Голгофа автора «Голгофи»: до 120-річчя від дня народження українського письменника Леся Гомона

Лесь Гомін (Олександр Дмитрович Королевич) народився 30 березня 1900 р. у Черкасах у родині візника.

Про своï молодi роки письменник згадував: «Iз 1918 до 1924 року вчився в Києвi. Пiд час громадянськоï вiйни (лютий, 1920 рiк) я добровiльно вступив до Червоноï Армiï, працював на вiдповiдальних постах по мобiлiзацiï людей i транспорту, по боротьбi з бандитизмом i дезертирством. Як закiнчилась громадянська вiйна, я потрапив до Киïвського всеобучу iнструктором i тодi, працюючи, закiнчував освiту (Киïвський інститут народної освіти). Демобiлiзований у червнi 1924 року. Вiдтодi починається моя громадсько-лiтературна робота».

Початок літературної діяльності припадає на роки навчання в інституті (1919). У тогочасних газетах і журналах нерідко публікувалися його вірші, нариси, оповідання.

Після інституту повернувся в Черкаси, працював спочатку у театрі, а пізніше, разом із С. Скляренком, у газеті «Радянська думка». Свої нові твори підписував псевдонімом Лесь Гомін. Був одним з організаторів у Черкасах філіалу Спілки пролетарських письменників «Гарт», який представляв на з’їзді письменників.

Важливо підкреслити, що молодий літератор відповідально ставився до творчості, підходив до поцінування літератури з високими художніми мірками, чим прагнув піднести авторитет українського письменства.

У 1928 р. письменника переводять до Молдавії. У Тирасполі (1928–1929) Лесь Гомін працював у газеті «Красний пахарь», брав активну участь у громадському житті. Тут він зіткнувся з потворним явищем релігійного фанатизму – «Інокентіївщиною», що стало основою для майбутнього найвизначнішого твору митця – роману «Голгофа».

1929 р. переїхав до Одеси і жив там до 1936 р. Запам’ятався він активною журналістсько-видавничою діяльністю (працював у редакціях газет, редагував журнал «Металеві дні», де був відповідальним секретарем і заввідділом прози). Працював разом з І. Микитенком, С. Олійником, В. Миколюком. Був одним із керівників письменницької організації ВУСПП. Пише оповідання, повісті, статті.

Рання проза письменника «перехворіла» багатьма поширеними тогочасними вадами прози про село: схематизмом, заданістю образів тощо. Він автор повісті «Куточок серця», збірки оповідань «Контрольні цифри» (1930), повісті «Велетень з хворим серцем» (1932), драми «Маски» (1934). Але слід пам’ятати, що радянська система поставила Леся Гомона, як і багатьох інших митців, в жорстокі рамки.

З 1934 р. Лесь Гомін – член Спілки письменників СРСР.

А потім… Потім був безпідставний арешт. 10 листопада 1935 року він був ув’язнений і висланий за межі України, де перебував до липня 1939 р. Репресії, правда, відносно нетривалі, хоч вони гостро вразили письменника. Повністю реабілітований він був лише посмертно, наприкінці 1958 року.

Поки що не вiдомо, коли заарештовано Леся Гомона: судово-слiдчу справу донинi не вiднайдено. Єдине, що збереглося в архiвi Спiлки письменникiв, - копiя довiдки, виданоï 4 грудня 1958 року громадянцi Королевич Ф.О. про те, що «постановою президiï Верховного суду УРСР вiд 2.XII.1958р. вирок Одеського обласного суду вiд 10.ХI.1935р., ухвала Верховного суду УРСР вiд 27.1.1936р. i постанова президiï Верховного суду УРСР вiд 1.VII.1936р. щодо Королевича Олександра Дмитровича, украïнського письменника, скасованi, а справу припинено за недоведенiстю складу злочину».

Усе ж Лесь Гомін пережив цю драму і продовжував працювати, тепер же в Ніжинському педінституті майже до кінця життя. Саме тут, у Ніжині, остаточно редагувалася «Голгофа», писався роман «Люди» і фольклористичні розвідки.

Роман «Голгофа», перекладений кількома мовами, розкрив страшний механізм деспотичної влади над долями й душами людей, що тримається на сліпій вірі та страхові перед розправою. Саме це становить основну художню цінність твору і досить прозоро може екстраполюватися на все тоталітарне суспільство, в якому довго жили сам митець і весь народ.

Другий роман Леся Гоміна – «Люди» присвячений осмисленню долі і шляхів інтелігенції в перші місяці Другої Світової війни (подіям, пов’язаним із життя Ніжинського педагогічного інституту). І в сюжетній структурі, й у творенні характерів помітні певні схематичні вирішення.

Значно менше людей знають Леся Гомона – науковця, літературознавця. Перші його спроби аналізу літературних явищ припадають на далекі 30-ті роки, коли майбутній письменник пробував перона ниві журналістики. У літературно-мистецьких журналах 20-х років – «Плужанині», «Зорі», «Гарті», «Молоднякові» – зустрічаються його рецензії і невеликі критичні статті. Автор у них бачиться й обізнаним із суттю аналізованих проблем, і принципово вимогливим.

Уже в Одесі, на сторінках журналу «Металеві дні», часто з’являлися його літературознавчі матеріали , зокрема, статті «Пацифістський реалізм в антивоєнній літературі», «На згарищах минулого» та ін. Через репресії Лесь Гомін, звичайно, тривалий час не міг творити й займатися дослідженнями. Тільки через певний час, ставши до роботи у Ніжинському педінституті, знову активно прилучився до улюбленої справи. Тут Лесь Гомін викладав курс української літератури, досить активно займався науковою роботою, досліджував творчість І. Карпенка-Карого, І. Франка, часто друкувався в «Наукових записках» інституту.

