«Пігмаліон»: до 110-річчя з дня виходу у світ найпопулярнішої п'єси видатного ірландського письменника Бернарда Шоу

 

Ірландський письменник, лауреат Нобелівської премії 1925 року з літератури Джордж Бернард Шоу (1856—1950 ) захоплювався музикою, цікавився живописом, багато років виступав в пресі як музичний та театральний критик. Свої блискучі, оригінальні, насичені парадоксами й жартами статті він підписував ініціалами «GBS». Але став відомим завдяки своїм неповторним та яскравим п’єсам, які увійшли до золотого фонду світової літератури і зробили справжній переворот у англійському театрі.

Літературну творчість Бернард Шоу розпочинав як романіст. У цей час він працював у фірмі, яка встановлювала телефони. Був постійним читачем бібліотеки Британського музею у Лондоні, а в ранці писав обов’язкові 5 сторінок свого майбутнього роману. У 1879—1883 роках він написав романи «Незрілість», «Нерозумний шлюб», «Кохання артистів» «Професія Кешеля Байрона» і «Соціаліст-одинак», у яких захоплено опоетизував людину праці. Щоправда, жоден із них не мав успіху.

Творчий шлях Шоу-драматурга розпочався в 90-ті роки  ХІХ століття, у період домінування в театрах Європи п’єс переважно розважального характеру. В Англії здебільшого ставили п’єси зарубіжних драматургів. Боротьбу за нову драму Бернард Шоу розпочав як теоретик — із популяризації творчості норвезького драматурга і поета Генріка Ібсена. Новаторство Ібсена-драматурга він убачав у наснаженні його п’єс раціональними, сповненими тонким підтекстом дискусіями, які в найрізноманітніших формах стали головним осердям і п’єс Бернарда Шоу.

Перша драма Шоу «Будинки вдівця» (1892), з якої бере свій початок «нова драма» в Англії, була поставлена в Незалежному театрі, реорганізованому згодом у «Сценічне суспільство». Пізніше з-під пера драматурга вийшли п’єси «Серцеїд» (1893) і «Професія місіс Уорен» (1893), об’єднані автором у цикл «Неприємних п’єс», назва якого сприймалася як виклик буржуазному суспільству. Майстер сценічної дії Бернард Шоу вміщує у свої п’єси розлогі ремарки з детальними описами обставин і характеристиками персонажів. У розгорнутих передмовах роз’яснює акторам, читачам та глядачам власне бачення зображеного.

За «Неприємними п’єсами» з’являється новий цикл драматичних творів «Приємні п’єси»: «Зброя та людина», (1894), «Кандіда» (1894), «Людина долі» (1895), «Поживемо — побачимо» (1896). У другому циклі Бернард Шоу заглиблюється в проблеми моральні, змінює прийоми сатиричного відтворенням дійсності. Сама назва циклу — «Приємні п’єси» — містить підтекстуальну іронію. У п’єсах «Зброя та людина», «Людина долі» драматург висміює фальшиві ілюзії та наївні романтичні уявлення про війну, розвінчує культ Наполеона І Бонапарта. В «Кандіді» Шоу закликає спрямувати зусилля на вирішення буденних проблем, що постають перед людьми.

У 1901 році було опубліковано новий цикл — «П’єси для пуритан», до якого увійшли «Учень диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898) і «Звернення капітана Брасбаунда» (1899). Перша з них розповідає про боротьбу майбутніх Сполучених Штатів Америки за незалежність взимку 1777 року, симпатії автора — на боці борців за незалежність. У «Цезарі і «Клеопатрі» вустами бога Сонця Ра Бернард Шоу різко засуджує колоніальну політику, проводячи яскраві історичні паралелі — від часів Стародавнього Риму до нинішніх часів. Філософською комедією з іскрометним гумором назвали «Людину і надлюдину» (1903). Потім були написані п’єси: «Лікар перед дилемою» (1906), «Нерівний шлюб» (1909), «Смаглява леді сонетів» (1910), «Пігмаліон» (1912), «Обов'язок краси» (1913)… 

У 1918—1920 роки Бернард Шоу працював над драматичною пенталогією «Назад до Мафусаїла», що складається із п’яті не пов’язаних фабулою частин. Драматург відтворив ідейні суперечки своєї епохи. Розміркуючи про прогрес і розвиток цивілізації, Шоу апробував парадоксальну думку: змінювати потрібно не техніку і не політичний устрій, а саму природу людини. Людське життя надто коротке для того, щоб людина встигла розвинути і реалізувати всі здібності, даровані їй природою. Щоби встигнути відбутися, людина повинна прожити вік Мафусаїла — 300 років. Бернард Шоу змалював суспільство, якому вдалося вирішити проблему довголіття. Там панувала мрія про визволення з тілесної оболонки і злиття з безтілесним світом думки і духу…

