* * * 2022 * * * Міжнародний рік кустарного рибальства та аквакультури * * * 2022 * * * Місто Гренобль (Франція) - Європейська зелена столиця * * * 2022 * * * Каунас (Литва) та Еш-сюр-Альзетт (Люксембург) – культурні столиці Європи * * * 2022 * * * Гвадалахара (Мексіка) - Всесвітня столиця книги * * * 2022 * * * Рік збреження природи та живого миру в Україні * * * 2022 * * * 300-річчя від дня народження видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета, педагога Григорія Савича Сковороди * * * 2022 * * * 150-річчя від дня народження зірки світового оперного мистецтва Соломії Крушельницької * * * 2022 ***

вівторок, 30 серпня 2022 р.

«Сміхологія» Павла Глазового: до 100-річчя від дня народження українського поета-гумориста і сатирика

 

«Нехай від лих і бід усіх вас береже здоровий сміх!» – ці слова Павла Глазового викарбувані на меморіальній табличці, встановленій на будинку по вулиці Льва Толстого, 25, де понад 50 років жив і творив відомий гуморист.

 

На те, аби усіх нас «беріг сміх», Павло Прокопович працював усе своє життя. Без його гуморесок не обходився жоден концерт – ні урядовий, ні на сцені сільського клубу. Вірші Павла Глазового на перший погляд дуже прості, але автор умів знайти такі слова й образи, які неодмінно викликали сміх.


Я так люблю веселий сміх, 

Веселий сміх, що гріє всіх! 

Переливаю в слово радість, 

Яку в душі своїй зберіг. 

І я щасливий, що пишу 

Хорошим людям на потіху. 

Ловлю в очах іскрини сміху 

І довго в серці їх ношу. Павло Глазовий

 

 

 

Павло Прокопович  Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селищі Новоскелюватка, Казанківського району Миколаївської області. На той час селище відносилось до Кіровоградщини – славного козацького краю, більш відомого всім як Дике поле. В одинадцять років хлопчику довелось пережити страшну трагедію українського народу – Голодомор. На його очах помер від голоду молодший брат. Пізніше Павло Прокопович розповідав, як селяни намагалися вибиратися до міста за продуктами, але солдати не дозволяли сідати в поїзди, завертали їх із залізничних станцій назад у села – на голодну смерть.

Батько майбутнього поета Прокіп Глазовий був добрим господарем, мав двійко коней, землю. Його дружина була дочкою священика, тож працю й справедливість у родині шанували. Загони комнезамівців забрали з хати все їстівне до останньої крихти, з усім і двійко коней. Саме коні і стали причиною переїзду родини Глазових з Криворіжжя на Миколаївщину. Якось Прокіп Глазовий, ідучи селом, побачив, як комнезамівець мчить на бричці, запряженій його кіньми, немилосердно хлищучи їх батогом. Він не стерпів, кинувшись навперейми, вихопив у того комнезамівця батіг і ним відшмагав того ледь не до смерті. Після такого «антисовєцького» виступу залишатися в селі було смертельно небезпечно. Тому тієї ж ночі родина Глазових виїхала на Миколаївщину, в індустріальне селище, перекваліфікувавшись не з власної волі із селян у пролетаріат.

Нелюбов до совєцької влади залишилася в батька Глазового на все життя. А та відповідала йому взаємністю: після війни його було репресовано як «колабораціоніста». Причина: під час війни він, щоб прогодувати трьох неповнолітніх дітей, – крім Павла, в родині було ще дві дочки Марія та Любов, і син Леонід, – влаштувався до німців на роботу ваговиком, а хтось потім доніс. Маму ж Павла, як польку за походженням, обізвавши шпигункою Пілсудського, теж репресували і вислали. Реабілітовано Прокопа Глазового було десь аж 1957 року.

Після восьмирічної школи Павло поступив в Новомосковське педучилище, яке закінчив у 1940 році. Після цього деякий час пропрацював учителем молодших класів у м. Новомосковську Дніпропетровської області. Міг ще рік там вчителювати, але в нього була завітна мрія – вступити до інституту. А так, як тоді забирали з інститутів до армії, вирішив, що краще швидше відслужити і потім не розривати навчання – добровольцем пішов у армію. Можливо, саме цим рішучим кроком майбутній поет і врятував своє життя. Адже через рік, коли почалася війна, молодих хлопців його призову кидали в бій ненавчених, майже без зброї, на смерть під ворожі кулі. Павло ж, прослуживши рік, закінчив сержантську школу і був направлений на службу механіком на аеродром в м. Орші в Західній Білорусії. Там юного сержанта і застала війна, що почалася для нього з раптового бомбардування їхнього аеродрому ворожими літаками. Разом із напарником механіком, на чудом уцілілому поштовому біплані У-2 вони врятувалися від полону. Адже полон у перші роки війни прирівнювався до зради, з відповідними наслідками для «зрадників». Полетівши на схід, без льотних навиків і карт, друзі вибралися з захопленої ворогом землі. Після довгої і ретельної перевірки Глазового направляють на захист Ленінграда, де той вистояв усю блокаду – від першого до останнього дня. Одного разу літак «Дуглас», що евакуював дітей на «велику землю», злітаючи, врізався в капонір. Витягуючи дітей із палаючого літака, Глазовий і обпік собі праве око.

Після блокади військову частину Павла перекинули до Азербайджану приймати літаки, які американці через Індію та Іран переправляли в допомогу Радянському Союзу. Там він служив аж до мобілізації у 1947-му році. Повернувся додому з трьома бойовими орденами, але нагородами ніколи не пишався – всі одразу пороздавав сусідським дітлахам. Таке ставлення до будь-яких державних нагород-брязкальців він проніс через усе своє життя. Більш наочним для Павла Глазового були інші нагороди від комуністичного режиму: голодомори, репресії рідних, постійна цензура його творів та безжальне переслідування критиків.

Писати й друкуватися в районній газеті молодий поет почав іще до війни. Щоправда, це були не гуморески, а лірика. Гумор у нього «прорізався» пізніше, під час навчання в Київському педагогічному інституті. Писав для гуртожитської компанії, для стінгазет. Друзі казали: «Павлушо, ти поет!». Він відмахувався, та його майже силою змусили послати до «Перця» кілька прозових гуморесок. Прийшов теплий лист від Остапа Вишні, якому дуже сподобалися перші твори Глазового. Надалі Вишня і посприяв переводу Павла до Києва, і дуже доречно, адже Павло весь час приховував в анкетах те, що його батько був репресований. Та якийсь місцевий особіст уже почав копати на нього матеріал. Остап Вишня на той час щойно повернувся з місць заслання та обіймав посаду заввідділом листування з читачами, але його слово в «Перці» було дуже вагомим.

