«Intermezzo»: 115 років від часу створення новели Михайла Коцюбинського

 

«Любов і краса — це ті діаманти, які він шліфував із непоказних камінчиків та заховував у вічний скарб нашої національної культури» (Володимир Гнатюк, літературознавець, етнограф, фольклорист)

 

Михайло Михайлович Коцюбинський — найоригінальніший український прозаїк, майстер психологічного аналізу, талановитий художник-новатор, блискучий новеліст. Він віртуозно володів художним словом і виробив свій яскравий самобутній стиль в український літературі на межі ХІХ і ХХ століть. Перу Михайла Коцюбинського належать філігранно написані повісті, оповідання, новели, які збагатили скарбницю української та світової літератури: «Fata Morgana», «Тіні забутих предків», «Він іде», «Сміх», «Подарунок на іменини», «На камені», «Цвіт яблуні»…

Шедевром стала новела «Intermezzo», створена митцем тонкого художнього смаку 1908 року під враженням сільської природи. «Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалося денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалася в нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну сіл, і хлюпав нею собі у лице… Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю… Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне…».

«Intermezzo» — в перекладі з італійської означає «перерва». Цей твір написаний у найдраматичніший момент особистого життя Михайла Коцюбинського. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпустку, як про рятувальну соломинку. А ще була одна з найпристрасніших сторінок у житті письменника — кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, його колеги у статистичному бюро. Листи Коцюбинського до коханої, видані у 1938 році, стали бібліографічною рідкістю. У певний час Коцюбинський навіть думав розлучитися з дружиною, але сімейний обов’язок переважив…

На той час збентеженість вкрай схвильованої душі, нервове напруження заважали письменнику сісти за роботу і написати хоча б рядок. У листі до Євгена Чикаленка від 20 січня 1908 року Михайло Коцюбинський писав: «Ваш лист зворушив мене, бо я ще раз побачив і зрозумів, як трудно живій людині працювати, з одного боку, серед байдужості, а з другого — серед розцвіту егоїзму, який готов все завалити, аби хоч з руїни збудувати собі пам’ятник. Ставши в останній рік ближче до реальної роботи серед інертного, здеморалізованого бездіяльністю українського суспільства, я теж зазнав чимало гірких хвилин і добре зрозумів, як тяжко тепер робити і як легко було колись говорити.

Сумно і соромно признатися, що вся робота, наприклад у нашій «Просвіті» лежить на моїй жінці та мені, але це факт. Я так запрацювався, так утомився, що не витримую далі і мушу вийти з ради т[оварист]ва. За два місяці я буду вільний — і тоді зможу щось робити для літератури. Останні оповідання свої я писав при дуже важких умовах: хорий, утомлений, прихапцем, не сплючи по ночах. І це мене мучить не тільки фізично, а й морально…».

Євген Харламович Чикаленко, меценат української культури, видавець і публіцист, запросив Михайла Коцюбинського на відпочинок до себе в маєток в селі Кононівці, що на початку ХХ століття входило до складу Полтавської губернії. Тепер це північний куток Черкащини. Коцюбинський сподівався відпочити серед природи та написати щось у сільській тиші. У листі до Віри Коцюбинської від 19 червня 1908 року Михайло Михайлович поділився своїми враженнями: «Тільки вчора під вечір приїхали ми вдвох з Є[вгеном] Х[арламповичем] у Канонівку… Не можна сказати, щоб тут було особливо гарно; степ, низьке місце, часто з болотами, лісу нема, купатися не можна, хоч малесенькі ставки є. При домі великий запушений парк, в якому стільки ворон, як у Святому, і так само по цілих днях кричать… Євгеній Харлампійовович дбає про мене, водить мене, показує своє хазяйство, але все ж буде краще, коли він поїде, бо йому менше буде клопоту, а я зможу взятися до роботи і до спочинку… Не знаю, як мені тут буде, а хотілось би поправитись, одужати і дещо зробити. Поки ще роздивлюся і скоро напишу тобі більш детально про своє життя і його умови…». А у листі від 26 червня — «Поки що я задоволений одпуском. Смутився трохи, що не можу писати, а тепер примирився, лучче зберу матеріали та поправлюсь, а потому зможу писати і вдома. Так полюбив зелені простори, сонце, що мені жалко години, проведеної у хаті…».

Перебування в Канонівці збагатило письменника численними враженнями, що й знайшло відбиття в новелі «Intermezzo». «Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо; чорніші крила.

На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду дали — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Та тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти. А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий, безостий колос б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

Врешті встаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю…».

«Intermezzo» починається посвятою: «Присвячую Кононівським полям» та переліком незвичайних дійових осіб: Моя утома, Ниви в червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города та Людське горе.

«Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу.

Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно.

Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?

Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.

А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем.

Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити.

Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри.

Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим.

Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так.

Цікавий я знати, як вони оте роблять?

Врешті таки підгледів.

Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно.

* * *

Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати. Що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигав на мене?

Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому…».

За кілька днів до від’їзду з Кононівки Михайло Коцюбинський починає писати «Intermezzo»: «… цілий ранок сидів на човні у болоті, серед комишів, робив студію, — повідомляє він дружині в листі від 9 липня 1908 року. І додає там же: «… близько був до природи, а безлюддя заспокоїло мої нерви». Повернувшись до Чернігова, письменник знову поринає у швидкоплинне напружене життя і продовжує працювати над «Intermezzo».  Очевидно, що ця робота, незважаючи на несприятливу обстановку, ще раз повертала його, але вже подумки, в той блаженний край, де серед чарівної природи пройшли незабутні дні його відпочинку.

«Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...».

 

Коцюбинський, Михайло. Збірка творів / Михайло Коцюбинський ; укладання та передмова к.ф.н. Наталії Левченко, рец. Наргіс Гафурова. — Харків : Прапор, 2008. — 336 с.

У книзі подано найвідоміші твори Михайла Коцюбинського, які є справжньою перлиною української літератури: «Цвіт яблуні», «Persona grata», «Коні не винні», «Intermezzo», «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»…  Автор змальовує найвищі людські почуття на тлі чудових українських краєвидів, у творах представлені і сміливі маленькі герої в різних життєвих ситуаціях, часом драматичних та химерних, і осмислюється любов до краси рідної землі, пафос життєствердження кохання на граничних зрізах між життям та смертю, філософія буття людей та їх псилогічний стан.

 

 

Література про життєвий та творчий шлях Михайла Коцюбинського

Коляда І. А. Михайло Коцюбинський / І. А. Коляда, О. Ю. Кирієнко ; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Київ : Укрвидавполіграфія, 2012. — 120 с.

Михайло Коцюбинський (1864–1913) був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. Блискучий новеліст, він серед перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Саме Коцюбинського Панас Мирний назвав «великим майстром рідного слова», що, як «будівничий, виводив свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей».

***

• Костенко М. О. Художня майстерність Михайла Коцюбинського / М. О. Костенко. — Київ : Рад. шк., 1969. — 272  с.

• Коцюбинський Михайло (1864—1913)  // Українські письменники : довідник. — Київ : Велес, 2013. — С. 136—142.

• Коцюбинський Михайло Михайлович (1864—1913) // Шаров І. Ф. 100 видатних імен України / Ігор Шаров.— Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1999. — 496 с.

• Коцюбинський М. Твори : в 7-ми т.  / Михайло Коцюбинський ; ред. кол. О. Є. Засенко (голова) та ін. — Т. 6. Листи (1905—1909). — Київ : Наукова думка, 1975. — 312 с. 

• Кузнецов Ю. Б. Поетика прози Михайла Коцюбинського / Ю. Б. Кузнецов. —  Київ : Наукова думка, 1989. — 272 с.

• Кузнецов Ю. Б. Слідами  феї Моргани :  вивчення творчості М. Коцюбинського в школі : посібник для вчителя / Ю. Б. Кузнецов, П. І. Орлик. — Київ : Рад. шк., 1990. — 208 с.

• Лазанська Т. І. Коцюбинський Михайло Михайлович (1864—1913)  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2008. —Т. 5 : Кон— Кю. — С. 249.

• Левченко, Наталія. Естетизація буття в творчості Михайла Коцюбинського // Коцюбинський, Михайло. Збірка творів / Михайло Коцюбинський ; укладання та передмова к.ф.н. Наталії Левченко, рец. Наргіс Гафурова. — Харків : Прапор, 2008. — С. 3—18.

• Михайло Коцюбинський (1864—1913)  // Історія української літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття : підручник / за ред. П. П. Хропка. — Київ : Вища школа, 1991. — С. 233—290.

• Поліщук Я. І ката, і героя він любив… : Михайло Коцюбинський : літературний портрет / Ярослав Поліщук. — Київ : ВЦ «Академія», 2010. — 304 с. — (Серія «Життя і слово»).

• Редінг, Барбара. Безумці : з історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксиної : роман / Барбара Редінг. — Київ : ВЦ «Академія, 2012. —184 с. — (Серія «Автографи часу»).

• Чопик, Ростислав. Михайло Коцюбинський. — Київ : АртЕк, 2001. — 64 с. — (УСЕ для школи).

 

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

«В неділю рано зілля копала»: 115 років від часу створення поетичної повісті Ольги Кобилянської

 

Українська література на межі ХІХ — ХХ століть — це творчий шлях видатних майстрів пера: Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Самійленка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Осипа Маковея, Леся Мартовича… Українська поезія, проза і драматургія новітнього часу сягнула вершин світового письменства.

