Європейський роман кінця ХІХ — початку ХХ століття: твори-ювіляри 2025 року

 

Яскраві та інтригуючи твори європейської літератури підкорили серця читачів ХІХ і ХХ століття і продовжують свій шлях у ХХІ-му… Це Історія успіху юного авантюриста в аристократичному Парижі та кохання у вирі революційних подій. Поспішне бажання привабливого юнака та неймовірна мандрівка людини у часі й просторі. Таємничі пригоди в містерійному світі паризької опери та один день із життя лондонської леді. Трагедія трьох поколінь однієї німецької родини та мужність нащадків козацької слави…

 

Гі де Мопассан «Любий друг» (1885)

Гі де Мопассан (1850—1893) — один із найвизначніших французьких письменників ХІХ століття, у творах якого реалізм поєднується з легким гумором, сатирою і критичним осмисленням суспільного життя. Засновник так званої «психологічної новели» Мопассан водночас був творцем бездоганних зразків цього жанру. Він писав: «Твір мистецтва досконалий лише тоді, коли він є водночас як символом, так і точним зображенням дійсності».

Його перу належать близько 300 новел і 6 романів. У травні 1881 року вийшла перша збірка новел Мопассана — «Дім Тельє», за якою незабаром вийшла друга — «Мадемуазель Фіфі». Над своїм першим романом «Життя» письменник працював протягом шести років. Твір публікували уривками у виданні «Gil Blas» з лютого по квітень 1883 року; цього ж року роман вийшов окремою книгою. Другий роман Гі де Мопассана — «Любий друг», опублікованій 1885 року, одразу став сенсацією паризького літературного життя. 

 

Мопассан Гі де. Любий друг : роман / Гі де Мопассан ; пер. з фр. Валер’яна Підмогильного. —  Київ : Лабораторія, 2024. — 368 с.

Роман французького натураліста й декадента Гі де Мопассана «Любий друг» пропонується українським читачам у перекладі видатного українського письменника, перекладача й одного з найвизначніших прозаїків доби Розстріляного відродження Валер’яна Підмогильного (1901—1937).

Це водночас історія успіху й історія про успіх І не просто успіх, а тріумфальний злет, швидкий і нестримний. Однак у ньому немає ані героїчних подвигів, ані військової звитяги, ані спортивних досягнень. Провокативна історія Жоржа Дюруа, спокушеного принадами влади, сповнена цинізму та водночас чистої радості життя в аристократичному й чутливому Парижі, вважається класикою французької художньої літератури та світовим символом безпринципності.

 

Любий друг

Жанр — мелодрама

Режисер — Деклан Доннеллан, Нік Ормерод

Рік — 2012

У відставного військового Жоржа Дюруа є три головні пристрасті — це гроші, влада і жінки. Найкраще він вміє закохувати в себе молодих красунь, чим і користується. У пошуках щастя юний авантюрист приїжджає в Париж. Спочатку він змушений служити канцелярським працівником на залізничній станції, але після зустрічі зі своїм армійським другом життя Дюруа змінюється на краще…

 

Еміль Золя «Жерміналь» (1885)

Еміль Золя (1840 — 1902) — видатний французький письменник другої половини ХІХ століття, продовжувач реалістичних традицій Стендаля, Бальзака, Флобера. Він подарував людству один з найзначніших творів світової літератури — 20-томну епопею «Ругон-Маккари».

Еміль Золя прагнув відобразити сучасну йому Францію. Великою мірою йому пощастило здійснити цей грандіозний задум., щороку видаючи по роману: ««Кар'єра Ругонів» (1871), «Здобич» (1871—1872), «Черево Парижа» (1873), «Завоювання Плассана» (1874), «Провина абата Муре» (1875), «Його ясновельможність Ежен Ругон» (1876), «Пастка» (1877)… «Ругон Маккари» були завершені у 1893 році романом «Доктор Паскаль».

«Жерміналь» — тринадцятий роман Еміля Золя, що входить до циклу «Ругон-Маккари». Вперше опублікований у 1885 році.

 

Золя, Еміль. Жерміналь : роман / Еміль Золя ; пер. з фр. Вероніки Черняхівської за ред. Ірини Стешенко ; Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка Нац. акад. наук України. — Харків : Фоліо, 2008. — 510 с.

Роман Еміля Золя «Жерміналь» — принципово важлива віха на шляху художнього освоєння робітничої теми у французькій та європейській літературі. У нотатках Еміль Золя так формулював задум роману, його ідейну програму: «Роман — повстання найманих робітників. Суспільству завдано удару, від якого воно тріщить; одне слово, боротьба труда і капіталу. В цьому все значення книги: вона провіщає майбутнє, порушує питання, яка стане найважливішим у ХХ столітті.

Це роман про тяжке, безрадісне життя шахтарів. Письменник докладно описує шахтарське селище, помешкання шахтарів, побут і звичаї, умови праці… Без цих розгорнутих і докладних описів події у романі вважалися б недостатньо достовірними.

До шахтарського слища прибуває молодий робітник, парижанин Етьєн Лантьє. Прагнучі покращити побут та працю робітників, він організовує на шахті страйк, до якого приєднуються інші шахти. Один із кульмінаційних моментів твору — сцена шахтарської сходки, де було прийнято колективне рішення про спільний виступ.

У вирі цих подій народжуються і світлі почуття — розцвітає кохання Етьєна Лантьє і Катріни Має. І хоч Катріна гине, фінал роману, як і його назва, звучить оптимістично…  Жерміналь в республіканському календарі  — місяць весняного пробудження природи, місяць порості.

 

Жерміналь

Жанр — мелодрама

Режисер — Клод Беррі

Рік — 1993

Епічний фільм-драма поставлений у 1993 році за однойменним романом Еміля Золя.

