея», була переписана з невеликими виправленнями у березні 1858 року в Нижньому Новгороді. Вперше надрукована в журналі «Вечерниці» 1862 року.

В основі сюжету балади «Русалка» - народні повір’я про русалок, русальні пісні. Балада розповідає про тяжкий злочин та заслужену кару грішної жінки, яка народила у панських палатах позашлюбну дочку та втопила її у Дніпрі, сподіваючись, що дівчинка, обернувшись русалкою, помститься легковажному батьку. Новонароджена русалка чекала, поки матір приведе пана до берега, проте жінка забула свій намір та продовжила своє розпусне життя у палатах. Рокової ночі матір вийшла прогулятися до річки та була схоплена русалками, які граючись залоскотали її та затягли на дно. Тільки одна русалка не приєдналася до цих веселощів.

У цьому творі Шевченко протиставляє розпусну матір, яка вбила свою дитину, та доньку, яка мала право та можливість помститися, але пробачила  своїй вбивці. Поет вже використовував образи русалок у попередніх баладах «Причинна» та «Утоплена», де фантастичний елемент так само служив розкриттю соціальних конфліктів. У баладі «Русалка» використано також мотиви й образи народних пісень про матір, яка топить у Дунаї позашлюбну дитину.

Цікаві факти

Народні повір’я про русалок  давали сюжети для багатьох творів слов’янських, російських, українських романтиків, зокрема: «Рибка» А. Міцкевича, «Русалка» О. Пушкіна, «Майская ночь, или Утопленница» М. Гоголя, «Русалка» Лесі Українки, «Русалки» М. Маркевича тощо. 

«Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

Залоскочи, моє серце,

Нехай не сміється

Надо мною, молодою,

Нехай п'є-уп'ється

Не моїми кров-сльозами -

Синьою водою

Дніпровою. Нехай собі

Гуляє з дочкою.

Пливи ж, моя єдиная.

Хвилі! мої хвилі!

Привітайте русалоньку...» -

Та й заголосила,

Та й побігла. А я собі

Плила за водою,

Поки сестри не зостріли,

Не взяли з собою.

 

165 років повісті «Художник»

Повість «Художник» була написана Тарасом Шевченко російською мовою у період з 25 січня по 4 жовтня 1856 року під час заслання у Новопетровському укріпленні. Так само, як інші повісті Шевченка, вона не була надрукована за життя автора. Перша публікація «Художника» відбулася 1887 року у журналі «Киевская старина».

«Художник» є значною мірою автобіографічним твором та містить багато відомостей про життя Тараса Шевченка в період його перебування у Петербурзі й навчання в Академії мистецтв. Майже всі герої повісті - це друзі  Шевченка, серед яких його товариші по навчанню та благодійники, що піклувалися його звільненням з кріпацтва. Окрім важливих автобіографічних даних, що доповнюють наше уявлення про художні смаки, естетичні погляди, наукові та соціальні інтереси, а також інтимне життя Тараса Шевченка, «Художник» цікавий, як документ епохи, що містить глибокі, яскраві характеристики видатних діячів культури того часу та детально описує мистецьке життя у Петербурзі.

Сюжетно повість складається з двох частин. В першій розповідь вкладено в уста художника , в образі якого синтезовано риси й учинки Івана Максимовича Сошенка і погляд зрілого Шевченка на події та оточення часів власної молодості. Сюжет розповідає про зустріч художника з юним талановитим кріпаком та подальше планування й виконання проекту звільнення останнього групою відомих і впливових петербурзьких митців. В другій частині спогади Шевченка подаються у формі листів героя, вже вільного, молодого й перспективного художника, до свого старшого товариша, , що переїхав з Петербурга до провінції. Спочатку ці листи сповнені щирого захоплення молодого митця життям та навчанням у мистецькому середовищі Петербурга. Герой має неабиякі успіхи у навчанні в Академії мистецтв і вже готується до важливого екзамену, проте доля готує йому зовсім інше випробування. Молодий художник до нестями закохується у свою юну сусідку, ученицю, а згодом і натурницю, Пашу. Листування припиняється, і нарешті, від спільного друга, «незабвенный благодетель» дізнається, що його вихованець кидає навчання та одружується з Пашею, яка вже встигла завагітніти від безпутного мічмана, тимчасового постояльця. Художник-оповідач приїжджає до Петербурга, але запізно: він встигає тільки відвідати свого протеже у лікарні, з пошкодженим розумом, за декілька днів до його смерті.

