* * * 2022 * * * Міжнародний рік кустарного рибальства та аквакультури * * * 2022 * * * Місто Гренобль (Франція) - Європейська зелена столиця * * * 2022 * * * Каунас (Литва) та Еш-сюр-Альзетт (Люксембург) – культурні столиці Європи * * * 2022 * * * Гвадалахара (Мексіка) - Всесвітня столиця книги * * * 2022 * * * Рік збреження природи та живого миру в Україні * * * 2022 * * * 300-річчя від дня народження видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета, педагога Григорія Савича Сковороди * * * 2022 * * * 150-річчя від дня народження зірки світового оперного мистецтва Соломії Крушельницької * * * 2022 ***

вівторок, 26 липня 2022 р.

Літературні історії липня в особах та фактах

 


Збіг обставин чи доля… Але 24 липня 1802 року народився всесвітньо відомий французький письменник Александр Дюма-батько, автор багатьох пригодницьких романів. Найвідоміший твір «Три мушкетери» про пригоди юного французького дворянина д'Артаньяна і його друзів-мушкетерів Атоса, Портоса і Араміса публікувався главами з березня по липень 1844 року, під час Липневої монархії, за чотири роки до того, як Французька революція 1848 року встановила Другу республіку.

В липні 1830 року французький письменник Віктор Гюго розпочав роботу над своїм першим романом «Собор Паризької Богоматері», а класик української літератури Тарас Шевченко 25 липня 1846 року в Києві написав романтичну баладу «Лілея», в основі якої фольклорний мотив перетворення дівчини на рослину. Єдиний роман ірландського поета і прозаїка Оскара Вайлда  «Портрет Доріана Ґрея», який він написав всього за три тижні, був виданий 1890 року в липневому номері журналу «Lippincott's Monthly Magazine».

Яскрава гумористична новела американського письменника О. Генрі «Вождь червоношкірих» вперше побачила світ 6 липня 1907 року, а 25 липня 1911 року видатна українська поетеса Леся Українка закінчила писати драму-феєрію «Лісова пісня», яка відкриває чари Полісся: у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, гомоні весняної ночі, у буйних силах природи. Повість «Тіні забутих предків» найоригінальнішого українського прозаїка Михайла Коцюбинського була написана під враженням перебування письменника на Гуцульщині в ліпні 1911 року…

 



Віктор Гюго «Собор Паризької Богоматері»


Перший роман відомого французького письменника Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» вийшов друком у Парижі 1831 року. На ту пору його автор вже був визнаним поетом, полум’яним захисником романтичного мистецтва, главою славнозвісного угрупування молодих французьких романтиків «Сенакль» та учасником їх запеклих боїв з прибічниками академічного класицизму в театрі. 

«Собор Паризької Богоматері» з’явився в той час, коли в Європі надзвичайного успіху набули історичні романи «шотландського чарівника» Вальтера Скотта. Успіх у читачів романів Вальтера Скотта дав могутній імпульс творчим пошукам сучасних йому письменників. В 1828 році Віктор Гюго підписує контракт зі своїм видавцем, в якому зазначається, що це має бути роман «à la mode de Walter Scott». Раніше у статті «Французька муза» Гюго писав, що після живописного, але прозаїчного роману Скотта, залишається створити інший, прекрасніший і довершений роман.

План твору датований 1828 роком, а працювати над книгою Віктор Гюго розпочав наприкінці липня 1830 року. У романі Гюго звернувся до XV століття - епохі переходу від Середніх віків до Відродження. Але передаючи з допомогою історичного колориту живий образ цієї динамічної епохи, він шукав і щось вічне, у чому всі епохи могли б об’єднатися. Так, на першому плані постає образ Собору Паризької Богоматері, який народ вибудував протягом століть.

 «Кілька років тому, оглядаючи Собор Паризької Богоматері чи, точніше кажучи, тиняючись по ньому, автор цієї книжки побачив у темнім закутку однієї з веж вирізьблене на стіні слово:

'ANAГKH [фатум, доля]

Ці досить глибоко видовбані в камені, почорнілі від часу великі грецькі літери, у формі й розміщенні яких було щось притаманне готичній каліграфи, літери, які немовби свідчили про те, що написала їх рука людини середньовіччя, а особливо їхній зловісний і фатальний зміст глибоко вразили автора.

Він питав себе, він намагався збагнути, яка то стражденна душа не схотіла покинути світ, не залишивши на стіні старої церкви цього тавра злочину чи лиха.

Минув час, і стіну (тепер я вже й не пам’ятаю навіть яку саме) пофарбували чи обшкрябали, і напис зник. Так ось уже протягом двох століть поводяться з чудовими храмами середньовіччя. їх нівечать, як тільки можуть, і зсередини, й  зовні. Священик їх перефарбовує, архітектор обшкрябує, а згодом приходить юрба і руйнує їх.

Так що нічого вже не лишилося від таємничого слова, викарбуваного на стіні похмурої вежі Собору, нічого не лишилось і від тієї невідомої долі, про яку воно так сумно згадувало, — нічого, окрім нетривкого спогаду. Людина, яка видовбала те слово на стіні, кілька століть тому зникла, так само зникло із стіни храму слово, та й сам храм, може, незабаром зникне з лиця землі.

Саме воно, оте слово, і стало поштовхом до того, що я написав цю книжку. Лютий 1831».

 

Собор Паризької Богоматері

Жанр — драма

Режисер — Жан Делануа

Рік — 1956

Середньовічний Париж. Циганка Есмеральда своєю красою зводить з розуму чоловіків. У неї таємно закоханий Клод Фролло, суворий священик з Собору Паризької Богоматері. Вихованець святого отця, горбань Квазімодо, також зачарований смаглявою танцюристи. А дівчина зберігає вірність аристократу на ім'я Феб…

 




Оскар Вайлд «Портрет Доріана Ґрея»



«Портрет Доріана Ґрея» — єдиний роман ірландського поета і прозаїка Оскара Вайлда, який він написав лише за три тижні. Роман вперше був виданий в липневому номері журналу «Lippincott's Monthly Magazine» 1890 року. А у квітні 1891 року «Портрет Доріана Ґрея» вийшов окремим виданням зі значними доповненнями. Оскар Вайлд додав шість нових розділів та невелику передмову:





«Митець — творець прекрасного. Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво.

Критик — це той, хто спроможний передати в інший спосіб або в іншому матеріалі своє враження від прекрасного. Найвища, як і найнижча, форма критики — це різновид автобіографії.

Ті, що в прекрасному вбачають бридке., — люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне,— люди культурні. У них є надія.

Але справжні обранці ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу.

Немає книжок моральних чи неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані. Ото й усе…».

«Портрет Доріана Ґрея» починається з огляду лордом Генрі Воттоном картини Безіла Голворда, на якій зображено привабливого юнака — Доріана Ґрея. Згодом приходить сам Доріан і зустрічає Воттона. Після того, як Доріан вислухав лорда Генрі з його поглядами на світ, у нього з'являється думка, що краса — єдина річ, задля якої варто жити. Він бажає, щоб портрет, намальований Безілом, старів замість нього.