 

Оскар Вайлд «Портрет Доріана Ґрея» (1890)

Оскар Вайлд (1854—1900) — ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст, критик. Яскрава знаменитість пізнього Вікторіанського періоду, лондонський денді, він був визнаний найдотепнішою людиною свого часу. Це один із найпарадоксальніших умів в історії людства, недарма Вайлда називали «королем життя», «принцом Парадоксів».

Найвідоміший та єдиний роман письменника — «Портрет Доріана Ґрея», створений у рекордно короткий термін — за три тижні, приніс авторові карколомний успіх і скандальну славу. Уперше виданий 20 липня 1890 року. Друга редакція, у якій автор дещо доповнив та змінив твір, дописав нові розділи, вийшла в квітні 1891 року.

 

Вайлд, Оскар. Портрет Доріана Ґрея : роман, п’єси / Оскар Вайлд ; пер. з англ., передм. та прим. Р. І. Доценка ; худож.-оформлювач Л. П. Вировець. — Харків : Фоліо, 2017. — 398 с : іл. — (Б-ка світ. літ-ри).

«Портрет Доріана Ґрея» починається з огляду лордом Генрі Воттоном картини Безіла Голворда, на якій зображено привабливого юнака — Доріана Ґрея. Згодом приходить сам Доріан і зустрічає Воттона. Після того, як Доріан вислухав лорда Генрі з його поглядами на світ, у нього з'являється думка, що краса — єдина річ, задля якої варто жити. Він бажає, щоб портрет, намальований Безілом, старів замість нього… З того часу жодної зморшки не з’являлося на вічно юному обличчі джентльмена Ґрея, який жив в пороці й розпусті, а всі зміни відбувалися лише на портреті. Але за все треба платити…

 

Доріан Ґрей

Жанр — фантастика

Режисер — Олівер Паркер

Рік — 2009

Молодий та наївний Доріан Ґрей приїздить до вікторіанського Лондона. Там він знайомиться з лордом Генрі Воттоном, а художник Безіл Голворд малює дивовижний портрет Ґрея.

 

Герберт Веллс «Машина часу» (1895)

Герберт Джордж Веллс (1866—1946) — англійський письменник, публіцист, класик наукової фантастики. Перейнявши традицію свого попередника Жуля Верна, він продовжив захопливу розвідку майбутнього. «Машина часу» стала першим науково-фантастичним романом письменника. Вперше «Машину часу» було видано у 1888 році у скороченому журнальному вигляді як оповідання під назвою «Аргонавти часу», а в січні-травні 1895 року в журналі «New Review» роман видано повністю під назвою «Повість мандрівника у часі». Окреме видання з'явилося в травні 1895 року. Українською роман вперше переклав Микола Олексійович Іванов — український перекладач з англійської, французької, іспанської та німецької мов.

 

Веллс, Герберт Джордж. Невидимець. Машина часу : романи / Герберт Джордж Веллс ; пер. з англ. Миколи Іванова. — Київ : Наш формат, 2015. —240 с. — (Серія «Класика»).

У романі «Машина часу» геніальний винахідник уможливлює мандрівки людини у часі й просторі. За десять років до Ейнштейна Веллс назвав реальність чотиривимірною. Паралельні світи, антигравітація, прискорювач темпу життя також вперше з’явилися у текстах фантаста-експериментатора, як і люди на Місяці.

У романі «Невидимець» (1897) вчений Гриффін, після тривалих наукових досліджень, відкрив таємницю перетворення людини в невидимця. Ставши невидимим, герой здобуває необмежену владу над людьми, що він і намагається використати лише для своїх інтересів. Непомітно для себе чоловік перетворюється на злочинця, а потім і на жертву, що мусить боротися за своє виживання.

 

Машина часу

Жанр — наукова фантастика

Режисер — Джордж Пал

Рік — 1960

Винахідник Джордж створює машину часу, на якій вирушає дізнатись яким стане людство в майбутньому…

 

Томас Манн «Будденброки» (1896—1900)

Томас Манн (1875—1955) — видатний німецький прозаїк і публіцист. Його творчий шлях охоплює майже шість десятиліть — з 90-х років ХІХ століття до середини 50-х років ХХ століття. Працюючи редактором у сатиричному щотижневику «Сімпліціус», він видав збірку новел «Маленький пан Фрідеман» (1898). Це ще була «книга становлення», бо в цей час Томас Манн напружено працював над романом «Будденброки» — великою сімейною хронікою родини німецьких бюргерів.

Роман «Будденброки» Томас Манн почав писати в жовтні 1896 року і завершив 8 липня 1900 року. У романі описується життя і занепад чотирьох поколінь відомої та заможної родини торговців з Любека. Основою швидше за все послужила історія власної сім'ї Манна. Після виходу твору у 1901 році двадцятип’ятилітній Томас Манн став одним із найвідоміших письменників Німеччини.

 

Манн, Томас. Будденброки. Занепад однієї родини : роман / Томас Манн; пер. з нім. Євгена Поповича. — Київ : Лабораторія, 2024. — 624 с.

Легендарна сага Томаса Манна, удостоєна Нобелівської премії з літератури 1929 року — майстерний і філігранно виписаний портрет родини на фоні історичної епохи. Ця фамілія мала втілювати німецькі чесноти, однак вони народилися Будденброками — життя заборгувало їм від початку. Кохання і зради, боротьба і заздрощі, несамовита пристрасть і пекуча ненависть трьох поколінь клану — від владного патріарха Йоганна Будденброка до його онуків, не здатних втриматися від спокуси забороненого плоду, який їм пропонує світ.

 

Ґастон Леру «Привид опери» (1909—1910)

Ґастон Леру (1868—1927) — видатний французький письменник, класик пригодницького, детективного, фантастичного та містичного роману. Твори Леру дивують сюжетними інтригами, численними правдивими деталями різноманітних подій, на які можна було потрапити у світській чи кримінальній хроніці. Робота на посадах адвоката і журналіста, у тому числі кримінального, давала можливість Ґастону Леру наповнювати свої твори загадковою атмосферою, інтригами і дещо містичною таїною, що і сьогодні робить їх привабливими й цікавими для читачів різних поколінь

 

Леру, Ґастон. Привид опери : роман / Ґастон Леру ; пер. з фр. Зої Борисюк, Петра Таращука. — Київ : Знання, 2015. —335 с. — (Скарби).

