100 років Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику

 

 

«Зрозуміти всю велич Києво-Печерської лаври, феномен її духовної діяльності можна, лише осягнувши всю її багатовікову історію — складну і суперечливу, в якій періоди високого злету духовної і мистецької творчості змінювалися руйнацією національних здобутків у буремні часи…» ( Світлана Кагамлик «Світло духовності і культури»)

 

29 вересня 1926 року на території Києво-Печерської лаври – однієї з найвизначніших історико-культурних пам’яток України – було створено Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Відтоді він став одним із найважливіших осередків збереження та дослідження української культурної спадщини.

Сьогодні на території заповідника зосереджено понад 140 пам’яток історії, архітектури, культури та мистецтва. Серед них – Дальні та Ближні печери, Успенський собор, Велика Лаврська дзвіниця, Троїцька надбрамна церква, фортифікаційні мури Києво-Печерської лаври, вежа Іоанна Кущника, Онуфріївська та Годинникова вежі, Ковнірівський корпус та інші унікальні пам’ятки.

У 1990 році, під час 14-ї сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО, Києво-Печерську лавру було внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як видатну пам’ятку світового культурного значення.

13 березня 1996 року Указом Президента України заповіднику надано статус національного. Цей статус підкреслив його особливу роль у збереженні, дослідженні та популяризації культурної спадщини України.

Сто років історії заповідника – це сто років турботи про унікальний духовний, архітектурний та культурний спадок, який є невід’ємною частиною історичної пам’яті українського народу.

 

Цікаві факти з історії Києво-Печерської лаври

Літописна історія Києво-Печерської лаври починається від 1051 року, коли монахом Антонієм був заснований печерний монастир. Перший храм монастиря, церква Різдва Богородиці, так само, як і чернечі келії, був влаштований під землею. Пізніше на Дальніх печерах з’явилися наземні дерев’яні будівлі . У другій половині XII століття навколо монастиря було зведено оборонні стіни. В той самий час монастир почали називати лаврою. Юридичне підтвердження назви «Лавра» Печерський монастир отримав 1688 року. Упродовж майже тисячоліття Києво-Печерська лавра була одним із головних осередків українського духовного життя, літописання, освіти, книгодрукування, архітектури та мистецтва.

1073 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці відбулося урочисте закладання першої кам'яної споруди Києво-Печерського монастиря — Успенського собору. Побудований заходами ФеодосіяПечерського за ігумена Стефана, коштом князя Святослава II Ярославича. Будівництво тривало до 1078 року. Так розпочалося формування архітектурного ансамблю визначної історичної пам’ятки ХІ століття.

Троїцька надбрамна церква, пам'ятка архітектури і культури ХІІ століття — єдина серед наземних споруд Києво-Печерської лаври збереглася неушкодженою до наших днів. Церква була частиною системи давніх оборонних споруд Печерського монастиря. Розташована над головною монастирською брамою в уступі фортечних мурів. Розписи інтер’єру Троїцької церкви 20–30-х років XVIII століття — єдиний повністю збережений ансамбль Києво-Печерської іконописної школи доби бароко.

Гетьман Іван Мазепа зробив великий вклад на початок будівництва Великої лаврської дзвіниці, але будівництво її було завершено лише у 1731—1744 роки за проектом архітектора Йогана-Готфріда Шеделя на основі проектної пропозиції архітектора Федора Васильєва. В реалізації проекту також брали участь Степан Ковнір, Йосип Рубашевський, Іван Горох та інші лаврські зодчі. Дзвіниця являє собою восьмигранну чотирьохярусну башту із позолоченим куполом. Діаметр основи дзвіниці — 28,8 метрів, товщина стін першого ярусу — 8 метрів. Глибина фундаменту з гранітних плит перевищує 7 метрів. Вверх діаметр кожного ярусу зменшується й увінчується грушоподібної форми банею з маківкою і хрестом. На четвертому ярусі споруди у 1744 році було встановлено куранти. Нові куранти, виготовлені майстром Андрієм Єнодіним, діють з 1903 року до наших днів. Висота лаврської дзвіниці — 96,52 метрів. Її силует так гармонійно вписався в київський ландшафт, що сьогодні важко собі уявити Київ без Великої лаврської дзвіниці.

Одна з найвидатніших пам’яток світової культури — «Повість минулих літ», складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором на основі раніше написаних літописів; архівних матеріалів великого князя Святополка Ізяславовича; народних переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій. Літописний звід Нестора охоплює величезний історичний період — від перших згадок про слов’ян до подій літа 1108 року доби Київської держави. Це був результат майже двадцятилітньої титанічної праці літописця. Рукопис Нестора не дійшов до наших днів в оригіналі, але був покладений в основу подальшого літописання.

