5 книг з історії, етнографії та мистецтва: видання від Українського інституту книги

 

Розмаїття цікавих та пізнавальних книжок від Українського інституту книги:

Академік Академії мистецтв України Тетяна Кара-Васильєва у праці «Казимир Малевич та вишивка авангарду» досліджує процеси формування різноманітних художних напрямів у мистецтві на початку ХХ століття в Україні. Саме у цей час професійні художники звернули увагу на вишивку, як на найбільш виразний вид декоративного мистецтва;

Письменники Остап Українець та Катерина Дудка у книзі «Діло діточе. Як наші предки були маленькими» повертаються на сто чи двісті років у минуле, щоб розповісти про побут, звичаї та традиції українського народу. А допомагають їм п’ятеро героїв, які належать до різних етнічних груп та живуть у двох різних державах наприкінці ХІХ століття; 

Книжка «Таємні місії ОУН» та ЇЇ автор історик Григорій Рій на основі розсекречених архівів відтворює історію діяльності Організації українських націоналістів (ОУН) у роки Холодної війни. Метою українського національно-визвольного руху було встановлення та розвиток Української соборної самостійної держави;

Доктор історичних наук Олександр Лисенко, автор праці «”Православний фронт” гібридного протистояння», розкриває складні та драматичні сторінки співіснування Православної церкви в Україні з різними політичними режимами від доби Української революції 1917—1921 років до сучасності.

Завдяки Марії Сердюк та її книжці «Що ми знаємо про Харків?» ви відправитися в мандрівку тінистими вуличками, парками, скверами та музеями Харкова. Відвідаєте знамените кафе «Кристал», найвідомішу кондитерську крамницю «Ведмедик» та дізнаєтеся про видатних людей міста видуманих легенд.

 

Тетяна Кара-Васильєва «Казимир Малевич та вишивка авангарду»

Тетяна Валеріївна Кара-Васильєва (1941) — провідна фахівчиня у галузі народного та образотворчого мистецтва України. Дослідниця українського мистецтва (вишивка, гаптування), історії декоративного мистецтва та народних промислів. Популяризаторка творчості майстрів народного мистецтва України. Доктор мистецтвознавства (1994), академік Національної академії мистецтв України, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України. Членкиня Національної спілки художників України (1980) та Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1990). Заслужена діячка мистецтв України (2007). Лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2012).

Впродовж  своєї наукової діяльності Тетяна Валеріївна опублікувала близько 450 статей у вітчизняній і зарубіжній пресі з питань теорії та практики народного мистецтва. 18 наукових і науково-популярних книг, підручників та посібників. Вона є співавторкою 130 колективних монографій і наукових збірників.

 

Кара-Васильєва Т. Казимир Малевич та вишивка авангарду [Текст] / Тетяна Кара-Васильєва. — Київ : Мистецтво, 2025. — 112 с. : іл. — Укр. мова.

У виданні розповідається про унікальне творче співробітництво провідних митців авангарду — Казимира Малевича, Олександри Екстер, Любові Попової, Ніни Генке-Меллер та народних майстрів Ганни Собачко-Шостак, Василя Довгошиї, Євгена Пшеченка. Вони співпрацювали у кустарних артілях, організованих у маєтках Анастасії Семиградової  в селі Скопці Переяславського повіту Полтавської губернії  (нині Веселинівка, Броварський р-н Київської обл.) та Наталії Давидової у селі Вербівка Кам’янського повіту Полтавської губернії (нині Черкаський р-н Черкаської обл.).

Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття на відродження давних традицій народного мистецтва, передовсім вишивки, надихнулися видатні жінки, подвижниці української культури, які сповідуючи любов до України, захопилися збиранням візерунків, організацією музеїв, колекціонуванням вишивок, виданням альбомів народних орнаментів.

Значну колекцію вишивок влаштувала у своєму родинному маєтку Михайлівці Лебединського повіту (нині село Михайлівка Сумського р-ну Сумської обл.) Варвара Капніст. Перший приватний музей старожитностей організовує в Лубнах (Полтавська обл.) Катерина Скаржинська. Свої колекції вони активно експонують на численних виставках ,беруть участь в організації та підготовці матеріалів до археологічних з’їздів, які були важливими для збирання старожитностей краю.

Анастасія Семиградова 1910 року відкриває в Скопцях Вище початкове училище, де навчалися діти, які мали талант до вишивання, ткацтва, малювання. І саме з цього училища вийшли видатні народні майстрині Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк та багато інших не менш талановитих майстринь.

У 1910 році дружина власника маєтку у Вербівці Дмитра Львовича Давидова, дочка меценатки і організаторки художнього промислу в Україні Юлії Миколаївни Гудим-Левкович, випускниця Київського художнього училища Наталія Михайлівна Давидова (Гудим-Левкович) створила майстерню «Вербівка», яка стала центром, де здійснювалася творча взаємодія художників авангарду й народних майстрів.

