* * * 2020 * * * Рік Біблії * * * 2020 * * * Рік математики в Україні * * * 2020 * * * 180-річчя виходу першої поетичної збірки Т.Г. Шевченка «Кобзар» * * * 2020 * * *

неділя, 26 квітня 2020 р.

«Живе срібло» Миколи Зерова: до 130 річчя з дня народження


«Ім'я Миколи Зерова стало одним з символів тих висот, які може досягти українське слово…. Ще самі українці до повної міри не осягли, кого втратила Україна у далекому карельському урочищі Сандармох від кулі більшовицького ката Матвєєва», – так говорить про поета Вадим Джувага, харківський історик та журналіст.

Коротка біографія

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові серед восьми синів вчителя місцевої двокласної школи, яка знаходилась неподалеку.
Довгий час, за незрозумілою іронією долі, батьківська хата Зерових стояла на вулиці Дзержинського, чиї вірні учні вкоротили віку Миколі Зерову і добряче попсували крові всім іншим.
«Батько вчитель, потім – завідувач міською школою, нарешті – 1905 року – інспектор народних шкіл, мати – з дрібного землевласницького роду Яреськів – з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство», –  пише Зеров в автобіографії.
Молодші брати також виросли неабиякими особистостями. Дмитро став (вірніше, йому це дозволили) видатним ботаніком, академіком АН УРСР, який до кінця свого життя боявся навіть згадувати про братів. Молодший брат Михайло –  став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест.
Вчився Микола у Зіньківській школі на центральній, Полтавській вулиці, а його однокласниками був Павло Губенко (гуморист Остап Вишня).
Далі Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903-—1908). Відтак - студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.
З 1914 року Зеров - викладач історії в Златопільській чоловічої, а з жовтня 1916 року – і в жіночої гімназії.
На початок революційних подій 1917 року Зеров – вчитель латини в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.
У 1918-1920 роках він викладає українознавство в Архітектурному інституті, проте з приходом більшовиків та денікінців переходить до бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року).
З осені 1923 року – професор Київського інституту народної освіти.
Початок літературної діяльності
Перші статті та рецензії Миколи Зерова виходять в 1912 році друком в журналі «Світло» та газеті «Рада».
З початку 20- років Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола художника Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.
1920 року Микола Зеров одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову працю; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.


Софія, Котик і Микола Зерови. Початок 1930-х

Центром української літератури в голодні повоєнні роки стає невеличке містечко Баришівка, що під Києвом. Саме сюди Миколу Зерова за рекомендацією поета Юрія Клена запросили на роботу в соціально-економічну школу. Там Зеров з товаришами (Павло Пилипович, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара) працюють близько трьох років.
У Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.
З жовтня 1923 року Микола Зеров стає професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет), одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.
Слід сказати, що про лекції Зерова серед студентів ходили легенди.
І в тому ж 1923 році, голосно заявивши про себе - друзі Зерова по Баришівці – українські поети-неокласики з’їжаються до Києва.


Пошук української національної літературної традиції

Перша збірка віршів Зерова «Камена» виходить друком в 1924 році. До неї входить і перекладний розділ. Автор виправдовував перед сучасниками за це потребою розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи свої сонети «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії.
Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Поетові багато закидали, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем.








Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.
1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала три роки. Зеров-вже критик підтримував позицію Хвильового, атмосферу здорової літературної конкуренції.
«Ми хочемо, – наголошував він, – такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми – повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, – а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».






Початок гонінь літераторів. Трагедія неокласиків

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила "неокласиків" в антипролетарських настроях.
Пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків», що фактично означало заборону літературної та критичної діяльності Зерова.
Для нього лишалася тільки один напрямок – історико-літературні студії.
Він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Од Куліша до Винниченка» (1929).
На початку 1930 року «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками.
Постійна загроза арешту, атмосфера погроз і цькування, самогубство Хвильового – стали драмою для Зерова.
Всі останні роки Зеров мовчав. Влада заборонила займатися творчою діяльністю, а з 1933-го стає небезпечним навіть мовчання. Влада від нього вимагала покаяння.
Переживши ще одну трагедію – смерть десятилітнього сина – Зеров переїжджає до Москви. Проте в ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його заарештували під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня відправили до Києва для слідства. Тут вченого, поета і перекладача фантазери з НКВД звинуватили у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.
Спочатку, інкримінувавши літератору керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією, Зерова засудили до 10-річного ув'язнення. Як насмішка звучало зізнання Зерова на суді: «С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору – в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского».
На Соловках, де відбували надумане більшовицьким режимом покарання українські поети – представники Червоного Ренесансу, за багатьма свідченнями, Микола Зеров завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. Рукопис цього перекладу пропав або знищений. Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.
9 жовтня 1937 року справа Зерова та інших поетів була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області.
Миколу Зерова було засуджено до розстрілу.
3 листопада 1937 року Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв, який має найбільший список знищених українців.
Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом з справжньою могилою сина Котика.




