* * * 2024 * * * 255 років від дня народження Івана Котляревського* * * 2024 * * * М210 років від дня народження Тараса Шевченка * * * 2024 * * * 150 років від дня народження Августина Волошина, президента Карпатської України * * * 2024 * * * 100 років від дня народження Павла Загребельного * * * 2024 * * * 450 років із часу видання першої друкованої книги в Україні «Апостола» * * * 2024 * * * 100 років з дня написання першого українського науково-фантастичного роману «Сонячна машина» Володимира Винниченка* * * 2024 ***За рішенням ЮНЕСКО Рік кінорежисера Сергія Параджанова * * * 2024 * * * Книжкова столиця світу 2024 року — французьке місто Страсбург* * *

неділю, 17 березня 2024 р.

Акорд волі 15 березня 1939 року: Карпатська Україна і президент Августин Волошин: 150 років від дня народження

 

 

«У нашій історичній та церковній традиції небагато прикладів, коли духовні особи ставали на чолі політичних чи визвольних рухів. Але тут маємо неординарну постать, котра вартує на особливу увагу… Як особа та чільний представник того, що діялося, отець Августин є уособленням певних мрій і намагань, певного довготривалого процесу, який завершився і яскраво проявився під його проводом у ці часи…» (Любомир Гузар, український релігійний діяч)

 


У сузір’ї визначних постатей в історії української державності ХХ століття вагоме місце посідає Августин Волошин — талановитий педагог, науковець, релігійний, культурно-освітній, громадсько-політичний і держаний діяч, греко-католицький священник Мукачівської єпархії, президент Карпатської України (1939). 

Творча спадщина Августина Івановича Волошина багата й різноманітна: новелістика, драматургія, публіцистика, наукові дослідження, підручники для народних шкіл, гімназій та вчительських семінарій з мови, літератури, математики, фізики, педагогіки, дидактики, логіки, методики, громадсько- культурного і політичного життя краю. 

Великою заслугою Августина Волошина як публіциста є захист української мови та національного синьо-жовтого прапора. За саможертовну працю для утвердження української державності Указом президента України від 15 березня 2002 року Августину Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.

Августин Іванович Волошин народився 17 березня 1874 року в селі Келечин (тоді Волівського округу, Мармароський комітат, Угорське королівство, Австро-Угорщина, нині — Міжгірського району на Закарпатті, Україна) у родині греко-католицького священника, де панували українські звичаї і традиції, що сприяло формуванню в нього національної свідомості. 

З 1883 до 1892 року Августин Волошин навчається в Ужгородській гімназії. Особливістю гімназії було те, що це був один із старійших навчальних закладів, якому на той час виповнилося 250 років. Тут велика увага приділялася вивченню не лише гуманітарних, але і природничих наук. Під час навчання талановитого юнака запримітив єпископ Юлій Фірцак, який опікувався Ужгородською гімназією, і запропонував йому продовжити освіту на теологічному факультеті  Католицького університету Петера Пазманя в Будапешті. У 1982 році Августин Волошин дав згоду, але провчився в ньому тільки рік (завадила хвороба). У 1893 році Августин Волошин переїхав до Ужгорода і тут у 1896 році закінчив навчання в Ужгородському теологічному ліцеї.

6 жовтня 1896 року Августин Волошин заручився з Іриною Петрик, донькою професора Ужгородської гімназії і того самого року одружився з нею. На все життя Ірина стане надійним його помічником. Ірина Іванівна, хоча не вважала себе професійним педагогом, все ж зробила свій внесок у розвиток освіти краю. У 1909 році разом із сестрою Волошина Ольгою відкрила «Маріанську конгрегацію греко-католицьких дівчат». Заслугою Ірини Волошинової є і те, що в 1921 році вона виступила ініціатором створення «Жіночого Союзу», який у міжвоєнний період провів низку просвітницьких і політичних заходів у краї.  Ірина Іванівна вписала своє ім’я до головних благодійників карпатського краю. У 1933 році Ірина і Августин передали свій власний будинок на вулиці Ракоці під сиротинець. Вартість його становила близько 300 тисяч чеських крон.

22 березня 1897 року Августин Волошин був висвячений і почав служити капеланом Цегольнянської Преображенської церкви в Ужгороді. Усвідомлюючи, що набутих знань для серйозної громадської діяльності замало, він наполегливо готується і успішно складає в 1897 році іспити, які дають йому право працювати вчителем народних шкіл. Він добре знав чеську, німецьку, угорську, сербську, словацьку, латинську та грецьку мови.

Пізніше Августин Іванович Волошин закінчив вищу педагогічну школу в Будапешті і в 1899 році одержав диплом викладача математики, а в 1900 році — фізики. Глибоко вивчав богослов’я, захистив докторську дисертацію. Від 1900 року Августин Волошин — викладач, а з 1917 до 1938 року — директор Ужгородської учительської семінарії, яка підготувала сотні національно свідомих вчителів, що безпосередньо долучилися до національного відродження Закарпаття.

Упродовж довгих років педагогічної праці в семінарії він викладав фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, психологію та інші дисципліни, з усіх цих предметів написав шкільні підручники і став провідним вченим-педагогом краю. Августин Іванович Волошин вважав, що для забезпечення ефективності навчально-виховного процесу і надання йому національного характеру неприпустимим є переклад чеських чи угорських підручників. Навчальна література, переконував вчений, має бути оригінальною, написаною місцевими авторами, з використанням місцевого матеріалу. Так він реалізував свою програму національної освіти, наближав Закарпаття до загальноукраїнського освітнього рівня.