1615 року, завдяки зусиллям архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького, була заснована Лаврська друкарня. Друкарня випускала церковно-службову, богословську, навчальну, світсько-полемічну літературу та віршовані твори. Деякий час друкарня Києво-Печерської лаври була єдиною у Києві. Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою та мали характерний, самобутній почерк завдяки традиціям українського малярства і графіки. Практично на всіх виданнях XVII століття матеріалом для оформлення був печерський побут, види Лаври, Успенського собору, печер, образи Антонія і Феодосія…

У Києво-Печерській лаврі існувала усна традиція виконання піснеспівів, тобто співаки церковного хору протягом усього богослужіння не користувалися жодними нотними записами, а співали по пам’яті. Така практика вимагала чималої майстерності: музичного чуття, тонкого слуху та бездоганної пам’яті. Тільки у ХІХ столітті лаврський розспів було покладено на ноти та записано на папері. Підготовкою хористів займався професійний музикант, який виконував обов’язки регента, учителя, зберігача нотної бібліотеки. Особливою формою багатоголосного хорового мистецтва та традиції у Києво-Печерській лаврі є лаврський розспів: унікальне музичне надбання та особливий стиль церковного виконування, що сформувався в Києво-Печерській Лаврі та поширився в православному світі.

 

Києво-Печерська Лавра (золота монета)

Золота пам'ятна монета Національного банку України номіналом 200 гривень, присвячена видатній архітектурно-історичній пам'ятці Древньої Русі-України, всесвітньо відомому центру духовної культури українського народу — Києво-Печерській лаврі.

Дата введення в обіг — 10 квітня 1997 року

Автори — художник  Олександр Івахненко (1931—2003), автор перших марок незалежної України;  скульптор Кріста Райтер.

Серія — «Духовні скарби України»

На аверсі монети в центрі кола, утвореного намистовим узором, розміщено зображення Троїцької надбрамної церкви Лаврського ансамблю та фрагмент його головної дзвіниці.

На реверсі монети у верхній частині композиції розміщені фрагменти розписів Троїцької надбрамної церкви: «БОГ ОТЕЦЬ, БОГ СИН, БОГ ДУХ СВЯТИЙ» з відповідними написами старослов'янським шрифтом. Під ними зображена Божа мати, покровителька запорізького козацтва. Всі образи розміщені на хмарах. Внизу композицію об'єднує панорама Лаври, в основу якої покладена гравюра роботи Леонтія Тарасевича з «Патерика Печорського» (1702).

***

Вечерський В. Українські монастирі / Віктор Вечерський. — Київ : Наш час, 2008. —  С. 90—113. — (Серія «Невідома Україна»).

Книжка присвячена українським монастирям як прадавнім центрам духовності, культури, освіти нашого народу, а також як видатним архітектурним ансамблям, з якими пов’язана історія України та її окремих регіонів. Розповідається про основні правила заснування, будівництва та устрою християнських монастирів, про їх благодійницьку та культурну працю. Про руйнування монастирських ансамблів за часів тоталітарного режиму у ХХ столітті, про їх сьогоднішнє відродження. Більша частина книги присвячена розповіді про основні, найвідоміші й найстародавніші монастирі всіх регіонів України і всіх конфесій — Києво-Печерську, Почаївську та Святогірську лаври, вірменський монастир Сурбхач у Криму, католицький Домініканський монастир у Львові, інші монастирі Львова, Києва, Луцька, Чернігова, Лубен, Переяслава, Путивля, Полтави, Новгорода-Сіверського. У цих розповідях особливий акцент робиться на тих історичних діячах та історичних подіях, які пов'язані з тими чи іншими монастирями.

 

Друг О. Вулицями старого Києва / Ольга Друг. — Львів : Світ, 2013. — 512 с. : іл. — (Серія «Історичні місця України).

Розповідь про історичні райони Києва, особливості формування архітектурного середовища міста, про вулиці, будинки, храми, зокрема, давні архітектурні ансамблі — Софію Київську та Києво-Печерську лавру — об’єкти світової спадщини. У книзі використовуються матеріали державних архівів, музеїв, бібліотек, наводяться маловідомі, цікаві факти, взяті з архівів старовинних київських родин, нащадки яких і сьогодні живуть у місті. Видання багато ілюстроване. Давні й сучасні світлини, акварелі, літографії, гравюри, живописні твори допомагають сформувати цілісний образ столиці України, прадавнього міста з півтора тисячолітньою історією.

 

Кагамлик С. Світло духовності і культури (З історії Києво-Печерської лаври XVII—XVIII ст.) / Світлана Кагамлик. — Київ : Наш час, 2008. — 327 с. — (Серія «Невідома Україна»).