Там реалізовували свої ідеї і супрематисти. Вербівка була не просто одним з українських кустарних центрів, вона була унікальною лабораторією  авангардного мистецтва. 1914 року Наталія Давидова запросила для художнього керівництва свою товаришку Олександру Екстер, яка познайомила її з Казимиром Малевичем та іншими авангардистами свого часу. Саме це стало поворотним моментом у діяльності рукодільної майстерні — було започатковано перехід на нові засади авангардного мистецтва.

У 1915 році утворюється художнє товариство «Супремус», а в 1916 році Казимир Малевич остаточно його очолює. В об’єднання увійшли авангардно налаштовані митці, широко відомі на той час радикальні художники, ескізи яких народні майстрині у Вербівці втілювали в матеріал, створюючи супрематичні вишивки.

Співпраця народних майстрів і художників авангарду, що так плідно виявилась у майстернях сіл Скопці й Вербівка, була яскравим, але дуже коротким епізодом в історії вишивки. Під час революційних подій першої чверті ХХ століття загинула колекція малюнків і вишивок, було знищено майстерні у цих осередках, а основні натхненниці й організаторки справи – Олександра Екстер і Наталія Давидова – емігрували. Творення авангардних вишивок повністю припинилося, їх викреслили з історії і вилучили з контексту світового мистецтва. Співпраця народних майстрів і художників авангарду лишилася втраченою парадигмою ХХ століття.

У книзі вперше в українському мистецтвознавстві здійснено аналіз стилістики вишивки авангарду. Публікуються зображення ескізів вишивок, віднайдених в музеях, приватних колекціях, а також ілюстрації відновлених творів.

 

Остап Українець, Катерина Дудка «Діло діточе. Як наші предки були маленькими»

Остап Віталійович Українець (1994) — письменник і перекладач, засновник та автор YouTube-каналу «Твоя підпільна гуманітарка»

Дудка Катерина (1996) — перекладачка, редакторка, співзасновниця YouTube-каналу та видавництва «Твоя підпільна гуманітарка».

 

Українець О. Діло діточе. Як наші предки були маленькими [Текст] / Остап Українець, Катерина Дудка. — Харків : Віват, 2025. — 144 с. — (Серія «Оберіг»).

Ця книжка — перша в невеличкій серії «Оберіг», яка розповідає про культуру і життя наших предків. Вона відкриває світ обрядів, слів і речей, які колись здавались звичними на Гуцульщині й Буковині, Поліссі, Поділлі й Наддніпрянщині.

Її герої — п’ятеро дітей, які належать до різних етнічних груп та живуть у двох різних державах наприкінці ХІХ століття. Ми подивимось, якими були дитинство і підліткові роки наших прапрабабусь і прапрадідусів, чим вони відрізнялися від нашого сьогодення. Разом із цими героями — можливо, навіть вашими земляками — прогуляємося життям пересічної людини від її народження до одруження. А ще, звісно, спробуємо побачити, як п’ять абсолютно різних життів можуть бути дуже схожими — завдяки традиціям, що об’єднували нас усіх.

Історія бере початок від перерізання пуповини бабою-повитухою і закінчується кількома гучними українськими весіллями. Автори поєднують художню оповідь із етнографічним матеріалом і показують, як традиції формувались під впливом місця, віри, мови й родинного ладу, якими різними вони були і як урбанізація впливала на трансформацію соціальних ролей.

«Діло діточе» — це не ностальгія за минулим, а спроба його зрозуміти. Прочитавши, ви побачите, як жили ваші прапра — і, можливо, впізнаєте в них щось своє.

 

Григорій Рій «Таємні місії ОУН»

Григорій Євгенович Рій — історик, викладач. Заступник директора ННІ «Академія вчительства» Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Працював у Київській міській організації «Меморіал» імені Василя Стуса та аналітичному центрі «ОсвітАналітика» Київського університету імені Бориса Грінченка.

Його дослідницький шлях почався ще в студентські роки на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Саме тоді він зацікавився історією ОУН і УПА. Згодом особливу увагу приділив постаті Ярослава Стецька та українській еміграції в період Холодної війни.

У 2018 році захистив докторську дисертацію в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. А вже у 2021 році його дослідження вийшло друком у вигляді монографії «Нарис історії Антибольшовицького блоку народів» — першої повної роботи про цю організацію..

 

Рій Г. Таємні місії ОУН. Міжнародна діяльність у часи Холодної війни [Текст] / Григорій Рій. — Київ : Віхола, 2025. — 240 с. — (Серія «Наукпоп»).

