5 книг про відомого та невідомого Івана Франка: до 170-річчя від дня народження

 

«Великий письменник, невтомний працівник, каменяр поступу непохитний був разом і просто хорошою, сердечною, товариською людиною, і це до пошани перед діячем додавало ще втіхи особистого єднання. Це був… гора-чоловік, що вивершувавсь незмірно над усім навкруги, але того сам не помічав і ще менш давав свою перевагу відчути кому іншому…» (Сергій Єфремов, літературознавець)

 

Видатний класик української літератури Іван Якович Франко (1856—1916)  понад сорок років працював на терені української й світової літератури та науки. Творча спадщина Івана Франка багата й різноманітна, яка нараховує близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Як поет він створив шедеври лірики, філософські, історичні, соціально-побутові поеми. Його перу належать повісті, оповідання, казки, що становлять цілу епоху в історії української художньої прози. Велике місце у творчості Івана Франка посідають переклади українською мовою творів близько 200 авторів із 14 мов світу. Усього за життя митця окремими книгами і брошурами з’явилося понад 220 видань, у тому числи більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів.

Іван Якович був всебічно обдарованою та надзвичайно працьовитою людиною. Він створив ряд монографій, розвідок, статей із давньої і нової української та зарубіжної літератур, з фольклористики, етнографії та історії театру. Активно виступав як літературний критик і публіцист. У творчому доробку вченого праці у галузі економіки, історії, філософії, соціології, психології, які є величезним внеском у розвиток науки. В історії української видавничої справи Іван Франко відомий як професійний видавець і редактор періодичних та неперіодичних видань. Франко був дійсним і почесним членом наукового Товариства імені Шевченка.

Визначною подією у культурному житті України стало видання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах (1976—1986), здійснене Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук України за участю Інститутів філософії, економіки, історії Академії наук, Львівського державного університету імені Івана Франка. До унікального видання увійшло чимало нових, раніше не друкованих, матеріалів з архіву письменника. На сьогодні це найповніше зібрання творів Івана Яковича Франка.

1981 року заснована Премія імені І. Я.Франка Національної академії наук України за видатні роботи в галузі філології, етнології та мистецтвознавства. 2015 року — Міжнародна премія імені Івана Франка. Надається за наукові відкриття, здобутки та заслуги науковців світу у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук. Премія вручається щороку 27 серпня — у день народження Івана Яковича Франка.

10 жовтня 1940 року у Львові відбулось урочисте відкриття  Літературно-меморіального музею Івана Франка у будинку письменника, де він мешкав у 1902—1916 роках. Серед експонатів — прижиттєві видання творів Франка,  рукописи, найповніша колекція оригінальних фотографій письменника, його сім'ї, друзів, знайомих, газети, журнали, які він видавав та в яких публікував свої твори. 23 серпня 2011 року указом Президента України Львівському літературно-меморіальному музею Івана Франка надано статус національного.

Не високо мудруй,

Але твердо держись,

А хто правду лама,

З тим ти сміло борись!

Не бажай ти умом

Понад світом кружить;

А скоріш завізьмись

В світі праведно жить.

(Іван Франко)

 

Цікаві факти з літературної діяльності Івана Франка

Іван Франко розпочав і завершив свою літературну діяльність саме як поет. Його поетична спадщина налічує понад 1000 віршів, 10 поетичних збірок та півсотні поем… Його перший вірш «Великдень року 1871», присвячений пам’яті батька Якова-коваля, на жаль, не зберігся. Натомість до нашого часу дійшли написані у четвертому класі Дрогобицької гімназії, найраніші віршовані спроби Франка  — «Опись зими» та «Опись святого Вечера». Поетичними акордами увінчався й фінал земної одіссеї письменника. Кілька останніх віршів Івана Яковича були написані у лютому 1916 року — «Сусід», «Із театру італійської війни», «Ще не пропало», «Зоні Юзичинській», «Ще не близько весна…», «Приємний вид». Іван Франко писав про любов до життя, про швидкоплинність часу та неможливість затримати його стрімку бистрину...

Як відомо, перший опублікований вірш Івана Франка, учня Дрогобицької гімназії — «Народні пісні (Сонет)», побачив світ 1874 року у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик». Згодом, уже будучи студентом Львівського університету, недавній дебютант друкував свої твори (поезії, критичні статті, фольклорні записи…) здебільшого під цім загадковим псевдонімом. На думку відомого франкознавця Богдана Тихолоза, ще будучи учнем Дрогобицької гімназії, Франко захоплювався героїкою української минувшини і прибрав собі ім’я легендарного козацького полковника Филона (Пилипа) Джеджалика (Джалалія) — видатного українського військового діяча й дипломата XVII століття, одного з найближчих і найвірніших сподвижників Богдана Хмельницького у Національно-визвольній війні 1648—1654 років, його особистого друга і свого часу першої особи після великого гетьмана.

Повість «Захар Беркут» — найвідоміший художній твір Івана Яковича Франка на історичну тему. Певним поштовхом до написання повісті було оголошення львівським часописом «Зоря» літературного конкурсу на кращий твір з сучасного життя, а ще краще з історичного минулого народу. Повість «Захар Беркут» написана за півтора місяця, з 1 жовтня до 15 листопада 1882 року, і подана Іваном Франко на конкурс. Опублікована у часопису «Зоря» за 1883 рік і в цьому ж році вийшла окремою книгою у «Друкарні Товариства ім. Шевченка» (Львів).

У 1891 році в часописі «Зоря» почали з’являтися невеликі чудові вірші під спільною назвою «Зів’яле листя». Ішли вони в одному, другому і в третьому числі, і ніде не було підписано імені автора. Це викликало в тодішньої суспільності зацікавлення, заговорили про нового, надзвичайно талановитого поета. Читали вірші з найвищим захопленням і нетерпляче очікували нового числа «Зорі» й нових віршів. Тільки з кінцем року, коли було розіслано передплатникам зведений річний зміст журналу, читачі прочитали ім’я автора віршів — Іван Франко. А в 1896 році у Львові була видана книжка «Зів’яле листя: Лірична драма І. Франка». Звичайно Іван Якович описував свої враження, свої переживання й свої страждання, які розкрилися у поезії «Тричі, мені являлася любов». Іван Франко пережив три глибокі кохання до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської, кожне з яких знайшло вияв у творчості поета. Збірка складається з трьох частин, або «жмутків», в яких оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання.

Вершинним твором Івана Франка стала драма з сільського життя в п’яти діях «Украдене щастя», яку він написав на конкурс, що був оголошений 18 березня 1891 року. Письменник подав п'єсу на конкурс наприкінці вересня. У січні 1893 року драма була відзначена другою премією і рекомендована для постановки. Про величезний успіх драми свідчить той факт, що на другій виставі глядачі влаштували авторові бурхливу овацію, а молодь піднесла йому на сцені лавровий вінок. Вперше драма надрукована 1894 року в журналі «Зоря». Окремим виданням п’єса вийшла того ж року у Львові. Відправною точкою до написання твору стала «Пісня про шандаря», яку записала приятелька Франка Михайлина Рошкевич у 1878 році в селі Лолині Долинського повіту. Драматичний сюжет «Пісні» вразив Івана Франка і  невдовзі він створив драму, яка спочатку була названа «Жандарм», але перейменована в «Украдене щастя». Літературний шедевр упродовж усієї своєї сценічної історії справляв на публіку велике враження і збирав багато глядачів.