П’єса «Свята Іоанна» була написана під впливом рішення про канонізацію Жанни Д’арк, яке 16 травня 1920 року ухвалив папа Бенедикт ХІ. Драматург спирався на матеріали судових хронік і намагався створити справжній образ героїні. Після п’єси про Жанну у творчості Бернарда Шоу почалася смуга тривалого мовчання, яку порушив лише прозовий «Довідник з капіталізму та соціалізму для освічених жінок».

У 1925 році Бернарду Шоу було присуджено Нобелівську премію «за творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскрометну сатиру, яка часто поєднується з винятковою поетичною красою». У привітальному слові було сказано, що «Шоу — автор п’єс, став одним із найяскравіших драматургів наших днів, а Шоу — автор передмов до п’єс — Вольтер нашого часу» Але Бернард Шоу цього не чув — він був рішучим противником усяких премій і на церемонію вручення не прибув. Її одержав посол Англії, а грошову винагороду Шоу перерахував у фонд перекладачів творів основоположника сучасної шведської літератури та сучасного театру Августа Стріндберга. 

Знову за перо драматурга письменник узявся лише в 1929 році і протягом восьми тижнів створив п’єсу «В’язок із яблуками». Впродовж 1932—1935 років Бернард Шоу разом з дружиною здійснив навколосвітню подорож пароплавом. Він побував в Африці, Новій Зеландії, Індії, Китаї, США. Мандруючи Шоу не припиняв драматургічної діяльності. Одна за одною з’являлися одноактні п’єси:  «Сільське сватання» (1933), «На мілині» (1933),  «Шестеро із Кале» (1934). У 1935 році побачила світ п’єса «Мільйонерка». Остання п’єса великого драматурга — мініатюра «Чому вона не побажала» (1950).

За роки творчої діяльності Бернард Шоу написав більше 50 п’єс, які підкорили сцену багатьох театрів світу. У 20-30-ті роки ХХ століття п’єси Джорджа Бернарда Шоу стараннями перекладачів Елеонори Ржевуцької та Михайла Пінчевського стали доступними й українською мовою. У ХХІ столітті твори Бернарда Шоу у перекладах Олександра Мокровольського, Владислава Носенка, Елеонори Ржевуцької та Марії Овруцької вийшли у серії «Лауреати Нобелівської премії».

 

П’єса «Пігмаліон»

Шедевр творчої майстерності Бернарда Шоу «Пігмаліон» був написаний всього за чотири місяці — з березня по червень 1912 року. Перша постановка «Пігмаліона» відбулася у віденському «Бургтеатрі» 16 жовтня 1913 року, а 11 квітня 1914 року п'єса була поставлена  на сцені лондонського Театру ЇЇ Величності і витримала 118 вистав. Роль Елізи написана Бернардом Шоу спеціально для Стелли Патрік Кемпбелл — велике кохання та 40-річне листування великого драматурга та видатної актриси стали приводом для написання п'єси «Милий брехун».

Назва п'єси Бернарда Шоу «Пігмаліон» нагадує про давньогрецький міф про Пігмаліона і Галатею. «Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон. Жив він самотньо, родини не мав і навіть не думав одружуватись, бо гордував жінками. Дізналася про це богиня кохання Афродіта, розгнівалась і надумала покарати зухвальця. Єдиною втіхою Пігмаліонові було різьбярство. В довгі години виснажливої праці він був справді щасливий. Якось — і, певне, на те була воля богині! — взявся він різьбити із найкращого мармуру, яким славиться острів Парос, жіночу постать, таку гарну, вродливу, що подібної і на світі немає.

Пігмаліон працював натхненно, невтомно, забуваючи про все на світі. І з кожним днем, що далі він різьбив, що більше зрізав упевненою рукою зайвих скалок із великої мармурової брили, то виразніший ставав обрис прекрасної жінки, наче сама богиня кохання виходила з білого морського шумовиння. Нарешті сніжно-біла статуя готова. Якої дивної вроди в неї обличчя, яке високе ясне чоло, які очі вимовні! Вона наче жива, здається, зараз милі вуста всміхнуться ласкаво й принадно, а ніжні дівочі руки простягнуться до нього, її творця. Збентежено дивиться Пігмаліон на свій витвір, і серце йому завмирає від незнаного щастя. О, якби боги вселили в камінь людську душу!..».

