«Талант, дарований небом»: до 130-річчя від дня народження Павла Тичини

 

Струмок серед гаю, як стрічечка.

На квітці метелик, мов свічечка.

Хвилюють, малюють, квітують поля –

Добридень тобі, Україно моя!

(П. Тичина)

 

27 січня 2021 року виповнюється 130 років від дня народження Павла Тичини.

 

ЧОГО НАМ НЕ ГОВОРИЛИ В ШКОЛІ

Один із найвизначніших поетів українського модернізму, громадський діяч, перекладач із багатьох мов, Павло Тичина народився, за різними даними, 23 або 27 січня (у офіційних біографіях називають саме другу дату) 1891 року у селі Піски на Чернігівщині у багатодітній родині дяка. За документами прізвише поета — Тичинін. Сам він у одній із анкет стверджував, що справжнє його імя — Тичина Павло Григорович, але "чомусь батькові забажалось Тичина переробити на Тичинін — і це останнє у мене по всіх документах, кінчаючи середньою школою".

Майбутній поет отримав духовну освіту, мав прекрасний голос і слух.

Багато хто не знає, але Павло Тичина мав задатки художника, і в зрілому віці часто шкодував, що не пішов тим шляхом.

Свої твори Павло Тичина писав лише олівцем.

Очевидний вплив на його творчість мала російська культура: філософія Володимира Соловйова, поезія та концепції Олександра Блока.

Тим страшнішим виявився шок від безпосереднього зіткнення з реаліями "російського світу", коли до Києва у 1918-1919 роках кілька разів входили російські війська.

Нажаханий Тичина кілька днів переховувався у склепі на Байковому кладовищі разом з Василем Елланом-Блакитним, Степаном Васильченком та іншими; за свідченням самого поета, це сталося у 1919 році, коли місто захопили денікінці. Ліда Папарук приносила йому їжу і переповідала найсвіжіші новини. Ще раніше він описав цей розрив у вірші:

"І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв...

Росіє, Росіє, Росіє моя!

Стоїть сторозтерзаний Київ

і двістірозіп'ятий я".

ПРО КОХАННЯ ПОЕТА

Наприкінці 1916 року Тичина оселився на київській квартирі за адресою: вул. Кузнечна, 107. При собі мав особисті речі, книжки і музичний інструмент. Який саме — версії біографів розходяться: чи то кларнет, а чи то бандуру, що раніше належала самому Остапові Вересаю.

Господиня Катерина Папарук і її 16-річна донька Ліда не підозрювали, що квартирант залишиться у їхньому житті назавжди.

Стосунки із Лідією Папарук тривали не один десяток років, деякий час — на відстані, коли Тичина жив у тодішній столиці Харкові. Зрештою, столицю перенесли до Києва, це пришвидшило перебіг подій і у 1940 році вони таки зареєстрували шлюб. Але до того часу Павло Григорович під час візитів гостей ховав Лідію у ванній кімнаті, вдавав що живе сам, а коли приховати очевидне не вдавалося, то, червоніючи, представляв жінку як "мою бібліотекарку".

Але завдяки Павлу Загребельному справжнім романтичним коханням Тичини вважають Наталку Коновал. "Кларнети ніжності" - повість Загребельного про Тичинину Беатріче, яку він єдину називав "коханою". Згадані тут сестри Поля та Інна Коновал з часом злилися для поета у єдиний образ "літературної любові". Саме до Інни звернено відомий вірш "О панно Інно, панно Інно!.."

Це перша репродукція Михайла Жука. На ній зображений улюблений учень художника – Павло Тичина з його першим юнацьким коханням Поліною Коновал.

ТВОРЧА ДЕГРАДАЦІЯ

"В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням", – так характеризував Павла Тичину Василь Стус у літературній розвідці «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)».

Вважається, що кульмінацією "творчої деградації" Тичини є вірш "Партія веде", написаний у 1933 році.

Написаний як піонерський марш, цей текст був відхилений дитячим журналом як невдалий, згадував письменник Іван Цюпа, але співробітники "Правди" вирішили, що це актуальний текст й опублікували.

Насправді, автор "Сонячних кларнетів" і "Золотого гомону" ще у 1919 році написав не менш гіпнотично-ритмічний "Революційний гімн", нарівні із іншими письменниками, які брали участь у конкурсі на створення гімну Радянської України.

Перемогу тоді здобув "Інтернаціонал" Ежена Потьє у перекладі Миколи Вороного. Сам же Тичина за життя цей текст не публікував, але за потреби читав його перед численними аудиторіями.

А у 1949 році він таки став автором гімну Української РСР, який починався зі слів "Живи, Україно, прекрасна і сильна..."

Такі поети, як, наприклад, Максим Рильський і Микола Бажан, після смерті Сталіна певною мірою повернулися до себе колишніх. А Тичина ні. Може, не повірив у "відлигу". Може, просто вже не зумів.

Відомі рядки Євгена Маланюка про пізнього Павла Тичину: "від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась":

Водночас взірцем для Тичини був мандрівний філософ Григорій Сковорода. Йому він присвячує однойменний масштабний твір, натхненний не лише мудрістю українського мислителя, але й західною античною та середньовічною філософією.

