* * * 2020 * * * Рік Біблії * * * 2020 * * * Рік математики в Україні * * * 2020 * * * 180-річчя виходу першої поетичної збірки Т.Г. Шевченка «Кобзар» * * * 2020 * * *

субота, 16 жовтня 2021 р.

Суботів - історичне місто доби Богдана Хмельницького: мандруємо банкнотами України

 


«Богдан Хмельницький належить до тих яскравих і непересічних особистостей, які визначають перебіг світової історії, долю імперій та народів, назавжди залишаються в людській пам’яті, стають героями легенд і переказів…». Сергій Сегеда, доктор історичних наук





Банкнота номіналом 5 гривень зразка 2004 року






Основний малюнок лицьової сторони - портрет Богдана Хмельницького

Основний малюнок зворотної сторони - Церква в селі Суботові

Художник-дизайнер - Борис Максимов

Художник-графік - Василь Лопата 

Дата введення в обіг — 01.07.2015



Стародавнє село Суботів, з яким пов’язано чимало найважливіших сторінок життя і діяльності видатного гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького, розкинулося на мальовничому березі річки Тясьмин, за кілька кілометрів від Чигирина - першої гетьманської столиці. Назва поселення походить від струмка Суботка, що витікає з Мотронинського лісу і впадає в Тясмин. Перша згадка про Суботів належить до початку XVII століття, коли ця місцевість була у володіннях магната Яна Даниловича, у якого служив Михайло Хмельницький. За старанну службу йому була виділена пуща поблизу Чигирина, де в 1616 році батько майбутнього гетьмана заснував хутір Суботів, а поруч слободу Новоселиця.

Про юні роки Богдана Хмельницького мало відомостей. Освіту він здобув у Львівському єзуїтському  колегіумі. Приблизно в 1617-1618 роки Хмельницький розпочав службу в складі Чигиринської сотні і назавжди поєднав свою долю з козацтвом. Восени 1620 року разом с батьком, старшиною загону охочих стрільців з Чигиринщини, він брав участь у поході гетьмана Станіслава Жолкевського на Молдавію. У запеклих боях 18-21 вересня під Цепорою Михайло Хмельницький загинув, а Богдан потрапив до турецького полону. Доля привела його до Константинополя, де за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, він два роки провів у неволі в одного із старшин султанського флоту.

Після повернення з полону Хмельницький поновив свою службу як реєстровий козак Чигиринського полку, де згодом дослужився до сотника. В цей же час він одружується з міщанкою з Переяслава Ганною Сомківною і оселяється в Суботові. В 1646 році чигиринський староста Олександр Конецпольський заявив, що Суботів належить до його мліївського володіння. Захищаючи свої права, Богдан Хмельницький звернувся до польського короля Владислава IV, і той дарованим 1646 року привілеєм закріпив поселення за ним. Та королівський документ не допоміг. Чигиринський підстароста  Даніель Чаплинський вчинив у 1647 році наїзд на Суботів, жорстоко пограбувавши маєток Хмельницького. Ця принизлива подія стала переломним моментом в житті Богдана Хмельницького і історії боротьби українського народу за незалежність.

Наприкінці грудня 1647 року Богдан Хмельницький з декількома десятками своїх найбільших прихильників, у тому числі з сином Тимошем, вирушив на Запорожжя. Хмельницький за короткий час здобуває підтримку і загальну пошану козаків. 25 січня1648 року на Запорожжі почалося повстання проти влади Речі Посполитої, що поклало початок національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У середині лютого 1648 року на загальний раді Війська Запорозького Богдан Хмельницький був обраний гетьманом.

Легендарний Суботів був свідком видатних подій цього героїчного періоду української історії. Протягом 1648-1657 років тут містилася одна з гетьманських резиденцій. В реєстрах Запорізького війська 1649 року зазначено , що на території Київського і Брацлавського воєводства є 90 містечок, про які не згадується у джерелах за попередній час. Суботів увійшов до Чигиринської сотні Чигиринського полку. Як і Чигирин, Суботів був осередком гетьманської влади і дипломатії. Тут Богдан Хмельницький зустрічав послів і звідси надсилав листи й універсали. На багатьох з них перед власноручним підписом зазначено «Дано з Суботова». 

За часів Богдана Хмельницького Суботів став значним осередком культури. У Суботові був палац гетьмана, а поряд з ним - будинки козацької старшини. Відомий історик Іван Крип’якевич в книзі «Богдан Хмельницький» так описує цю архітектурну споруду, рештки якої  можна побачити і сьогодні: «У Суботові Богдан мав батьківський хутір. Він, очевидно, вважав це селище найдорожчою спадщиною. Тут він збудував великий замок, територія якого займала до трьох гектарів. Замок був оточений ровом і двома рядами валів. У склад приміщень входили одна мурована і дерев’яні вежі. За спорудженням укріплень наглядав старший син Богдана Тиміш. Залишки мурів зберігалися аж до кінця ХІХ ст. Сам гетьман збудував церкву св. Михайла (на пам'ять про батька) і церкву св. Іллі…».


Замок Богдана Хмельницького в Суботові. Реконструкція Григорія Логвина 1953 р.


Достовірно руїни гетьманського палацу і церкву Святого Іллі в Суботові замалював Тарас Григорович Шевченко в 1845 році під час другої подорожі Україною. Художника, який на той час працював в Київський археографічний комісії, відряджали до різних губерній, де він не тільки робив замальовки, а й збирав, записував історичні пісні, легенди, перекази про кожну архітектурну пам’ятку. Серію малюнків Тарас Шевченко створив в Київській губернії, в місцях пов’язаних з ім'ям гетьмана Богдана Хмельницького - « Богданові руїни в Суботові»,  «Чигрин з Суботівського шляху» і «Богданова церква в Суботові». 