У 1906—1929 роки професор Августин Волошин викладав також педагогіку в Ужгородській духовній семінарії. Педагогічну діяльність поєднував з роботою греко-католицького священика. Він боронив традиційний обряд, відіграв провідну роль в акції збереження церковнослов’янської мови в богослужінні та кирилиці, в друкуванні книжок. Готував катехизтичні проповіді, підготував «Малий катехизм», «малу» і «середню» Біблію, які також підпорядковувалися потребам шкільного навчання й морального виховання. За багатолітню саможертовну працю Папа Римський Пій XII призначив Августина Івановича Волошина своїм таємним камерарієм (папський прелат).

 

Перший номер газети «Наука» за 1912 рік (титульна сторінка)


Значну частину свого творчого життя Августин Волошин присвятив журналістській діяльності. У 1903—1914 роки він редагує популярну газету «Наука», де вміщує статті з різних галузей знань. Газета була заснована 1897 року в Ужгороді як друкований орган «Общества Святого Василія Великого», а від 1902 — його правонаступника видавництва «УНІО». «Наука» відіграла важливу роль у культурному і громадському житті краю. Августин Іванович був також одним із засновників і співпрацівників тижневика «Русин» (1920—1921) і щоденної газети «Русин» (1923), входив до редакційних комітетів і дописував до газети «Українське слово» (1932—1938), журналів «Підкарпатська Русь» (1923— 1938), наукового збірника товариства «Просвіта в Ужгороді» (1922—1938). За його редакцією в Ужгороді виходив щомісячний релігійний журнал «Благовістник» (1922—1938). З 1902 до 1924 року він упорядковував щорічний календар «Місяцеслов», який виконував роль літературного альманаху.

Активна громадсько-політична діяльність Августина Івановича Волошина припадає на 20—30-ті роки XX століття. В 1902 році він виступає ініціатором і одним із засновників видавничого акціонерного товариства «УНІО», яке мало свою друкарню й книгарню. До 1938 року «УНІО» випустило сотні шкільних підручників, книжок і брошур. За ініціативи Августина Волошина в Ужгороді в 1920 році створюється товариство «Просвіта», почесним головою якого він став. Закарпатська «Просвіта» відіграла позитивну роль у поширенні освіти в Підкарпатській Русі та пробудженні національної свідомості широких мас українців, підтримувала тісні зв’язки з галицькою «Просвітою». Августин Іванович цікавився галицьким культурним і освітнім життям, пресою, літературою.

Августин Іванович Волошин не був політиком-професіоналом, але тогочасні суспільно-політичні умови життя Закарпаття спричинилися до його широкої участі в громадських і політичних справах. У 1925—1929 роках він був послом (депутатом) Чехословацького парламенту від Християнсько-народної партії Закарпаття. Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці активно виступали за об'єднання Карпатської України з іншими українськими землями. 21 січня 1919 року на Народних Зборах у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку Карпатської України з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація не дозволила здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі. 

На основі рішень Сен-Жерменського (1919 р.) і Тріанонського (1920 р.) договорів Підкарпатська Русь була включена до складу Чехо-Словацької республіки на правах автономії, але тільки 1938 року празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України. Першу адміністрацію Підкарпатської Русі (таку офіційну назву набуло Закарпаття) очолили Андрій Бродій та Степан Фенцик, проте вони швидко дискредитували себе. 27 жовтня 1938 посаду прем'єр-міністра обійняв доктор теології Августин Волошин, автор багатьох праць з педагогіки, людина яка мала великий авторитет серед широких мас населення. На його долю випала нелегка місія очолювати уряд саме в період вкрай напруженої міжнародної обстановки, коли «сильні світу цього» готували нову світову війну.

15 березня 1939 року було проголошено про повну державну самостійність Карпатської України. Президентом було обрано Августина Волошина. Завдяки його діяльності в краї відбувалися важливі перетворення. Формувалися національні збройні сили (Карпатська Січ), організовувалося навчання командного складу. Створювалися органи влади на місцях. Налагоджувалася робота промисловості, пошти, транспорту, впорядковувалися залізничні й шосейні шляхи, споруджувалися литовище й радіостанція в Хусті. З дев’яти лікарень краю п’ять було відкрито в період автономії. Створювався Національний фонд, відбувалися перетворення і в галузі освіти. У Воловому (тепер Міжгір’я) відкрито Вищу промислову школу. В Хусті заснувався університет, куди планувалося переведення Українського Вільного Університету (УВУ) з Праги. Запроваджувалося викладання українознавства. Видавалося десять українських газет і журналів, працював театр. Навчання переводилося на українську літературну мову. Нею послуговувалися в урядових установах, вона звучала в усіх сферах діяльності Карпатської Січі. Молодь до 18 років об’єднувалася в «Пласті». Готувався випуск українських грошових знаків (гривень і шагів), поштових марок.

Проголошення незалежності Карпатської України відбулося в умовах вторгнення в ніч з 13 на 14 березня армії Королівства Угорщина. Німецький консул Гомілкар Гофман передав Августину Волошину телеграму від Адольфа Гітлера, щоб територія краю була передана Королівству Угорщина без бою. Президент Августин Волошин дав гідну відповідь: «Хоч Карпатська Україна хоче жити в мирі зі своїми сусідами, однак зі зброєю в руках виступить проти всіх, хто задумав би порушити її свободу та державні кордони» Такою була воля народу… Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.