Помер Павло Тичина у Києві 1967 року. Є ще й інші свідчення про його смерть, які роками пошепки передавали одне одному належні до кіл інтелігенції: Тичина марив, що за ним слідкують, що у його квартирі встановлена апаратура для прослуховування. Найстрашніше, що так воно й було, навіть у ті останні часи.

Найкращі твори Павла Тичини - збірка "Сонячні кларнети", поеми "Золотий гомін", "Скорбна мати", "Похорон друга", "Сковорода" – завжди до вашої уваги в бібліотеці.

Підготувала Ольга Нагорнюк, завідувачка відділу соціокультурної діяльності

Святий Київ за часів гетьмана Івана Мазепи: мандруємо банкнотами України

 

«Культура України кінця XVII - початку XVIII ст. - явище унікальне, багатогранне, неповторне…»  Сергій Павленко

Національна валюта це не тільки грошова одиниця, це і витвір мистецтва і історія країни. 2 вересня 1996 року в Україні, згідно с традиціями доби Київської Русі і періоду Української Народної Республіки, в офіційний обіг була запущена гривня.

Ескіз всіх гривневих купюр - це творча праця українських майстрів пензля. Художник-дизайнер Борис Максимов займався орнаментами, геральдикою, розробкою шрифтів і вибором колірної гами гривень. Художник-графік Василь Лопата створив зображення видатних осіб та малюнки споруд і пейзажів.

Банкнота номіналом 10 гривень зразка 1992 року

Основний малюнок лицьової сторони - портрет Івана Мазепи

Основний малюнок зворотньої сторони - Києво-Печерська лавра

Дата введення в обіг - 02.09.1996

Банкнота номіналом 10 гривень зразка 2006 року

Основний малюнок лицьової сторони - портрет Івана Мазепи

Основний малюнок зворотньої сторони - Успенський собор Києво-Печерської лаври

Дата введення в обіг - 11.04.2016

«А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!» (с) Іван Мазепа

Яскравою сторінкою української історії став період гетьманства Івана Мазепи, видатного політичного і державного діяча, дипломата і мецената. Майбутній гетьман походив з родини українського шляхтича Стефана-Адама Мазепи-Колединського. Освіту здобув спочатку в Києво-Могилянській колегії, а згодом удосконалював свої знання в Краківській академії, при дворі короля Яна Казиміра ІІ.

В молоді роки Мазепа багато подорожував по Європі, відвідав Голландію, Італію, Німеччину, Францію, де вивчав військову справу і дипломатію. Іван Мазепа знав латину, польську, російську, німецьку, італійську, французську і кримськотатарську мови, майстерно володів словом і пером.

Повернувшись в Україну, в 1669 році Іван Мазепа вступив на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Його стрімке службове сходження розпочалося в роки правління гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. Іван Мазепа отримав посаду генерального осавула, виконував дипломатичні доручення.

В 1687 році на козацькій ради Іван Мазепа був обраний гетьманом Війська Запорозького і головою козацької держави на Лівобережній Україні. Іван Мазепа, блискучий політик і дипломат, понад двадцять років утримував гетьманську булаву. Під час його правління розвивалася торгівля і промисли, що сприяло розвитку міст.

Гетьман Іван Мазепа уславився як меценат, вкладаючи кошти на будівництво храмів, розвиток мистецтва і освіти в Україні. Собори, церкви і дзвіниці стали будувати з каменю, відроджувалися до життя монастирі. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і селах Іван Мазепа закладав школи, бурси і шпиталі.

Особливо помітною була доброчинна діяльність гетьмана в Києві. Практично всі головні фінансові потоки Гетьманщини спрямовувалися для розбудови міста. Гетьман дбав про відродження колишньої столиці, яка мала об’єднати Лівобережжя та Правобережжя, стати не тільки справжньою православною святинею, а й головним українським містом.

Було зведено Микільський військовий собор на Печерську, Богоявленський собор Братського монастиря на Подолі, споруджено стіну з вежами навколо Києво-Печерської лаври, церкву Всіх Святих над Економічною брамою. Іван Мазепа оновив Софійський собор і збудував Софійську дзвіницю. Під час правління Івана Мазепи значно підвищилася роль Києво-Могилянської академії у суспільно-політичному житті України. В 1703 -1704 роки на замовлення гетьмана було збудовано новий академічний корпус. Завдяки стрімкому будівництву, був створений сучасний образ старої частини Києва.

Архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври

Чудовий ансамбль Верхньої лаври, Ближніх і Дальніх печер, що вражає красою і величчю, створювався протягом дев'яти століть. Літописна історія Києво-Печерської лаври починається з середини XI століття, коли монахами Антонієм і Феодосієм був заснований Печерський монастир. Перший храм монастиря, церква Різдва Богородиці, так само, як і чернечі келії, був влаштований під землею. Пізніше на Дальніх печерах з’явилися наземні дерев’яні будівлі . У другій половині XII століття навколо монастиря було зведено оборонні стіни. В той самий час монастир, як найбільший і найшанобливіший, почали називати лаврою. Юридичне підтвердження назви лавра Печерський монастир отримав 1688 року.

Києво-Печерський монастир відігравав роль не тільки релігійного, але і культурного центру. Тут працювали видатні вчені-історики, літератори і богослови. З лаврою пов'язані імена Нестора-Літописця, автора «Повісті временних літ, видатного живописця XI століття Алімпія і цілителя Агапіта. У XIII столітті був складений «Києво-Печерський патерик» на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона і ченця Печерського монастиря Полікарпа. До свого послання Симон додає розповідь про ченців-чудотворців та п’ять легенд про чудеса, які ніби сталися під час побудови головної Печерської церкви - Успенського собору.

Під час татаро-монгольської навали в 1240 році Києво-Печерський монастир дуже постраждав. Відновлення затяглося на довгі роки. Лише в XVI столітті починається нове його народження. В 1615 році Єлисеєм Плетенецьким, архімандритом Києво-Печерської лаври, було засновано друкарню на території лаври. Друкарня випускала церковно-службову, богословську, навчальну, світсько-полемічну літературу та віршовані твори.

Успенський собор Києво-Печерської лаври

В другій половині 1690-х років почалося будівництво і реставрація церков Києво-Печерської лаври. Значні кошти гетьмана Івана Мазепи були вкладені в головний Успенський собор. Завдяки позолоченню семи грушоподібних бань він набув величності. Гетьман подарував храму великий срібний підсвічник, золоту чашу з Євангелієм у золотій оправі, золоту митру. Інтер’єр храму було прикрашено дорогими срібними лампадами. Але доля цієї чудової архітектурної споруди виявилася дуже сумною. Нині існуючу будівлю Успенського собору Києво-Печерської лаври було побудовано в 1998-2000 роки.

Велика лаврська дзвінниця

Гетьман Іван Мазепа зробив великий вклад на початок будівництва лаврської дзвіниці, але будівництво її було завершено лише у 1731-1744 роки за проектом архітектора Йогана-Готфріда Шеделя на основі проектної пропозиції архітектора Федора Васильєва. В реалізації проекту також брали участь Степан Ковнір, Йосип Рубашевський, Іван Горох та інші лаврські зодчі. Дзвіниця являє собою восьмигранну чотирьохярусну башту із позолоченим куполом. Діаметр основи дзвіниці - 28,8 метрів, товщина стін першого ярусу - 8 метрів. Глибина фундаменту з гранітних плит перевищує 7 метрів. Вверх діаметр кожного ярусу зменшується й увінчується грушоподібної форми банею з маківкою і хрестом. На четвертому ярусі споруди у 1744 році було встановлено куранти. Нові куранти, виготовлені майстром Андрієм Єнодіним, діють з 1903 року до наших днів. Висота лаврської дзвіниці - 96,52 метрів. Її силует так гармонійно вписався в київський ландшафт, що сьогодні важко собі уявити Київ без Великої лаврської дзвіниці.

Фортифікаційні мури Києво-Печерської лаври

Києво-Печерський монастир протягом XVII-XVIII століть був дуже потужною стратегічною фортецею. Один мільйон золотих гетьман Іван Мазепа вклав в побудову нових мурів довкола Києво-Печерської лаври. Загальна довжина муру, побудованого у формі неправильного десятикутника, становила 1290 метрів на рівні фундаменту. Товщина муру доходила до трьох метрів. Висота муру здебільшого сім метрів. На мурах влаштували бійниці для ведення рушничного бою, а також вежі для можливого використання гармат.

Одночасно з монастирськими мурами було влаштовано унікальну систему підземних ходів на глибині 7 метрів. Заввишки 2 і завширшки 1,2 метра, обкладені цеглою. У них через кожні 1,7метра в шаховому порядку зроблено ніші, не обличковані цеглою, що давало змогу під час облоги рити підземні ходи назустріч можливим підкопам. Крім того, на всій території Верхньої лаври було збудовано цілу систему підземних ходів та великі підземні приміщення казематного типу для зберігання зброї, боєприпасів та запасів харчів.

До системи фортифікаційних споруд Києво-Печерської лаври входили чотири сторожеві вежі, збудовані впродовж 1698-1701 років: Годинникова, Іоанна Кущника, Онуфріївська і Малярна. Вхід до лаври прикрашали великі брами: Свята, Південна та Економічна. Над останньою була збудована церква Всіх Святих, шедевр українського архітектурного бароко.

Годинникова вежа розташована у південно-західній частині фортечних мурів. Після завершення будівництва на вежі було встановлено годинник, який був на вежі до 1816 року. Годинникова вежа була призначена для оборони південної частини фортечних мурів. Наприкінці XVIII століття вежа втратила бойове призначення.

Вежа Іоанна Кущника розташована у південно-західній частині фортечних мурів. Назва вежі походить від церкви на честь святого Івана Кущника, яку планували облаштувати на другому ярусі вежі, але так і не відкрили. Спочатку ця споруда була двох'ярусною. Верхній ярус надбудували під час реставрації в 1718–1727 роках. Нижній ярус призначався для оборони.

Онуфріївська вежа знаходиться в південно-східній частині фортечних мурів. Спочатку була задумана як невелика церква з однією банею. У випадку облоги з вежі можна було вести оборонні дії. Малярна вежа розташована у північно-східній частині фортечних мурів. Призначалась як вартова вежа. В XVIII столітті на другому поверсі вежі знаходилася школа живопису, тому вона і отримала таку назву.

До середини XVIII століття архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври майже сформувався. Наприкінці ХІХ століття була збудована нова трапезна палата з церквою Святих Антонія і Феодосія Печерських за проектом академіка архітектури Володимира Ніколаєва. Сучасний ансамбль Києво-Печерської лаври охоплює Верхню лавру, Ближні печери, Дальні печери і Гостинний двір.

В 1922 році був заснований Києво-Печерський історико-культурний заповідник, який в 1996 році отримав статус національного. На території заповідника розміщені Музей книги і друкарства України, Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей історичних коштовностей України. В 1994 році лаврський ансамбль разом із Софійським собором був внесений до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Література

• Дмитрієнко М. Ф. Гривня // Енциклопедія історії України : в 10 т. / редкол. В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2003-2013.

Т. 2 : Г-Д. - 2004. - С. 196-198.

• Історія національної валюти України // Любунь О. С. Національний банк України : основні функції, грошово-кредитна політика регулювання банківської діяльності / О. С. Любунь, В. С. Любунь, І. В. Іванець. - Київ : Центр навчальної літератури, 2004. - С. 68-71.

• Тхоржевський Р. Й. Нариси історії грошей в Україні (з давніх часів до сучасності) / Роберт Йосипович Тхоржевський. - Тернопіль : Видавництво Карп’ юка, 1999. - 239 с.

• Шуст Р. М. Нумізматика : історія грошового обігу та монетної справи в Україні / Роман Шуст. - Київ : Знання, 2007. - 376 с.

***

Павленко, Сергій. Гетьман Іван Мазепа. Перше п’ятиріччя правління / Сергій Павленко. – Київ : Мистецтво, 2021. – 320 с.

У книзі відомого дослідника Гетьманщини Сергія Павленка опрацьовано практично невивчений пласт джерел щодо перших років правління гетьмана Івана Мазепи. Згідно з ними правитель Гетьманщини постає як енергійний державник, який формував довкола себе команду однодумців, жорстко боровся із тими, хто мріяв розбудовувати промосковську Україну. Уже з перших місяців свого правління володар булави пішов на введення в оману царського уряду в поділі фінансів скинутого І. Самойловича та в налагодженні потаємних дипломатичних контактів з Варшавою. Демонструючи – декларуючи на словах вірнопідданість Москві, гетьман зі своїми однодумцями насправді у 1690-1692 рр. намагався порвати з нею, утворити за допомогою Кримського ханства та Речі Посполитої Руське удільне князівство. Історик піддає гострій критиці проімперські концепції плідної співпраці І. Мазепи з царем Петром І після двірцевого перевороту 1689 р., викриває тенденційні фальсифікації подій, які подаються як повстання проти Батурина.

У книзі на широкій документальній основі показано заходи гетьмана щодо проведення в Гетьманщині референдумів про поліпшення податкових зборів, фінансування війська та державних інституцій. Під патронатом правителя автономії проходила й реформація Київської митрополії, вибори н провідних духовних очільників, кардинально вирішувалася проблема збільшення доходів монастирів.

Книга дає змогу читачу по-новому переосмислити ранній період гетьманування володаря булави, деталізує реалії приходу його до влади на Коломаку, показує рейментаря як талановитого організатора військових дій. Автор детально вивчив контекст доби, що сприяло виявленню нових подробиць заходів І. Мазепи та його спільників, драму й трагедію «самостійників», які не змогли реалізувати свої проекти через складні реалії буття сусідніх країн.

Курико В. Мазепа. Право на шаблю / ілюстрації Олега Грищенка. – Київ: Портал, 2021. – 144 с.

Визначний козацький діяч, романтизований у європейській культурі: його образом надихалися Вольтер, Гюго, Піст, Байрон. Ще за гетьманового життя російський цар розв'язав проти Мазепи інформаційну війну, і ось уже четверте століття Москва його проклинає, а українці – славлять. Хто ж він? Герой своєї батьківщини, зрадник, романтичний коханець? Ця книжка – спроба ще раз поглянути, що ми знаємо про Мазепу, його чималу роль в історії Європи, непрості рішення та яскраве життя. Книга містить ґрунтовну розвідку В. Шевчука про письменницьку спадщину Г. Сковороди та біографію, написану учнем філософа М. Ковалинським.

Павленко, С. Іван Мазепа. Догетьманський період / Сергій Павленко. – Київ : Мистецтво, 2020. – 263 с.

У книзі відомого дослідника Гетьманщини уперше детально досліджено-описано догетьманський період життєпису Івана Мазепи. Становлення відомого державного діяча відбувалося у вирі подій та колізій. Автор на основі документальних джерел доводить, що майбутній гетьман народився не 20 березня, а 11 вересня 1639 р. Рід Мазеп-шляхтичів веде своє походження із XV століття, у ньому були козацькі ватажки й отамани. У домі батька, козацького дипломата і білоцерківського підстарости, у 1663 р. гостював польський король Ян Казимир. Автор детально дослідив сюжет любовної інтриги, завдяки якій І. Мазепа став героєм багатьох поем, драм, повістей та романів, живописних картин. Під час служби у гетьмана П. Дорошенка у 1672 р. І. Мазепа із залогою охороняв як Чигирин, так і Крехів-ський монастир на Львівщині, очолював дипломатичні місії. Дипломатичний хист майбутнього правителя України проявився у Батурині, де він став довіреною особою гетьмана І. Самойловича і відстоював щороку державницькі інтереси Гетьманщини у Москві. І. Мазепа був активним учасником та організатором виборів київського митрополита у 1685 р. Завдяки йому українське духовенство всупереч вимогам Москви обрало духовним лідером Г. Четвертинського, не схвалило неканонічний перехід Київської митрополії до Московського патріархату, а висловило у зв'язку з цим зауваги й протести. У Москві генеральний осавул відстоював інтереси Батурина, який не хотів підписання у 1686 р. Вічного миру.

Автор уперше знайомить читачів із першими меценатськими спробами старшини, його підприємницькими проектами, опікою над дітьми гетьмана І. Самойловича. У книзі спростовано міфи про те, що І. Мазепа був головним винуватцем падіння свого патрона та дав хабар на гетьманство царедворцю В. Голіцину.

Україна доби Івана Мазепи. 1708-1709 роки в документальних джерелах / упоряд. Сергій Павленко. – Київ: Мистецтво, 2019. – 495 с.: іл.

У збірник документів, який укладено відомим дослідником Гетьманщини Сергієм Павленком, вміщено кореспонденцію, універсали гетьмана Івана Мазепи, старшин, листи каролінців – учасників походу, дипломатичні донесення, повідомлення преси, матеріали російських урядовців, Петра І, турецьких владців про повстання мазепинців й перебіг подій 1708-1709 років. Особливу цінність становлять численні перекладені щоденники вояк і високопосадовців армії Карла XII. Великий масив джерел дає уявлення про подробиці шведсько-українського союзу, справжні наміри сторін протиборства, визвольну боротьбу гетьманців та агресивну діяльність царської влади на теренах України.

• Борщак І. Іван Мазепа : життя й пориви великого гетьмана / Ілько Борщак, Рене Мартель ; автор. пер. с франц. М. Рудницького. - Київ : Вид-во СП «Свенас», 1991. - 136 с.

• Єнсен А. Мазепа : історичні картини / Альфред Єнсен ; пер. зі швед. Н. Іваничук ; наук. ред., передм. та прим. Б. Якимовича. - Київ : Український письменник, 1992. - 205 с.

• Журавльов Д. В. Мазепа : людина, політик, легенда / худож.-оформлювачі Б. П. Бублик, В. А. Мурликін. - Харків : Фоліо, 2007. - 382 с. - (Сер. «Історичне досьє»).

• Кентржинський Б. Мазепа / Богдан Кентржинський. - Київ : Темпора, 2013. - 496 с.

• Крупницький Б. Д. Гетьман Мазепа та його доба / Борис Крупницький ; передмова В. М. Горобця. - Київ : Україна, 2001. - 240 с.

• Оглоблин, Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба / ред. Любомир Винар ; упоряд. Ігор Гирич, Алла Атаманенко. - 2-е доп. вид. - Нью-Йорк -Київ-Львів-Париж-Торонто, 2001. - 464 с.

• Павленко, Сергій. Іван Мазепа. - Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 2003. - 416 с.

• Павленко, Сергій. Іван Мазепа як будівничий української культури. - Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - 304 с.

• Шевчук, Валерій. Просвічений володар : Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. - Київ : Либідь, 2006. - 464 с.

***

• Вечерський В. В. Українські монастирі / Віктор Вечерський. - Київ : Наш час, 2008. - 400 с.. - (Сер. «Невідома Україна»).

• Кагамлик С. Світло духовності і культури (З історії Києво-Печерської лаври XVII- XVIII ст.) / Світлана Кагамлик. - Київ : Наш час, 2008. - 327 с. (Сер. «Невідома Україна»).

• Кілессо С. К. Києво-Печерська лавра / Сергій Костянтинович Кілессо. - Київ : Техніка, 2003. - 200 с. - (Сер. «Національні святині України»).

• Очер истории Киево-Печерской лавры и заповедника / авт. А. Д. Гришин, П. В. Голобуцкий, Е. П. Кабанец [и др.]. - Киев : Радянська Україна, 1992. - 288 с.

• Храми України : альбом / вступ. ст., комент. та упоряд. Леоніда Прибєги ; переднє слово Павла Загребельного. - Київ : Мистецтво, 2008. - 296 с., іл. - (Сер. «Архітектурні перлини України»).

• Шедеври архітектури України / авт.-упоряд Л. В. Перебєга (Лучанський). - Київ : Мистецтво, 2016. - 224 с., іл.

6Гетьман Іван Мазепа

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри січня 2021 року

 Відділ мистецтв перегортає січневу сторінку календаря «Світ мистецтва»

Магія чисел: старовинні настільні ігри

 

«Думка подавати всі числа дев’ятьма знаками, надаючи їм, крім значення за формою, ще й значення за місцем, така проста, що саме завдяки цій простоті важко зрозуміти, наскільки вона чудова». П’єр-Симон Лаплас

У світі існує безліч різноманітних ігор. Зараз важко сказати яка гра з'явилася першою і хто був її винахідником. У кожну епоху були свої популярні ігри і не менш знамениті гравці. Багато ігор з тисячолітньою історією залишаються цікавими і пізнавальними для дітей і дорослих. Це шашки го і шахи, лото і доміно, більярд і нарди, математичні головоломки і фокуси. І в кожній грі є своє магічне і щасливе число.

Шахи

The Game of Chess. Painting by Arturo Ricci

Шахи дуже древня і мудра гра. Вона виникла в V столітті в Індії і називалася чатуранга. В грі використовувались комплекти фігур чотирьох кольорів: чорні, зелені, жовті і червоні. Грали пара на пару. Кожен комплект складався з восьми фігур: раджа, слон, кінь, колісниця і чотири пішака. Гравці сиділи з кожної сторони грального поля. Фігури ставили з лівого нижнього кута дошки відносно гравця. На першій від гравця лінії: слон в кутку, за ним кінь, колісниця і раджа. На другій лінії - пішаки.

В VI-VII століттях чатуранга перетворилася в гру для двох і стала нагадувати сучасні шахи, хоча правила були іншими. Ця гра отримала і нову назву - шатрандж. Вона набула великої популярності в країнах Сходу. Грали на квадратної дошці розміром 8x8 полів. Кожен з гравців мав по одному комплекту фігур різного кольору. Зазвичай вони були червоними і чорними, рідше білими і чорними. На початку партії фігури розташовувалися як в сучасній шаховій грі, за винятком того, що короля і ферзя можна було поміняти місцями.

У VIII-ІХ століттях Середня Азія дала низку визначних шахістів. З найсильніших гравців і авторів трактатів, присвячених мистецтву гри в шатрандж, найбільш відомі Абу Наїм аль-Хадим, Зайраб Катай, Адлі, ар-Разі, Ладжладж і Сулі. Комбінації в задачах, етюди, партії того часу вражають своєю майстерністю. Гра в шатрандж була популярна і в XVIII-XIX століттях.

На європейський континент гра шатрандж потрапила через Іспанію та Італію і отримала свою сучасну назву - шахи. Прекрасний приклад ранніх європейських шахів - фігури, знайдені в 1831 році на острові Льюїс, недалеко від західного узбережжя Шотландії. Фігури, вирізані з моржового ікла, представляли королівський двір ХІІ століття. Було знайдено 8 королів, 8 ферзів, 16 слонів, 15 коней, 12 тур і 19 пішаків.

Київська Русь знаходилася на перетині торговельних шляхів «із варяг у греки». Численні знахідки арабських монет у басейні Дніпра походять з IХ і Х століть, а деякі й із VIII століття, вказуючи на жваві торговельні зв’язки цього краю з арабським сходом. Власне, шахи могли потрапити на українські землі завдяки купцям, про що свідчать знайдені шахові фігури, які датуються VIII століттям. У XVIII столітті великим шанувальником шахового мистецтва був останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський.

Шахова гра була дуже популярною при королівських дворах і в монастирях. Італійський поет доби Відродження єпископ Марк Ієронім Віда написав латинською мовою «Поему про шахи», а польський поет XVI століття Ян Кохановський створив поему «Шахи». В 1769 році побачила світ поема англійського письменника-сходознавця Уільяма Джонеса «Каїса».

 У 1561 році іспанський священик Руй Лопес де Сеґура, один з найвидатніших шахістів Європи XVI століття, видав «Книгу про спритність і мистецтво гри в шахи». У цій праці Руй Лопес де Сеґура вперше використав термін «гамбіт», і завдяки йому один з найпопулярніших дебютів зараз носить назву «іспанська партія».

Перший відомий шаховий турнір відбувся в 1575 році в Мадриді , при дворі короля Філіпа II, де змагалися іспанець Руй Лопес та італійці Джованні Леонардо да Кутро і Паоло Бої. Перший шаховий турнір, який по праву може називатися міжнародним, проходив в Лондоні в 1851 році під час міжнародної виставки. Турнір виграв німецький шахіст Адольф Андерсен, в результаті чого його стали вважати кращим шахістом світу.

Першим офіційним чемпіоном світу з шахів став Вільгельм Стейніц, австрійський і американський шахіст, у 1886 році. У 1894 році Стейніц програв двобій за шахову корону німецькому шахісту Еммануїлу Ласкеру, який володів титулом чемпіона 27 років поспіль, що стало досягненням, яке досі ніхто не перевершив.

20 липня 1924 року у Парижі під час проведення Літніх Олімпійських ігор була створена Міжнародна організація шахістів - ФІДЕ. Перша шахова олімпіада пройшла в Лондоні з 18 по 29 липня 1927 року за участю 16 країн світу. Українська чоловіча команда перемагала у шахових олімпіадах 2004 і 2010 років. Жіноча українська команда була переможцем на шаховій олімпіаді 2006 року. У 1966 році, з ініціативи ФІДЕ, було прийнято рішення 20 липня відзначати Міжнародний день шахів. 12 грудня 2019 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 20 липня Всесвітнім днем шахів в ознаменування дати створення Міжнародної шахової федерації.