Поему «Мойсей» Івана Франка дослідники вважають набутком усього творчого життя письменника, його знаменитим поетичним епілогом. Літературна історія «Мойсея» складна і довготривала.  У 1904 році Франко побував в Італії, де його вразив шедевр італійського скульптора Мікеланджело — мармурова скульптура біблійного пророка Мойсея (Рим, базиліка Сан П’єтро ін Вінколі). Це стало своєрідним поштовхом до написання поеми, над якою Іван Якович працював з січня до липня 1905 року. Славнозвісний пролог до поеми народився спонтанно, за день чи за ніч, а можливо, навіть за одну годину. Це глибокий філософський твір про майбутнє українського народу.

У колі українських енциклопедистів кінця ХІХ — початку ХХ століття особливе місце належить Іванові Франку. У 1906 році на прохання відомого в Європі славіста, професора Будапештського університету О. Ашбота Іван Якович написав енциклопедичну статтю «Українці», призначену для угорської літературної енциклопедії. Видавець поставив перед ним таке завдання: «Йдеться про те, щоби ви подали для широкої публіки картину літературних прагнень українців, написавши її доступно і при тому добірною мовою».  Франко блискуче з цим упоровся: науково обґрунтував самобутність української літератури, виклав цілу скарбницю цінних думок, які лежать в основі його історичного підходу до явищ письменства, розглянув нові імена, виокремив як закономірності, так і особливості розвитку української літератури, а головне  — переконливо й аргументовано заперечив твердження російської імперської історіографії про «спільну спадщину». Спадщина ця, на глибоке переконання Івана Франка належить лише українському народові.

 

Учитель і поет, виховник, будівничий, що,

Було для нього кожне слово чином, кожне — ділом,

Не музам дань складав і не собі співав, а щоб

Шляхи майбутнього в мету спрямувати сміло…

(Богдан-Ігор Антонич «Франко»)

 

«Твоїми говоритиму устами…». Іван Франко в контексті свого часу»

«Твоїми говоритиму устами…». Іван Франко в контексті свого часу» (автор-упорядник Михайло Гнатюк) — це фундаментальне документально-епістолярне та літературознавче видання, присвячене життєвому шляху та оточенню Івана Яковича Франка. Книга об'єднує маловідомі документи, спогади сучасників, листування та унікальні фотографії Івана Франка і його найближчого соціокультурного середовища, розкриваючи його постать на тлі суспільно-політичних процесів кінця XIX — початку XX століття.

 

«Твоїми говоритиму устами…». Іван Франко в контексті свого часу / авт.-упоряд. Михайло Гнатюк ; худож. оформл. І. В. Женченка. — Київ : Парлам. вид-во, 2021. — 600 с.

Доля відвела Івану Франкові неповних 60 років життя. Та за ці роки вчений, письменник, громадський і політичний діяч зробив стільки скільки не зробив жоден з його нащадків і наступників. Спадщина Івана Яковича Франка становить більше 100 томів оригінальних художніх, наукових, публіцистичних творів і перекладів.

Постать Івана Франка стала широко знаною в Європі в 90-х роках ХІХ — на початку ХХ століття, вона асоціювалася з усією українською культурою того часу. Важко знайти в Україні, небагато знайдемо і у світі, особистостей, котрі мали б таке широке коло друзів, приятелів і співробітників, яке мав Іван Франко. Небагато є тих, хто залишив після себе такий великий архів і таке обширне листування. Але не так багато серед цих людей тих, хто ділив з ним радість перемоги, гіркоту невдачі, хто у хвилю зневіри подав йому руку допомоги. І мемуарні свідчення чи фотографії тих, з ким зустрічався Каменяр, мають для дослідників особливе значення.

Серед його знайомих були — видатний письменник Михайло Коцюбинський, етнограф і фольклорист Володимир Гнатюк, вчений-історик Михайло Грушевський, педагог і літературознавець Василь Щурат, письменниця Олена Пчілка та поетеса Леся Українка, маестро Микола Лисенко, письменник і мовознавець Борис Грінченко, етнограф і антрополог Федір Вовк, видатний сходознавець Агатангел Кримський…  — інтелектуальний потенціал української культури кінця ХІХ — початку ХХ століття. 

 

«Спогади про Івана Франка»

Книга «Спогади про Івана Франка» (упорядник Михайло Гнатюк) — це фундаментальна збірка спогадів сучасників, рідних, колег та громадсько-культурних діячів про життя і діяльність Івана Яковича Франка.

Гнатюк Михайло Іванович (1947) — український вчений, філолог-україніст, історик та теоретик літератури, літературознавець, доктор філологічних наук, голова Міжнародної асоціації франкознавців. За заслуги у розвитку франкознавства нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2006). Автор 360 наукових праць, серед яких 6 монографій та 4 підручники: «Літературознавчі концепції в Україні ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст.» (2002), «Іван Франко і проблеми теорії літератури» (2010), «Спогади про Івана Франка» (2011),  «Історія української літературної критики (ХІХ — поч. ХХ ст.) (2013)…

 

Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., прим. Михайла Гнатюка. — 2-ге вид., доп., перероб. — Львів : Каменяр, 2011. — 814 с.

У виданні найбільш повно, в порівнянні з попередніми збірниками, представлено спогади широкого кола громадських і культурних діячів Західної України й Наддніпрянщини кінця ХІХ —  початку ХХ століття, рідних і знайомих Івана Франка, у яких міститься багатий і цікавий матеріал про життя та діяльність великого Каменяра.

Зацікавлять сучасного читача спогади Гната Хоткевича, раніше не знані мемуарні матеріали про Івана Франка, написані колишнім учасником літературного гуртка «Молода муза» Володимиром Бірчаком,. Один із маловідомих сьогодні українських церковних діячів Йосип Застирець згадував свої старання про присудження Івану Франкові Нобелівської премії з літератури. Окрему групу мемуарних свідчень складають спогади тих, хто знав Івана Франка в побуті, щоденному приватному житті у Львові.

Відомий літературознавець Сергій Єфремов згадував як він вперше побачив Івана Франка: «Франко!.. Аж ось коли зрозумів я, який то був доктор… Франко!.. Перед мене стояла, привітно всміхаючись, маленька, навіть занадто маленька постать… рудуваті з сивиною вуса, густий заріст на лицях і глибокі сірі розумні очі… Так такий то Франко! Я уявляв його собі зовсім іншим — високим, ставним, з широкими, дужими плечима. І оцей маленький чоловічок у довгому, до п’ят пальті, такий ординарний з вигляду — мав бути мій велет Франко?!..

Серед завжди трохи манірних і з нахилом до пози галичан Франко вирізнявся отією повною відсутністю всякої пози і фрази, як і відрізнявся од загалу своїм костюмом — вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток, стареньким, приношеним убранням, смушковою шапчиною серед церемонних циліндрів… Тим-то до нього й тягло так усіх приїжджих з України, і він нам здавався своїм. З ним було легко, нецеремонно, хороше.

Цей енциклопедист, що знав багато і знав по-справжньому, ніколи не висловлювався категорично, щоб прибити розмовника своїм авторитетом; догматичних ноток просто бракувало в його голосі… Не любив Франко і панувати в розмові, використовуючи свою очевидну перевагу. Умів не тільки говорити, але вмів — і це головніше, бо трапляється так рідко — умів і слухати…».

 

Тамара Гундорова «Невідомий Іван Франко»

Тамара Іванівна Гундорова (1955) — українська літературознавиця і культурологиня. Докторка філологічних наук, професорка, головна наукова дослідниця Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (з 2022 року), член-кореспондентка НАН України (з 2003 року). Нагороджена премією НАН України імені Івана Франка (2005).