Письменник став опікуватися долею талановитого юнака, подбавши про те, щоб того перевели навчатися в столицю на філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького.

У цей час Павло і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Нелею, що навчалася в тому ж інституті на факультеті російської філології. Вона була киянкою, полькою, з бідної сім’ї, на вісім років молодшою за нього. Її батьків було репресовано, і вона виховувалася трьома тітками: Юзефою, Вандою і Людвігою. Раннім шлюбом закохані майже одразу і одружилися десь 1948-го року. Винаймали кімнату на Батиєвій горі, потім мешкали в комуналці на вулиці Леонтовича, а в1960 році Глазовий, як працівник «Перця», отримав двокімнатну квартиру на вулиці Толстого в будинку видавництва «Комуніст». У шлюбі Неля та Павло нажили двох дітей: Андрія та Олександру. Пізніше, у 1973 році, після довгого і болючого процесу, вони розлучилися. Неля Андріївна забрала доньку Олександру, а син Андрій залишився з батьком, – вони разом перебралися в комунальну квартиру.





Павло Глазовий з донею Лесею

Павло Глазовий з Неонілой Крюковой


Після чотирьох років холостяцького життя врешті у 1977-му році Павло Прокоповичу вдруге одружився. Його обранкою стала Світлана Олексіївна Павлова – гарна і добра жінка, артистка філармонії, що читала його вірші зі сцени. Але шлюб тривав недовго, близько року, – щось там не склалося. Можливо, через складний характер Глазового, та після цього він більше не одружувався.

Одинадцять років, протягом 1950-61років поет працював у редакції «Перця» на посаді заступника головного редактора, поєднуючи основну працю з діяльністю у студії молодих гумористів при журналі. Саме завдяки його поетичному генію, усмішки Глазового друкувалися чи не в кожному номері, а завдяки його таланту адміністратора, наклад «Перця» за ці роки виріс до 3,5 мільйонів примірників! Саме звідси його слово пішло в народ, і незабаром жоден вечір у сільському клубі, жоден урядовий концерт не обходилися без гуморесок Глазового.

Влада побоювалась гострого пера Павла Прокоповича і прихованої поміж рядками критики у свою адресу. Самого Глазового заборонити було неможливо, тому радянська влада була змушена миритися з його віршами. Але, як помста від неї, книжки виходили дуже обмеженим накладом і офіційних державних нагород поет не отримував.

На великій сцені з творами Глазового вперше виступив неперевершений Андрій Сова, а потім – Анатолій Литвинов, Неоніла Крюкова, Анатолій Паламаренко. Простий люд одразу визнав Глазового за свого, за його вміння сказати так, що багато чого залишалося між рядками, а за роки «комуністичної свободи слова» люди в цьому стали вже аж занадто грамотні. Хто ж іще міг у часи майже безперервної боротьби з націоналізмом, без наслідків сказати всім, хто став «змоскалюватися»: «…Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика та не знає мови», або як докір тодішній бюрократичній системі: «…Є спеціалісти, які можуть з печаткою й не туди залізти». Кажуть, що від гострого й влучного слова Глазового був у захваті тодішній «генсек» України Щербицький, але «на місцях» була негласна перестраховка «не пущать», прикрита єзуїтською формулою: «Не рекомендується!». Неонілі Крюковій якось на рік заборонили читати Глазового зі сцени.

Як у творчості, так і в житті Павло Глазовий був людиною принциповою й безкомпромісною. Через це в 1961 році він і пішов із «Перця». Після чого працював деякий час на радіо редактором музично-гумористичної програми, потім став заступником головного редактора в журналі «Мистецтво», фактично очоливши відділ «Новини кіноекрану». Писав репризи для цирку та інтермедії на телебачення, зокрема для Штепселя й Тарапуньки.

Якось Глазовий познайомився з Юрієм Нікуліним. Вони обоє були фронтовиками. Нікулін колись, ще в Фінську війну, також воював під Ленінградом. Вони, підтримуючи знайомство, частенько передзвонювались, обмінюючись ідеями.

З 1968 року, ставши членом Спілки письменників, Павло Прокопович Глазовий переходить на творчий хліб. І, звичайно, творчу долю поета-гумориста також не назвеш безхмарною. Попри всенародну любов, негласні чиновницькі «палиці в колеса» супроводжували його до кінця життя: вихід книжок постійно затягувався, видавали їх по 3 тисячі при заявці на 40 тисяч. Але найстрашніше – «чинуші» намагалися його не помічати.

На початку 70-х років українська культура знову опинилася під пресом влади. Твори Глазового були гострі, але відвертої антирадянщини в них не було. Щоб провчити «неслухняного» сатирика, причепилися до партвнесків, пов’язаних з партобліком у журналі «Соціалістична культура». Павло Прокопович зміг себе «відбілити»,та це нікого не цікавило – організатори цієї диверсії досягли своєї мети: поет потрапив до списку «неблагонадійних», і років сім його твори були під негласною забороною. Та все одно їх з естради читали. Глазового продовжували запрошувати виступати в філармонії і до бюро пропаганди літератури, бо це були справді «касові» виступи – вільних місць не було, зали ломилися від глядачів.

Першу нагороду відомий гуморист отримав вже на схилі «розвитого соціалізма» в 1988 році, ставши лауреатом премії ім. Остапа Вишні за книжку «Сміхологія». Ця книга стала наче основним звітом автора перед Богом та шанувальниками українського гумору. Після того вона витримала чисельні перевидання. З одного томика, розбитого на два великих розділи, «Сміхологія» і «Байкографія», після численних доповнень, врешті перетворилася на дві повноцінні книги. Спочатку було два видання «Сміхології» (2007), а потім незабарилась і «Байкографія» (2008).

Після розпаду Радянського Союзу, народне визнання нарешті вийшло на державний рівень. Хоча склад людей при владі змінився тільки формально, «чинуші», перефарбувавшись з червоного кольору в жовто-блакитний, все ж ігнорувати великого гумориста в умовах несподіваної «незалежності» не мали змоги. Як наслідок, нагороди «посипались» одна за одною: у 1996 році поет стає перший лауреатом премії ім. Петра Сагайдачного, а в 1997 році, за вагомий внесок Павла Глазового в українську літературу, його нагороджено орденом «За заслуги».