 «Майстерню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п'янкий запах бузкового цвіту, то аромат рожевих квіток шипшини…

Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа. Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство… Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно відобразив на полотні, і обличчя йому опромінював задоволений усміх…».


Доріан Ґрей

Жанр — фантастика

Режисер — Олівер Паркер

Рік — 2009

Чарівний Доріан Ґрей в компанії цинічного Генрі Воттона милується своїм чудовим портретом. Засліплений своєю красою, юнак клянеться, що віддасть свою душу за те, щоб вічно бути молодим.




О. Генрі «Вождь червоношкірих»


Гумористична новела всесвітньо відомого американського письменника О. Генрі «Вождь червоношкірих» була вперше опублікована в «The Saturday Evening Post» за 6 липня 1907 року, а у 1910 році увійшла до збірки «Коловороти». Твори О. Генрі – це маленькі історії простих людей: клерків, невідомих художників, дрібних авантюристів… Тонкий гумор, незвичайність сюжету і завжди непередбачувана розв’язка уже більше ста років привертають увагу до творів майстра короткого оповідання.

Дія новели «Вождь червоношкірих» відбувається в одному з містечок в американському штаті Алабама. «Це скидалося на вигідну справу. Але дайте-но я вам усе розкажу. Ми удвох - Білл Дрісколл і я — були на півдні, у штаті Алабама, коли в голову нам прийшла думка про викрадення дітей. Як це Білл пояснював згодом, усе сталося «в момент тимчасового затьмарення розуму», але дізналися ми про це вже трохи згодом.

Там було одне містечко, таке пласке, немов млинець, і, ясна річ, називалося воно Вершиною. Населяли його нелякливі та самовдоволені представники тої породи селянства, що завжди юрмиться навколо травневого дерева на сільських святкуваннях.

Разом у нас із Біллом було близько шестисот доларів спільного капіталу, та нам треба було ще рівно дві тисячі, аби зайнятися спекуляціями із землею в Західному Іллінойсі. Ми усе спланували, сидячи на східцях готелю… Ми знали, що у Вершині нічого страшнішого за констеблів нам не загрожувало, хіба що кілька неспішних собак-нишпорок та дві викривальних замітки у «Щотижневому бюджеті фермера». Отож, усе виглядало добре.

За жертву ми обрали єдиного сина одного зі знаних мешканців, Ебенезера Дорсета. Глава сімейства Дорсетів був поважним та скупим — не цурався перетримати з оплатою рахунків і був ревним та чесним збирачем пожертв у храмі. Малий був хлопчиськом років десяти, геть усіяний ластовинням, з волоссям такого кольору, як от о обкладинка журналу, що продають у вокзальних кіосках. Ми з Біллом були певні, що нам без проблем вдасться витягти з Ебенезера дві тисячі доларів викупу до цента…».

 




Ґілберт Кіт Честертон «Хрест із сапфірами»


Отець Браун, герой незабутніх детективних історій відомого англійського письменника Ґілберт Кіта Честертона, вперше з'являється в оповіданні «Валентин і дивні сліди», опублікованому 23 липня 1910 року в американському тижневику «Saturday Evening Post». Згодом, в інших публікаціях, це оповідання було вже під назвою «Голубий хрест». А в українських перекладах як «Хрест із сапфірами».

Отець Браун стає центральним персонажем п'ятдесяти одного оповідання, які були об'єднані в п'ять збірок: «Смиренність отця Брауна», «Мудрість отця Брауна», «Недовіра отця Брауна», «Таємниця отця Брауна», «Ганьба отця Брауна». Тихий, непоказний священик часто через незалежні від нього обставини опиняється на місці скоєння злочину. Поліція зазвичай не помічає його доти, поки він сам не починає втручатися в процес розслідування, спрямовуючи його у правильне русло. Саме з вуст отця Брауна ми завжди дізнаємося правду, його проникливий розум ніколи не помиляється.

«Поміж срібною стрічкою вранішнього неба та зеленою блискучою поверхнею моря пароплав причалив до англійського берега і випустив на сушу темний рій людей. Той, за ким ми підемо, не вирізнявся з-поміж них — та він і не прагнув цього. Ніщо в ньому не привертало уваги, хіба що святкова ошатність костюма не надто пасувала до ділової заклопотаності погляду. Легкий сірий сюртук, білий жилет і сріблястий солом'яний капелюх із сіро-блакитною стрічкою підкреслювали смаглявий колір його обличчя, котре закінчувалося чорною борідкою на кшталт еспаньйолки, до якої більше личили б бриджі єлизаветинської доби. Приїжджий палив сигару із серйозністю нероби. Ніщо не вказувало на те, що під сірим сюртуком заховано заряджений револьвер, під білим жилетом — поліцейське посвідчення, а під солом’яним капелюхом — одну з найгеніальніших голів Європи. Це був сам Валентен, глава Паризького розшуку, найвидатніший детектив світу. А приїхав він із Брюсселя, щоб упіймати найславетнішого злочинця епохи.

Фламбо був у Англії. Поліція трьох країн нарешті вистежила його — від Гента до Брюсселя, від Брюсселя до Гук-ван-Голланда — і припустила, що він поїде до Лондона — туди з’їхалися в ті дні католицькі священики, тож там легше було загубитися в юрбі приїжджих. Мабуть, цього разу король злочинців подорожуватиме під виглядом дрібного церковного клірика чи секретаря єпископа. Проте Валентен не міг бути в цьому впевненим; ніхто ні в чому не міг бути впевненим, коли справа стосувалася Фламбо…

Фламбо маскувався спритно, але одного він приховати не міг — свого височенного зросту. Якби проникливий погляд Валентена зупинився на високій продавчині зелені, бравому гренадері або навіть на ставній герцогині, він затримав би їх негайно…На пароплаві він вивчив геть усіх; у потязі ж із ним їхали лише шестеро: коротун-шляховик, що прямував до кінцевої станції; три невисоких дачники, що сіли на третій зупинці; мініатюрна вдова з ессекського містечка і зовсім низенький священик з ессекського села. Дійшовши до нього, детектив махнув рукою і ледь не розсміявся. Маленький священик втілював саму суть цього східного краю: його обличчя було кругле й пухке, і при погляді на нього згадувалося, що жителів Норфолку дражнять галушками, а очі його були безбарвні, як Північне море. Він мав якісь коричневі клунки, з якими ніяк не міг впоратися… Його велика стара парасоля раз у раз падала; він явно не знав, що робити з квитком, та з наївністю місячного теляти пояснював усім і кожному, що має бути пильним, тому що везе в одному зі своїх коричневих клунків «справжню срібну річ із синіми камінчиками»… Валентен від щирого серця порадив йому мовчати про срібло, якщо він хоче його вберегти. Але з ким би Валентен не говорив, він шукав поглядом іншу людину…».