Стефан Цвейг. Шахова новела - найвідоміший твір Стефана Цвейга. Перше видання «Шахової новели» з'явилося 7 грудня 1942 року. Дія розгортається на великому океанському пароплаві, який прямує за маршрутом: Нью-Йорк - Буенос-Айрес. Саме тут відбулася незвичайна шахова партія між чемпіоном світу з шахів Мірко Чентовічем і доктором Б., в житті якого колись шахова гра стала порятунком і в той же час зіграла сумну роль.

«У цій грі поєднуються самі суперечливі поняття: вона і стара, і вічно нова; механічна в своїй основі, але приносить перемогу тільки тому, хто володіє фантазією; обмежена тісним геометричним простором - і в той же час безмежна в своїх комбінаціях; безперервно розвивається - і зовсім безплідна; математика без результатів, мистецтво без творів, архітектура без каменю. І, проте, ця гра витримала випробування часом краще, ніж всі книги і творіння людей, ця єдина гра, яка належить всім народам і всім епохам…».

Гарет Вільямс. Шахи: історія, постаті, гравці - автор книги розглядає історію шахових фігур, починаючи з древніх культур, що існували на території Азії, і закінчуючи сучасними шахами, які беруть участь в змаганнях в наші дні.

Мульдіяров В. І. Шахи: уроки мудрої гри - книга розкриває всі елементи шахової гри і фактично є повним курсом для підготовки шахістів. Найбільш цікаві теоретичні знахідки, найяскравіші комбінації і кращі партії найсильніших шахістів різних стилів гри дозволили автору розкрити додаткові грані шахів.

Юрій Семенко. Шахи в Україні: нариси з історії шахової гри на українській землі і в діаспорі - перше видання цієї книги вийшло в1980 році у Мюнхені. Використовуючи маловідомі факти, автор розповідає про поширення І розвиток шахової гри на українській землі, знайомить з творчістю видатних вітчизняних майстрів, чиї імена довго замовчувалися, а також з досягненнями провідних сучасних гросмейстерів України.

Віст

Jearts are Trumps. Painting by John Everett Millais, 1872

Віст - одна з найстаріших карткових ігор, витоки якої потрібно шукати в англійських клубах. Кожен поважаючий себе джентльмен був членом того чи іншого клубу, в якому був встановлений свій особливий етикет. Найзнаменитіші клуби початку ХІХ століття - Олмакс, Уайтс, Брукс… - були елітарними закладами закритого типу.

Клуб Уайтс розташовувався в самому центрі Вест-Енду на вулиці Сент-Джеймс, номер 37-38. Цю будівлю можна побачити і в наші дні. У 1693 році на цьому місці знаходилися кондитерська і кафе, які належали Френсісу Уайту, торговцю шоколадом. Однак багато джентльменів приходили туди не за солодощами, а щоб провести час в спеціальному залі для карткових ігор «HeLL» - «Пекло».

В 1711 році пожежа знищила більшу частину будівлі. Після реконструкції вдова Уайта Елізабет дозволила використовувати приміщення для балів і маскарадів, знову стали грати в карти. В 1736 році  Уайтс став функціонувати як окремий клуб, в який допускалися тільки чоловіки. Ця традиція зберігалася довгий час.

Карткові ігри, особливо віст і макао, були найпопулярнішим заняттям в клубі. Був навіть спеціальний костюм для гри. Гравці надягали накидки з грубої ворсистою тканини і шкіряні рукавиці, щоб залишилися чистими накрохмалені білі манжети. А на голові були солом'яні капелюхи з великими полями, які приховували обличчя під час гри. Часом за ніч з рук в руки переходили величезні статки.

Джордж Реггет, власник клубу з 1812 року, розповідав, що розбагатів завдяки тому, що особисто обслуговував лордів під час затяжних карткових баталій. Він отримував від щасливих переможців щедру винагороду, а крім того, підмітаючи в залі після бурхливої ночі, нерідко знаходив під картковим столом грошові банкноти. Купюри, як правило, валялися вперемішку з картами, оскільки в клубах було прийнято кожну нову гру починати з нової колоди.

В особливих випадках гра могла тривати кілька днів і ночей. Саме при таких обставинах Джон Монтегю, четвертий граф Сендвіч, винайшов знаменитий бутерброд. Не в силах відірватися від гри, він попросив подати йому шматок холодної телятини між скибочками хліба. Так дотепний граф увійшов в історію кулінарних задоволень.

Гра улюблена британцями за її методичність і серйозність. Віст вимагає обережності, уваги і пам'яті. Правила невичерпні, і  навіть досвідчений гравець не в змозі їх визначити. У віст грають вчотирьох, удвох і втрьох. Для гри використовується колода, в якій 52 карти. Кожному гравцеві здається по 13 карт. Іноді в віст грають двома колодами, тоді кожен гравець отримує по 26 карт. Головне в вісті - запам'ятати свої карти і свого партнера, уважно стежити за ходом гри. З'явившись в Англії, віст став популярнім в багатьох країнах світу.