Після окупації Карпатської України Августин Іванович Волошин покидає свій рідний край і поселяється в Празі. Там з квітня 1939 до травня 1945 року працював в Українському Вільному Університеті доктором філософії, яким він став 30 жовтня 1938 року У 1938—1939 роках колегія професорів обрала Августина Волошина професором педагогіки. До виконання своїх обов’язків він приступив восени 1939 року Читав курси педагогічної методології, методики навчання мови та історії, навчання арифметики та природничих наук, укладав нові підручники. У 1940—1941 роках його обрано деканом філософського факультету. У квітні 1945 року він стає ректором Українського Вільного Університету — останнім ректором його празького періоду.

Закінчувався 1944 рік. Друга світова війна вступала у свою завершальну стадію. Разом з фронтом, будучи його складовою частиною, просувався вперед і так званий 4-й департамент СМЕРШу. Серед низки його завдань було «виловлення і знешкодження українських буржуазних націоналістів». Перше знайомство Волошина з працівниками СМЕРШу відбулося 11 травня 1945 року у Празі. У нього забрали ключі від ректорської канцелярії та архів Українського Вільного Університету, а за кілька днів Августин Іванович був заарештований.  Під час арешту Волошинові сповнилося 70 років.

В особливий справі Августина Волошина є повідомлення: «Задержан 15 мая 1945 года в Праге-16, ул. Подлипками, 12. При задержании изъята круглая печать с подписью “Президия правительства Подкарпатской Руси”». Августина Волошина вивезли до московської в’язниці Лефортово, потім перевели в Бутирську тюрму. Допитували два слідчі по п’ять-шість годин то вдень, то вночі. Хворий і знесилений, він тяжко терпів допити. З дня на день здоров’я його погіршувалося. 19 липня 1945 року в Бутирській тюрмі закінчилося життя славного сина українського народу, президента Карпатської України Августина Івановича Волошина. Зберігся «Заповіт», який він написав 19 серпня 1944 року у Празі: «… лиш загально християнська етика, що стоїть над народами й державами, може забезпечити й нашому народові почесне місце в родині цивілізований націй…».


 

Література про життя та діяльність Августина Волошина

 


Вегеш М. М. Августин Волошин — будівничий української державності за Карпатами / Микола Вегеш. —  Вид. 2-ге. — Київ : Парламентське вид-во, 2021. — 472 с., іл. —  (Серія «Політичні портрети»).

У книзі висвітлюється життєвий шлях і багатогранна діяльність Августина Волошина (1874–1945) — Героя України (2002), президента Карпатської України (1939), видатного культурного, громадсько-політичного і державного діяча, загальновизнаного лідера українського національно-культурного напряму в міжвоєнному Закарпатті, з іменем якого цілком закономірно пов’язують національне відродження закарпатських українців у першій половині ХХ ст. Розповідається про історичні умови формування світогляду, національно-культурної орієнтації та політичних поглядів А. Волошина, його церковно-релігійну, культурно-освітню, педагогічну і громадсько-політичну працю та діяльність на чолі автономного уряду Підкарпатської Русі — Карпатської України і внесок у розбудову карпато-української державності напередодні Другої світової війни, а також про життя в еміграції і останні дні президента Карпатської України, закатованого 75 років тому в радянських в’язницях. Автори акцентують увагу на дискусійних питаннях, пов’язаних насамперед з політичною діяльністю Волошина та оцінкою Карпатської України як одного з етапів українського державотворення і феномену української історії. 

 

Вегеш М. М. Карпатська Україна. Документи і факти : монографія. — Ужгород : Карпати, 2004. — 432 с.

У монографії доктора історичних наук, професора Ужгородського національного університету Миколи Вегеша «Карпатська Україна. Документи і факти» на основі введених до наукового обігу архівних та опублікованих джерел, мемуарів, матеріалів періодики, величезного масиву монографічної літератури, системно висвітлюються взаємопов'язані проблеми комплексної теми: міжнародне становище Закарпаття наприкінці 30-х років минулого століття та вплив міжнародного фактору на соціально-економічний, суспільно-політичний і національно-культурний розвиток краю, аналізуються головні етапи еволюції державно-правового статусу Підкарпатської Русі - Карпатської України.

 


***

 

  • Августин Волошин як український державник, педагог і релігійний діяч : матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 130-річчю від дня народження Героя України, о. Августина Волошина і 65-річчю проголошення Карпатської України (16 березня 2004 року) КНУ імені Тараса Шевченка ; Центр українознавства ; Патріархія Української греко-католицької церкви. — Київ, 2004. — 148 с.
  • Борисова О. В. Історія української державності : підручник у 2-х т. / О. В. Борисова, А. О. Климов. — Т. 2. 1917—2017 рр. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2018. — 464 с.
  • Вегеш М. М. Волошин Августин Іванович (1874—1945) / М. М. Вегеш, С. В. Віднянський // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2013. — Т. 1 : А — В. — С. 626—627.
  • Виступ прем’єр-міністра Карпатської України Августина Волошина при відкритті першого засідання сейму Карпатської України // Історія України : Джерельний літопис / за ред. Червінського В. І. та Обушного М. І. — Київ : КВІЦ, 2012. — С. 527—528. 
  • Гаврилів ДІ. Західна Україна у 1921—1941 роках :  нарис історії боротьби за державність : монографія. — Львів Видавництво Львівської політехніки, 2012. —472 с.
  • Даниленко О. В. Августин Волошин // Видатні постаті в історії України ХХ ст. : Короткі біографічні нариси : довід. вид. / В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька та ін. — Київ : Вища школа, 2011. — 80—83.
  • Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921—1939 рр.). — Київ : Видавничий Дім «Альтернативи», 1999. —336 с. — (Україна крізь віки).
  • Малик Я. Історія української державності / Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна. — Львів : світ, 1995. — 248 с.
  • Маркусь В. Волошин Августин (1874—1945) //  Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т 1. Перевидання в Україні / гол. ред. В. Кубійович ; заст. гол. ред. М. Глобенко ; Наукове товариство ім. Шевченка. — Львів, 1993. — С. 315.
  •  Політичне життя у Закарпатті у 20—30-ті роки ХХ ст. // Політична історія України : навч. посіб. / В. А. Греченко, В. І. Танцюра, В. В. Калініченко та ін. — 2-ге вид., доповн. — Київ : Академвидав, 2008. — С. 355—357. 
  • Проголошення самостійності Карпатської України [Закон Ч. 1] // Історія України : Джерельний літопис / за ред. Червінського В. І. та Обушного М. І. — Київ : КВІЦ, 2012. — С. 526. 
  • Ступарик Б. М. Волошин Августин (1874—1945) // Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник для студентів ВНЗ : у 2 кн. Кн. 2. ХХ століття / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 236—242.



Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

середу, 13 березня 2024 р.

Гетьман Іван Мазепа та неповторна доба на зламі XVII — XVIII століть

 


Іван Степанович Мазепа — одна з найвидатніших та найсуперечливіших постатей української історії, військовий, політичний і державний діяч. Період правління Івана Мазепи припадає на кінець XVII — початок ХVІІІ століття. Це був надзвичайно складний час в історії української державності. Іван Степанович, маючи природний глибокий розум, добру освіту, талант блискучого політика і дипломата, понад двадцять років утримував гетьманську булаву та, безперечно, доклав багато зусиль для об’єднання українських земель в одній державі, створення регулярного війська, стабілізації суспільного життя після часів Руїни, дбав про піднесення освіти, науки і мистецтва.

Майбутній гетьман походив з родини українського шляхтича Стефана-Адама Мазепи-Колединського. Освіту здобув спочатку в Києво-Могилянській колегії, а згодом удосконалював свої знання в Краківській академії, при дворі короля Яна Казиміра ІІ. Навчався Іван Мазепа артилерійській справі у місті Девентер (Голландія), потім — у Варшавському єзуїтському колегіумі.  У 1666—1668 роках здобував науку у Франції, Італії, Німеччині. Окрім української, польської, латинської, добре знав французьку, італійську, німецьку та татарську, майстерно володів словом і пером.

Його стрімке службове сходження розпочалося в роки правління гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. Іван Мазепа отримав посаду генерального осавула, виконував дипломатичні доручення. В 1687 році на козацькій ради Мазепа був обраний гетьманом Війська Запорозького і головою козацької держави на Лівобережній Україні. Після Богдана Хмельницького Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Він так формулював свої принципи, запозичені з авторитетного для нього твору «Володар» італійського мислителя Ніколо Макіавеллі: «Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу…».

З початку гетьманування Іван Мазепа займався питанням поліпшення боєздатності козацького війська шляхом зміни його структури. Наприкінці  XVII — початку ХVІІІ століття найбільш мобільною частиною українських військових сил, з високим рівнем підготовки, якістю озброєння та спорядження стали наймані частини —охотницькі полки. Вони активно використовувалися як для підтримки внутрішньополітичного курсу, так і в зовнішніх конфліктах. Їх кількість зросла з 7 до 10 полків.

Реформи та заходи, які проводив гетьман у галузі судочинства й податків, свідчать про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Опорою центральної влади були козацька старшина, економічною основою існування, якої були успадковані, надані гетьманом і полковниками, куплені, зайняті на незаселених землях маєтності. Іван Мазепа докладав зусилля для збереження за містами магдебурзького права. Гетьманськими універсалами регулювалися взаємини між міщанами та козаками.

Розквіт України гетьман пов’язував з розвитком освіти, культури. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і селах Іван Мазепа закладав школи, бурси, шпиталі і друкарні. Він був меценатом мистецтва й науки, опікувався Києво-Могилянською академією, яка, завдяки його зусиллям, отримала академічний статус у 1701 році і стала першим вищим навчальним закладом у Східний Європі. Студентам академії гетьман надавав щороку 1000 золотих на стипендії, утримання бурс, бібліотеки, поповнення її книгами. Іван Мазепа часто відвідував лекції й диспути, спілкувався з викладачами й студентами латиною, дарував книги, а церквам Академії —ікони та інше дорогоцінне начиння. Втіленням пам’яті про славного гетьмана України  в сучасній Києво-Могилянський академії є збудований ним на власні 200 000 золотих у 1703—1704 роках новий навчальний корпус, відомий як Мазепин.

Іван Мазепа також прославився будівництвом церковних споруд, яке увійшло в українську культуру як широковідоме мазепинське бароко. Собори, церкви і дзвіниці стали будувати з каменю, відроджувалися до життя монастирі. За часів Івана Мазепи розвивалася торгівля і промисли, що сприяло розвитку міст. Гетьман особисто опікувався ливарництвом та паперовою промисловістю. Дослідники вважають, що саме Мазепа запровадив обмеження вирубки лісів, яка відбувалася внаслідок бурхливого розвитку промислів. Гетьман вживав заходи стосовно забезпечення прав українських купців.

Батурин — місто у Ніжинському районі Чернігівської області, був офіційною резиденцією гетьманів Лівобережної України. Особливого розквіту місто зазнало за часів правління гетьмана Івана Мазепи у 1687—1708 роках, коли Батурин перетворюється на центр політичного життя Гетьманщини. В цей час тут перебувала вища державна адміністрація — Генеральна військова канцелярія, Генеральний суд Лівобережної України. У місті ясніли золотом церкви, височів гетьманський палац, який іноземні посли називали «маленьким Лувром», оскільки в ньому була велика й коштовна збірка мистецьких творів, чудова бібліотека з книжками найвидатніших письменників, істориків та філософів світу.