 




Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»


Повість блискучого майстра українського слова Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» написана під враженням його перебування на Гуцульщині. У Карпатах, у мальовничому селі Криворівні на той час сформувався гурт української творчої інтелігенції — літераторів, вчених, художників. Відкриття Гуцульщини сталося під впливом відомого етнографа і фольклориста Володимира Гнатюка, який зваблював письменника не так приємним відпочинком у горах, як пізнанням самобутньої культури гуцулів. Він вважав, що Михайло Коцюбинський мусить написати про Гуцульщину, настільки вона яскрава та унікальна, до того ж — найвищою мірою варта його великого таланту.

Короткі відвідини Криворівні з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір влітку 1910 року не дали письменнику досить матеріалу для твору, проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишило його. Михайло Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край у липні 1911 року, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців. Враження від «чарівного полону» горян стали основою повісті «Тіні забутих предків», яка була видана в 1912 році.

З нотатника і начерків Коцюбинського до твору видно, які дивні, вигадливі образи викликає в нього карпатська природа. Коли пливуть хмари, їх «лице» видається письменникові рухливим. «Зажурені гори вкрила сумна смерека. Їх поять сумом тіні од хмар, що все стирають бліду усмішку царинок». Серед цього таємничого дихання предковічних гір чарує письменника живий, але суворий Черемош. « В долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах, дрімали на сонці самотні оселі. Були так тихо і сумно , чорні смереки безперестанку спускали сум свій у Черемош, а він ніс його долом й оповідав».  І в центри цієї природи людина і вічна таємниця кохання…

Ці та інші замальовки природи майже в незмінному вигляді входять у твір. Із записів також видно, що назва твору письменникові далась не відразу. Він перебирає тринадцять варіантів її. Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, це таємничість і казковість, показати Карпати, як своєрідний загадковий куточок, острівець із своїм, не схожим на звичайний, світом. Тож він записує: «В зелених горах».

Проте перша назва не вдовольнила письменника. Мабуть тому, що в ній не було головного — дихання гір, тобто того міфологічного світу, в якому жили люди, що їх населяли. Жили сьогодні, вчора, як і сотні років тому. А саме про це і хотилося письменникові найбільше сказати. Наступні варіанти пов’язані з пошуком назви, яка містила б саме такий зміст : «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Голоси передвічні», «Спадок віків». Але й ці назви видалися, очевидно, досить абстрактними. В них не було людини, тобто того, чий голос долинає, чиє дихання чути. Новий варіант — «Дар предків забутих» також не влаштовував письменника. І Михайло Коцюбинський поєднує останній варіант з другим — «Тіні забутих предків». Тоді ще раз перебирає можливі комбінації із словом «предки»: «Голос забутих предків», «Слідами предків», «Сила забутих предків». І, нарешті, остаточно спиняється знову-таки на назві «Тіні забутих предків» як такий, що містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.


Тіні забутих предків

Жанр — драма

Режисер — Сергій Параджанов

Рік — 1964

Іван та Марічка ростуть і проводять багато часу разом і закохуються одне в одного. Однак їхня рідня обурена цими стосунками, пам'ятаючи про ворожнечу родів. Марічка передбачає, що їм не бути парою…





Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

середа, 20 липня 2022 р.

До Дня спогадів про улюблені книги


31 липня - День спогадів про улюблені книжки


Це свято встановили учасники Міжнародного книжкового інтернет-форуму, і є свідченням того, що шанувальники і цінителі літератури ще не перевелися в нашому дуже стрімкому і технологічному сторіччі. І ніякий супер швидкий і самий інформаційний інтернет не може замінити процесу пізнання світу через твори видатних і самобутніх авторів, які і формують духовне життя людини.

Книжкам, що згодом стали бестселерами, іноді доводилося важко пробиватися до читачів. Книгу «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл відмовилися публікувати у 38 видавництвах. 30 відмов отримав і Стівен Кінг з його першим твором «Керрі». Джоан Роулінг з романом «Гаррі Поттер і філософський камінь» почула негативну відповідь 12 разів.


Пропонуємо добірку бестселерів, що написані різними і несхожими авторами. Але творчість кожного із них є яскравою подією не тільки для свого часу, але й для інших нових поколінь книголюбів.


Bradbury, Ray. Fahrenheit 451 [Text] / R. Bradbury. – [London]: Harper Voyager, [2008]. – 227, [13] p.

«451° за Фаренгейтом» (1953) Рея Бредбері – науково-фантастичний роман, один із самих знакових творів письменника, що приніс йому світову популярність. Філософська антиутопія малює непривабливу і безрадісну картину розвитку постіндустріального суспільства. Чому пожежники спалюють будинки, а не гасять пожежі? Чому люди не читають книги, не ходять пішки і майже не спілкуються?.. Дізнатися про це та багато ще про що можна, прочитавши цей твір, який не втрачає своєї актуальності та залишається цікавим для кожного наступного покоління вже майже 70 років. Незабаром після першого видання роману видавництво Ballantine Books випустило додаткову спеціальну серію: 200 екземплярів роману були обгорнуті обкладинкою з матеріалу на основі азбесту з винятковими протипожежними властивостями.


King, Stephen. Carrie [Text] / S. King; Introd. by T. King. – [New York]: A Plum Book, [1991]. –XVIII,154 p.: ill. - (The Stephen King Collector Edition). – eng. 

«Керрі» (1974) - перший роман американця Стівена Кінга, написаний в жанрі містичного жаху. Маленьке провінційне містечко в Новій Англії стає «мертвим містом». На вулицях лежать трупи, над будинками вирує смертоносне полум'я. І весь цей жах вогняного Апокаліпсису - справа рук однієї людини, дівчини Керрі, жалюгідного, заляканого підлітка. Довгі роки дрімав у Керрі талант телекінезу, щоб якось прокинутися. І тоді до містечка прийшла смерть…


King, Stephen. The Shining [Text] / S. King; Introd. by K. Follett. – [New York]: A Plum Book, [1991]. –XVIII, 418 p.: ill. - (The Stephen King Collector Edition). – eng.

«Сяйво» (1977) - роман Стівена Кінга, написаний в жанрах психологічного жаху і готичної літератури. Сам письменник вважає цей роман своєю першою по-справжньому дорослою авторською роботою. Назву книги автору підказав Джон Леннон своєю піснею «Instant Karma!», в якій містяться слова «We all shine on…» (Всі ми сяємо…). Жах усю зиму панує в занесеному снігами, відрізаному від світу готелі, де можна опинитися віч-на-віч з безжалісними і дуже небезпечними привидами.


Adams, Douglas. The Hitchhiker’s Guide to the Galaxy [Text] / D. Adams. –Copyright. – New York; London: Pocket Books, [1985]. - 215, [9] p. – (Pocket Books Fiction). – eng.