Та за всім цим «визнанням» незалежність принесла безліч нових негараздів. У доведеній «вмілими» керманичами до крайнощів Україні за десять років незалежності книговидавнича справа зовсім перестала фінансуватися на державному рівні, – далі патріотичних слів справа не рухалася. Зате «випавший прапор» книговидання з рук держави підхопив самвидав. Завдяки фінансовій підтримці заможних патріотів-українців, шанувальників творчості поета з усього світу, побачили світ книги з новими гумористичними та сатиричними творами: «Вибрані усмішки Павла Глазового» (1992), «Усмішки» (1992), «Нові усмішки» (1995), «Веселий світ і Чорна книга» (1996), «Сміхослов» (1997), «Велика Сміхологія» (2001), «Сміхологія: Вибране.» (2003), «Архетипи: Гумор. Сатира» (2003). Так, завдяки меценатам з Америки Євгена Стецьківа та Богдана Ващинського побачили світ нові видання «Сміхології» та «Байкографії», завдяки українському меценату Василю Пшеничнюку вийшло в світ двохтомне видання «Великої Сміхології», завдяки підтримці з Австралії по всіх бібліотеках України було роздано двохкасетний альбом гуморесок у виконанні Анатолія Литвинова.

У 2009 році світ врешті побачила повна збірка пригод славетного Тараса Бульби, твори до якої написані автором протягом довгих тридцяти років. Поема увійшла одразу в дві тематичних збірки: «Куміада» та «Архетипи». Їх наклад швидко розійшовся поміж читачів.

29 жовтня 2004 року серце народного сміхотворця перестало битися.

Проводили поета в останній шлях прийшло багато шанувальників його творчості. Павла Глазового було поховано на Байковому кладовищі. Біля ще свіжої могили люди читали твори поета і сміх мимоволі пробивався крізь сльози присутніх, наче безцінний дарунок від великого Майстра. Народ, який сміється над своїм лихом, – непереможний! Багатьом присутнім тоді пригадалися його пророчі слова:


Коли у мене на могилі 

Чудесний виросте будяк, 

Хотів би я, щоб друзі милі 

Про мене згадували так: – 

Ти пам’ятаєш Глазового? 

Невже забув? Це ж той Павло, 

Який життя прожив для того, 

Щоб людям весело було.






Твори Павла Глазового з фонду бібліотеки

 



Глазовий П. П. Архетипи : [Гумор. Сатира] / Павло Глазовий. – Київ : МАУП, 2003. – 234 с. : іл.

Гуморески й фейлетони, вміщені в збірці, висвітлюють болючі теми нашого непростого сьогодення. 





Глазовий П. Байки та усмішки / Павло Глазовий. – Київ : Рад. письменник, 1975. – 112 с.

Основу книжки становлять байки. В них викриваються і висміюються негативні явища, які трапляються в нашому житті. Крім байок, до збірки ввійшли гумористичні мініатюри й усмішки, спрямовані проти безгосподарників, ледарів, підлабузників, шахраїв.




Глазовий П. Веселий світ і Чорна книга : гумор, лірика, проза / Павло Глазовий. – Київ : Укр. письменник, 1993. – 366 с.

З назви книжки легко здогадатися, що вона не лише смішна, а й, очевидячки, сумна, бо чорний колір ніколи не символізував радість. Окрім гуморесок, усмішок-мініатюр та байок, які входять до дванадцяти тематичних розділів, читач ознайомиться з роздумами автора про життя-буття, про війну і мир, про мораль і етику, про мистецтво й естетику та про інші непрості матерії. Вони зібрані в своєрідній прозово-поетичній композиції з далеким від гумору заголовком «Чорна книга».

 

Глазовий П. Вибране : байки, гуморески, усмішки / Павло Глазовий. – Київ : Дніпро, 1974. – 144 с. : іл.

Творчість Павла Глазового – гірка й прекрасна правда про нас самих. Його буцімто невибагливі на «естетський» слух гуморески роблять людей щасливими і звільняють їх від страху.

 




Глазовий П. Гуморески : старі й нові / Павло Глазовий ; [худож. Кость Лавро]. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. – 336 с. : іл.

У цій книжці уперше зібрано найкращі твори Майстра сміху з різних періодів його творчості.

 





Глазовий П. Мініатюри та гуморески / Павло Глазовий. – Київ : Рад. письменник, 1968. – 80 с.

У збірці гостре перо поета-сатирика нещадно плямує халтурників, горе-господарів, міщанських недотеп, все те негативне, що зустрічається в житті.

 




Глазовий П. Смійтесь, друзі, на здоров’я : сатира та юмор / Павло Глазовий. – Київ : Мистецтво, 1973. – 64 с.

Репертуарна збірка вибраних байок.

 






Глазовий П. Хай вам буде весело! : байки, усмішки, жарти / Павло Глазовий. – Київ : Рад. письменник, 1981. – 69 с.

У книзі автор розвінчує ті негативні явища, які заважають нашому народові в його натхненній, творчій праці.

 






***


Павло Глазовий : листи до друга в США : приватне листування Павла Глазового з д-ром Евгеном і Нілею Стецьківими. 1990-2002 / [упоряд. Раїса Галешко]. – Київ :Фенікс, 2007. – 264 с.

Павло Глазовий у приватному житті був людиною неговіркою, навіть замкненою. Небагато в його оточенні було людей, перед якими від розкривав свою душу. Одними з  цих «довірених осіб» в останні 14 років життя поета були д-р Евген і Ніля Стецьківи, американці українського походження.

Стецьківи зберегли понад 160 листів Глазового. Унікальність цієї збірки в тому, що вона є фактично єдиним джерелом, яке проливає світло на приватне життя видатного українського поета і патріота. Збірка матиме велике значення для української літератури і дослідників творчості Глазового.





Про життєвий та творчий шлях у періодичних виданнях

 

  • Білятинська О. І. Вивчаємо гуморески Павла Глазового. 6 клас / О. І. Білятинська // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2014. – № 30. – С. 7–10. 
  • Борисова А. М. Яскраві сторінки життя і творчості Павла Глазового : урок позакласного читання / А. М. Борисова // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2011. – № 7. – С. 23–28. 
  • Дудар Є. «Тече вода, тече бистра…» : роздуми, навіяні 80–річчям Павла Глазового / Є. Дудар // Літературна Україна. – 2002. – 19 верес. – С. 6. 
  • Кіт Д. Патріарх українського гумору : шкіц до портрета Павла Глазового / Д. Кіт // Дивослово. – 2005. – № 1. – С. 55–56. 
  • Кіт Д. Патріарх українського гумору / Д. Кіт // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2008. – № 9. – С. 37–39. 
  • Колоїз Ж. В. З усього сказаного видно, що в нас характери м’які. Такі ми всі, тому що бідні. Тому ми бідні, що такі. : до 90–річчя від дня народження Павла Глазового / Ж. В. Колоїз // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2012. – № 22/24. – С. 71–77. 
  • Матвійчук Л. Павло Глазовий. Гумористичні твори : цикл уроків / Л. Матвійчук // Українська мова та література. – 2015. – № 7/8. – С.18–24. 
  • Павлів І. Життєствердний сміх Павла Глазового : урок позакласного читання у 6 класі / І. Павлів // Дивослово. – 2012. – № 4. – С. 26–27. 
  • Сом М. Хто не любить Глазового? : до 90–річчя від дня народження письменника / М. Сом // Літературна Україна. – 2012. – 6 верес. – С. 1, 11.
 