Особливо помітною була доброчинна діяльність гетьмана в Києві. Практично всі головні фінансові потоки Гетьманщини спрямовувалися для розбудови міста. Гетьман дбав про відродження колишньої столиці, яка мала об’єднати Лівобережжя та Правобережжя, стати не тільки справжньою православною святинею, а й головним українським містом. Було зведено Микільський військовий собор на Печерську, Богоявленський собор Братського монастиря на Подолі, споруджено стіну з вежами навколо Києво-Печерської лаври, церкву Всіх Святих над Економічною брамою. Іван Мазепа оновив Софійський собор і збудував Софійську дзвіницю. Завдяки стрімкому будівництву, був створений сучасний образ старої частини Києва.

Але 1700 рік став переломним в історії України за часів гетьманства Івана Мазепи, коли почалася Велика Північна війна коаліцій Швеції та Московії за панування у Північній, Центральній та Східній Європі. Уклавши союз зі шведським королем Карлом ХІІ, гетьман Іван Мазепа зробив відчайдушну спробу відновити автономію України. Неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор поставів на карту все, але програв найголовнішу й найризикованішу гру свого життя…


 

Історичні праці


Постаті видатного гетьмана Івана Мазепи присвячені історичні дослідження відомих зарубіжних та українських істориків: Ілько Борщак, Рене Мартель «Іван Мазепа : життя й пориви великого гетьмана», Альфред Єнсен «Мазепа : історичні картини», Богдан Кентржинський «Мазепа», Борис Крупницький «Гетьман Мазепа та його доба», Орест Субтельний «Мазепинці», Олександер Оглоблин «Гетьман Іван Мазепа та його доба», «Батуринський архів та інші документи з історії українського гетьманства 1609—1709 рр.», Сергій Павленко «Іван Мазепа», «Україна доби Івана Мазепи. 1708—1709 роки в документальних джерелах» та багато інших наукових праць. 

Батуринський архів та інші документи з історії українського гетьманства 1609—1709 рр. / упоряд. Т. Г. Таїрова-Яковлева. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”»,  2021. — 344 с.

До видання увійшли документи, що стосуються історії Українського гетьманства 1690–1709 років, зокрема корпус так званого Батуринського архіву, вивезеного Олександром Меншиковим з гетьманської резиденції під час її знищення в 1708 році. Документи являють собою вхідну канцелярію гетьмана Івана Мазепи — єдиний гетьманський архів кінця XVII — початку XVIII століття, що дійшов до наших днів. Крім того представлені оригінали й копії універсалів Івана Мазепи, які не відомі широкому загалу. Видання стане у пригоді українським поціновувачам та дослідникам історії, студентам та викладачам. 

Борщак І. Іван Мазепа : життя й пориви великого гетьмана / Ілько Борщак, Рене Мартель ; автор. пер. с фр. М. Рудницького. — Київ : Вид-во СП «Свенас», 1991. —  136 с.

Ця книга - життєпис і політичний портрет гетьмана Івана Мазепи, однієї з найдраматичніших і найзагадковіших постатей в історії України, видатного полководця, громадського діяча.

 


Єнсен А. Мазепа : історичні картини / Альфред Єнсен ; пер. зі швед. Н. Іваничук ; наук. ред., передм. та прим. Б. Якимовича. —  Київ : Український письменник, 1992. —  205 с.

Книжка «Мазепа. Історичні картини» — це переклад історичної монографії  шведського історика Альфреда Єнсена, створеної в 1912 році. Постать Івана Мазепи і досі є надзвичайно суперечливою, по-різному переосмислюється й викликає різноманітні дискусії не лише в українській, але і в європейській спільнотах. Окрім цього, особистість та вчинки гетьмана постійно міфологізуються та романтизуються, овіюються численними теоріями, припущеннями і вигадками такою мірою, що навіть досвідченим науковцям важко відділити істину від вимислу. Дослідження Альфреда Єнсена не позбавлене суб’єктивних оцінок та висновків, проте в той же час становить неабияку вартість для українців, оскільки, по-перше, дозволяє поглянути на себе і свою історію очима видатного європейця, а по-друге, містить багато фактичного матеріалу, спогадів та листування, які можуть засвідчити невідомі моменти з життя Івана Мазепи та відкрити широкому загалу його об’єктивний портрет. 

Журавльов Д. В. Мазепа : людина, політик, легенда / Денис Журавльов худож.-оформлювач М. С. Мендор. —  Харків : Фоліо, 2020. —  348 с. —  (Великий науковий проєкт).

Іван Мазепа — одна з тих знакових постатей української історії, життя та вчинки котрих і сьогодні викликають палкі суперечки. Мало кому випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. Неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор — і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найголовнішу й найризикованішу гру свого життя; блискучий світський кавалер у дусі розкішного, неповторного XVII століття — і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант серед українських гетьманів... 

Кентржинський Б. Мазепа / Богдан Кентржинський ; пер. Олег Король ; ред. Олександр Стукало. —  Київ : Темпора, 2013. —  496 с.

Праця українського історика Богдана Кентржинського «Мазепа», написана у Швеції й видана у Стокгольмі 1962 року. Це ґрунтовне біографічне дослідження суперечливої й міфологізованої історичної постаті гетьмана Івана Мазепи, довкола якої досі не вщухають суперечки й полеміки. Ретельно аналізуючи доступні джерела, автор намагається подати достовірну версію подій - спираючись на документи й свідчення, він відтворює деталі української та європейської політики XVI — XVIII століть, на тлі якої діяв український гетьман. 