Тарас Шевченко. Богданові руїни в Суботові, 1845 (папір, акварель)


В 1657 році, після смерті Богдана Хмельницького, Суботів втратив своє політичне значення. У добу Руїни 1664 року польське військо Стефана Чернецького зруйнувало гетьманський палац. В 1667 році, за Андрусівським перемир’ям, Правобережжя залишилось за Польщею, а козацький устрій у Суботові було ліквідовано. У складі Речі Посполитої Суботів як містечко перебував майже до кінця XVIII століття.

В 1960 році в будівлі церкви Святого Іллі був заснований Суботівський історичний музей. 7 березня 1989 року було створено заповідник «Чигирин». 23 вересня 1995 року, під час відзначення 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького Указом Президента України заповіднику було надано статус національного.  До комплексу заповідника, поряд із визначними об’єктами історії Чигирина, Холодного Яру й Стецівки, включено також пам’ятки Суботова.




 

Церква Святого Іллі


Іллінська церква в Суботові, шедевр архітектури періоду становлення стилю бароко на українських землях, була збудована в 1653 або 1656 році на замовлення Богдана Хмельницького як його замковий храм і родинна усипальниця. Тут в 1657 році біля південної стіни Іллінської церкви було поховано видатного гетьмана, але в 1664 році домовину було знищено.

Невелика за об’ємом  квадратна споруда, до якої зі сходу прилягає шестигранна вівтарна апсида, побудована з місцевого пісковику і жолобкової цегли. Всередині храму гарне освітлення пом’якшує суворість інтер’єру. На хори й горище до стрільниць ведуть сховані в товщі двометрової стіни вузькі сходи. Фасади церкви закріплені пілястрами, а маленькі віконця, заглиблені в товщу стіни, надають храмові монументальності й величі. Головний західний фасад завершений двоярусним фігурним фронтоном виразного малюнка.


Тарас Шевченко. Богданова церква в Суботові, 1845 (папір, акварель)


Після 1664 року документальних відомостей про долю церкви обмаль. 1820 року її було зараховано до розряду цвинтарних і приписано до парафіяльної Михайлівської. З 1851 року священиком у Суботові служив о. Роман Орловський, який дбав про збереження і реставрацію визначної пам’ятки ХVII століття. Реставраційні роботи проводилися в 1862-1869 роки під керівництвом відомого дослідника й знавця старожитностей, професора Київської духовної академії Теофана Лебединцева з відома археографічного товариства.

Відновлена церква Святого Іллі була освячена 30 вересня 1869 року.  Цього же року перед церквою побудували дзвіницю і з’єднали її з церквою галереєю, яку у процесі реставраційних робіт, розпочатих у 1969 і завершених у 1978 році, розібрали. За проектом архітектора Сергія Кілессо церкві повернули первісні архітектурні форми, а у 1995 році закінчили останню на цей час реставрацію унікальної пам’ятки й відтворили іконостас XIX століття.

Тривалий час Іллінська церква не функціонувала. На початку 1930-х років її хотіли розібрати, однак згодом використовували як споруду для господарчих потреб. В повоєнний час в церкві відкрили краєзнавчий музей. В 1953 році експедиція Інституту історії і теорії архітектури УРСР на чолі з відомим мистецтвознавцем Григорієм Логвіним  виконала перші історико-архітектурні дослідження визначної пам’ятки українського бароко. 1954 року за проєктом архітектора Ісроеля Шмульсона в церкві встановлено символічний гранітний надгробок Богдану Хмельницькому. Церква Святого Пророка Іллі  в 1989 році стала архітектурною перлиною заповідника «Чигирин».

 

Церква Святого Пророка Іллі (Суботів)




 

Література про життя та діяльність Богдана Хмельницького


  • Вечерський В. Гетьманські столиці України / В. Вечерський. - Київ : Наш час, 2008. - 320 с. - (Сер. «Невідома Україна»).
  • Горішній П. А. Суботів / П. А Горішній, О. І. Гуржій, Ю. А. Мицик // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2012. - Т. 9 : Прил - С. - С. 879.
  • Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького / Михайло Грушевський. - Дніпропетровськ : Січ, 1993. - 55 с.
  • Кілессо С. Суботів // Пам’ятки України : історія та культура. - 1994. - № 3-4. - С. 69-73.
  • Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький / відп. ред. Ф. П. Шевченко, І. Л. Бутич, Я. Д. Ісаєвич. - 2-е вид., виправлене і доповнене. - Львів : Світ, 1990. - 408 с. - («Пам’ятки історичної думки України»).
  • Кукса Н. З історії Богданових церков у Суботові // Пам’ятки України : історія та культура. - 2002. - № 2. - С. 40-47.
  • Огієнко І. Богдан Хмельницький / Іван Огієнко (митрополит Іларіон) ; упоряд., авт. передм. і комент. М. С. Тимошик. - Київ : Наша культура і наука, 2004. - 448 с., іл.
  • Сегеда С. П. Гетьманські могили / Сергій Сегеда. - Київ : Наш час, 2009. - 440 с. - (Сер. «Невідома Україна»).
  • Смолій В. Богдан Хмельницький / Валерій Смолій, Валерій Степанков. - Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 2003. - 400 с. ; іл. - ( Сер. «Особистість і доба»).



Підготувала Бондарчук К.В., завідувачка читальним залом


вівторок, 12 жовтня 2021 р.

Григорій Сковорода - філософ, поет, вихованець Києво-Могилянської академії: мандруємо банкнотами України

 


«Щиросердий, безкорисливий, добрий, правдивий, незалежний, поет і артист в душі і в дійсності, мислитель, мораліст, Григорій Савич Сковорода жив більше для людей, аніж для себе…» Дмитро Яворницький




Банкнота номіналом 500 гривень зразка 2015 року (пам'ятна банкнота до 30-річчя незалежності України)





Основний малюнок лицьової сторони - портретне зображення Григорія Сковороди

Основний малюнок зворотньої сторони - зображення будівлі Києво-Могилянської академії

Художник-дизайнер - Борис Максимов

Художник-графік - Василь Лопата 

Дата введення в обіг - 20.08.2021



Визначний просвітитель, поет і  мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода - одна з найяскравіших постатей в історії української культури XVIII століття. Ця доба подарувала світові талановитих майстрів пензля і графіки, архітекторів і композиторів, блискучих літераторів і вчених.