 

Інтернет-ресурси

 

  • Шкуратенко Ю. Світоглядні позиції Павла Глазового [Електронний ресурс] // Інститут філософії КНУ імені Тараса Шевченка. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/files/library/lit_st/39-2/67.pdf 

 




Підготувала О.О. Бурлак, завідувачка відділу періодичних видань

понеділок, 29 серпня 2022 р.

«Українською грала Сопілка…»: 125 років від дня народження Мирослави Сопілки, української поетки та письменниці

 

  


29 серпня 2022 року виповнюється 125 років від дня народження української поетки та письменниці Мирослави Сопілки.


Продовжуємо розповідати про українських поетів та письменників, що стали жертвами сталінських репресій періоду Розстріляного Відродження.


«Середнього зросту, тендітна, з натхненним обличчям, густим, посрібленим сивиною каштановим волоссям, карими очима, що завжди випромінювали тепло і приховано-мрійливу задуму»Так охарактеризував українську поетесу Мирославу Сопілку літературознавець Микола Дубина


 

29 серпня 1897 р. в місті Винники (нині передмістя Львова) народилась Юлія Семенівна Мисько. Будинок, в якому народилася та мешкала Юлія на Маріївці (тепер вул. Богдана Хмельницького, 15) до листопада 1930 р., зберігся до тепер. Родина Миськів виховувала п’ятеро дітей. Незаможні батьки не мали змоги дати дітям належну освіту, і хоча з восьми років Юлію віддали до Винниківської початкової школи з польською мовою навчання, однак через матеріальну скруту майбутній поетесі вдалося закінчити лише чотири класи. Коли Юлі було 14 років, мама померла. Батько вдруге оженився, і у родині стало на двоє малюків більше.

Провчившись чотири роки, а далі дванадцятирічною дитиною була змушена заробляти на кусень хліба. Попри це, любов до книги дівчинка не втратила: Т. Шевченко, І. Франко, О. Кобилянська, В. Стефаник були її духовними наставниками, а ідеалом для юної Юлії була незламна Леся Українка. У 20-х роках ХХ століття Юлія Мисько починає працювати помічником верстальника на одній з львівських друкарень, а згодом сортувальницею на тютюновій фабриці у Винниках.

 

Її двічі заарештовувала польська поліція (19291930 рр.) за участь у нелегальних зборах революційно настроєних залізничників, до яких належав чоловік поетеси Михайло Пастушенко. Щоправда, не маючи прямих доказів, поліція змушена була, після двох тижнів ув’язнення, звільняти її з тюрми.

Зустрівшись наприкінці 1920-х років із Мирославою Сопілкою, письменник Степан Тудор відзначив, що це була надзвичайно культурна, скромна й освічена на свій час жінка.

 

Подією в житті поетки було опублікування на сторінках квітневого номера журналу «Вікна» за 1928 рік її перших творів – «В церкві» та «Сон чорної ночі». Зберіглися спогади про поетку Яна Станіславського (Станіслава Дубини). Мемуарист пише: «Скільки було тоді радості! Раділа поетеса, повіривши в свої сили. Не хочу писати про себе, що тоді я пережив, адже я й був тією «особою», про яку писала Мирослава Сопілка до редакції журналу «Вікна»: «Почала писати з принуки одної особи, котра вперто вмовляє мене, що маю талант». Надрукування тих віршів закінчило спір між нами…»

 

У травні 1929 р. редакція журналу «Вікна» скликала Першу нараду пролетарських письменників Західної України. У її роботі взяла участь вже тоді відома поетеса Мирослава Сопілка. Її обрали заступником члена управи «Горно» і затвердили постійним працівником «Вікон». Її твори часто публікували, Мирослава Сопілка працювала з молодими талановитими авторами.

 

Велику підтримку та допомогу надав молодій поетесі її колега Василь Бобинський. Він всіляко заохочував Мирославу Сопілку до писання, схвалював те, що вона порушувала в своїх творах важливі питання з життя галицьких селян, вказував на вади, зокрема мовно-стилістичні. Справедлива критика і дружні поради Василя Бобинського, а потім Степана Тудора були важливим фактором творчого змужніння та загартування поетеси. Мирослава Сопілка сміливіше шукає і знаходить оригінальні поетичні мотиви, помітно вдосконалюється майстерність її творів, що тепер часто з’являються на сторінках «Вікон», «Сяйва», газет «Сел-Роб», «Наша земля» та інших. Про цей період життя Мирослави Сопілки Степан Тудор писав: «То одне – віддатися виключно творчій роботі, а зовсім інше працювати, виховувати двоє дітей, хворіти туберкульозом, займатися самоосвітою, бути поетесою. Для цього треба мати велику силу волі і полум’яне серце патріота».

 

У 1928-1930 роках Мирослава Сопілка перебувала в особливо скрутних матеріальних умовах. Її чоловік, один з організаторів страйку на Лесинецькій дріжджевій фабриці, залишився безробітним. Вона, працюючи тяжко від ранку до ночі, змушена була сама утримувати сім’ю. До того ж поетеса тяжко захворіла: загострився процес у легенях. На деякий час вона змушена була виїхати для лікування в гори. Перебуваючи в околицях міста Сколе, вона відвідує міський тартак (лісопильню), цікавиться життям бідноти, заходить до гуцульських хат. Враження від побаченого та пережитого знайшли відображення у віршах «Зима», «Недуга», «Карпати» та інших.

 

Мирослава Сопілка та її чоловік Михайло Пастушенко з надією дивилися на радянську Україну, сподіваючись, що це – країна «щастя й добра». Нелегко було зважитися на переїзд із двома дітьми, але поетеса вірила в те, що там здобуде освіту.

 

3 грудня 1930 року з міста над Смотричем вона написала батькам: «Ми вже на волі – Кам’янці-Подільськім. Зустріли нас тут як рідних». До квітня 1932 року поетеса працювала в Кам’янець-Подільському краєзнавчому музеї. Про це, зокрема, свідчить лист поета Любомира Дмитерка до редакції журналу «Західна Україна» від 31 січня 1932 року. Він писав: «…У нас у Кам’янці Мирослава Сопілка. Працює в місцевому музеї. Часто буває в нас дома. Окріпла. Зміцніла духом…».