Готичний роман Ґастона Леру «Привид Опери» друкувався частинами в газеті «Ле-Голу» з 23 вересня 1909 року до 8 січня 1910 року і пізніше був виданий окремим романом. На створення роману Леру надихнув щойно збудований театр опери в Парижі, який до цих пір є одним з найбільш знаменитих театрів в світі.

Це історія про незвичайного привида в містерійному світі паризької опери, у якому глядачеві важко провести межу між правдою та ілюзією. Відомо, що скрізь, де з’являється привид, починають зникати речі, люди бачать химерних істот або чують дивні голоси. Але на директорів паризької опери чекає ще більше випробування…

 

Привид опери

Жанр — мюзикл, драма

Режисер — Джоел Шумахер

Рік — 2004

2 липня 1870 року. У паризькому театрі «Опера Популер», тільки що купленому двома ділками, скандал…. У театрі часто відбуваються нещасні випадки, які чутки пов'язують з якимось Привидом опери.

 

Франц Кафка «Процес» (1925)

Франц Кафка (1883 —1924) — один із найвизначніших німецькомовних письменників XX століття, більшу частину творів якого було опубліковано посмертно. Лише кілька з його праць були видані при його житті.

Роман Франца Кафки «Процес» був опублікований після його смерті в 1925 році. «Процес» є центральним твором літературної спадщини Кафки. Робота над «Процесом» тривала з початку серпня 1914 до кінця січня 1915 року, пізніше Кафка до твору не повертався, вважаючи його «в художньому сенсі невдалим». 1925 року роман «Процес» побачив світ у берлінському видавництві «Die Schmiede». Друге видання роману побачило світ у 1935 році.

 

Кафка, Франц. Твори : оповідання, романи, листи, щоденники / Франц Кафка ; пер. з нім. Євгена Поповича, Олекси Логвиненка, Петра Таращука ; передм. Дмитра Затонського. — Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2017. — вид. 4-те. — 592 с. — (Доросла серія).

Це перше в Україні ґрунтовне зібрання творів Франца Кафки, здійснене трьома знаними майстрами перекладу: Євгеном Поповичем, Олексою Логвиненком, Петром Таращуком.

У книзі вибраних творів Франца Кафки — одного з найвидатніших німецькомовних письменників ХХ століття, австрійського чиновника, єврейського страдника і громадянина Чехії — подано оповідання з усіх прижиттєвих та посмертних видань, романи «Процес», «Америка» (уривок), «Замок» (уривок), а також його листи і щоденники.

У романі «Процес» головного героя Йозефа К. переслідує невідома сила правосуддя. Йозеф намагається з'ясувати в чому його звинувачують і хто саме, поступово усвідомлюючи абсурдність цього таємничого правосуддя і марність спроб йому протистояти.

 

Процес

Жанр — драма, фантастика

Режисер — Орсон Уеллс

Рік — 1962

Фільм знятий за мотивами однойменного роману Франца Кафки.

 

Вірджинія Вулф «Місіс Делловей» (1925)

Вірджинія Вулф (1882—1941) — британська письменниця, майстер імпресіоністичної прози, літературний критик і теоретик англійського модернізму. Вірджинія Вулф використовувала поняття «модерн» для позначення нового характеру художнього письменства.

«Місіс Делловей» — четвертий та найвідоміший роман Вірджинії Вулф, опублікований 14 травня 1925 року. У жовтні 2005 року роман «Місіс Делловей» увійшов до списку 100 найкращих англомовних романів, написаних після 1923 року, за версією Times.

 

Вулф, Вірджинія. Місіс Делловей : роман / Вірджинія Вулф ; пер. з англ. Тараса Бойка. — Київ : Комубук, 2016. — 208 с.

Коли молодість з усіма її пристрастями й бурхливими переживаннями вже позаду, коли більшість із важливих рішень у житті вже прийнято і людина зупиняється на порозі зрілості, цілком природно, що вона раптом відчуває необхідність озирнутися назад і оцінити пройдений шлях.

Роман «Місіс Делловей» Вірджинії Вулф, який критики часто порівнюють з «Уліссом» Джеймса Джойса, розповідає про один день Клариси Делловей, залюбленої в життя лондонської леді з вищих ешелонів британського суспільства. Чудовий червневий день занурює її в спогади про щасливі молоді роки.

Клариса розмірковує про свій вибір вийти заміж за надійного й статечного Річарда Делловея, відмовивши екстравагантному Пітеру Волшу, якого вона палко кохала. Річард був її опорою впродовж усіх цих років, і вона прожила з ним щасливе життя, однак вагання й досі не дають їй спокою. Якщо рішення було правильним, чому ж тоді серце щемить від однієї згадки про ті далекі літні дні?

 

Марсель Пруст «Альбертина зникає» (1925)

Марсель Пруст (1871—1922) — французький письменник, есеїст та критик. У 1895 році Пруст написав свій перший роман «Жан Сантей», що вийшов посмертно 1952 року. 1919 року був удостоєний престижної Гонкурівської премії за роман «У затінку дівчат-квіток».

Головним твором Марселя Пруста став роман-епопея «У пошуках утраченого часу», створений ним протягом 1908/1909—1922 років й опублікований в семи частинах з 1913 по 1927 рік. Роман складається з семи частин: «На Сваннову сторону» (1913), «У затінку дівчат-квіток» (1919), «Ґермантська сторона» (1921/22), «Содом і Гоморра» (1921/22), «Полонянка» (1923), «Альбертина зникає» (1925), «Віднайдений час» (1927).