Чоловік закохався у чарівну скульптуру і почав молити богиню кохання Афродіту оживити Галатею. Побачивши, як щиро кохав скульптор, Афродіта оживила його витвір. «Настало свято Афродіти. Відзначали його по всій Елладі, а надто на Кіпрі, — адже саме на його землю вперше колись ступила богиня кохання, вийшовши з морського шумовиння… По всьому острову запалали жертовні вогні, замукали білі телиці з визолоченими рогами — їх дарували прекрасній богині. А як над жертовником знявся священний дим, Пігмаліон почав палко молитись… Богиня кохання, яка незрима була на святі, зрозуміла митця й дала йому доброзичливий знак: тричі на жертовнику спалахнув вогонь, і яскраві омахи сяйнули до неба. Мерщій подався Пігмаліон додому, до своєї мармурової красуні. Схилившись її поцілувати, він раптом відчув, що ніжне личко тепле, теплі і руки, і плечі. Від його дотику твердий мармур м'якшав, як м'якшає бджолиний віск під променями сонця. Тоді зраділий, збентежений від щастя Пігмаліон схопив своє створіння в обійми і поцілував у теплі вуста. Статуя — ні, не статуя, а жива дівчина — зашарілася й підвела ясні очі…».

З того часу ім’я Пігмаліон стало символом творця, який силою свого почуття зумів створити ідеал краси. В Європі міф був відомим завдяки «Метаморфозам» Овідія, останнього з поетів «золотої доби» римської літератури. Бернарда Шоу, використавши цей міф, написав п’єсу про духовне пробудження людини за допомогою мистецтва слова та творчості. Події відбуваються в Англії на початку ХХ століття. Замість скульптора в комедії Бернарда Шоу фігурує професор-лінгвіст Генрі Хігінс, який уклав парі зі своїм приятелем, полковником Пікерінгом. За умовами парі, Хігінс має за шість місяців навчити квіткарку Елізу Дулітл вишуканої вимові і на світському прийомі зуміти представити її як герцогиню.

«На наступних півроку ви лишаєтеся жити тут: будете вчитися розмовляти красиво, як продавщиця у квітковому магазині. Якщо будете добре поводитись і виконувати все, що вам звелять, то спатимете ви у пристойній спальні, їстимете всього досхочу й матимете гроші на шоколадки й на таксі. А якщо будете неслухняна й ледача, то спатимете в комірчині серед чорних тарганів, а місіс Пірс лупцюватиме вас віником. Через шість місяців ви чудово вберетеся і поїдете і кареті до Букінгемського палацу. Якщо король скаже, що ви не леді, поліція забере до лондонського Тауеру, де вам відрубають голову, аби застерегти від такого зухвальства інших квіткарок. Якщо вас не викриють, ви дістанете подарунок: сім шилінгів і шість пенсів, з якими почнете життя продавщиці у магазині. Якщо ж ви відмовитеся від цієї пропозиції, то будете найневдячнішою, найлихішою дівчиною…».

Бернард Шоу відмовився від щасливого завершення п’єси. А найголовніше — Еліза  пробуджує людські якості в того, хто її перетворив на освічену жінку, що може з успіхом зійти за герцогиню. Вона «вишукано вбрана, справляє , увійшовши до кімнати, враження такої непересічної шляхетності та вроди, що всі присутні мимоволі встають…». Драматург безмежно вірить в ідею, що справжня внутрішня культура людини залежить не від соціального статусу, а від її внутрішніх якостей. Але перед Елізою постала жорстока істина — здобувши манери й вимову герцогині, вона не знайшла собі місце серед аристократії…

 

Моя чарівна леді

Жанр — мюзикл, комедія

Режисер — Джордж К'юкор

Рік — 1964

Музичний комедійний фільм створений на основі однойменного мюзиклу Алана Джей Лернера (текст) та Фредерика Лоу (музика), який своєю чергою був створений на основі п'єси «Пігмаліон» Бернарда Шоу, що мала грандіозний успіх на театральній сцені.

***

 

Шоу, Бернард. Вибрані твори : пер. з англ. / Бернард Шоу. — Київ : ФОП Жупанський, 2008. — (Лауреати Нобелівської премії).

Т. 1. — 332 с.

До першого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу (1856-1950) лауреата Нобелівської премії ввійшли такі п'єси: «Учень Диявола», «Професія пані Ворен», «Вдівцеві будинки», «Зальотник»

 

Шоу, Бернард. Вибрані твори : пер. з англ. / Бернард Шоу. — Київ : ФОП Жупанський, 2009. — (Лауреати Нобелівської премії).