Серед письменників цієї яскравої мистецької епохі одне з перших місць належить Ользі Юліанівні Кобилянській (1863—1942). Вона увійшла в історію української літератури як проникливий художник слова, глибокий знавець людської душі та тонкий майстер пейзажу. Її творча спадщина велика і різноманітна: поезії в прозі, новели, оповідання, повісті, романи. Історичне минуле і духовна культура буковинського краю були живими джерелами її натхнення.

Краса природи Карпат та її таємниці зачаровували юну дівчину. Так, у тринадцятирічному віці Ольга Кобилянська пише вірші німецькою мовою. У 1880 році написане перше німецькомовне оповідання «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», у 1883 році — «Воля чи доля». Потім були створені алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), оповідання «Вона вийшла заміж» (1886—1887).  З 1 листопада 1883 року Ольга Кобилянська почала записувати свої думки до щоденника, який був для неї розрадою, втіхою і смутком… Письменниця вела щоденника впродовж семи років, коли жила в Кимполунзі, Димці, Болехові. Цей унікальний документ є свідченням про життя та долю «царівни» української літератури.

У 1888 році Ольга Кобилянська почала писати німецькою мовою повість «Лореляй», яка у 1896 році була опублікована українською мовою під назвою «Царівна» та засвідчила непересічний талант авторки і провістила нове ім’я в історії української літератури. Саме завдяки цій повісті з Ольгою Кобилянською як письменницею знайомиться Леся Українка, яка прочитала рукопис й відтоді пильно стежила за її творами.

У 1891 році родина Кобилянських переїжджає до Чернівців — «серця Буковини», в якому Ольга Кобилянська житиме до кінця свого нелегкого життя. Для письменниці відкрився новий світ, широкий і багатий для творчої праці. Тут Кобилянська входить у коло прогресивної інтелігенції, глибше знайомиться з українським літературним життям. Читає літературні та мистецьки журнали, сучасні твори письменників, спілкується з цікавими людьми, що дає їй поштовх до нових творчих ідей.

У 1892 році вона пише працю «Рівноправність жінок», а у 1894 році друкує в журналі «Зоря» повість «Людина». Упродовж наступних років Ольга Кобилянська активно пише повісті та оповідання «Він і вона» (1895), «Що я люблю» (1896), а далі «Ніоба», «Некультурна», «Природа», «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні» та багато інших творів, в яких не тільки відтворила глибинні процеси соціального і суспільного буття, а й виробила модерну неоромантично-символистську стилістику з вражаючим імпресіоністичним розкриттям психічного стану людини.

Свідченням невгасаючої творчої активності Ольги Кобилянської стали її художні твори малої форми, написані в період між двома світовими війнами, які торкаються тем, зокрема антимілітаристської. Це особливий антивоєнний цикл, що його складають добре знані, не раз позитивно оцінені в літературознавстві твори: «Лист засудженого жовніра до своєї жінки» (1917), «Назустріч долі» (1917), «Юда» (1917), «Сниться» (1922), «Зійшов з розуму» (1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить…» (1927). У 1926—1929 роках у Харкові виходить дев’ятитомне зібрання творів письменниці.

У Чернівцях в будинку, де жила Ольга Кобилянська з 1925 року, у 1944 році відкрито єдиний в Україні літературно-меморіальний музей письменниці. В 1954 році її ім’я присвоєно Чернівецькому музично-драматичному театру, У 1973 році відкрито музей письменниці в селі Димка, де вона влітку відпочивала. 2006 року редакцією газети «Буковинське віче» та Готельним комплексом «Буковина» (м. Чернівці) заснована літературно-мистецька премія імені Ольги Кобилянської.

Повість «В неділю рано зілля копала» (1908)

У 1909 році в «Літературно-науковому віснику» було надруковано повість Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала», в основу якої покладено буковинський варіант народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». В автобіографії в листах «Про себе саму» Ольга Кобилянська писала «Болгарський письменник (на жаль, уже померший) на ім’я Петко Тодоров, що відвідував мене в році 1903 особисто, звернув мою увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Я застановилася над його висловленням переді мною думками й написала «В неділю рано зілля копала…». Особи — це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака — гуцула, а решту домалювала фантазія. Почування плили з власних грудей, чар природи робив своє, а думки укладалися самі з себе на папір. Пишучи це оповідання, я цілком не знала «Не ходи, Грицю, на вечорниці» Старицького. То, є, а я хоч бачила це на сцені, не відібрала глибшого враження з тієї п’єси: не знала, що це Старицького. Та зате самі слова пісні зробили своє. Леся Українка хотіла мою цю повість зладити на сцену, писала до мене в посліднім листі своїм про це. Між іншими, казала, що моє оповідання стоїть далеко вище своєю цінністю літературною й артистичною. Ходила особисто до М. Лисенка і просила о скомпонуванні музики до оповідання, котре хотіла сама на сцену переробити; та Лисенко не хотів, бо Старицький був його швагер — і не хотів йому моєю працею конкуренцію робити. Так писала мені Леся Українка…».