Авторка численних публікацій і книг, у яких подано новітні теоретичні інтерпретації (постмодерністські, постколоніальні, гендерні, психоаналітичні) знакових явищ вітчизняного письменства. Основна проблематика її праць — переходи нової свідомості початку XX століття, «післячорнобильська бібліотека» як метафора українського постмодернізму на зламі XXI століття, меланхолія, популярна культура і кіч.

«Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду» — відома наукова праця Тамари Гундорової, випущена київським видавництвом «Либідь» у 2006 році. Книга поєднує вибрані тексти Івана Франка та глибокі аналітичні коментарі про маловідомі сторони його творчості.

 

Гундорова Т. Невідомий Іван Франко : Грані Ізмарагду / Тамара Гундорова. — Київ : Либідь, 2006. —360 с. : іл.

Хто перечитує 50--томне видання творів Франка, окрім якогось десятка фахівців? Який образ Франка створюється у школах і університетах? Що відомо, окрім патріотичної риторики про Франка широкому загалові людей? Ці та інші питання цікавили Тамару Гундорову, коли вона задумувала цю книгу. Літературознавиця показала у книзі різного Франка, в усьому багатстві й різноманітності його стилів, мотивів, наукових та творчих зацікавлень.

Культурний і цивілізаційний міф про Каменяра — письменника-робітника — Іван Франко свідомо творив на основі власного життя, і цей міф назавжди залишився в національно-культурній свідомості й перекрив собою іншу постать Франка — як митця, «обранця долі, великого й оригінального в доброму і злому, у щасті і в стражданні», «творця нових напрямків».

У книзі «Невідомий Іван Франко : Грані Ізмарагду» подаються вибрані твори письменника, які супроводяться розлогими статтями-коментарями про основні аспекти культурної феноменології Франка. В центрі уваги — символічна автобіографія письменника, гностичні колізії творчості, культурний синтез, натурфілософія і антропологія Івана Франка.

Вперше в українському літературознавстві розглядається цілісність культурного, філософського й художнього мислення Івана Яковича Франка та описуються основні поняття етико-естетичного універсуму митця, його культурні символи, маски та образи. Найвідомішим символом себе самого, який Франко створив, став образ каменярів. У цьому образі Франко закодував дуже суттєві для його культурософії ідеї.

 

Богдан Тихолоз «Франко як текст: Досліди і досвіди»

Тихолоз Богдан Сергійович (1978) — відомий український літературознавець, франкознавець, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка (з 2017 р.). Заслужений працівник культури України (з 2025 р.). Публіцист, блоґер, співавтор науково-просвітницького інтернет-проекту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE © (разом із Наталею Тихолоз).

Автор понад 200 наукових праць різних жанрів, упорядник та науковий редактор низки видань, голова редакційної колегії Наукового вісника Національного музею Івана Франка. Сфера наукових зацікавлень — франкознавство, теорія та історія української літератури, філософії та публіцистики, психологія творчості.

Книжка Богдана Тихолоза «Франко як текст: Досліди і досвіди» — це проміжний підсумок його багаторічних студій над різними проблемами життя і творчості Івана Франка. Понад сотня різножанрових текстів (статей, рецензій, оглядів, полемічних виступів, інтерв’ю тощо), написаних та опублікованих за останні 25 років (1996—2021), об’єднана не тільки оригінальною авторською концепцією, а й свідомою настановою на системну розбудову інтегрального франкознавства: мультидисциплінарного, багатожанрового, поліметодологічного, а воднораз заснованого на надійному джерельному й фактологічному фундаменті.

Видання, адресоване не лише літературознавцям-філологам, а й гуманітаріям суміжних галузей та широкому колу зацікавлених читачів. Дослідницька праця узагальнює індивідуальний дослідницький досвід «стереометричного» фахового читання різножанрових творів письменника, мислителя, публіциста, його «зовнішньої» та «внутрішньої» біографії, контекстів та інтертекстів його драматичної життєтворчості.

 

Тихолоз Б. Франко як текст : Досліди і досвіди / Богдан Тихолоз ; післямова Данила Ільницького. — Львів : Простір М. (Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка), 2021. — 992 с. — (Серія «Бібліотека Дому Франка». Вип. 10).

Автор праці упевнений: Іван Франко прагнув бути не пошанованим, «відсвяткованим» чи тим паче звеличеним, а прочитаним, почутим і зрозумілим.

Юний Іван Франко, після закінчення Дрогобицької гімназії з похвальним свідоцтвом зрілості,1875 року вступив до філософського факультету Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Але він іще не знав, що за рік видасть свою першу поетичну збірку «Балади і розкази» та опублікує першу повість «Петрії і Довбущуки», редагуватиме популярний журнал та стане місцевою знаменитістю.

Не знав, що за два роки з добропорядного австрійського громадянина, здібного молодика з великими перспективами, раптом стане в’язнем австрійської тюрми, а вийшовши з неї — через  довгих, нестерпно довгих дев’ять місяців, — відчує себе вигнанцем, ізгоєм, втратить перше найсильніше кохання та ускладнить подальшу академічну та політичну кар’єру. Іван Франко не знав, що за кілька десятиліть його йменуватимуть «великим Каменярем», «галицьким Шевченком» та «українським Мойсеєм». А через століття Львів називатимуть його містом — містом Івана Франка.

Він знав тільки, що не має, на кого розраховувати, окрім себе самого. І що прагне стати собою. Випростатись на повний зріст, розправити крила — і летіти вперед настрічу незнаному, але такому звабливому майбутньому — «Настрічу сонцю золотому…».

Композиція книги «Франко як текст: Досліди і досвіди» складається з двох частин. У перший — «Досліди» — систематизовано франкознавчі студії аналітичного та узагальнювально-синтетичного характеру. Відповідно до їхньої проблематики, їх згруповано у вісім розділів. Друга частина — «Досвіди» — властиво є кристалізацією суб’єктивного досвіду пошуку істини у франкознавстві  — завше неповної і часто непевної. Йдеться радше про діалог досвідів — свого й чужого — у пізнанні, осмисленні та популяризації феномену Івана Франка.  

 

Наталя Тихолоз «Великдень у Франків. Дух і смак традицій»

Наталя Тихолоз (1978) — українська літературознавиця, франкознавиця; директорка Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка (з 2023 р.). Співавторка і головна редакторка науково-просвітницького інтернет-проєкту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE © (разом із Богданом Тихолозом). Кандидат філологічних наук (з 2004), старший науковий співробітник (з 2010). Докторантка кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка (з 2023). Членкиня Національної спілки журналістів України (з 2014), Наукового товариства імені Шевченка (з 2016).

Авторка понад 170 праць різних жанрів (монографій, статей, тез, повідомлень тощо), упорядниця та публікаторка архівних матеріалів, текстів класичного письменства, публіцистики та мемуаристики.

 

Тихолоз Н. Великдень У Франків. Дух і смак традицій / Наталя Тихолоз. — Львів : Апріорі, 2025. — 208 с. : іл.

Ця ошатна книга — незвичний погляд на біографію одного з творців української ідентичності. Нестандартний жанр — культурологічна студія з гастрономічним додатком — дає змогу розповісти про живого Івана Франка без пафосу і глянцю, в інтер’єрі рідного дому, у колі родини, немовби зустрітися з ним віч-на-віч за святковим столом, щоб розкрити його особистість, світогляд і цінності крізь призму культури святкування Великодня. Воскресіння Христове постає не тільки як величне свято, a як символ єдності поколінь і перемоги життя над смертю. У розділі «Смаки Великодня: страви з фамільного зшитка» подано рецепти великодніх страв з архіву родини Івана Франка.

