* * * 2020 * * * Рік Біблії * * * 2020 * * * Рік математики в Україні * * * 2020 * * * 180-річчя виходу першої поетичної збірки Т.Г. Шевченка «Кобзар» * * * 2020 * * *

вівторок, 30 березня 2021 р.

Літературний калейдоскоп: твори-ювіляри Тараса Григоровича Шевченка

 


 

«Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини» Тарас Шевченко

 

Щороку в березні українці в усьому світі традиційно відзначають день народження великого Кобзаря - геніального поета, класика української та світової літератури Тараса Григоровича Шевченка. Але кожного генія ведуть до безсмертя його визначні твори. У 2021 році відзначають свій ювілей поеми «Гайдамаки» та «Мар’яна-черниця», балади «Утоплена», «Лілея» та «Русалка», повість «Художник» і останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Ці, без перебільшення, шедеври української літератури різні за часом написання, жанром і тематикою, але усі вони мають у собі вогонь душі українського Прометея, що донині зігріває нас теплом свого таланту та висвітлює шлях до великого майбутнього.

 



180 років поемі «Гайдамаки»



Тарас Шевченко почав працювати над поемою «Гайдамаки» наприкінці 1839 року. Він жив тоді у Петербурзі у майстерні будинку Академії мистецтв, де навчався з 1838 року. Перший розділ поеми вперше надруковано в петербурзькому альманасі «Ластівка» 1841 року. Написавши вступ до поеми 7 квітня 1841 року, Шевченко завершив роботу над нею. 8 листопада він особисто подав рукопис «Гайдамаків» до Петербурзького цензурного комітету. Вперше окремим виданням поему опубліковано наприкінці 1841 року з незначними цензурними купюрами у Петербурзі. За життя поета вона виходила друком тричі: у 1841, 1844 та 1860 роках.



«Гайдамаки» - третя після «Тарасової ночі» та «Івана Підкови» поема Тараса Шевченка, присвячена історичному минулому України. Історія народного повстання 1768 року на Правобережній Україні, відомого як Коліївщина, ще з дитинства хвилювала поета. І це не випадково, тому що дід Шевченка Іван був одним з учасників повстання. Малий Тарас виростав серед гайдамацьких пісень, які добре знав і любив співати, слухав перекази і спогади діда та інших свідків тих подій. Це позначилося не тільки на історичній основі поеми, а й на поетиці, загальній ліричній атмосфері твору.  

В основі сюжету «Гайдамаків» лежать події 1768-1769 років. В поемі дві сюжетні лінії: розгортання та хід повстання селянсько-козацьких загонів під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти, а також історія особистого життя Яреми Галайди. В «Інтродукції» описуються події, що стали передумовою Коліївщини, а саме створення конфедерацій у Польській державі, та посилення гніту над народом з боку шляхтичів-конфедератів. Далі ми вперше знайомимося з сиротою-наймитом Яремою, що працює на шинкаря Лейбу. Хазяїн відправляє його з дорученням у Вільшану, де живе його кохана Оксана, дочка титаря. У вечері до шинки вривається зграя шляхтичів, які напившись вимагають у Лейби гроші. Хитрий шинкар радить їм пограбувати титаря, і конфедерати, взявши його за провідника, вирушають до Вільшани. Тієї ж ночі Ярема зустрічається у гаї з Оксаною, маючи намір попрощатися з коханою та вирушити до Чигирина, щоб стати гайдамакою. Тим часом шляхтичі катують титаря до смерті, і, після повернення Оксани, тікають, запаливши церкву і забравши непритомну дівчину з собою. Далі ми переносимось до Чигирина, де гайдамаки збираються для церемонії «освячення ножів» та планують подальші дії. Ярема з Чигирину вирушає до Черкас, де завзято приєднується до різанини. Там його помічає Залізняк, від якого хлопець дізнається про трагедію у Вільшанах, та записує у козацький реєстр під прізвиськом Галайда. Ярема разом із загоном Залізняка опиняється у Вільшані, де дізнається подробиці смерті титаря, але не знаходить ні Оксани, ні Лейби, ні катів-конфедератів. Згодом, діставшись Лисянки, де зійшлися загони Залізняка і Гонти, Ярема несподівано зустрічає Лейбу, який видає себе за гайдамаку. Він, за певну винагороду, допомагає Яремі визволити Оксану, яка знаходиться неподалік, у будинку зайнятому конфедератами. Привізши кохану до Лебедина, Галайда вінчається з нею та вирушає до Умані, де на нас чекає ще одна особиста трагедія. Іван Гонта, бунтівний уманський сотник, руйнуючи місто разом із Залізняком, вбиває двох своїх малолітніх синів-католиків, вірний своїй присязі. Основна частина поеми завершується на тому, що Гонта потайки забирає тіла синів, та ховає їх у степу на тлі палаючої  Умані. Епілог «Гайдамаків», перейнятий сумним настроєм, розповідає про жахливі підсумки Коліївщини та її ватажків Івана Гонти та Максима Залізняка.

