Голокост: книги про геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни

 

Книги, отримані від Благодійного фонду «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр»

 

  

Архів Ріви Зельдіч, з 1920-х до 1970-х років / автори-упорядники М. Горбацький, В. Милосердов. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2021. – 72 с. : іл., портр. – (Серія «Родинна пам'ять. Фотоархіви єврейських сімей в Україні»).

Такі фотографії та архіви є візуальним втіленням приватної пам'яті, що разом утворюють спільну множину – пам'ять суспільну. Погляд на будь-яку стару фотографію завжди ризикує бути захопленим в процес підтвердження міфу про час, епоху або людину зображеному на ній. Але водночас, вернакулярна фотографія дозволяє піддавати ці міфи сумніву. Ця іманентна неоднорідність, непевність історії, що пишеться з джерел індивідуального, ненормованого, має змогу дегероїзувати або навпаки, означити героїв свого часу.

Архів Ісера Купермана / автори-упорядники М. Горбацький, В. Милосердов. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2021. – 56 с. : іл., портр. – (Серія «Родинна пам'ять. Фотоархіви єврейських сімей в Україні»).

Фотоархіви, що зібрані Центром, охоплюють період з кінця XIX до кінця XX століть. Більшу частину XX століття на території України та інших республік СРСР практика фотографування та розповсюдження фотографій суворо нормувалась державою: у публічному полі фотографія використовувалась виключно як частина пропагандистського інструментарію. З цієї причини майже відсутні документальні свідчення найважливіших подій історії цього періоду. Вернакулярна, а саме приватна фотографія була найменш регламентованою практикою у фотографічній культурі того часу. Що особливо важливо – вона є винятком з усього ряду зображень створюваних в СРСР – найменш спотвореним відображенням повсякденного життя. Таким чином, саме приватні фотографії, що знаходили своє місце в домашньому альбомі відкривають нам новий пласт візуальної історії, надає унікальну можливість подивитися на життя очима сучасників, а не офіційної хроніки.

Архів сім'ї Парматових / автори-упорядники М. Горбацький, В. Милосердов. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2021. – 72 с. : іл., портр. – (Серія «Родинна пам'ять. Фотоархіви єврейських сімей в Україні»).

Ця серія книг представляє фотографії з приватних архівів, які були зібрані дослідниками Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» в Україні та за кордоном, придбані у приватних колекціонерів або надані членами родин.

Світлини, що ми бачимо в сімейних, приватних фотоархівах, можуть бути віднесені до доволі загального терміну «вернакулярна фотографія», що в цьому випадку означає фотографії, які не є художніми за наміром чи функцією, а скоріш є прикладом фотографічної практики, що має побутовий характер.

 

Архів Діни Пронічевої / автори-упорядники М. Горбацький, В. Милосердов. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2021. – 72 с. : іл., портр. – (Серія «Родинна пам'ять. Фотоархіви єврейських сімей в Україні»).

Такі фотографії та архіви є візуальним втіленням приватної пам'яті, що разом утворюють спільну множину – пам'ять суспільну. Погляд на будь-яку стару фотографію завжди ризикує бути захопленим в процес підтвердження міфу про час, епоху або людину зображеному на ній. Але водночас, вернакулярна фотографія дозволяє піддавати ці міфи сумніву. Ця іманентна неоднорідність, непевність історії, що пишеться з джерел індивідуального, ненормованого, має змогу дегероїзувати або навпаки, означити героїв свого часу.

Сімейні фотоархіви, на відміну від архівів фотографів чи установ, створюються стихійно, зображення часто складно атрибутувати, а інформація є фрагментарною або взагалі відсутня. Неминучою є вибірковість, адже лише деякі фотоархіви потрапляють до дослідників, а значна частина губиться та зникає з різних причин. Але все ж фрагменти прагнуть до створення багатоскладового цілого.

Вишеславський Г. Свідок Голокосту : худож. З. Толкачов. – Київ : Дух і Літера, 2022. – 240 с.: іл.

Уперше подано концептно монографічний погляд на художню творчість українського живописця і графіка Зіновія Толкачова (25.02.1903-30.08.1977), що значною мірою була пов'язана із висвітленням теми Голокосту під час Другої світової війни. Учень ВХУТЕМАСу, випускник графічного факультету Київського художнього інституту (1930), Толкачов брав участь у громадянській та німецько-радянській війнах, зокрема звільнюючи в'язнів концтаборів Майданек й Аушвіц (Освенцим). Зиновій Толкачов – автор живописної серії «Освенцим» (1967-1968), графічних серій «Окупанти» (1942), «Майданек» (1944), «Освенцим», «Квіти Освенциму», «Містечко» (1946), ілюстрацій до творів Л. Первомайського, Б. Брехта, Е. М. Ремарка, брав участь у конкурсі проектів монументу жертвам нацизму в Бабиному Яру (1965), виставках пам'яті Шолом-Алейхема (1939, 1966) та ін.

В книзі окреслено суспільно-політичні спонукання, висвітлено творчі засновки, та магістральні мистецькі особливості, що спричинили створення графічних серій Толкачова і визначають їхнє місце в світовій художній культурі, пов'язаної з темами насильницької смерті та перемогою над смертю засобами мистецтва. Містить біографічну канву, переліки основної літератури про художника, колекцій, де зберігаються твори Толкачова, та основних його виставок (до 2003 року).

Вілкерсон І. Каста. Витоки наших невдоволень / пер. з англ. Наталія Яцюк. – Київ : Лабораторія, 2022. – 32 с.

Наше походження, колір шкіри, національність і віросповідання часто визначають, до якого щаблю ієрархії потрапить кожен із нас. Лауреатка Пулітцерівської премії Ізабель Вілкерсон досліджує кастові системи США, Німеччини й Індії та проводить паралелі між ними. Вона доводить: касти  це штучне і вигідне лише верхівці суспільства політичне, соціальне та економічне розділення населення. І до сьогодні воно впливає на долі не тільки окремих людей, а й на цілі нації. Як нацисти планували винищення євреїв? Чим схожі раси і касти, але чому це не одне й те саме? Як приналежність до певної касти впливає на наше здоров'я і тривалість життя? Та чи можливо сьогодні побороти наявну нерівність, а разом з нею, і людську жорстокість, егоїзм та байдужість?

 

Елі В. Ніч. Світанок. День. / пер. з фр. В. Каденка, Є. Кононенко. – Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2021. – 288 с.

Байдужість Бога до людських страждань і смерті, зневіра людей та водночас їхні сподівання на гуманне до себе ставлення – наскрізна тема творів лауреата Нобелівської премії, письменника Елі Візеля. Він писав: «Тиша Біркенау – це інша тиша, не схожа на жодну. В ній крики, придушений шепіт молитви тисяч людських істот, приречених зникнути в темряві безіменності, це безкрайній попіл і прах. Мовчання людяності в хорі нелюдів. Мертва тиша в хорі смерті. Вічне мовчання під небесами, що згасають». Книги Елі Візеля стали свідченнями про одну з найстрашніших трагедій XX століття – Голокост.

Ми хотіли жити... Свідчення і документи. Книга 1. ред.-упоряд. Борис Забарко. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр». – 2021. – 432 с.

У книзі зібрані спогади колишніх в'язнів нацистських концтаборів і гетто, людей, які пережили небачену в історії Катастрофу.

Це – документальні свідчення про долю українського єврейства в роки Другої світової війни, про відносини між євреями і неєвреями — байдужими спостерігачами, колаборантами і благородними та сміливими людьми, завдяки яким вижили герої книги. Ці спогади — не тільки частинки пам'яті народу, вони мають наукове і виховне значення як пам'ять історії.

Ми хотіли жити... Свідчення і документи. Книга 2. Редактор-упорядник Б. Забарко. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр». – 2021. – 576 с.

У книзі зібрані спогади колишніх в'язнів нацистських концтаборів і гетто, людей, які пережили небачену в історії Катастрофу.

Це – документальні свідчення про долю українського єврейства в роки Другої світової війни, про відносини між євреями і неєвреями – байдужими спостерігачами, колаборантами і благородними та сміливими людьми, завдяки яким вижили герої книги. Ці спогади – не тільки частинки пам'яті народу, вони мають наукове і виховне значення як пам'ять історії.

Праведники народів світу. Україна / упоряд. Інна Іоффе, Олександр Євсюков. – Київ : Наш Формат. 2021. – 392 с.

Книга «Праведники народів світу. Україна» створена для увічнення пам'яті про шість мільйонів жертв Ґолокосту і зокрема про півтора мільйона євреїв, страчених на території сучасної України. Трагедія Голокосту у книзі розкривається через історії порятунку євреїв, повні драматизму і пов'язані з безпосередньою небезпекою для життя тих. хто наважувався цю допомогу надавати – Праведників народів світу.

Пам’ять про Голокост. Каталог пам’ятників жертвам геноциду на території України / О. Січова. – Київ : Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», 2019. – 256 с.

Сьогодні в Україні нема єдиного реєстру пам'ятників, присвячених жертвам Голокосту. Це означає не тільки, що ми не володіємо вичерпною інформацією про їх кількість, розташування та стан, а й те, що принаймні частина з них не захищена законом. Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» завжди тримає в полі зору питання оптимізації своїх ресурсів і використання їх для потреб українського суспільства щодо пам'яті про Голокост.

Це видання є нашою першою відповіддю на ситуацію довкола пам’ятників жертвам одного з найбільших злочинів проти людства, що відбувався також і на українській землі. Водночас книга є спробою осмислити історію меморіалізаційних практик на території України від перших спроб вшанувати жертв Голокосту до наших днів; від монументів, встановлених за участі державних структур, до приватних ініціатив у найвіддаленіших українських регіонах. Усі ці історії важливі та цікаві нам. Питання, хто та як боровся за збереження пам’яті, мають для нас неабияке значення. Відповідь на них допомагає зрозуміти місце та роль нашої інституції у цьому процесі.

Сталіндорфський район: документи й матеріали / уклад. Альберт Венгер. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр». – 2021. – 340 с.: іл.

Видання висвітлює історію Сталіндорфського єврейського національного району. Метою книги є введення до наукового обігу документів і матеріалів, що розкривають окремі сюжети з історії району 1930-1940-х рр. Видання буде корисне як для істориків, так і для широкого читацького загалу.

Хроніка Голокосту / уклад. А.О. Руккас, С. Л. Гуменний. – Київ : 7 БЦ, 2021. – 378 с.

Книга «Хроніка Голокосту» – це хронологічно-історичне дослідження Голокосту. Вона поділяється на три розділи. У першому розділі «Хроніка антиєврейських гонінь до Голокосту» виокремлено знакові події, що свідчать про антисемітизм, або упереджене ставлення до євреїв, від першої половини III ст. до н. е. до 1939 року. Другий розділ «Хроніка Голокосту (1933-1945)» містить календаризований виклад подій власне Голокосту, які розгорталися в часі приходу націонал-соціалістичної партії до влади в Німеччині, окупації суверенної Австрійської республіки внаслідок політики «умиротворення агресора». Інформація цього розділу територіально охоплює простір Західної та Центрально-Східної Європи, частково атлантичне узбережжя США, Близький Схід та території, окуповані Японською імперією. Останній розділ «Хроніка антиєврейських гонінь, проявів антисемітизму після Голокосту» присвячено висвітленню вже післявоєнних погромів єврейського населення в містах Європи та Близького Сходу, запереченню Голокосту та заідеологізованості міжнародних відносин, історії сучасних країн світу.

 

 

 

 

Аушвіц: реальні історії про Голокост

 

27 січня 1945 року було звільнено один із найбільших нацистських концтаборів Аушвіц поблизу польського міста Освенцим, який об'єднував групу таборів: Аушвіц І (адміністративний центр), Аушвіц II (Біркенау, «табір смерті»), Аушвіц III (робочий табір). Встановити точні цифри загиблих у концтаборі неможливо. Сучасні історики збігаються у думці, що в Аушвіці було знищено від 1,1 до 1,6 мільйона людей, значну частину з яких становили євреї, 23 тисячі — цигани, 140—150 тисяч — поляки, а також французи, українці та інші громадяни країн Європи.

1947 року на території колишнього концентраційного табіру і табіру смерті Аушвіц-Біркенау був заснований музей, який занесено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На місці ліквідованих газових камер Біркенау споруджено меморіальний комплекс, що містить пам’ятні послання 20-ма мовами світу, зокрема й українською. У 1996 році уряд Німеччини оголосив 27 січня, день визволення Аушвіца, офіційним днем пам'яті жертв Голокосту. Резолюцією ООН 60/7 від 1 листопада 2005 року день 27 січня був оголошений Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту.

 

Лоренс Ріс «Аушвіц. “Остаточне рішення” нацистів» та «Голокост. Нова історія»

Лоренс Ріс (1957) — відомий британський історик, автор книжок на тему нацизму, Голокосту та Другої світової війни, креативний директор історичних програм на ВВС, колишній редактор циклу документальних передач «Timewatch», що здобув нагороду «Еммі». Він є автором книг, зокрема «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна» (2021), «Аушвіц. «Остаточне рішення» нацистів» (2022), «Голокост. Нова історія» (2022), «За лаштунками війни. Сталін, нацисти і Захід» (2022). Газета «The Times» назвала Лоренса Ріса «найвидатнішим британським продюсером документальних передач». У 2005 році йому було присвоєно ступінь почесного доктора наук Шеффілдського університету за «неоціненну роботу в історичній науці та телебаченні».

 

Ріс, Лоренс. Аушвіц. «Остаточне рішення» нацистів / Лоренс Ріс ; пер. з англ. Анастасії Цимбал. — 2-ге вид. — Київ : Лабораторія, 2023. — 360 с.

«Ніхто себе не знає», — стверджує один із героїв  дослідження Лоренса Ріса про Аушвіц-Беркенау. Це місце найбільшого масового вбивства в історії людства, яке до сьогодення не досліджене до кінця. Частина документів знищена, а факти про табір Аушвіц досі приховуються.

«Цю книжку читати нелегко, однак я переконаний, що вона важлива. І лише тому, що як показують опитування, більшість має дуже розмите уявлення про події, які насправді відбувалися в Аушвіці, а й тому, що, сподіваюсь, ця книжка відрізняється від попередніх видань на цю тему.

Це видання можна назвати своєрідним підсумком п’ятнадцяти років написання книжок та зйомок телепередач про нацистів. Це спроба продемонструвати, чому один з найжахливіших злочинів в історії найкраще зрозумілий через призму одного конкретного місця — Аушвіцу. На відміну від історії антисемітизму, в Аушвіцу є конкретний початок (перших польських ув’язнених привезли сюди 14 червня 1940 року), і, на відміну від історії геноциду, він має й конкретний кінець (табір було звільнено 27 січня 1945 року). Між цими двома датами розгорнулась складна історія, яка багато в чому віддзеркалювала хитросплетіння расової та етнічної політики нацистів.

Аушвіц не задумували як табір для знищення євреїв, «остаточне рішення» єврейського питання ніколи не було його єдиним завданням, хоча згодом стало основним призначенням табору. Він постійно змінювався фізично, часто у відповідь на успіхи або невдачі німецьких воєнних дій. Аушвіц через свою руйнівну діяльність фізично втілював фундаментальні цінності нацистської держави. 

Дослідження історії табору Аушвіц дає нам змогу не лише побачити нацистів «зсередини», воно дає нам можливість зрозуміти поведінку людей у чи не найекстремальніших умовах за всю історії. Завдяки цьому ми можемо багато чого дізнатися про себе самих…».

Лоренс Ріс зібрав понад 100 свідчень жертв табору, які вижили, та нацистів, які заговорили вперше. Ці інтерв’ю розкривають правду про внутрішню політику табору з неймовірними деталями — від методів масових вбивств і пліток, що ходили між охоронцями та в’язнями до публічного будинку та «Канади», де зберігали дорогоцінні речі та одяг засуджених на смерть. Лоренс Ріс глибоко аналізує нацистську політику «остаточного вирішення» єврейського питання, яке втілилося у «пеклі на землі» — Аушвіці. Історія табору в його інтерпретації стає повчальною притчею і застереженням для майбутніх поколінь про те, що зло поводиться дуже тихо, доки не спричиняє жаху вселенського розміру, як це було в Аушвіці-Беркенау.

 

Ріс, Лоренс. Голокост. Нова історія / Лоренс Ріс ; пер. з англ. Юлії Костюк. — Київ : Лабораторія, 2023. — 440 с.

Книжка Лоренса Ріса «Голокост. Нова історія» відповідає на два фундаментальні питання про Голокост: як і чому це сталося? Вона ґрунтується не лише на останніх наукових дослідженнях, а й на 25-річних опитуваннях очевидців — тих, хто вижив, і злочинців, які діяли під прикриттям ідеології. Лоренс Ріс проводить читача від найжахливіших часів Голокосту до останніх днів Третього Рейху. Він детально розглядає політику Гітлера та доводить, що єдиного рішення розпочати Голокост не було — один із найстрашніших злочинів в історії людства був спричинений маленькими кроками і рішеннями, які приймалися нацистами. І хоч найбільша відповідальність за усі жахи того періоду лежить на Гітлерові, автор переконує: винні усі, хто зміг це допустити.

«В очах нацистів злочин Фреди Вінеман був простий: вона народилася єврейкою. У травні 1944-го в Сент-Етьєні у Франції двадцятирічну дівчину заарештували колаборанти, які належали до парамілітарної міліції. разом з батьками і трьома братами спершу Фреду відправили в сумнозвісний транзитний табір у Дрансі на околицях Парижа, а потім — в Аушвіц-Біркенау на території окупованої нацистами Польщі

На початку червня 1944 року Фреду, її сім’ю і майже тисячу інших євреїв з Франції поїзд привіз залізничною гілкою прямо в табір, попід будинок охорони Біркенау… Поки Фреда з сім’єю стояли у зоні поруч з колією, яку називали «рампа» стався непередбачуваний поворот. В’язні зі спеціального загону, який називався «зондеркоманда», одягнуті в схожу на піжаму форму, гукали новоприбулим: «Віддайте дітей старшим жінкам» У результаті молода мама, віком десь за двадцять, вручила своє немовля матері Фреди.

На рампі євреям наказали вишикуватися у дві черги: чоловіки в одну, жінки з дітьми в іншу. Збентежена подіями Фреда стала в чергу для жінок разом з матір’ю, яка досі тримала немовля. Коли черга дійшла до них, лікар-есесівець — Фреда вірить, що то був доктор Менгеле — звелів її матері з дитиною йти направо. Фреду рушила за нею, але пригадує, що «Менгеле покликав мене назад…». Коли мати з немовлям відійшла, в іншій колоні черга дійшла до батька і трьох братів Фреди…

Тоді вони ще не знали, що тільки-но взяли участь у процесі селекції, під час якого лікарі сс за лічені секунди вирішували, котра людина поки що може залишитися в живих, а котра має померти відразу. Переважна більшість людей у цьому транспорті була відібрана для негайного вбивства в газових камерах Біркенау, зокрема мати Фреди разом із немовлям, яке було в неї на руках. Нацисти не бажали, щоби діти, старі чи хворі затримувалися в таборі, ніж на кілька годин. Фреду, її батька та трьох братів відібрали для роботи. Хоч нацисти прагнули врешті-решт знищити всіх євреїв, робота означала відкладення екзекуції…

Якщо говорити ширше, з яких причин нацисти вирішили знищити цілий окремий народ? Чому вони забирали мільйони чоловіків, жінок та дітей і душили газом, розстрілювали, морили голодом, забивали до смерті — убивали їх усіма можливими способами? Яке місце цього геноциду серед інших жахіть на совісті нацистів?... Голокост — це найбільш сумнозвісний злочин у світовій історії…».

 

Джеремі Дронфілд «Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц»

Джеремі Дронфілд — англійський письменник, біограф, історик. Народився в Уельсі, захистив докторську дисертацію з археології в Кембриджському університеті. Автор кількох художніх, історичних та науково-популярних книжок, перекладених багатьма мовами. Його дебютний роман The Locust Farm був номінований на премію Асоціації письменників детективного жанру імені Джона Крізі CWA New Blood Dagger.

 

Дронфілд, Джеремі. Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц / Джеремі Дронфілд ; пер. з англ. Роксани Шевчук. — Київ : Лабораторія, 2024. — 384 с.

«Це реальна історія. Кожну дійову особу, всі події, сюжетні повороти й дивовижні збіги взято з історичних джерел. Хотілося б, щоб тут не було нічого реального, щоб нічого із цього не трапилося — так це болісно й страхітливо. Проте воно відбулось і донині живе в пам’яті вцілілих.

Існує чимало історій про Голокост, але вони інакші. Розповідь про батька й сина, Густава та Фріца Кляйнманів, звісно ж, перегукується з ними, але не схожа на жодну. Украй мало євреїв пережили нацистські концентраційні табори від найперших масових арештів пізніх 1930-х до «Остаточного розв’язання» та, зрештою, визволення. Наскільки я знаю, ніхто з них не пройшов усі кола пекла разом, як батько та син, від початку до кінця, від життя під нацистською окупацією до Бухенвальда, Аушвіца, повстання в’язнів супроти СС, маршів смерті, Маутгаузена, Міттельбау-Дори, Берген-Бельзена — і повернувся додому живим. Принаймні ніхто не залишав письмових згадок про це. Не обійшлося без удачі й мужності, та саме любов і відданість один одному насправді допомогли Густаву й Фріцу вижити. «Хлопчик — моя найбільша радість, — писав батько у своєму таємному щоденнику, коли перебував у Бухенвальді. — Ми робимо один одного сильнішими. Ми нерозлучні. Одне ціле». За рік цей зв'язок зазнав одного з найбільших випробувань, коли Густава перевезли до Аушвіца, що майже дорівнювало смерті, Фріц вирішив знехтувати власною безпекою, щоб бути поряд із батьком.

Я вклав серце й душу в цю історію. Вона читається, мов роман. І хоч я однаковою мірою письменник та історик, мені не довелося нічого вигадувати чи прикрашати; навіть уривки діалогів цитовані або реконструйовані з першоджерел. За основу взято щоденник концентраційного табору, написаний Густавом Кляйманом між жовтнем 1939-го та липнем 1945 років, із доповненням з мемуарів та інтерв’ю Фріца в 1997-му…

Інтерв’ю з уцілілими членами родини дозволили отримати більше особистої інформації. Абсолютно вся історія — від життя у Відні в 1930-х до функціонування таборів, включно з персоналіями — підкріплена монументальним документальним дослідженням: свідченнями потерпілих, записами концентраційних таборів та іншими офіційними джерелами, які підтверджують кожну деталь, хай яка вона екстраординарна та неймовірна».

 

Тадеуш Боровський «У нас, в Аушвіці…»

Тадеуш Боровський — польський поет, критик і публіцист. Автор книги «Ми були в Освєнцімі» (1946), збірки оповідань «Прощання з Марією» (1947), збірки  памфлетів і фейлетонів «Оповідання з книжок і газет» (1949).

Народився 12 листопада 1922 року в Житомирі. Невдовзі його батька Станіслава вислали до Карелії. Ще за чотири роки у засланні — на Єнісеї — опинилася й мати Теофілія. Хлопця забрала до себе тітка з Мархлевська (нині селище Довбиш Баранівського району Житомирської області) 1932 року родина Станіслава Боровського оселилась у Варшаві.

У перші роки німецької окупації Тадеуш Боровський здобував освіту — спочатку в підпільному ліцеї, потім також у підпільному Університеті, де і познайомився з майбутньою дружиною. А також заробляв на прожиток у фірмі будматеріалів і писав вірші. Наприкінці лютого 1943 року — з різницею в один день — і Марія, і Тадеуш потрапили до рук гестапо. Наприкінці квітня вони з варшавської в’язниці «Пав’як» були доставлені до табірного комплексу Аушвіц-Біркенау.

Восени, важко перехворівши, Боровський з допомогою друзів улаштувався на роботу в лікарняний барак, а наступної весни закінчив санітарні курси в головному таборі Аушвіц-І. Під час навчання Тадеуш починає писати розлогі листи до нареченої. Зберегти їх в умовах Біркенау Марія, звісно, не змогла. Але, за її власним здивованим зізнанням, вони майже дослівно збереглися в пам’яті самого Тадеуша Боровського, а відтак дійшли й до читачів — об’єднані в оповіданні «У нас в Аушвіці…».

У серпні 1944 року, з початком поступової евакуації Аушвіца, Боровського перевели вглиб Німеччини, до малого табору під Даутмергеном. Ще за кілька місяців його перевели до Дахау. Потім було визволення й американський табір для переміщених осіб у Фрайманні. І нарешті — тимчасове проживання в Мюнхене. Там, у процесі роботи над колективною (з Янушем Сєдлєцьким та Кристином Ольшевським) збіркою «Ми були в Освєнцимі», і сформувався Боровський-прозаїк.

 

Боровський, Тадеуш У нас, в Аушвіці… / Тадеуш Боровський ; пер. з пол. Олександра Бойченко. — Чернівці : Книги—ХХХІ, 2014. — 272 с.

Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із якоюсь потойбічною — по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» — і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити… Так, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших і німців», а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами — на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.

«Усі ж ті, хто через флегмону, коросту і тиф, а також тому, що були надто худі, йшли до газової камери, просили санітарів (які пакували їх на крематорійні вантажівки) дивитися і пам’ятати. І розповісти правду про людину — тим, хто цієї правди не пізнав…».

Кароліна Сулєй Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті

*Кароліна Сулєй Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті [Текст] / Кароліна Сулєй ; переклад з пол. Андрія Савенця. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2025. – 424 с.

«Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах і таборах смерті» польської письменниці, журналістки та культурної антропологині Кароліни Сулєй – це унікальне дослідження, присвячене життю в концтаборах через призму одягу та особистих речей, які залишалися з людьми навіть у найжорстокіших умовах. Авторка розповідає про значення одягу для тих, хто був позбавлений гідності, людських прав і навіть свого імені, показує одяг як символ боротьби за власне «я». Ґрунтуючись на архівних матеріалах, інтерв’ю з тими, хто пережив табори, та історичних джерелах, Кароліна Сулєй піднімає тему людської гідності, ідентичності, тілесності та культури, а також взаємодії людей з матеріальними речами в над-звичайних обставинах. «Особисті речі» – це зворушливий і водночас глибокий погляд на історію, де одяг стає свідком страждань, боротьби і внутрішньої сили.

 

Фрідленд, Джонатан. Майстер утечі. Людина, яка втекла з Аушвіцу, щоб попередити світ 

*Фрідленд, Джонатан. Майстер утечі. Людина, яка втекла з Аушвіцу, щоб попередити світ / Джонатан Фрідленд; пер. з англ. Христини Радченко. – Київ : Книголав, 2024. – 448 с. – (Серія «Полиця бестселер»).

Автор бестселерів і журналіст Джонатан Фрідленд розповідає дивовижну біографічну історію Рудольфа Врби – талановитого «майстра втечі», який ще в підлітковому віці зрозумів, що різниця між правдою та брехнею може бути різницею між життям і смертю.

У квітні 1944 року Вальтер Розенберг (згодом змінив ім’я на Рудольф Врба) з товаришем стали одними з перших євреїв, яким вдалося втекти з Аушвіцу. Вони подолали надважкий шлях, щоб відкрити правду про табір смерті й дати перший детальний судовий звіт про Аушвіц, який зрештою дійшов до світових лідерів. Рудольф ризикнув життям, бо понад усе прагнув попередити інших євреїв Європи про долю, що їх чекає. Проте світ не був готовий до цієї правди, і лише одиниці прислухалися до застережень Врби. Він допоміг врятувати двісті тисяч євреїв, але ніколи не припиняв вірити, що їх могло бути значно більше.

Ітурбе А. Бібліотекарка з Аушвіцу

*Ітурбе А. Бібліотекарка з Аушвіцу / Антоніо Ітурбе ; пер. з ісп. І. Шевченко. – Xарків : Віват, 2023. – 496 с. – (Серія «Художня література»).

Аушвіц, 1943 рік. Чотирнадцятирічна єврейка Діта Аллерова опиняється в сімейному блоці табору смерті. Біль, бруд, голод та розпач – це місце наскрізь просякнуто горем та безвихіддю. Але свої шрами в’язні табору змогли перетворити на броню. Тут Діта зустрічає спортсмена Фреді Хірша й дізнається про підпільну бібліотеку, створену в’язнями. Діта отримує завдання: приховувати від нацистів 8 видань, які вдалося зберегти для навчання малечі. Якщо члени СС дізнаються про це, на кожного причетного чекає розправа. Але хіба страх здатний зламати волю приречених на смерть? Дівчинка Діта стає берегинею таборових книжок... Так починається історія її подвигу в царстві смерті. 

Клейтон, Мег Вейт. Останній потяг до Лондона

*Клейтон, Мег Вейт. Останній потяг до Лондона : роман І Меґ Вейт Клейтон; пер. з англ. Олени Оксенич. – Київ : Книголав, 2024. – 512 с. – (Серія «Полиця бестселер»).

Австрія, 1936 рік. Юний Штефан Нойман, хлопець із заможної єврейської сім'ї, який захоплюється драматургією і мріє стати письменником, заводить дружбу із Зофі-Геленою – розумною й проникливою дівчиною, талановитою у математиці. Підлітки спілкуються про театр і літературу, досліджують потаємні віденські підземелля, діляться творчими й науковими ідеями та мріють про великі звершення. Проте навіть не здогадуються, що у березні 1938 року, після аншлюсу Австрії нацистською Німеччиною, майбутнє їх та їхніх рідних опиниться під загрозою. Надія на порятунок з'явиться завдяки жінці, яка організовує вивезення дітей із окупованих нацистами територій до безпечних країн. Але чи вдасться цю надію втілити?.. «Останній потяг до Лондона» - художній роман, написаний на основі відомостей про справжню програму «Кіндертранспорт», яку очолювала Гертруда Вейсмюллер-Меєр, активістка голландського руху опору. За час своєї діяльності жінка змогла вивезти близько десяти тисяч єврейських дітей. Діти називали її «тітонька Трюйс».

Еґер, Едіт Іва Вибір: прийняти можливе

Еґер, Едіт Іва Вибір: прийняти можливе / пер. з англ. Христина Радченко. – Київ: Книголав, 2025. – 400 с. – (Серія «Полиця бестселер»).

У1945 році, звільняючи концтабір, американські військові знайшли в гущі трупів ще зовсім юну Едіт ледь живою. На її долю випало чимало нелюдських випробувань: її батьків та родичів вбили в Аушвіці, а сама вона разом із сестрою змушена була пережити не один табір та марш смерті. Сьогодні, у дев’яносто років, Едіт - відома психотерапевтка та спікерка, що спеціалізується на лікуванні пацієнтів, які страждають на посттравматичні розлади. Історією власного життя та на професійній практиці авторка демонструє, як звільнення від травм, горя і страху стає можливим, коли ми стикаємося зі своїми стражданнями й робимо вибір на користь зцілення. «Вибір» - це більше, ніж просто мемуари. Це дослідження того, як нас можуть ув'язнити власні страхи, травми та відчуття провини і як нам у такій ситуації знайти ключ до свободи.

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

* Книги отримані в рамках Обласної цілової програми «Культура Одещини. 2025 - 2027 роки» та в рамках пілотного проєкту «Бібліотеки як простір психосоціальної підтримки», який реалізовувався UNESCO Ukraine спільно з Міністерством культури та стратегічних комунікацій України за фінансової підтримки Японії у співпраці з Координаційним центром з психічного здоров’я Кабінету Міністрів України .

Без права на забуття: 5 книг до Міжнародного дня визволення в’язнів нацистських концтаборів

 

11 квітня, згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, відзначається Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Саме в цей день 1945 року останній в’язень найбільшого концентраційного табору Бухенвальд вийшов із його воріт з сумно відомим написом «Jedem das Seine» — «Кожному своє»… За час існування табору через нього пройшло понад 250 тисяч осіб різних національностей, з них понад 55 тисяч було закатовано. Аушвіц, Дахау, Треблінка, Равенсбрюк, Собібор… Це найтрагічніша сторінка Другої Світової війни, яка принесла біль і страждання та понад 60 мільйонів людських втрат…

 

Вінфрід Ґеорг Зебальд «Аустерліц»

Роман «Аустерліц» німецького письменника та літературного критика Вінфріда Ґеорга Зебальда (1944—2001) вийшов друком у 2001 році, незадовго до трагічної смерті автора внаслідок автомобільної аварії. Роман «Аустерліц», який багато критиків називають найвизначнішим німецькомовним романом ХХІ століття, був відзначений численними нагородами, серед яких National Book Critics Award (США, 2001), Salon Book Award (Великобританія, 2002), Independent Foreign Fiction Prize та Jewish Quarterly Wingate Literary Prize. «Аустерліц» перекладено понад 20 мовами світу, і він увійшов до канону найновішої німецької літератури.

 

Зебальд В. Ґ. Аустерліц / В. Г. Зебальд ; пер. з нім.  Романа Осадчука. — Київ : Комубук, 2020. — 336 с.

Цей роман або ж «прозову книжку невизначеного жанру», як називав його сам Вінфрід Ґеорг Зебальд, вирізняє не лише незвичний, лабіринтоподібний сюжет, який автор вибудовує з ретельністю павука, що плете свою павутину, а й особлива поетичність мови, яка перетворює цей твір на довжелезний вірш про пошуки втраченого дитинства.

Неназваний оповідач знову й знов зустрічає залюбленого в європейські ландшафти та архітектуру загадкового самітника Жака Аустерліца, який розповідає йому про свої багатолітні намагання розкрити таємницю власного походження. Ці пошуки ведуть його ледь не через усю Європу й спонукають відвідати різноманітні «місця пам’яті» найновішої німецької та європейської історії — з Антверпена до Лондона, з Парижа до Марієнбада, а з Праги до концентраційного табору «Терезієнштадт». І це лише зовнішній, сюжетний контур роману, насиченого історичними екскурсами, поетичними спостереженнями та меланхолійними розмірковуваннями про (не)обжитість простору й проминання часу, з якими людина змушена давати собі раду.

На початку роману головний герой розмірковує про історію фортифікаційних споруд у Європі. Він говорить про те, що з кожним новим етапом фортеці ставали все досконалішими, мури — все товщими, оборонні тактики — все вигадливішими, але врешті всі ці зусилля з раціоналізації та вдосконалення захлинулися в абсурді гігантоманії. Лячним безглуздям віє від бельгійської фортеці Бріндонк, яка здається оповідачеві велетенським панцирем потворного ракоподібного. Ще до завершення будівництва ця фортеця втратила своє первинне оборонне значення, з часом була перетворена на в'язницю, і тепер є похмурим свідченням минулих часів. Дивним чином, той самий Аустерліц, який ділився архітектурними міркуваннями з оповідачем роману, довго не помічав, що й сам створив довкола себе своєрідну ментальну фортецю чи радше захисний панцир, яким оберігав свою свідомість від спогадів про власне минуле.

Спершу здається, що Аустерліц нічого не знає про своє травматичне минуле, адже спогади дитинства витіснені ним у недосяжні закутки пам'яті. За його словами, він сам мав дуже мало досвіду пригадування, і йому постійно доводилося докладати зусиль, щоб, по змозі, взагалі ні про що не згадувати. Порожнечу в пам'яті Аустерліц намагався заповнити якомога детальнішими фаховими знаннями, якими він постійно вражає свого співбесідника, оповідача роману.

Проте ця тактика відмежування від власного минулого врешті дала збій, призвівши до гострої психічної кризи: «Ця самоцензура власних думок, це постійне відкидання будь-якого спогаду, що був готовий виринути на поверхню, вимагали від мене, провадив далі Аустерліц, щораз більших зусиль і врешті неминуче призвели до майже повного паралічу моєї здатності говорити, до знищення всіх моїх записів та нотаток, до безкінечних блукань нічним Лондоном та до галюцинацій, що навідували мене дедалі частіше, аж поки влітку 1992 року все це закінчилося нервовим зривом». Тож не дивно, що переживши кризу й врешті з'ясувавши правду про своє дитинство, Аустерліц шукає людину, якій він міг би звіритися. Адже свідчення стає справжнім лише тоді, коли воно висловлене іншому. Саме тому навіть після паузи у два десятиліття Аустерліц радий розповісти свою історію оповідачеві роману.

 

Марта Холл Келлі «Бузкові дівчата»

Американська журналістка Марта Холл Келлі була зачарована історією, яку їй розповіла співробітниця резиденції Кароліни Феррідей у Коннектикуті про цю дивовижну жінку, яка допомогла п’ятдесяти польським жінкам, відомим як «Кролики», що вижили у концтаборі Равенсбрюк. У пошуках правдивої історії Марта провела довгі часи у трьох архівах Кароліни Феррідей — в штаті Коннектикут, Вашингтоні та Нантері у Франції. Так з’явився роман «Бузкові дівчата» Марти Холл Келлі, який протягом 10 тижнів залишався у списку бестселерів Publishers Weekly і увійшов у список кращих книжок 2016 року. Goodreads відзначив «Бузкові дівчата» як найкращий історичний роман 2016 року, а журнал ELLE нагородив відзнакою «Читацький приз — 2016».

 

Келлі Марта Холл. Бузкові дівчата : роман / Марта Холл Келлі ; пер. з англ. В. Горбатько. — Київ : Нора-Друк, 2017. — 544 с. — (Серія «Читацький клуб»).

Сюжет книги ґрунтується на достовірних подіях, а героїні роману Кароліна Феррідей та Герта Оберхойзер — реальні люди. Кароліна Феррідей працює у Французькому консульстві у Нью-Йорку. Але її життя кардинально змінюється, коли гітлерівська армія вторгається до Польщі у вересні 1939 року, а невдовзі у 1940 році окуповує Францію.

Польська дівчина Кася Кужмерик розуміє, що її безтурботна молодість закінчилася, коли, після окупації Польщі нацистами, починає виконувати доручення підпільного руху опору. У напруженій атмосфері один хибний крок може мати згубні наслідки. Кася Кужмерик і її сестра Сюзана потрапили в концтабір Равенсбрюк, який був у гітлерівський Німеччині єдиним суто жіночим концтабором, життя арештантки залежало від її стосунків з іншими жінками.

Для амбітної молодої німецької лікарки Герти Оберхойзер оголошення про роботу у жіночому таборі Равенсбрюк здається квитком у нові професійні сфери. Але вона опиняється в пастці нацистського концтабору і стає однією з лікарів-злочинців, що робили досліди над живими людьми. Життя Кароліни Феррідей, Кася Кужмерик та Герти Оберхойзер неймовірним чином перетинається. Їхні історії розгортаються на різних континентах: від Нью-Йорка до Парижа, Німеччини та Польщі. Кароліна і Кася прагнуть відновити справедливість для тих, кого історія забула. І навіть сімдесят років по тому колишні в’язні називають своїх подруг по нещастю «сестрами».

 

Лідія Осталовська «Акварелі»

Випускниця Варшавського університету і журналістка «Ґазети Виборчої» Лідія Осталовська завжди пише про тих, кому в цьому світі найважче: про національні меншини, про жінок, про субкультурну молодь та інших аутсайдерів і марґіналів. «Акварелі» — це розповідь про один із найменш досліджених ґеноцидів періоду Другої світової війни, жертвами якого були європейські роми. Водночас це історія дивовижного життя чеської єврейки Діни Ґотлібової.

 

Осталовська, Лідія. Акварелі / Лідія Осталовська ; Переклав з польської Андрій Любка ; редактор Олександр Бойченко. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2014. — 192 с.

Діна мріє стати художницею, вчиться малювати, перед Другою світовою війною дивиться культовий мультфільм Волта Діснея про Білосніжку, потім потрапляє в Аушвіц, де їй наказують доглядати за дітьми. Щоб їх розважити, дівчина малює на стіні барака Білосніжку й гномів. Малюнки бачить демонічний доктор Менгеле, який в концтаборі ставить досліди на циганах, йому для дисертації якраз потрібен ілюстративний матеріал. Зокрема — портрети дослідних. Діна погоджується їх малювати.

«Сива жінка, дорослий чоловік, хлопчик… Із картин вони зазвичай не дивляться нам в очі, не можна відповісти на їхній погляд. Жодного контакту чи затягування глядача у внутрішній світ людини на портреті. А це важливо. Мистецтво портрета розцвіло в епоху Відродження, його творці прийняли гуманістичне припущення, що вираз обличчя віддзеркалює душу. Обличчя циган — мертві. Вони сиділи перед Діною на табуретах. У розповідях немає згадок про жоден стілець для моделей, але мистецтвознавці можуть це сьогодні прочитати з картин. Цигани представлені там, як на оголошеннях про розшук…

Йозеф Менгеле використав художницький талант Дини, щоб отримати фотографічну точність. Перевірене рішення, бо акварель — це не тільки туманні, розмиті пейзажі. Перед тим, як уперше відтворено картинку на світлочутливій емульсії, природознавці, географи й антропологи, вирушаючи в експедиції, пакували з собою в багаж легку дерев’яну скриньку. Акварельні фарби, папір, пензлі з волосся борсука, олівці, ножі для розрізання паперу, ємкості для води. Олійні фарби непридатні для документації, бо занадто довго сохнуть. З акварелями дешевше й простіше...».

Після звільнення в житті Діни буде шлюб із мільйонером, вілла з басейном у Голівуді і слава. Але до останнього дня Діна боротиметься, щоб повернути собі намальовані нею акварелі. Та це не просто твори мистецтва, це речові докази злочину — винищення ромів під час Другої світової війни. Разом зі справжнім трилером — біографією Діни — читач отримує й чимало інформації про, можливо, найзагадковіший народ Європи та його історію, вірування й культуру.  Це одна з книжок, які запам’ятовуються на все життя.

 

Гізер Морріс «Татуювальник Аушвіцу»

Гізер Морріс протягом кількох років, працюючі у великій державній лікарні в Мельбурні, вчилася й писала п’єси, одна з яких отримала нагороду від Американської кіноакадемії. У 2003 році Гізер Морріс познайомили з літним паном, у якого «була історія варта того, щоб її розповісти». День коли вона познайомилася з Лалі Соколовим, змінив життя їх обох. Їхня дружба міцніла, і Лалі зважився ступити на шлях самоаналізу, звіряючи їй найпотаємніші подробиці свого життя під час Голокосту. Спочатку Гізер написала історію Лалі у формі сценарію, який був високо поцінований на міжнародних конкурсах, а згодом перетворила його на свій дебютний роман «Татуювальник Аушвіцу».

 

Морріс, Гізер. Татуювальник Аушвіцу / Гізер Морріс ; пер. з англ. Ольги Захарченко. — Київ : КНИГОЛАВ, 2018. — 240 с. — (Серія «Полиця бестселер»).

Роман австралійської письменниці Гізер Морріс «Татуювальник Аушвіцу» про силу кохання, віри й внутрішнього спротиву, завдяки яким можна пройти крізь найтяжчі випробування. Книжку написано на основі реальних подій. У 1942 році у концентраційному таборі «Аушвіц» зустріли одне одного Лалі Соколов та Гіта Фурман. У неї стерлося татуювання з порядковим номером, він мав набити новий… Це було кохання з першого погляду. Молодим людям судилося пережити страшні випробування, розлуку й омріяне возз’єднання, яке переросло у 56 років щасливого подружнього життя.

«Лалі намагається не підводити погляд. Бере простягнутий йому папірець. Він має перенести ці п’ять цифр на руку дівчинці., яка його тримає. На руці вже є номер, та він збляк. Лалі натискає голкою на її ліве передпліччя, вибиваючи цифру «3», стараючись, щоб було не дуже боляче. Виступає кров. Але голка увійшла не досить глибоко, і йому доводиться натискати знову. Дівчина навіть не здригається, хоч Лалі й знає, що робить їй боляче. Їх попередили: нічого не казати, нічого не робити. Він прибирає кров і втирає в рану зелене чорнило…

Одна справа — наносити татуювання на руки чоловікам, а ось нівечити тіла юних дівчат — це просто жах. Звівши очі, Лалі бачить чоловіка в білому халаті, який повільно йде вздовж ряду дівчат. Раз у раз він зупиняється і оглядає обличчя й тіла нажаханих молодих жінок. Нарешті підходить до Лалі. Поки той якомога обережніше тримає руку дівчини, чоловік хапає її за обличчя і повертає його туди й суди. Лалі дивиться в перелякані очі. Її губи ворушаться, вона збирається щось сказати. Лалі міцно стискає її руку, щоб зупинити. Вона дивиться на нього, і він чутно шепоче: «Тсс». Чоловік у білому халаті відпускає її обличчя і йде геть.

Молодець, — шепоче Лалі, збираючись нанести останні чотири цифри: «4902». Закінчивши, він затримує її руку у своїй на мить довше, ніж треба, знову зазираючи в її очі. Видушує ледь помітну усмішку. У відповідь вона всміхається ще непомітніше. Та її очі сяють. Він задивляється в них, і серце його враз обривається, а потім починає колотитися з такою силою, що мало не вискакує з грудей. Він дивиться вниз, на землю, і та кудись пливе під ногами. А йому вже простягають інший папірець… Лалі знову підводить погляд, та її вже нема…».

 

Джон Бойн «Хлопчик у смугастій піжамі»

Джон Бойн (1971) — ірландський письменник, лауреат численних літературних премій. Автор десяти романів для дорослих і п'яти романів для дітей, а також двох збірок оповідань. Його книги перекладені більше ніж 51-ю мовою. Один із найвідоміших романів Бойна — «Хлопчик у смугастій піжамі» (2006).  Роман отримав дві премії Irish Book Awards, премію Bisto Book of the Year і був призером декількох міжнародних нагород. Крім того, роман 80 тижнів очолював список бестселерів Ірландії та New York Times Bestseller List.

Бойн, Джон. Хлопчик у смугастій піжамі : роман / Джон Бойн ; пер. з англ. Віктора Шовкуна. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. — 192 с.

Дев’ятирічний Бруно разом із сім'єю переїжджає зі свого комфортабельного будинку в Берліні до нового дому у загадковому місці Геть-Звідси, де його батька призначають комендантом концтабору. Випадково він знайомиться з єврейським хлопчиком Шмулем, маленьким в’язнем. «Прогулянка понад загорожею з колючого дроту забрала в Бруно набагато більше часу, ніж він сподівався. Він ішов і йшов, коли озирався назад, будинок, у якому він жив, став меншим і меншим, аж поки зник із поля зору остаточно. Протягом усього цього часу він не бачив нікого поблизу загорожі; не знайшов він і дверей, які дозволяли б йому ввійти всередину, і він почав упадати в розпач, що його дослідницька експедиція завершиться нічим. І справді, хоч колючий дріт тягнувся далі, ніж бачили його очі, хатини, будівлі та стовпи диму залишилися далеко позаду, і дротяна загорожа, схоже, відокремлювала його лише від відкритого простору.

Ідучи вже годину, він почав відчувати невеличкий голод. Він подумав, що на перший день йому вистачить досліджень, і мабуть, час повернутися. А проте саме в цю мить маленька точка з’явилася в далині, й Бруно пригадав книжку, яку прочитав, — там чоловік заблукав в пустелі, оскільки ж не мав ані їжі, ані води, то протягом кількох днів він уявляв, що бачить чудові ресторани й величезні водограї, та коли спробував поїсти з них або попити, то вони перетворювалися на ніщо, на купки піску. Бруно подумав, а чи не те саме відбувається тепер з нім.

Та поки він про це думав, ноги несли його крок за кроком ближче й ближче до точки на відстані, яка з часом перетворилася на пляму, потім на кляксу, й зрештою стала виказувати все ознаки перетворення на силует. А коли Бруно підійшов іще ближче, то побачив, що перед ним не точка, не пляма, не клякса й не силует, а людина. Насправді то був хлопчик… Він був у такій самій смугастій піжамі, яку носили люди по той бік огорожі, і смугастій шапочці на голові… На руці він мав пов’язку із зіркою…».

Так вперше зустрілися Бруно і Шмуль. Між ними зароджується справжня дружба, яку, однак, розділяє колючий дріт. «Бруно хотів обняти Шмуля, аби дати йому відчути, як сильно він його любить і скільки мав утіхи, розмовляючи з ним протягом минулого року…». Але до чого можуть призвести різні погляди на світ, дивна логіка дорослих, а також сила долі й божевілля випадку? Про це і навіть більше розповідає дивовижна книжка «Хлопчик у смугастій піжамі».

 

 

Хлопчик у смугастій піжамі

Жанр — драма

Режисер — Марк Герман

Рік — 2008

Фільм за однойменним романом Джона Бойна. Історія, що відбувається під час Другої світової війни і показана крізь очі безневинного і нічого не підозрюючого про події, що відбуваються, Бруно, восьмирічного сина коменданта концентраційного табору. Після переїзду він випадково знайомиться із єврейським хлопчиком Шмулем, що живе з іншого боку огорожі табору, і вони стають друзями.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.