Цікаві й нині його дослідження, присвячені історії інституту «До питання студентського страйку 1905 р. в Ніжині», «З минулого Ніжинського інституту». Не втратило свого значення його дослідження з теорії літератури «Соціально-естетична природа новели».

В останній період життя – середина й друга половина 50-х років він звертається до українського фольклору, досліджує героїчний епос українського народу, зокрема висвітлення в народній творчості подій національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Результатом цієї роботи стало видання книг (на жаль, уже посмертне) «Українські народні пісні та історичні думи» (1959) і «Визвольна війна 1648-1654 років у народній творчості» (1960).
У повоєнний період значне місце у підготовці творчої молоді почала відігравати літературна студія Ніжинського державного педінституту. Тут панував культ творчості та духовної свободи. У цьому була велика заслуга її керівників. Обдарована творча молодь черпала із джерел студії не лише професійне удосконалення, але й громадянську позицію.

У 1955-1957 роках, коли студією керував Олександр Королевич, відомий в літературі як Лесь Гомін, до вузу втупила низка талановитих юнаків. Серед них Євген Гуцало, Віктор Вовк, Володимир Мордань, Леонід Коваленко, Анатолій Давидов, Євген Хоменко, Віталій Пригоровський. Після того, як керівника студії було огульно звинувачено у націоналізмі, у послабленні пильності, сприянні нездоровим настроям і звільнено з вузу, на студійців чинився певний ідеологічний тиск.

Письменник переїхав до Черкас. Помер 16 січня 1958 р. Похований у Черкасах.

Твори Леся Гомона:

• Гомін Л. Голгофа : роман /Лесь Гомін. – Київ : Дніпро, 1990. – 320 с.
• Гомін Л. Голгофа. Люди : романи /Лесь Гомін. – Київ : Дніпро, 1975. – 549 с.

Література про життя та творчість:

• Мазуренко О. Голгофа автора «Голгофи» /О. Мазуренко // Реабілітовані історією. Черкаська область. – Черкаси, 2006. – Кн. 5. – С. 281-283.
• Гомін Лесь (Королевич О.Д.) : [укр. письм. , уродженець м. Черкас] // Провідники духовності в Україні : довідник / за ред. І. Ф. Кураса. – Київ, 2003. – С. 197-198.
• Димовська А. К. Маркери ідеологічного кітчу в оповіданні "Контрольні цифри" Леся Гомона, новелі "Юрко" та нарисі "Майбутні шахтарі" М. Хвильового / А. К. Димовська // Філологічні трактати. – 2017. – Т. 9, № 3. – С. 124-130. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Filtr_2017_9_3_18
• Димовська А. Художні засоби вираження апокаліптичних мотивів у романі Леся Гоміна "Голгофа" / Анна Димовська // Проблеми сучасного літературознавства. – 2014. – Вип. 19. – С. 232-242. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/prsl_2014_19_27
• Димовська А. К. Феномен українського кордоцентризму в повісті Леся Гомона "Куточок серця" / А. К. Димовська // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу "Києво-Могилянська академія"]. Серія : Філологія. Літературознавство. – 2017. – Т. 295, Вип. 283. – С. 43-46. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npchdufl_2017_295_283_10
• Поліщук В. Т. Лесь Гомін – письменник і вчений // Поліщук В. Т. Вінок лавровий, вінок терновий. – Черкаси, 2000. – С. 82-84.

Підготувала Олена Бурлак, завідувачка відділу періодичних видань

Історії знаменитих літературних псевдонімів

Льюїс Керрол, Марк Твен, Остап Вишня, Жорж Санд, О. Генрі… Видатні письменники світової літератури, які прославилися за вигаданими іменами, і не менш яскраві їх пригодницькі та романтичні романи, повісті та оповідання, новели і чарівні казки. А за літературним псевдонімом відкривається історія життя Чарльза Лютвіджа Доджсона, Вільяма Сідні Портера, Аврори Дюдеван…

Коллоді

Карло Лоренці́ні - італійський письменник та журналіст. Загальне визнання отримав завдяки чарівній казці «Пригоди Піноккіо», яка стала класикою дитячої літератури. Письменник взяв собі псевдонім Коллоді в 1856 році за назвою села Коллоді в Тоскані, де народилася його мати, Анджоліні Орцалі.

«Пригоди Піноккіо» були вперше опубліковані 7 липня 1881 року в Римі, в щотижневий «Газеті для дітей». Окремим виданням казка була видана в 1883 році. Головний герой Піноккіо, зроблений з дерева хлопчик, ніс якого збільшується кожного разу, коли він говорить неправду.

«Був собі колись дерев'яний цурпалок. То було не якесь там диво дивне, а звичайнісіньке собі поліно. Такими взимку палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.

Не знаю, як воно сталося, але одного дня це поліно потрапило до майстерні дідуся на ім'я Антоніо, правда, всі називали його майстер Вишня, бо кінчик носа в нього завжди був червоний і блискучий, мов та вишенька.

Нагледівши поліно, майстер Вишня дуже зрадів і задоволено потер руки.

- Це поліно потрапило до мене вчасно. Зроблю з нього ніжку для столика, – промовив він стиха сам до себе.