Т. ІІ / за ред. О. Мокровольського. — 461 с.

До другого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга, лауреата Нобелівської премії ввійшли такі п’єси: «Цезар і Клеопатра», «Людина і надлюдина», «Андрокл і Лев», «Пігмаліон»

 

Шоу, Бернард. Вибрані твори : пер. з англ. / Бернард Шоу. — Київ : ФОП Жупанський, 2010. — (Лауреати Нобелівської премії).

Т. ІІІ / за ред. Владислава Носенка. — 384 с.

До третього тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу (1856-1950) лауреата Нобелівської премії ввійшли такі п'єси: «Кандіда», «Майор Барбара», «Лікарева дилема», «Навернення капітана Брасбаунда».

 

Література про життєвий та творчий шлях Бернарда Шоу

• Гарачковська О. О. Джордж Бернард Шоу // Історія зарубіжної літератури ХХ ст. : навч. посіб. / В. І. Кузьменко, О. О. Гарачковська, М. В. Кузьменко та ін. — Київ : ВЦ «Академія», 2010. — С. 16—24.

• Джордж Бернард Шоу (1856—1950) // Шкляр Л. Є. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901—2006 / Шкляр Л. Є., Шпиталь А. Г. — Київ : Грамота, 2006. — С. 79—81.

• «Пігмаліон» Б. Шоу — зразок «драми-дискусії» // Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури ХХ століття. — 2-ге вид. перероб. та доп. / Давиденко Г. Й., Стрельчук Г. М., Гричаник Н. І. — Київ : Центр учбової літератури, 2009. — С. 332—335.

• Чорноземова Є. Шоу, Джордж Бернард  // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2-х т. Т. 2 : Л—Я / за ред. Н. Михальської та Б. Шавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. — С. 795—805.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

Літературний калейдоскоп: твори-ювіляри ірландського драматурга Бернарда Шоу

 

«Багато людей, що перечитують із захопленням усіх класичних драматургів, від Есхіла до Ібсена, проте відвідують театр у виключних випадках, коли, їм трапляється п’єса, автора якої вони цінують, знаючи його з літератури…». Бернард Шоу

Ім'я відомого ірландського драматургаДжорджа Бернарда Шоу, лауреата Нобелівської премії з літератури, автора романів, сотні статей і більш п’ятдесяти п’єс, вписане в історію англійського та всесвітнього театрального мистецтва. Перша п'єса «Будівлі вдівця» була поставлена в театрі, коли Шоу виповнилося 36 років, а останню п'єсу він написав в віці 93-х.

Перше визнання прийшло до Бернарда Шоу з-за кордону. Велику роль в цьому зіграв віденський журналіст Зиґфрід Требич, який перевів п'єси Шоу німецькою мовою. Завдяки йому, в Відні поставили «Учень Диявола», а в Берліні - «Зброя і людина». Після цього п'єси Шоу набувають популярності на всьому європейському континенті і в США.

Найвідоміші п’єси Бернарда Шоу ввійшли до золотого фонду світової драматургії. Серед них «Професія місіс Уорен», «Майор Барбара», «Серцеїд», «Обранець долі», «Свята Іоанна», «Нерівний шлюб», «Лікарева дилема», «Кандіда», «Андрокол і Лев», «Цезар і Клеопатра» і найпопулярніший «Пігмаліон», який підкорив багато театральних сцен світу.

Наприкінці XIX століття Бернард  Шоу створює цикл «П’єси для пуритан»: «Учень Диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898) і «Звернення капітана Брасбаунда» (1899). В 1901 році п'єси вийшли окремим збірником. Автор звертається до героїчних пуританських традицій Джона Мільтона і Джона Буньяна, та відносить себе до пуритан, які готови до боротьби за святість мистецтва.

 

125 років з дня написання п’єси «Учень Диявола»

Шоу, Бернард. Учень Диявола : п’єса //  Бернард Шоу. Вибрані твори. Т. І. - Київ : ФОП Жупанський, 2008. - С. 5-87. - (Лауреати Нобелівської премії).

До першого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу ввійшли такі п’єси: «Учень Диявола», «Професія пані Ворен», «Вдівцеві будинки», «Зальотник».

П'єса «Учень Диявола» була створена драматургом в 1896 році. Автор розповідає про боротьбу майбутніх Сполучених Штатів Америки за незалежність у другої половині ХVIIІ століття, симпатії Бернарда Шоу - на боці борців за незалежність.