Комерційні ігри: правила і практичні поради - в книзі розкриваються деякі секрети двадцяти карткових ігор. Правила викладені в короткій і доступній формі. Преферанс, віст, макао, бакара, двадцять одне…

Ольга Вайнштейн. Денді: мода, література, стиль життя - слово «денді» до сих пір зберігає нез'ясовний відтінок таємничого шарму. Європейський дендизм вперше постає як виразна культурна традиція, що має на увазі не тільки модний костюм, але і повсякденний стиль життя, вишукану манеру поведінки. На сторінках книги знамениті англійські клуби і їх відомі відвідувачі, розіграші і етикет…

 

Лото

The Lesson. Painting by Charles Joshua Chaplin, 1865

Ця захоплююча гра з'явилася в Італії, а саме в Генуї, в першій чверті XVI століття. Грали в лото на особливих картах з надрукованими на них рядами цифр від 1 до 90. Гравці закривали номера на карті, які називав один з гравців. Цифри були написані на спеціальних дерев'яних фішках. Вигравав той, хто раніше закривав всі номери на своїй карті. В 1521 році сенат у Венеції заборонив лото як азартну гру, але через час вона стає популярною.

Антон Павлович Чехов. Дітвора - розповідь Чехова вперше була опублікована 20 січня 1866 року. Одного вечора діти залишилися самі вдома. «Гриша, Аня, Альоша, Соня і Андрій сидять в їдальні за столом і грають в лото ... Стіл, що освітлюється висячої лампою, рясніє цифрами, горіховою шкаралупою, папірцями і скельцями. Перед кожним з гравців лежать по дві карти і по купці скелець для покриття цифр. Посеред столу біліє блюдечко з п'ятьма монетами. Грають діти на гроші. Ставка - копійка ... Викрикують числа все по черзі, крім Соні і Альоші. З огляду на одноманітності чисел, практика виробила багато термінів і сміховинних прізвиськ. Так, сім у гравців називається кочергою, одинадцять – паличками… Гра йде жваво ...».

Дмітрій Лєсной. Гральний будинок: енциклопедія - книга розкриває історію виникнення різних ігор, від рулетки до преферансу. Прекрасні кольорові ілюстрації порадують читача, а історичні факти відкриють розуміння в тонкощі безлічі ігор. У книзі зібрані правила ігор, як широко відомих, так і майже невідомих. Карти, лото, нарди, покер і рулетка, численні пасьянси і ворожіння…

 

Доміно

The Domino. Painting by Frank Bramley, 1886

Найдавніші форми гри в доміно за допомогою кісточок були відомі в Китаї, Кореї та Лаосі під різними назвами. Багато істориків ігор вважають, що гральні камінці привіз в кінці ХІІІ століття з Китаю в Європу знаменитий венеціанський мандрівник Марко Поло. З Італії ця гра потрапила до Франції, а в кінці XVIII століття вона з'явилася в Англії. Відомі старовинні комплекти каменів з парами чисел від нуля до дев'яти і навіть від нуля до дванадцяти. Сучасний комплект для гри в доміно містить 28 каменів, де відображені поєднання цифр від нуля до шести.

Ігри та розваги - до першого тому увійшли деякі традиційні рухливі ігри, а також фокуси, кросворди, головоломки, завдання, ребуси, загадки, вікторини. Друга книга видання включає три основні розділи: «Сучасні рухливі ігри», «Шахи, шашки та інші» і «Наш новий друг - комп'ютер».

Триктрак

Tric-Trac Players in an interior.  Painting byDirck Hals Haarlm, 1626

Триктрак - старовинна французька настільна гра, де шашки по дошці пересувають по числу очок, що випали на кістках. На квадратної дошці, розділеної навпіл, зображені 24 трикутних сектора двох різних кольорів. Кожному з двох гравців дається 15 білих або чорних шашок і пара гральних кісток. По черзі викидаючи кістки зі стаканчика,  гравці пересувають по одній або дві шашки через стільки клітин, скільки очок випало на кістках. Хто першим зайняв дванадцять клітин - виграє одну фішку. 12 фішок складають одну партію.

Проспер Меріме. Партія в триктрак –відома новела Проспера Меріме, яка побачила світ в червні 1830 року в журналі «Revue de Paris». Цю історію розповів капітан корабля. «У порт увійшов голландський фрегат. Офіцери влаштували на пошану нам обід…, а коли прибрали зі столу, ми не знаючи, що робити… сіли грати… Роже, що звичайно не грав, подумав, що він повинен при цій нагоді підтримати честь країни. Отже, він почав грати і ставив ставки, які хотілося голландському лейтенантові… Протягом кількох днів вони призначали побачення то в кафе, то на кораблі, пробуючи найрізноманітніші гри, особливо триктрак...

На кінець тижня Роже програв усі гроші… Незабаром Роже примушений був грати на останні свої двадцять п’ять наполеонів. Він грав страшенно уважно, і через те партія тривала довго і викликала суперечки. Настав момент, коли для Роже, що мав кидати кості, залишився тільки один шанс виграти…».

Енциклопедія ігор - з різноманітних ігор в цю книгу включені найцікавіші, популярні і нові. Є ігри тільки для двох або чотирьох, а є такі, де можуть грати і двоє, і п'ятеро. Окремий розділ присвячений іграм без партнера: пасьянси, ворожіння ... І нарешті, представлені фокуси.