«Путівник по Галактиці для тих, хто мандрує автостопом» (1979) - знаменитий гумористичний фантастичний роман британського письменника Дугласа Адамса, завдяки якому автор став самим молодим письменником, що отримав престижну премію «Golden Pen» у 1984 році (премія за 1 000 000 проданих книг). В 1996 році «The Hitchhiker’s Guide to the Galaxy» займає 24 місце у списку «Сто Величніших книг Сторіччя» від «Waterstone’s Books/Channel Four». 


Adams, Douglas. The Restaurant at the End of the Universe [Text] / D. Adams. – Copyright. – New York; London: Pocket Books, [1985]. – 250, [4] p. – (Pocket Books Fiction). – eng. 

На початку 80-х років він пише як продовження ще два романи «Ресторан в кінці Всесвіту» (1981) і «Життя, Всесвіт і все інше» (1982). Для тих, хто любить фантастику з пригодами, неймовірними ситуаціями, з гумором і сарказмом, напевно, буде цікаво познайомитися з цим, безперечно, дуже своєрідним письменником, а також спробувати зрозуміти специфічний англійський гумор. А можливо і не зрозуміти…Але негативний результат-це теж результат…


Adams, Douglas. Life, the Universe and Everything [Text] / D. Adams. –Copyright. – New York; London: Pocket Books, [1985]. – 227, [9] p. – (Pocket Books Fiction). – eng.







Kundera, Milan. Die unerträgliche Leichtigkeit des Seins [Text]: Roman / M. Kundera; Aus dem Tschechischen von S. Roth. – [GmbH]: Fischer Taschenbuch Verlag, [2009]. – 453, [11] s. – ger.

Постмодерністський роман «Нестерпна легкість буття» (1984) – самий знаменитий роман чеського письменника Мілана Кундери, який з 1971 року проживає у Франції і пише як чеською, так і французькою мовами. У творі описуються трагічні події, що відбувалися у Празі в 1968 році. На їхньому тлі автор досліджує життя пересічних людей з дуже непростими стосунками, де кохання , можливо , і не кохання, де є підступність і гіркота від страшних розчарувань, коли дійсність виявляється зовсім не схожою на ту, що герої собі уявляли. Але з буденного сум’яття і складається життя людини, на яке витрачається стільки душевних та фізичних сил, що інколи здається, що ні в чому немає сенсу…


Nesbo, Jo. Knife [Text] / J. Nesbo; Transl. from the Norvegian by N. Smith. – [ London : Vintage, [2020]. – 623, [10] p.: ill. – (A Harry Hole Thriller). – eng. 

Детективний трилер «Ніж» (2019) - останній роман дуже популярного в наш час норвезького письменника Ю Несбьо із захоплюючої серії про інспектора Харрі Холе. Відомий роковий музикант, вокаліст та автор пісень Ю Несбьо у 1997 році почав писати детективи, якими зачитуються шанувальники цього жанру у всьому світі. Його твори –це міцне сплетіння злочину, розслідування, соціально-побутових проблем та філософських роздумів про людське життя. І запропонований вам роман «Ніж» не є виключенням .В Осло вчинено жорстоке вбивство. А інспектор Холе очолює не розслідування, а список підозрюваних…Отже він почитає свій власний пошук злочинця. А, може, це він сам і є…

 

субота, 16 липня 2022 р.

Видатні родини в багатовіковій історії України

 


Ще з давніх-давен були відомі родини, представники яких здійснили вагомий внесок у розвиток промисловості, освіти, науки , літератури, мистецтва, архітектури та будівництва на українських землях. І майже кожне століття це історія країни, доля людини, добрих справ та благородних вчинків . Меценати, церковні, громадські і політичні діячі, науковці і письменники, актори і музиканти, педагоги і спортсмени… Серед шанованих родин — князі Острозькі, Тарновські, Галагани, Тобілевичі, Симиренки, Грушевські, Алчевські , Патони…




Острозькі


Вагому роль в історії українських земель періоду Середньовіччя відіграла династія князів Острозьких, зокрема її представники Костянтин Іванович (бл. 1460—1530) та його син Василь-Костянтин (1526—1608). Саме після розпаду Київський Русі, а пізніше загибелі Галицько-Волинської держави виступили продовжувачами давньоруських політичних та культурних традицій, про це свідчать найяскравіші діяння представників цієї династії.

Родинним гніздом князів Острозьких було місто Острог, яке розкинулося уздовж мальовничих кордонів Малого Полісся. Це стародавнє українське місто вперше згадується в Іпатіївському літописі 1110 року, коли воно належало князю Давидові Ігоревичу й входило до Володимиро-Волинського князівства. Найбільшого розквіту місто зазнало в  XІV — перший половині XVI століття, коли стало резиденцією могутнього роду князів Острозьких.

Представники роду Острозьких обіймали високі посади та брали участь у всіх найважливіших подіях свого часу. Костянтин Іванович Острозький зміцнів князівську резиденцію в Острозі. У 37 років став великим гетьманом литовським, провив п’ятдесят успішних битв. На власні кошти спорудив православні храми в Острозі, Межиріччі, Вільнюсі, і вони були найвеличнішими у всій Речі Посполитій.

Знаменитим політичним, релігійним, культурно-освітнім діячем був молодший син Костянтина Івановича — князь Василь-Костянтин Острозький, староста володимирський, маршалок Волинської землі, воєвода київський. Ще за життя про Василя-Костянтина Острозького утвердилася думка  як про щедрого фундатора й протектора православної церкви, а отже, і як про мецената православної культури. Він заснував в Острозі академію, друкарню, паперову мануфактуру, підтримував монастирі та храми, розгорнув велике будівництво в Острозі та на Волині. За його сприяння в Острозі була зібрана велика бібліотека.

Князь Острозький як меценат української освіти й культури відіграв вагому роль у справі формування освітньої політики і практичної організації українського шкільництва. Він заснував численні школи у різних містах Волині, насамперед з метою підготовки духовенства і рішучої боротьби з окатоличенням молоді. Чільне місце серед них посідала Острозька академія. На думку Івана Огієнка, «закладати школу князь Костянтин почав 1577 року, для чого побудував окремий будинок в місті Острозі, у своєму замку». На сьогодні найбільш аргументованою є точка зору Ігоря Мицька, що заснована Острозька академія була наприкінці 1576 року і стала невдовзі першою у східних слов’ян школою вищого типу.

Ще одним важливим культурним проектом стала підготовка до видання тексту Біблії, яка розпочалася в середині 70-х років XVI століття. Саме в березні 1575 року управителем Дерманського монастиря Василь-Костянтин Острозький призначив Івана Федорова. З березня 1575 й до кінця 1576 року Іван Федоров, виконуючи обов’язки управителя монастиря, керував підготовкою друкарні до відкриття. Він також разом із членами Острозького літературного гуртка займався перекладанням та редагуванням текстів Біблії.