Свята в родинному домі — завжди незабутні. Це ті приємні миттєвості життя, що дарують відчуття сімейної гармонії, індивідуальної захищеності, взаємної опіки. Свята відтворюють якусь особливу атмосферу теплоти і задушевності, а також стають невичерпним джерелом позитиву і веселощів, світлих емоцій і приємних спогадів.

Великдень у сім’ї Івана Франка було прийнято святкувати разом у сімейному колі, бо ж, як і Різдво, це було свято родинного збору. Франки зазвичай святкували Великдень або вдома, у Львові, або на батьківщині Івана Франка, В Нагуєвичах. Часом на Великдень сім’я виїжджала на гостинну також і до інших галицьких сіл, священики з яких гостинно запрошували Франків до себе на свята.

В останній тиждень перед Великоднем прибирали і прикрашали помешкання, писали писанки, пекли паски та готували усілякі смакоти. У розділі «Смаки Великодня: страви з фамільного зшитка» подано рецепти великодніх страв з архіву родини Івана Франка: «Мікдалова баба», «Українська баба на сметанці», «Калач із шафраном», «Паска святкова», «Торт із грецьких горіхів», «Торт з палених мікдалів», «Пиріг баби Зені», «Пляцок зі сливками»…

Ця книга про життя і неперервність традиції, яка пропри війни, голодомори, геноциди, щоразу стимулює нас як націю до нового відродження. На прикладі великодньої історії Івана Франка і його нащадків можемо відстежити тяглість народної традиції родинного збору через покоління.

Книги — морська глибина:

Хто в них перне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить

(Іван Франко)

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.

Літературні мандри країнами Європи: твори-ювіляри 2026 року

 

100, 200 і навіть 300 років тому літературні шедеври всесвітньо відомих європейських письменників цікавили, захоплювали, чарували та інтригували читачів. 

Італійське Відродження або Ренесанс — важлива епоха в історії європейської культури, що виплекала таких велетнів літератури, як Данте, Петрарка, Рабле, Сервантес, Шекспір. Найвеличнішим твором Данте Аліг'єрі стала філософсько-фантастична поема «Божественна комедія» (бл. 1321), над якою поет працював багато років і зміг завершити в останні місяці життя. Одним із перших перекладачів поеми українською мовою, популяризатором творчості Данте був Іван Якович Франко, а  Євген Антонович Дроб'язко (1898—1980) є автором першого повного перекладу «Божественної комедії», яка увійшла до переліку «100 найкращих книг усіх часів».

Велична епоха Відродження вплинула на розвиток науки, мистецтва, архітектури, освіти та книгодрукування в Європі. Саме у цей час розпочинається історія українського книговидання з друків Івана Федорова у Львові та Острозі. Шедевр друкарської майстерності того часу — перше повне видання Біблії (Новий і Старий Завіт) церковнослов'янською мовою, підготовлено гуртком вчених при Острозький академії та надруковано на папері з філігранями Буської папірні. Відоме під назвою — «Острозька Біблія» (1581),

В історію європейської культури XVII століття увійшло не лише як час класичного напрямку в літературі, але й як початок нової епохи — Просвітництва —інтелектуальної та культурної течії XVII–XVIII століть, що базувалася на вірі в силу людського розуму, науки та освіти. Епоха Просвітництва мала величезний вплив на розвиток культури, літератури та мистецтва. Це час — Джонатана Свіфта, Даніеля Дефо, Генрі Філдінга, Вольтера, Жан Жака Руссо, Монтеск'є, Фрідріха Шиллера, Йоганна Вольфганг фон Гете.

Даніеля Дефо вважають фундатором англійського і європейського роману нових часів. Важливим етапом у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття стала літературна творчість Джонатана Свіфта. Він був деканом собору Святого Патріка у Дубліні, доктором богослов'я і майстром сатири. Найпопулярніша й улюбленіша його книга — «Мандри Гуллівера» (1726—1727).

Визначне місце в історії розвитку української літератури XVIII століття, філософської та педагогічної думки посідає творчість Григорія Савича Сковороди. Твори мандрівного філософа за його життя були заборонені царською цензурою і тільки в ХІХ столітті почали видаватися. Барокова збірка метафізичних віршів «Сад божественних пісень» побачила світ 1861 року.

В епоху романтизму історичний роман був одним із найпоширеніших літературних жанрів, засновником якого в літературі кінця XVIIІ — початку ХІХ століття вважається всесвітньо відомий шотландський письменник сер Вальтер Скотт. «Собор Паризької Богоматері» (1831) Віктора Гюго став першим історичним романом французькою мовою.

Пригодницькі історичні романи зробили Александра Дюма (батька) одним з найбільш читаних французьких авторів у світі. Велику популярність, завдяки динамічному сюжету, яскравим персонажам та романтичній атмосфері Франції XVI століття, здобув  історичний роман «Графиня де Монсоро» (1846) з трилогії про гугенотські війни. Історія розгортається у часи правління короля Генріха III Валуа. Реальні події, політичні інтриги та палке кохання…

Першим українським історичним романом у віршах вважають поему «Гайдамаки» (1841) Тараса Григоровича Шевченка. До минулого України звернувся у своїх історичних творах і Михайло Старицький — «Облога Буші. Історична повість з часів Хмельниччини» (1891) та «Останні орли» (1901). Богдан Лепкий присвятив цикл історичних повістей видатному гетьману Івану Мазепі. Світову популярність польському письменнику Генрику Сенкевичу приніс один з найкращих історичних романів ХІХ століття — «Quo vadis» («Камо грядеши», 1894—1896). Роман Юрія Мушкетика «Брат на брата» (1996) — один з найкращих історичних творів в український літературі ХХ століття.

Нову епоху в літературному житті Франції відкрив шедевр психологічної прози Гюстава Флобера — дебютний і скандальний роман «Пані Боварі» (1856) про життєву історію молодої жінки, вихованої на романтичних книжках.  Енциклопедією українського життя XIX століття стала повість «Микола Джеря» (1876) майстра реалістичної прози Івана Нечуя-Левицького.

У 1887 році у «Beeton's Christmas Annual» друкувалася детективна повість «Етюд в багряних тонах» провінційного лікаря Артура Конан Дойла. Спочатку ця історія не дуже зацікавила читачів, але ніхто іще не знав, що через кілька років ім’я автора здобуде славу не тільки в Англії.  А головні герої Шерлок Холмс і Доктор Ватсон стануть найвідомішим детективним дуетом у популярній літературі.

1891 року в британському літературному журналі «The Strand Magazine» було опубліковано один із найкращих творів про Шерлока Холмса «Скандал у Богемії». Цього ж року в львівському часописі «Зоря» печаталися невеликі чудові вірші під спільною назвою «Зів’яле листя», але не було підписано імені автора. Читали вірші надзвичайно талановитого поета з найвищим захопленням та чикали нових. Тільки з кінцем року, коли було розіслано передплатникам зведений річний зміст журналу, читачі прочитали ім’я автора віршів — Іван Франко.

В історії української літератури на межі ХІХ і ХХ століть залишили помітний слід поезії, п’єси, повісті, оповідання: Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»), Володимира Винниченка («Федько-халамидник», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»), Лесі Українки («Лісова пісня»), Ольги Кобилянської («Царівна», «Аристократка», «Земля», «Людина», «Через кладку», «Апостол черні»), Гната Хоткевича («Камінна душа»).