Думки самого Шевченка, стосовно подій описаних у поемі, містяться у ліричному вступі, де автор розмірковує над історією козацької України та щиро шкодує про криваву, руйнівну ворожнечу між братніми слов’янськими народами. Таким чином, ми бачимо у «Гайдамаках» подвійний, погляд на Коліївщину: зсередини - з боку самих гайдамаків, учасників і свідків тих подій, у особі Тарасового діда та зовні - з боку їх нащадків, у особі самого Шевченка. 

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти -

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

 




Цікаві факти



Шевченко присвятив поему «Гайдамаки»  Василеві Григоровичу, який брав активну участь у звільненні поета з кріпацтва. У першодруці була відповідна присвята з датою звільнення - 22 квітня 1838 року.


«Гайдамаки» (від тюркського «гайде» - гнати, турбувати) - народні повстанці, переважно з селян та запорізьких козаків, які боролися проти польської шляхти на Правобережній Україні протягом XVIII століття. Вперше вони згадуються в історичних документах 1717 року. Взагалі було три гайдамацьких повстання: 1734 року, 1750 року та найбільше - Коліївщина - 1768.


Окрім спогадів діда та народної творчості Шевченко знав про гайдамаків і Коліївщину також з творів українських, польських та російських авторів, зокрема Д. Бантиша-Каменського, М. О. Максимовича та М. Чайковського.


Іменник «галайда» означає «безпритульний, бродяга», а «галай» - це «запальна людина, зірвиголова»; як бачимо, обидва значення підходять для описання Яреми.  Як писав сам Шевченко, Галайда - це «вполовину видуманий» персонаж, маючи, напевно, на увазі, що багато хто з повстанців міг бути його прототипом зі схожою долею.


Сцена вбивства Гонтою своїх синів не є історичним фактом, Шевченко запозичив її з повісті «Вернигора» М. Чайковського. А от вбивство титаря дійсно згадується в історичних документах 1766 року, проте у народній пам’яті воно поєднане з пізнішими подіями часів Коліївщини.

 



180 років поемі «Мар'яна-черниця»



Поема Тараса Шевченка «Мар’яна-черниця» орієнтовно датується 1841 роком, підставою для чого є авторська дата, якою позначено в рукописі віршовану присвяту (вступ) - 22 листопада 1841 року, а також помітка видавця О. Корсуна на автографі про отримання його від 18 січня 1842 року. Цей твір так і не було завершено: Шевченко  підготував до друку лише початок поеми та відправив його у чистовому автографі в редакцію харківського альманаху «Сніп» разом із віршем «Вітер з гаєм розмовляє». Проте у «Снопі» поема так і не вийшла. Вперше частину її під назвою «Черниця Мар’яна», без вступу, відредаговану з чорнового рукопису, опублікував П. Куліш у журналі «Основа» 1861 року. Варіант поеми разом із вступом, за неточною копією автографа, що належала О. І. Псьол,  з’явився вперше у петербурзькому виданні «Кобзаря» 1914 року. Можливість надрукувати текст поеми за автографом, який з 1842 року зберігався в архіві О. Корсуна та його сина, з’явилася лише у 20-х роках ХХ століття.

Шевченко присвятив «Мар’яну-черницю» Оксані К…ко, в якій дослідники згодом виявили Оксану Степанівну Коваленко, дитячу подругу поета та його перше кохання. Сюжет поеми подається як розповідь сліпого кобзаря про долю дівчини Мар’яни, що народилась у заможній родині та ще в дитинстві втратила батька. Мар’яна виростає гарною дівчиною і матір має намір віддати її заміж за старого багатого сотника Івана. Проте у доньки вже є коханий: її серце обрало бідного юнака Петра. Молоді закохані зустрічаються чергової ночі і Мар’яна розповідає Петрові про материні наміри. Хлопець вирішує податися на пошуки  кращої долі і просить кохану дочекатися його повернення. На цьому закінчується недописана поема, проте, плани Шевченка, щодо подальшого сюжетного розвитку, принаймні доля головних героїв, зрозуміла ще на початку. Долю Мар’яни ми можемо бачити вже у назві твору: не дочекавшись коханого і не бажаючи виходити заміж за нелюба, дівчина постригається у черниці. Що ж до Петра, то він, імовірно, приєднується до козаків, потім втрачає зір під час бою і доживає старості сліпим кобзарем, який і розповідає нам цю історію.