Творча спадщина Микола Зерова доступна онлайн:


Про видатного українського поета почитати та подивитися більше можна онлайн:

Підготувала Нагорнюк О.А., завідувачка відділу соціокультурної діяльності

четвер, 23 квітня 2020 р.

«Пам’ять, як вишневий цвіт…»: до 100 річчя від дня народження українського письменника Григорія Тютюнника

«Якщо хочеш бути письменником, готуй напальник для серця, щоб видержало й не розірвалося»
Григорій Тютюнник



Григорій Михайлович Тютюнник народився 23 квітня 1920 року в с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області. Старший брат письменника Григора Тютюнника. Григорії – брати по батькові. Григорій народжений від Ївги Федотівни Буденної, з якою батько не прожив і року, а Григір – від Ганни Михайлівни Сивокінь. Курйозну ситуацію з наявністю у батька двох синів Григоріїв Тютюнник-молодший пояснює у книзі спогадів «Коріння». Насправді старшого брата назвали Георгієм, але записувати ім’я послали діда. Той, випивши на радощах по дорозі, переплутав імена і записав онука Григорієм. Виявилася дідова помилка лише тоді, коли Георгію-Григорію вже було 16 років, а у сім’ї вже підростав молодший син, теж Григір.
Батько Михайло Васильович Тютюнник був освіченою людиною. Після розлучення з дружиною не полишав сина: допомагав, як міг, і багато чого навчив – скажімо, віршів Шевченка (сам знав напам’ять мало не всього «Кобзаря»).
До школи Григорій пішов рано – у шість років. Учився легко й добре, хоча бешкетник був неабиякий. До перших спроб віршування вдався, навчаючись у Зіньківській середній школі. Коли вперше надрукували (вірш "Комсомолець" у районній газеті "Більшовик Зіньківщини", 1937 р.), прибіг із газетою до батька, і «тато, радий, мов дитина, обережненько вирізав той віршик ножицями й на долонях поніс його через усю хату до комода».


У 1937 р. Михайла Васильовича Тютюнника заарештували. Так він і згинув без сліду десь у сталінських таборах.
У 1938 році Григорій вступив на філологічний факультет Харківського університету. Був членом літературної студії університету.
28 червня 1941 р. пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Влітку 1942 р. потрапив до полону; через рік втік із концентраційного табору і партизанив на Кіровоградщині. Поранений 29 грудня 1943 р., знову потрапив у полон, з якого втік у квітні 1944 р. і приєднався до партизанського з’єднання, що діяло на території Чехословаччини. Через важкі поранення був комісований. У квітні 1945 р. повернувся додому інвалідом війни 2-ї групи.
У 1946 р. закінчив Харківський університет і працював за призначенням учителем української мови і літератури у Львівському технікумі культосвіти, а згодом – у школі м. Кам’янка-Бузька.
Із 1950 р. почав писати прозу.
Він часто приїжджав у відпустку зі Львова до матері, допомагав їй, розпитував її про місцеві новини, а потім занотовував свої думки і враження. Тут він брав натхнення та писав свої твори. Вечорами любив слухати то журливих, то веселих пісень. А найбільше йому подобалась «Журавка».
Коли брати обоє приїжджали в Шилівку, то заводили довгі довірливі розмови про життя, мистецтво, літературу. Хати обох братів розташовані по різні боки річки Грунь. Тож з вечора Григорій з Григором проводжали один одного і ніяк не могли розлучитися – часом простоювали на мосту через Грунь аж до світання.
«Григорій дуже впливав на брата. Становлення Григора як особистості, як письменника – його заслуга. І те, що Григір перейшов на українську мову у творчості, – теж від брата. Григорій давав дуже влучні, мудрі поради» – згадувала дружина молодшого брата Григора. Григорій привчав Григора до сумлінного опрацювання кожної фрази, навіть ретельно правив перші спроби його пера, показуючи специфіку «чорної письменницької роботи», вимагав, аби слова були схожі на «алмази, з яких будуються красиві речі» (лист від 6 січня 1954 р.).