 

Пруст, Марсель. У пошуках утраченого часу : Твори : у 7 т. — Київ : Юніверс, 1997. — Т. 6. : Альбертина зникає : роман / Марсель Пруст ; з фр. пер. Анатоль Перепадя. — Київ : Юніверс, 2001. — 1997 с.

Історію кохання Оповідача до Альбертини називають диптихом чи триптихом, оскільки воно викладається у трьох частинах: народження кохання у пору двох бальбецьких побутів, радощі кохання у «Полонянці» і його кінець «Альбертини зникає» (інша назва «Утікачка»). Перше видання «Альбертина зникає» посмертне. Воно з’явилося у видавництві  «La Nouvelle revue française» у листопаді 1925 року.

 

Ґео Шкурупій «Жанна батальйонерка» (1930)

Ґе́о Шкурупі́й (справжнє ім'я Георгій (Юрій) Данилович, 1903—1937) — український письменник, кіносценарист та журналіст. Представник напряму панфутуризму — за власним визначенням «Король Футуропрерій». Один з представників «Розстріляного відродження».

1920 року Ґео Шкурупій дебютував у літературно-мистецькому альманахові «Гроно» прозовими творами «Ми» і «В час великих страждань». Перша поетична збірка Ґео Шкурупія «Психетози. Вітрина третя» побачила світ у київському видавництві панфутуристів «Гольфшторм» в 1922 році.

З 1925 року Ґео Шкурупій виступає і як прозаїк. Про його першу книжку гостросюжетних оповідань «Переможець дракона» (1925) відомий літературознавець Олександр Іванович Білецький відгукнувся як про цікаве явище в український белетристиці. У 1928 році вийшов роман «Двері в день», а 1930 року — роман «Жанна батальйонерка».

 

Шкурупій, Ґео. Жанна батальйонерка : роман / Ґео Шкурупій ; передм. Ольги Полюкович. — Київ : Віхола, 2024. — 240 с. — (Серія «Неканонічний канон»).

Роман «Жанна батальйонерка» розкриває не надто висвітлену в українській літературі тему Першої світової війни та участі в ній українців. У ньому відображено історичну ситуацію: у 1917 році російський уряд вирішив використати жінок на фронті, сформувавши так звані жіночі «батальйони смерті». Герой роману Шкурупія — київський студент Стефан Бойко, який не піддається пропагандистській імперській істерії, і його кохана Жанна — ідеальна мішень для пропаганди. Роман насичений антиколоніальними темами та мріями про історичний підйом України, передчуттями, що наближається поява УНР.

 

Валер'ян Підмогильний «Невеличка драма» (1930)

Валер'ян (Валеріян) Петрович Підмогильний (1901—1937) — український письменник і перекладач, один з найвизначніших прозаїків українського «Розстріляного відродження». Друкуватися почав ще з школи під псевдонімом Лорд Лістер. 1920 року побачила світ перша збірка Підмогильного під назвою «Твори Т. 1», до якої увійшло 9 оповідань: «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий Бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким».

Літературна діяльність Валер'яна Підмогильного переривалась вчителюванням і працею у видавництвах. У 1922 році виходить книжка оповідань «В епідемічному бараці». 1923 року в журналі «Нова Украïна» (Прага) опубліковано новели Підмогильного з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий». 1924 року вийшла друком книжка Підмогильного «Військовий літун», а 1926 року — окреме видання повісті «Третя революція». 1928 року в Харкові виходить друком роман «Місто». 1930 року в журналі «Життя й революція» опубліковано другий, невеликий за обсягом, роман Валер'яна Підмогильного «Невеличка драма».

 

Підмогильний В. П. Невеличка драма : роман / Валер'ян Підмогильний. —Харків : Фоліо, 2024. — 288 с.

Роман «Невеличка драма» — це історія нещасливого кохання Марти Висоцької та Юрія Славенка. Красива, молода, сповнена сил і мрій, Марта має роботу й власне житло. Проте їй самотньою в місті, яке нещадно її переслідує, вона живе мріями про того єдиного принца, як у романах. До неї навідується багато чоловіків, які прагнуть мати її за дружину або коханку. Однак ні з ким із них Марта не погоджується на взаємини. І ось у це спокійне розмірене життя вривається нове почуття — пристрасть, яке Марта плутає з коханням…

 

Юрій Яновський роман «Чотири шаблі» (1930)

Юрій Іванович Яновський (1902—1954) — український письменник та поет. Один із романтиків в українській літературі першої половини XX століття. Редактор журналу «Українська література», військовий журналіст. У 1925—1926 роках працював на Одеській кінофабриці художнім редактором. З 1927 року проживав у Харкові, з 1939 року — в Києві. Його перу належать прозові, поетичні та драматичні твори: роман «Майстер корабля» (1928), збірка нарисів та сценарій, «Голівуд на березі Чорного моря» (1930), роман  «Чотири Шаблі» (1930), роман у новелах «Вершники» (1935)…

 

Яновський Ю. І. Чотири шаблі : роман / Юрій Яновський. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2020. — 232 с.

Роман Юрія Яновського «Чотири шаблі» вийшов друком 1930 року. Написаний в дусі революційної романтики. Твір викликав негативні відгуки соцреалістичних критиків, у результаті чого не ввійшов до зібрання творів митця 1958 року. Роман залишався поза межами літературного процесу аж до 1983 року.

Сюжет розгортається довкола чотирьох ватажків партизанської армії (Шахая, Марченка, Галата й Остюка), які виступають своєрідними нащадками козацької слави, що покликані виправити помилки своїх пращурів й здобути нарешті омріяну волю.

Підгтотувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.

Лавреати Нобелівської премії – ювіляри червня 2025 року

Знайомимо з ювілярами червня 2025 року – лавреатами Нобелівської премії в різних галузях знань та у різні часи.

 

1909 р. Браун і Марконі одержали Нобелівську премію з фізики «на знак визнання їхнього внеску в створення бездротової телеграфії».