Тяжка доля української дівчини, жінки укупі з нещасливим коханням є лейтмотивом поетичної творчості Тараса Григоровича Шевченко. Сама Україна у його творах нерідко порівнюється з молодою дівчиною, що була обманута, збезчещена та змордована ворогами.

«Мар'яно! Мар'яно!

Чом ти не убога! Чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

3 ким коли стояла. Питала б сама,

Сама свого серця; дала б йому волю

Любить, кого знає. Я б тебе сховав

 Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

Моя доля, моє щастя,

Ти, моя Мар'яно.

Чом не ти в сірій свитині,

Чом я не в жупані?»

 


Цікаві факти



Оксана Степанівна Коваленко - перше кохання Тараса Шевченко. Вони були однолітками, мешкали по сусідству і росли у близькій дружбі. Родичі не сумнівалися в їх майбутньому одруженні. Проте Шевченко розлучився з Оксаною назавжди у 1829 році, коли був змушений виїхати разом із прислугою поміщика Павла Енгельгардта з Кирилівки до Вільна. Згодом, залишившись сиротою, Оксана Коваленко, вийшла заміж за кріпака з сусіднього села Пединівки Карпа Сороку.


Віршований вступ-присвята «Вітер в гаї нагинає…» спочатку видавався як окремий твір і тільки на початку 1910-х років був ідентифікований як частина поеми «Мар’яна-черниця».


В рукописній збірці поезій 1843-1845 років «Три літа», що засвідчила розквіт поетичного генія Тараса Шевченка, є вірш під назвою «Маленькій Мар’яні». Він цілком міг бути присвячений героїні поеми.


На полях рукопису «Мар’яни-черниці» Шевченко залишив ряд малюнків, проте лише декілька з них були ілюстраціями до поеми.


Музику до окремих частин поеми писали свого часу такі українські композитори як М. В. Лисенко та П. І. Сениця.

 



180 років баладі «Утоплена»



Датою написання балади «Утоплена» Тараса Шевченка вважається 8 грудня 1841 року. Вперше опублікована у харківському альманасі «Молодик». Чистовий автограф балади Шевченко надіслав Г. Квітці-Основ’яненку, який переслав його засновнику альманаху І. Білецькому.

Сюжет «Утопленої» Шевченко імовірно запозичив з народної творчості. Балада розповідає про трагічну історію матері та доньки. Молода, гуляща вдова народила позашлюбну доньку та покинула її напризволяще. Селяни виходили дівчинку і та виросла справжньою красунею на заздрість матері, що швидко старіла та втрачала привабливість. Вдова вирішила отруїти дівчину, але після невдалої спроби, запропонувала доньці піти разом до річки. Увійшовши у воду мати почала топити доньку. На допомогу дівчині кинувся молодий рибалка, один з її багатьох палких прихильників, проте було запізно. Жорстока вдова загинула разом із бідолашною донькою, а потім втопився і рибалка, не витримавши втрати коханої. Відтоді щоночі, у тому проклятому місці, що заросло осокою, з води на різні береги виходять страшна розхристана матір і молода дочка разом з коханим.

У баладах Тараса Шевченка, як ми можемо бачити на прикладі «Утопленої», немає домінування притаманних цьому жанру містики та жаху. Сюжети усіх своїх творів Кобзар брав з реального життя, а містика в них слугувала лише інструментом художнього оформлення.      



Цікаві факти



Сам Шевченко у листі до Квітки-Основ’яненка називає баладу «Ганнуся» і сумнівається у її якості, вважаючи що вона «бецезна» («похабна»).


Як і два інших твори Тараса Шевченка 1841 року: вірш «Вітер з гаєм розмовляє» та поема «Мар’яна-черниця», балада «Утоплена» починається зв’язкою «вітер-гай», а саме «Вітер в гаї не гуляє…». Таким чином, усі три твори цього періоду мають співзвучний початок. 

З того часу ставок чистий

Заріс осокою;

Не купаються дівчата,

Обходять горою;

Як угледять, то хрестяться

І зовуть заклятим...

Сумно-сумно кругом його...

А вночі, дівчата,

Випливає з води мати,

Сяде по тім боці;

Страшна, синя, розхристана

І в мокрій сорочці,

Мовчки дивиться на сей бік,

Рве на собі коси...

А тим часом синя хвиля

Ганнусю виносить.

Голісінька, стрепенеться,

Сяде на пісочку...

І рибалка випливає,

Несе на сорочку

Баговиння зеленого;

Поцілує в очі -

Та і в воду: соромиться

На гнучкий дівочий,

На стан голий подивиться...