«Року 1777, під невеселу годину, коли чорну ніч заступає хмурий ранок, місіс Даджен зі штату Нью-Гемпшір не спить, сидячи в кухні, яка використовується і як житлова кімната, на власній фермі у передмісті Уебстербріджа. Місіс Даджен - неприваблива жінка. Кожна жінка не дуже-то гарно виглядає після безсонної ночі, а поборознене зморшками обличчя місіс Даджен навіть у найкращі хвилини має похмурий вигляд, якого надає гордовитій і крутої вдачі людині суворе додержання правил віджилого пуританства. Це зморена працею літня жінка, яка здобула нею лише повну владу і зненависть у власному непривітному домі та незаперечну славу побожної і поважної особи серед сусідів, для яких пияцтво і розпуста настільки привабливіші за релігію і моральні подвиги, що доброчесність здається їм просто самозреченням. Від цього недалеко до того, щоб вимагати самозречення і від інших, і поняття доброчесності стає зрештою синонімом усього неприємного. Тому місіс Даджен, особу дуже неприємну, вважають за дуже доброчесну. За винятком явних злочинів, їй все дозволено, крім хіба якихось ніжних слабостей; тим-то, сама цього не знаючи, місіс Даджен користується такою свободою поведінки, як ні одна жінка у цілій парафії, оскільки ніколи не порушила сьомої заповіді і не пропустила жодної недільної відправи у пресвітеріанській церкві.

У 1777 році, коли від Англії відкололись американські колонії, не так з їхньої волі, як силою їх власної ваги, - пристрасті нестримно розгорілись, і це призвело до збройної боротьби. Цю боротьбу англійці уявляли як подолання заколоту і підтримання британської влади, а американці - як оборону свободи, опір тиранії та самопожертву на олтарі Прав людини. Зайва річ розцінювати тут ці обидва уявлення; досить сказати з цілковитою безсторонністю, що й американці й англійці вважали своїм найблагороднішим обов'язком повбивати одні одних якнайбільше, а духовенство обох ворожих таборів, морально підтримуючи воєнні дії, спрямовані до цієї мети, благало небо про перемогу.

За таких обставин не тільки оця неприємна місіс Даджен, але й чимало інших жінок сидять цілими ночами, дожидаючи вістей. Вони так само, як і вона, засинають лише на світанку, куняючи біля каміна і ризикуючи пірнути в нього головою. Місіс Даджен спить, її голову покриває шаль, а ноги спочивають на широкій залізній решітці каміна - священного домашнього вівтаря…».

120 років з дня публікації п’єси «Цезар і Клеопатра»

Шоу, Бернард. Цезар і Клеопатра : п’єса // Бернард Шоу. Вибрані твори. Т. ІІ. - Київ : ФОП Жупанський, 2009. - С. 5-125. - (Лауреати Нобелівської премії).

До другого тому вибраних творів Бернарда Шоу, лауреата Нобелівської премії «За творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за влучне поєднання сатири з винятковою поетичною красою», ввійшли такі п'єси : «Цезар і Клеопатра», «Людина і надлюдина» «Андрокол і Лев», «Пігмаліон».

П'єса «Цезар і Клеопатра» була написана в 1898 році і вперше поставлена на сцені в 1899 році. Дія п'єси відбувається в 48-47 роках до нашої ери в Єгипті, куди Юлій Цезар прибув в ході громадянської війни і включився як вирішальна сила в династичний конфлікт між Клеопатрою і її братом Птоломеєм XIII.

«Ворота храму бога Ра в Мемфісі. Глибокі сутінки. Велична істота з головою сокола, що випромінює таємниче світло, вимальовується із мороку в глибині храму. Бог з величезною зневагою обводить поглядом сучасну аудиторію і після деякої паузи звертається до неї з такими словами:

Тиша! Замовкніть і слухайте мене, ви, чепурні маленькі острів’яни! Послухайте мене, ви, чоловіки, що носите на грудях своїх білий папірус, на якому не написано нічого (щоб викрити дитячу невинність мізків ваших). Слухайте мене, ви, жінки, вбрані у спокусливі одежі, ви, ніби приховуєте думки свої від чоловіків, аби вони вірили, що ви вважаєте їх сильними і могутніми зверхниками, тоді як насправді в серці своєму ви знаєте, що вони нерозумні діти. Дивіться на мою соколину голову, дивіться і знайте: я Ра, який колись був могутнім богом у Єгипті. Ви не можете впасти переді мною на коліна, розпластавшись долілиць, оскільки ви затиснуті в тісні шереги, позбавлені свободи рухатися і не бачите далі спини того, хто сидить попереду вас; а до того ж не один із вас не наважиться визнати це достойним і належним, доки не побачить, що і всі решта роблять те ж саме, - звідки і виходить, що у вирішальні хвилини ви перебуваєте в бездіяльності, хоча кожний із вас каже своєму ближньому, що необхідно щось зробити. Я не вимагаю від вас поклоніння, я вимагаю лише тиші. Хай чоловіки ваші не говорять, а жінки хай не кашляють, оскільки я бажаю перенести вас далеко в глибину віків, за дві тисячі років, за могили шістдесяти поколінь. Ви, жалюгідні вишкребки, не уявляйте себе першими. Інші дурні бачили до вас, як сонце сходило і заходило, а місяць міняв лице своє і час свій. Чим були вони, тим ви стали сьогодні, але далеко вам до їхньої величі; піраміди, споруджені моїм народом, стоять і донині, а ці купи праху, що ви називаєте імперіями, де в рабстві ви животієте, розсипаються на вітрі, хоча ви і завалюєте їх тілами синів ваших, щоб накопичилося якнайбільше праху.

Слухайте ж мене, о ви, примусово навчені! Знайте, що на кшталт того, як нині у вас існує стара Англія і нова Англія і ви розгублено топчетеся між тою і другою, так колись, у ті дні, коли люди поклонялися мені, існував старий Рим і новий Рим, і між цими двома Римами розгублено топталися люди. І старий Рим був малий і бідний, лютий і жадібний і мав багато гріхів; але оскільки розум його був невеликий, а праця його була проста, він жив своїм розумом, і праця його йшла на лад. І боги поблажливо ставилися до нього, й допомагали йому, і підтримували його, й охороняли його; оскільки боги проявляють терпіння до малих.

І ось старий Рим, немов убогий, що опинився на коні, поклався на милість богів і сказав: «Гай-гай! Нема ні величі, ні багатства в мізерності моїй. Хто хоче йти шляхом багатих і великих, той мусить грабувати бідних і вбивати слабких!" І почали римляни грабувати бідних і оволоділи досконало цим мистецтвом, і були в них закони, завдяки яким вчинки їхні вважалися пристойними і чесними. А коли вичавили бідняків своїх насухо, вони почали грабувати бідняків інших країн і приєднали ці країни до Риму і створили новий Рим, багатий і безмежний. А я, Ра, сміявся над цим, бо мізки римлян залишилися все такими ж, тоді як панування їхнє поширилося по всій землі.

Тож слухайте мене, щоб зрозуміти те, що ви зараз побачите. В ті дні, коли римляни все ще топталися між старим і новим Римом, серед них з'явився могутній воїн, великий Помпей. Але шлях воїна є шлях смерті, а шлях богів - шлях життя, а воїн у кінці шляху свого виявляється дурнем. І ось Помпей стояв за старий Рим, де лише воїни могли досягти величі; але боги повернулися до нового Риму, в якому кожна людина, яка мала розум, могла стати тим, чим вона хотіла. І друг Помпея, Юлій Цезар, був на тому самому боці, що й боги: він бачив, що Рим переріс владців своїх - старих маленьких римлян. І Цезар цей був великий красномовець і політик: він купував людей словами і золотом, на манір того як сьогодні купують вас. А коли їм набридло задовольнятися словами і золотом і почали вони вимагати перемог і воєнної слави, Цезар, уже не молодий, вдався до цього ремесла; і ті, котрі повставали проти нього, коли він піклувався про благополуччя їхнє, схилися перед ним, коли він став убивцею і завойовником. Бо ж така природа ваша, смертні. Що ж стосується Помпея - він набрид своїми успіхами і тим, що він сам себе уявив богом; оскільки він розводився про закон, обов'язок, і про інші речі, яких не може торкатися жалюгідна людська істота. І боги усміхнулися Цезареві, бо він сміливо жив життям, яке вони дарували йому, і не ганив нас постійно за те, що творячи живе, не відаємо сорому, і не приховував учинків наших від людей, так ніби це було щось безсоромне. Ви добре знаєте, про що я кажу, оскільки це один із ваших власних гріхів.