У скарбнице  європейської літератури серед ювілярів року: роман у новелах «Пригоди барона Мюнхгаузена» німецького письменника та науковця Рудольфа Еріха Распе, повість-казка «Лускунчик та Мишачий король» німецького письменника і композитора Ернста Теодора Амадея Гофмана,  фентезійний роман «Аліса в Задзеркаллі» англійського математика й письменника Льюїса Керрола, роман італійського письменника Карло Коллоді «Пригоди Піноккіо», детективний роман «Карти на стіл» англійської письменниці Агати Крісті…

 

Джонатан Свіфт «Мандри Гуллівера» (1726)

Ім’я Джонатана Свіфта (1667—1745), англомовного ірландського письменника церковного діяча, публіциста, сатирика, автора «Мандрів Гуллівера», відомо в усьому світі. У своїх творах, більшість яких видано анонімно, він прагнув поставити широкі філософські питання людського існування та саморозкриття особистості.

Літературна творчість Джонатана Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Свіфт уперше привернув до себе увагу читачів 1704 року, видавши «Битву книг», основна ідея якої полягає в тому, що твори античних авторів стоять вище, ніж сучасні твори — як у художньому, так і моральному плані. Місце дії — бібліотека. Бібліотекар Бентлі, який надає перевагу новим авторам, розкладає їхні твори на найзручніших полицях. Книги стародавніх авторів учиняють бунт. Починається бій між «давніми» і «новими»…

Загальне визнання приніс Свіфту памфлет «Казка бочки» (1704) , у якому зображені прибічники трьох найпоширеніших в Англії форм християнства — католицизму, лютеранства (англіканська церква) і кальвінізму (пуританство). У центрі памфлету — притча про трьох братів, яким батько заповів три кафтани, що символізують три конфесії. Брати кожен по-своєму поводяться з кафтанами, подібно до того, як кожна конфесія по-своєму тлумачить головні постулати християнства.

Найпопулярнішою книгою Джонатана Свіфта стали «Мандри до деяких віддалених країн світу в чотирьох частинах: Твір Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». Багато років Свіфт працював над своєю вже безсмертною сатирико-фантастичною книгою, яка поєднує специфіку романної і памфлетної форм. Перше видання «Мандрів Гуллівера» вийшло в 1726—1727 роках і «від усього прочитаного складається правдиве враження…».

 

Свіфт Д. Мандри Гуллівера / Джонатан Свіфт ; пер. з англ. М. Іванова ; передм. і прим. Б. Б. Шалагінова ; худож.-оформ. Г. В. Кісель. — Харків : Фоліо, 2017. — 333 с. : іл. — (Шкільна б-ка укр. та світ. літ-ри).

Роман складається з чотирьох частин, у кожній з них розповідається про перебування Гуллівера у тій чи інший країні: «Подорож до Ліліпутії», «Подорож до Бробдінгнегу», «Подорож до Лапути, Белнібарбі, Лаггнегг, Глаббдобдріб та Японії», «Подорож в країну гуїгнгнмів». Подорожі Гуллівера — це історії про збагачення людини про світ і водночас це — сатира на політичні порядки сучасної йому Англії й негативні людські риси — жадібність, пихатість, нетерпимість до думки інших людей.

Створюючи «Мандри Гуллівера», письменник використав мотиви та образи народних казок про карликів і велетнів, про дурнів і шахраїв, скористався також мемуарною літературою про справжні та удавані мандри. Все це зробило серйозний сатиричній і філософський твір настільки цікавим і захоплюючим, що він у скороченому варіанті став однією із найулюбленіших дитячих книжок.

Григорій Сковорода «Сад божественних пісень, що Проросли із зерен Святого Письма» (1861)

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) одна з найяскравіших постатей в історії української культури XVIII століття. Він був всебічно обдарованою людиною —  філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома іноземними мовами і блискуче знав латину. Вже з ранніх літ відзначався великим бажанням до науки і знань. Навчаючись у славетній Києво-Могилянській академії Сковорода став одним з найкращих її вихованців. Але навчання в Академії тричі переривалося. Григорій Сковорода був співаком-альтистом придворної капели і п’ять років мандрував країнами Європи, де продовжував своє навчання. Ця подорож відіграла велику роль у становленні Сковороди як вченого європейського рівня, філософа передової, вільної думки, як літератора і музиканта.

Сповнений нових вражень Сковорода повертається на батьківщину, де його запросили на посаду вчителя поетики у Переяславському колегіумі, але незабаром звільнили і знову Григорій Сковорода вирушає у подорож. Він стає вчителем у поміщика Степана Томари у селі Коврай на Переяславщині. Тут Сковорода написав переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад божественних пісень, що Проросли із зерен Святого Письма». Бажання писати приходило до Сковороди здебільшого тоді, як на дворі було тепло. Він вважав, що літо — благословенна пора. Філософ писав без жодного поспіху, акуратно виводячи кожну літеру. Сама оця неспішна манера письма віддзеркалює спокій - спокій літньої днини, коли чутно, як листям дерев пробігає легесенький подих вітру, а в глибокій небесній блакиті пливуть біласті хмарки…  А ще  спокій душі…

Твори мандрівного філософа за його життя ніколи не друкувалися і тільки 1798 року був виданий діалог «Наркісс». В 1837 році окремими книжками з’явилися «Басни Харковськія» та інші твори. Барокова збірка метафізичних віршів «Сад божественних пісень, що Проросли із зерен Святого Письма» була видана в 1861 році санкт-петербурзьким видавцем Лисенковим у книзі «Твори у віршах та прозі Григорія Саввича Сковороди. З його портретом та почерком його руки».

Перша академічна збірка творів Григорія Сковороди була видана в 1894 році у Харкові з ініціативи професора Дмитра Багалія, а повна академічна збірка творів Григорія Сковороди за редакцією професора Леоніда Ушкалова — тільки в 2016 році. 2021 року побачило світ унікальне видання «Життя наше — це подорож».

 

Сковорода Г. Життя наше — це подорож / Григорій Сковорода ; упоряд. та пер. Валерія Шевчука. — Львів :  Апріорі, 2021. — 272 с. : іл.

В одній книзі зібрані художні твори видатного філософа в повному їхньому обсязі з додачею вибраних упорядником з різних текстів. Книга містить ґрунтовну розвідку літературознавця Валерія Шевчука про письменницьку спадщину Григорія Сковороди та біографію, написану учнем філософа Михайлом Ковалинським. Це видання стало цінним джерелом для вивчення творчості поета і мандрівного філософа Григорія Савича Сковороди, все життя якого пройшло у пошуках істини.

 

Віктор Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831)

Перший роман видатного французького письменника і поета Віктора Гюго (1802—1885) — «Собор Паризької Богоматері» вийшов друком у Парижі 1831 року. Твір Віктора Гюго став і першим історичним романом французькою мовою. Письменник звернувся до XV століття — епохі переходу від Середніх віків до Відродження.  На ту пору Гюго вже був визнаним поетом, полум’яним захисником романтичного мистецтва.

Над своїм улюбленим твором Віктор Гюго працював три роки. Спочатку він збирав і впорядкував матеріал роману, з цією метою досконало вивчивши історичну епоху, Париж XV століття, час правління Людовика ХІ, архітектуру собору, а відтак взявся безпосередньо до написання. Роман був написаний дуже швидко, всього за шість місяців.

 

Гюго В. Собор Паризької Богоматері / Віктор Гюго ; пер. з фр. П. Тернюка ; передм. Н. М. Горячої ; прим. Б. Б. Буніч-Ремізова ; худож.-іл. Л. Е. Чайка ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик. — Харків : Фоліо, 2013. — 511 с. : іл. — (Б-ка світ. літ-ри).