Як сказав, так і зробив. Не гаючись, схопив гостру сокиру, щоб обтесати з поліна кору. Але тільки зібрався цюкнути по ньому, та так і завмер, бо почув тонесенький благальний голосочок…

В цю мить у двері постукали.

 - Заходьте, - сказав столяр, неспроможний звестися на ноги.

До майстерні ввійшов жвавий дідок на ім'я Джеппетто. Та всі сусідні хлопчаки дражнили його Мамалиґою, бо його жовта перука кольором була дуже схожа на кукурудзяну кашу.

- Я хотів би попросити у вас підходяще поліно на ляльку. У вас знайдеться що-небудь таке?

Дуже задоволений, майстер Антоніо одразу підійшов до верстака, щоб узяти поліно, яке нагнало на нього стільки страху.

Повернувшись додому, Джеппетто, не гаючись, узявся за інструменти, щоб вирізати з поліна дерев'яного хлопчика…

- Яке ж ім'я йому дати? - спитав він сам себе. - Назву його Піноккіо. Це ім'я принесе йому щастя…»

У маленькому італійському містечку Коллоді, на честь якого дитячий письменник узяв собі псевдонім, в 1956 році встановлено пам’ятник літературному герою, дерев’яному хлопчиськові на ім’я Піноккіо. На пам’ятнику викарбувано слова: «Безсмертному Піноккіо - вдячні читачі у віці від чотирьох до сімдесяти років».

Пригоди Піноккіо - це одна з найсмішніших і дивних книг світової літератури. Дерев’яного довгоносого Піноккіо, нестерпного та доброго, дотепного та впертого, егоїстичного та великодушного, знають в усіх країнах. За даними ЮНЕСКО, книгу Коллоді перекладено 87 мовами, до неї написано 27 продовжень, її 400 разів втілювали на сцені та на екрані.

Жорж Санд

Звучне ім'я Жорж Санд з'явилося вперше на обкладинці роману «Індіана», що вийшов в Парижі в 1832 році. Тоді мало хто знав, що Жорж Санд - псевдонім Аврори Дюдеван, молодий жінки, яка виконувала скромну літературну роботу в газеті «Фігаро». З моменту виходу в світ «Індіани» Аврора Дюдеван стала відомою письменницею Жорж Санд.

У 1822 році Аврора вийшла заміж за Казіміра Дюдевана. Після 9 років нещасливого сімейного життя перед нею постав вибір між особистою свободою та існуючими правилами поведінки у суспільстві. Аврора вирішила покинути чоловіка. Намагаючись досягти економічної незалежності, вона почала писати романи. Залишивши чоловіка, вона поїхала в Париж.

Перший роман Аврора Дюпен написала у співавторстві з Жюлем Сандо. Роман мав значний успіх у читача, і про його тайного творця під іменем Жюль Санд ходили різні чутки. Щоб підігріти інтерес, Аврора вирішила залишити попереднє ім’я, злегка його змінивши. Так з’явився псевдонім Жорж Санд.

Творчість Жорж Санд - це великий світ прекрасних образів, духовних пошуків і відкриття істини. Вона зазирнула у такі глибини людської душі, які ще не відкривалися нікому до того часу. Літературна спадщина письменниці включає більш ніж 100 романів і повістей, 18 драм, велику кількість публіцистичних статей, багатотомну автобіографію та більше 18 тисяч листів. Письменниця розробила новий жанр у французький літературі ХІХ століття - психологічний романтичний роман.

Консуело - всесвітньо відомий роман «Консуело» вважається одним з найкращих творів Жорж Санд. У співтоваристві з П'єром Леру Жорж Санд засновує журнал «Незалежний огляд», в якому, починаючи з листопада 1841 року публікує роман «Консуело» і його продовження роман «Графиня Рудольштадт». Прототипом головної героїні роману послужила знаменита іспано-французька оперна співачка Поліна Віардо. Ім'я головної героїні роману означає «розраду», що за задумом автора, Консуело стає розрадою для Альберта…

Льюїс Керрол

Чарльз Лютвідж Доджсон, математик, філософ, логік, увійшов в англійську і світову літературу під псевдонімом Льюїс Керрол.  Автор великої кількості праць з математики та логіки: «Алгебраїчний розбір п'ятої книги Евкліда», «Конспекти алгебраїчної планіметрії», «Евклід і його сучасні суперники» ... Але все ж славу Керролу принесли його літературні твори, які народилися з імпровізацій, якими він розважав своїх маленьких друзів. Найбільшу незвичайну історію він розповів Лорін, Еліс (Аліса) і Едіт Ліддел та канонікові Дакуорту 4 липня 1862 року поблизу Годстоу, в верхів'ях Темзи. Еліс впросила Доджосона записати цю розповідь. Потім за порадою Генрі Кінгзлі і Дж. Макдональда, він переписав книгу для більш широкого кола читачів, додавши ще кілька історій, і в липні 1865 року випустив у світ «Пригоди Аліси в Країні чудес» під ім'ям -  Льюїс Керрол.  Цим ім'ям Чарльз Лютвідж Доджсон і раніше підписував свої гумористичні вірші, які зрідка публікувалися в різних журналах. Льюїс Керрол - це гра слів. Англійське Чарльз Лютвідж спочатку було переведено на латину. Після цього отримане ім'я «Каролус Людовикус»  Доджсон переклав англійською і переставив слова місцями. Так з'явився всесвітньо відомий - Льюїс Керрол.