Над підготовкою тексту Біблії до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович, вчені греки  Діонісій Раллі-Палеолог і Єфставій Нафанаїл…  Біблія була надрукована на кошти князя Василя-Костянтина Острозького. 1580 року були видані Новий завіт і Псалтир, а 1581 року — Острозька Біблія.  До першого найповнішого видання Біблії давньоукраїнською мовою були вміщені передмова Василя-Костянтина Острозького, віршова передмова Герасима Смотрицького та післямова Івана Федорова. Вихід «Острозької Біблії», шедевра друкарської майстерності, став важливою культурною подією для всього слов'янського світу.


Князі Острозькі / автори : Олег Дзярнович, Раймонда Рагаускене, Ігор Тесленко, Борис Черкас ; передмова Альфредаса Бумблаускаса. — Київ : Балтія-Друк, 2015. — 280 с.

Великий міжнародний проект «Князі Острозькі», присвячений представникам одного з найвідоміших українських родів в українській історії XIV - початку XVIІ століття, що займали високі адміністративні та військові посади в Польсько-Литовській державі. Протягом століть представники роду Острозьких були символом окремої України-Русі, відстоюючи національну самобутність народу, православну віру та українську культуру. Рід Острозьких прославлений й своєю меценатською діяльністю, зокрема з іменем Костянтина Острозького нерозривно пов’язане відкриття навчального закладу - Острозької академії, і поява Острозької Біблії. У книзі використані історичні документи і архівні матеріали, зібрані у 26 музеях України, Польщі, Литви і Білорусі. Історичні дослідження ілюструють майже 800 фотографій.


Кралюк П. М. Князі Острозькі. — Київ : ПАТ-ДАК «Укрвидавполіграфія», 2012. — 128 с.

Автори книги ставили перед собою завдання лише систематизувати матеріал, а також, у міру можливостей, звернути увагу на найбільш яскраві та найбільш значимі для нашої історії діяння князів Острозьких.





Острозька академія : історія та сучасність культурно-освітнього осередку : енциклопедія / за ред. І. Пасічника, П. Кралюка, Д. Шевчука та ін. — вид. 3-тє, доп. і перероб. — Острог : Вид-во Національного ун-ту «Острозька академія», 2019. — 720 с.

Енциклопедичне видання складається з двох частин. Перша - присвячена Острозькій академії та Острогу кінця XIV - початку XVII століття. Автори розповідають про Острозьку академію цього періоду, найвидатніших її діячів, книгодрукування, полемічну літературу, систему навчання, мистецтво того періоду, архітектуру, церковне і політичне життя. Друга частина — новітня історія Острозької академії та основні напрямки діяльності факультетів, кафедр, наукових центрів, лабораторій, найвидатніші досягнення відродженої Острозької академії.

 




Гулаки-Артемовські


Славетний рід Гулаків-Артемовських походить від генерального обозного Івана Гулака, що служив у гетьмана Петра Дорошенка. Відомими з роду Гулаків-Артемовських стали Петро Петрович, автор першої романтичної балади в український літературі  та  Семен Степанович, автор першої опери на лібрето українською мовою — «Запорожець за Дунаєм».

У XVII столітті в містечку Городище оселився Патрикій Гулак. Він володів невеличким хутором Гулаківщина з 36 десятинами землі. Згодом, його успадкував його син Петро, який служив священиком у церкві Покрови Божої Матері. У Петра Патрикійовича було троє синів: Василь, Степан і Петро. Василь і Степан, за сімейною традицією, прийняли духовний сан. А Петро Петрович став педагогом, поетом-байкарем. Усі три сина відзначалися мистецькою обдарованістю. Цей талант передався і внукам Петра Патрикійовича. Єгор Васильович став відомим музикантом-скрипалем; Семен Степанович — композитором і опернім співаком; Клеоник Петрович — скрипалем-віртуозом і композитором.

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 (16) січня 1790 року в містечку Городище Черкаського повіту Київської губернії. Про історію походження подвійного прізвища Петро Петрович зазначав у рукописній біографії. «Прізвище Гулак-Артемовський, — писав він, — пішло від одного з потомків Івана Гулака, який жив у селі Артемовську. За розгульне життя місцеве населення прозвало цього Гулака «Гулякою», і, щоб не плутати з іншими представниками роду, його стали звати Гулякою Артемовським. Від нього починається рід Гулаків-Артемовських».

Майбутній поет виховувався в атмосфері народної пісні й казки, що позначилося і на його творчості. Початкову освіту він одержав удома, а одинадцяти років вступив до Київської академія — єдиного тоді на Україні навчального закладу, учні якого отримували не лише середню, а й вищу освіту. Не закінчивши повного курсу навчання, він кілька років  викладав у приватному пансіоні в Бердичеві, пізніше працював домашнім вчителем в сім’ях польських поміщиків на Волині.

У 1817 році Петро Гулак-Артемовський стає вільним слухачем словесного факультету Харківського університету. Наступного року він починає багаторічну педагогічну діяльність в університеті спочатку викладачем польської мови, а в Інституті шляхетних дівчат викладає французьку. В цей період розпочинається й активна літературна діяльність Петра Гулака-Артемовського. В 1829 році Петро Гулак-Артемовський - ординарний професор, а в 1838 році -декан словесного факультету. В 1841 році Петро Петрович стає ректором  Харківського університету. 1849 року  Петро Петрович Гулак-Артемовський виходить в відставку, продовжуючи працювати інспектором інститутів шляхетних дівчат.

Петро Гулак-Артемовський через усе своє нелегке життя проніс палку любов до віршованого слова. Кращі його твори, зокрема байки й ліричні поезії, переробки од Горація, написані в дусі просвітительського реалізму. Вони розширювали тематичні та жанрові обрії письменства, збагачували поетику й ритміку української поезії.

Поетичний талант Петра Гулака-Артемовського на повну силу розкрився в його байках, що, у своїх кращих зразках, стали справжнім надбанням української літератури. Найвизначніша серед них вважається байка «Пан та Собака». Петру Гулаку-Артемовському належить також невеличкий цикл байок-мініатюр: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров'я», написаних у 1820 році у формі стислих поетичних гуморесок. Водночас з байками Петро Петрович Гулак-Артемовський створює  перші в українській літературі зразки балад у романтичному дусі — «Твардовський» та «Рибалка», що з'явилися друком у 1827 році. Літературна спадщина Петра Петровича Гулака-Артемовського, який продовжив реалістичні традиції Івана Котляревського, посідає почесне місце в історії української літератури.

Семен Степанович Гулак-Артемовський, відомий співак та композитор ХІХ століття, автор знаменитої опери «Запорожець за Дунаєм» народився 4 лютого 1813 року в містечку Городище колишнього Черкаського повіту в родині священика. Освіту Гулак-Артемовський отримав у Київському духовному училищі, а потім у Київський духовний семінарії. Тай його вважали найкращим співаком і за наказом київського митрополита юнака взяли до хору Софійського собору. А потім він співав у хорі  Михайлівського Золотоверхого монастиря. Яскравий дитячий дискант поступово розвинувся у прекрасний оксамитовий баритон, і Гулак-Артемовський став солістом хору.