 

У матеріалі «Прощання Кулика з Кам’янцем» згадує поетесу фольклорист і музейний працівник Тамара Сис: «Тут працювала в музеї талановита поетеса Мирослава Сопілка». За спогадом Тамари Андріївни, була Мирослава і серед тих, хто виступав на прощальному вечорі українського поета Івана Кулика в Кам’янці-Подільському.

 

Навесні 1932 року сім’я поетеси переїхала до Харкова. А ще пізніше перебралися ближче до Києва в Ірпінь. Мирослава Сопілка стала членом літературної організації «Західна Україна».

Видала збірку поезії «Роботящим рукам» (1931) та повість «Про затишне місто Забобонники», що була написана у 1930 р. Цю повість сама письменниця назвала «провінційним репортажем». І хоча там ніде немає слова «Винники», але вже з перших рядків зрозуміло, що саме про нього – «не село, не містечко, а місто» йдеться у творі.

 

Її талант тільки-тільки починав бу­яти, набирав силу…

 

30 вересня 1937 р. заарештували чоловіка поетеси, якого звинуватили у шпигунстві на користь польської розвідки. Це обвинувачення було пред'явлено і Мирославі Сопілці. Під час допитів подружжя нічим не скомпрометувало себе і відкинуло усі звинувачення слідства, але все ж таки 22 листопада 1937 р. Особлива нарада при НКВС СРСР засудила Юлію Мисько-Пастушенко до розстрілу. Вирок було виконано 28 листопада цього ж року у Києві. Мирослава Сопілка лише на десять днів пережила свого чоловіка. Однак не виключено, що подружжя не розлучилося й після смерті. Адже розстріляні в середині тридцятих років київські в'язні знаходили своє останнє пристановище на території засекреченого лісового кладовища поблизу зловісно знаменитої Биківні.

 

Тривалий час про її долю нічого не було відомо, офіційно вважалось, що вона померла на засланні 18 листопада 1942 р.

 

Меморіальний заповідник  Биківнянські могили



Так обірвався творчий шлях поетеси, що, власне, і не встигла заговорити на повний голос. Її літературна спадщина, як і трагічний життєвий шлях, ще й досі залишаються не дослідженими. На клопотання, Президії Спілки письменників України, зокрема Олеся Гончара і Юрія Смолича, в кінці 1950-х років XX ст. судово-слідча справа Мирослави Сопілки була переглянута, і поетесу реабілітували посмертно.

1973 р. вийшла збірка вибраних творів М. Сопілки «До сонця». Книжка містить частину вибраних поезій і провінційний репортаж  «Про затишне місто Забобонники».


Мирослава Сопілка "До сонця", 1973


 

На честь Мирослави Сопілки названа одна із вулиць в місті Винники.

 



Використана література:


  • Мирослава Сопілка // З порога смерті: письменники України – жертви сталінських репресій. Вип. 1 / авт. кол.: Л.С.Бойко та ін. ; упоряд. О.Г.Мусієнко. – Київ, 1991. – С. 408-410 : іл.
  • 22 листопада 1937 року засудили до розстрілу письменницю Мирославу Сопілку // Герасим’юк О. Розстрільний календар / Олена Герасим’юк. – Харків, 2017. – С. 404-405.

 


З мережі інтернет:


  • Квітка В. «Віяла крил» Мирослави Сопілки : 22 листопада поетесу з Галичини Мирославу Сопілку засуджено до страти / Віталій Квітка. – Режим доступу : https://uain.press/blogs/viyala-kryl-myroslavy-sopilky-1115542




Підготувала О.О. Бурлак, завідувачка відділу періодичних видань

субота, 13 серпня 2022 р.

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри вересня 2022 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку вересня календаря «Світ мистецтва»











Літературні історії серпня в особах та фактах

 


Володарі дум… Найвидатніші поети, прозаїки, драматурги минулих століть залишили помітний слід в історії світової літератури. Вони жили та творили у різний час, але об'єднує їх останній місяць літа – серпень… Англійський поет-романтик Персі-Біші Шеллі і  романістка Мері Шеллі. Її блискучий твір «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» читають понад 200 років у всьому світі.

Бельгійський письменник Шарль-Теодор-Анрі́ де Костер найбільш відомий як автор історичного роману «Легенда про героїчні, веселі й славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах», опублікований у 1867 році. А творча спадщина видатного українського поета, прозаїка, науковця Івана Яковича Франка багата й різноманітна і нараховує близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. 

Сучасниками були  англійський письменник, автор «Саги про Форсайтів» Джон Голсуорсі та український поет і прозаїк Осип Степанович Маковей,  літературознавець, педагог, співробітник львівської «Зорі» в 1895—1897 роках, головний редактор газети «Буковина», редактор львівського часопису «Літературно-науковий вістник», де він співпрацював з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, Михайлом Грушевським. Твори Осипа Маковея можна було прочитати майже в усіх українських періодичних виданнях кінця ХІХ – початку ХХ століття.

З серпня 1901 по квітень 1902 року в літературному журналі «Strand Magazine» друкувалася повість вже відомого шотландського письменника Артура Конан Дойла «Собака Баскервілів» про пригоди легендарного детектива Шерлока Холмса і його компаньйона доктор Ватсона. У цей же час в часописі «Киевская старина» було надруковане перше оповідання видатного українського прозаїка і драматурга Володимира Винниченка під назвою «Сила і краса»…




 

Мері Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей»



«Франкенштейн, або Сучасний Прометей» — перший і найвідоміший роман англійської письменниці Мері Шеллі, яка народилася 30 серпня 1797 року у родини відомого публіциста, філософа і романіста Вільяма Ґодвіна, автора книги «Дослідження про політичну справедливість».  Дитинство Мері було зігріте зворушливими спогадами про матір, яка пішла з життя через декілька днів після народження доньки, та палким коханням батька. Але мрійлива дівчинка рано зіткнулася з життєвими труднощами.

Тільки знайомство з Персі-Біші Шеллі відкрило шістнадцятирічної Мері Ґодвін той світ шляхетних прагнень, помислів та почуттів, який раніше існував лише у її уяві. А в очах молодого поета вона була оточена романтичним ореолом завдяки своєму походженню. Шеллі згадував, що ім'я її батька завжди викликало у ньому почуття благоговіння та захоплення. Перше кохання та таємні зустрічі… А влітку 1814 року Мері Ґодвін та Персі-Біші Шеллі вирушають у подорож. Так починається спільне життя закоханої пари.