Аліса в Країні чудес - неймовірні пригоди дівчинки Аліси написані англійським професором математики Чарлзом Лютвіджем Доджсоном і опубліковані  під псевдонімом - Льюїс Керролл. Ще за життя автора цей шедевр світової літератури було перевидано більше тридцяти разів. Герої книжки - Капелюшник, Березневий Заєць, Чеширський Кіт та інші стали улюбленими для багатьох поколінь читачів.

Марко Вовчок

Марко Вовчок - літературній псевдонім Марії Олександрівни Вілінської. Народилася Марія Олександрівна в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Батько її, Олександр Олексійович, капітан у відставці, часто розповідав доньці і старшому сину Валерію про села Чернігівщини, де раніше влітку розташовувався табором полк, у якому він служив, детально описував українську природу, народні звичаї. Розумна, ніжна матуся Парасковія Петрівна володіла кількома мовами, глибоко розуміла музику любила українську пісню.

Коли Марії виповнилося дванадцять років, Парасковія Петрівна віддала її до Харківського пансіонату. У 1847 році Марія Вілінська оселилася в Орлі у тітки Катерини Петрівни Мардовіної, яка організовувала щотижневі літературні вечори, на яких бувалі відомі письменники, артисти, художники. Тут Марія зустріла свого майбутнього чоловіка Опанаса Васильовича Марковича, відомого фольклориста та етнографа.

Марковичі деякий час проживали в Чернігові, потім в Києві, а з 1856 року в Немирові. Марія разом із чоловіком збирала фольклорні матеріали, укладала словник української мови і пробувала писати оповідання. Усе літо 1856 року вона перебувала у творчому неспокої. І ось оповідання «Викуп» і «Знай, ляше!» були підготовлені до друку. Залишалося тільки написати прізвище автора цих творів.

Існує кілька версій щодо походження псевдоніму «Марко Вовчок». Одні вчені стверджують, що псевдонім було утворено за співзвучністю зі словом «Марковичка».Так називали Марію Олександрівну за прізвищем чоловіка. Інші дослідники доводять, що рід Марковичів походить від козака Марка, якого за суворий характер прозвали «Вовком», а звідти і псевдонім - Марко Вовчок.

У грудні 1857 року в Петербурзі вийшла перша книжка Марка Вовчка «Народні оповідання». Літературна спадщина письменниці надзвичайно різноманітна: оповідання, казки, повісті, романи і нариси. Всього вона створила п’ятдесят оригінальних творів і майже стільки ж перекладів.

Три долі - збірка повістей і оповідань. Твори письменниці відіграли провідну роль у становленні української реалістичної прози. Найвищого ідейно-художнього рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві зазнала найбільшого приниження і безправ’я. За словами Івана Франка, «з простотою, красою й ніжністю її мови й стилю в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними - до жінок...»

Марк Твен

30 листопада 1835 року холодної сніжної ночі в дерев’яному будиночку, що загубився серед убогих халупок у сільці Флоріда, Джейн Лемптон, дружина Джона Маршалла Клеменса, подарувала життя своїй п’ятій дитині Семюелю Ленгхорну Клеменсу, що під іменем Марк Твен увійшов у історію літератури як великий гуморист і сатирик своєї епохи.

Незабаром після народження Семюеля його батьки оселилися в Ганібалі, невеличкому містечку, що сховалося серед зарослих лісом пагорбів на самому березі річки Міссісіпі. Пізніше у «Пригодах Тома Соєра» він спробував відтворити проведені у цьому містечку роки життя.

Рано втративши батька, дванадцятирічний хлопчик був змушений заробляти собі на хліб У пошуках кращих заробітків  він чимало мандрував, змінював професії. Де тільки не довелося жити майбутньому письменникові: на півночі країни і в південних штатах, У Нью-Йорку і в Сан-Франциско. Працював він і лоцманом на одному з найбільших пароплавів, що курсували по Міссісіпі.

А після невдалої «золотощукацької одіссеї» восени 1862 року Клеменс погоджується стати місцевим репортером газети «Терріторіал ентерпрайз», що виходила у Вірджинії-Сіті. Саме період роботи Семюеля Клеменса в «Терріторіал ентерпрайз» ознаменувався визначальною подією.

2 лютого 1863 року в газеті з’явилася гостра викривальна стаття Клеменса підписана псевдонімом Марк Твен - заміряючи жердиною глибину річки Міссісіпі, лоцман кричав помічникові в рубку: «Марк твен!», тобто «мірка - два». Цей псевдонім стане для письменника протягом усього його життя своєрідною літературною маскою - втіленням бурхливої стихії народного сміху. З-під пера Марка Твена вийшли нариси й оповідання повісті та романи, що стали знаменитими на весь світ.

Пригоди Тома Соєра - роман Марка Твена побачив світ 10 червня 1876 року. Твір розповідає про пригоди хлопчика на ім'я Том Соєр з містечка Сейнт-Пітерсбург на півдні Сполучених Штатів. Події роману відбуваються напередодні Громадянської війни в Сполучених Штатах. Том завжди готовий до неймовірних пригод, різних розіграшів та дотепних витівок, що так ускладнюють життя дорослим. А втім, у Тома золоте серце, він хороший друг, доброзичливий і вірний, завжди допоможе, не кине в біді, навіть візьме на себе чужу провину...