У квітні 1908 року повість «В неділю рано зілля копала» була закінчена і прийнята до друку. Твір розпочинається піснею «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», яка передає сюжетну колізію, навколо якої відбувається сама повість: дівоча помста за зраджене кохання. Повість співзвучна новітнім неоромантичним пошукам в світовій літературі початку ХХ століття, і поряд із «Лісовою піснею» Лесі Українки, «Тінями забутих предків» Михайла Коцюбинського є визначним надбанням української літератури.

Вибір Ольги Кобилянської, що впав саме на цю пісню, не випадковий. В народній пісні ліричне «я» завжди збігається з авторським. Виконуючи пісню, співак «перевтілюється» в ліричного героя, а почуття і настрій, відтворені в ній, засобом імпровізації пристосовує до своїх власних. «В неділю рано зілля копала» — це пристрасна пісня-балада, в якій письменниця виступає і творцем і виконавцем.

 

Ой не ходи, Грицю, на вечорниці,

Бо на вечорницях дівки чарівниці,

Солому палять і зілля варять,

Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять.

Тамта одная чорнобривая,

То чарівниця справедливая!

І чарівниця і зілля знає,

Тебе, Грицуню, заздрісне кохає!

В неділю рано зілля копала…

«Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в горах.

Мов у кітлі між горами, що здіймалися поважно вгору, ховалося доволі велике село.

Ліси тих гір — старі, непроглядні...

В ногах одної гори, названої Чабаниця, до котрої і тулилося наше село, бігла гучна ріка. Шумна і прудка, гонила розпінена почерез велике неповоротке каміння. Ріка та окружляє гору Чабаницю, неначеб хотіла її обіймити. Немов і до тієї-то ріки сходили з самого верху Чабаниці смереки густими рядками, одні по других. Низько в долині, вже над самою рікою, опинилися вони.

Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, і шуміли... Не як в долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій окремий лад.

Спокійно і тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі до сну, заливаючись притім смутком. Рівно і обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум і шум...

Тужливо рослося деревині по верхах.

Куди б і не глянули, все одне і те саме. Все море зелені, все одностайна колисанка, все на одно змінюється.

На он тій горі пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.

З тієї знов збігали, розіпнувши рамена, з розмахом вниз.

І так-то повсюди.

Хоч літом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайність. Все одна пісня, однаковий її ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум…)».

 

У неділю рано… (опера)

Композитор — Віталій Кирейко

Лібрето — Микола Зоценко

Рік — 1965

Опера на 4 дії українського композитора Віталія Кирейка, що була написана у 1965 році за однойменною повістю Ольги Кобилянської. Опера розкриває драматичні сторінки життя карпатських гуцулів на початку минулого століття, їхні сильні й щирі почуття, що зіткаються з суворими звичаями та традиціями буденного життя.

 

Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька

В неділю рано зілля копала

Жанр — драма

Режисер —  Олександр Самусенко

Рік — 2023

Сучасне сценічне прочитання однойменного твору Ольги Кобилянської, пристрасна драма з романтично-пригодницьким сюжетом, давніми віруваннями, трагічним фаталізмом й автентичними піснями.

***

Кобилянська О. Ю. Вибрані твори : повість, оповідання / упоряд., вступ. ст. Ю. Б. Кузнецова. — Київ : ІНТЕЛЕКТ-АРТ, 2008. — 432 с., іл. — (Класика української літератури).

До книги увійшли романтична, схожа на легенду, повість «В неділю рано зілля копала» та ряд оповідань. У повісті створено яскраві, глибоко психологічні образи, відображено старовинні звичаї гуцулів, незабутні картини карпатської природи. Великий інтерес становлять також оповідання про долю буковинського селянства кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Кобилянська О. Огрівай, сонце…: збірка малої прози : укр. та нім. мовами / Ольга Кобилянська ; упоряд., вступ. ст. та прим. Я. Б. Мельничук ; пер. нім. Н. П. Щербань. —Чернівці : Букрек, 2011. —400 с., іл.

До збірки «Огрівай, сонце…» увійшли як відомі («Юда», «Лист засудженого жовніра до своєї жінки»), так і малознані, а то і зовсім невідомі сучасному читачеві твори малої прози 1915 —1930-х років («Лісова мати», «Щира любов», «Путіфара» та інші), а також автентична публіцистика міжвоєнного часу, мемуари, літературна критика й деякі німецькомовні переклади.