Персі-Біші Шеллі народився у графстві Сассекс 4 серпня 1792 року . Батько його належав до англійської аристократії. Колі Шеллі виповнилося 12 років, він вступив до Ітонського коледжу. Персі багато читав і пробував писати поезії, в яких наслідував відомого на той час англійського письменника Роберта Сауті. Під впливом ідей французьких просвітників Персі-Біші Шеллі написав і надрукував низку поезій, поему «Агасфер» (1809) і 2 романи.

У 1810 році Шеллі вступив до Оксфордського університету. Але 1811 року він віддрукував брошуру «Необхідність атеїзму», за що його виключили з університету. Це перекреслило всі батьківські плани Шеллі щодо блискучої парламентської кар'єри сина. Персі-Біші Шеллі оселився у Лондоні і зайнявся вивченням політекономії та соціально-утопічних ідей Вільяма Ґодвіна. У цей час він зустрів Гаррієт Вестбрук, яка страждала від тиранії свого батька.  Співчуваючи їй, Шеллі вирішив одружитися з дівчиною, але сімейне щастя швидко розвіялося.

Незабаром Персі-Біші Шеллі зустрічає Мері Ґодвін, яка після тривалого перебування у Шотландії повернулася до Лондона. Мері стає його другою дружиною. Пізніше вона прославиться як письменниця і перший талановитий критик та видавець творів Шеллі, який загинув 8 липня 1822 року у розквіті творчих сил під час несподіваної бурі на морі біля італійського міста Ліворно. Усе своє творче життя Шеллі писав лірику. Це політична і громадянська поезія, вірші про природу і кохання. Найвідомішою серед значних творів поета стала его поема «Аластор, або Дух самотності». Мері мріяла написати біографію Шеллі, але лише обмежувалася коментарями до його творів. 28 грудня 1814 року вони почали вести спільний щоденник, де більшість записів зроблено рукою Мері. Сторінки щоденника розкривають багато цікавих подробиць із життя Мері Ґодвін і Персі-Біші Шеллі.

Влітку 1816 року подружжя Шеллі відвідало Швейцарію, де поет познайомився з Байроном, літературна слава якого, здавалася, перейшла всі межі. Шаленим успіхом користувалася кожна з його поем, написаних у 1812-1816 роки — «Паломництво Чайльд- Гарольда» «Гяур», «Абідоська наречена», «Корсар», «Лара». У квітні 1816 року через сімейні обставини Джордж Байрон покинув Лондон і поїхав до Швейцарії, де перші місяці вигнання пройшли у самотності. Значною подією в його житті стало знайомство з Персі-Біші Шеллі.

Мері пізніше згадувала: «Влітку 1816 року ми приїхали до Швейцарії і виявилися сусідами лорда Байрона. Ми чудово провели час на озері… Але Літо було мокре і непривітне і безперервний дощ часто ув'язнював нас у будинку цілими днями…». Вечорами, коли озеро штормило, вони збиралися у вітальні вілли Діодаті та читали розповіді про привидів. Одного разу Байрон запропонував: «Нехай кожен з нас напише страшну повість».

Мері Шеллі вирішила вигадати дуже страшну історію… Ця ідея переслідувала її і вдень і вночі. Так був написаний «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», який виданий у 1818 році. Це історія вченого, що вирішив взяти приклад із Бога і створити людину… Штучну. І йому це вдалося. Щоправда, благородній від початку задум, втілений у життя, мав руйнівні наслідки — творіння здійняло руку на свого творця, прагнучи покарати його, а разом з ним і весь рід людський…

 




Артур Конан Дойл «Собака Баскервілів»



Відомі у всьому світі геніальний детектив Шерлок Холмс і його компаньйон  доктор Джон Геміш Ватсон зобов'язані своїм народженням перу шотландського письменника Артура Конан Дойла. Крім 56  блискучих оповідань про пригоди славетного детектива, Артур Конан Дойл написав ще чотири повісті — «Етюд у багряних тонах», «Знак чотирьох», «Собака Баскервілів», «Долина жаху». Детективна повість «Етюд у багряних тонах», де вперше з'являється знаменитий літературний дует, була опублікована видавництвом Ward Lock & Co. у «Різдвяному щорічнику Beeton» у 1887 році. Шерлок Холмс стає улюбленим персонажем мільйонів читачів.

«Скандал в Богемії», «П’ять апельсинових зерняток», «Блакитний карбункул», «Пістрява стрічка», «Обряд роду Масгрейвів» — пізніше, уже в 1920-х роках, сам Артур Конан Дойл перелічить ці оповідання серед кращих своїх творів. У грудні 1893 року на сторінках «Strand Magazine» друкується «Остання справа Холмса» — розповідь про загибель уславленого детектива в сутичці з підступним професором Моріарті. Це викликало не тільки протест, а й обурення. Читачі в листах благали Артура Конан Дойла воскресити знаменитого Шерлока Холмса, редактори журналів просили, видавці намагалися підкупити, дехто навіть погрожував…

Але Артур Конан Дойл повернувся до Шерлока Холмса лише за кілька років. У 1900 році письменник і журналіст Робінсон Бертрам Флетчер розповів Дойлу дивовижну історію про собаку-привида в старовинному маєтку у Дартмурі… З цієї розповіді народилася повість «Собака Баскервілів», що розпочинається із вдячної авторської присвяти: «Любий Робінсоне! Задум написати цю невеличку повість вперше виник у мене після того, як Ви розповіли мені легенду, що існує в західній частині Англії. За це, а також за допомогу, яку Ви надали мені в процесі роботи над нею, прийміть мою величезну вдячність. Щиро Ваш А. Конан Дойл».

Повість «Собака Баскервілів» друкувалася з серпня 1901 по квітень 1902 року в літературному журналі «Strand Magazine» з ілюстраціями Сіднея Пейджета, а невдовзі вийшла і окремою книжкою.  Але найголовніше — на її сторінках знов оживає легендарний Шерлок Холмс. «Відкинувшись на спинку крісла, Холмс, сполучив кінчики своїх пальців і з виглядом повної покірності долі заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим скрипучим голосом став читати нам таку цікаву повість із давних часів: «Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але будучи прямим нащадком Гуго Баскервіля та наслухавшись про цього собаку від батька свого, а він — від мого діда, я вирішив записати цю історію в автентичності якої не може бути жодних сумнівів…». 

А в наступному, 1903 році  Артур Конан Дойл опублікував оповідання «Порожній будинок» — перший твір майбутньої нової збірки «Повернення Шерлока Холмса». Вдруге подарувавши життя своєму герою Артур Конан Дойл не розлучався з ним до 1927 року — «Загадка садиби Шоскомб». Останні дванадцять оповідань про Шерлока Холмса виходять окремою збіркою «Архів Шерлока Холмса».