І ніхто не знає

Того дива, що твориться

Серед ночі в гаї,

Тілько вітер з осокою

Шепче: «Хто се, хто се

Сидить сумно над водою,

Чеше довгі коси?»

 



175 років баладі «Лілея»



Баладу «Лілея» Шевченко написав 25 липня 1846 року в Києві під час роботи у Археографічній комісії. Датується за чорновим автографом на окремому аркуші. Остаточний текст з невеликими виправленнями переписаний Шевченком 6 березня 1858 року у Нижньому Новгороді. Вперше «Лілею» надруковано в львівській газеті «Слово» 1862 року.

В основі балади - народнопісенний мотив перетворення дівчини або хлопця на рослину. Сюжет розкривається у монолозі Лілеї, яка розповідає трагічну історію свого життя коханому Королевому Цвіту. Ми дізнаємося, що колись Лілея була людиною, позашлюбною донькою кріпачки і пана. Після ранньої смерті збезчещеної матері, батько взяв її до себе на виховання. Коли дівчина виросла, так і не знаючи чия вона дочка, пан покинув її та поїхав. Обурені та розлючені селяни спалили панській маєток, а Лілею остригли, осміяли та кинули напризволяще. Дівчина померла зимою під тином, а весною процвіла білою квіткою, викликавши загальне захоплення. Завершуючи розповідь, Лілея скаржиться Королевому Цвіту на свою долю, яка змусила її у вигляді квітки веселити тих самих людей, що повинні у їх з матір’ю смерті.

У баладі «Лілея» Шевченко підіймає не лише морально-етичну, але й соціальну проблематику. Разом із огидною поведінкою панів, які безчестять молодих дівчат, засуджується також нетерпимість громади до покриток та їхніх дітей. Перетворення героїні на білу лілею показує її чистоту і беззахисність перед жорстокими родовими звичаями та забобонами селян. Композиція балади у формі емоційного монологу Лілеї без жодних коментарів з боку автора, що максимально заглиблює читача у психологію героїні, стала новим явищем для баладної поетики Тараса Шевченка та української літератури.



Цікаві факти



Безпосереднім поштовхом до написання балади, за слушним припущенням Т. І. Комаринця, послужив запис народної пісні «У Києві на ринку п’ють козаки горілку…» в Шевченковому альбомі 1846-1850 років, у якій ідеться про перетворення брата й сестри на квітки.


Лілея - міфологічний символ чистоти й цнотливості; «у деяких народів вважалося, що у вигляді лілеї з’являються душі померлих і що лілеї виростають на могилах безневинно засуджених»; цей символ використовується в мистецтві романтизму й символізму.


За мотивами балади «Лілея» створено однойменний балет К. Данькевича, симфонічну поему Г. Майбороди та фільм-балет «Лілея», поставлений кіностудією імені О. Довженка.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий Цвіте,

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий

Святий Боже милий!»

І заплакала Лілея,

А Цвіт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

 




175 років баладі «Русалка»



Балада Тараса Шевченка «Русалка» датується за чорновим автографом 9 серпня 1846 року, Київ. Як і «Лілея», була переписана з невеликими виправленнями у березні 1858 року в Нижньому Новгороді. Вперше надрукована в журналі «Вечерниці» 1862 року.

В основі сюжету балади «Русалка» - народні повір’я про русалок, русальні пісні. Балада розповідає про тяжкий злочин та заслужену кару грішної жінки, яка народила у панських палатах позашлюбну дочку та втопила її у Дніпрі, сподіваючись, що дівчинка, обернувшись русалкою, помститься легковажному батьку. Новонароджена русалка чекала, поки матір приведе пана до берега, проте жінка забула свій намір та продовжила своє розпусне життя у палатах. Рокової ночі матір вийшла прогулятися до річки та була схоплена русалками, які граючись залоскотали її та затягли на дно. Тільки одна русалка не приєдналася до цих веселощів.

У цьому творі Шевченко протиставляє розпусну матір, яка вбила свою дитину, та доньку, яка мала право та можливість помститися, але пробачила  своїй вбивці. Поет вже використовував образи русалок у попередніх баладах «Причинна» та «Утоплена», де фантастичний елемент так само служив розкриттю соціальних конфліктів. У баладі «Русалка» використано також мотиви й образи народних пісень про матір, яка топить у Дунаї позашлюбну дитину.



Цікаві факти



Народні повір’я про русалок  давали сюжети для багатьох творів слов’янських, російських, українських романтиків, зокрема: «Рибка» А. Міцкевича, «Русалка» О. Пушкіна, «Майская ночь, или Утопленница» М. Гоголя, «Русалка» Лесі Українки, «Русалки» М. Маркевича тощо. 

«Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

Залоскочи, моє серце,

Нехай не сміється

Надо мною, молодою,

Нехай п'є-уп'ється

Не моїми кров-сльозами -

Синьою водою

Дніпровою. Нехай собі

Гуляє з дочкою.

Пливи ж, моя єдиная.

Хвилі! мої хвилі!

Привітайте русалоньку...» -

Та й заголосила,

Та й побігла. А я собі

Плила за водою,

Поки сестри не зостріли,

Не взяли з собою.



 

165 років повісті «Художник»



Повість «Художник» була написана Тарасом Шевченко російською мовою у період з 25 січня по 4 жовтня 1856 року під час заслання у Новопетровському укріпленні. Так само, як інші повісті Шевченка, вона не була надрукована за життя автора. Перша публікація «Художника» відбулася 1887 року у журналі «Киевская старина».

«Художник» є значною мірою автобіографічним твором та містить багато відомостей про життя Тараса Шевченка в період його перебування у Петербурзі й навчання в Академії мистецтв. Майже всі герої повісті - це друзі  Шевченка, серед яких його товариші по навчанню та благодійники, що піклувалися його звільненням з кріпацтва. Окрім важливих автобіографічних даних, що доповнюють наше уявлення про художні смаки, естетичні погляди, наукові та соціальні інтереси, а також інтимне життя Тараса Шевченка, «Художник» цікавий, як документ епохи, що містить глибокі, яскраві характеристики видатних діячів культури того часу та детально описує мистецьке життя у Петербурзі.

Сюжетно повість складається з двох частин. В першій розповідь вкладено в уста художника , в образі якого синтезовано риси й учинки Івана Максимовича Сошенка і погляд зрілого Шевченка на події та оточення часів власної молодості. Сюжет розповідає про зустріч художника з юним талановитим кріпаком та подальше планування й виконання проекту звільнення останнього групою відомих і впливових петербурзьких митців. В другій частині спогади Шевченка подаються у формі листів героя, вже вільного, молодого й перспективного художника, до свого старшого товариша, , що переїхав з Петербурга до провінції. Спочатку ці листи сповнені щирого захоплення молодого митця життям та навчанням у мистецькому середовищі Петербурга. Герой має неабиякі успіхи у навчанні в Академії мистецтв і вже готується до важливого екзамену, проте доля готує йому зовсім інше випробування. Молодий художник до нестями закохується у свою юну сусідку, ученицю, а згодом і натурницю, Пашу. Листування припиняється, і нарешті, від спільного друга, «незабвенный благодетель» дізнається, що його вихованець кидає навчання та одружується з Пашею, яка вже встигла завагітніти від безпутного мічмана, тимчасового постояльця. Художник-оповідач приїжджає до Петербурга, але запізно: він встигає тільки відвідати свого протеже у лікарні, з пошкодженим розумом, за декілька днів до його смерті.

Образ героя, обдарованого кріпака-малярчука, а згодом молодого художника, захопленого мистецтвом та життям мистецької богеми, є суто автобіографічним у першій частині. У другій - риси автобіографізму властиві  психологічній «біографії» героя, тоді як історія фатального одруження й трагічна розв’язка узяті з реального життя декого з колег-художників Шевченка. З листів молодого художника ми дізнаємось також про невдалий шлюб його кумира та загального улюбленця «Карла Великого», так у повісті називають Карла Брюллова. Проте, на відміну від наївного та недосвідченого колишнього кріпака, славетний художник пережив цю трагедію гідно, як справжній митець: він поклав останок свого недовгого життя на вівтар високого мистецтва. Ці персонажі в повісті Шевченка помирають майже одночасно, та навіть в смерті проявляється їх протилежність: Карл Брюллов, як і в реальному житті, помирає під час перебування у Римі, виснажений тяжкою працею над своїми останніми шедеврами. Отже, центральна ідея повісті Тараса Шевченка «Художник» виражається у трагічному протистоянні романтики творчого та жорстокості реального життя, високого мистецтва та суворого побуту.



Цікаві факти



Як і усі російськомовні повісті Тараса Шевченка, створені під час перебування у Новопетровському укріпленні, «Художник» підписаний псевдонімом «Кобзар Дармограй». Шевченко не підписував повісті власним ім’ям по-перше, через офіціальну заборону писати, а по-друге, щоб відокремити їх від поетичних творів.


У повісті «Художник» Шевченко продовжує тему талановитого кріпака, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музикант».


Іван Максимович Сошенко - український художник і педагог, один з найближчих друзів Тараса Шевченко, що брав активну участь у його визволенні з кріпацтва. У повісті «Художник» Шевченко описує їхнє доленосну зустріч у Літньому саду Петербурга.