І так сталося між старим і новим Римом, що Цезар сказав: «Доти, доки я не порушу закону старого Риму, мені не вдасться отримати свою частку у пануванні над ним, і дар панувати, дар, який мені дали боги, загине і не принесе плодів». Але Помпей сказав: «Закон понад усе, і якщо ти порушив його, ти мусиш загинути». І сказав Цезар: «Ось я порушу його, і хай той, хто наважиться, вб’є мене». І він порушив закон Риму. І Помпей пішов на нього, як сказали б ви, з великою армією, щоб знищити його й утвердити старий Рим. І Цезар утік через хвилі Адріатичного моря, оскільки великі боги хотіли дати йому урок, той самий урок, що свого часу отримаєте й ви, якщо так само будете забувати їх і поклонятися цьому пройді серед богів - Маммону. І тому, перш ніж возвеличити Цезаря і зробити його володарем світу, вони захотіли кинути його в прах до ніг Помпея й очорнити обличчя його перед усіма народами. Помпея ж вони звеличили і підняли вище ніж до цього -і закони його і його пихатий розум, який намагався мавпувати богів. І зробили вони це тому, щоб страшніше було його падіння. І Помпей вирушив у погоню за Цезарем, і розчавив його всією величчю старого Риму, і став над ним і над усім світом, на взір того, як ви стоїте нині з вашим флотом, що покриває води морські на тридцять миль. І коли Цезаря було повалено і кинуто в прах, він підвівся востаннє, щоб померти з честю, і не впав у відчай, а сказав: «Ось вони проти мене - і Помпей, і старий Рим, і закон, і легіони - всі, всі проти мене; але високо над усім цим - боги; а Помпей - дурень». І боги засміялися і похвалили його. І на полях Фарсали сталося неможливе: кров і залізо, на яких тримається наша віра, впали перед духом людини, оскільки дух людини - це воля богів. І могутність Помпея розсипалась у руці його, на кшталт того, як розсипалося могутність державної Іспанії, коли вона повернулася проти ваших предків у ті дні, коли Англія була малою, і жила своїм розумом, і покладалася на свій розум, а не на те, що вона поширює в газетах. І тому остерігайтеся, щоб який-небудь маленький народ, який ви обернули в рабство, не піднявся і не перетворився в руках богів на батіг, що впаде на ваші хвастощі, вашу несправедливість, на ваші пороки і вашу глупоту.

То чи хочете ви тепер дізнатися про кінець Помпея, чи ви будете спати, коли промовляє бог? Слухайте слова мої, оскільки Помпей відбув туди, куди і ви пішли сьогодні, в Єгипет, де стояла римська армія, так само як нині там стоїть британська армія. І Цезар погнався за Помпеєм у Єгипет; римлянин тікав, і римлянин гнався за біженцем: пес, який пожирає пса. І єгиптяни казали: «Погляньте, ось римляни, які давали золото царям нашим і збирали з нас данину силою зброї своєї, чи не вони закликали нас бути вірними їм і зраджувати нашу рідну країну. І ось тепер перед нами два Рима - Рим Помпея і Рим Цезаря. Якому ж із них нині ми повинні зберігати вірність?» І в сум'ятті своєму вони звернулися до воїна, який колись служив Помпею, і знав шляхи Риму, і володів усіма його пороками.

I сказали йому: «Поглянь, у твоїй країні пес пожирає пса, й обидва пси прийшли до нас, щоб пожерти нас. Що ти можеш порадити нам?» І воїн цей, на ім'я Луцій Септімій, якого ви сьогодні побачите перед собою, відповів: «Вам слід ретельно зважити, котрий із двох псів дужчий, а потім убити слабшого на догоду сильному і тим самим завоювати його милість». І єгиптяни сказали: «Ти дав слушну пораду, але якщо ми вб'ємо людину, ми порушимо закон і поставимо себе на рівень з богами, а цього ми не можемо робити. Але ти - римлянин: тобі звично вбивати, бо в тебе пристрасть панувати. Чи не візьмешся ти замість нас убити того пса, котрий слабший?» І Луцій відповів: «Хай буде так, оскільки я зробив Єгипет вітчизною своєю і бажаю, щоб ви шанували і слухали мене». І єгиптяни сказали: «Ми так і думали, що ти не будеш робити цього без якоїсь винагороди; ти отримаєш свою нагороду». І ось Помпей прибув до Єгипту і пристав до берегів його один, на маленькій Галері, поклавшись на його закон і звичай. І народ Єгипту побачив, що Помпей насправді слабкий і нікчемний пес; і ледве він устиг ступити на берег, як його зустрів давній соратник Луцій Септімій, який однією рукою вітав його, а другою відітнув йому голову; і зберіг цю голову, як качан капусти, щоб піднести її в дар Цезарю. І рід людський здригнувся. А боги засміялись: бо Септімій був всього лиш мечем, вигостреним рукою Помпея. І коли меч цей повернувся супроти його власного горла, боги сказали, що Помпею ліпше було б зробити Септімія хліборобом, а не таким доблесним і швидким на руку вбивцею. І тому я знову кажу вам: остерігайтеся, ви, котрі всі бажали б стати помпеями, якби наважились; оскільки війна - це вовк, і він може прийти і до ваших дверей.