1907 р. Лаверану «за дослідження ролі найпростіших у захворюваннях» було присуджено Нобелівську премію.

1923 р. Єйтс удостоюється Нобелівської премії з літератури «за натхненну по-етичну творчість, котра у високохудожній формі передає національний дух».

1929 р. Манн стає лауреатом Нобелівської премії «за творчий талант, філософічне життєусвідомлення; перш за все, за великий роман «Будденброки», що став класикою сучасної літератури».

1936 р. Дейл і Леві поділили Нобелівську премію з фізіології і медицини «за дослідження хімічної трансмісії нервових імпульсів».

1954 р. Уеллеру спільно з Ендерсом та Роббінсом було присуджено Нобелівську премію з медицини і фізіології «за відкриття властивості вірусу поліомієліту рости в культурах різних тинів тканини».

1964 р. Сартра було визнано гідним Нобелівської премії з літератури «за творчість, яка, будучи насичена ідеями і пройнята духом свободи та пошуками істини, значно вплинула на сьогоднішню культуру». Сартр від премії відмовився.

1971 р. Габору було присуджено Нобелівську премію з фізики «за винахід і розроблення голографічного методу».

1976 р. Беллоу стає лауреатом Нобелівської премії з літератури «за глибоко людське розуміння та тонкий аналіз сучасної культури».

Браун, Карл Фердінанд (1850-1918)

Німецький фізик і винахідник К. Браун народився 6 червня 1850 р. у м. Фульді в родині Конрада і Франціски (Герінг) Браунів. Закінчивши місцеву гімназію, він навчався в Марбурзькому університеті, а потім виконував докторську роботу з фізики в Берлінському університеті під керівництвом німецького фізика Г. Квінке. 1872 р. Браун одержав докторський ступінь, захистивши дисертацію про коливання пружних стержнів і струн.

Від 1872 до 1874 р. Браун працює асистентом професора Квінке. 1874 р. Браун стає директором гімназії Томаса в Лейпцигу. Тоді ж він відкрив властивість мінеральних кристалів сульфідів металів, подібних галеніту і піриту, проводити електричний струм лише в одному напрямі.

Через п’ять десятиліть закони, відкриті Брауном, було використано в детекторних приймачах. Від 1876 до 1880 р. Браун був професором теоретичної фізики в Марбурзькому університеті, потім до 1885 р. — професором фізики в Технічному університеті в Карлсруе. Протягом десятьох років він працював професором експериментальної фізики в Тюбінганському університеті й організував при ньому фізичний інститут.

1895 р. Браун працює у Страсбурзькому університеті професором фізики і директором Страсбурзького фізичного інституту, де і були виконані його найбільш відомі дослідження. 

1897 р. Браун сконструював осцилоскоп, трубка якого лягла в основу телевізійної техніки. У цей же час Браун розпочав дослідження з бездротової телеграфії. 1898 р. він створив коливальний контур значної ємності і з малим згасанням (ланцюг Брауна) і використав його для поділу сигналів зв’язку.

1899 р. Браун узяв патент на свій винахід і заснував «Телеграфну компанію професора Брауна», через яку і впроваджував свої подальші винаходи. У 1899-1900 рр. він запропонував розділити антену й іскровий розрядник, що було істотним для розвитку радіотехніки.

1904 р. Брауну вдалося продемонструвати, як електромагнітні хвилі так і світло однаково відбиваються і поглинаються. Це свідчило про те, що світло є електромагнітним коливанням і підтверджувало теоретичні висновки, зроблені Максвеллом 1860 р. 

Браун і Марконі одержали 1909 р. Нобелівську премію з фізики «на знак визнання їхнього внеску в створення бездротової телеграфії». Браун заснував школу фізиків.

 

Лаверан, Шарль Луї Альфонс (1845-1922)

Французький біолог і паразитолог Ш. Лаверан народився 18 червня 1845 р. у Парижі. Його предки з боку батька були лікарями. Лаверан вступив до Імператорської військової медичної школи в Страсбурзі й 1867 р. одержав медичний диплом. Працював військовим лікарем і 1874 р. був призначений завідувачем кафедри військової медицини і епідеміології в Еколь дю Валь-де Грас. 

1875 р. Лаверан пише трактат з військової медицини, де приділяє увагу малярії. 1878 р. їде до Алжиру з метою вивчення малярії. 1880 р. Лаверан відкрив збудника малярії. Сьогодні ці мікроорганізми відомі як плазмодії і належать до типу найпростіших, що паразитують в еритроцитах.

Однак протягом чотирьох років відкриття Лаверана заперечувалося. У міру того, як усе більша кількість дослідників цікавилася малярією, відношення до відкриття Лаверана ставало менш скептичним. 1884 р. Лаверан одержав посаду професора військової медицини у Валь-де-Грасі, де працював протягом 10 років.

На той час плазмодієва теорія стала загальновизнаною і Лаверану було присуджено премію Бреапа Французької академії наук. 1896 р. Лаверан вступив до Пастерівського інституту, де мав можливість вивчати інші захворювання, що спричиняються найпростішими мікроорганізмами.

1907 р. «за дослідження ролі найпростіших у захворюваннях» Лаверану було присуджено Нобелівську премію. За грошову частину Нобелівської премії Лаверан організував у Пастерівському інституті лабораторію тропічної медицини. Він продовжував вивчати найпростіших, описав, лейшманіоз — тропічне захворювання, викликане джгутиковими найпростішими (лейшманіямп). Лише за кілька місяців до смерті роботу ним було припинено.

Крім Нобелівської премії, Лаверан був визнаний гідним медалі Дженнера Лондонського епідеміологічного товариства (1902) і премії Московського міжнародного конгресу з медицини (1906). Він був членом Французької академії наук і Академії медичних наук, а також іноземним членом Лондонського королівського товариства, Товариства патологів Великої Британії та Ірландії, Единбурзького королівського товариства лікарів і Лондонського товариства лікарів і хірургів.