 




Джон Голсуорсі «Сага про Форсайтів»




«Сага про Форсайтів», яка складається з романів «Власник», «В зашморгу» і «Здаємо в оренду» та двох інтерлюдій — найвидатніший твір англійського письменника Джона Голсуорсі, що приніс автору світову славу. У 1932 році Голсуорсі було присуджено Нобелівську премію «за високе мистецтво оповіді, вершиною якої  стала «Сага про Форсайтів». Творча спадщина Голсуорсі —  20 романів, 27 п’єс, 3 книжки віршів, 135 новел, 5 збірок есе.

Майбутній письменник народився 14 серпня 1867 року у респектабельній родини. Джон Голсуорсі-старший очолював юридичну контору, що мала кілька філіалів, і був директором кількох промислових компаній. Після навчання у приватній підготовчій школі Джон Голсуорсі став учнем Гарроу — однієї з найстаріших чоловічих привілейованих шкіл Англії, де навчалися нащадки аристократів, вищих чиновників та заможних бізнесменів. Потім був Нью-Коледж Оксфордського університету, де він вивчав юриспруденцію.

По закінченню університету у 1889 році Джон Голсуорсі працював в адвокатський конторі, де п’ять років вів лише одну справу, та й ту йому, на прохання батька, доручили родичі. Саме у цей час Голсуорсі пережив і перше нещасливе кохання. Джон Голсуорсі-старший запропонував синові тривалу подорож до Австралії. За словами Голсуорсі, він мріяв заїхати на острів Само, де жив Роберт Луїс Стівенсон, творами якого він тоді захоплювався. Зустріч з автором «Острова скарбів» не відбулася — проте випадково Джон Голсуорсі познайомився з Джозефом Конрадом, першим помічником капітана кліпера «Торренс», яким мандрував. На час зустрічі з Голсуорсі він закінчував роботу над своїм першим твором — повістю «Каприз Олмейєра». Це відіграло велику роль у прагненні Джона Голсуорсі займатися літературною творчістю.

В 1897 році під псевдонімом Джон Сінджон він випустив збірку оповідань «Під чотирма вітрами», яка стала скромним дебютом письменника. Але на той час Джон Голсуорсі працював над великим романом «Джоселін», що вийшов друком 1898 року.  У 1900 році побачив світ другий роман Голсуорсі «Вілла Рубейн», де була перша згадка про родину Форсайтів. У 1901—1905 роках він одночасно працював над двома романами — «Острів фарисеїв» і «Власник». У 1904 році перший з них вийшов уже під прізвищем Голсуорсі .

Роман «Власник» (1906) став першим томом трилогії «Саги про Форсайтів». Але до її продовження Голсуорсі повернувся лише після Першої світової війни. Один за одним виходять романи «В зашморгу» (1920), «Здаємо в оренду» (1921) й інтерлюдія «Пробудження», що склалися, разом з «Власником» і «Останнім літом Форсайта», у «Сагу про Форсайтів». У 1932 році Голсуорсі згадував: «Був задум написати «Власника» у сатиричному ключі, він створювався на великому піднесенні. Я працював над нім, де доведеться. Дві третини роману я писав два роки, третину, що залишилася, закінчив за шість тижнів… Я не поспішав з публікацією цієї книги, я знав, що це буде краще з усього, що я написав. Перечитувати його — речення за реченням —  приносило мені справжню насолоду, яку, схоже, я можу, при бажанні, відчути знову».

«Сага» розповідає історію буржуазної родини, яка уособила долі свого класу і своєї епохи. Форсайти — респектабельні буржуа, чиє життя цілком підпорядковане власницьким інтересам, що становлять основу їхнього добробуту і могутності. В прагматичному світі Форсайтів не визнають ні романтичних захоплень, ні повнокровних почуттів. І цей світ перетворюється на хаос, коли горіння серця охоплює того чи іншого з його мешканців, які обирають свій шлях до щастя…

«Ті, хто удостоївся честі побувати на родинному святі Форсайтів, бачили чарівне і повчальне видовище — перед ними постав у всій своїй славі рід, приналежний до верхівки середнього класу. Але якщо хто-небудь із удостоєних осіб володів даром психологічного аналізу (талант цей позбавлений грошової вартості й тому Форсайти мають його за ніщо), те видовище його не тільки потішило, а й наблизило до розуміння однієї з нез'ясованих проблем людства. Сказати простіше, споглядаючи зборище цієї родини,— жодна парость якої не полюбляла іншої і серед якої не було трьох чоловік, котрі відчували б одне до одного щось подібне до приязні,— він пересвідчувався на власні очі, що існує загадковий цупкий зв'язок, який об'єднує родину і робить її такою важливою клітиною суспільства й такою точною його подобою в мініатюрі…».

 



Володимир Винниченко «Краса і сила»



«Краса і сила» — перше оповідання видатного українського прозаїка і драматурга Володимира Винниченка вперше надруковане під назвою «Сила і краса» в часописі «Киевская старина». — 1902. —  Кн.VII-VIII. —  [Т.1] і відтоді багато разів виходило окремими виданнями та передруковувалося у збірках творів письменника.

У серпні 1900 року Володимир Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету. На той час студенти, захоплені ідеями національного визволення, брали участь у демонстраціях протесту проти політики уряду. «За участие в безпорядках, направленних к насильственному прекращению лекций» рішенням правління Університету Св. Володимира від 17 (4) лютого Винниченко був виключений з числа студентів без права вступу до вищих навчальних закладів імперії.

22 (9) лютого його взяли під варту, а у березні 1902 року циркуляром по Департаменту поліції Володимиру Винниченку було заборонено жити у Києві та інших університетських містах. Він виїхав на Поділля й оселився в містечку Кодима під негласним наглядом поліції. Жив у сім’ї поміщика Хомянтовського й навчав грамоті його дітей. У службовій записці на ім’я начальника Могилів-Подільського жандармського управління вказувалося, що Володимир Винниченко «знайомств не заводить, а життя веде замкнуте і одиноке».

Насправді це було надзвичайно насичене творче життя. Якраз улітку 1902 року юнак створював свої перші перлини в жанрі оповідання — «Біля машини», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський»… Влітку 1902 року з’явився й перший друкований твір — оповідання «Сила і краса», яке було надіслано на літературний конкурс, оголошений часописом «Киевская старина». Наступні оповідання Винниченка, що друкувалися в «Киевской старине», «Новій громаді», «Літературно-науковому вістнику» (1902—1906), склали першу збірку «Краса і сила» (1906). До неї, крім «Сили і краси», увійшли прозові твори «Заручини», «Контрасти», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Голота», «Біля машини», «Мнімий господін».