Чи могли українські націоналісти впливати на міжнародну політику під час Холодної війни? Як і навіщо іноземні розвідки планували співпрацю зі Степаном Бандерою, керівником Служби безпеки ОУН Миколою Лебедем, Андрієм Мельником та Ярославом Стецьком?

Ця книжка про маловідомі спроби ОУН здобути міжнародну підтримку в боротьбі за українську незалежність за допомогою таємних операцій і дипломатії.

Історик Григорій Рій розповідає про спроби оунівців представити Україну на міжнародній арені, розкриваючи деталі окремих операцій. На основі розсекречених архівів ЦРУ, британської розвідки та ГДА СБУ зокрема автор відтворює історію міжнародної діяльності ОУН у роки Холодної війни. У хронологічній послідовності викладено епізоди співпраці з розвідками США та низки європейських країн, а також описано участь діячів ОУН у світових антикомуністичних мережах.

 

Олександр Лисенко «”Православний фронт” гібридного протистояння»

Олександр Євгенович Лисенко (1955) — історик, публіцист, освітянин, громадський діяч. Доктор історичних наук (1999), професор (2005), член-кореспондент НАН України. Заслужений діяч науки і техніки України (2006). Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України. Член правління Національної спілки краєзнавців України. Автор та співавтор понад 500 публікацій з військово-історичної, історико-релігійної проблематики, соціальної історії та воєнної антропології.

 

Лисенко О. «Православний фронт» гібридного протистояння [Текст] / Олександр Лисенко . — Київ : Кліо, 2025.  — 256 с.

У книзі розкриваються складні та драматичні траєкторії співіснування Православної церкви в Україні з різними політичними режимами в широкій історичній ретроспективі та в умовах сучасної російсько-української війни.

Автор простежує неодноразові спроби унезалежнення від московського церковного центру і непростий шлях до набуття автокефального статусу. Висвітлює різні грані ситуації в українському православ’ї у процесі розбудови суверенної державності в Україні.

Для усіх, хто цікавиться історією та сучасністю українського православ’я, міжконфесійними та церковно-державними відносинами.

 

Марія Сердюк «Що ми знаємо про Харків?»

Марія Сердюк (1986) — письменниця, журналістка. Навчалася в Харківському національному університеті імені Василя Каразіна. Авторка дитячих пізнавальних книжок про життя Коко Шанель, Чарлі Чапліна, Стіва Джобса, Волта Діснея, Ілона Маска, Арнольда Шварценеггера, Миколу Леонтовича.

У цікавій доступній формі Марія Сердюк розповідає дітям історію становлення української гастрономії у книзі «Смачна історія України». Її книга  «Ням! Готують діти» — 25 покрокових рецептів із простими поясненнями, детальними фото та секретними порадами.

Нова книжка Марії Сердюк «Що ми знаємо про Харків?» — це «інакша» історія про Харків від часів його заснування й до сьогоднішніх днів. Харків — друг, вчитель чи навіть перша любов. Авторка веде діалог з рідним містом крізь призму дружних та душевних розмов та показує обличчя одного з найбільших міст України.

 

Сердюк М. Що ми знаємо про Харків? [Текст] / Марія Сердюк. — Київ : «Агенція «ІРІО», 2025. — 128 с., іл.

Ця книжка буде цікавою для дітей та дорослих. Що ми знаємо про Харків? Це місто видуманих легенд, науки й освіти, парків і скверів, смачної їжі, мистецтва, музеїв та чудових людей.

Є безліч легенд про Харків, і ніхто не знає, яка з них правдива! Найвідоміша легенда про козака Харька, який в середині XVII століття на правому березі річки заснував невеличкий хутір. Місцевість виявилася настільки вдалою і придатною для життя, що незабаром хутір розрісся і виникло ціле поселення, яке отримало назву на честь свого засновника — Харків. А скільки тих легенд взагалі? Харків усміхається сонячними променями, що зненацька визирають серед хмар і дощу…

Життя та діяльність видатного вченого-енциклопедиста, винахідника, освітнього та громадського діяча Василя Назаровича Каразіна припали на кінець XVIII — першу половину XIX століття. А ви знаєте, що з його ініціативи 1805 року був заснований Харківський університет, який став осередком національного культурного відродження, і створене Філотехнічне товариство (1811) для поширення  досягнень науки, техніки й розвитку промисловості в Україні.

За проєктами архітектора Олексія Миколайовича Бекетова у Харкові побудовано понад 40 громадських і житлових споруд: будинки юридичного інституту (1892), корпуси сільськогосподарського інституту (1907—1912), банку (1932)...  У 1905—1907 роках у співавторстві з скульптором Іваном Андреолетті  Бекетов створив пам’ятник видатному вченому Василю Каразіну, який зараз розташований біля входу до Харківського університету.