 

Єйтс, Вільям Батлер (1865-1939)

Ірландський поет, драматург В. Єйтс народився 13 червня 1865 р. у Дубліні в родині художника. Початкову освіту одержав у Лондоні. 1880 р. родина Єйтса повертається до Ірландії, де Вільям навчається в середній школі, потім у художній школі «Метрополітен скуловарт».

Вірші починає писати 1882 р. під впливом Спенсера і Шеллі. Перші вірші вийшли друком 1885 р. у «Дублін юніверсіті ревю». Цього ж року Єйтс бере участь у створенні Дублінського алхімічного товариства, що займається окультними науками, якими поет буде цікавитися все життя.

1887 р. Єйтс переїздить до Лондона, де 1889 р. виходить його перша книга «Ойсінові мандри». Єйтс планує розробити таку філософську й естетичну систему, в якій не було б конфліктів між мистецтвом і природою, пояснити власні суперечності тим, що він називає «нерозривністю існування».

Улюбленим жанром поета була поетична драма. У цьому жанрі написано першу п’єсу «Графиня Кетлін» (1892), а також «Кетлін, дочка Хуліена» (1902). Обидві п’єси присвячені прославленій акторці Мод Тонн.

Важливу роль у житті Єйтса відіграла леді Августа Грегорі, вдова військового, членкиня Протестантської ліги дрібнопомісного дворянства, до якої Єйтс вступив 1896 р. Леді Грегорі була помітною фігурою ірландського літературного відродження, авторкою п’єс, упорядницею збірників ірландських саг.

1896 р. Єйтс знайомиться з ірландським драматургом Дж. Міллінггоном Сінгом. Дружба Єйтса і Сінга змінила увесь хід розвитку ірландської літератури. Єйтс і леді Грегорі активно брали участь у створенні Ірландського національного театру й 1906 р. очолили Дублінський театр абатства.

1914 р. виходить програмний збірник Єйтса «Відповідальність», що стала поворотним моментом в еволюції поета. У 10-20-ті роки в Англії й Ірландії ім’я Єйтса згадується поряд із такими літературними знаменитостями, як О. Уайльд, Д. Джойс, Е. Паунд. 

1920 р. Єйтс стає сенатором щойно створеної Ірландської вільної держави. 

1923 р. удостоюється Нобелівської премії з літератури «за натхненну поетичну творчість, котра у високохудожній формі передає національний дух».

Останні 15 років життя Єйтс користувався славою національного ірландського поста. Незважаючи на часті хвороби, в ці роки ним пишуться твори, відзначені великою пристрасністю, неабиякою майстерністю і фантазією «Вежа» (1928), «Гвинтові сходи» (1933).

 

Манн, Томас (1875-1955)

Німецький прозаїк та публіцист Т. Манн народився 6 червня 1875 р. у старовинному портовому місті Любеку, що на півночі Німеччини, у родині Йогана Генриха Манна, багатого торговця зерном, міського сенатора.

Його мати родом з Бразилії (її батько – з сім’ї переселенця-плантатора) вражала своїм музичним хистом. Після передчасної кончини батька і ліквідації його бізнесу хлопчик пізнав тягар долі, отже школу, за його словами, закінчив «досить безславно».

На початку 90-х років родина переїздить до Мюнхена, де йому доводиться спочатку працювати у страховій компанії і займатися журналістикою, наслідуючи фах старшого брата Генріха Манна.

Пошук сенсу буття став першою темою його збірки «Маленький пан Фрідеман», набуваючи снаги в романах «Будденброки», «Токіо Крегер», «Смерть у Венеції».

Світове горе — війна 1914. Повоєнні роки час творчої наснаги автора «Чарівної гори» (роман в школу інтелектуального і духовного, 1924 р.). Відтепер передове суспільство вбачає у його багатогранних проблемних творах відтворення власних інтелектуальних і високоморальних пошуків.

1929 р. творчий талант, філософічне життєусвідомлення Т. Манна приносять йому світове визнання. Він лауреат Нобелівської премії.

Як вмотивовано зазначалося, «перш за все, за великий роман «Будденброки», що став класикою сучасної літератури». Ім’я Т.Манна увійшло до когорти таких загальносвітових імен, як Ч. Діккенс, Г. Флобер, Л. Толстой, які спромоглися консолідувати «поетичну височінь, інтелектуальність із любов’ю до всього земного, простого життя».

Від 30-х років у світогляді Т. Манна пройшли певні зрушення, політика все активніше входить в його побутування (промова в Берліні «До розуму нації», поетична алегорія «Маріо та чарівник» тощо). 

З часу вступу в канцлери Гітлера родина Маннів, яка саме перебувала у Швейцарії, на батьківщину не повернулася, подорожуючи світом (з 1938 р. осіли у США).

Ось віхи американського проміжку його життя: 1938-1941 рр. лектор з гуманітарних дисциплін у Іринстонському університеті; 1941-1952 рр. каліфорнійський період, зокрема, є консультантом з історії німецької літератури у Бібліотеці Конгресу США.

Серед винагород Т. Манна —  премія Гете (1949), ряд почесних ступенів Оксфордського та Кембриджського університетів. І повсякчасне визнання його творчості по всі віки і прийдешні покоління.

 

Дейл, Генрі Холлет (1875-1968)

Англійський фізіолог і фармаколог Г. Дейл народився у Лондоні 9 червня 1875 р. в родині бізнесмена. Генрі одержав освіту в Толлінгтон-парк-коледжі Лондона й початковій школі Кембриджу.

1894 р., ставши стипендіатом, він вступив до Триніті-коледжу при Кембриджському університеті. Там він слухав лекції відомих фізіологів і 1898 р. відмінно склав випускні іспити. Протягом наступних двох років Дейл працює у фізіологічні лабораторії Кембриджу, де проводив наукові експерименти.