У минулому Віктор Гюго намагався відшукати витоки героїзму французького народу, що проявився під час революції. Роман починається із панорамної картини  народного свята, а закінчується не менш панорамною картиною народного бунту. Але передаючи з допомогою історичного колориту живий образ цієї динамічної епохи, Гюго шукав і щось вічне, у чому всі епохи могли б об’єднатися. Так, на першому плані постає образ Собору Паризької Богоматері, який народ вибудував протягом століть. На тлі Собору Паризької Богоматері розгортаються події у Парижі XV століття та житті героїв роману з їхніми бідами і страхами, любов’ю і веселощами, гнівом і відчаєм. 

Основу роману-легенди «Собор Паризької богоматері» складає незмінний для всього творчого шляху зрілого Гюго погляд на історичний процес як на велике протиборство споконвічних джерел — добра та зла, милосердя та жорстокості, почуття та розсуду.

Головні діючі особи роману вигадані автором: циганка Есмеральда, архідиякон Клод Фролло, дзвонар собору горбун Квазимодо (який вже давно перейшов у розряд літературних типажів). Але є в романі «персонаж», який об’єднує навколо себе всі діючі особи та збирає докупи практично усі основні сюжетні лінії. Ім’я цього персонажу винесено у назву твору Гюго. Ім’я це — Собор Паризької Богоматері.

 

Гюстав Флобер «Пані Боварі» (1856)

Гюстав Флобер (1821—1880) — один із найвидатніших французьких письменників другої половини ХІХ століття. Увійшов у літературу як майстер точного слова, автор низки нових принципів художньої творчості.

Народився в Руані у сім’ї хірурга Ашиля-Клеофа Флобера та Анн-Жустін Каролін Флобер. Навчався у Руанському ліцеї, який закінчив у 1839 році. Через три роки після ліцею Флобер вступив на правовий факультет Паризького університету, але навчався без зацікавлення, а потім і зовсім залишив його через проблеми зі здоров’ям.

В 1844 році він поселився в Круасе поблизу Руана, де його батько придбав маєток на березі Сени. За життя Гюстав Флобер здійснив лише дві віддалені подорожі: в 1849 —1851 роках подорожував по Близькому Сходу, відвідав Сирію, Палестину й Єгипет, а в 1859 році побував у Північній Африці, на руїнах Карфагена, що було пов’язано з роботою над історичним романом «Саламбо». Час від часу Флобер наїздив у Париж, де займався літературними справами, зустрічався з друзями, відвідував театри.

Отримавши спадок від батька і маючи невелику ренту, увесь час Гюстав Флобер присвячує літературі. Працював по 10—15 годин на добу. Ніколи не користувався лаврами своєї слави. Не гнався за тиражами, не докучав видавцям. Джерелом натхнення для нього завжди була щоденна копітка праця.  Найвідоміші романи Флобера — «Пані Боварі» (1856) та «Саламбо» (1862).

 

Флобер Г. Пані Боварі : побут провінції : роман / Гюстав Флобер ; пер. з фр. Миколи Лукаша. — Київ : Знання, 2017. — 383 с. — (Серія «Скарби»).

Шедевр психологічної прози — роман «Пані Боварі» — знаменував нову епоху в літературному житті Франції і мав сенсаційний успіх. На прикладі особистої драми Емми Боварі автор яскраво показав життя міщанської провінції Франції, трагічну несумісність чистих мрій простої людини про щастя із самими підвалинами суспільства.

Ідеали і прагнення Емми не вирізняються серед інших, у чомусь навіть наївні, але Флобер наділив її невдоволенням навколишнім, душевним неспокоєм, пориванням до іншого життя - тими рисами, які він найбільше цінував у людині. Невипадково після­ публікації роману Флобер заявив: «Емма — це я!». Роман викликав серйозний суспільний резонанс, дискусії навколо нього тривають і сьогодні.

 

Іван Нечуй-Левицький «Микола Джеря» (1876)

Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838—1918) увійшов в історію української літератури як визнаний майстер реалістичної прози. Літературний талант письменника проявився у різних жанрах: романах, повістях, оповіданнях, новелах, казках, драмах. Він є автором художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. Зі сторінок його творів постає розмаїта галерея колоритних персонажів: селян та міщан, чиновників та дрібних шляхтичів, інтелігентів та людей суспільного «дна»…

Його повісті «Микола Джеря» (1876) та «Кайдашева сім'я» (1878) займають почесне місце на полиці української класики. Злободенність тематики, художня довершеність, краса і поетичність українського слова забезпечили їм неперебутність у віках.

 

Нечуй-Левицький І. Микола Джеря : повість / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Знання, 2019. — 191 с. — (Серія «Скарби»).

Повість «Микола Джеря», яка присвячена видатному композитору Миколі Лисенку, була написана у 1876 році та видана в 1878. «Микола Джеря» — справжня енциклопедія українського життя XIX століття.

Головний герой шукає правди і справедливості, завжди стає на захист принижених. Разом з ним, змушеним утікати від розправи, ми мандруємо Україною, стаючи очевидцями різноманітних, часто несподіваних та напружених подій. Навіть повернувшись через двадцять років додому вже сивим дідусем, Микола не втратив почуття людської гідності, невгасимої гордості, сміливості та прагнення до волі.

 

Генрик Сенкевич «Quo vadis» (1896) 

Генрик Сенкевич (1846—1916) — всесвітньо відомий польський письменник, лавреат Нобелівської премії з літератури 1905 року. Літературну творчість починав як автор малих — новелістичних форм, а потім — розлогих повістей із сучасного йому шляхетського життя: «Без догмата» (1891) і «Родина Поланецьких» (1895). Знаний своєю історичною романістикою: так званою «Трилогією» («Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886) і «Пан Володийовський» ( (1887—1888), а також історичним романом з історії Давнього Риму й становлення первісного християнства — «Quo vadis» (1894—1896) та історичним романом «Хрестоносці» (1897–1900).

«Quo vadis» («Камо грядеши») —  один з найкращих історичних романів, який приніс автору світову популярність. 1894 року в одному з інтерв'ю Генрик Сенкевич зазначив, що «приготування до «Quo vadis» веду сумлінно. Рим знаю чудово. Щоправда, спочатку я виношував задум перенести дію до Палестини, але відвідини по-справжньому невідомих мені околиць вимагали багато часу і коштів. Зрештою, Рим цілком відповідає моїм цілям. Тацита я вивчаю da capo, ну й перевернув майже всю бібліотеку творів, які стосуються першого сторіччя нашої ери».

До праці над «Quo vadis» Сенкевич приступив уже як досвідчений письменник, автор популярних романів і оповідань, авторитет якого, завдяки «Трилогії», був дуже високим. Роман писався близько двох років, і вже з березня 1895 року його друк розпочинають «Gazeta Polska», «Czas» і «Dziennіk Poznanski». В березні ж наступного  року роман було завершено. Видана в 1896 році, історична епопея «Quo vadis» завоювала славу одного з неперевершених шедеврів світової літератури.

 

Сенкевич Г. Quo vadis : роман / Генрік Сенкевич : пер. з польс. Віктора Бойка ; передм. Р. П. Радишевського ; худож.-оформл. О. А. Гугалова-Мєшкова. — Харків : Фоліо, 2023. — 507 с. — ( Серія «Б-ка світ. літ-ри»).