Відомий художник Гамлет Зіньківський — жива легенда Харкова. Побачити його наживо, тим паче під час роботи, — так само круто, як зустріти десь у метро супергероя з голлівудського блокбастера. Малювати на вулицях міста він почав у 2007 році. Стріт-арт Гамлета відрізняється графічною манерою виконання і присутністю характерних авторських текстів. У наші дні його вуличне мистецтво переплітається із посіченими осколками стінами та змушує перехожих замислитись…

А скільки музеїв у Харкові, заради яких варто приїхати в місто? У Харкові, який є другим культурним центром України, налічується кілька десятків музеїв: Харківський історичний музей, Художній музей, Літературний музей, Музей природи, Приватний музей міської садиби, Музей видатних харків'ян імені К. І. Шульженко… і навіть Музей керамічної плитки та сантехніки, присвячений керамічним виробам і сантехніки та їх історії.

Легендарна «Білочка»… Якщо ви народилися й виросли в Харкові, ви точно куштували це смачне морозиво в одному із найстаріших закладів міста — кафе «Кристал». Про нього точно знає більшість харків’ян. По-перше, кафе розташоване в самому серці міста — парку Шевченка. А по-друге — тут смачно годують.

А де можна купити у Харкові найсмачніші у світі вафельні трубочки з какао, зефір у шоколаді та цукерки «Сонячний віночок»? Завитайте до найвідомішого кондитерського магазину — «Ведмедик». Історія крамнички розпочалася 1900 року, коли кондитерська лавка відкрилася в центрі міста під вивіскою «Жорж Борман». Цукерки від Жоржа були дійсно смачними. За свою продукцію Борман навіть отримав золоту медаль Всесвітньої виставки кондитерських мистецтв в Парижі.  У 20-роках ХХ століття магазин перейменували на «Жовтень». А після Другої світової війни він отримав нову назву — «Кондитерські вироби на Тевелєва». Лише 1974 року — нинішню назву «Ведмедик».

Наприкінці книги Марія Сердюк пропонує цікаві подорожі Харковом на вихідні: «Гамлет», «Бекетов», «Сім чудес Харкова».  А якщо вас раптом спіткає негода,  зверніть увагу на скарби музеїв міста… 

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.

…З порога смерті…: 115 років від дня народження Івана Івановича Калянника, українського письменника, поета і перекладача доби Розстріляного Відродження

 

 

 

 

«Я ніколи не боявся смерті. Людині не треба боятися особистої смерті. Не треба навіть думати про неї ніколи. Вона й сама прийде в роковий час. Людина мусить любити інших людей, хоч трішки добра зробити для них. Тоді добрим словом згадають. Люди ж – мов квіти на землі. І неповторні мов зорі» (Іван Калянник)

 

Іван ІвановичКалянник (Калянников) народився 12 березня 1911 року в селі Дятьково Брянської області , колишньої Орловської губернії, в родині службовця. Його дитинство було звичайним для тієї епохи: важкі післяреволюційні роки, скромний побут, мрії про краще майбутнє. У 1922 році батька перевели на роботу до Харкова. У цьому ж році Іван починає писати вірші.

У 1926 році Іван закінчив семилітку у Харкові. Але середню освіту, з незалежних від батьків обставин, довелося отримати в Дятьково. Після повернення у Харків спочатку навчається у профшколі, потім поступає розмітчиком в дизельний цех Харківського паровозобудівного заводу. Заводська атмосфера, контакт із робітничим середовищем, живе зацікавлення літературою – усе це сприяло його швидкому становленню як поета. Він долучився до заводської літературної студії, друкував свої перші твори у багатотиражній газеті «Харківський паровозник», а також у заводському літературно-художньому журналі «Новий цех».

Керували студією письменники Григороій Епік, Микола Куліш. В літературний гурток часто приходили Юрій Яновський, Петро Панч, Остап Вишня, Володимир Сосюра та інші відомі прозаїки, поети, драматурги. Заводські початківці познайомилися з ними близько, шанували старших учителів, дружили з ними. Саме там уперше зауважили небуденний хист Івана Калянника.

Починав Іван Калянник писати російською – його вірші з’являлися в «Брянському робочому», а також у загальносоюзних виданнях – таких, як «Огонёк» та «Красная новь». Однак поворотним моментом у його літературній біографії стала зустріч із Павлом Тичиною. Визнаний поет порадив молодому літератору звернутися до рідної української мови, якщо він хоче звертатися до сердець українських робітників. Іван Калянник прислухався до поради: він змінив прізвище, і вже зовсім скоро його українськомовні вірші почали з’являтися в харківській пресі, викликаючи живий інтерес як у читачів, так і в критиків. Про його дебют згадував поет Микола Нагнибіда: «Перші статті про Івана Калянника були сповнені надії і пророцтва – в українську поезію йшов обдарований і самобутній митець». Та й справді – поет творив багато, емоційно, енергійно.

На заводі поважали молодого поета. І, очевидно, не тільки за талант, знання і невтомне працелюбство. Іван глибоко і ніжно любив людей, вчився у них і їм присвятив свою поезію. Не випадково, що день виходу першої збірочки поета став святом всієї бригади, всього цеху. Очевидно, робітники вгадали в багатьох поезіях себе, свої думи і прагнення і, звичайно, окремі деталі свого життя…

Молоді заводські студійці любили Івана і за талант, і за чесну, відкриту душу, за вірність друзям і за його своєрідне вміння поетизації людської праці. Йому вдавалося тонко поєднати в своїх поезіях сучасність теми і правдивість інтонацій, емоційність і ясність образів. Громадянська пристрасть і сердечність випромінювалися з рядків його балад, поем, лірики і поетичних новел.

Іван Калянник блискуче знав світову поезію. Він міг годинами напам’ять читати Шевченка, Гейне, Байрона, Шіллера і Шекспіра. Він уважно стежив за сучасною поезією. Шанував і любив поезію Василя Чумака, Василя Блакитного, Володимира Сосюри, Максима Рильського, Павла Тичини. Зустрічаючи друзів-поетів, повторював щойно прочитаний вірш зі свіжого журналу, вірш, який вразив його глибиною думки чи образом, героїчною романтикою…

Він і сам був романтиком в поезії, в цеху, в мандрівках – в дивному умінні осягати духовним зором далину, глибінь життя і людської долі.

Жадоба відкриття не раз кликала поета в мандри по рідній землі. Кожну відпустку він використовував для подорожі по Україні, Кавказу, Уралу, Таджикистану. Звідки привозив нові цикли віршів, які опісля ставали книгами.

Захопившись поезією Омара Хайяма, вивчаючи поезію Сходу, він шкодував що не знає мов тих народів. І коли восени 1931 року в Харкові було відкрито технікум сходознавства та східних мов, Іван Калянник зі своїми друзями Тереном Масенком, Василем Мисиком стали студентами і почали вивчати ірано-таджицьку мову. Під час практики в Таджикистані влітку 1932 року Іван Калянник надихався місцевими пейзажами та культурою.

Протягом 1931-1936 років видав збірки поезій: «Бригадир», «Риси обличчя», «Струм» (1931), «Висока путь» (1932), «Поезії», «Дорога на Схід» (1932), «Майдан», «Східні новели», «Товариш Карий» (1934), «Гордість» (1936).

Перші його книги не залежувалися у книгарнях: у цих текстах поєднувались героїка праці, східна екзотика, глибока особиста інтонація.

У 1932 році одружився з Олександрою Василівною Щербаковою, яка працювала тоді на фабриці імені Тінякова. У них народилася донька, яку назвали Жанною. Своїй дружині «світ-Олександрі» та донечці поет присвятив багато віршів.

Іван Калянник стає помітною фігурою у літературному середовищі, входить до літературного об’єднання «Пролеткульт», а згодом і до Спілки письменників СРСР.

З січня 1934 року мешкав у будинку Слово в кв. 44.

Але стрімкий творчий злет був обірваний жорстоко і раптово.

4 листопада 1936 року І. Калянника заарештовують у Харкові. За надуманими звинуваченнями в участі у так званій «контрреволюційній фашистській терористичній організації», його поміщають до спецкорпусу НКВС. Слідчий Лисицький, який вів справу, домагався зізнання. Спершу поет тримався стійко, відкидав усі обвинувачення. Його утримували за ґратами понад півроку, п’ять разів продовжуючи термін попереднього ув’язнення.

Акт про знищення шляхом спалювання "контреволюційної" та "націоналістичної" літератури, що була вилучена зі справ Калянника, Савицького-Ґедзя, Чечвянського-Губенка

У квітні 1937 року його етапували до Києва, де тиск посилився. Іван не витримав катувань і знущань – зізнався в тому, чого ніколи не робив. 14 липня 1937 року на закритому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР поета було засуджено до розстрілу. Вирок виконали вже наступного дня – 15 липня.

Сім’ю одразу ж переселили в напівпідвал. У жовтні 1937 року арештували й заслали на вісім років до Сибіру дружину (вже удову...) – як члена сім’ї ворога народу. Дитину ледве встигли підхопити дідусь та бабуся по батькові, котрі жили поблизу. Вона мала чотири рочки. коли втратила батька, п’ять – як лишилась без мами. Була в Харкові до війни, в війну, після війни. Мала вже чотирнадцять, коли мати нарешті спромоглася приїхати по неї з Сибіру. Згодом вони повернулись до Харкова.

Трагічна смерть молодого поета зворушила багатьох. Під час додаткового розслідування, яке відбулося вже після смерті Сталіна, низка авторитетних літераторів – Сергій Борзенко, Терень Масенко, Микола Нагнибіда – дали Івану Каляннику позитивну характеристику. Борзенко наголошував: «Іван Калянник був не просто талановитим поетом, він був справжнім радянським громадянином, ідейно вмотивованим, щирим».

21 січня 1958 року Військова колегія Верховного Суду офіційно скасувала вирок. Івана Калянника було реабілітовано посмертно – за відсутністю складу злочину. Та жодне рішення вже не могло повернути життя, зруйноване системою, яка сама поїдала своїх найкращих.

Ні батько, ні дружина до самої смерті не взнали, як він загинув. Жанні Іванівні стало відомо про розстріл лише у 1989 році, й це було для неї великим потрясінням...

 

***

• Калянник І. Поезії / Іван Калянник ; передмова Миколи Нагнибіди. – Київ : Рад. письменник, 1967. – 136 с. : фото.

Калянник І. Поезії / Іван Калянник ; передмова Тереня Масенка. – Київ : Рад. письменник, 1959. – 200 с. : фото. 

Калянник І. Східні новели / Іван Калянник. – Харків : Рад. літ-ра, 1934. – 56 с. : фото. 

• Іван Калянник // ... З порога смерті... : письменники України – жертви сталінських репресій. вип. 1 / [авт. кол. : Л.С. Бойко та ін. ; упоряд. О.Г.Мусієнко]. – Київ, 1991. – С. 227-229.

 

Підготувала Бурлак О.О., завідувачка відділу періодичних видань

Літературний калейдоскоп: відділ мистецтв знайомить з новинками літератури, отриманих від Українського інституту книги

Дорогі друзі! Запрошуємо до відділу мистецтв нашої бібліотеки (провулок Маланова, 1)!

Тут на вас чекає справжній світ натхнення — неймовірна література про живопис, музику, театр, архітектуру, кіно та видатних митців різних епох. Книги, які відкривають красу мистецтва, допомагають краще зрозуміти його мову та дарують естетичну насолоду 🎨📚

Балабко, Олександр. Ролі й манекени. Із життя Соломії Крушельницької [Текст] : роман / О. Балабко. – Чернівці : Букрек, 2025. – 512 с. 

Новий роман відомого українського журналіста, письменника і поета-пісняра Олександра Балабка «Ролі й манекени. Із життя Соломії Крушельницької»  продовжує біографічну оповідь про славетну оперну співачку, розпочату в попередньому романі «Кімоно для Баттерфляй».

Події нового роману про Соломію Крушельницьку обертаються наколо вілли «Саломея». На манекені, виставленому у вікні будинку, де мешкала оперна примадонна (донька  греко-католицького священника з України, а тепер – дружина масона Чезаре Річчоні) щодня змінюють сценічні костюми співачки. Автор роману використовує такий сюжетний хід для того, щоб у художній формі розповісти про тріумфи співачки на оперних і концертних сценах світу, про її зустрічі із знаменитостями, приміром, з Елеонорою Дузе й Айседорою Дункан. Широка панорама подій, подана на основі реальних фактів з життя Соломії Крушельницької, з примішком художнього  домислу, перенесе читача у визначні місця Італії, зокрема, до Рима, Мілана, Неаполя тощо. Показано тріумфальні злети співачки і реальні події, що стояли на заваді її кар’єри: війна, закриття більшості театрів у країні, одержання «ворожого» австрійського паспорта, і на цьому тлі – подальші події: окупація царськими військами Львова, заборона українських книжок, заслання до Сибіру родичів і друзів родини Крушельницьких, смерть письменників Володимира Павлика та Івана Франка, «удержавлення» України, життя співачки після поразки ЗУНР і УНР, концертні виступи містами Італії, Галичини тощо.

 

Богдан, Світлана. ВІНГРАН: життя Миколи Вінграновського [Текст] / С. Богдан. – Київ : Дух і Літера, 2025. – 368 с.: іл. – За сприяння держ. Установи «Укр. ін-т кн.». – (Серія «Постаті культури»). 

Книга Світлани Богдан «Вінгран : життя Миколи Вінграновського» є першою спробою детально, цілісно розповісти про життя і творчість відомого українського поета-шістдесятника, прозаїка, кінорежисера та актора, першого президента Українського ПЕН Миколи Вінграновського (1936-2004).

Біографія митця подана в хронологічному порядку. Авторка використала свідчення родичів і друзів митця, опубліковані  спогади про Миколу Вінграновського, документи з українських архівних установ і музеїв.

Це – суто авторське бачення особистості Миколи Вінграновського, натхненне зустрічами з людьми, котрі знали його, але, передусім, потужною енергетикою творів поета і прозїка Миколи Вінграновського, його надзвичайним талантом генерувати в своїй творчості життєствердне, креативне.

Авторка намагається з’ясувати, що в біографії  Миколи Вінграновського є усталеним міфом, а що має реальну основу. Зі сторінок книги перед читачем постає жива людина – видатний Українець Микола Вінграновський, котрий жив, творив, мріяв, мав потужну життєву енергію та чітку громадянську позицію.

Біографія митця подана у широкому історико-культурному контексті: показано Україну доби СРСР і початку нової епохи – епохи Незалежності .

 

Горбатюк, Василь. Якщо не росте трава…[Текст] : роман про Миколу Чирського вояка, емігранта, поета, драматурга, актора, балетмейстера / В. Горбатюк. – Київ : Український пріоритет, 2025. – 440 с. – За сприяння держ. установи «Укр. ін-т кн.»

 Роман Василя Горбатюка «Якщо не росте трава» – твір, що поєднує документальні факти й художній наратив про видатного українця – хорунжого армії УНР Миколу Чирського, українського емігранта, відомого поета, журналіста, представника «Празької школи» літераторів.

Доля Миколи Чирського є відображенням драматичних сторінок історії України першої половини XX століття. Цей роман оповідає про людину на зламі часу, про її пам’ять, втрати і відповідальність за навколишній світ через символ образу трави, яка не росте без коріння.

Роман Василя Горбатюка «Якщо не росте трава» отримав одну з найпрестижніших літературних премій України – на конкурсі «Коронація слова» у 2023 році (III премія) і відзначений дипломом Київського національного університету імені Т.Г  Шевченка за «Кращий патріотичний твір» в номінації «Романи».

Це – книга для тих, хто любить вдумливе читання і шукає сенси між рядками.

 

Душа народу. 100 років української народної пісні на поштовій листівці [Текст] / за наук. ред. Н. Мархайчук. – Харків: Раритети України, 2024. – 96 с.; 167 іл. 

Альбом «Душа народу. 100 років української народної пісні на поштовій листівці» було видано за підтримки Українського культурного фонду в рамках проєкту «Душа народу». У підготовці видання брали участь мистецтвознавці, працівники провідних українських музеїв, історики та етнографи. В альбомі представлені матеріали з фондів музеїв, бібліотек та приватних колекцій. Зібрано та проаналізовано великий обсяг українських поштових листівок, присвячених існуванню та розвитку української народної пісні протягом століття.

Основна тема видання – показати, як у народній пісні та в творах образотворчого мистецтва, зокрема, у поштових листівках, відображено сторінки історії: боротьбу українського народу за волю й державність.

Особливістю цього альбому є посилання через QR-коди на аудіозаписи українських народних пісень (козачих, стрілецьких і повстанських тощо), котрі були спеціально для проєкту «Душа народу» підготовлені та виконані музичними колективами м. Харкова.

Сподіваємось, альбом «Душа народу. 100 років української народної пісні на поштовій листівці» буде цікавим і корисним широкому колу читачів, котрі вивчають історію, культуру та мистецтво України.

 

Кара-Васильєва, Тетяна. Казимир Малевич та вишивка авангарду [Текст] / Т. Кара-Васильєва. – Київ : Мистецтво, 2025. –112 с.: іл.; – Укр. мова. – За сприяння держ. установи «Укр. ін-т кн.». 

Тема цієї книги – доробок всесвітньо відомого майстра живопису Казимира Малевича в галузі української вишивки.

В основу дослідження покладено унікальну співпрацю провідних митців українського авангарду першої чверті XX століття – Казимира Малевича, Олександри Екстер, Любові Попової, Ніни Генке-Меллер та народних майстрів Ганни Собачко-Шостак, Василя Довгошия, Євгена Пшеченка. Цей творчий колектив працював у кустарних артілях, організованих у маєтках Анастасії Семиградової в селі Скопці (нині село Веселинівка на Київщині) та Наталії Давидової у селі Вербівці (нині – Черкащина).

Це перший в українському мистецтвознавстві аналіз стилістики вишивки авангарду. Співпраця народних майстрів і художників авангарду була яскравим, але дуже коротким епізодом в історії вишивки. Під час революційних подій першої чверті XX століття колекція малюнків і вишивок загинула, було знищено майстерні, натхненниці й організаторки справи Олександра Екстер і Наталія Давидова емігрували. Творення авангардних вишивок припинилося, їх викреслили з історії, виключили з контексту світового мистецтва.

У цій монографії опубліковано зображення вишивок, віднайдених авторкою в музеях, приватних колекціях, також подано ілюстрації відновлених творів ,зроблених художницею з вишивки Валентиною Костюковою.

Сподіваємось, книга буде цікавою для всіх, хто цікавиться історією вишивки, творчістю художників українського авангарду, зокрема, генія XX століття, українського митця-киянина Казимира Малевича.

 

Корнієнко, В’ячеслав. Листи Середньовіччя. Графіті Софії Київської [Текст] / В. Корнієнко. – Київ : Мистецтво, 2025. – 144 с.: іл. За сприяння держ. Установи «Укр. ін-т кн.» 

Книга в доступній науково-популярній формі розповідає про історію графіті Софійського собору в Києві.

Виклад матеріалу побудований як путівник. Текст путівника складається з вісімнадцяти розділів. У трьох перших розділах подано короткий огляд історії Софійського собору – пам’ятки XI століття, його мозаїк та фресок. У четвертому розділі йдеться про основні методи вивчення графіті, про мету і способи написання на стінах собору графіті. У наступних чотирнадцяти розділах у доступній для широкого кола читачів подано історію написів та малюнків, розташованих на першому та другому поверхах будови Софійського собору.

Таким чином, читаючи книгу-путівник вдома або в бібліотеці, можна віртуально мандрувати будівлею собору. У путівнику чітко визначено маршрут. З допомогою цієї книги-путівника відвідувачі Софійського собору мають змогу самостійно, без екскурсовода, ознайомитись з визначною пам’яткою історії та культури України.

 

Лісаченко, Віктор. Архітектурна спадщина Умані [Образотворчий матеріал] – Architectural Heritage of Uman : [альбом] / В. Лісаченко. [Умань?] : [б. в.], [2025] – 41 мал. – Текст : укр., англ. – [Б. т.]. – (в опр.) 

Автор альбому «Архітектурна спадщина Умані» – уманський архітектор та художник, засновник і перший директор заповідника «Стара Умань», головний архітектор міста з 2009 по 2016 роки – Віктор Лісаченко.

В альбомі «Архітектурна спадщина Умані» розміщено фотографії старовинних будівель міста, історичні довідки, авторські коментарі, репродукції картин автора тощо.

Ілюстроване видання присвячене пам’яткам архітектури Умані (Черкаської області), що збереглися до наших днів.

Ключові архітектурні пам’ятки Умані – старовинні житлові будинки центру міста та торгові ряди; архітектурні споруди доби модерну (кінець XIX - початок XX століть), ратуша, колишні готелі та громадські будівлі XIX століття; церкви та костели (зокрема, Святомиколаївський собор, Костьол Успіння Богородиці); споруди, пов’язані з діяльністю відомих архітекторів (зокрема, Владислава Городецького) тощо.

Цей альбом дасть читачеві уявлення про історію Умані, про культурні символи та архітектурні стилі, що формувалися в місті протягом XVIII-XX століть, допоможе зрозуміти архітектурну еволюцію Умані.

 

Пузік, Валерій Борисович. Південний пейзаж. Нотатки на полях війни [ Текст + образотворчий матеріал ] / В. Б. Пузік; худож.-оформлювач В. Пузік. – Харків : Фоліо, 2025. – 160 с.: іл. – (Серія «Фронтир. Світлини»). 

«Південний пейзаж. Нотатки на полях війни»  – прозовий твір українського письменника й військовослужбовця Валерія Пузика.

«Південний пейзаж» – назва твору символічна. Події розгортаються на тлі війни на півдні України. «Південний пейзаж» – то не лише географія (степ, сонце, море), а й контраст між красою природи та жорстокістю війни.

Зображення реальності в творі супроводжується описом особистих переживань автора та з філософськими роздумами. Це – розповідь не стільки про конкретні бойові операції на основі власного досвіду автора-учасника подій, скільки взагалі про те, що відчуває людина на війні – про її страхи, втрати, пам’ять і намагання зберегти людяність.

Книга рекомендована для прочитання читачам віком 16+: старшокласникам, студентам, дорослим читачам – всім, хто цікавиться сучасною українською воєнною прозою.

 

Чайчук, Наталія. Яскрава мить. Насолоджуюсь [Образотворчий матеріал ] : [альбом] / сост., передмова Н. Чайчук. – [ Б. м.] : [ Б. в. ], 2025. – 118 с. 

В альбомі «Яскрава мить. Насолоджуюсь» майстриня з печворку, голова ГО «Український дім Одеси» Наталія Чайчук ділиться своїми набутками в царині печворку (так званого «клаптикового мистецтва»). У цьому багатокольоровому виданні подано зображення численних печворків авторки: це – майстерно створені ковдри, подушки, килимки, подушечки для диванів, крісел, стільців і табуретів, сумки, торбинки, кухонні прихопки, органайзери, прикраси тощо.

Для художниці творення печворків стало психологічним моментом – спробою відволіктись від драматичних подій нашого часу.

Читач, який візьме в руки цей альбом, дістане насолоду від зустрічі з прекрасними витворами мистецтва, і, можливо, сам захопиться мистецтвом печворку і у подальшому дістане  радість від творення.

Підготувала Т. М. Шилова, завідувачка відділу мистецтв.