Києво-Печерська лавра... Що ми вкладаємо у це поняття? Найбільша українська святиня, пам'ятка давньої архітектури і мистецтва, колиска української старовини. Але у чому святість Київської Лаври, її висока духовність, велич культурних здобутків, які впродовж віків служили символом і славою українців — на ці питання далеко не кожен знайде відповідь. Більшість переконана, що найбільший розквіт Печерського монастиря і його вплив на суспільство припадає саме на часи Київської Русі. Проте не усім відомо, що саме період XVII—XVIII століть склав «золотий вік» в історії Лаври, коли вона досягла свого найбільшого духовного авторитету і найвищого злету культурно-просвітницької діяльності. У цьому й унікальність Києво-Печерської лаври XVII— XVIII століть  — силами її церковної еліти, передусім із вихованців Києво-Могилянської академії, які пройшли лаврську чернечу школу, у ній творився особливий внутрішній світ, силу і глибину впливів якого на тогочасне суспільство важко переоцінити. Саме завдяки їм з чудотворних Печерських гір лилося світло духовності і ширилися ідейні й культурні впливи на всі народи Православного Світу.

 

Кальницький М. Нариси з історії Києва : навч. посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закл. / Михайло Кальницький, Дмитро Малаков, Оксана Юркова ; НАН України, Ін-т історії України. — Київ : Генеза, 2002. — 384 с. : іл.

У книзі подано нариси з історії Києва від найдавніших часів до сьогодення. Нариси розповідають про вулиці й площі міста, про найзначніші будівлі й події, що відбувалися в них, про видатних киян, їхні звичаї та свята. Посібник багато ілюстрований. У ньому вміщено карти, що відбивають етапи розвитку міста від 1240 до 2002 року.

Розрахований на учнів загальноосвітніх навчальних закладів, студентів, викладачів, усіх, хто цікавиться історією стародавнього міста.

 

Литовченко В. Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в Україні / Влада Литовченко. — Київ : Ваш автограф, 2021. — 180 с. : іл.

Захист культурних та історичних цінностей від знищення і руйнувань під час воєнних дій, захист та підтримка належного збереження унікальних історико-культурних, природних та архітектурних пам’яток світового значення – саме таку благородну місію впродовж десятиліть здійснює ЮНЕСКО – Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, яка у листопаді 2020 року відзначила своє 75-річчя. У цій книжці авторка окреслює історію організації, акцентуючи на участі у ній України, яка є членом ЮНЕСКО з 12 травня 1954 року. Співпраця ЮНЕСКО і України відіграє надзвичайно важливу роль для нашої держави, спрямовану на збереження історичної, культурної, духовної спадщини та природних багатств України. Станом на 2021 рік у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО внесено 1 154 об’єкти, котрі уособлюють творчі можливості людського розуму та багатство природи і вважаються надбанням усього людства. Починаючи з 1990 року сім видатних пам’яток України увійшли до світової скарбниці ЮНЕСКО. Проте в Україні досить багато унікальних об’єктів, тож нам є над чим працювати – досліджувати, охороняти, популяризувати наші надбання, ініціювати внесення їх до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і наполегливо дбати про те, щоб вони були включені до світової скарбниці людства. З вересня 2008 року ЮНЕСКО почала формувати Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини. До нього вже внесено три елементи від України. З ними також можна ознайомитися на сторінках цієї книжки. Видання адресоване широкому читацькому загалу, усім тим, хто цікавиться міжнародними відносинами, історією та культурою України.

 

Маленков Р. Світова спадщина ЮНЕСКО в Україні: путівник / Роман Маленков. — Київ : КОМОРА, 2021. — 240 с.

Історія України бурхлива і насичена, а природа – справді унікальна, тож не дивно, що тут є багато привабливих і цікавих туристичних об’єктів. Але які з них варто побачити насамперед?

За низкою чітких критеріїв ЮНЕСКО визначила7 головних природних та культурних об’єктів України та включила їх у список Світової спадщини. Крім того, існує ще й список кандидатів на включення до списку Світової спадщини, який називають Попереднім списком ЮНЕСКО, в Україні таких об’єктів ще 17. Путівник Романа Маленкова, мандрівника і засновника краєзнавчого сайту «Україна Інкогніта», розповість про них усі.

Найстаріший православний монастир країни, найбільший, найвідоміший, найгарніший, найбагатший — якими тільки епітетами не нагороджують Києво-Печерську лавру — справжнє диво й гордість України.

 

30 нарисів археологічних досліджень Києво-Печерської лаври / упоряд. Сергій Тараненко. — Київ : Мистецтво, 2021. — 252 с. : іл. — Укр. і англ. мова.

До 30-річчя Незалежності України колектив авторів Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» підготував унікальне видання —30 нарисів про Києво-Печерську лавру. У книзі представлено 30 сенсаційних та найбільш цінних археологічно зафіксованих об’єктів та віднайдених у період з 1991 по 2021 роки на території Києво-Печерської лаври. Кожен нарис складається з текстової та ілюстративної частин. Майже тисячолітня історія знаменитої Києво-Печерської лаври, об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, завжди цікавить не тільки киян, а й численних гостей з усіх куточків України та різних країн світу.

 

Храми України : альбом / вступ. ст., комент. та упоряд. Л. Прибєги. — Київ : Мистецтво, 2008. — 296 с. : іл. — (Архітектурні перлини України).

Альбом розповідає про тисячолітню історію храмового будівництва на теренах України, розкриває архітектурно-мистецькі особливості храмових споруд різних історичних періодів. Успенський собор Києво-Печерської лаври, завдяки розкішному архітектурно--пластичному трактуванню стін, витонченим лініям завершень, став одним із шедеврів архітектури українського бароко.

Підготувала К. В. Бондарчк, завідувачка читального залу.

Знамениті фортеці в багатовіковій історії України. 18 квітня – День пам’яток історії та культури

 

«Фортифікаційні споруди – це кам’яний літопис, який розповість чимало захоплюючих історій тому, хто забажає його прочитати…» (Катерина Липа «Під захистом мурів»)

Хотин, Кам'янець-Подільський, Батурин… Легендарні міста та фортеці України протягом багатьох століть були свідками історичних подій, політичних інтриг і військових конфліктів. Найвідоміші твердині вражають мистецтвом оборонної архітектури, зберігають таємниці минулого та приваблюють мандрівників з різних куточків світу.

Цікаві факти

\

Оборонні споруди впливали на формування міст у давнину, оскільки забудова залежала від форми укріплень, що її оточували. Поселення, не захищене оборонними спорудами, не мало шансів на довге існування. Процес творення міста стародавні вчені описували не в архітектурних, а у військових трактатах, містобудування було галуззю науки фортифікації.

Матеріали, які використовувалися для будівництва замків та фортець, змінювалися протягом усієї історії. Дерево використовувалося для більшості замків до 1066 року. Такий матеріал був дешевим та давав можливість швидко будувати фортецю, але деревина легко займалася та згорала. У ХІІІ столітті на зміну дереву як основному будівельному матеріалу прийшов камінь та обпалена цегла. Перші цегляні замки були збудовані на Галицьких і Волинських землях.

Спорудження замків і фортець з дерева продовжувалося до XVI століття. Проте вдосконалення вогнепальної зброї, розширення населених пунктів зумовили поступовий перехід до будівництва кам’яного оборонного муру. Стіни фортець стали геометрично правильних форм, товщина та висота значно збільшилась. Деякі мури мали не один ярус з бійницями, а два або три. Зазвичай мур з'єднував вежі в фортеці. Мури мали окремі фортеці, а також міста, замки, монастирі.

Складовою частиною оборонних мурів в стародавньому світі і середньовіччі була оборонна вежа різних форм. Вежі призначалися для спостереження і захисту брами, слугували укриттям для військ і були опорним пунктом оборони фортеці. Оборонні вежі могли будувати й окремо від головної фортеці – вони називалися сторожовими вежами.

Найстарішою та однією з найкраще збережених фортець України вважається Хотинська фортеця (Чернівецька обл.). Ця твердиня на правому березі Дністра була однією з наймогутніших у тогочасній Східній Європі. Білгород-Дністровська (Аккерманська) фортеця (Одеська обл.) – найбільша фортеця України. Була споруджена за часів Молдавського князівства на місці руїн античного поліса Тіра.

 

Хотинська фортеця

За стародавньою легендою назва одного з найпривабливіших місць в Україні походить від слов’янського імені Хотень, що означало «бажаний», «жаданий». Оповитий таємницями Хотин відомий однією з найдавніших фортець, яка є свідком війн, перемог та поразок великих імперій і держав. 

Хотинська фортеця, у поєднанні з живописною місцевістю, вражає монументальною та вишуканою архітектурою. Перші дерев’яно-земляні укріплення на правому березі Дністра були збудовані у Х-ХІ століттях. У ХІІІ столітті, за часи правління князя Данила Галицького, дерев’яні укріплення змінюються на кам’яні. 

Під владу Молдавського князівства Хотин перейшов у XV столітті. Стефан III Великий прославився не тільки тим, що успішно протистояв Османської імперії, але й будівельною діяльністю. Стараннями молдовський господаря в Хотинський фортеці з південного боку було прибудовано ще один просторий двір, казарми, потужно укріплену браму. Стіни досягли товщини восьми та висоти двадцяти п’яти — тридцяти метрів і завершувалися зубцями-мерлонами, над ними вивищувалися вежі. Хотин став однією з улюблених резиденцій Стефана III Великого.

Хотинська твердиня залишалася нездоланною впродовж майже трьох століть і стала ареною боротьби проти Османської імперії. У XVІ столітті деякий час Хотин перебував під владою Речі Посполитої, потім знову Молдавського князівства. 1615 року війська Речі Посполитої зайняли місто. Після Цецорської битви 1620 року між Річчю Посполитою та Османською імперією, в ході якої війська Речі Посполитої були розбиті, а великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський загинув, Хотин став головним форпостом оборони від османської навали.

У вересні – на початку жовтня 1621 року відбулася знаменита битва біля стін Хотинської фортеці між військами Речі Посполитої та Османської імперії, завершальна частина Хотинської війни 1620-1621 років. Довга та жорстока битва закінчилась перемогою об'єднаних сил Речі Посполитої та українського козацтва. Величезний внесок у знищення османської армії під Хотином зробили запорізькі козаки на чолі з гетьманом Петром Конашевичем- Сагайдачним. Внаслідок поразки під Хотином, турецький султан Осман II був змушений припинити війну та підписати мирну угоду.

 

Затилюк Я. Хотинська війна 1621 р. Козацька звитяга, османські амбіції та європейське майбутнє / Ярослав Затилюк, Олексій Савченко, Максим Яременко. – Київ : КЛІО, 2024. – 128 с. : іл.

У виданні описано перебіг військової баталії під Хотином 1621 року, її вплив на тогочасну Європу, а також представлено мілітарні, політичні та історичні традиції всіх учасників тих подій — українських козаків, литовських, польських, османських і татарських вояків. При цьому висвітлено інтерпретацію знаменної битви її сучасниками.

Ключовою особливістю цього видання є публікація зображень унікальних артефактів з колекцій провідних українських музеїв та архівів, а також документів і графіки з аналогічних установ Швеції, Польщі та Туреччини. Крім того, у книзі вперше публікуються роботи провідних реконструкторів козацького одягу та озброєння початку XVII століття.

 

Буйновська Є.  Chocim : коротка історія тривалої битви : арт-бук до 400-річчя Хотинської битви / Єлизавета Буйновська, Денис Позняков, Інна Криворук ; наук. консультант канд. істор. наук Федорук А. В. – Чернівці : Букрем, 2021. – 96 с. : іл.

Ця подія, яка трапилася багато років тому, стала непересічною в українській історії. Незаперечне її значення як для буковинського краю, так і для всієї Європи. В артбуці вміщено інформацію про битву в контексті європейської історії: історичні свідчення, архівні документи, репродукції відомих українців та світових художників, фотоматеріали. Хотинську битву висвітлено не як локальну подію. Вона зачепила найбільші країни того часу. Простота викладу зробить видання доступним для всякого читача.

 

Україна-Польща : єдність зброї крізь віки. – Київ : Грані-Т, 2007. – 120 с. – (Серія «Грані світу»).

У розділах багато ілюстрованого альбому висвітлено: братерство зброї у битвах під Хотином 1621 та 1676 років, під Віднем 1683 року, під Варшавою 1920 року та при виконанні миротворчої місії у Косово 2000-2007 рр. Партнер видання — незалежний культурологічний часопис «Ї» (Львів). Книга отримала нагороду: Диплом IX Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» у номінації «За кращу видавничу серію — 2007» (Серія «Грані світу»: «Україна—Японія: дерев’яна архітектура», «Україна—Польща: єдність зброї крізь віки», «Україна—Польща: спадщина століть» (березень, 2008). 

Коломоєць С. Петро Сагайдачний. Часи козацькі  / Сергій Коломоєць. — Київ : АртЕк, 2021. — 216 с.

Автор книги у своєму історичному дослідженні намагався у цікавій, популярній формі донести до свого читача історію про часи козацькі, про великі діяння гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного …

А що ви знаєте про ту реформу козацького війська, про його переозброєння, яке здійснив свого часу Петро Сагайдачний? Чи знаєте ви, що за часів Петра Сагайдачного турецькі піддані, які жили на берегах Чорного моря, погрожували турецькому султану визнати владу козаків, якщо повелитель Блискучої Порти не захистить їх від блискавичних та безжальних морських походів запорожців? А чи відомо вам, як Петро Сагайдачний вогнем і мечем пройшов володіння московських царів, змінивши перебіг бойових дій на користь польського королевича Владислава IV? Чи знаєте ви, що сучасне українське православ’я завдячує своїм існуванням саме Петру Сагайдачному?

Чи розповідали вам про той подвиг Воїна та Полководця гетьмана Петра Сагайдачного, завдяки якому він та українські козаки, у спілці з військом Речі Посполитої, зупинили наступ майже 300-тисячного війська Османської імперії під Хотином 1621 року? Якщо вам цікаво, чим, коли і як воювали наші козаки за часів славетного Петра Конашевича-Сагайдачного – тоді ця книга саме для вас.

 

Сас П. Полководець Петро Сагайдачний / Петро Сас. — Київ : КЛІО, 2021. — 280 с.

Книга у легкій для сприйняття формі змальовує обставини походження, дитинства і змужніння знаменитого запорозького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Значну увагу приділено воєнному мистецтву, завдяки якому він зажив слави блискучого полководця свого часу.

Відтворено несподівані повороти реальних подій, що ними вирізнялися, зокрема, морський похід козаків на Кафу 1616 року, посольська мандрівка запорожців 1618 року до перського шаха Аббаса І, польсько-московська війна 1617—1618 років, мужня оборона козаків — героїв Прутсько-Радавецьких Фермопіл, нічні вилазки запорожців проти ворога під Хотином, а також інші події Хотинської війни 1621 року.

Для усіх, хто цікавиться козацькою звитягою, воєнною історією та загалом історією України і Європи раннього нового часу.

 

Кам’янець-Подільська фортеця

Однією з найбільш неприступних фортець дослідники вважають у стародавньому Кам’янці-Подільському. Фортеця, або Старий замок відноситься до системи укріплення Старого міста, яке лежить на півострові, оточеному скельними стінами близько 30 м, шириною 120—130 м, що охоплює кільцем петлю річки Смотрич. З навколишньою місцевістю Старе місто з’єднується лише перешийком, найвужча частина якого має всього кількадесять метрів ширини. Від найдавніших часів пролягав цією скельною поверхнею головний в’їзд до міста. Загальна довжина оборонних систем становить 4,5 км.

Старий замок був головним форпостом у системі міських укріплень. Перші кам’яні укріплення на території замку з’явилися в ХІ столітті. У ХІІ—ХІІІ століттях будуються оборонні стіни, вежі. З кінця ХІІ—до середини  XV століття відбувається друга модернізація замкових укріплень з потовщенням і підвищенням стін, будівництвом нових веж і споруд. У цей час нараховується дванадцять веж.

У середині ХІV століття Кам’янець належав литовським князям роду Корятовичів. Тоді ж місто вперше згадується у грамоті князя Юрія Корятовича у 1374 році у зв’язку надання місту Магдебурзького права. У цей час стіни та башти замку були в основному дерев’яними і лише частково кам’яними.

Вигідне розташування на перехресті торговельних шляхів сприяло розвиткові у Кам’янці-Подільському ремесел і торгівлі. З 1436 року Кам’янець стає королівським містом і водночас столицею Подільського воєводства, важливим стратегічним центром польської держави з досконалою на той час фортецею. У 1621 році під керівництвом королівського інженера Теофіла Шомберга за голландським зразком споруджено Новий замок, пристосований до оборони в умовах артилерійської боротьби. Крім фортеці, був укріплений і острів, на якому стоїть Старе місто.

Могутність фортеці вражала не лише численних мандрівників, але й ворогів. За свою багатовікову історію місто-фортецю було взято штурмом лише двічі: у 1393 році литовським князем Вітовтом через незгоду гарнізону фортеці та 1672 року турецьким військом. З 1672 до 1699 року містом володіла Османська імперія. Трагічні події 1672 року яскраво описав відомий польський письменник Генрик Сенкевич в історичному романі «Пан Володийовський». Саме в часи турецької окупації в Європі з’явилася серія майстерно виконаних гравюр з зображенням міста перед руйнацією. Це був своєрідний протест проти втрати Кам’янця.

1699 року згідно з умовами Карловецької мирної угоди разом із більшою частиною Поділля місто знову увійшло до складу Речі Посполитої. Протягом  XVІІІ—ХІХ століть у замку здійснювалися ремонтні роботи, споруджувалися нові артилерійські  батареї, перебудовувалися флігелі, що містяться уздовж південних і північних стін замку.

Фортеця в наш час — це комплекс різних за стильовим і функціональним призначенням споруд, характерною особливістю яких є органічний зв'язок з рельєфом. Незважаючи на те, що замковий комплекс будували майстри різних епох, йому властива композиційна й стильова єдність. Фортеця є об'єктом Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника, що належить до «7 чудес України». Пам’ятка займає одне з провідних місць у світовій історії оборонного зодчества.

 

Пламеницька О. Кам’янець-Подільський / Ольга Пламеницька. — Київ : Абрис, 2004. — 256 с. : іл. — (Серія «Малі історичні міста України»).

У другому випуску науково-популярної серії «Малі історичні міста України» відомий фахівець з історії архітектури Ольга Пламеницька (1956—2022) подає своє концептуальне бачення історичного розвитку Кам’янця-Подільського — славетної столиці Поділля.

Автор розповідає про відому і незнану архітектурно-містобудівну спадщину Національного історико-архітектурного заповідника Кам’янець, яку номіновано до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Для істориків, мистецтвознавців, архітекторів, краєзнавців та  широкого кола поціновувачів української минувшини.

 

Палков Т. Кам’янець-Подільський. Хотин. Замки долини Збруча. Подільські товтри : путівник / Тарас Палков. — Львів : Ладекс, 2010. — 32 с.