Перше століття нашої ери, імператорський Рим часів Нерона, одержимого манією величі, початок становлення християнства — релігії, що оголошена поза законом і зазнала переслідувань. У романі є три яскраві й незаперечні авторські знахідки: образ центрального героя — Петронія, образ рабині Євніки і панорамний опис римської пожежі. Читач побуває у палаці Нерона і на нічному кладовищі, де проповідує апостол Петро, на вулицях охопленого пожежею Рима і в підземній в’язниці, де заживо поховані сотні невинних. У постаті Петронія — славетного естета, філософа й видатного письменника І століття нашої ери, автора відомого комікореалістичного твору «Сатирикон» — Сенкевич хотів зобразити просто історичну постать із трагічною долею…

 

Артур Конан-Дойл «Скандал у Богемії» (1891)

Сер Артур Ігнаціус Конан Дойл (1859 —1930) — відомий британський письменник ірландського походження, лікар за фахом. Автор детективних, науково-фантастичних, історичних творів, п'єс та віршів.

В листопаді 1887 року у «Різдвяному щорічнику Beeton» з’явився друком новий літературний твір — пригодницька повість «Етюд в багряних тонах» провінційного лікаря Артура Конан Дойла. Але ніхто іще не знав, що через кілька років ім’я автора здобуде славу не тільки в Англії , але й у всьому світі. А головні персонажі повісті — геніальний детектив Шерлок Холмс і його компаньйон  доктор Джон Геміш Ватсон — стануть найулюбленішим літературним дуетом багатьох поколінь читачів.

Про пригоди славетного детектива Артур Конан Дойл написав 56  блискучих оповідань і чотири повісті. Майже всі історії про пригоди Шерлока Холмса були записані доктором Ватсоном. Одним з найкращих творів вважається оповідання «Скандал у Богемії», перше із серії «Пригоди Шерлока Холмса», яке було видано 1891 року у «Strand Magazine».

 

Дойл, Артур Конан. Скандал у Богемії : оповідання / Артур Конан Дойл ; пер. з англ. Є. В. Тарнавський ; худож.-оформлювач О. Гугалова. — Харків : Фоліо, 2018. — 217 с. — (Істини).

Ця таємнича історія була написана за спогадами доктора Ватсона. 20 березня 1888 року він повертався від пацієнта і випадково зайшов до Шерлока Холмса на Бейкер-стрит. Господар зустрів його без проявів захоплення, але був дуже радий. Холмс дав йому прочитати лист без підпису й без адреса: «Сьогодні ввечері, за чверть восьма до Вас прийде джентльмен, котрий сподівається отримати у Вас консультацію в дуже вагомій справі…».

Дивним відвідувачем виявився великий князь Кассель-Фельштейнський, спадковий король Богемії. П’ять років тому під час тривалого перебування у Варшаві, він познайомився зі скандально відомою авантюристкою Ірен Адлер, яка зараз живе в Лондоні. У Ірен залишилися компрометуючі листи, а головне  світлина, на якій вони сфотографовані разом. Ірен погрожує, що надішле світлину батькам нареченої в день їх офіційних заручин. У Шерлока Холмса на виконання цього делікатного прохання було лише три дні..

 

Іван Франко «Зів'яле листя» (1896)

Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Багата й різноманітна творча спадщина Івана Франка  нараховує близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Усього за життя Івана Франка окремими книгами і брошурами з’явилося понад 220 видань, у тому числи більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Іван Франко — автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів, 18 збірок малої прози, 10 творів великих прозових жанрів.

 

Франко І. Зів'яле листя : Лірична драма / Іван Франко ; пер. польс. мовою К. Ф. Ангельської ; пер. рос. мовою А. А. Ахматової ; упоряд. і вступ. стаття М. М. Ільницького ; худож.-оформл. Б. Р. Пікулицького. — Львів : Каменяр, 2003. — 183 с. : іл.

У 1891 році в часописі «Зоря» почали з’являтися невеликі чудові вірші під спільною назвою «Зів’яле листя». Ішли вони в одному, другому і в третьому числі, і ніде не було підписано імені автора. Це викликало в тодішньої суспільності зацікавлення, заговорили про нового, надзвичайно талановитого поета. Читали вірші з найвищим захопленням і нетерпляче очікували нового числа «Зорі» й нових віршів. 

Тільки з кінцем року, коли було розіслано передплатникам зведений річний зміст журналу, читачі прочитали ім’я автора віршів — Іван Франко. А в 1896 році у Львові була видана книжка «Зів’яле листя : Лірична драма І. Франка». До збірки було додано дивну передмову про переживання вигаданого героя. І тільки в передмові до другого видання збірки Франко зізнався, що «прозова передмова до першого видання не більше як літературна фікція».

Звичайно Іван Якович описував свої враження, свої переживання й свої страждання, які розкрилися у поезії «Тричі, мені являлася любов». Іван Франко пережив три глибокі кохання до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської, кожне з яких знайшло вияв у творчості поета. Збірка складається з трьох частин, або «жмутків», в яких оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання.

 

Ольга Кобилянська «Аристократка» (1896)

Ольга Юліанівна Кобилянська (1863—1942) увійшла в історію української літератури на межі ХІХ — ХХ століть як проникливий художник слова, глибокий знавець людської душі та тонкий майстер пейзажу. Її творча спадщина велика і різноманітна: поезії в прозі, новели, оповідання, повісті, романи. Історичне минуле і духовна культура буковинського краю були живими джерелами її натхнення.

У віці 13—14 років майбутня письменниця пише вірші німецькою мовою. У 1880 році написане перше німецькомовне оповідання «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», у 1883 — «Доля чи воля?». Потім створює алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), «Людина» (1886), оповідання «Вона вийшла заміж» (1886—1887).

У 1888 році Ольга Кобилянська почала писати німецькою мовою повість «Лореляй», яка у 1896 році була опублікована українською мовою під назвою «Царівна» та засвідчила непересічний талант авторки і провістила нове ім’я в історії української літератури.

1895 року письменниця почала працювати над соціально-психологічною повістю «Земля». Твір було завершено в 1901 році, а в 1902 році вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вістник». Того ж року книга вийшла окремим виданням у Львові. Поклавши в основу твору дійсні факти, письменниця створила глибоко індивідуалізовані образи селян, усім своїм єством пов'язаних із землею-годувальницею.

Ольга Кобилянська продовжує писати. У її творчому доробку з’являються нові  романи, повісті та оповідання: «Ніоба» (1905),«В неділю рано зілля копала» (1908), «Через кладку» (1911), «За ситуаціями» (1913), «Апостол черні» (1926), «Пресвятая Богородиця, помилуй нас!» (1928), «Не смійтесь» (1933)…

 

Кобилянська О. Аристократка. Оповідання, новели та поезії в прозі (1885—1898) / Ольга Кобилянська ; упоряд. та прим. С. Кирилюк ; худож.-оформл. К. С. Дацюк. — Харків : Фоліо, 2024. — 222 с. — (Серія «рідне»).

В оповіданні «Аристократка» (1896) українська модерністська письменниця Ольга Кобилянська продовжила розповідати про життя інтелігенції. «Видиво» — алегоричні замальовки, «Людина з народу», «Impromtu phantasie» та «Поети» — короткі фантазії. Новелу «Природа» високо цінував Іван Франко. В нарисі «Жебрачка» увага оповідача-митця зосереджена на передачі емоцій, викликаних красою природи. Глибоко правдиві картини з життя села Кобилянська подала в новелах «Банк рустикальний», «У св. Івана», «Час», «Некультурна», «На полях». «Мати Божа» — це наче найвище євангельське втілення скорбної матері.