Коли Володимир Винниченко став студентом університету Св. Володимира, він почав заходити на «суботи» та «понеділки» до відомого мецената Євгена Чикаленка, котрий турбувався про розвиток національної літератури. Євген Харлампійович сприяв тому, щоб у провідних часописах «Літературно-науковий вістник» і «Киевская старина» друкувалися художні твори молодих авторів. Сприяння виявлялося в тому, що меценат негласно, від редакції, сплачував авторам пристойний гонорар.

Одного дня Євген Чикаленко запитав у співробітника редакції «Киевской старини» Федора Матушевського, чи ще не з’явився часом «геніальний письменник». Це було традиційне іронічне питання, але цього разу на нього він отримав неочікувану відповідь: «Геній, не геній, а новий талановитий письменник є! Я… на сон грядущий взяв читати оповідання якогось Винниченка — «Силу і красу», думав швидше заснути, але з перших же рядків захопився і почав голосно читати Єфремову, а як скінчив, то довго не могли заснути, розмовляючи про нього. Дійсно талановито написане оповідання, але Науменко не хоче друкувати цієї, як він каже, «горьковщини», бо жінка його каже, що тоді в порядних сім’ях не можна буде держати на столі «Киевской старини».

Чикаленко взяв рукопис, щоб ознайомитися з ним, — і тут же, навіть не встаючи з місця, прочитав це оповідання з великим інтересом, тим паче що автора він вже знав. Меценат так захопився цим оповіданням, що одразу ж пішов до Науменка, і хоч з великим спротивом із боку останнього, а з рештою умовив-таки його надрукувати цю новаторську річ. До того ж Євген Чикаленко 6 (19) липня 1902 року написав Володимиру Винниченкові відвертого листа, у якому виказав своє захоплення цим твором, але й одночасно м’яко вказав на деякі його недоліки.

«Вчора я у Києві прочитав Ваше оповідання, спішу поділитися з Вами своїми враженнями. На мою думку, оповідання написано вельми талановито, читається з інтересом, навіть захоплює. Очевидячки, з Вас може виробитись неабиякий письменник. Але Вам треба багато, багато працювать. Ті місця оповідання, де ведуться розмови, написані надзвичайно гарно, а все, що говориться від автора — значно гірше.

Ваша повість ледве-ледве пройшла в ред. комітеті. Всі кажуть — написано талановито, але зміст дуже брудний, очевидне подражаніє Горькому. Довелося багато місць повикидать, погладить, бо інакше її не хотіли печатать, кажучи, що сієї повісті не можна вголос читати в сімейному колі. В сему є багато правди».

Цей відвертий і доброзичливий лист дає уявлення не стільки про оповідання, скільки про світогляд самого Євгена Харлампійовича Чикаленка. Меценат не відмовляв авторові в таланті, але не бажав дивитися на життя його очима. Проте навіть понівечене й «погладжене» перше оповідання Володимира Винниченка дійшло до читачів і почало жити своїм життям. Через багато років у своїх мемуарах Євген Чикаленко з гордістю міг зазначити, що мав нагоду посприяти народженню великого письменника.

 




Умберто Еко ««Ім'я рози»



Перший роман видатного італійського письменника, вченого і філософа Умберто Еко «Ім'я рози» був опублікований у 1980 році і відразу ж став супербестселером. Видавництво збиралося продати лише 30 000 примірників, а натомість продало десятки мільйонів. ««Ім'я рози» перекладено багатьма мовами і сьогодні цей твір вважається класикою світової літератури. Дев’ять років ця книжка трималася на першому місці в «гарячій двадцятці тижня». У 1981 році Умберто Еко стає лауреатом відразу двох найпрестижніших італійських літературних премій — Стрега і В’яредджо.

Роман починається вступом під назвою «Ясна річ, рукопис». Умберто Еко використовує давній літературний прийом — він «зрікається» авторства, передаючи його через низку посередників німецькому ченцеві ХІV століття на ім’я Адсо з Мелька.  «16 серпня 1968 року до рук мені потрапив томик пера якогось абата Валле, Le manuscript de Dom Adson de Melk… У цей книжці, наділеній доволі бідними історичними вказівками, твердилося, буцімто вона вірно відтворює рукопис ХІV сторіччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирі цей великий ерудит сімнадцятого сторіччя… 

Я захоплено читав неймовірну історію Адса Мельського, і вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати її, записавши кілька великих зошитів… Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний світ. У роки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцім писати лише з думкою про сучасне , щоб змінити цей світ. Та минуло понад десять років, і тепер потіхою для літератора (якому повернуто його високу гідність) є змога писати з чистої любові до написання. Тому тепер я вільний переповісти — з чистого уподобання оповідати — історію Адса з Мелька…».

««Ім'я рози»  — це захопливе плетиво найрізноманітніших елементів, які утворюють єдине органічне ціле. Це немов дивовижна гра, де філософські розваження, богословські дебати, наукові дискусії блискуче взаємодіють на історичній сцені; це драма, де складний сюжет, замаскований під детективну історію, втягує читача у складні і динамічні стосунки з розмаїтими персонажами. Повитягавши свої нотатки, вирізки, статті, які він збирав з 1952 року, Умберто Еко в березні 1978 року почав писати роман з робочою назвою «Вбивство в абатстві». Але невдовзі він вирішив, що така назва сконцентрує увагу на детективному аспекті роману, а він хотів написати твір, який можна читати як відкритий текст — повний загадок, складний і відкритий до кількох рівнів інтерпретації. Наступною робочою назвою була «Адсо з Мелька», але врешті рядок середньовічної поеми, яким завершується роман, дав поетичнішу назву — «Ім'я рози».

Спершу Умберто Еко хотів помістити дію своєї детективної історії в сучасне середовище; та його інтерес до середньовіччя розсудив інакше. Дія в романі розгортається на тлі, характерному для жанру готичного роману. Неприступний монастир, недоступна і таємнича бібліотека у вигляді лабіринту, загадкові обставини загибелі ченців, які доручено розслідувати вченому-францисканцю Вільяму. А допомагає йому ченець Адсо. Розпочавши розслідування, вони занурюються у лабіринт підступних інтриг, політичних махінацій та потаємних пороків…

 

Ім'я троянди

жанр — трилер

Режисер — Жан-Жак Анно

Рік — 1986

Екранізація однойменного роману Умберто Еко. Середньовіччя, 1327 рік, Італія. Францисканський чернець приїхав до віддаленого монастиря, щоб розслідувати серію загадкових подій, за якими криється таємниця…










Підготувала К.В. Бондарчук, завідувач ка читальним залом