 

Література про життєвий та творчий шлях Ольги Кобилянської

Вознюк В. А. Ольга Кобилянська / худож.-оформлювач О. М. Артеменко. — Київ : Укрвидавполіграфія, 2012. — 152 с.

Ольга Кобилянська (1863–1942) — відома українська письменниця демократичного напряму. Її творча спадщина велика і різноманітна: поезії в прозі, новели, оповідання, повісті, романи. Однією з проблем, які глибоко її хвилювали, була доля жінки, її право на освіту, працю, на громадське життя. Кобилянська однією з перших в українській літературі звернулася до теми рівноправ'я чоловіків і жінок, торкалася письменниця й теми «інтелігенція і народ», тому вона мала повне право сказати про себе: «Одна праця, одне перо та власне моє „я“ зробили мене тим, чим я є, — робітницею свого народу».

 

Врублевська В. В. Шарітка з Рунгу : біографічний роман про Ольгу Кобилянську / Валерія Врублевська . —  Київ : ВЦ «Академія», 2007. —  312 с.

Письменники не живуть на самоті. Ольга Кобилянська, як і герої її творів, любила свої мрії, любила рідних, друзів. Любила… Переборювала обставини, нерідко — і себе. Все вона прощала, все терпіла. Її унікальне життя є фактологічною основою роману, в якому документ поєднується з авторським баченням героїні, її життєвої і літературної долі, часу, в якому вона жила, людей, з якими зналася. Уважний читач відшукає в ньому і свою правду, яку не зміг розповісти документ.

***

• Кобилянська Ольга (1863—1942) / Українські письменники : довідник. — Київ : Велес, 2013. — С. 110—115.

• Кузнецов, Юрій. Художня майстерність Ольги Кобилянської // Кобилянська О. Ю. Вибрані твори : повість, оповідання / упоряд., вступ. ст. Ю. Б. Кузнецова. — Київ : ІНТЕЛЕКТ-АРТ, 2008. — С. 5—28.

• Лещенко М. П. Ольга Кобилянська : літературний портрет. — Київ : Дніпро, 1973. —176 с.

• Мельничук, Ярослава. Невідома Ольга Кобилянська // Кобилянська О. Огрівай, сонце…: збірка малої прози : укр. та нім. мовами / Ольга Кобилянська ; упоряд., вступ. ст. та прим. Я. Б. Мельничук ; пер. нім. Н. П. Щербань. — Чернівці : Букрек, 2011. — С. 3—8.

• Олійник-Рахманий. Р. Літературно-ідеологічні напрямки в Західний Україні (1919—1939 роки) / Роман Олійник-Рахманий . — Київ : Четверта хвиля, 1999. — 240 с.

• Ольга Кобилянська (1863—1942) // Історія української літератури кінця ХІХ—початку ХХ століття : підручник / за ред. П. П. Хропка. — Київ : Вища школа, 1991. — С. 291—332.

• Погребенник В. Золоте пасмо художньої прози Ольги Кобилянської // Кобилянська О. Ю. Людина : повісті, оповідання / упоряд., передм. і приміт. В. Ф. Погребенника. — Київ : Веселка, 2000. —  С. 5—14.

• Творчість Ольги Кобилянської у європейському літературному контексті // Матвіїшін В. Український літературний європеїзм : монографія. — Київ : ВЦ «Академія», 2009. — 264 с. — (Серія «Монограф»).

• Томащук Н. О. Ольга Кобилянська : життя і творчість.— Київ : Дніпро, 1969. —  240 с.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

«Пігмаліон»: до 110-річчя з дня виходу у світ найпопулярнішої п'єси видатного ірландського письменника Бернарда Шоу

 

Ірландський письменник, лауреат Нобелівської премії 1925 року з літератури Джордж Бернард Шоу (1856—1950 ) захоплювався музикою, цікавився живописом, багато років виступав в пресі як музичний та театральний критик. Свої блискучі, оригінальні, насичені парадоксами й жартами статті він підписував ініціалами «GBS». Але став відомим завдяки своїм неповторним та яскравим п’єсам, які увійшли до золотого фонду світової літератури і зробили справжній переворот у англійському театрі.

Літературну творчість Бернард Шоу розпочинав як романіст. У цей час він працював у фірмі, яка встановлювала телефони. Був постійним читачем бібліотеки Британського музею у Лондоні, а в ранці писав обов’язкові 5 сторінок свого майбутнього роману. У 1879—1883 роках він написав романи «Незрілість», «Нерозумний шлюб», «Кохання артистів» «Професія Кешеля Байрона» і «Соціаліст-одинак», у яких захоплено опоетизував людину праці. Щоправда, жоден із них не мав успіху.