Образ героя, обдарованого кріпака-малярчука, а згодом молодого художника, захопленого мистецтвом та життям мистецької богеми, є суто автобіографічним у першій частині. У другій - риси автобіографізму властиві  психологічній «біографії» героя, тоді як історія фатального одруження й трагічна розв’язка узяті з реального життя декого з колег-художників Шевченка. З листів молодого художника ми дізнаємось також про невдалий шлюб його кумира та загального улюбленця «Карла Великого», так у повісті називають Карла Брюллова. Проте, на відміну від наївного та недосвідченого колишнього кріпака, славетний художник пережив цю трагедію гідно, як справжній митець: він поклав останок свого недовгого життя на вівтар високого мистецтва. Ці персонажі в повісті Шевченка помирають майже одночасно, та навіть в смерті проявляється їх протилежність: Карл Брюллов, як і в реальному житті, помирає під час перебування у Римі, виснажений тяжкою працею над своїми останніми шедеврами. Отже, центральна ідея повісті Тараса Шевченка «Художник» виражається у трагічному протистоянні романтики творчого та жорстокості реального життя, високого мистецтва та суворого побуту.

Цікаві факти

Як і усі російськомовні повісті Тараса Шевченка, створені під час перебування у Новопетровському укріпленні, «Художник» підписаний псевдонімом «Кобзар Дармограй». Шевченко не підписував повісті власним ім’ям по-перше, через офіціальну заборону писати, а по-друге, щоб відокремити їх від поетичних творів.

У повісті «Художник» Шевченко продовжує тему талановитого кріпака, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музикант».

Іван Максимович Сошенко - український художник і педагог, один з найближчих друзів Тараса Шевченко, що брав активну участь у його визволенні з кріпацтва. У повісті «Художник» Шевченко описує їхнє доленосну зустріч у Літньому саду Петербурга.

Прототипом Паші, фатального кохання молодого героя повісті, була Марія Яківна Європеус, натурниця, муза і найтриваліше захоплення Тараса Шевченка, обставини знайомства з якою детально зображені в повісті.

Історію фатального одруження та трагічної загибелі, що спіткали молодого героя повісті «Художник», Шевченко запозичив з відомостей про трагічні обставини особистої долі своїх сучасників, відомих художників  О. В. Тиранова та П. А. Федотова, які закінчили своє життя в лікарні для душевнохворих.

 

160 років віршу «Чи не покинуть нам, небого»

«Чи не покинуть нам, небого» - це останній вірш Тараса Шевченка, який він написав 14-15 лютого 1861 року за 10 днів до смерті. Вірш записаний на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета 1860 року. Вперше надрукований в журналі  «Основа» 1861 року.

Вірш «Чи не покинуть нам, небого» написаний у формі звернення поета до своєї Музи. Шевченко передчував свою смерть, готувався до неї, про що свідчить прощальний настрій вірша. Проте, не зважаючи на трагічний ліризм, Шевченко наповнює свою останню поезію елементами бурлеску. Ми бачимо, що навіть перед обличчям смерті Великий Кобзар не втратив творчого запалу, гострого розуму та почуття гумору, що були притаманні йому протягом усього недовгого та важкого, але такого плідного життя.

 

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать...

Весела хата, щоб ти знала!..

 

 Цікаві факти

Під першими 36 рядками Шевченко поставив дату «14 февраля», це дає привід вважати, що він спочатку вважав першу частину вірша закінченим твором.