З 1904 р. Дейл опікується експериментальними дослідженнями в Університетському коледжі в Лондоні. Тут він прийняв пропозицію про співробітництво від фармацевтичної фірми «Баррог Уїлкам» компаній, а згодом стає керівником робіт у науково-дослідницькій фізіологічній лабораторії цієї компанії в Лондоні.

Протягом перших років роботи в лабораторії фірми Дейл зробив два важливих відкриття, які з часом стали основою діагностичного тесту визначення високого артеріального тиску, викликаного пухлинними процесами у наднирковій залозі. Він також відкрив гормон гіпофізу, окситоцин, що сприяє скороченню матки і стимулює лактацію.

З початком Першої світової війни Дейл був призначений на роботу’ в Національний інститут медичних досліджень, де проводив стандартизацію дозувань деяких видів лік, включаючи дифтерійний антитоксин.

1919 р. Дейл виступив з лекціями з фізіології гістаміну перед Лондонським королівським товариством і Англійським королівським товариством лікарів.

Впродовж 1929-1936 рр. Дейл і його колеги з Національного інституту медичних досліджень, директором якого його було призначено 1927 р., провели серію плідних експериментів з ацетилхоліном, довівши, що ацетилхолін є нейротрансмітером у нервових гангаліях вегетативної нервової системи.

Дейл і Леві поділили Нобелівську премію з фізіології і медицини 1936 р. «за дослідження хімічної трансмісії нервових імпульсів». На основі їхніх досліджень цього ж року було винайдено ефективний метод лікування міастенії — хвороби, що характеризується м’язовою слабкістю.

Від 1940 до 1945 р. Дейл був президентом Лондонського королівського товариства, впродовж 1942- 1946 рр. — постійним директором Королівського інституту Великої Британії, 1942-1947 рр. — главою наукового дорадчого комітету при військовому міністерстві. Він був також членом правління фірми Уїлкама з медичних досліджень протягом багатьох років і пішов у відставку 1960 р. За власними підрахунками, він зробив 18 поїздок до США і Канади, де читав наукові лекції.

 

Уеллер, Томас Хакл (1954-1915)

Американський вірусолог Томас Хакл Уеллер народився 15 червня 1915 р. в Енн-Арбор (штат Мічіган) в родині ученого — керівника відділу патології медичної школи Мічіганського університету.

Уеллер вивчав паразитологію в Мічіганському університеті, де в 1936 р. отримав ступінь бакалавра гуманітарних наук, а в 1937 магістра природничих наук.

У 1936-1940 рр. навчається в Гарвардській медичній школі, де проводить дослідження з паразитології, а потім під керівництвом професора Джона Ф. Ендерса став займатися вірусологією, зокрема інфекційними та паразитарними захворюваннями.

По закінченні медичної школи працює в дитячому шпиталі Бостона. У 1942 р. йде на військову медичну службу. Працює у лабораторії Пуерто-Ріко (на Антильських островах), де займається дослідженнями гельмінтів, очолює відділи бактеріології, вірусології та паразитології; звільнений з армії у званні майора.

Уеллер досліджував віруси вітряної віспи і поліомієліту. Разом з Ендерсом та Роббінсом установив, що вірус поліомієліту можна виростити в лабораторних культурах тканин людини. Відкриття було дуже важливим для лікування цього захворювання. Нова методика дала змогу вирощувати вірус протягом багатьох поколінь для отримання варіанта, який міг би розмножуватися без ризику для організму. Це було основною вимогою до живої ослабленої вакцини. Отже, Уеллер і його колеги своїми дослідженнями сприяли створенню таких вакцин у майбутньому.

Нобелівську премію з медицини і фізіології 1954 р. Уеллеру було присуджено спільно з Ендерсом та Роббінсом «за відкриття властивості вірусу поліомієліту рости в культурах різних тинів тканини».

З 1954 р. Уеллер став провідним професором тропічної медицини та керівником відділення тропічної медицини у Гарварді, а потім директором Центру профілактики інфекційних захворювань Гарвардської школи охорони здоров’я.

 

Сартр, Жан-Поль (1905-1980)

Французький філософ, романіст і драматург Ж. П. Сартр народився 25 червня 1905 р. у Парижі в родині морського інженера. Мати Сартра – кузина Альберта Швейцера. Рано залишившись без батька, Сартр жив в родині діда — Шарля Швейцера, професора, філолога-германіста і літератора, який заснував Інститут сучасної мови.

У 1924 р. він поступає до Вищої нормальної школи, де вивчає філософію. 1929 р. одержує диплом І ступеня. Протягом 1931-1936 рр. Сартр викладає філософію в ліцеї в Гаврі, а 1933-1934 рр. — стажується в Німеччині.

Наприкінці 30-х років Сартр пише свої перші великі твори, у тому числі чотири філософські праці про природу явищ і роботу свідомості. 1938 р. виходить друком його перший найбільш вдалий роман «Нудота». У цей же час у «Новому французькому огляді» друкується новела «Стіна». Обидва твори стають у Франції виданнями року.

Під час Другої світової війни Сартр звільняється від мобілізації через вади зору і служить у метеорологічному корпусі, попадає в полон, перебуває в концтаборі для військовополонених під Тріром, а 1941 р. повертається до Парижа.

Хоча у військових діях руху Опору Сартр участі не брав, він заснував товариство сприяння руху Опору, де познайомився з А. Камю, який ввів його до редакції «Комба». У цей час були написані п’єси «Мухи» (1943), «За зачиненими дверима» (1944) і філософська праця «Буття і нічого» (1943), яка стає біблією для молодих французьких інтелектуалів.

У наступні роки він пише шість п’єс, у тому числі, на думку більшості, найбільш вдалу п’єсу «Брудні руки» (1948), а також незавершену тетралогію «Дороги свободи» (1945 -1949), дослідження життя Бодлера (1948) і Жана Жене (1952).