Прототипом Паші, фатального кохання молодого героя повісті, була Марія Яківна Європеус, натурниця, муза і найтриваліше захоплення Тараса Шевченка, обставини знайомства з якою детально зображені в повісті.


Історію фатального одруження та трагічної загибелі, що спіткали молодого героя повісті «Художник», Шевченко запозичив з відомостей про трагічні обставини особистої долі своїх сучасників, відомих художників  О. В. Тиранова та П. А. Федотова, які закінчили своє життя в лікарні для душевнохворих.


 


160 років віршу «Чи не покинуть нам, небого»



«Чи не покинуть нам, небого» - це останній вірш Тараса Шевченка, який він написав 14-15 лютого 1861 року за 10 днів до смерті. Вірш записаний на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета 1860 року. Вперше надрукований в журналі  «Основа» 1861 року.

Вірш «Чи не покинуть нам, небого» написаний у формі звернення поета до своєї Музи. Шевченко передчував свою смерть, готувався до неї, про що свідчить прощальний настрій вірша. Проте, не зважаючи на трагічний ліризм, Шевченко наповнює свою останню поезію елементами бурлеску. Ми бачимо, що навіть перед обличчям смерті Великий Кобзар не втратив творчого запалу, гострого розуму та почуття гумору, що були притаманні йому протягом усього недовгого та важкого, але такого плідного життя.

 

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать...

Весела хата, щоб ти знала!..

 



 Цікаві факти



Під першими 36 рядками Шевченко поставив дату «14 февраля», це дає привід вважати, що він спочатку вважав першу частину вірша закінченим твором.

вівторок, 23 березня 2021 р.

Собор Святої Софії - шедевр зодчества епохи Ярослава Мудрого: мандруємо банкнотами України

 «Його часи, його порядки зісталися на цілі століття потім взірцем, правилом, основою для всяких розпоряджень, а все його князювання - світлою і щасливою добою…» Михайло Грушевський




Банкнота номіналом 2 гривні зразка 2004 року







Основний малюнок лицьової сторони - портрет Ярослава Мудрого

Основний малюнок зворотної сторони - Собор Святої Софії у Києві

Художник-дизайнер - Борис Максимов

Художник-графік - Василь Лопата 

Дата введення в обіг - 01.04.2013

 


Епоха Ярослава Мудрого, сина київського князя Володимира Святославича, це період найвищого розквіту й могутності Київської Русі. У першій половині ХІ століття вона вийшла на світову арену як найрозвинутіша держава, з якою рахувалися Візантійська імперія, країни Сходу та Заходу. За часів його правління Київ стає одним із найбільших міст світу, адміністративним і духовним центром.

Будівництво в ті часи набуло небачених масштабів. Київ прикрасили величні споруди, що вражали сучасників своєю довершеністю і красою: перлина світової архітектури Софійський собор, храм Святої Ірини у візантійському стилі і монастир святого Георгія Побідоносця. «Місто Ярослава» займало територію близько  80 гектарів. Його оточували могутні вали і стіни. Система укріплень тогочасного Києва мала троє воріт - Золоті, Лядські та Жидівські. 

Парадним в’їздом до столиці держави служили кам'яні Золоті Ворота, пам'ятка оборонної архітектури  Київської Русі. До наших днів  від київських Золотих воріт, збудованих Ярославом Мудрим у 1037 році, збереглися лише руїни - дві паралельні стіни, складені з цегли й каменю. У квітні 1982 року над залишками воріт був зведений павільйон в можливо первісному вигляді Золотих воріт з церквою Благовіщення над ними, про яку є згадка в літопису.

У 1997 році у сквері біля Золотих воріт був відкритий пам'ятник Ярославу Мудрому за невеликою станковою композицією скульптора Івана Кавалерідзе «Ярослав Мудрий з макетом Софії Київської». Над створенням пам'ятника працювали скульптори Микола Білик, Олексій Редько, Віталій Сівко та архітектори Руслан Кухаренко і Юрій Лосицький.


Пам'ятник Ярославу Мудрому в Києві біля Золотих воріт






Собор Святої Софії та архітектурний ансамбль Софійського монастиря XVIII століття


Собор Святої Софії 

 

Софійський собор, найвідоміша і унікальна пам'ятка періоду Київської Русі є головним храмом архітектурного ансамблю Софійського кафедрального монастиря, який входить до складу Національного заповідника «Софія Київська». Монастир протягом багатьох століть був офіційною резиденцією православних митрополитів київських.

Собор Святої Софії було закладено за князювання Ярослава Мудрого на честь його перемоги над печенігами і присвячено Софії «Премудрості Божій». Точна дата будівництва храму вже понад два століття є предметом дискусій серед науковців.  У «Повісті минулих літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком, а в Новгородському літописі ця подія позначена 1017 та 1037 роками.