О. Генрі

Вільям Сідні Портер, всесвітньо відомий майстер короткого оповідання, увійшов в історію світової літератури під псевдонімом О. Генрі. Колеги по письменницькому ремеслу називали його «великим розрадником», а літературні критики - «американським Кіплінгом»…

Усі, хто знав майбутнього новеліста в дитячі роки, згадують про його неабиякий хист до малювання карикатур і шаржів, про унікальну спроможність вловлювати найхарактернішу рису зовнішності людини і майстерно відтворювати її чи то на шкільний дошці, чи то на папері.

В житті йому довелося змінити багато професій. Він працював аптекарем і майже два роки провів на техаських ранчо. Спілкування з сильними і сміливими людьми, сповнені постійної небезпеки ковбойські будні, майже спартанські умови побуту стали для юного вихідця з Грінсборо прекрасною школою виживання, що загартувала його дух і волю. Саме тоді Вільям Сідні Портер і написав свої перші гумористичні оповідання, які дуже сподобалися його друзям і знайомим. Восени 1887 року газета «Детройт фрі пресс» надрукувала твори Портера і запропонувала йому співробітництво.

У 1891 році Портер завдяки підтримці друзів, отримав престижне місце касира-бухгалтера Остінського Національного банку, але продовжував займатися журналістською діяльністю. У 1894 році він придбав друкарню і права на видання місцевої газети «Айконокласт». Взявши нову назву «Роллінг Стоун», молодий редактор змінив напрямок і зміст газети. Надруковані на її сторінках фейлетони, гумористичні скетчі, забавні історії, більшість яких вийшла з-під пера Вільяма Портера, сподобалися читачам. 

Але життя Портера було затьмарено неприємними подіями. Влітку 1893 року була здійснена ревізія в банку, де працював Вільям Сідні Портер, і виявлена величезна недостача. Портер залишився без місця в банку і втратив надію на видавництво своєї газети. На щастя, у жовтні 1895 року газета «Хьюстон пост» запропонувала йому посаду керівника гумористичного відділу. Працюючи в цій газеті, він не лише писав смішні оповідання, веселі вірші та сатиричні нариси, але й сам ілюстрував іх, створював цикли карикатур та сюжетні оповідання в малюнках.

Влітку 1896 року за рішенням центральної влади справу Остінського Національного банку було переглянуто, а Вільяму Сідні Портеру інкриміновано розтрату великої, як на той час суми - п’ять тисяч доларів. 25 квітня 1898 року остінський  суд приговорив його до п’яти років ув’язнення в Колумбусі - тюрмі штату Огайо.

Під час перебування в Коламбусі, де він провів три роки й три місяці, Вільям Сідні Портер написав чотирнадцять оповідань, які були підписані псевдонімом О. Генрі. Достеменних відомостей про те, чому письменник обрав саме цей псевдонім не збереглося, очевидним є лише той факт, що він приховував своє справжнє ім’я, аби ніхто не дізнався, що твори надходять із в’язниці.

З квітня 1902 року розпочинається нью-йоркський період життя Вільяма Сідні Портера - найпродуктивніший період творчої біографії О. Генрі, час його блискавичного тріумфу і слави. О. Генрі встиг підготувати і видати сім збірників: «Чотири мільйони», «Запалений світильник», «Серце Заходу», «Голос міста», «Благородний шахрай», «Дорогі долі», «Вибране».

Вождь червоношкірих - новела О. Генрі вперше надрукована в журналі The Saturday Evening Post в 1907. У 1910 році увійшла до збірки «Коловороти». Дія новели «Вождь червоношкірих» відбувається в одному з містечок в американському штаті Алабама.

«Здавалося, що це вигідне діло. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох – Білл Дрісколл і я - були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам прийшла в голову думка про викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму», але здогадались ми про це багато пізніше…»

Корній Іванович Чуковський

Микола Васильович Корнєйчуков, видатний письменник, перекладач і літературознавець, відомий в історії літератури під ім'ям Корній Іванович Чуковський. Майбутній автор знаменитих «Мухи-Цокотухи» і «Айболита» народився в Санкт-Петербурзі, але його дитячі та юнацькі роки пройшли в Одесі.

Чуковський писав про себе: «перепробувавши багато професій, я з 1901 року почав друкуватися в «Одеських новинах», писав головним чином статейки про виставки картин і про книжки. Іноді - вірші.

У 1903 році газета послала мене кореспондентом в Лондон. Кореспондентом я був украй поганим: замість того щоб відвідувати засідання парламенту і слухати там промови про високу політику, я цілими днями проводив у бібліотеці Британського музею, читав Корнеля, Маколея, Метью Арнольда…».

З початку літературної діяльності Микола Васильович Корнейчуков використовував псевдонім «Корній Чуковський», який згодом став його справжнім ім'ям. Корній Чуковський писав критичні статті, перекладав поезію Волта Вітмена і твори Марка Твена, Дефо, Честертона. Багато часу Корній Чуковський присвятив творчості Миколи Некрасова.

Була у Чуковського ще одна улюблена тема - вивчення дитячого розвитку. Так з'явилася книга «Від двох до п'яти». А також він написав для дітей казки «Муха-Цокотуха», «Мийдодір», «Айболить», «Телефон»…

У 1962 році Корній Чуковський був удостоєний ступеня Доктора літератури Оксфордського університету. «Озираючись на свій довгий письменницький шлях, я знаходжу на ньому чимало помилок, невірних кроків і провалів. Але одна риса в деякій мірі спокутує мої недоліки: абсолютна щирість».