На початку 50-х років, відійшовши від літератури, Сартр відкрито пропагує марксизм. Головним твором цього часу стає філософська робота «Критика діалектичної свідомості» (1960), де намагається примирити марксизм з екзистенціалізмом.

1964 р. Сартра було визнано гідним Нобелівської премії з літератури «за творчість, яка, будучи насичена ідеями і пройнята духом свободи та пошуками істини, значно вплинула на сьогоднішню культуру». Сартр від премії відмовився.

 

Габор, Денніс (1900-1979)

Угорсько-англійський фізик Д.(Депеш) Габор народився 5 червня 1900 р. в Будапешті. Він був старшим із трьох синів Адрієнни (Кальман) і Берталіна Таборів. Його мати до заміжжя була артисткою, а батько, онук єврея-емігранта з Росії, директором «Угорської генеральної вугільної компанії». Закінчивши місцеву школу, Габор продовжує навчання у середній державній школі М.Тольді, де вивчав мови, захоплювався математикою і природничими науками. Вже в ті роки в нього виявилися великі здібності до фізики.

1918 р. Габор вступив до Будапештського технічного університету, обравши фах інженера-механіка.

1920 р. для завершення освіти Габор їде до Німеччини і вступає до Берлінського технічного університету, який закінчив 1924 р. із дипломом інженера, одночасно відвідуючи курс лекцій видатних учених М. Плінкета, В. Нернеста, М. фон Лаує і семінар А.Ейнштейна.

1927 р. він одержав докторський ступінь з електротехніки і до 1933 р. працював у Берліні. З приходом 1933 р. Гітлера до влади Габор повертається до Угорщини, а 1934 р. емігрує до Англії і майже 14 років працює в науково-дослідницькій лабораторії Британської компанії Томсона-Х’юстона.

1946 р. Д. Габор одержав британське підданство. 1936 р. він одружився з Марджорі Батлер, співробітницею лабораторії Томсона-Х’юстона.

Від 1937 до 1948 р. він займався електронною оптикою і розпочинає роботу, що завершується створенням голографії.

1938 р. до нього в Англію приїхав брат Андре, а 1942 р. помирає батько; 1946 р. до них переїхала також матір.

1948 р. Д. Габор розробив теорію голографічного методу й опублікував свої статті. 1949 р. він покинув Британську компанію Томсона-Х’юстона і став адьюнкт-професором з електроніки в Імперському коледжі при Лондонському університеті, 1958 р. професором прикладної електроніки.

У 1967 р., вийшовши у відставку, працює консультантом у лабораторії Сі-бі-Ес у Стамфорді (штат Коннектікут).

1971 р. Д. Т Денніс Габору було присуджено Нобелівську премію з фізики «за винахід і розроблення голографічного методу». Далі він читав лекції, продовжуючи наукові дослідження.

1974 р. переніс інсульт. 1977 р. був першим відвідувачем музею Голографії, відкритого у Нью-Йорку.

Д. Габор був членом Лондонського Королівського товариства, почесним членом Угорської академії наук і кавалером Ордена Британської імперії, був нагороджений медаллю Томаса Юнга Лондонського фізичного товариства (1967), медаллю Румфорда Лондонського королівського товариства (1968), медаллю Альберта Майкельсона Франклінського інституту (1968), почесною медаллю Інституту інженерів електротехніки й електроніки (1970) і премією Хольвека Французького фізичного товариства (1971), був визнаний гідним почесних ступенів шести університетів різноманітних країн.

 

Беллоу, Сол (1915-2005)

Американський романіст С.Беллоу (Соломон Білоус) народився 10 липня 1915 р. в містечку Лашин (провінція Квебек) в родині євреїв-емігрантів з Росії. Після закінчення школи вступає до Чиказького університету, потім переходить до університету Норт-Уестерн, де вивчає антропологію. Одночасно працює клерком у Федеральній робочій комісії, викладачем педагогічного інституту.

Під час війни служить у піхоті, пише роман «Людина між небом і землею».

1946-1948 рр. пише есе, оповідання та повість «Жертва», за яку отримує стипендію Гуггенхейма, що дозволило йому протягом 1948 -1949 рр. працювати над наступним романом.

Третій роман письменника «Пригоди Огі Марча» (1953) був удостоєний премії з літератури й визнаний кращою книгою року. У романі описано життя колоритного шукача пригод, починаючи з його дитинства і до зрілого віку. Роман мав успіх. Беллоу використовує такі прийоми, як суперечка між героєм та його внутрішнім голосом, філософські монологи й діалоги між різними людьми.

У 50-ті рр. Беллоу викладає англійську мову в Принстонському університеті, а згодом — в Бард-коледжі. Видає збірку «Лови момент» (1956), до якої ввійшли повели, п’єса й повість, яка дала назву збірці.

1976 р. Беллоу стає лауреатом Нобелівської премії з літератури «за глибоко людське розуміння та тонкий аналіз сучасної культури».

***

Лауреати Нобелівської премії. 1901 - 2001 [Текст] : енциклопедичний довідник / уклад. С. О. Довгий [та ін.]. – Ювілейне вид. – Київ: Український видавничий центр, 2001. – 768с. : фот.

В енциклопедичному довіднику «Лауреати Нобелівської премії» подано відомості майже про всю світову інтелектуальну еліту провідних фізиків, хіміків, медиків, економістів, літераторів, суспільних діячів, хто, за заповітом Альфреда Нобеля, шведського інженера-хіміка й промисловця, були удостоєні Нобелівської премії впродовж 1901-2001 рр.

Видання відрізняється всеосяжністю й толерантністю, продовжуючи кращі традиції попередніх публікацій. Інформація про кожного лауреата коректно подана за уніфікованою схемою й ілюструється фотопортретом.

Підготували співробітники науково-бібліографічного відділу та відділу електронної бібліотечно-бібліографічної інформації.