У 1838 році в його житті сталася знаменна подія. Спів юнака почув відомий композитор Михайло Іванович Глинка, який на той час був капельмейстером Придворної співочої капели Петербурга та їздив по Україні у пошуках голосів.  Глінка одразу забрав Гулака-Артемовського до Петербурга і став займатися з ним вокалом, готуючи до оперної сцени. Музичну освіту Семен Гулак-Артемовський завершив у найкращих педагогів Франції та Італіі.

Дебют Гулака-Артемовського як оперного співака відбувся на початку 1841 року у Флорентійському оперному театрі. У травні 1842 року він став солістом імператорської опери в Петербурзі, де працював протягом 22 років. А у 1864-1865 Семен Гулак-Артемовський був солістом Великого театру. У творчому доробку співака понад 50 оперних партій: граф ді Луна («Трубадур» Дж. Верді), Фігаро («Севільській цирульник» Дж. Россіні), Оберон («Вільний стрілець» К. Вебера)…

Як композитор Гулак-Артемовський вперше заявив про себе у 1851 році, коли створив музику до водевіля «Картини степового життя циган» та вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля». Від самого початку композиторської діяльності його музика була пройнята духом української народної пісенності, її колоритом та ладовою природою. Окреме місце в творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні. А пісню «Стоїть явір над водою» (1858) Семен Степанович присвятив своєму другові Тарасу Григоровичу Шевченку.

Найважливіше досягнення Семена Гулака-Артемовського як композитора — опера «Запорожець за Дунаєм» — перша українська національна опера. Сюжет твору підказав композитору історик Микола Костомаров, який взяв участь і у написанні лібрето. Прем’єра опери відбулася 26 квітня 1863 року на сцені Маріїнського театру в Петербурзі. На український сцені оперу «Запорожець за Дунаєм» вперше поставив у 1884 році Марко Кропивницький, давши цим твору довге сценічне життя.


Коляда І. Петро Гулак-Артемовський / Ігор Коляда, Юлія Коляда, Олександр Кирієнко, Євген Биба. — Харків : Фоліо, 2019. — 120 с. — (Знамениті українці).

Петро Гулак-Артемовський  — один із зачинателів нової української літератури. Він створив чимало романтичних балад, віршованих і прозових послань, перекладів, віршів побутового характеру, проте здобув популярність перш за все як байкар-новатор. Використовуючи скарби українського фольклору, його гумор, художні засоби, народну розмовну мову, поет створив і поширив жанр байки і приказки.



Гулак-Артемовський Семен Степанович // Преварська М. І. Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : довідник. — Київ : Велес, 2016. — С. 82-84.

До книги включено дані про життя і творчість діячів культури, мистецтва та освіти: філософів, педагогів, письменників, поетів, художників, артистів, співаків, композиторів, які зробили значний вклад у своїх царинах.







Симиренки


Серед славетних родин одне з найпочесніших місць в історії України посідають Симиренки. Упродовж ХІХ і ХХ століть з цією потужною родиною найтісніше пов’язане не лише національне відродження, але й розвиток української економіки, торгівлі, цукрової промисловості, машинобудування, суднобудування, буряківництва і промислового садівництва. Практично не було жодної ділянки як у царині економіки, так і на теренах духовності, в яких би симиренки не лишили глибокого сліду.

Одні, зробивши добру справу або щось подібне до неї, намагаються повідати про це всьому світові, а інші — навпаки, скромно роблять добрі діла. Саме такими «непомітними» благодійниками були Симиренки — козацькі нащадки з містечка Городища на Черкащині. Упродовж XVIII століття Симиренки пройшли болісний і трагічний шлях від волелюбних запорізьких козаків до кріпаків вельможних царедворців.

Федір Степанович Симиренко став одним з перших в Україні підприємців-цукрозаводчиків.  у ХІХ століття торговельно-промислова фірма фірму  «Брати Яхненки — Симиренко» посідала провідне місце не лише в Росії, але й у Європі по виробництву цукру і була піонером вітчизняного машинобудування і суднобудування, сприяла бурхливому розвитку економіки українського Придніпров’я та південного регіону України.

Василь Федорович Симиренко і його брат Платон вдачею пішли в батька. Платон Федорович увійшов до історії як український патріот, що дав Тарасові Шевченку гроші на видання «Кобзаря». У листі від 11 грудня 1859 року Платон Симиренко писав: «Милостивий добродію Тарасе Григоровичу… З цією поштою я надіслав до Москви листа Саві Дмитровичу Пурлевському і попросив його надіслати Вам 1100 рублів. По виходові книжок прошу вас оді слати їх на 1100 рублів до Москви Саві Дмитровичу, а він направить їх нам сюди і ми з Вами розквитаємося» . Відомо, що означений «Кобзар» таки побачив світ, а Шевченко, сповнений вдячності, опублікував на обкладинці: «Коштом Платона Симиренка».

Левко Платонович Симиренко відомий усьому світові як помолог, автор яблука Ренет Симиренка та багатьох плодово-ягідних культур народився 6 лютого 1855 року у селі Млієві в родині Платона Федоровича Симиренка. Навчався в приватній одеській гімназії, Київському та Одеському університетах. За зв'язки з народниками зазнав арешту, сидів у Лук'янівській та Мценській в’язницях, був засланий до Сибіру. Тут зустрів свою наречену, заслану за співучасть у спробі замаху на царя Олександра II польську революціонерку-соціалістку дворянку Альдону Гружевську, з якою вони повінчалися у в'язничній церкві.

1887 року подружжя повернулося до Млієва, і Левко Платонович Симиренко з головою поринув в улюблену справу. У Млієві садівник створює унікальний плодовий розсадник — понад три тисячі плодово-ягідних культур. Саджанці і підщепи Левка Платоновича знані в усьому світі. Він пише капітальні праці: «Кримське промислове садівництво» (1912) і «Помологія» у трьох томах, «Генеральний каталог» (1901) з описом понад 1300 фруктових сортів. Але на Різдво 1920 року бандитська куля обірвала життя видатного вченого..

 

Симиренко  — фундатор українського промислового садівництва / автор-упоряд. П. В. Вольвач.  — Симферополь : Таврія, 2002. — 302 с.

Внесок Левка Платоновича Симиренка у розвиток сучасного вітчизняного садівництва настільки величний і багатоплановий, що творча спадщина вченого і донині лишається недостатньо вивченою і належним чином поцінованою не лише в Україні, але й світовою наукою.




Симиренки (Платон, Василь, Софія, Левко, Володимир) // Хоружий Ю. М. Українські меценати. Доброчинність — наша риса. — Київ : Вид. дім «КМ Академія», 2002. — 137 с.