Перше опубліковане оповідання – «Мирон Розбийгора». Перша збірка новел «Зорані межі» (1951), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). У всіх творах письменника розповідається про життя українського села. Від 1956 р. – член Спілки письменників СРСР, співробітник журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»; завідуючий відділу прози, 1956-58 рр.), в якому було опубліковано першу частину роману «Вир» (1959). Через рік у видавництві «Радянський письменник» вийшла друком перша книга роману. Друга частина була видана вже по смерті автора – в 1962 р.
Переклав українською «Калину красную» Василя Шукшина.
Вже після смерті письменника побачила світ збірка поезій воєнного часу «Журавлині ключі» (1963) та незакінчений роман «Буг шумить» (1965).
Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору.
Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостроактуальні, так і вічні проблеми людського буття.
В романі показано вир життя українського села Троянівка на весні 1941 року та в роки Другої Світової війни. Герої роману – жителі села – Григорій і Оксен Гамалія, Дорош, Йонька Вихор, Гнат Рева, Тимко, Орися, Марко та багато ін. Всі вони різні за світоглядом, різні у них і долі. Одні губляться в цьому коловороті життєвого виру, інші - находять правду, живуть нею, не шкодують свого життя в боротьбі з гітлерівським загарбниками.
У Львівському національному літературно-меморіальному музеї імені Івана Франка зберігається рукописний екземпляр «Виру», забракований до друку секретарем спілчанської парторганізації редактором М. Тарнавським. Там не має жодної живої сторінки без перекреслень, без глумливих приписок на кшталт: “Та невже?.. Ха-ха!.. Ну й загнув!.. І як то виходить?..” Вірогідно в тексті першої частини були здійснені редакторські або цезурні скорочення, які стосувалися правдивого відтворення трагедії голодомору 1933 року та посилення тоталітарного режиму.
Тож навіть сьогодні не завадить сказати доброго слова Анатолію Дімарову, який довів роман до друкування у київському видавництві та врятував роман від надмірного цензурного втручання. Як з’ясувалося текст роману має три редакції. Остання була завершена за кілька днів до смерті письменника.
Григорій Михайлович носив у легенях над серцем 20-грамовий уламок німецького снаряда. Згодом уламок вийняли, але операцій робили аж три, дві з них невдало, на спині залишилася рана, яка не загоїлася до кінця життя. Страждав на задишку та біль у грудях, часом нестерпний. Завдяки Амосову, який його прооперував (третя операція) у київському військовому госпіталі, Григорій Михайлович прожив ще сім років.
Помер Григорій Тютюнник 29 серпня 1961 у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.





За роман «Вир» Григорій Тютюнник посмертно удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка у 1963 році.




Поет Микола Петренко згадує свого друга та земляка: «… я й досі вважаю його окрасою нашої письменницької організації, самозречливим трудівником, щедрого душею, багатою розумом. Я не збираюся когось принизити – але рівного йому я не знаю дотепер.
Він був високий і статний, от лиш обличчя, пошрамоване давньою хворобою, на перший погляд могло здатися відразним. Проте вже за кільканадцять хвилин спілкування ви не уявляєте собі симпатичнішої людини. Та ні, не те, щоб надто солодкої – Григорій бував різким і нетерпимим для декого, але це вже коли вимагалося засадами його розуміння честі і порядності».
Олесь Гончар назвав «Вир» першим поміж романів кінця 50-х – початку 60-х років.
Першим читачем його творів, порадником і другом була його дружина – Олена Федотівна Черненко. Вірною його пам’яті вона залишалася все своє життя. Саме завдяки О. Ф. Черненко були підготовлені до друку його неопубліковані за життя твори. Саме вона упорядкувала книгу спогадів про Григорія Тютюнника “Я єсьм”. В листі до Олексія Неживого (член НСПУ, письменник) в 2002 році з болем писала: “ Сорок п’ять людей сказали слово. Була книга в плані 1990, потім 1991 року, а потім – пропала у “Рад. письменнику ” – загубили! Ото Вам “рукописи не горять ” – згорів у мирний час…”
Також Олена Федорівна написала спогади про Григорія та Григора Тютюнників “Не зміліє пам’яті криниця” (2001 р.) та автобіографічну книжку “Зі скарбниці пам’яті: записки вчителя, новели” (2008 р.).
У 1983 режисер Станіслав Клименко зняв за романом письменника художній фільм “Вир”, автором літературного сценарію був Григір Тютюнник.


Твори Григорія Тютюнника

Тютюнник Г. Вир : роман / Григорій Тютюнник. – Режим доступу: https://ukrlit.net/lib/tutunik_grigoriy/1.html


Про життя та творчість Григорія Тютюнника





Підготувала Бурлак О.О., завідувач відділу періодичних видань