Казки - твори ці були видані на початку двадцятих років і викликали жорстокі нападки. Корній Чуковський і не міг подумати, що казки витримають десятків видань  і стануть улюбленими багатьох поколінь читачів.

Остап Вишня

Губенко Павло Михайлович, український письменник, новеліст, класик сатиричної прози XX століття, народився на хуторі Чечва у багатодітній родині на  Полтавщині.

Заповітною мрією Павла було стати вчителем, тому він просив рідних, щоб йому дозволили вступити до Глухівської вчительської семінарії. Однак батько як колишній солдат мав право віддати сина у військову фельдшерську школу, що знаходилася в Києві. І так хлопець потрапив у великий культурний центр, роки перебування в якому відіграли неабияку роль у формуванні його як письменника.

У 1917 році Павло Губенко вступив до Київського університету, але університетської освіти не здобув. Тоді він береться за літературну працю. 22 липня 1921 року в газеті «Селянська правда» була надрукована гумореска «Чудака, їй-богу!». Під нею вперше стояв підпис «Остап Вишня». Змалював у ній автор І пастушка Остапа та його ровесників, а ім’ям свого допитливого героя письменник підписав твір.

Остап Вишня стрімко робіть блискучу літературну кар’єру, стає всенародним улюбленцем, його гуморески і фейлетони мають велику популярність, а про самого автора ходять легенди.

Мисливські усмішки - збірка творів майстра художнього слова, які піднімуть настрій усім, хто цінує завзятий український гумор і веселі життєві історії.

«Власне кажучи, щороку «Вiдкриття полювання» буває двiчi: першого серпня на птицю, а першого листопада на звiра, але якось уже - так утрадицiйнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливцiв вважається перше вiдкриття, коли пiсля довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця i ви знову маєте змогу не тiльки, сказать би, поповнити свої продовольчi ресурси, не тiльки допомогти державi в м'ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофiла й спортсмена.

Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрiбничка, а дуже й дуже поважна справа…»

Самійло Величко - літописець українського козацтва: до 350-річчя від дня народження

«Самійло Величко - монументальна наша літературна постать. Його життя, минувши всілякі служби, пішло для того, щоб написати найбільший літопис, що його знає українська історіографія» Валерій Шевчук

Самійло Васильович Величко, автор видатної літературної пам’ятки XVIII століття, народився на Полтавщині в козацькій родині. Навчався в Києво-Могилянський колегії, де оволодів німецькою, польською, грецькою мовами і латиною. В 1690 році  Величко почав служити канцеляристом у генерального писаря Війська Запорозького Василя Леонтійовича Кочубея.

«Я служив вірно і старанно, як веліла мені моя гідність, не тільки в усіляких домашніх справах мого пана, а найбільше писарем, включаючись до найпотрібніших і секретних на той час військових справ. Навіть до тих, що йшли самому пресвітлому всеросійському монарху Петру Олексійовичу, так само і циферних монарших справах, що були тоді від гетьмана до господаря волоського та мултянського про відправлення від мого пана кореспонденції, про яку не знала військова канцелярія. Прослуживши в таких великих невсипущих стараннях 15 років, я був завдяки тій моїй службі виправлений до військової генеральної канцелярії - це сталося на початку 1705 року, де поміж іншої братії моєї був я не останній в писарських справах протягом чотирьох років».

Самійло Величко брав участь у військовому поході через Правобережжя, Волинь і Галичину на допомогу Польщі в її війні проти Швеції. «У ті роки, коли шведські війська перебували в Польщі та Саксонії, я проходив з помічним малоросійським військом через тогобічну Малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня й Білої Церкви».

На долю Самійла Величка випало чимало складних перипетій. «За ту мою довгочасну і вірну службу моя недоля заплатила мені крайнім нещастям в самому кінці 1708 року». Після страти Василя Кочубея він, як наближена до нього особа, потрапив до в’язниці, де йому довелося пробуті кілька років. З неволі він вийшов тільки в 1715 році. Самійло Величко поселяється спершу в Диканьці, в маєтку Кочубеїв, а потім у селі Жуки під Полтавою.

Протягом усього життя Самійло Величко збирав книги і манускрипти. У наукових бібліотеках дослідники часто потрапляють на старовинні фоліанти з написами «З книг Самоїла Величка, канцеляриста». Серед них є не тільки історичні хроніки, літописи, документи, а й художні твори.

Останні роки життя Самійло Величко цілком присвятив літературній творчості. Він вивчав багато історичних джерел польською, російською, німецькою, латинською мовами. І рядок за рядком став створюватися видатний твір в український історії і культурі - Літопис Самійла Величка.  

Літопис Самійла Величка

Як історик Самійло Величко прагнув створити грандіозну картину воєнних подвигів і випробувань, слави і зрад, засліплення пристрастями героїв і безмірних людських страждань, які випали на долю українського народу під час Національно-визвольної війни 1648 - 1654 років та Руїни.

Літопис Самійла Величка - перший фундаментальний твір української історико-мемуарної прози XVII-XVIII століття, в якому системно використано величезний масив джерел. Рукопис  поділений на три томи. Перший том закінчується 1659 роком. Другий том охоплює події 1660 - 1686 років, а третій - з 1687 по 1700 роки.

Щедре використання документів - послань, королівських, царських, гетьманських універсалів, листування гетьманів із запорозькими кошовими, молдовськими господарями, владиками надає Літопису Самійла Величка історичної достовірності.

«Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки….