На сторінках цього путівника Ви ознайомитесь з Кам’янцем-Подільським — унікальним містом-фортецею, що мальовничо розташувалося у каньйоні річки Смотрич. Також оглянете величні замки у Хотині, Кудринцях, Скалі -Подільській, чудові пам’ятки природи національного заповідника «Подільські товтри», таємничі лабіринти печери Кришталевої у Кривче та ще багато цікавого. Приємних мандрівок!

 

Сенкевич Г. Пан Володийовський : роман / Генрик Сенкевич : пер. з польс. Євгена Литвиненка. —Тернопіль : Вид-во Богдан, 2023. — 672 с. — (Серія «Світовий історичний роман»).

Історичну основу останнього роману «Трилогії» становить війна Речі Посполитої з Османською імперією у  XVII столітті. Сенкевич детально описував війни між Польщею і Туреччиною, зокрема змалював битви, в яких брав участь Ян Собеський (що перебував у приятельських стосунках із Іваном Сірком) та зображував яскраві перемоги полководця, наприклад під Хотином 1673 року. Роман «Пан Володийовський» присвячено долі «малого лицаря», улюбленого героя автора, який промандрував крізь усі частини «Трилогії», однак перебував завжди ніби на другому плані. Проте врешті настав час стати і йому головним героєм.

 

 

Батуринська фортеця

Легендарну фортецю було закладено 1625 року за дозволом польського короля Сигізмунда ІІІ Вази на високому березі річки Сейм, де вже існувало місто Батурин. З трьох боків (четвертий виходив на крутий берег ріки) вона була оточена ровом і земляним валом із дубовим частоколом, який переривався 6 круговими баштами. В’їзд до фортеці охороняли 3 надбрамні башти: Київська (Ніжинська), Сосницька та Конотопська (Митченська), які отримали назви від напрямків шляхів, куди вони вели. На всіх баштах було встановлено 9 чавунних пищалей. Всередині, на високому пагорбі стояв «панський двір» (цитадель), оточений ровом, валом і дубовим частоколом.

Під час Національної революції 1648—1676 років Батурин перейшов під контроль Війська Запорозького. У 1648 році стає сотенним містом Чернігівського полку, в 1649 — Ніжинського, а пізніше — Стародубського полків. У 1654 році Батурин отримує статус міста з магдебурзьким правом та магістратом.

У XVII —XVIII століттях Батурин був офіційною резиденцією гетьманів Лівобережної України — Дем’яна Многогрішного (1669—1672), Івана Самойловича (1672—1687).  Особливого розквіту місто зазнало за часів правління гетьмана Івана Мазепи у 1687—1708 роках, коли його оточувала неприступна фортеця. Батурин перетворюється на центр політичного життя Гетьманщини. В цей час тут перебувала вища державна адміністрація — Генеральна військова канцелярія, Генеральний суд Лівобережної України.

Найбільший слід в історії міста і фортеці залишили події Великої Північної війни 1701—1721 років між Швецією та Московією за панування у Північній, Центральній та Східній Європі. Уклавши союз зі шведським королем Карлом ХІІ, гетьман Іван Мазепа зробив відчайдушну спробу відновити автономію України. Наприкінці жовтня 1708 року гетьман відправив стародубському полковнику Івану Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ. Дізнавшись про це, 30 жовтня 1708 року московський цар Петро І віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин… Ця трагедія сталася  2 (13) листопада 1708 року.

Відбудувати Батурин і перенести сюди гетьманську резиденцію з Глухова прагнув гетьман Кирило Розумовський. Але відродити Батурин як значне місто йому не вдалося. Тільки 1993 року на базі комплексу пам'яток історії, культури та природи, пов'язаних з історією українського козацтва доби Гетьманщини було створено Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». 2008 року за археологічними дослідженнями та архітектурними аналогіями збудовано архітектурно-меморіальний комплекс Цитадель Батуринської фортеці.

 

Павленко С. Батуринська фортеця / Сергій Павленко. — Київ : Мистецтво, 2019. — 191 с. : іл.

У книзі відомого дослідника Гетьманщини Сергія Павленка вміщено нариси про виникнення та розбудову Батуринської фортеці, її захисників і про драматичні події 1632 та 1708 років. Видання знайомить з новими фактами, джерелами й версіями буття колишньої гетьманської столиці та її очільників. Особлива увага приділяється періоду, коли володарем булави був Іван Мазепа, який доклав чимало зусиль для зміцнення фортеці.

 

Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. / Сергій Павленко. — Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», «Українська Видавнича Спілка», 2007. — 266 с. : іл.