Софія Київська була не лише духовним, а й громадсько-політичним центром. Тут відбувались найважливіші державні церемонії, прийоми послів, переговори, укладання міжнародних договорів і династичних шлюбів. При Софійському соборі Ярославом Мудрим була заснована бібліотека, яка до нашого часу не збереглася.

 У «Повісті минулих літ» записано «А коли старанно пошукаєш у книгах мудрості, то матимеш велику користь для душі своєї. Бо той, хто часто читає книги, той з Богом бесідує або зі святими мужами. Читаючи пророчі бесіди, євангельські та апостольські повчання і житія святих отців, одержує душа користь велику. Ярослав же цей, як уже сказали, мав любов до книг і багато переписав їх і зібрав у церкві святої Софії».

При соборі існувала велика майстерня - скрипторій, де переписувалися та перекладалися з іноземних мов книги і продовжувалося київське літописання. Найвідомішою книгою, що вийшла з майстерні при Софійському соборі, є Реймське Євангеліє - церковно-слов'янський пергаментний рукопис. Ця книга кишенькового формату призначена для особливого користування. Вона датується 40-ми роками ХІ століття і зберігається в бібліотеці французького міста Реймс.

Історія на жаль не зберегла імен перших зодчих, які створили оригінальний архітектурний шедевр Києва - Собор Святої Софії. Протягом багатьох століть собор зазнав численних руйнувань та перебудов. У 1240 році він постраждав під час монголо-татарської навали, а протягом XVI століття був напівзруйнований. Вид Софійського собору в XVII столітті зберігся на малюнках Абрагама ван Вестерфельда, надвірного художника литовського гетьмана Януша Радзивілла, який в 1651 році перебував у Києві з гетьманським військом.


Собор Св. Софії. Західні внутрішня і зовнішня галереї. Малюнок А. ван Вестерфельда. 1651 р.


Собор Св. Софії. Південна зовнішня галерея. Малюнок А. ван Вестерфельда. 1651 р.


У першій половині XVII століття собор частково відбудовано стараннями київського митрополита Петра Могили, який залучив до роботи італійського архітектора Октавіано Манчині. Відтак у декорі собору з’являються ренесансні мотиви. Наприкінці XVII - у середині XVIIІ століття унаслідок кількох перебудов, одна з яких була виконана за сприяння гетьмана Івана Мазепи, собор отримав форми українського бароко: над галереями надбудовано шість нових бань, зроблено нові дахи, фасади оформлено фронтонами та чудовими прикрасами.

Первісно собор Святої Софії був запланований як п’ятинавовий хрещатобаневий храм з відкритими галереями із заходу, півдня і півночі та двома баштами на західному фасаді з сходами, що вели на хори. Собор завершують дванадцять куполів, що пірамідально групуються біля центрального, тринадцятого. Верхи башт та бань Софійського собору здіймалися над містом і були видні здалеку з будь-яких під’їздів до Києва.

Величному зовнішньому виглядові собору відповідає і внутрішнє оздоблення. В інтер’єрі храму Святої Софії збереглися мозаїки і фрески періоду Київської Русі. Мозаїками оздоблено головний верх, центральну апсиду, а також стовпи північної, східної та південної підпірних арок. Решта інтер’єрів собору була розписана фресковим живописом - сюжети на теми Старого та Нового Заповітів, композиції світської тематики.


Собор Св. Софії. Інтер’єр. Головна апсида


Мозаїчний живопис собору складався із зображення Христа Пантократора в головному куполі, 4-х постатей архангелів, 12-ти постатей апостолів у простінках барабана головного купола, 4-х постатей євангелістів у парусах головного купола, 40-ка медальйонів із півпостатями севастійських мучеників на підпірних арках головного купола, композиції «Благовіщення» на східної парі підкупольних стовпів. У консі центральної апсиди збереглося зображення Богоматері Оранти, яка в ті часи була захисницею міста від половців і заступницею в усіх незгодах життя.


Богоматір Оранта



Дзвіниця Софійського собору


До ансамблю Софійського монастиря також входять зведені наприкінці XVII- початку XVIII століття монументальна чотириярусна дзвіниця, трапезна церква, митрополичий будинок, братський корпус, бурса, хлібня та мурована огорожа з брамою Заборовського у Георгіївському провулку та Південною брамою, що вела на господарське подвір’я монастиря з боку Володимирської вулиці. Головним входом на територію монастиря була брама на першому ярусі дзвіниці - з боку Софійського майдану.