Есеї про родини Тарновських, Галаганів, Симиренків, Чикаленків, Рильських… - доброчинців, які прислужилися розвитку української культури і суспільства загалом.

 







Грушевські


Відомий український вчений МихайлоСергійович Грушевський в своїх спогадах писав: «Наша сім’я походить з Чигринщини. Найстарший осідок її мені відомий в селі Худоліївці, що завдячує своє ім’я, очевидно, сотникові Худолієві, який після Зборівського трактату пробував підняти повстання на Запоріжжі, але програв справу й положив за неї головою. Вся околиця взагалі заселялася в першій половині XVII віку. Чи належали Груші до перших осадників Худоліївки, чи зайшли пізніше, не знаю. Мій далекий родич і приятель Марко Федорович Грушевський, що уродився сам в Худоліївці й збирав відомості про наш рід з клирових відомостей київської духовної консисторії, знаходив у них як найстаршого предка добродія, що підписувався: «Василь ГрушЪвъ». Се був мій прадід, дячок, дальше котрого Марко Федорович не міг прослідити сього роду…

Рід наш був дуже бідний. Він був духовний, але рідко хто з нього доходив до попівства. Практика була така, що члени таких церковних родин починали з паламарства, а коли були трохи письменніші, то з дяківства, і згодом доходили дияконства й попівства, коли траплялась парафія й прихильні громадяни…».

Сергій Федорович, батько Михайла Грушевського, народився 7(19) жовтня 1830 року в оспіваному в легендах місті Чигирині у родини диякона Федора Васильовича. Йдучи шляхами своїх предків, юнак закінчив у Києві духовне училище й духовну семінарію, а у 1859 році й Київську духовну академію, удостоївшись звання магістра, однак відмовився від священного постригу і обрав кар’єру освітянина.

Деякий час Сергій Федорович Грушевський працював професором словесності у Полтавський духовний семінарії, а через рік перейшов в Київську духовну семінарію, де викладав Святе Письмо. В 1865 році Сергій Федорович отримав посаду вчителя Холмської російсько-греко-уніатської гімназії. Через рік, 17 вересня 1866 року, народився перший син - Михайло. 1869 року родина Грушевських переїхала до Ставрополя, згодом — до Владикавказа. Сергій Федорович був інспектором народних училищ Ставропольського краю, директором народних училищ всієї Терської області, проводив учительські з’їзди й педагогічні курси. За свою благородну працю він удостоївся чина дійсного статського радника, що в табелі про ранги давав право на потомствене дворянство.

Грушевський Сергій Федорович відомий також і як автор одного з кращих підручників з церковнослов’янської мови для шкіл, який мав понад тридцять перевидань і користувався незмінним успіхом і попитом у читачів. Сергій Федорович залишив добру пам'ять про себе і як меценат. У духовному заповіті частину своїх коштів він виділив на заснування стипендій його імені в Києво-Подільському духовному училищі й Київській духовній семінарії, а також народного училища в Києві чи Владикавказі. 26 грудня 1911 в Києві відбулося відкриття училища імені Сергія Федоровича Грушевського.

Михайло Сергійович Грушевський свого часу став блискучим і неперевершеним організатором наукового життя, головою Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської академії наук, керівником університетської та академічної кафедр, засновником львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняної історіографії.

Наукова спадщина Михайла Грушевського надзвичайно велика і різноманітна:  майже дві тисячі праць у галузі української і світової історії, історіографії, літератури, соціології, етнографії, археології, спеціальних історичних дисциплін, що збагатили європейську і національну науку і культуру. Він є автором літературно-критичних статей і рецензій. поетичних і прозових творів. Вершиною наукової діяльності Михайла Грушевського і працею всього його життя стала багатотомна «Історія України-Руси», фундаментальний виклад історії українського народу з найдавніших часів і до середини XVII століття.

Михайло Грушевський відіграв помітну роль у політиці під час Української революції 1917 — 1921 років, поштовхом для якої була Лютнева революція в Петрограді. З березня 1917 року по квітень 1918 року Михайло Сергійович очолював Українську Центральну Раду. У цей період було прийнято ряд важливих державно-правових актів. 10 (23) червня 1917 року Українська Центральна Рада на II Всеукраїнському Військовому з'їзді проголосила I Універсал «До українського народу, на Україні й поза її сущому». 3 (16) липня 1817 року — ІІ Універсал. ІІІ Універсал Української Центральної Ради, прийнятий 7 (20) листопада 1917 року в Києві, проголошував Українську Народну Республіку в етнічних межах. А 9 (22) січня 1918 року Центральна Рада прийняла свій ІV і останній Універсал, у якому проголосила самостійність Української Народної Республіки.

Але після гетьманського перевороту почалися роки еміграції. Родина Грушевських спочатку оселилася в Швейцарії, а потім в Австрії. Катерині, дочці Михайла Сергійовича, довелося покинути Київський університет, в який вона поступила і де вже почала свою наукову діяльність, опублікувавши свої перші статті з літературної критики. Навчання вона продовжила в Женевському університеті, Карловому у Празі та Віденському в Австрії, де Грушевські затрималися надовше. Катерина Грушевська, яка народилася 21 червня 1900 року у місті Лева, була духовною і фізичною опорою Михайла Сергійовича.

У березні 1924 року Михайло Сергійович, Марія Сильвестрівна і Катерина Михайлівна повертаються в Україну. 1924—1930 роки — час розквіту наукового таланту Катерині Грушевської — культуролога, соціолога, етнолога, фольклориста, секретаря Українського соціологічного інституту, дійсного члена НТШ та Науково-дослідної кафедри історії України ВУАН, керівниці Кабінету примітивної культури, редакторки журналу «Первісне громадянство і його пережитки на України». Але влітку 1938 року обірвався стрімкий науковий злет Катерини Михайлівни Грушевської. Відтоді до початку 1990-х років її ім’я залишалося практично забутим.

Наукова спадщина Катерини Грушевської не вельми значна за обсягом, але вагома за значенням. Це написані фактично впродовж десяти років (1921-1931) 4 книги (видані у Відні, Києві, Харкові) ; понад два десятки ґрунтовних статей (видрукуваних у «Літературно-науковому віснику», «Україні», « Науковому збірнику. Записках історичної секції ВУАН», «Первісному громадянстві», «Записках Наукового товариства імені Шевченка»), близько тридцяти рецензій на вітчизняні та зарубіжні видання й фахові публікації (що вийшли у світ англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською мовами), 2 літературні переклади з англійської мови, 7 програм для дослідників народної творчості та побуту. Кожна з її публікацій демонструє неабияку глибину розробки наукових проблем, щонайширшу компетентність авторки і може слугувати прикладом принциповості та самостійності вирішення складних питань для сучасних дослідників. «За які річи вона бралася - до критики тексту дум, соціологічного аналізу Олексія, до аналізу родового устрою —  скрізь вона дала блискучі докази свого таланту», — з гордістю писав про доньку Михайло Сергійович Грушевський…


FACIE ad FACIEM : ілюстрований життєпис Михайла Грушевського / авт.-упоряд. Світлана Панькова, Ганна Кондаурова. — Київ : Либідь, 2017. — 144 с., іл.