Пропоноване видання — дослідження істориком завершального періоду гетьманування Івана Мазепи. Автор звертає увагу читача на один із найцікавіших і водночас найтрагічніших моментів нашої історії —  загибель Батурина 2 листопада 1708 року. Дослідник розглядає цей період як реакцію російського самодержавства на спробу українців вибороти незалежність за складних умов російсько-шведської війни. У книзі мовою документів відтворено передумови, мотиви та наслідки повстання на чолі з Іваном Мазепою, проаналізовано організаційні прорахунки, ідеологічні, історичні та суспільно-політичні причини поразки. Дослідження містить також додатки, в яких подано біографічні відомості про гетьмана Івана Мазепу, наукову розвідку про походження герба та долю портрета з колекції Бутовичів. Також автор простежує подальшу долю гетьманської столиці — Батурина — від часів Кирила Розумовського і до кінця ХХ століття. Адресовано історикам, політологам, викладачам, студентам, усім тим, кому небайдужа славна історія України.

 

Україна доби Івана Мазепи. 1708—1709 роки в документальних джерелах / НАН України ; Ін-т укр. археогр. та джерелознавства ім. М.С. Грушевського ; Нац. іст.- культур. заповідник «Гетьман. Столиця» ; Нац. архіт.-іст. заповідник «Чернігів стародав.» ; ред. наук. іст. журн. «Сіверян. Літопис» ; упоряд. С. Павленко. — Київ : Мистецтво, 2019. —  495 с.

У збірник документів, який укладено відомим дослідником Гетьманщини Сергієм Павленком, вміщено кореспонденцію, універсали гетьмана Івана Мазепи, старшин, листи каролінців —учасників походу, дипломатичні донесення, повідомлення преси, матеріали російських урядовців, Петра І, турецьких владців про повстання мазепинців й перебіг подій 1708—1709 років. Особливу цінність становлять численні перекладені щоденники вояк і високопосадовців армії Карла XII. Великий масив джерел дає уявлення про подробиці шведсько-українського союзу, справжні наміри сторін протиборства, визвольну боротьбу гетьманців та агресивну діяльність царської влади на теренах України.

 

Іваничук Р. І. Мальви (Яничари). Орда : романи / Роман Іваничук. —  Харків : Євроекспрес, 2000. — 416 с.

Роман «Орда» ( 1992) відтворює трагічну подію доби Івана Мазепи — зруйнування гетьманської столиці Батурина 2 листопада 1708 року військами Олександра Меншикова. Місто, якому випала доля бути кілька десятиліть центром політичного життя Лівобережної України, не скорилося волі Петра І і було по-варварськи спалене разом з жителями.

***

Липа К. Під захистом мурів : з історії української фортифікації Х— XVІІ ст. — Київ : Наш час, 2008. — 184 с. — (Серія «Невідома Україна»).

Що таке оборонна архітектура? Відповісти на це питання не так легко, як може здатись на перший погляд. Адже оборонна архітектура — це не просто потужні мури, високі вежі та мальовничі замки. Це —  дзеркало життя мільйонів людей протягом століть. У цьому дзеркалі відбились політичні інтриги, технологічні новинки, побутові звички, та, звичайно ж, героїчні діяння тогочасних мешканців фортець та замків.

У всіх країнах Європи пошуки ідеального способу оборони, що зробив би укріплення неприступним, велися своїми шляхами протягом століть. Таким чином складалися своєрідні місцеві школи оборонної архітектури, що жваво обмінювалися досвідом. Ця книга розповідає про те, як розвивалось фортифікаційне мистецтво на теренах сучасної України, хто і як захищав та атакував твердіні, що за люди були замовниками й мешканцями фортець і замків.

 

Шедеври архітектури України / авт.-упоряд.  Л. В. Прибега (Лучанський). —  Київ : Мистецтво, 2016. —  224 с., іл.

У виданні репрезентовано понад 130 визначних творів архітектури, пам’яткових ансамблів і комплексів, зведених на землях України в різні часи її багатовікової історії. Стислі нариси й візуальна інформація про архітектурні релікти висвітлюють історію архітектурно-будівельної діяльності на українських теренах, засвідчують талант і творчу вдачу будівничих, слугують автентичним підґрунтям для пізнання глибинного коріння культурних традицій українського народу.

 

Роглєв Х. Й. Легендарні села України / Х. Й. Роглєв, Ю. А. Бощицький, І. А. Голубаха, Г. Б. Мунін ; під заг. ред. Ю. А. Бощицького ; пер. на англ. мову Г. О. Теличук. — Київ : Книга, 2009. — 256 с. : іл.

У виданні розповідається про історію, легенди, архітектурні пам'ятки відомих українських сіл, які зробили значний внесок в історію України. Книга ілюстрована унікальними фотографіями природи, будинків, церков, замків, фортець та палаців, портретами відомих людей. Видання призначене для збереження реліктів, унікальних пам'яток архітектури та історії цікавих сіл України, що сприяє формуванню національної самосвідомості та історичної пам'яті українського народу.

 

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.