Ковалевська О. Збірник «Мазепа» : реконструкція видавничого проекту 1939—1949 років / Ольга Ковалевська. — Київ : Темпора, 2011. — 176 с.

Видання являє собою спробу реконструкції змісту двох збірників, присвячених гетьманові Івану Мазепі та його добі, що готувалися до друку у 1939 та 1949 роках. Автор та упорядник дослідила історію обох збірників та запропонувала свій варіант змісту за виявленими архівними матеріалами. Для професійних істориків, викладачів, студентів та усіх, хто цікавиться історією мазепинської доби чи української еміграції 1930—1940-х років. 

Крупницький Б. Д. Гетьман Мазепа та його доба / Борис Крупницький ; передмова В. М. Горобця. —  Київ : Україна, 2001. — 240 с.

Перу визначного історика українського зарубіжжя Бориса Крупницького, самобутній талант якого розквітнув на чужині після вимушеної еміграції, належать понад 120 наукових праць, ще більше статей і оригінальних розвідок з історії України. Особливо ретельно і всебічно він розробляв тему Мазепіани. У книзі розкривається життя і діяльність Івана Мазепи на фоні бурхливих політичних подій кінця XVII — початку XVIII століття. У додатках вміщено документальні свідчення епохи: універсали та донесення гетьмана царю, листи різним особам тощо. 

Оглоблин, Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Олександер Оглоблин ; ред. Любомир Винар ; упоряд. Ігор Гирич, Алла Атаманенко. — 2-е доп. вид. — Нью-Йорк — Київ — Львів — Париж — Торонто, 2001. — 464 с.

У збірці праць видатного українського історика Олександра Петровича Оглоблина вміщені одна з найкращих монографій про гетьмана Івана Мазепу, доповнена пізнішими примітками автора, а також статті, присвячені Мазепинській добі. Написані у кінці 20-х — 60-х роках XX століття, вони не втратили свого наукового значення і сьогодні. Крім того, до книги включено бібліографію праць різних авторів про Мазепу, опублікованих після 1960 року. 

Павленко, Сергій. Іван Мазепа / Сергій Павленко. — Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 2003. —  416 с.

Книга Сергія Павленка присвячена одній із найдраматичніших і найзагадковіших постатей в історії України, відомому політичному, військовому діячу-державнику — гетьманові Івану Мазепі. На основі маловідомих архівних, мемуарних та епістолярних документів XVII — початку XVIII століття автор по-новому трактує його вчинки, діяльність, спростовує численні історичні фальсифікації, вигадки, пов'язані з цією неординарною постаттю.

 

Павленко, Сергій. Іван Мазепа. Догетьманський період / Сергій Павленко. — Київ : Мистецтво, 2020. — 263 с. : іл.

У книзі відомого дослідника Гетьманщини Сергія Павленко уперше детально досліджено-описано догетьманський період життєпису Івана Мазепи. Становлення відомого державного діяча відбулося у вирі подій, колізій. Автор на основі документальних джерел доводить, що майбутній гетьман народився не 20 березня, а 11 вересня 1639 року. Рід Мазеп-шляхтичів веде своє походження із ХV століття, у ньому були козацькі ватажки, отамани. У домі батька, козацького дипломата і білоцерківського підстарости, у 1663 році гостював польський король Ян Казимир. Автор детально дослідив сюжет любовної інтриги, завдяки якій Іван Мазепа став героєм багатьох поем, драм, повістей та романів, живописних картин. Автор уперше знайомить читачів із першими меценатськими спробами старшини, його підприємницькими проєктами, опікою над дітьми гетьмана Івана Самойловича. У студії спростовано міфи про гетьмана Івана Мазепу.

Павленко, Сергій. Іван Мазепа як будівничий української культури. — Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — 304 с.

Доба Івана Мазепи (кінець XVII — початок ХVІІІ століття) — це не стільки злет до певного рівня культурного життя, скільки не бачений до того розквіт на теренах України творчості, духовних набутків. Актуальність дослідження активного впливу гетьмана на духовне життя в Україні періоду його правління дає можливість глибше зрозуміти як розвиток культурного життя наприкінці XVII —початку XVIIІ століття, так і діяльність зверхника Гетьманщини у вирішенні найголовніших проблем тогочасного буття. Показати доброчинну позицію і роль гетьмана у церковно-духовних, культурницьких процесах — головна мета студії.

Павленко, Сергій. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. / Сергій Павленко. — Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», «Українська Видавнича Спілка», 2007. — 266 с. : іл.

Пропоноване видання — дослідження завершального періоду гетьманування Івана Мазепи. Автор звертає увагу читача на один з найцікавіших і водночас найтрагічніших моментів історії — загибель Батурина 2 листопада 1708 року. Дослідник розглядає цей період як реакцію російського самодержавства на спробу українців вибороти незалежність за складних умов російсько-шведської війни.  Адресовано історикам, політологам, викладачам, студентам, аспірантам, усім тим, кому не байдужа славна історія України.

Павленко, Сергій. Оточення гетьмана Івана Мазепи : соратники та прибічники / Сергій Павленко. — Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — 602 с.

Сергій Павленко вперше ґрунтовно знайомить читача з членами команди гетьмана Івана Мазепи, його соратниками та прибічниками, показує їхню роль у контексті подій 1687—1709 років. Дослідження про найзначніших діячів оточення зверхника України містить багато важливого фактажу для розуміння причин поразки мазепинців під час повстання за визволення Гетьманщини з-під опіки Москви. 