Видання вперше репрезентує найповнішу добірку збереженої прижиттєвої іконографії Михайла Грушевського з музейних, архівних та приватних зібрань, зокрема унікальні, досі маловідомі пам'ятки. Каталог зображень Михайла Грушевського доповнено ґрунтовними атрибутивними описами, які розкривають обставини портретування, датування та долі пам'яток. У книзі подано біографічний нарис, ілюстрований найцікавішими й найліпше збереженими світлинами, живописними і графічними портретами. З цих образків постає не лише відомий історик і суспільно-політичний діяч, а й звичайна людина в контексті подій її життя — знакових і буденних.


Шаповал Ю. Михайло Грушевський : «Я сам прийшов до політики через історію…» / Юрій Шаповал, Ігор Верба. — Київ : Парламентське видавництво, 2018. — 496 с. — (Серія «Політичні портрети»).

Видання присвячено політичному і державному діячеві, визначному вченому академіку Михайлу Грушевському. Змальовуючи його портрет, життєвий шлях, політичні уподобання, дослідницьку і науково-організаційну діяльність, автори книги спираються на здобутки сучасного грушевськознавства, використовують архівні документи, зокрема й доступні в попередні роки.



Матяш І. Зірка першої величини. Життєпис К. М. Грушевської НАН України ; Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. — Київ, 2002. — 232 с.

У монографії висвітлено життєвий шлях і наукові здобутки українського етнолога, соціолога, історика культури Катерини Михайлівни Грушевської (1900—1943), проаналізовано літературу про її життя та діяльність, окреслено джерельну базу вивчення творчої біографії вченої.

 






Патони


Євген Оскарович і Борис Євгенович, які походили з відомого дворянського роду Патонів, своєю невтомною працею і природним талантом сприяли розвитку вітчизняної та світової науки. Унікальність їх особистостей виявилася в наукових відкриттях, організаторському таланті, громадській діяльності. Але шлях до вершин був нелегким.

Батько Євгена Оскаровича, дід Бориса Євгеновича, Оскар Петрович Патон, народився 2 листопада 1823 року і вже в 15 років був зарахований на військову службу в Головне (Миколаївське) інженерне училище. За сімейним звичаєм, всіх хлопчиків Патони віддавали на військову службу. Дружина Оскара Петровича, Катерина Дмитрівна Шишкова, подарувала чоловікові семеро дітей. Син Євген народився в Ніцці 20 лютого (3 березня) 1870 року.

Саме Оскар Петрович Патон вирішив долю свого сина і підтримав його прагнення до вивчення точних наук. У 1894 році Євген Патон закінчив Дрезденський політехнічній інститут, а в 1896 — Петербурзький інститут Корпусу інженерів шляхів сполучення.  У Дрездені його завзяття у науках було винагороджено в 1894 році стипендією імені Платона — честь, якої рідко удостоювалися іноземці. Але в Петербурзі для отримання срібного значка інженера йому запропонували знову сісти на студентську лаву на цілих три роки.

Після закінчення інституту Євген Оскарович поступив на державну службу на Миколаївську залізницю інженером по розрахунків мостів. У 1904 році його запрошують на роботу в Київський політехнічний інститут, де він з 1905 по 1929 рік працює ординарним професором кафедри мостів, а з 1907 року Патон — декан інженерного факультету КПІ. В 1929 році Євген Оскарович Патон організував в Академії наук України кафедру інженерних споруд, на базі якої в 1934 році було створено Інститут електрозварювання. Протягом 1934 — 1953 років Євген Оскарович був директором цього інституту.

Вчений створив методи розрахунку раціональних конструктивних схем металевих прогонових споруд мостів, дослідів умови їх роботи, розробив способи відбудови зруйнованих мостів. Виконав основоположні дослідження у галузі розрахування та міцності зварних конструкцій, механізації зварювальних процесів, наукових основ електричного зварювання плавленням. Під його керівництвом винайдено спосіб автоматичного швидкісного зварювання, який відіграв визначну роль у технічному розвитку.

Євген Оскарович Патон є автором 350 праць і, як фахівець в галузі мостобудування, розробив понад 30 проектів мостів, більшу частину їх було здійснено. Водночас він значну увагу приділяв розробці науково-інженерних проблем мостобудування. Патон виступив пропагандистом будування дерев’яних мостів і довів їх техніко-економічні переваги. Вчений став одним із ініціаторів розробки проектів розбірних мостів. Залізничні та шосейні розбірні мости системи Євгена Оскаровича дістали широке застосування.

Він був палким прихильником застосування електрозварювання у мостобудуванні. Вінцем його інженерної діяльності став перший у світі суцільнозварний міст через Дніпро у Києві, будівництво якого було розпочато 1939 року.  Але в роки Другої світової війни він був зруйнований. Сучасний міст був введений в експлуатацію 5 листопада 1953 року і по праву носить ім’я Євгена Оскаровича Патона.

У 1916 році Євген Оскарович  одружився з Наталею Вікторівною Будді, що походила зі старовинного дворянського роду. Незабаром у них народилися сини, в 1917 році Володимир, а 14 листопада 1918 — Борис. Син продовжив справу батька. У 1950 році Борис Євгенович Патон був призначений на посаду заступника директора Інституту по науковій роботі, а з 1955 року, після кончини Євгена Оскаровича, він став директором Інституту електрозварювання імені Є.О. Патона.

У 1958 році Борис Євгенович був обраний дійсним членом Академії наук Української РСР. А в 1962-му він став дійсним членом Академії наук СРСР за фахом «Металургія і технологія металів». В цьому ж році вчені Академії наук УРСР обрали його президентом Академії наук - нині Національна академія наук України. На цій високій посаді Борис Євгенович був до останніх днів свого життя. «Поступово звичка до праці стає сенсом життя. І наповненість її науковою роботою перетворює цей сенс життя у щастя, яке дарується тобі…».


Керманич української науки. Життєвій і творчий шлях Б. Є. Патона. До сторіччя від дня народження / О. С. Онищенко, Л. А. Дубровіна, О. К. Маковецька [та ін.] ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. — Київ, 2018. — 350 с., іл.

Ця книга є своєрідним науковим і соціальним портретом Бориса Євгеновича Патона — унікальної особистості, великого вченого, організатора науки і видатного державного і громадського діяча. Це видання повістує про його внесок і новаторські ідеї в галузі електрозварювання на землі, у воді та в космосі, розбудову Національної академії наук України як головного наукового центру нашої країни, відповідальну громадянську позицію в складних доленосних соціальних ситуаціях.




Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом