Легендарні постаті Війська Запорозького XVIІ — початку XVIІІ століття

 

«Історія народу, як і життя людини, має героїчні, трагічні, щасливі і нещасливі сторінки. Оскільки в героїчному найбільше проявляється національний характер, саме такі сторінки особливо хвилюють і викликають чуття гордості…» (о. Юрій Мицик, Сергій Плохій «Як козаки Україну боронили»)

 

XVII — початок XVIII століття в історії України — це яскрава доба Національно-визвольної війни 1648—1657 років під проводом Богдана Хмельницького, утворення Гетьманщини (офіційна назва — Військо Запорозьке), Руїни та правління Івана Мазепи. Це час славетних володарів гетьманської булави та легендарних кошових отаманів, мужніх і відданих рідній землі людей. Знаменними подіями стали битви 1648 року біля Жовтих Вод, Корсуня та Пилявців, юридичне визнання Гетьманщини на міжнародній арені, переможна Конотопська битва 1659 року, економічне та культурне відродження Української козацької держави наприкінці XVIІ століття.

 

Іван Виговський (бл. 1608—1664)

Іван Виговський (худ. Гаврило Васько, XIX ст., полотно, олія)

 

Іван Остапович Виговський (ім'я при народженні — Іван Остапович Лучич-Виговський гербу Абданк) — військовий, політичний і державний діяч, генеральний писар Війська Запорозького (1650—1657), гетьман Війська Запорозького та другий очільник Гетьманщини (1657—1659), представник старовинного шляхетського роду Лучичів-Виговських.

Майбутній гетьман, ймовірно, навчався в Києво-Могилянський колегії. Певний час служив у державних установах Речі Посполитої, працював юристом у суді в Луцьку, виконував обов’язки намісника луцького старости, перебував на військовій службі. У роки Національно-визвольної війни 1648—1657 років став одним з найближчих соратників Богдана Хмельницького. Працював особистим писарем гетьмана, а в 1650 році обійняв посаду генерального писаря Війська Запорозького, перебуваючи на якій сформував і фактично очолив козацький уряд — Генеральну військову канцелярію. За короткий час Виговський зробив з канцелярії потужну і високоефективну інституцію Гетьманщини. Ця установа відігравала роль міністерства закордонних справ і певною мірою міністерства справ внутрішніх.

У вересні 1657 року на Корсунській раді Виговського обрано гетьманом Війська Запорозького. Незважаючи на несприятливі умови, він намагався провадити незалежну внутрішню та зовнішню політику, виступав проти обмеження царем вольностей Війська Запорозького. В умовах загрози початку війни з Московією, яка виступила на боці антигетьманських сил, у вересні 1658 року уклав Гадяцький договір із Польщею, за яким Гетьманщина мала увійти до Речі Посполитої як Велике князівство Руське з окремими сеймом, адміністрацією та військом.

Під час московсько-козацької війни 1658—1659 років, яка розпочалася через бажання царя зберегти вплив на Гетьманщину після підписання нею Гадяцького договору, Іван Виговський здобув перемогу у битві під Конотопом з допомогою кримського хана Мехмеда IV, проте не зміг об'єднати різні верстви українського суспільства і втратив владу. Вже не маючи владних повноважень, він зробив останню спробу прислужитися своїй країні, але загинув на самому початку нового етапу свого життя.

Цікавий факт

1615 року в Києві, на Подолі, при Київському братстві відкрилася школа. А влітку 1б31 року видатний церковний, освітній й політичний діяч Петро Могила відкриває в приміщеннях Троїцького монастиря Києво-Печерської лаври школу, яка ввійшла в історії під назвою Лаврської, або Гімназіума. Лаврська школа проіснувала недовго. Київське братство турбувало майбутнє їх школи — була велика потреба в високоосвічених викладачах. Нова школа почала діяти з 1 вересня 1632 року на території Братського монастиря на Подолі під назвою Київський Братський, згодом Київський або Києво-Могилянський колегіум.  Петро Могила прагнув здобути для Могилянського колегіуму статус вищої школи. Здійснив його наміри вихованець Могилянського колегіуму гетьман Іван Виговський. До Гадяцького договору, укладеного ним з Річчю Посполитою 16 вересня 1658 року був доданий пункт, яким передбачалося закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Ягеллонським університетом у Польщі, у місті Кракові. Але статус академії був підтверджений у грамотах 1694 та 1701 року.

 

Мицик Ю. Іван Виговський / о. Юрій Мицик ; худож-оформ. Є. В. Вдовиченко. — Київ : Світоч, 2012. — 127 с.

Юрій Андрійович Мицик (1949) — український історик, церковний діяч УПЦ КП; джерелознавець, археограф, дослідник історії України козацької доби, церковної історії, збирач усних свідчень про Голодомор в Україні 1932—1933 років, публіцист, україніст, священик. Доктор історичних наук (1989), професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» (1990). 5). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (1999). Автор понад 2000 друкованих праць, в тому числі понад 60 монографій, підручників та археографічних публікацій.

Дослідницька праця Юрія Мицика присвячена життю й діяльності одного з керівників Національно-визвольної війни 1648—1658 років, блискучому переможцю в битві під Конотопом, гетьману Івану Виговському. 

 

Нечуй-Левицький І. С. Гетьман Іван Виговський : роман / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Кондор, 2020. — 288 с.

Історико-біографічний роман класика української літератури Івана Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський» за радянських часів старанно замовчувався. Цей твір одночасно виконує дві функції: з одного боку, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер, а з другого — засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.

Роман вийшов друком у 1898 році У Львові. Це історія сім’ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох родин письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів своїх праведників.

 

Сушинський Б. Гетьман Виговський : погляд з ХХІ століття : роман-есе / Богдан Сушинський ; оформ. О. Чередниченка. — Львів : Добра справа, 2002. — 288 с. ; іл.