Творчий шлях Шоу-драматурга розпочався в 90-ті роки  ХІХ століття, у період домінування в театрах Європи п’єс переважно розважального характеру. В Англії здебільшого ставили п’єси зарубіжних драматургів. Боротьбу за нову драму Бернард Шоу розпочав як теоретик — із популяризації творчості норвезького драматурга і поета Генріка Ібсена. Новаторство Ібсена-драматурга він убачав у наснаженні його п’єс раціональними, сповненими тонким підтекстом дискусіями, які в найрізноманітніших формах стали головним осердям і п’єс Бернарда Шоу.

Перша драма Шоу «Будинки вдівця» (1892), з якої бере свій початок «нова драма» в Англії, була поставлена в Незалежному театрі, реорганізованому згодом у «Сценічне суспільство». Пізніше з-під пера драматурга вийшли п’єси «Серцеїд» (1893) і «Професія місіс Уорен» (1893), об’єднані автором у цикл «Неприємних п’єс», назва якого сприймалася як виклик буржуазному суспільству. Майстер сценічної дії Бернард Шоу вміщує у свої п’єси розлогі ремарки з детальними описами обставин і характеристиками персонажів. У розгорнутих передмовах роз’яснює акторам, читачам та глядачам власне бачення зображеного.

За «Неприємними п’єсами» з’являється новий цикл драматичних творів «Приємні п’єси»: «Зброя та людина», (1894), «Кандіда» (1894), «Людина долі» (1895), «Поживемо — побачимо» (1896). У другому циклі Бернард Шоу заглиблюється в проблеми моральні, змінює прийоми сатиричного відтворенням дійсності. Сама назва циклу — «Приємні п’єси» — містить підтекстуальну іронію. У п’єсах «Зброя та людина», «Людина долі» драматург висміює фальшиві ілюзії та наївні романтичні уявлення про війну, розвінчує культ Наполеона І Бонапарта. В «Кандіді» Шоу закликає спрямувати зусилля на вирішення буденних проблем, що постають перед людьми.

У 1901 році було опубліковано новий цикл — «П’єси для пуритан», до якого увійшли «Учень диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898) і «Звернення капітана Брасбаунда» (1899). Перша з них розповідає про боротьбу майбутніх Сполучених Штатів Америки за незалежність взимку 1777 року, симпатії автора — на боці борців за незалежність. У «Цезарі і «Клеопатрі» вустами бога Сонця Ра Бернард Шоу різко засуджує колоніальну політику, проводячи яскраві історичні паралелі — від часів Стародавнього Риму до нинішніх часів. Філософською комедією з іскрометним гумором назвали «Людину і надлюдину» (1903). Потім були написані п’єси: «Лікар перед дилемою» (1906), «Нерівний шлюб» (1909), «Смаглява леді сонетів» (1910), «Пігмаліон» (1912), «Обов'язок краси» (1913)… 

У 1918—1920 роки Бернард Шоу працював над драматичною пенталогією «Назад до Мафусаїла», що складається із п’яті не пов’язаних фабулою частин. Драматург відтворив ідейні суперечки своєї епохи. Розміркуючи про прогрес і розвиток цивілізації, Шоу апробував парадоксальну думку: змінювати потрібно не техніку і не політичний устрій, а саму природу людини. Людське життя надто коротке для того, щоб людина встигла розвинути і реалізувати всі здібності, даровані їй природою. Щоби встигнути відбутися, людина повинна прожити вік Мафусаїла — 300 років. Бернард Шоу змалював суспільство, якому вдалося вирішити проблему довголіття. Там панувала мрія про визволення з тілесної оболонки і злиття з безтілесним світом думки і духу…

П’єса «Свята Іоанна» була написана під впливом рішення про канонізацію Жанни Д’арк, яке 16 травня 1920 року ухвалив папа Бенедикт ХІ. Драматург спирався на матеріали судових хронік і намагався створити справжній образ героїні. Після п’єси про Жанну у творчості Бернарда Шоу почалася смуга тривалого мовчання, яку порушив лише прозовий «Довідник з капіталізму та соціалізму для освічених жінок».

У 1925 році Бернарду Шоу було присуджено Нобелівську премію «за творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскрометну сатиру, яка часто поєднується з винятковою поетичною красою». У привітальному слові було сказано, що «Шоу — автор п’єс, став одним із найяскравіших драматургів наших днів, а Шоу — автор передмов до п’єс — Вольтер нашого часу» Але Бернард Шоу цього не чув — він був рішучим противником усяких премій і на церемонію вручення не прибув. Її одержав посол Англії, а грошову винагороду Шоу перерахував у фонд перекладачів творів основоположника сучасної шведської літератури та сучасного театру Августа Стріндберга. 