Отож, ласкавий читальнику, коли що здається тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то може, воно так і є. Ти ж бо, коли добудешся досконаліших козацьких чи якихось інших літописів, забудь лінощі, полай мене за невіглавство в цій справі, покладаючись на ті правдивіші літописи, але не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом. Бо нині, через сімдесят років після війни Хмельницького, важко домагатися досконалого знання і правди про військові події…».

Величко, Самійло. Літопис. Т. 1 / пер. з книжної української мови, вступ стаття, комент. В. О. Шевчука ; відп. ред. О. В. Мишанич. - Київ : Дніпро, 1991. - 371 с. - (Давньоруські та давні українські літописи).

Літопис Самійла Величка разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Граб’янки й «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії. Це - історичне першоджерело, перший том якого охоплює події 1648-1659 років на Україні.

Величко, Самійло. Літопис. Т. 2 / пер. з книжної української мови, вступ стаття, комент. В. О. Шевчука ; відп. ред. О. В. Мишанич. - Київ : Дніпро, 1991. - 642 с. - (Давньоруські та давні українські літописи).

Другий том продовжує опис подій першого тому і закінчується 1700 роком. Це - документальне першоджерело. Книга містить науковий коментар, широко ілюстрована.

Збірник козацьких літописів : Густинський, Самійла Величка, Граб’янки. - Київ : Дніпро, 2006. - 976 с., іл.

Цей збірник - унікальний корпус козацької історіографії. До нього входять: Густинський літопис - видатна пам'ятка української історичної прози першої половини XVII століття, що охоплює основні події всесвітньої історії, літописну історію Київської Русі, південно-руських князівств XII-XIV століття, Литовської Русі аж до історичних витоків козацтва. Літопис Самійла Величка - наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII-XVIII століття у двох томах. Перший том охоплює події 1648-1659 років на Україні. Другий продовжує опис подій і закінчується 1700 роком. Закінчує збірник літопис Граб’янки - розповідь про походи та битви козацькі XVI-XVIII століття. Перебіг з писань різних літописців та з щоденника, писаного на війні, що точилася з поляками, зібраний зусиллями полковника Григорія Граб’янки та підтверджений самобутніми свідченнями старих жителів міста Гадяча 1710 року.

Цікаві факти

Літопис Самійла Величка написано тогочасною літературною мовою, у якій книжні елементи поєднуються з живою народною говіркою. Автор обіцяє читачеві, що писатиме «простим стилем і нарічієм козацьким». Текст Літопису пересипаний влучними народними виразами, порівняннями, прислів’ями і приказками.

Центральною постаттю Літопису виступає Богдан Хмельницький. Розповідь про нього починається з 1648 року. Крізь призму дій та особистих якостей гетьмана Самійло Величко аналізує та оцінює вчинки, поведінку інших героїв. Автор Літопису докладно відтворює життєпис Богдана Хмельницького, зітканий з описів битв, які відбувалися під його проводом, дипломатичних акцій, стосунків з козацьким оточенням, володарями сусідніх держав.

Улюбленим героєм Самійла Величка був уславлений запорозький кошовий Іван Сірко. Автор описує його численні походи на турків і татар, захоплюється відвагою та військовими хитрощами. Монументальний образ Сірка постає в листі до кримського хана, а також в оповіданнях про здолання в січі турків і кримський похід у 1678 році.

У 1840 році на аукціоні, де розпродавали рукописи з колекції відомого збирача стародруків та рідкісних видань Івана Петровича Лаптєва, Літопис Самійла Величка придбав російський історик і колекціонер Михайло Петрович Погодін. Він передав рукопис у Київську археографічну комісію, головою якої на той час був історик Судієнко Михайло Йосипович.  Літопис Самійла Величка видавався упродовж ряду років. В 1848 році вийшов в світ перший том, потім в 1851 - другий,1855 - третій,1864 - четвертий том. Але це відання дійшло до наших днів не повністю.

Друге видання Літопису Самійла Величка вийшло в Києві 1926 року. Третє в перекладі Валерія Шевчука сучасною літературною мовою побачило світ в 1991 році. Оригінал рукопису твору зберігається у відділі рукописів Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки. Планується відновлення автентичного тексту Літопису Самійла Величка і підготовка його до друку.

Література про життєвий і творчий шлях Самійла Величка

Величко, Самійло (1670-1728) - український літописець, автор монументального історичного й літературного твору // Олена Апанович. Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття українського козацтва. - Київ, 2009. - С. 75 - 81.

Книжка видатного історика і письменниці Олени Михайлівни Апанович адресована найширшим читацьким колам. Залучення широкого спектра наукових джерел, всебічність охоплення історичної інформації поєднані з популярністю, художністю викладу, що значно полегшує сприйняття історичного матеріалу. Саме тому книжка виконуватиме не тільки довідкову, енциклопедичну функцію, а й стане захоплюючим читанням для всіх небайдужих до історії, сприятиме вихованню національної свідомості, утвердженню в суспільстві української національної ідеї.

Літопис Самійла Величка // Я. П. Запаско. Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга. - Львів : Світ, 1995. - С. 449 - 455.

У монографії висвітлюється неперехідна цінність рукописного мистецтва - важливої галузі духовної культури українського народу, багатого джерела вивчення його історії, мови, літератури, художньої творчості. Простежується тісний зв’язок його мистецтва з соціально-економічними, політичними й культурними умовами розвитку суспільства. Монографія проілюстрована кольоровими та чорно-білими репродукціями сторінок, зразків мініатюр і декоративних прикрас. «Українську рукописну книгу» щорічне авторитетне журі фахівців книжки в Парижі визнало кращим виданням в Україні, книгою № 1 за 1995 рік. На державному конкурсі мистецтва книги (серпень, 1996) вона отримала найвищу мистецьку нагороду - диплом імені Георгія Нарбута, а на Форумі видавців у Львові удостоєна Гран-прі.