Субтельний, Орест. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIIІ ст. / Орест Субтельний ; пер. з англ. В. Кулика. — Київ : Либідь, 1994. — 240 с.

У книзі відомого канадського історика і політолога Ореста Субтельного (1941—2016) аналізується один з найважливіших і найбільш фальсифікованих у підрадянській науці періодів української історії — перша половина XVIIІ століття. На підставі численних документів у контексті європейської історії висвітлюється діяльність гетьмана Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їхніх однодумців, показується її вплив на українське самостійництво ХІХ—ХХ століття. 

Україна доби Івана Мазепи. 1708—1709 роки в документальних джерелах / упоряд. Сергій Павленко. — Київ : Мистецтво, 2019. — 495 с. : іл.

У збірник документів, який укладено відомим дослідником Гетьманщини Сергієм Павленком, вміщено кореспонденцію, універсали гетьмана Івана Мазепи, старшин, листи каролінців — учасників походу, дипломатичні донесення, повідомлення преси, матеріали російських урядовців, Петра І, турецьких владців про повстання мазепинців й перебіг подій 1708—1709 років. Особливу цінність становлять численні перекладені щоденники вояк і високопосадовців армії Карла ХІІ. Великий масив джерел дає уявлення про подробиці шведсько-українського союзу, справжні наміри сторін протиборства, визвольну боротьбу гетьманців та агресивну діяльність царської влади на теренах України. Опублікована добірка свідчень й архівних документів знайомить читача з буремними подіями 1708—1709 років, коли від 20 до 30 тисяч козаків, запорожців, мирних жителів віддали своє життя за волю України. 

Шевчук, Валерій. Просвічений володар : Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. —  Київ : Либідь, 2006. —  464 с.

В історичній розвідці перед читачем з'явиться не просто легендарний гетьман Іван Мазепа, а далеко не пізнаний, утім найцікавіший, максимально наближений до реального, образ великого гетьмана. З'ясовується його роль у розбудові Козацької держави як державотворця і володаря ренесансового типу. Мазепа постає як меценат, будівничий церков і монастирів, натхненник і творець Високого бароко в українській культурі. Виписано також процес творення літературного образу Мазепи — героя української та європейської літератури. Авторський виклад документовано історичними джерелами.

 


Художні твори


Ще за життя гетьман Іван Мазепа став відомим як володар України, про нього писали в різних країнах, зокрема в хроніках подій. Його дивовижна доля привабила поетів та прозаїків. В епоху романтизму Мазепа став одним із популярних героїв. Про нього писали в Німеччині, Польщі, Італії, Франції, Швеції та інших країнах, де він виступив як романтичний герой. Йому присвячені вірші, поеми, драми, оповідання, повісті та романи.

 

Байрон Дж. Г. Мазепа : поеми, драматичні поеми, поезії / Джордж Гордон Байрон ; пер. з англ. ;  передмова Н. Ю. Жлуктенко ; примітки. В. Д. Богуславської і Н. Ю. Жлуктенко ; худож.-ілюстратор Є. В. Вдовиченко ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик. —  Харків : Фоліо, 2005. — 477 с. — (Б-ка світової літератури).

 Ім'я видатного англійського поета-романтика Джорджа Гордона Байрона (1788—1824) протягом усього XIX століття було оточено особливим ореолом. У своїх найкращих поемах «Паломництво Чайлд-Ґарольда», «Гяур», «Мазепа», «Манфред» та «Каїн» поет зобразив трагічні і таємничі долі, розбиті могутніми пристрастями серця, бунтарські натури, їхні духовні пориви, страждання душі, де переплелися добро і зло. І все це так нагадує пориві страждання самого автора, великого Джорджа Гордона Байрона. Поема «Мазепа» створена Байроном у 1819 році й заснована на відомій легенді з раннього життя гетьмана Івана Мазепи.

Лепкий Б. С. Мотря : історична повість / Богдан Лепкий. —  Київ : Дніпро, 1992. —  464 с.

Особливе місце у творчому доробку українського письменник Богдана Лепкого займає цикл історичних повістей про гетьмана Івана Мазепу, над яким він працював до кінця свого життя. Найпопулярнішими стали повісті «Мотря», «Не вбивай» (усі — Київ — Лейпциг, 1926), «Батурин» (Київ — Лейпциг, 1927). Перша частина повісті «Полтава» вийшла у Львові 1928 року, а друга —1929. Половину п’ятої частини епопеї «Орлик» уже після смерті автора під назвою «З-під Полтави до Бендер» видав 1955 року в Нью-Йорку брат письменника Лев Лепкий, який дописав загублене закінчення твору.

Сюжет першої повісті «Мотря» охоплює історичні події в Україні після того, як Іван Мазепа був обраний гетьманом. Одним із центральних образів повісті є Мотря, донька генерального судді Василя Кочубея. Івана Мазепу та Василя Кочубея пов’язували давні дружні взаємини. Кочубей мав багатий маєток Диканьку на Полтавщині та великий будинок у Батурині. Мазепа час від часу навідувався до оселі Кочубеїв, де гетьмана завжди гостинно приймали. Він кожного разу привозив родині кума дорогоцінні подарунки, особливо відзначаючи свою хрещеницю Мотрю.

Минали роки Іван Мазепа овдовів і мав право подумати про своє особисте життя. Саме в цей час він зустрів Мотрю, котру давно не бачив. Красою й розумом вона зачаровує гетьманове серце, а її почуття до Мазепи народжене не блиском гетьманської булави та бажанням влади й почестей. Між гетьманом і Мотрею зав’язалося таємне листування, яке проходило без відома її батьків і тривало кілька місяців. Перекази, що збереглися в Батурині, кажуть про старезний дуб на алеї, що з'єднувала маєтки Кочубея і Мазепи, в дуплі якого закохані ховали листи. Дослідникам відомо дванадцять листів Івана Мазепи до Мотрі Кочубей. Всі ці послання сповненні теплих і ніжних слів, які виказують високі романтичні почуття до дівчини: «Моє сердечне кохання! Прошу і вельми прошу, раз зо мною побачитися для усної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш — не споминай же…». Вершиною відносин між закоханими стала втеча Мотрі з батьківської оселі у гетьманський палац у Батурині, але Іван Мазепа був змушений відправити кохану назад до батьків. 

Лепкий Б. С. Не вбивай. Батурин : історичні повісті / Богдан Лепкий. —  Київ : Дніпро, 1992. — 535 с.

До видання ввійшли дві історичні повісті про Івана Мазепу. Перша з них — «Не вбивай» — присвячена подіям, які зумовили страту Кочубея та Іскри.  Друга — «Батурин» — оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами гетьманської столиці Батурина. Уклавши союз зі шведським королем Карлом ХІІ, гетьман зробив відчайдушну спробу відновити автономію України. Наприкінці жовтня 1708 року Іван Мазепа відправив стародубському полковнику Івану Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ. Дізнавшись про це, 30 жовтня 1708 року російський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин…

Лепкий Б. С. Полтава : історична повість / Богдан Лепкий ; упоряд. Р. Д. Горак. — Київ : Дніпро, 1992. — 487 с.

 «Полтава» є четвертою з циклу повістей «Мазепа», в який хронологічно продовжено оповідь про життя і діяння славетного гетьмана часів Полтавської битви — до і після її завершення. В історії людства часом на рубіж століть припадають такі події, які на багато років наперед визначають долі держав і народів. Для Європи кінця XVII століття і початку XVIII століття такою віхою стала Велика Північна війна 1700—1721 років, однією з центральних подій якої стала Полтавська битва 1709 року. На початку літа 1709 року шведський король Карл ХІІ і гетьман Іван Мазепа починають останній раунд військового протистояння з метою змусити Петра І дати генеральний бій. Розпочалася відома облога Полтави. Але 27 червня 1709 року Карл ХІІ і Іван Мазепа програли свою останню ставку на полтавських полях. Наслідки битви були фатальними не тільки для шведів та українців, а й для усієї Європи.

Лепкий Б. С. З-під Полтави до Бендер : історична повість / Богдан Лепкий ; упоряд. та авт. післямов. Р. Д. Горак. — Київ : Дніпро, 1992. — 266 с.

Ця книжка завершує цикл повістей Богдана Лепкого про гетьмана Івана Мазепу. Після поразки шведської армії в Полтавський битві 27 червня 1709 року Іван Мазепа разом з Карлом ХІІ дістався до міста Бендери, що знаходилося на території, підвладній османському султану Агмеду ІІІ. У цьому місті він помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 року. Похований на околиці сіла Варниця, згодом був перепохований у церкві монастиря св. Юрія в місті Галац (Румунія). Наприкінці 1950-х — початку 1960-х років церква була зруйнована. Нині місто знаходження праху гетьмана Івана Мазепи невідоме.

Сосюра В. Мазепа : поема. Любіть Україну : вірш / Володимир Сосюра ; вступ. ст. М. П. Ткачука. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2000. — 72 с.

Поема Володимира Сосюри «Мазепа» — один з кращих творів, де змальовано трагічний образ борця за незалежність України, гетьмана Івана Мазепи. Поет всупереч офіційній імперській історіографії показав гетьмана Івана Мазепу не як зрадника, а як палкого патріота України, захисника її свободи й суверенності.

 

Старицький М. Молодість Мазепи. Руїна : дилогія / Михайло Старицький ; передм., упоряд. та наук. ред. Н. В. Левчик. — Київ : Український Центр духовної культури, 1997. — 984 с. — (Український історичний роман).

Книга є першою публікацією невідомих творів українського письменника-класика Михайла Старицького «Молодість Мазепи» і «Руїна», написаних російською мовою. Під пером зачинателя жанру історико-пригодницького роману в Україні оживають картини далекого минулого, важливі сторінки історії. Перипетії пригодницького твору, романтична любовна інтрига, захоплюючий сюжет разом із своєрідною мовною тканиною, інкрустованою ніжно-співучим українським словом, створюють для читача неповторну атмосферу чару старовини і романтики, утверджують перемогу Віри і Надії, перемогу Любові. Головна дійова особа дилогії — майбутній гетьман Лівобережної України Іван Мазепа.

Чемерис В. Л. Трагедія гетьмана Івана Мазепи : роман-есе / Валентин Чемерис ; худож.-оформлювач Л. П. Вировець. — Харків : Фоліо, 2015. — 475 с. — (Історія України в романах).

У романі Валентина Чемериса описуються ті часи, коли європейці називали Україну — з подивом і пошаною — країною гордих козаків, а гетьмана Мазепу — іхнім вождем. Ця людина — одна із найцікавіших знакових постатей української історії. Борець за інтереси України, майстер дипломатичних ігор, він поставив на карту все і програв найголовнішу гру свого життя та помер на чужині. А ще ця книжка про романтичні пригоди Мазепи, улюбленця жіноцтва і чи не єдиного справді обдарованого поета і музиканта серед українських гетьманів, про його кохану — юну Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, яку він називав «моя остання любов, але перша справжня».




Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.