Знову за перо драматурга письменник узявся лише в 1929 році і протягом восьми тижнів створив п’єсу «В’язок із яблуками». Впродовж 1932—1935 років Бернард Шоу разом з дружиною здійснив навколосвітню подорож пароплавом. Він побував в Африці, Новій Зеландії, Індії, Китаї, США. Мандруючи Шоу не припиняв драматургічної діяльності. Одна за одною з’являлися одноактні п’єси:  «Сільське сватання» (1933), «На мілині» (1933),  «Шестеро із Кале» (1934). У 1935 році побачила світ п’єса «Мільйонерка». Остання п’єса великого драматурга — мініатюра «Чому вона не побажала» (1950).

За роки творчої діяльності Бернард Шоу написав більше 50 п’єс, які підкорили сцену багатьох театрів світу. У 20-30-ті роки ХХ століття п’єси Джорджа Бернарда Шоу стараннями перекладачів Елеонори Ржевуцької та Михайла Пінчевського стали доступними й українською мовою. У ХХІ столітті твори Бернарда Шоу у перекладах Олександра Мокровольського, Владислава Носенка, Елеонори Ржевуцької та Марії Овруцької вийшли у серії «Лауреати Нобелівської премії».

 

П’єса «Пігмаліон»

Шедевр творчої майстерності Бернарда Шоу «Пігмаліон» був написаний всього за чотири місяці — з березня по червень 1912 року. Перша постановка «Пігмаліона» відбулася у віденському «Бургтеатрі» 16 жовтня 1913 року, а 11 квітня 1914 року п'єса була поставлена  на сцені лондонського Театру ЇЇ Величності і витримала 118 вистав. Роль Елізи написана Бернардом Шоу спеціально для Стелли Патрік Кемпбелл — велике кохання та 40-річне листування великого драматурга та видатної актриси стали приводом для написання п'єси «Милий брехун».

Назва п'єси Бернарда Шоу «Пігмаліон» нагадує про давньогрецький міф про Пігмаліона і Галатею. «Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон. Жив він самотньо, родини не мав і навіть не думав одружуватись, бо гордував жінками. Дізналася про це богиня кохання Афродіта, розгнівалась і надумала покарати зухвальця. Єдиною втіхою Пігмаліонові було різьбярство. В довгі години виснажливої праці він був справді щасливий. Якось — і, певне, на те була воля богині! — взявся він різьбити із найкращого мармуру, яким славиться острів Парос, жіночу постать, таку гарну, вродливу, що подібної і на світі немає.

Пігмаліон працював натхненно, невтомно, забуваючи про все на світі. І з кожним днем, що далі він різьбив, що більше зрізав упевненою рукою зайвих скалок із великої мармурової брили, то виразніший ставав обрис прекрасної жінки, наче сама богиня кохання виходила з білого морського шумовиння. Нарешті сніжно-біла статуя готова. Якої дивної вроди в неї обличчя, яке високе ясне чоло, які очі вимовні! Вона наче жива, здається, зараз милі вуста всміхнуться ласкаво й принадно, а ніжні дівочі руки простягнуться до нього, її творця. Збентежено дивиться Пігмаліон на свій витвір, і серце йому завмирає від незнаного щастя. О, якби боги вселили в камінь людську душу!..».

Чоловік закохався у чарівну скульптуру і почав молити богиню кохання Афродіту оживити Галатею. Побачивши, як щиро кохав скульптор, Афродіта оживила його витвір. «Настало свято Афродіти. Відзначали його по всій Елладі, а надто на Кіпрі, — адже саме на його землю вперше колись ступила богиня кохання, вийшовши з морського шумовиння… По всьому острову запалали жертовні вогні, замукали білі телиці з визолоченими рогами — їх дарували прекрасній богині. А як над жертовником знявся священний дим, Пігмаліон почав палко молитись… Богиня кохання, яка незрима була на святі, зрозуміла митця й дала йому доброзичливий знак: тричі на жертовнику спалахнув вогонь, і яскраві омахи сяйнули до неба. Мерщій подався Пігмаліон додому, до своєї мармурової красуні. Схилившись її поцілувати, він раптом відчув, що ніжне личко тепле, теплі і руки, і плечі. Від його дотику твердий мармур м'якшав, як м'якшає бджолиний віск під променями сонця. Тоді зраділий, збентежений від щастя Пігмаліон схопив своє створіння в обійми і поцілував у теплі вуста. Статуя — ні, не статуя, а жива дівчина — зашарілася й підвела ясні очі…».