Поетика бароко в українських літописах // Валерій Шевчук. Муза Роксоланська : українська література XVI - XVIII століть : у 2-х кн. Книга друга : Розвинене бароко. Пізнє бароко. - Київ, 2005. - С. 46 - 64.

Друга книга оригінального дослідження фактично є історією літератури Козацької держави й охоплює другу половину XVII століття, яку автор розглядає як період розвиненого бароко, і XVIII століття - період пізнього бароко. Аналізуючи цей напрочуд своєрідний відтинок історії української літератури, автор вписує твори в життя, проблеми і складнощі становлення Козацької держави. Читач переконається, що література тієї доби аж зовсім не була схоластичною, твореною у відриві від життя, а навпаки, найчастіше з ним пов’язана. Досі так широко і в такому розрізі література вказаної доби не розглядалася.

Мемуарно-історична проза  // Історія української культури : у 5 томах. Т. 3.  Українська культура другої половини XVII - XVIII століть / ред. В. А. Смолій. - Київ, 2003. - С. 950 - 961.

Вперше в історії нашої держави системно викладається багатовікова історія української культури, її самобутність та зв’язки з іншими культурами, її внесок у світову культурну спадщину.

Літопис Самійла Величка // Історія української літератури : у 12 томах. Т. 2 Давня література (друга половина XVI - XVIII ст.) / наук. ред. Віра Сулима, Микола Сулима. - Київ, 2014. - С. 452 - 458.

Другий том присвячено давній українській літературі доби першого національного відродження та раннього бароко (друга половина ХVI - перша половина ХVIII століття), а також літературі пізнього бароко, коли посилилися процеси секуляризації і формування літератури як повноправного явища світської культури (друга половина ХVIII століття).

 ***

• Величко Самійло - козацький літописець // Євген Онацький. Українська мала енциклопедія : у 4-х томах. Т. 1 / упоряд. та наук. ред. д. і. н. Сергій Білокінь. - Київ, 2016. - С. 127.
• Величко Самійло - видатний козацький літописець // Енциклопедія українознавства : у 11 томах. Т. 1 / голов. ред. проф. д-р Володимир Кубійович. - Львів, 1993. - С. 226.
• Величко Самійло - історик, педагог, козацький літописець // Наукове товариство імені Шевченка. Енциклопедія. Т. 2. - Київ - Львів- Тернопіль, 2014. - С. 565 - 568.
• Давня українська проза. Козацькі літописи // Борис Степанишин. Давня українська література в школі. - Київ, 2000. - С. 324 - 334.
• Єфремов, Сергій. Історія українського письменства. - Київ, 1995. - С. 209 - 210.
• Козацькі літописи // М. С. Грицай, В. Л. Микитась, Ф. Я. Шолом. Давня українська література / за ред. професора М. С. Грицая. - Київ, 1989. - С. 280 - 293.
• Козацькі літописці Самійло Величко і Григорій Граб’янка // Георгій Мельничук. 1000 незабутніх імен України. - Київ, 2005. - С. 90 - 92.
• Козацький апологет Самійло Величко // Петро Кралюк. Козацька міфологія України : творці та епігони. - Харків, 2017. - С. 152 - 157.
• Літопис Самійла Величка // Українська література ХІ - XVIII ст. : хрестоматія / уклад. : П. В. Білоус, Г. Д. Левченко, О. П. Білоус ; за ред. П. В. Білоуса. - Київ, 2011. - С. 520 - 520.
• Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко // Валентина Соболь. 12 подорожей в країну давнього письменства. - Донецьк, 2003. - С. 75 - 84.
• Мишанич О. В. Величко Самійло Васильович - український історіограф і письменник // Українська літературна енциклопедія : в 5 томах. Т1 / редкол. : І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. - Київ, 1988. - С. 284.
• Павленко, Сергій. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. - Київ, 2005. - С. 211 - 212.
• Подвиг Самійла Величка // Михайло Слабошпицький. З голосу нашої Кліо : події і люди української історії. - Київ, 1993. - С. 227 - 230.
• Самійло Величко // Юрій Шаповал. Мить історії : 366 мініатюр про людей і події. - Київ, 2019. – С. 54.
• Самійло Величко - козацький літописець // Народжені Україною : меморіальний альманах : у 2-х томах. Т. 1. - Київ, 2002. - С. 298 - 299.
• Самійло Величко та його літопис // Валерій Шевчук. Дорога в тисячу років : роздуми, статті, есе. - Київ, 1990. - С. 184 - 208.
• Сас П. М. Величко Самійло (Самоїл) Васильович та його літопис // Енциклопедія історії України : в 10 томах. Т. 1 / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. - Київ, 2003. - С. 472 - 473.
• Таїрова-Яковлева, Тетяна. Гетьмани України : історії про славу, трагедії та мужність. - Київ, 2019. - 424 с.
• Шевчук В. Козацьке літописання як чинник державотворення // Розбудова держави. - 1994. - № 2. - С. 16 - 21.
• Шевчук В. Про давню українську прозу, зокрема про літописи // Слово і час. - 1993. - № 10. - С. 57 - 65.