 

Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків» (1911)

Повість блискучого майстра українського слова Михайла Коцюбинського (1864—1913) написана під враженням його перебування на Гуцульщині. Короткі відвідини села Криворівня з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір влітку 1910 року не дали письменнику досить матеріалу для твору, проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишило його. Письменник ще раз відвідав гуцульський край у липні 1911 року, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців. Враження від «чарівного полону» горян стали основою повісті «Тіні забутих предків», яка була видана в 1912 році. Саме тут відбувалися зйомки фільму-екранізації режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (в міжнародному прокаті «Дикі коні вогню» (1964), який увійшов до списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

 

Коцюбинський М. Тіні забутих предків : повісті, оповідання, етюди, нариси, казки / Михайло Коцюбинський ; худож.-оформлювач І. В. Осипов. — Харків : Фоліо, 2005. — 350 с. — (Укр. класика).

До видання увійшли найкращі твори класика української літератури Михайла Коцюбинського. Блискучий новеліст, він є одним з новаторів, що створює невеличкі за обсягом, але психологічно напружені твори. Сюжет в них не головне. Це може бути один день з життя татарської дівчини, яка не знає куди подітися у свято («В путах шайтана»), чи почуття батька, що втрачає дитину квітучого літнього дня («Цвіт яблуні»).

Повість «Тіні забутих предків», здавалося б нехитра любовна історія двох дітей Карпатських гір, стає духовним заповітом Коцюбинського — людські душі єднаються не тільки в любові, але й у смерті.

 

Цього року виповнюється:

• 705 років з часу написання філософсько-фантастичної поеми «Божественна комедія» (1321) видатного італійського поета доби Відродження Данте Аліг’єрі. Поетичний епос у трьох частинах — «Пекло», «Чистилище», «Рай» — стоїть на вершині італійської поезії та вважається шедевром світової літератури.

• 465 років від дня створення рукописної книги «Пересопницьке Євангеліє» (1556 —1561)  — визначної пам’ятки староукраїнської мови та мистецтва. Книжка стала символом української державності, на ній президенти присягають на вірність народу України. Нині пам’ятка зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського.

• 445 років з часу виходу першого повного видання Біблії церковнослов’янською мовою у місті Острог. Острозька друкарня,  найдавніший після Львова осередок друкарства на українських теренах, була заснована Іваном Федоровичем з ініціативи й на кошти князя Костянтина Василя Острозького у 1577—1579 роках. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» з датою 18 червня 1578 року. Справжнім шедевром друкарської майстерності стала «Острозька Біблія», завершена 1581 року.

• 240 років з часу публікації роману у новелах «Пригоди барона Мюнхгаузена» (1786) німецького письменника Распе Рудольфа Еріха. Книга складається з фантастичних розповідей від імені головного героя — барона Карла-Фрідріха-Ієроніма фон Мюнхгаузена, який дійсно жив у Німеччині на початку XVIII століття.

• 210 років з дня публікації повісті-казки німецького письменника і композитора Ернста Теодора Амадея Гофмана «Лускунчик та Мишачий король» (1816).

• 185 років з дня видання історико-героїчної поеми «Гайдамаки» — першого українського історичного роману у віршах про найдраматичніші події XVIII століття, які відомі в історії під назвою Коліївщина. За життя Тараса Шевченка відомо три видання поеми: 1841, 1844, 1860 років.

• 185 років з дня публікації в альманасі «Ластівка» повісті «Сердешна Оксана» (1841)  Григорія Квітки-Основ'яненка, засновника художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.

• 180 років з дня публікації історичного роману «Графиня де Монсоро» (1846)  французьких письменників Александра Дюма-батька і Огюста Маке.

• 155 років з дня написання фентезійного роману англійського математика й письменника Льюїса Керрола «Аліса в Задзеркаллі» (1871) — продовження книги «Аліса в країні чудес».

• 140 років з дня написання психологічної драми «Безталанна» (1886) Івана Карпенка-Карого. У першій редакції (1884) цей твір мав назву «Хто винен?». Друга назва п'єси — «Безталанна». Вперше «Безталанна» ставилася театральними трупами Марка Кропивницького, Михайла Старицького і Миколи Садовського до 1894 року.

• 140 років з дня написання трагікомедійної п'єси в п'яти діях «Мартин Боруля» (1886) Івана Карпенка-Карого. П'єса описує марні намагання шляхтича Мартина Борулі досягти успіху через отримання дворянства. Його самовпевненість стає перешкодою для щастя його дітей.

• 135 років з дня написання історичної повісті Михайла Петровича Старицького «Облога Буші» (1891). В основі твору — реальні історичні події, що мали місце в містечку Буші на Поділлі під час визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького.

• 125 років з дня публікації історичного  роману «Останні орли» (1901) Михайла Старицького. Задуманий автором твір був написаний ним у співавторстві із донькою, Людмилою Старицькою-Черняхівською. Вперше опублікований російською мовою через цензурні заборони. Твір описує події часів Коліївщини. У 1968 році твір, перекладений українською Микитою Шумилом та Євгеном Михайлюком, був опублікований видавництвом «Дніпро».

• 115 років з часу написання драми-феєрії в трьох діях «Лісова пісня» (1911) видатної української поетеси Лесі Українки. Один з найкращих поетичних творів української та  світової літератури перекладено більше ніж двадцятьма мовами світу.

• 115 років з дня публікації оповідання «Федько-халамидник» (1911) письменника, політичного та громадського діяча Володимира Кириловича Винниченка. «Суспільне. Культура» зарахувало «Федька-халамидника» до 10-ти творів шкільної програми, які варто перечитати в дорослому віці. 

• 115 років з дня написання п’єси «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911) Володимира Винниченка. 11 серпня 2022 року на малій сцені Хмельницького обласного українського музично-драматичного театру імені Михайла Старицького відбулася прем'єра вистави «Рита» за п'єсою письменника. Це перша офіційна постановка цього твору на теренах України з часів прем'єри у Молодому театрі (режисер — Лесь Курбас) 24 вересня 1917 року.

• 115 років з часу публікації повісті «Камінна душа» (1911) Гната Мартиновича Хоткевича. Романтична історія з гуцульського життя стала найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича. У центрі одного із найвідоміших творів української літератури — доля молодої дівчини- сироти Марусі, яка вийшла заміж за молодого ксьондза Василія й переїхала до села Криворівня, де він отримав самостійну парафію. 

• 100 років з часу видання творів Богдана Лепкого «Мотря» (1926) та «Не вбивай» (1926) з циклу історичних повістей про видатного українського гетьмана Івана Мазепу. «Мотря» — перший роман циклу, в якому автор розповідає історію взаємного кохання зрілого гетьмана і юної Мотрі, доньки генерального судді Василя Кочубея. Повість «Не вбивай» присвячена подіям, які зумовили страту Кочубея та Іскри.

• 90 років з дня написання детективного роману «Карти на стіл» (1936) англійської письменниці Агати Крісті.

• 80 років з часу видання повісті «Старший боярин» Тодося Осьмачки. Свою першу повість Осьмачка закінчив писати 1944 року в польському містечку Криниці. 1946 року, під час перебування письменника в таборах для переміщених осіб («Ді-Пі») у повоєнній Німеччині, твір вийшов друком. У повісті письменник об’єднав казковий і реальний світ. Часопростір розколотий на День і Ніч. Події починаються 15 червня 1912 року.

• 70 років з дня написання збірки творів «Мисливські усмішки» (1956) Остапа Вишні. Вважається вершиною розвитку жанру «усмішки», які Максим Рильський назвав «ліричною поезією в прозі». Надихнули на це — особистий досвід письменника, розповіді друзів та знайомих, народна сатира і гумор.

• 30 років з дня написання історичного роману «На брата брат» (1996) Юрія Мушкетика, «у якому чи не вперше у вітчизняній літературі» об’єктивно відображена постать гетьмана Івана Виговського. Цей твір автор вважав одним з найкращих у своєму творчому доробку.

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.