З того часу ім’я Пігмаліон стало символом творця, який силою свого почуття зумів створити ідеал краси. В Європі міф був відомим завдяки «Метаморфозам» Овідія, останнього з поетів «золотої доби» римської літератури. Бернарда Шоу, використавши цей міф, написав п’єсу про духовне пробудження людини за допомогою мистецтва слова та творчості. Події відбуваються в Англії на початку ХХ століття. Замість скульптора в комедії Бернарда Шоу фігурує професор-лінгвіст Генрі Хігінс, який уклав парі зі своїм приятелем, полковником Пікерінгом. За умовами парі, Хігінс має за шість місяців навчити квіткарку Елізу Дулітл вишуканої вимові і на світському прийомі зуміти представити її як герцогиню.

«На наступних півроку ви лишаєтеся жити тут: будете вчитися розмовляти красиво, як продавщиця у квітковому магазині. Якщо будете добре поводитись і виконувати все, що вам звелять, то спатимете ви у пристойній спальні, їстимете всього досхочу й матимете гроші на шоколадки й на таксі. А якщо будете неслухняна й ледача, то спатимете в комірчині серед чорних тарганів, а місіс Пірс лупцюватиме вас віником. Через шість місяців ви чудово вберетеся і поїдете і кареті до Букінгемського палацу. Якщо король скаже, що ви не леді, поліція забере до лондонського Тауеру, де вам відрубають голову, аби застерегти від такого зухвальства інших квіткарок. Якщо вас не викриють, ви дістанете подарунок: сім шилінгів і шість пенсів, з якими почнете життя продавщиці у магазині. Якщо ж ви відмовитеся від цієї пропозиції, то будете найневдячнішою, найлихішою дівчиною…».

Бернард Шоу відмовився від щасливого завершення п’єси. А найголовніше — Еліза  пробуджує людські якості в того, хто її перетворив на освічену жінку, що може з успіхом зійти за герцогиню. Вона «вишукано вбрана, справляє , увійшовши до кімнати, враження такої непересічної шляхетності та вроди, що всі присутні мимоволі встають…». Драматург безмежно вірить в ідею, що справжня внутрішня культура людини залежить не від соціального статусу, а від її внутрішніх якостей. Але перед Елізою постала жорстока істина — здобувши манери й вимову герцогині, вона не знайшла собі місце серед аристократії…

 

Моя чарівна леді

Жанр — мюзикл, комедія

Режисер — Джордж К'юкор

Рік — 1964

Музичний комедійний фільм створений на основі однойменного мюзиклу Алана Джей Лернера (текст) та Фредерика Лоу (музика), який своєю чергою був створений на основі п'єси «Пігмаліон» Бернарда Шоу, що мала грандіозний успіх на театральній сцені.

***

 

Шоу, Бернард. Вибрані твори : пер. з англ. / Бернард Шоу. — Київ : ФОП Жупанський, 2008. — (Лауреати Нобелівської премії).

Т. 1. — 332 с.

До першого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу (1856-1950) лауреата Нобелівської премії ввійшли такі п'єси: «Учень Диявола», «Професія пані Ворен», «Вдівцеві будинки», «Зальотник»

 

Шоу, Бернард. Вибрані твори : пер. з англ. / Бернард Шоу. — Київ : ФОП Жупанський, 2009. — (Лауреати Нобелівської премії).

Т. ІІ / за ред. О. Мокровольського. — 461 с.

До другого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга, лауреата Нобелівської премії ввійшли такі п’єси: «Цезар і Клеопатра», «Людина і надлюдина», «Андрокл і Лев», «Пігмаліон»

 

Шоу, Бернард. Вибрані твори : пер. з англ. / Бернард Шоу. — Київ : ФОП Жупанський, 2010. — (Лауреати Нобелівської премії).

Т. ІІІ / за ред. Владислава Носенка. — 384 с.

До третього тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу (1856-1950) лауреата Нобелівської премії ввійшли такі п'єси: «Кандіда», «Майор Барбара», «Лікарева дилема», «Навернення капітана Брасбаунда».

 

Література про життєвий та творчий шлях Бернарда Шоу

• Гарачковська О. О. Джордж Бернард Шоу // Історія зарубіжної літератури ХХ ст. : навч. посіб. / В. І. Кузьменко, О. О. Гарачковська, М. В. Кузьменко та ін. — Київ : ВЦ «Академія», 2010. — С. 16—24.

• Джордж Бернард Шоу (1856—1950) // Шкляр Л. Є. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901—2006 / Шкляр Л. Є., Шпиталь А. Г. — Київ : Грамота, 2006. — С. 79—81.

• «Пігмаліон» Б. Шоу — зразок «драми-дискусії» // Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури ХХ століття. — 2-ге вид. перероб. та доп. / Давиденко Г. Й., Стрельчук Г. М., Гричаник Н. І. — Київ : Центр учбової літератури, 2009. — С. 332—335.

• Чорноземова Є. Шоу, Джордж Бернард  // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2-х т. Т. 2 : Л—Я / за ред. Н. Михальської та Б. Шавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. — С. 795—805.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.