Вам, здається, набридла мова бога? Вас пожирає нечисте бажання послухати про життя порочної жінки? Чи ім'я Клеопатри розбудило у вас цю цікавість? О, ви дурні! Клеопатра всього лише дитя, яке нянька карає лозиною. І я, піклуючись про благо ваших душ, хочу показати вам, як Цезар, який прийшов у Єгипет шукати Помпея, знайшов Клеопатру; і як прийняв він у подарунок цей качан капусти, що колись був головою Помпея; і що сталося між старим Цезарем і царицею-дитиною, поки він не покинув Єгипет і не проклав собі переможний шлях до Риму, для того, щоб бути вбитим, так само як Помпей, людьми, в яких ще зберігся дух Помпея. Все це ви побачите і в невігластві своєму будете дивуватися тому, що за двадцять сторіч до ваших днів люди були такі ж самі, як і ви, жили, говорили, як ви, - не гірше і не ліпше, не мудріше і не дурніше. І ці дві тисячі років, що минули відтоді, - для мене, бога Ра, всього лише мить; і те, що називаєте сьогоднішнім днем, нічим не відрізняється від того дня, коли Цезар вперше ступив на землю мого народу…».

«Цезар і Клеопатра»

Жанр - драма

Режисер - Габріель Паскаль

Рік -1945

Фільм поставлений за однойменною п'єсою Бернарда Шоу.

 

115 років з дня написання п’єси «Лікарева дилема»

Шоу, Бернард. Лікарева дилема: п’єса //  Бернард Шоу. Вибрані твори. Т. ІІІ. - Київ : ФОП Жупанського, 2010. - С. 189 - 294. - (Лауреати Нобелівської премії).

До третього тому вибраних творів ірландського драматурга ввійшли такі п'єси: «Кандіда», «Майор Барбара», «Лікарева дилема», «Навернення капітана Брасбаунда».

П'єса «Лікарева дилема», яка побачила світ в 1906 році, була названа самим Шоу трагедією. До доктора Ріджена, відомого лікаря, що відкрив засіб проти туберкульозу, звертається дружина молодого художника Дюбеда з проханням врятувати її хворого чоловіка. В той час до лікарні була можливість прийняти ще тільки одного пацієнта. Доктор, вражений талановитістю Дюбеда, його картинами, його чарівним характером, готовий взяти його в свою клініку.

Але в цей момент він дізнається, що його старий університетський товариш, доктор Блекінсоп, також доведений голодом і перевтомою до туберкульозу. Доктор Ріджен переконується, що художник Дюбеда в приватному житті - негідник, двоєженець, здатний на будь-який безсовісний вчинок і навіть злодійство. Перед доктором Рідженом постає питання: кого він повинен врятувати?

«Дилема лікаря»

Жанр - драма

Режисер - Ентоні Асквіт

Рік - 1958

Екранізація п’єси Бернарда Шоу «Лікарева дилема». Талановитому доктору Коленсо Ріджену, який вилікував безліч серйозно хворих пацієнтів, несподівано належить зробити вибір…

 

Літературознавчі видання про життя і творчість Бернарда Шоу

• Аникст А. Бернард Шоу. - М. : Знание, 1956. -  32 с.
• Балашов П. Художественный мир Бернарда Шоу. - М. : Художественная литература, 1982. - 326 с.
• Бернард Шоу // Знаменитые писатели / Е. К. Васильева, Ю. С. Пернатьев, В. М. Скляренко ; худож.-оформитель О. Н. Иванова. - Харьков : Фолио, 2014. - С. 371-376.
• Веселая вы душа, Бернард Шоу / сост. А. А. Шамшурин. - Кишинев : Штиинца, 1988. - 176 с.
• Гражданская З. Бернард Шоу : очерк жизни и творчества. - М. : Просвещение, 1963. - 212 с.
• Деннингхаус Ф. Театральное призвание Бернарда Шоу / пер. с англ. - М. : Прогресс, 1978. - 327 с.
• Джордж Бернард Шоу (1856-1950) // Шкляр Л. Є. Шпиталь А. Г. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901-2006. - Київ : Грамота, 2006. - С. 79-81.
• Образцова А. Драматургический метод Бернарда Шоу. - М. : Наука, 1965. - 316 с.
• Хьюз Э. Бернард Шоу / пер. с англ. Б. Носика. - М. : Молодая гвардия, 1968. - 288 с. - (ЖЗЛ).