Гетьман Іван Виговський — одна з тих яскравих, знакових і, водночас, полемічних постатей, яка в усі часи викликала великий інтерес в істориків, письменників, шанувальників старовини. Саме йому й присвячений роман-есе відомого українського письменника і вченого, академіка Богдана Івановича Сушинського (1946—2020).

 

Карнацевич В. Битва під Конотопом [1659] / Владислав Карнацевич ; худож.-оформ. Є. В. Вдовиченко. — Київ : ІНТЕР ПРОЕКТ, 2012. — 120 с.

Битва під Конотопом, в якій українська армія під проводом гетьмана Івана Виговського разом з кримськими татарами перемогла цвіт московського війська, довгий час була однією з найтаємніших сторінок історії України. Часи змінилися, та запитань з приводу того, що саме відбулося влітку 1659 року і які були наслідки тієї битви, причини того, чому українцям не судилося розвинути успіх, і досі хвилюють істориків і тих, хто не байдужий до минулого рідної батьківщини…

 

Ювілейна монета «350-рі́ччя Конотопської битви» 

Срібна ювілейна монета номіналом 10 гривень, випущена Національним банком України, присвячена 350-річчю перемоги війська, очолюваного гетьманом України Іваном Виговським, у битві під Конотопом у червні 1659 року.

На реверсі монети в центрі зображено Івана Виговського на коні з шаблею у руці, позаду якого — козацьке військо (ліворуч), стилізовані абрисні укріплення Конотопу (праворуч), повержені знамена (унизу). Угорі півколом розміщено напис «ПЕРЕМОГА В КОНОТОПСЬКІЙ БИТВІ», нижче у два рядки «350 РОКІВ».

Дата введення в обіг — 19 червня 2009 року

Автори — художники: Кочубей Микола, Таран Володимир, Харук Олександр, Харук Сергій; скульптори: Атаманчук Володимир, Дем'яненко Анатолій

Серія — «Герої козацької доби»

 

 

Іван Богун (бл. 1618—1664)

Іван Богун (худ. Ян Мадеєвський, літографія, 1884 р.)

Іван Федорович Богун — видатний український козацький військовий, політичний і державний діяч, полководець, близький соратник Богдана Хмельницького та його наказний гетьман у Берестецькій битві 1651 року, полковник могилівський (1648— 1649), кальницький (1650, 1651, 1653—1657), чигиринський (1661) і паволоцький (1658—1660, 1663—1664), генеральний осавул Війська Запорозького (1663— 1664) в уряді гетьмана Павла Тетері. Відстоював ідею самостійного розвитку Української козацької держави.

Цікавий факт

Із історичних джерел і досліджень життєвого шляху Івана Богуна постає непересічна та яскрава особистість. Це був мужній, безстрашний і відважний воїн-козак, талановитий полководець, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння своєму народові. Постановою Кабінету Міністрів України № 764 від 1 червня 1998 року, за ініціативи спілки офіцерів України, Київському військовому ліцею було присвоєно ім'я активного учасника визвольного руху за незалежність України Івана Богуна.

 

Таїрова-Яковлева Т. Іван Теодорович Богун : біографія / Тетяна Таїрова-Яковлева ; пер. з рос. Т. Кришталовської ; наук. ред. В. Кононенко ; худож. оформ. О. Остапова ; картограф Д. Вортман. — Київ : Кліо, 2026. — 624 с., іл.

Тетяна Геннадіївна Таїрова-Яковлева (1967) — науковиця, історикиня, докторка історичних наук, професорка. Фахівчиня в галузі історії Центрально-Східної Європи та України раннього Нового часу. Дослідниця політичної, соціальної та економічної історії України XVI—XVIII століть, біографій провідних діячів Української козацької держави, її міжнародного становища та зовнішньої політики. Найвагомішою науковою працею є видання книги «Мазепа». За цю роботу Тетяна Таїрова-Яковлева 2008 року нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня.

Фундаментальна праця «Іван Теодорович Богун» Тетяни Таїрової-Яковлевої робить видатного полководця та політичного діяча Івана Богуна справді живою та дивовижною постаттю. В основі книги — унікальний матеріал, зібраний протягом чотирьох десятиліть в архівах України, Росії, Польщі, Швеції.

Про цю особистість ширилося дуже багато легенд, неперевірених свідчень гіпотез. Це дослідження біографії наказного гетьмана та полковника розставило всі крапки над «і». Читач, пізнаючи нашого героя на сторінках пропонованої книжки, відкриє для себе українця з рисами, що рідко поєднуються в одній особистості: мужність і шляхетність, хитрість і винахідливість, розум і вдача…

Цей фоліант — не лише вперше проведена цілісна та скрупульозна реконструкція життя героя, який увійшов в історію з різними прізвищами. Це дослідження внесло істотні корективи в розуміння Істориками минулого середини XVII століття: на основі біографії Івана Богуна розкрито низку аспектів світогляду, цінностей, стереотипів еліти новопосталої Гетьманщини, легалізовано деякі сюжети участі православної шляхти в повстанні під проводом Богдана Хмельницького, представлено закономірності розвою Хмельниччини чи «Української революції XVII ст.», природу «Руїни»… Авторка дуже вдало вписала Івана Богуна в революційні зміни на українських землях, у яких він був активно задіяний. Дослідниця показала природу української шляхетсько-козацької еліти середини XVII століття.

Ця книжка, безперечно, має велике значення для кожного українця та поціновувача української історії й культури. Життя і діяльність Івана Богуна викладено у книзі в хронологічному порядку. Кожний розділ легко сприймається, наче серія прецікавого мінісеріалу.

З юних років життя Івана Богуна минало в походах, облогах, атаках і боях. Богун сотні разів наражався на смертельну небезпеку під час битв, сутичок і вилазок, якими керував особисто. Під ним убивали коней, він тонув у крижаній ополонці, на нього влаштовували засідки. Він дістав численні поранення, вороги вимагали видати його. Двічі зазнавав арешту. Його засуджували на смерть у різних державах різні государі.