Григорій Сковорода народився в ніч на 22 листопада (3 грудня) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині в небагатій козацькій родині. В 1972 році було відкрито меморіальну садибу батьків Григорія Сковороди та історико-краєзнавчий музей, значна частина експозиції якого присвячена життю і творчості видатного мислителя.


Меморіальна садиба батьків Григорія Сковороди (Чорнухи)


З ранніх літ Григорій Сковорода відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань. Коли Григорію виповнилося сім років, його віддали в парафіяльну школу, яких у Чорнухах на ту пору було три на півтори сотні дворів. Імовірно, восени 1734 року Григорій відправляється вчитися в прославлену Києво-Могилянську академію, що в ті часи перебувала в порі свого розквіту.

Навчаючись у Києво-Могилянській академії Григорій Сковорода був одним з найкращих її вихованців. Перший клас фари, де вчили читати й писати на латині, польській і церковнослов’янській мовах, Сковорода пройшов під керівництвом професора Веніаміна Григоровича. У трьох подальших класах: інфіми (етимологія, синтаксис латини, арифметика й катехізис), граматики (складні питання синтаксису, твори Цицерона й Овідія) та синтаксими (стилі латинської ораторської прози, латинська поезія) - Сковорода навчався під керівництвом професора Амвросія Негребецького.

Наступний клас - риторики - Григорій Сковорода успішно пройшов в 1739-1740 навчальному році у професора Сильвестра Ляскоронського, що читав курс під назвою «Основи ораторського красномовства». Упродовж 1740-1741 років Сковорода студіював філософію (діалектика, логіка, етика, фізика, метафізика) у професора Мануйла Козачинського, який читав курс «Синтагма всієї аристотелівської філософії».

Навчання в класі філософії Григорію довелося перервати, оскільки восени 1742 року, пройшовши конкурсний відбір з церковного співу і співу на «італійський зразок» у столиці Гетьманщини Глухові, Сковорода став співаком-альтистом Петербурзької придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Він виконував партії альта в операх, літургіях, на маскарадах. У цей період Григорій Сковорода значно підвищив рівень своєї музичної підготовки. Але придворне життя було не для філософа і поета Григорія Сковороди. У кінці літа 1744 року, прибувши до Києва у складі пишного почту імператриці Єлизавети, Григорій Сковорода звільнився з капели в чині «придворного уставника» і відновив своє навчання в класі філософії Києво-Могилянської академії.

В 1745 році Григорій Сковорода, відправився разом з посольською місією генерал-майора Федіра Вишневського до Угорщини. Наступні п'ять років Григорію довелося подорожувати шляхами Австрії, Словаччини, Польщі, Італії, Чехії і Німеччини. Поїздка в Європу відіграла велику роль у становленні Сковороди як вченого європейського рівня, філософа передової, вільної думки, як літератора і музиканта.

Після повернення на Батьківщину Григорій Сковорода зайняв вакантну посаду викладача поетики в Переяславському колегіумі. Педагогічна праця була не тільки улюбленим заняттям, а й справжньою професією Сковороди. Вже на початковому етапі своєї педагогічної діяльності він виявив активне прагнення творчо вирішувати проблеми навчання і виховання. Але переяславський єпископ Никодим Сребницький не сприйняв нових поглядів на поетику.  У цьому конфлікти молодий викладач виявив свою непохитну волю, готовність захищати власні погляди, але був звільнений. Григорій Сковорода для своїх учнів і послідовників завжди був прикладом чесності, щирості, вірності своїм переконанням.

Після звільнення з учительської посади він повертається до Києва, де ще два роки навчається в академії, в богословському класі, де вивчали догматичне та моральне богослов’я, історію Церкви, канонічне право, Святе Письмо та гебрейську мову з додатком арабської й сирійської. Курс «Православне християнське богослов’я» вів видатний поет, префект академії Георгій Кониський. Але, не маючи прагнень до духовної кар’єри, Григорій Сковорода залишає академію, не закінчивши її повного курсу.

Узимку 1753 року коврайський поміщик Степан Томара просить свого близького знайомого, київського митрополита Тимофія Щербацького прислати в його дім вчителя для свого старшого сина Василя Томари. І тоді за високою рекомендацією найкращий студент Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода підписав угоду про однорічне учителювання у дядича Томари.

В маєтку Томари Сковорода жив з невеликою  перервою біля п’яти років. Важко було високоосвіченому волелюбному вчителеві миритися з гнітючою атмосферою в поміщицькому маєтку. Під час перебування у Ковраї відбувається становлення Сковороди не лише як талановитого педагога. В ці роки формувався його світогляд як самобутнього філософа і громадського діяча.

У молодого Григорія Савича був заповітний «коврайський зошит» на двадцяти сторінках однакового паперу. Це більш ніж писемний слід у творчості Сковороди. Тут, у селі Коврай, Григорій Сковорода напише близько десятка віршів, які згодом увійдуть до збірки «Сад божественних пісень». Поетичною перлиною «коврайського зошита» стала ода «De Libertate» - «Про свободу».

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

У серпні 1759 року бєлгородський і обоянській архієрей Йоасаф Миткевич запросив Григорія Сковороду посісти посаду викладача поетики в Харківському колегіумі. Тут за ним утвердився авторитет талановитого педагога, поета, оратора і вченого. По закінченні навчального року бєлгородський єпископ спробував схилити Сковороду до чернецтва, що давало можливість одержати високий духовний сан. Відмовившись від цього, Григорій Сковорода викликав незадоволення єпископа. Він залишив колегіум і поселився в одного з своїх приятелів на околиці Бєлгорода. 

Весною 1762 року Григорій Сковорода знову відвідав Харків, йому довелося познайомитися зі студентом класу богослов’я Михайлом Ковалинським, який став його найближчим другом, найулюбленішим учнем і першим біографом великого філософа. Саме заради нього Сковорода повернувся до Харківського колегіуму, де він протягом двох років викладав курс синтаксими, грецьку мову, а також навчав учнів співати по нотах у супроводі органа. Але інтриги, таємні доноси, недовіра примусили Григорія Сковороду залишити колегіум влітку 1764 року.

В 1768-1769 навчальному році за рекомендацією генерал-губернатора Євдокима Щербініна, коли при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи для дітей дворян, Григорій Сковорода погодився викладати учням катехізис. Незважаючи на підтримку з боку губернатора, Сковорода і на цей раз зіткнувся з ворожим ставленням до себе з боку духовної влади. У 1769 році він остаточно залишає Харківський колегіум і з цього часу стає мандрівним філософом, народним вчителем-просвітителем.

У простому селянському одязі, з палицею в руці і з торбиною за плечима майже тридцять років мандрував Григорій Сковорода по селах і містах Слобожанщини. Для селян він був своєю людиною, другом, мудрим порадником. Лише зрідка він затримувався надовго, оселяючись, як сам писав, у лісах, полях, садах, селах, на пасіках. У цей період з-під пера Сковороди вийшло багато філософських і художних творів: трактати, діалоги, байки, притчі.

У Гужвинському лісі він написав і перший свій великий твір - філософський діалог «Наркісс. Бесіда про це: пізнай себе», який згодом історики філософії назвуть першим пам’ятником оригінальної філософської думки у східних слов’ян. Увесь творчий доробок Григорія Сковороди, який включає 17 філософських творів, 7 перекладів, збірник «Сад Божественних пісень», «Байки Харківські», ода «Da libertate» - це єдина система поглядів, єдина філософія. Але за життя мандрівного філософа його твори були заборонені царською цензурою і тільки в ХІХ столітті починають видаватися збірники його творів.

У мандрівці філософ ніколи не розлучався із Біблією, сопілкою, флейтою і своїми писаннями. У творчому доробку Григорія Сковороди, окрім байок і філософських творів, є також музика до літургій та пісні «Стоїть явор над горою», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Всякому городу нрав і права», псалми і канти. Історик давньої української літератури Ізмаїл Іванович Срезневський у 30-х роках ХІХ століття писав: «Переходячи з міста в місто, з села в село, він завжди спивав, або, вийнявши з-за пояса свою улюблену флейту, награвав на ній свої сумні фантазії». Григорій Сковорода співав свої пісні-романси, створені на його ж тексти зі збірки «Сад божественних пісень», й акомпанував собі на якомусь інструменті.  Його пісні стали популярними і поширювалися як народні.

Минали роки і з часом подорожувати ставало все важче і важче. Друзі пропонували Григорію Сковороді тихий притулок. Запросив до себе свого улюбленого вчителя і Михайло Ковалинський, який жив в своєму маєтку Хотетово, що за 25 верст на південь від Орла. Сковорода, незважаючи на далеку дорогу, відправився до свого найдорожчого друга. Але Григорій Сковорода згадував рідні місця. І нарешті попросив друга «відпустити його в милу Україну».

Остаточною зупинкою в багаторічної подорожі Григорія Сковороди було село Пан-Іванівка на Харківщині (нині Сковородинівка Золочівського району), де він мешкав якийсь час раніше.  Шлях до села проходив через скошене поле і ховався в лісі, який майорів різноманітними фарбами осіннього листя. «На танку будинку над ставом Сковороду ніхто не зустрів. Він, обережно прочинивши двері, ступив на нерипливу мостину в синіх, пройшов до своєї кімнати, що єдиним вікном виходила в сад. Та його кроки все-таки зачули, й ось уже на порозі з’явився господар дому Андрій Іванович Ковалівський… Надвечір Сковорода накинув на плечі світку, спустився із ганку в сад… Тут, у прохолодній тіні, він знаходив єдино вірні слова для своїх філософських трактатів. І настав час їм прощатися…».

29 жовтня 1794 року стало останнім днем життя поета і мандрівного філософа Григорія Савича Сковороди. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав». В 1972 році у будинку поміщиків Ковалівських було відкрито Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди, філософа, поета і вихованця Києво-Могилянської академії.


Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди (Сковородинівка)



 

Києво-Могилянська академія


Києво-Могилянська академія. Старий академічний корпус



Києво-Могилянська академія протягом двох століть виконувала роль освітнього, наукового й мистецького центру, осередку духовності українського народу й всієї Східної Європи. Друга половина XVI - початок XVII століття це період бурхливого розвитку культури, науки, освіти в країнах Європи. У той час на українських землях почали виникати громадсько-культурні та освітні братства, при яких відкривалися школи, де навчалася й формувалася українська еліта.

Саме така школа відкрилася 1615 року в Києві, на Подолі, при Київському братстві. У створенні цього закладу значну роль відіграла знатна киянка Єлизавета Василівна Гулевич, відома як Галшка Гулевичівна, котра подарувала Київському Богоявленському братству садибу з усіма її доходами. 15 жовтня 1615 року урочисто, при численних свідках, Гулевичівна вписала до київських маґістратських книг дарчу, за якою її спадкова земля в Києві, на Подолі, переходила у власність братства за умови, що на цій землі будуть збудовані монастир, будинок для іноземних прочан та школа дітям, як «шляхетським, так і міщанським».

Київська братська школа розпочала своє існування на дарованій Галшкою землі, поклавши початок історії Києво-Могилянської академії. В організації школи взяли участь відомі в той час вчені Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Захарія Копистенський, Єлисей Плетенецький. Першими ректорами були Йов Борецький (1620-1624), Мелетій Смотрицький (1619-1620), Касіян Сакович (1620-1624). Колективним членом братства 1620 року стало Запорозьке Військо разом із гетьманом Петром Сагайдачним, які надали братству велику моральну та матеріальну підтримку. Того ж року за сприянням гетьмана братство отримало від єрусалимського патріарха Феофана ставропігійне право - незалежність від церковної ієрархії - та грамоту, що підтверджувала це право.

Школа була організована на зразок європейських вищих шкіл. Викладали в ній слов’янську, книжну українську, грецьку, латинську та польську мови, а також граматику, поетику, риторику, філософію, арифметику, геометрію, астрономію, історію і музику. Навчалися в школі діти з різних станів суспільства - духівництва, української шляхти, міщан. Характерною особливістю братської школи, крім всестановості, була демократичність між учнями та поважними викладачами, чим вона вигідно відрізнялася від польських шляхетських шкіл та європейських середньовічних університетів. Статут її зобов’язував учителів «навчати і любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих».

Петро Могила
З історією Києво-Могилянської академії , її становленням і розвитком тісно пов’язане ім’я митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, видатного церковного, освітнього й політичного діяча, святого Петра Могили. Влітку 1б31 року Петро Могила відкриває в приміщеннях Троїцького монастиря Києво-Печерської лаври школу, яка ввійшла в історії під назвою Лаврської, або Гімназіума.

Лаврська школа за обсягом предметів і організаційною структурою була подібна до польських і західноєвропейських колегіумів. У ній були класи нижчі (граматичні) й вищі - поетики, риторики й філософії. Учнями були діти української шляхти й козацької старшини. Лаврська школа проіснувала недовго. Київське братство турбувало майбутнє їх школи - була велика потреба в високоосвічених викладачах. Перед Петром Могилою була поставлена рішуча вимога об'єднати обидва заклади.



Нова школа почала діяти з 1 вересня 1632 року на території Братського монастиря на Подолі під назвою Київський Братський, згодом Київський або Києво-Могилянський колегіум. Об’єднавшись з Лаврською, Київська братська школа значно поліпшила своє матеріальне становище, поповнилася високоосвіченими викладачами, зокрема Ісаєм Трохимовичем-Козловським, Сільвестром Косовим, Софронієм Почаським - визначними письменниками, богословами.

Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила опікувався Колегіумом до кінця своїх днів. На початку 1630-х років він збудував своїм коштом першу бурсу для бідних студентів і сиріт, провів на садибу Колегіуму водогін, отримавши на це привілей короля Владислава IV, звів студентську церкву в ім’я  Благовіщення. Одна з будівель Петра Могили збереглася до нашого часу. Це зведена ним у 30-х роках ХVІІ століття двоповерхова кам’яна школа для учнів Колегіуму. Дослідники ХІХ століття найменували її Трапезною, або Святодухівською церквою. За вісім днів до кончини преосвященний Петро Могила склав заповіт, в якому більшу частину свого рухомого й нерухомого майна заповів Колегіуму.

Петро Могила прагнув здобути для Могилянського колегіуму статус вищої школи - офіційний державний документ. Здійснив його наміри вихованець Могилянського колегіуму гетьман України Іван Виговський. До Гадяцького договору, укладеного ним з Річчю Посполитою 16 вересня 1658 року був доданий пункт: «Академію Київську дозволяє його Королівська Милість і стани коронні установити, яка має користуватися такими прерогативами і вольностями, як і Академія Краківська». Згодом права Академії були підтверджені в угоді, підписаній королем Міхалом Корибутом Вишневецьким з гетьманом Михайлом Ханенком у грудні 1670 року та царською грамотою Петра І від 26 вересня 1701 року.

Києво-Могилянська академія ще до отримання офіційних прав вищого навчального закладу формувалася як вища школа не лише за змістом та обсягом наук, що викладалися, а й за організаційною структурою, правилами внутрішнього життя, самоврядуванням. З отримання прав вищого навчального закладу в Академії, згідно з правилами європейських університетів, ректори обиралися всією корпорацією академічних учених. Це стало традицією і пізніше було закріплено академічними Інструкціями 1734 року та наступних років.

Києво-Могилянська академія була одним із кращих вищих навчальних закладів в усій Східній Європі. В ній навчалися майже всі майбутні гетьмани України, багато старшин та козаків, чимало студентів з інших країн. В стінах академії формувалася українська мова, література, наука. Вихованцями Академії були музиканти, композитори, зокрема Артем Ведель і Максим Березовський. В академії навчався Григорій Сковорода та відвідував деякий час лекції Михайло Ломоносов. З неї вийшли письменники Георгій Кониський та Григорій Полетика, видатні діячі церкви й просвітителі Стефан Яворський та Феофан Прокопович та багато інших визначних діячів науки й культури, що увійшли в число найвидатніших людей слов’янського світу.

На початку ХІХ століття царським урядом проводилися реформи духовних шкіл, до яких, як підконтрольна Синоду, була зарахована й Києво-Могилянська академія. В 1814 році був вироблений «Устав духовних училищ». Проте Київська академія не підпадала під категорію духовних шкіл, як Московська та Санкт-Петербурзька академії. 14 серпня 1817 року Синод видав указ про тимчасове закриття Києво-Могилянської академії. В той час в приміщенні бурси Академії було відкрито духовну семінарію й духовне училище, а 28 вересня 1819 року - Імператорську духовну академію, яка була закрита в 1920 році.

В перший рік незалежності України, 19 вересня 1991 року, вийшло розпорядження Верховної Ради України «Про відродження Києво-Могилянської Академії». У вересні 1992 року відновилася діяльність незалежного вищого навчального  закладу в Києві на його історичній території під назвою Університет «Києво-Могилянська академія», який продовжує традиції славетної Академії. 19 травня 1994 року указом Президента України Університету надано статус «національний».


Головний корпус Національного університету «Києво-Могилянська академія»


1 березня 1977 року був відкритий пам'ятник Григорію Сковороді в Києві на Контрактовій площі в сквері напроти будівлі Києво-Могилянської академії, в якій мандрівний філософ і поет Григорій Савич Сковорода навчався протягом багатьох років. Автори: скульптор Іван Кавалерідзе, архітектор Василь Гнєздилов.

 

Пам'ятник Григорію Сковороді (м. Київ)



 

Література про життєвий та творчий шлях Григорія Сковороди


  • Життя і діяльність Григорія Сковороди // Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги : підручник / А. М. Бойко, В. Д. Бардінова та ін. ; під заг. ред. А. М. Бойко. - Київ : ВД «Професіонал», 2004. - С. 13-19.
  • Корній Л. П. Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття / Лідія Корній. - Київ : Музична Україна, 2018. - 364 с.
  • Наш перворозум. Григорій Сковорода на портреті і в житті: фотокнига / авт. і упоряд. В. Стадниченко, М. Шудря. - Київ : Спалах, 2004. - 180 с.
  • Попов П. М. Григорій Сковорода / П. М. Попов. - Київ : Знання, 1969. - 176 с.
  • Попович М. В. Сковорода Григорій Савич // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2012. - Т. 9 : Прил - С. - С. 607-609.
  • Українська культура у другій половині XVII-XVIII століть // Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія української культури : навч. посібник / наук. ред. В. М. Шейко. - Київ : Кондор, 2006. - С. 106-145.


***


  • Києво-Могилянська академія // Шаров І. 100 визначних місць України. - Київ : Преса України, 2003. - С. 165-168.
  • Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія: суспільно-політичні й ідеологічні передумови виникнення вищої освіти на Україні / З. І. Хижняк. - Київ : Знання, 1991. - 80 с. : іл.
  • Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія в ХVII - XVIII ст. / З. І. Хижняк - Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2012. - 223 с. : іл.
  • Яременко М. В. Києво-Могилянська академія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2007. - Т. 4 : Ка-Ком. - С. 183-185.




Підготували співробітники читального залу.

пʼятниця, 24 вересня 2021 р.

Михайло Остроградський - видатний математик XIX століття: до 220-річчя від дня народження

 


«Глибоке вивчення природи є найпліднішим джерелом математичних відкриттів». Жан Батист Жозеф Фур'є





Михайло Остроградський увійшов до історії світової науки як автор визначних досліджень з математичної фізики, математичного аналізу, механіки, балістики, алгебри, теорії чисел, теорії пружності, теорії ймовірностей, аналізу нескінченно малих, варіаційного обчислення й як обдарований педагог. І сьогодні відомі «Метод Остроградського», «Формула Остроградського», «рівняння Остроградського-Якобі», «Формула Остроградського-Гаусса», «Принцип стаціонарної дії Гамільтона - Остроградського»…

За своє життя вчений опублікував понад 100 наукових праць і написав понад 60 наукових рецензій. Наукову діяльність Михайла Остроградського високо оцінили сучасники. Його було обрано академіком Петербурзької академії наук, почесним професором Київського і Московського університетів, дійсним членом Нью-Йоркської, Туринської академій наук і Національної академії деї Лінчеї в Римі, членом-кореспондентом Паризької академії наук.

Національна академія наук України у 1997 році встановила премію імені Михайла Васильовича Остроградського, яка присуджується Відділенням математики НАН України за видатні наукові роботи в галузі математики та математичних проблем механіки. У 2001 році ЮНЕСКО внесла Михайла Остроградського до переліку видатних математиків світу.

Михайло Васильович Остроградський народився 12 (24) вересня 1801 року в маєтку Пашенна (нині село Пашенівка Полтавської області) у дворянській родині. Рід Остроградських належить до козацько-старшинських (згодом  дворянських) родів, відомих на Полтавщині із середини XVII століття. Першим із роду Остроградських у 1678 році згадується Іван, який займав почесне військове звання в Запорізькому війську. Славетні військові традиції продовжив син Івана - Матвій Остроградський. За свої бойові заслуги він у 1715 році був ушанований рангом Миргородського полкового судді, а у 1735 році передав це почесне звання своєму синові, говтвянському сотнику - Федорові Остроградському.

Прадідом вченого був старший син Матвія Остроградського - Іван, який після Прутського походу 1711 року через каліцтво та хвороби був звільнений зі служби в чині бунчукового товариша. Майже століття говтвянськими сотниками були представники роду Остроградських. Більшість із них, наслідуючи сімейну традицію, і надалі обирали для себе військову кар'єру. Василь Іванович Остроградський, батько вченого, змолоду служив в Олександропільському гусарському полку, звільнившись, працював дрібним чиновником, а згодом вийшов у відставку в чині колезького асесора.

Михайло Васильович був четвертою дитиною у родини і мав старших сестер Олену й Марію, брата Йосипа. Пізніше, у 1808 році, народився брат Андрій. Батьки Михайла дбайливо дотримувалися звичаїв козацьких предків, які протягом багатьох століть передавалися від батьків до дітей. Михайло Остроградський змалку увібрав у себе рідну мову, традиції і на все життя зберіг відданість український культурі.

Ще в ранньому дитинстві Михайло виявляв рідкісну спостережливість і природну схильність до вимірювання кожної речі та іграшки. В кишені він завжди носив із собою мотузку з прив'язаним до неї камінчиком і за допомогою цього знаряддя вимірював глибину кожної криниці чи ями, які траплялися йому на очі. Він любив годинами спостерігати за роботою різноманітних механізмів, особливо вітряків і млина.

У 1809 році, з метою підготовки юнака до військової або цивільної служби, Михайла Остроградського відправили до Полтави у будинок «для виховання бідних дворян». Безпосередньою виховною роботою в освітньому закладі займалися наглядачі, серед яких у роки навчання вченого був відомий український письменник Іван Петрович Котляревський. Він щиро піклувався покращенням побуту своїх вихованців та влаштовував для них у вільний час додаткові заняття з креслення, військової справи і навіть танців.

У 1810 році Михайло Остроградський, разом із своїм братом Йосипом, уступає до гімназії. Спочатку навчання проходило досить успішно, але з часом Михайло втратив зацікавленість до систематичних знань і зовсім полишив навчання. Василь Іванович Остроградський був змушений забрати сина після третього класу гімназії і у 1816 році повезти до Петербурга з наміром улаштувати його в один із гвардійських полків.

Зі спогадів сучасників про видатного вченого відомо, що в дитинстві та ранньому юнацтві він бажав продовжувати славетні традиції свого козацького роду та мріяв про військову кар'єру. Для цього у Михайла Васильовича Остроградського були всі здібності: високий зріст, могутня статура, гучний голос - не такі вже й малі переваги для військового на той час. Але служба у гвардії вимагала значних додаткових коштів, і для сім'ї збіднілого поміщика більш можливою здавалася цивільна служба.

27 серпня 1817 року Михайло Васильович Остроградський витримав вступний іспит на відділення фізико-математичних наук Харківського університету. Викладач математики Андрій Федорович Павловський першим звернув увагу на математичні здібності Михайла Остроградського, і пробудив у свого вихованця цікавість до науки та захоплення математикою. Дотримуючись добрих порад свого наставника, він із запалом узявся за навчання і вже через два-три місяці здивував Павловського своїми успіхами.


Імператорський Харківський університет


Вирішальний вплив на формування подальших наукових інтересів та світогляду Михайла Остроградського мав видатний вчений і педагог, професор математики, ректор Харківського університету - Тимофій Федорович Осиповський. Від нього юнак перейняв самостійність наукового мислення, відчуття свободи творчого пошуку, здатність піддавати раціональній критиці авторитети та загальноприйняті істини, вміння ставити під сумнів та перевіряти факти й теоретичні висновки, формуючи власну точку зору.

Успіхи Михайла Остроградського у навчанні були вражаючими: він блискуче склав іспити за третій курс університету, а з жовтня 1818 року отримав атестат дійсного студента і остаточно вирішив присвятити себе науці.  Остроградський повернувся до університету на початку 1819-1820 навчального року. Через рік сумлінного навчання він блискуче здав іспити разом з іншими студентами і був представлений ректором до звання кандидата відповідно до «Положення про надання ступенів» (1819).

Але керівництво навчального закладу було переконане, що Михайло Васильович Остроградський не підпадає під це правило, оскільки він отримав студентський атестат до затвердження цього положення, а для надання йому наукового ступеня юнак повинен скласти іспити заново. Таке негативне ставлення до Остроградського було обумовлене особливою прихильністю до нього ректора університету Тимофія Федоровича Осиповського, який знаходився у науковому та ідеологічному протистоянні з попечителем Харківського навчального округу 3. Я. Карнєєвим та професором філософії  Дудровичем, від яких залежало позитивне вирішення цього питання. Після дворазового перескладання іспитів, адміністрацією університету було вирішено вилучити у Михайла Остроградського атестат про закінчення університетського курсу за 1818 рік. Обурений таким свавіллям та приниженням, юнак відмовився від подальшої боротьби.

Незважаючи на інтриги та бюрократичні перепони, Михайло Васильович Остроградський не втратив інтересу до науки і у 1822 році, з метою продовження навчання, вирушив до Парижа. Тут юнак відвідував засідання Паризької академії наук, лекції фізико-математичного та природничого профілю в Сорбонні й Колеж де Франс, одному з найпрестижніших вищих навчальних закладів Франції.


Сорбонна


Викладачами були вчені зі світовими іменами: Андре-Марі Ампер, Жан-Батіст Біо, Жозеф Луї Гей-Люссак, Огюстен Луї́ Коші, П'єр-Сімон Лаплас, Сімеон-Дені́ Пуассон, Жан Батист Жозеф Фур'є. Після декількох років занять у Франції під керівництвом світил європейської науки Михайло Остроградський досяг високого рівня наукової підготовки і перетворився зі студента-початківця на повноправного члена французького наукового товариства. Про визнання  Михайла Васильовича в наукових колах Парижа свідчить схвалення французькими вченими, які працювали в області гідравліки, його першої наукової роботи «Мемуар про поширення хвиль у циліндричному басейні», у який містилась подальша розробка наукових результатів, незадовго до того отриманих Коші і Пуассоном. Праця була представлена Паризький академії наук.

За рекомендацією Огюстена Луї Коші у 1826 році Михайло Остроградський отримав роботу в колежі Генріха IV, де він певний час керував кафедрою. Коли Михайло Васильович у 1827 році залишив колеж, щоб повернутися на Батьківщину, провізор цього закладу дав схвальну характеристику діяльності Остроградського на посаді викладача математики, зауваживши, що він повністю виправдав покладені на нього надії. Під час перебування у Франції вчений успішно поєднував педагогічну діяльність із науковою, про що свідчать праці Михайла Остроградського, представлені Академії у 1824-1827 роках.

На початку 1828 року Остроградський повернувся до Російської імперії і  представив на розгляд до Петербурзької академії наук дві наукові праці з інтегрального числення. Це було вагомою підставою для того, щоб 18 березня 1828 року, в результаті майже одноголосного обрання, Михайла Васильовича Остроградського було затверджено імператорським указом на посаду ад’юнкта Академії з прикладної математики. Впродовж наступних 30 років вчений був тісно пов'язаний з діяльністю Петербурзької академії з усіх питань, що стосувалися математичної науки.