Дзвіниця Софійського собору в стилі бароко, збудована в 1699-1706 роках коштом гетьмана Івана Мазепи, спочатку була трьох’ярусною з невеликою банею, що увінчувалася високим шпилем з хрестом. На третьому ярусі містилися дзиґарі, що відбивали київський час. Їх зняли у 30-х роках минулого століття. У XVIII столітті дзвіницю увінчував високий шпиль.

Дзвіниця Софійського собору


Софійська дзвіниця дуже постраждала після землетрусу 1742 року. У 1744-1748 роках за проектом славетного архітектора Йогана Готфріда Шеделя і на замовлення митрополита Рафаїла Заборовського були проведені роботи по реконструкції дзвіниці. У 1851-1852 роках за проектом єпархіального архітектора Павла Спарро надбудовано четвертий ярус, який вінчає золочена баня. Так дзвіниця стала заввишки 76 метрів, а її широкий арковий проїзд перетворився на парадну браму. Фасади дзвіниці оздоблено білим ліпленням, їх прикрашають постаті святих апостолів Андрія і Тимофія, святого князя Володимира та Архангела Рафаїла.

Двоповерховий з мансардою будинок митрополита, побудований на початку XVIII століття, стоїть прямо напроти головного входу до Софійського собору. Трапезна церква Софійського монастиря, збудована в 1722- 1730 роках за часів митрополита Варлаама, розташована на південь від Софійського собору. Будівля неодноразово перебудовувалася. Брама Заборовского - парадний вїзд до монастиря, споруджено архітектором Йоганом Готфрідом Шеделем у 1746 році за митрополита Київського Рафаїла Заборовского.

Бурса Софійського монастиря, збудована в 1763-1767 роках в стилі українського бароко за проектом архітекторів Михайла Юрасова та Пилипа Лапова як корпус келій Софійського монастиря, розташована в північний частині ансамблю. У другій половині XVIII століття це була найбільша будівля в Києві. В 1823-1825 роках тут розміщувався штат обслуги Київського митрополита. З 1976 року в приміщенні бурси міститься Державний архів-музей літератури і мистецтва.

У січні 1934 року  був створений «Софійський заповідник», як філія історико-культурного заповідника «Всеукраїнське музейне містечко». 1939 року Софійську філію перетворено на «Софійський державний архітектурно-історичний музей-заповідник». Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року Софійському заповіднику надано статус національного з новою назвою - «Національний заповідник «Софія Київська». Архітектурний ансамбль колишнього Софійського монастиря, унікальну архітектурну пам’ятку ХІ -XVIII століть, в 1990 році було включено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

 

 

Література



Собор Святої Софії в Києві : [Книга-альбом] / авт. тексту Г. Логвин ; упоряд. : Г. Н. Логвин, Н. Г. Логвин. - Київ : Мистецтво, 2001. - 352 с. : іл.

Книга-альбом про унікальну пам'ятку XI століття Софійський собор у Києві відомого українського вченого доктора мистецтвознавства Григорія Логвина є значним внеском у скарбницю світової мистецтвознавчої науки. Протягом майже п'ятдесятирічного дослідження автор дійшов принципово нових висновків щодо часу спорудження, історії будівництва та визначення майстрів мозаїк і фресок Софійського собору, внесеного до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.



***


  • «Дім Божий великий, святої премудрості…» // Толочко П. Ярослав Мудрий / Петро Толочко. - Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 2000. - С. 135-166.


  • Друг О. Вулицями старого Києва / Ольга Друг. - Львів : Світ, 2013. - 512 с. : іл. - (Серія «Історичні місця України»).


  • Жарких М. І. Софійський собор у Києві // Енциклопедія історії України : у 10 т / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. - Київ : Наукова думка, 2021-2013.

Т. 9 : Прил - С. - 2012. - С. 720-722.


  • Івченко А. С. Найвидатніші храми України. - Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. - 224 с. : іл.


  • Нікітенко Н. М. Собор святої Софії у Києві. - Київ : Техніка, 2000. - 232 с. : іл. - (Серія «Національні святині України»).


  • Никитенко Н. Н. София Киевская и ее создатели : тайны истории / Надежда Никитенко. - Каменец-Подольский : «Медобори-2006», 2014. - 248 с. : ил.


  • Никитенко Н. Н. Собор святых Софии Киевской / Надежда Никитенко, Вячеслав Корниенко ; НАНУ ; Институт украинской археографии и востоковедения имени М. С. Грушевского. - Киев, 2014. -336 с. : ил.


  • Софійський монастир // Вечерський В. Українські монастирі. - Київ : Інформаційно-аналітична агенція «Наш час», 2008. - С. 113-123. - (Серія «Невідома Україна»).


  • Шедеври архітектури України / авт.-упоряд Л. В. Пребєга (Лучанський). - Київ : Мистецтво, 2016. - 224 с. : іл.





Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальної зали