Те, що за таких умов блискуча кар’єра отамана, полковника, гетьмана, полководця та політика тривала майже двадцять п’ять років, видається дивом, яке можна пояснити лише надзвичайним талантом полководця і небаченим заступництвом фортуни. Він не зневірювався навіть у безвихідних ситуаціях, ніколи не здавався і не впадав у відчай у найтяжчі моменти життя. Мав неймовірну енергію, неперевершений військовій талант, кмітливість, винахідливість і відданість своїм ідеалам. Богун вів успішні воєнні дії проти польських, московських, угорських, молдавських, татарських військ і, безумовно, належить до пантеону європейських полководців раннього Нового часу.

Івана Богуна вирізняли дивовижна послідовність у боротьбі за єдність і незалежність України. Його голос авторитетно лунав на старшинських радах, він визначав обрання гетьманів, але сам ніколи не претендував на булаву. Герої не вмирають. Вони залишаються жити у віках. Щоб надихати власним прикладом, своєю вірою у свободу.

Видання адресоване науковцям, викладачам, студентам, а також усім, хто цікавиться історією України, зокрема постаттю Івана Богуна.

 

Коляда І. Іван Богун / Ігор Коляда, Степан Борчук, Ігор Ільницький ; худож.-оформ. Є. В. Вдовиченко.  Харків : Фоліо, 2021. — 126 с., іл. — (Знамениті українці).

Усі сучасники Богуна відзначали його розум, хитрість, хоробрість і талант полководця. Він відмовився від реєстрового чину і маєтків, які обіцяли йому поляки, і підтримав визвольну війну українського народу проти Польщі (1648—1657рр.) з першого дня повстання. Саме в цій війні командир Вінницького полку полковник Богун став легендою за життя.

Після смерті Богдана Хмельницького один із лідерів угруповання «старшин-державників», що не бажав ні підданства московського, ні підданства польського, ні підданства турецького чи шведського, а аж до своєї смерті прагнув творення самостійної Козацької держави.

Іван Богун — мудрий полководець, відважний козак та легендарна особистість, яка прикрашає своєю могутньою постаттю сторінки історії України.

 

Соколовський О. Богун : історичний роман з часів Хмельниччини / Олександр Соколовський. — Київ : Укр. Центр духовної культури, 1996. — 368 с.

Олександр Олександрович Соколовський (1896 —1938) — український письменник-романіст доби Розстріляного відродження.

Історичний роман «Богун» вперше був надрукований 1931 року в підсовєтській Україні, у видавництві «ЛІМ». Основний фон роману— історичні події визвольної війни українського народу 1648—1654 років. Головну увагу письменник звертає на прославленого полковника Івана Богуна, його дії, військові операції та особисте життя.

 

Сорока Ю. Іван Богун : роман : у 2 т. Т. 1 / Юрій Сорока. — Київ : Будинок письменників України, 2012. — 315 с.

Юрій Володимирович Сорока (1973) — український письменник. Автор понад 20 книг, серед яких: історичні романи «Хотин» (2007, 2011), «Іван Богун» (2010).

Що нам відомо про сподвижників Богдана Хмельницького? Про людей, котрі пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собі? Як не сумно це розуміти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса і багатьох інших відомо значно менше, ніж заслуговують ці люди за свої життя, що вони їх поклали на олтар служіння Батьківщині. Герой твору Юрія Сороки, полковник кальницький, вінницький і подільский, а пізніше й наказний гетьман Іван Богун є чи не найяскравішою постаттю в плеяді полковників Хмельницького. Чи таким він був, яким дозволив собі зобразити його автор? Чи зміг він показати його так, як того заслуговує славетний український лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторінках цієї книжки чекають буревії і бойовища України XVII сторіччя...

 

Сорока Ю. Іван Богун : роман : у 2 т. Т. 2 / Юрій Сорока. — Київ : Будинок письменників України, 2012. — 539 с.

Україна стрімко летіла до найвизначніших подій у своїй середньовічній історії. Вже почали відлік останні місяці польської «золотої доби», а на обрії поставали буревії козацької звитяги. Королівська влада, магнати, сенатори і сеймові комісари поки ще не могли чітко уявити межі загрози, яка йшла для них з одвічно проблемних земель Речі Посполитої, але все ж відчували…

 

Пам'ятна монета «Іван Богун» 

Срібна пам'ятна монета номіналом 10 гривень, випущена Національним банком України, присвячена одному з видатних військових і політичних діячів, сподвижнику Богдана Хмельницького в Національно-визвольній війні українського народу 1648—1654 рр., полковнику кальницькому (вінницькому) — Івану Богуну.

На реверсі монети праворуч зображено батальну сцену — козаки в обороні, над якою — XVII/ст., ліворуч — профільний портрет Івана Богуна, під яким стилізований напис «ІВАН/БОГУН».

Дата введення в обіг — 6 вересня 2007 року

Автори — художники: аверс: Івахненко Олександр, Іваненко Святослав; реверс: Таран Володимир, Харук Олександр, Харук Сергій; скульптори: Іваненко Святослав, Атаманчук Володимир

Серія — «Герої козацької доби»

 

Іван Мазепа (1639—1709)

Іван Степанович Мазепа є однією з найяскравіших, найвидатніших та найсуперечливіших постатей української історії, військовий, політичний і державний діяч, дипломат і меценат. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687—1704) і всієї Наддніпрянської України (1704—1709). Представник шляхетського роду Мазеп-Колединських герба Курч із Київщини та Волині.

Період правління Івана Мазепи припадає на кінець XVII — початок ХVІІІ століття. Це був надзвичайно складний час в історії української державності. Іван Степанович, маючи природний глибокий розум, добру освіту, талант блискучого політика і дипломата, понад двадцять років утримував гетьманську булаву та, безперечно, доклав багато зусиль для об’єднання українських земель в одній державі, створення регулярного війська, стабілізації суспільного життя після часів Руїни, дбав про піднесення освіти, науки і мистецтва.

22 лютого 1700 року почалася Велика Північна війна коаліцій Швеції та Московії за панування у Північній, Центральній та Східній Європі. Гетьман Іван Мазепа зробив відчайдушну спробу відновити автономію України, уклавши наприкінці 1708 року союзний договір зі шведським королем Карлом ХІІ. 27 червня (8 липня) 1709 року відбулася вирішальна Полтавська битва, яка змінила хід історії…

Цікавий факт

Іван Мазепа дуже добре знав латину та польську, володів німецькою, французькою, італійською, голландською і за висловом Пилипа Орлика, «досить міцно татарською». Майстерно володів словом і пером. Він був меценатом мистецтва й науки, опікувався Києво-Могилянською академією, яка, завдяки його зусиллям, отримала академічний статус у 1701 році і стала першим вищим навчальним закладом у Східний Європі. Іван Мазепа також прославився будівництвом церковних споруд, яке увійшло в українську культуру як широковідоме мазепинське бароко. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що мав прояви не лише в архітектурі, образотворчому мистецтві та літературі, але й в цілому культурному, і навіть побутовому житті гетьманської України.

 

Павленко С. Шабля Івана Мазепи. Розбудова Гетьманщини на межі XVII—XVIII століть / Сергій Павленко. — Київ : Мистецтво, 2025. — 440 с.

Головною зброєю-шаблею гетьмана ІванаМазепи на межі XVII—XVІІІ століть була стратегія прихованої підготовки кращих умов для реалізації замірів щодо звільнення українського народу від опіки Москви. Саме розслідуванню цих важливих складових і присвячена книга відомого автора Сергія Павленка. У ній йдеться про саботаж гетьманом загарбницьких планів Петра I, підготовку гетьманців до повстання.

Автор показує, що головні зусилля Івана Мазепи та його оточення були спрямовані на збільшення війська, створення укріплених осередків оборони для майбутнього протистояння з російським царатом. Оборонні заходи поєднувалися з великою програмою церковного будівництва — було збудовано й оновлено близько 350 храмів.

У книзі подано детальний опис військових кампаній Батурина. Дослідник спростовує численні історіографічні штампи про Івана Мазепу як будівничого російської імперії, соратника й друга Петра I.

 

Горобец В.  Мазепа. Тисячоликий герой української історії / Віктор Горобець. — Київ : Віхола, 2025. — 544 с. — (Серія «Наукпоп»).

Іван Мазепа, поза всяким сумнівом, належить до тих історичних постатей України, про які можна без будь яких застережень стверджувати: якби раптом їх не було насправді, їх варто було б вигадати. Адже без згадок про Мазепу нині неможливо уявити не тільки українську історію, а й українську ментальність. Не кажучи вже про красне письменство, архітектуру, образотворче мистецтво, книговидання і навіть історична дисципліна, що вивчає паперові грошові знаки— боністика. А ще ж є царини політики, державотворення, дипломатії, де гетьман також залишив по собі не такий уже й пересічний і непримітний слід, радше навпаки.

Від дипломатії й політичних інтриг до Північної війни та внутрішніх конфліктів. Історик Віктор Горобець у своїй книжці аналізує еволюцію гетьманської влади й стосунки зі старшиною, відносини із Запорозькою Січчю, зовнішньополітичні контакти та драматичні події останніх років Мазепиної доби — аж до переходу на бік шведів і власне полтавської катастрофи. Автор розбирає мотиви й історичні обставини, що впливали на рішення гетьмана, малюючи його відвертий портрет на тлі епохи.

 

Пам'ятна монета «Іван Мазепа»

Срібна пам'ятна монета номіналом 10 гривень, випущена Національним банком України, присвячена гетьману Лівобережної України (1687—1709), відомому суспільно-політичному діячу України, меценату освіти і мистецтва, людині нелегкої і драматичної долі — Івану Мазепі, який намагався проводити обережну, але послідовну політику, спрямовану на здобуття Україною незалежності.

На реверсі монети у колі з намистин зображено портрет гетьмана з булавою, праворуч — родовий герб, ліворуч — собор. Навколо стилізовані написи: «ІВАН МАЗЕПА» та «1644–1709».

Дата введення в обіг — 20 лютого 2001 року

Автори —художник Івахненко Олександр; скульптор Дем'яненко Володимир

Серія — «Герої козацької доби»

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри вересня 2026 року

 Відділ мистецтв перегортає сторінку вересня календаря «Світ мистецтва»

 

5 книг про відомого та невідомого Івана Франка: до 170-річчя від дня народження

 

«Великий письменник, невтомний працівник, каменяр поступу непохитний був разом і просто хорошою, сердечною, товариською людиною, і це до пошани перед діячем додавало ще втіхи особистого єднання. Це був… гора-чоловік, що вивершувавсь незмірно над усім навкруги, але того сам не помічав і ще менш давав свою перевагу відчути кому іншому…» (Сергій Єфремов, літературознавець)

 

Видатний класик української літератури Іван Якович Франко (1856—1916)  понад сорок років працював на терені української й світової літератури та науки. Творча спадщина Івана Франка багата й різноманітна, яка нараховує близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Як поет він створив шедеври лірики, філософські, історичні, соціально-побутові поеми. Його перу належать повісті, оповідання, казки, що становлять цілу епоху в історії української художньої прози. Велике місце у творчості Івана Франка посідають переклади українською мовою творів близько 200 авторів із 14 мов світу. Усього за життя митця окремими книгами і брошурами з’явилося понад 220 видань, у тому числи більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів.

Іван Якович був всебічно обдарованою та надзвичайно працьовитою людиною. Він створив ряд монографій, розвідок, статей із давньої і нової української та зарубіжної літератур, з фольклористики, етнографії та історії театру. Активно виступав як літературний критик і публіцист. У творчому доробку вченого праці у галузі економіки, історії, філософії, соціології, психології, які є величезним внеском у розвиток науки. В історії української видавничої справи Іван Франко відомий як професійний видавець і редактор періодичних та неперіодичних видань. Франко був дійсним і почесним членом наукового Товариства імені Шевченка.

Визначною подією у культурному житті України стало видання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах (1976—1986), здійснене Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук України за участю Інститутів філософії, економіки, історії Академії наук, Львівського державного університету імені Івана Франка. До унікального видання увійшло чимало нових, раніше не друкованих, матеріалів з архіву письменника. На сьогодні це найповніше зібрання творів Івана Яковича Франка.

1981 року заснована Премія імені І. Я.Франка Національної академії наук України за видатні роботи в галузі філології, етнології та мистецтвознавства. 2015 року — Міжнародна премія імені Івана Франка. Надається за наукові відкриття, здобутки та заслуги науковців світу у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук. Премія вручається щороку 27 серпня — у день народження Івана Яковича Франка.

10 жовтня 1940 року у Львові відбулось урочисте відкриття  Літературно-меморіального музею Івана Франка у будинку письменника, де він мешкав у 1902—1916 роках. Серед експонатів — прижиттєві видання творів Франка,  рукописи, найповніша колекція оригінальних фотографій письменника, його сім'ї, друзів, знайомих, газети, журнали, які він видавав та в яких публікував свої твори. 23 серпня 2011 року указом Президента України Львівському літературно-меморіальному музею Івана Франка надано статус національного.

Не високо мудруй,

Але твердо держись,

А хто правду лама,

З тим ти сміло борись!

Не бажай ти умом

Понад світом кружить;

А скоріш завізьмись

В світі праведно жить.

(Іван Франко)

 

Цікаві факти з літературної діяльності Івана Франка

Іван Франко розпочав і завершив свою літературну діяльність саме як поет. Його поетична спадщина налічує понад 1000 віршів, 10 поетичних збірок та півсотні поем… Його перший вірш «Великдень року 1871», присвячений пам’яті батька Якова-коваля, на жаль, не зберігся. Натомість до нашого часу дійшли написані у четвертому класі Дрогобицької гімназії, найраніші віршовані спроби Франка  — «Опись зими» та «Опись святого Вечера». Поетичними акордами увінчався й фінал земної одіссеї письменника. Кілька останніх віршів Івана Яковича були написані у лютому 1916 року — «Сусід», «Із театру італійської війни», «Ще не пропало», «Зоні Юзичинській», «Ще не близько весна…», «Приємний вид». Іван Франко писав про любов до життя, про швидкоплинність часу та неможливість затримати його стрімку бистрину...

Як відомо, перший опублікований вірш Івана Франка, учня Дрогобицької гімназії — «Народні пісні (Сонет)», побачив світ 1874 року у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик». Згодом, уже будучи студентом Львівського університету, недавній дебютант друкував свої твори (поезії, критичні статті, фольклорні записи…) здебільшого під цім загадковим псевдонімом. На думку відомого франкознавця Богдана Тихолоза, ще будучи учнем Дрогобицької гімназії, Франко захоплювався героїкою української минувшини і прибрав собі ім’я легендарного козацького полковника Филона (Пилипа) Джеджалика (Джалалія) — видатного українського військового діяча й дипломата XVII століття, одного з найближчих і найвірніших сподвижників Богдана Хмельницького у Національно-визвольній війні 1648—1654 років, його особистого друга і свого часу першої особи після великого гетьмана.

Повість «Захар Беркут» — найвідоміший художній твір Івана Яковича Франка на історичну тему. Певним поштовхом до написання повісті було оголошення львівським часописом «Зоря» літературного конкурсу на кращий твір з сучасного життя, а ще краще з історичного минулого народу. Повість «Захар Беркут» написана за півтора місяця, з 1 жовтня до 15 листопада 1882 року, і подана Іваном Франко на конкурс. Опублікована у часопису «Зоря» за 1883 рік і в цьому ж році вийшла окремою книгою у «Друкарні Товариства ім. Шевченка» (Львів).

У 1891 році в часописі «Зоря» почали з’являтися невеликі чудові вірші під спільною назвою «Зів’яле листя». Ішли вони в одному, другому і в третьому числі, і ніде не було підписано імені автора. Це викликало в тодішньої суспільності зацікавлення, заговорили про нового, надзвичайно талановитого поета. Читали вірші з найвищим захопленням і нетерпляче очікували нового числа «Зорі» й нових віршів. Тільки з кінцем року, коли було розіслано передплатникам зведений річний зміст журналу, читачі прочитали ім’я автора віршів — Іван Франко. А в 1896 році у Львові була видана книжка «Зів’яле листя: Лірична драма І. Франка». Звичайно Іван Якович описував свої враження, свої переживання й свої страждання, які розкрилися у поезії «Тричі, мені являлася любов». Іван Франко пережив три глибокі кохання до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської, кожне з яких знайшло вияв у творчості поета. Збірка складається з трьох частин, або «жмутків», в яких оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання.

Вершинним твором Івана Франка стала драма з сільського життя в п’яти діях «Украдене щастя», яку він написав на конкурс, що був оголошений 18 березня 1891 року. Письменник подав п'єсу на конкурс наприкінці вересня. У січні 1893 року драма була відзначена другою премією і рекомендована для постановки. Про величезний успіх драми свідчить той факт, що на другій виставі глядачі влаштували авторові бурхливу овацію, а молодь піднесла йому на сцені лавровий вінок. Вперше драма надрукована 1894 року в журналі «Зоря». Окремим виданням п’єса вийшла того ж року у Львові. Відправною точкою до написання твору стала «Пісня про шандаря», яку записала приятелька Франка Михайлина Рошкевич у 1878 році в селі Лолині Долинського повіту. Драматичний сюжет «Пісні» вразив Івана Франка і  невдовзі він створив драму, яка спочатку була названа «Жандарм», але перейменована в «Украдене щастя». Літературний шедевр упродовж усієї своєї сценічної історії справляв на публіку велике враження і збирав багато глядачів.

Поему «Мойсей» Івана Франка дослідники вважають набутком усього творчого життя письменника, його знаменитим поетичним епілогом. Літературна історія «Мойсея» складна і довготривала.  У 1904 році Франко побував в Італії, де його вразив шедевр італійського скульптора Мікеланджело — мармурова скульптура біблійного пророка Мойсея (Рим, базиліка Сан П’єтро ін Вінколі). Це стало своєрідним поштовхом до написання поеми, над якою Іван Якович працював з січня до липня 1905 року. Славнозвісний пролог до поеми народився спонтанно, за день чи за ніч, а можливо, навіть за одну годину. Це глибокий філософський твір про майбутнє українського народу.

У колі українських енциклопедистів кінця ХІХ — початку ХХ століття особливе місце належить Іванові Франку. У 1906 році на прохання відомого в Європі славіста, професора Будапештського університету О. Ашбота Іван Якович написав енциклопедичну статтю «Українці», призначену для угорської літературної енциклопедії. Видавець поставив перед ним таке завдання: «Йдеться про те, щоби ви подали для широкої публіки картину літературних прагнень українців, написавши її доступно і при тому добірною мовою».  Франко блискуче з цим упоровся: науково обґрунтував самобутність української літератури, виклав цілу скарбницю цінних думок, які лежать в основі його історичного підходу до явищ письменства, розглянув нові імена, виокремив як закономірності, так і особливості розвитку української літератури, а головне  — переконливо й аргументовано заперечив твердження російської імперської історіографії про «спільну спадщину». Спадщина ця, на глибоке переконання Івана Франка належить лише українському народові.

 

Учитель і поет, виховник, будівничий, що,

Було для нього кожне слово чином, кожне — ділом,

Не музам дань складав і не собі співав, а щоб

Шляхи майбутнього в мету спрямувати сміло…

(Богдан-Ігор Антонич «Франко»)

 

«Твоїми говоритиму устами…». Іван Франко в контексті свого часу»

«Твоїми говоритиму устами…». Іван Франко в контексті свого часу» (автор-упорядник Михайло Гнатюк) — це фундаментальне документально-епістолярне та літературознавче видання, присвячене життєвому шляху та оточенню Івана Яковича Франка. Книга об'єднує маловідомі документи, спогади сучасників, листування та унікальні фотографії Івана Франка і його найближчого соціокультурного середовища, розкриваючи його постать на тлі суспільно-політичних процесів кінця XIX — початку XX століття.

 

«Твоїми говоритиму устами…». Іван Франко в контексті свого часу / авт.-упоряд. Михайло Гнатюк ; худож. оформл. І. В. Женченка. — Київ : Парлам. вид-во, 2021. — 600 с.

Доля відвела Івану Франкові неповних 60 років життя. Та за ці роки вчений, письменник, громадський і політичний діяч зробив стільки скільки не зробив жоден з його нащадків і наступників. Спадщина Івана Яковича Франка становить більше 100 томів оригінальних художніх, наукових, публіцистичних творів і перекладів.

Постать Івана Франка стала широко знаною в Європі в 90-х роках ХІХ — на початку ХХ століття, вона асоціювалася з усією українською культурою того часу. Важко знайти в Україні, небагато знайдемо і у світі, особистостей, котрі мали б таке широке коло друзів, приятелів і співробітників, яке мав Іван Франко. Небагато є тих, хто залишив після себе такий великий архів і таке обширне листування. Але не так багато серед цих людей тих, хто ділив з ним радість перемоги, гіркоту невдачі, хто у хвилю зневіри подав йому руку допомоги. І мемуарні свідчення чи фотографії тих, з ким зустрічався Каменяр, мають для дослідників особливе значення.

Серед його знайомих були — видатний письменник Михайло Коцюбинський, етнограф і фольклорист Володимир Гнатюк, вчений-історик Михайло Грушевський, педагог і літературознавець Василь Щурат, письменниця Олена Пчілка та поетеса Леся Українка, маестро Микола Лисенко, письменник і мовознавець Борис Грінченко, етнограф і антрополог Федір Вовк, видатний сходознавець Агатангел Кримський…  — інтелектуальний потенціал української культури кінця ХІХ — початку ХХ століття. 

 

«Спогади про Івана Франка»

Книга «Спогади про Івана Франка» (упорядник Михайло Гнатюк) — це фундаментальна збірка спогадів сучасників, рідних, колег та громадсько-культурних діячів про життя і діяльність Івана Яковича Франка.

Гнатюк Михайло Іванович (1947) — український вчений, філолог-україніст, історик та теоретик літератури, літературознавець, доктор філологічних наук, голова Міжнародної асоціації франкознавців. За заслуги у розвитку франкознавства нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2006). Автор 360 наукових праць, серед яких 6 монографій та 4 підручники: «Літературознавчі концепції в Україні ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст.» (2002), «Іван Франко і проблеми теорії літератури» (2010), «Спогади про Івана Франка» (2011),  «Історія української літературної критики (ХІХ — поч. ХХ ст.) (2013)…

 

Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., прим. Михайла Гнатюка. — 2-ге вид., доп., перероб. — Львів : Каменяр, 2011. — 814 с.

У виданні найбільш повно, в порівнянні з попередніми збірниками, представлено спогади широкого кола громадських і культурних діячів Західної України й Наддніпрянщини кінця ХІХ —  початку ХХ століття, рідних і знайомих Івана Франка, у яких міститься багатий і цікавий матеріал про життя та діяльність великого Каменяра.

Зацікавлять сучасного читача спогади Гната Хоткевича, раніше не знані мемуарні матеріали про Івана Франка, написані колишнім учасником літературного гуртка «Молода муза» Володимиром Бірчаком,. Один із маловідомих сьогодні українських церковних діячів Йосип Застирець згадував свої старання про присудження Івану Франкові Нобелівської премії з літератури. Окрему групу мемуарних свідчень складають спогади тих, хто знав Івана Франка в побуті, щоденному приватному житті у Львові.

Відомий літературознавець Сергій Єфремов згадував як він вперше побачив Івана Франка: «Франко!.. Аж ось коли зрозумів я, який то був доктор… Франко!.. Перед мене стояла, привітно всміхаючись, маленька, навіть занадто маленька постать… рудуваті з сивиною вуса, густий заріст на лицях і глибокі сірі розумні очі… Так такий то Франко! Я уявляв його собі зовсім іншим — високим, ставним, з широкими, дужими плечима. І оцей маленький чоловічок у довгому, до п’ят пальті, такий ординарний з вигляду — мав бути мій велет Франко?!..

Серед завжди трохи манірних і з нахилом до пози галичан Франко вирізнявся отією повною відсутністю всякої пози і фрази, як і відрізнявся од загалу своїм костюмом — вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток, стареньким, приношеним убранням, смушковою шапчиною серед церемонних циліндрів… Тим-то до нього й тягло так усіх приїжджих з України, і він нам здавався своїм. З ним було легко, нецеремонно, хороше.

Цей енциклопедист, що знав багато і знав по-справжньому, ніколи не висловлювався категорично, щоб прибити розмовника своїм авторитетом; догматичних ноток просто бракувало в його голосі… Не любив Франко і панувати в розмові, використовуючи свою очевидну перевагу. Умів не тільки говорити, але вмів — і це головніше, бо трапляється так рідко — умів і слухати…».

 

Тамара Гундорова «Невідомий Іван Франко»

Тамара Іванівна Гундорова (1955) — українська літературознавиця і культурологиня. Докторка філологічних наук, професорка, головна наукова дослідниця Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (з 2022 року), член-кореспондентка НАН України (з 2003 року). Нагороджена премією НАН України імені Івана Франка (2005).

Авторка численних публікацій і книг, у яких подано новітні теоретичні інтерпретації (постмодерністські, постколоніальні, гендерні, психоаналітичні) знакових явищ вітчизняного письменства. Основна проблематика її праць — переходи нової свідомості початку XX століття, «післячорнобильська бібліотека» як метафора українського постмодернізму на зламі XXI століття, меланхолія, популярна культура і кіч.

«Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду» — відома наукова праця Тамари Гундорової, випущена київським видавництвом «Либідь» у 2006 році. Книга поєднує вибрані тексти Івана Франка та глибокі аналітичні коментарі про маловідомі сторони його творчості.

 

Гундорова Т. Невідомий Іван Франко : Грані Ізмарагду / Тамара Гундорова. — Київ : Либідь, 2006. —360 с. : іл.

Хто перечитує 50--томне видання творів Франка, окрім якогось десятка фахівців? Який образ Франка створюється у школах і університетах? Що відомо, окрім патріотичної риторики про Франка широкому загалові людей? Ці та інші питання цікавили Тамару Гундорову, коли вона задумувала цю книгу. Літературознавиця показала у книзі різного Франка, в усьому багатстві й різноманітності його стилів, мотивів, наукових та творчих зацікавлень.

Культурний і цивілізаційний міф про Каменяра — письменника-робітника — Іван Франко свідомо творив на основі власного життя, і цей міф назавжди залишився в національно-культурній свідомості й перекрив собою іншу постать Франка — як митця, «обранця долі, великого й оригінального в доброму і злому, у щасті і в стражданні», «творця нових напрямків».

У книзі «Невідомий Іван Франко : Грані Ізмарагду» подаються вибрані твори письменника, які супроводяться розлогими статтями-коментарями про основні аспекти культурної феноменології Франка. В центрі уваги — символічна автобіографія письменника, гностичні колізії творчості, культурний синтез, натурфілософія і антропологія Івана Франка.

Вперше в українському літературознавстві розглядається цілісність культурного, філософського й художнього мислення Івана Яковича Франка та описуються основні поняття етико-естетичного універсуму митця, його культурні символи, маски та образи. Найвідомішим символом себе самого, який Франко створив, став образ каменярів. У цьому образі Франко закодував дуже суттєві для його культурософії ідеї.

 

Богдан Тихолоз «Франко як текст: Досліди і досвіди»

Тихолоз Богдан Сергійович (1978) — відомий український літературознавець, франкознавець, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка (з 2017 р.). Заслужений працівник культури України (з 2025 р.). Публіцист, блоґер, співавтор науково-просвітницького інтернет-проекту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE © (разом із Наталею Тихолоз).

Автор понад 200 наукових праць різних жанрів, упорядник та науковий редактор низки видань, голова редакційної колегії Наукового вісника Національного музею Івана Франка. Сфера наукових зацікавлень — франкознавство, теорія та історія української літератури, філософії та публіцистики, психологія творчості.

Книжка Богдана Тихолоза «Франко як текст: Досліди і досвіди» — це проміжний підсумок його багаторічних студій над різними проблемами життя і творчості Івана Франка. Понад сотня різножанрових текстів (статей, рецензій, оглядів, полемічних виступів, інтерв’ю тощо), написаних та опублікованих за останні 25 років (1996—2021), об’єднана не тільки оригінальною авторською концепцією, а й свідомою настановою на системну розбудову інтегрального франкознавства: мультидисциплінарного, багатожанрового, поліметодологічного, а воднораз заснованого на надійному джерельному й фактологічному фундаменті.

Видання, адресоване не лише літературознавцям-філологам, а й гуманітаріям суміжних галузей та широкому колу зацікавлених читачів. Дослідницька праця узагальнює індивідуальний дослідницький досвід «стереометричного» фахового читання різножанрових творів письменника, мислителя, публіциста, його «зовнішньої» та «внутрішньої» біографії, контекстів та інтертекстів його драматичної життєтворчості.

 

Тихолоз Б. Франко як текст : Досліди і досвіди / Богдан Тихолоз ; післямова Данила Ільницького. — Львів : Простір М. (Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка), 2021. — 992 с. — (Серія «Бібліотека Дому Франка». Вип. 10).

Автор праці упевнений: Іван Франко прагнув бути не пошанованим, «відсвяткованим» чи тим паче звеличеним, а прочитаним, почутим і зрозумілим.

Юний Іван Франко, після закінчення Дрогобицької гімназії з похвальним свідоцтвом зрілості,1875 року вступив до філософського факультету Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Але він іще не знав, що за рік видасть свою першу поетичну збірку «Балади і розкази» та опублікує першу повість «Петрії і Довбущуки», редагуватиме популярний журнал та стане місцевою знаменитістю.

Не знав, що за два роки з добропорядного австрійського громадянина, здібного молодика з великими перспективами, раптом стане в’язнем австрійської тюрми, а вийшовши з неї — через  довгих, нестерпно довгих дев’ять місяців, — відчує себе вигнанцем, ізгоєм, втратить перше найсильніше кохання та ускладнить подальшу академічну та політичну кар’єру. Іван Франко не знав, що за кілька десятиліть його йменуватимуть «великим Каменярем», «галицьким Шевченком» та «українським Мойсеєм». А через століття Львів називатимуть його містом — містом Івана Франка.

Він знав тільки, що не має, на кого розраховувати, окрім себе самого. І що прагне стати собою. Випростатись на повний зріст, розправити крила — і летіти вперед настрічу незнаному, але такому звабливому майбутньому — «Настрічу сонцю золотому…».

Композиція книги «Франко як текст: Досліди і досвіди» складається з двох частин. У перший — «Досліди» — систематизовано франкознавчі студії аналітичного та узагальнювально-синтетичного характеру. Відповідно до їхньої проблематики, їх згруповано у вісім розділів. Друга частина — «Досвіди» — властиво є кристалізацією суб’єктивного досвіду пошуку істини у франкознавстві  — завше неповної і часто непевної. Йдеться радше про діалог досвідів — свого й чужого — у пізнанні, осмисленні та популяризації феномену Івана Франка.  

 

Наталя Тихолоз «Великдень у Франків. Дух і смак традицій»

Наталя Тихолоз (1978) — українська літературознавиця, франкознавиця; директорка Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка (з 2023 р.). Співавторка і головна редакторка науково-просвітницького інтернет-проєкту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE © (разом із Богданом Тихолозом). Кандидат філологічних наук (з 2004), старший науковий співробітник (з 2010). Докторантка кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка (з 2023). Членкиня Національної спілки журналістів України (з 2014), Наукового товариства імені Шевченка (з 2016).

Авторка понад 170 праць різних жанрів (монографій, статей, тез, повідомлень тощо), упорядниця та публікаторка архівних матеріалів, текстів класичного письменства, публіцистики та мемуаристики.

 

Тихолоз Н. Великдень У Франків. Дух і смак традицій / Наталя Тихолоз. — Львів : Апріорі, 2025. — 208 с. : іл.

Ця ошатна книга — незвичний погляд на біографію одного з творців української ідентичності. Нестандартний жанр — культурологічна студія з гастрономічним додатком — дає змогу розповісти про живого Івана Франка без пафосу і глянцю, в інтер’єрі рідного дому, у колі родини, немовби зустрітися з ним віч-на-віч за святковим столом, щоб розкрити його особистість, світогляд і цінності крізь призму культури святкування Великодня. Воскресіння Христове постає не тільки як величне свято, a як символ єдності поколінь і перемоги життя над смертю. У розділі «Смаки Великодня: страви з фамільного зшитка» подано рецепти великодніх страв з архіву родини Івана Франка.

Свята в родинному домі — завжди незабутні. Це ті приємні миттєвості життя, що дарують відчуття сімейної гармонії, індивідуальної захищеності, взаємної опіки. Свята відтворюють якусь особливу атмосферу теплоти і задушевності, а також стають невичерпним джерелом позитиву і веселощів, світлих емоцій і приємних спогадів.

Великдень у сім’ї Івана Франка було прийнято святкувати разом у сімейному колі, бо ж, як і Різдво, це було свято родинного збору. Франки зазвичай святкували Великдень або вдома, у Львові, або на батьківщині Івана Франка, В Нагуєвичах. Часом на Великдень сім’я виїжджала на гостинну також і до інших галицьких сіл, священики з яких гостинно запрошували Франків до себе на свята.

В останній тиждень перед Великоднем прибирали і прикрашали помешкання, писали писанки, пекли паски та готували усілякі смакоти. У розділі «Смаки Великодня: страви з фамільного зшитка» подано рецепти великодніх страв з архіву родини Івана Франка: «Мікдалова баба», «Українська баба на сметанці», «Калач із шафраном», «Паска святкова», «Торт із грецьких горіхів», «Торт з палених мікдалів», «Пиріг баби Зені», «Пляцок зі сливками»…

Ця книга про життя і неперервність традиції, яка пропри війни, голодомори, геноциди, щоразу стимулює нас як націю до нового відродження. На прикладі великодньої історії Івана Франка і його нащадків можемо відстежити тяглість народної традиції родинного збору через покоління.

Книги — морська глибина:

Хто в них перне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить

(Іван Франко)

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.