Будівля Петербурзької академії наук


Низка блискучих математичних праць, написаних протягом 1827-1828 років, та репутація талановитого вченого принесли Михайлу Остроградському заслужене визнання. Майже всі вищі навчальні заклади хотіли бачити молодого математика своїм професором. У жовтні 1828 року Михайла Васильовича запросили викладати математику та нарисну геометрію в офіцерських класах Морського кадетського корпусу в Петербурзі.

Влітку 1830 року, натхненний своїми науковими досягненнями, вчений вирушив до Парижа з метою вдосконалення своїх знань та написання ґрунтовної наукової праці з математичної фізики. Але здійснити свої творчі плани він був не в змозі за станом здоров'я. Відновивши сили після операції на очах, Михайлу Васильовичу вдалося дістатися Петербурга лише у листопаді 1831 року. 21 грудня 1831 року вченого було обрано ординарним академіком Петербурзької академії з прикладної математики..

У 1832 році Михайло Васильович Остроградський, без згоди батька, одружився з Марією Василівною Люцау (Купфер). За спогадами сучасників, вона мала художні здібності, складала вірші, грала на фортепіано та добре співала. Незважаючи на те, що дружина вченого не поділяла його наукових інтересів, вони любили товариство, часто приймали гостей. У подружжя Остроградських було троє дітей: старший син Віктор і дві доньки - Марія та Ольга.

Одруження Михайла Остроградського обумовило нові обов'язки вченого, зокрема забезпечення матеріального благополуччя родини. Тому на початку 1832 року він почав викладати в Інституті корпусу шляхів сполучення, а пізніше його запросили на посаду професора до Головного педагогічного інституту. Влітку 1840 року до вже існуючої напруженої педагогічної діяльності вченого додалося викладання в Головному інженерному училищі, а через рік, у 1841 році - у Головному артилерійському училищі. До кінця свого життя Михайло Васильович не полишав викладацької діяльності у цих вищих навчальних закладах.

В 1847 році імператор Микола І затвердив Михайла Васильовича Остроградського «на посаді головного наглядача за викладанням математичних наук у військово-навчальних закладах Російської імперії із призначенням його одночасно членом Навчального комітету при штабі з управління військово-навчальними закладами без особливої за виконання цих посад винагороди». На початку 1849 року вченого було запрошено на посаду головного наглядача за викладанням математичних дисциплін у закладах освіти, що підпорядковувалися відомству шляхів сполучень і громадських будівель.

Останні роки життя вчений присвятив в основному педагогічній діяльності. Крім безпосереднього викладання, Михайло Остроградський виступав ініціатором і керівником проекту видання низки підручників та навчально-методичних посібників з математичних дисциплін.  Михайло Васильович був автором наукових праць, у яких здійснив систематичний виклад своїх загально педагогічних та методичних поглядів, зокрема «Програма та конспект для керівництва у військово-навчальних закладах» (1851), «Керівництво початковою геометрією у трьох частинах» (1855-1860), «Роздуми про викладання» (1860).

Любов до рідної землі, мови, народної творчості супроводжувала Михайла Васильовича Остроградського все життя. Майже кожного року він приїздив до маєтку на Полтавщині. У повсякденному житті він із задоволенням розмовляв українською мовою, і, навіть читаючи лекції російською, вживав колоритні українські слова. Працюючи в Петербурзі, Михайло Васильович підтримував дружні стосунки з представниками української інтелігенції, зокрема Петром Гулаком-Артемовським, Миколою Лисенком, Михайлом Максимовичем, Михайлом Старицьким, Тарасом Шевченком. Сучасники твердять, що Михайло Васильович Остроградський знав на пам'ять увесь «Кобзар» та вмів його майстерно декламувати.

Влітку 1861 року Михайло Остроградський переїхав до Полтави. 12 вересня з шістдесятиліттям Михайла Васильовича вітали вчені багатьох країн світу. Він мав ще багато задумів у науці і улюбленої математиці. Нажаль, 20 грудня 1861 року, після тривалої хвороби, обірвалося життя видатного вченого і педагога Михайла Васильовича Остроградського. «Лицар нескінченних малих величин» був похований в родинному маєтку.

Ім'ям Михайла Васильовича Остроградського названа вулиця в центральній частині Полтави, Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, Кременчуцький національний університет і Хорішківська загальноосвітня школа Козельщинського району Полтавської області.

Монета «Михайло Остроградський»


2001 року Національний банк України на честь 200-річчя від дня народження Михайла Васильовича Остроградського випустив у серії «Видатні особистості України» ювілейну монету номіналом 2 гривні «Михайло Остроградський». Автори: художник Микола Кочубей, скульптор Володимир Атаманчук.

 







Література про життя та діяльність Михайла Остроградського


  • Гаврилюк Л. О. Остроградський Михайло Васильович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2010. - Т. 7 : Мл - О. - С. 684.
  • Геніальний український математик // Шендеровський, Василь. Нехай не гасне світ науки / за ред. Емми Бабчук. - Київ : «Смолоскип», 2004. - С. 221-227.
  • Іваненко О. А. Франція в житті та творчості М. В. Остроградського // Вісник Київського національного університету  імені Тараса Шевченка. Сер. Історія. - 2003. - № 65-66. - С. 7-9.
  • Математик світового рівня // Шаров, Ігор. Вчені України: 100 видатних імен. - Київ : АртЕк, 2006. - С. 274-277.
  • Михайло Васильович Остроградський // Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги : підручник / А. М. Бойко, В. Д. Бардінова та ін. ; під. заг. ред. А. М. Бойко. - Київ : ВД «Професіонал», 2004. - С. 37-70.
  • Остроградський Михайло Васильович  // Шаров, Ігор. 100 видатних імен України. - Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1999. - С. 298-300.
  • Фундатор математичної школи // Мельничук, Георгій. 1000 незабутніх імен України / худ. Ю. А. Демидьонок. - Київ : Школа, 2005. - 109-110.



Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом