* * * 2020 * * * Рік Біблії * * * 2020 * * * Рік математики в Україні * * * 2020 * * * 180-річчя виходу першої поетичної збірки Т.Г. Шевченка «Кобзар» * * * 2020 * * *

четвер, 29 липня 2021 р.

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри серпня 2021 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку серпня календаря «Світ мистецтва»









Таємничий світ героїв трилогії «Горменгаст»: до 110-річчя від дня народження класика англійської літератури Мервіна Піка

 

 

Англійського письменника, поета, драматурга та художника Мервіна Піка можна вважати одним з найбільш недооцінених митців ХХ століття. Автор, визнаної нині шедевром трилогії «Горменгаст», завжди був в першу чергу художником, тому його літературні твори так нагадують живописні полотна і потребують найглибшого сприйняття, максимальної уваги до найдрібніших деталей.



Творча спадщина Мервіна Піка складається з романів, повістей, оповідань, поетичних збірок, ілюстрацій до книг і картин. В 1939 році виходить перший прозовий твір Піка, повість для дітей з авторськими ілюстраціями «Капітан Тесак кидає якір», а 1941 року побачила світ перша збірка поезій «Образи та звуки».

Твори письменника були перекладені біль ніж двадцятьма мовами світу, удостоїлися премії британського Королівського літературного товариства і знайшли відданих шанувальників. Мервін Пік, справжній майстер слова, був включений «The Timеs» до списку «50 великих письменників Великобританії за останні 70 років».








Літопис життя і творчості Мервіна Піка



Мервін Лоренс Пік народився 9 липня 1911 року у китайському місті Кулінг,  провінція Цзянсі. Його батько, Ернест Кромвель Пік, був лікарем британської місіонерської організації, а мати - асистенткою. Про Китай, країну свого дитинства, у Мервіна залишились не дуже приємні спогади: стихійні лиха, екзотичні східні хвороби, замкнутий простір оточеної стіною європейської зони, суворі порядки британської школи та ненависть місцевого населення до місіонерів - усе це згодом неабияким чином вплинуло на творчість майбутнього письменника.

До 1923 року Пік вчився у школі у Тяньцзині, а коли його родина переїхала до Англії, продовжив навчання у лондонській школі для дітей місіонерів.

Проявивши талант до малювання, Мервін Пік 1929 року закінчив Кройденську школу мистецтв, а потім до 1933 року навчався у Королівській художній академії, де вперше презентував виставку своїх робіт.

На початку 1930-х років Мервін Пік працював художником в Лондоні та писав вірші. У 1934 році брав участь у виставках художників на острові Сарк, де проживав деякий час. У 1935 році він виставляв свої роботи в Королівській академії мистецтв і в галереї Легер в Лондоні. 1936 року почав викладати малювання з натури у Вестмінстерській школі мистецтв, де познайомився зі студенткою Мев Гілмор, з якою одружився вже наступного року. У подружжя народилося троє дітей: Себастьян, Фабіан і Клер.


Mervyn Peake. Self Portrait, 1933



Mervyn Peake. Portrait of Maeve Gilmour




На початку Другої світової війни Мервін Пік опинився в армії, але військової кар'єри не зробив - можливо і тому, що випадково дотла спалив казарму, в якій квартирувалася його частина. Він хотів працювати військовим художником, але йому було відмовлено Міністерством інформації, яке втім усе ж придбало його малюнки. Мервін Пік служив спочатку в артилерії, а потім у інженерних військах.

У квітні 1942 року, після того як були відкинуті всі його прохання про призначення військовим художником і про відпустку, під час якої він хотів зобразити військові руйнування в Лондоні, у Піка трапився нервовий зрив, і його відправили до шпиталю Саутпорта. Восени 1942 року Міністерство інформації найняло його художником на півроку. Наступної весни його демобілізували по інвалідності. 1944 року виходить друга збірка поезій Піка «Рими без причини».

Післявоєнні роки також стали найбільш плідними у творчості Мервіна Піка як поета та художника-ілюстратора. Окрім своїх книжок, він робить ілюстрації до класичних творів світової літератури, таких як «Полювання на Снарка» та «Аліса у Дивокраї» Льюїса Керрола, «Поема про старого моряка» Семюела Колріджа, «Домашні казки» братів Грімм, «Дивна історія доктора Джекіла та містера Гайда» та «Острів скарбів» Роберта Стівенсона, «Пустотливі розповіді» Оноре де Бальзака.

Mervyn Peake. Alice's Adventures in Wonderland


1953 року вийшов комічний роман Мервіна Піка «Містер Пай», який він згодом перетворив на радіоп’єсу. У 1954-55 роках на BBC прозвучали і інші його п’єси. У 1956 році була видана збірка оповідань «Іноді, ніколи», до якої разом із творами Вільяма Джеральда Голдінга та Джона Віндема увійшла повість Піка «Хлопчик у темряві».

18 грудня 1956 року на BBC відбулась радіовистава за п’єсою Мервіна Піка «Око очевидця», яка не сподобалась а ні слухачам, а ні критикам, що призвело до чергового нервового зриву письменника. У нього виявили хворобу Паркінсона, від якої він згодом втратив здатність швидко і впевнено малювати. Через 8 років Пік був госпіталізований, проте лікування виявилося не надто ефективним і останні чотири роки свого життя він провів у клініці.

До 1961 року Мервін Пік продовжував писати і малювати за допомогою дружини. В нього як і раніше було багато творчих задумів, проте залишалося дедалі менше сил для їх втілення, а потім... хвороба перемогла. Після 1961 року і до самої своєї смерті 17 листопада 1968 року Мервін Пік не написав жодного рядка.


У своєму останньому творі «Тітус Пробуджується», який він писав допоки міг тримати у руках перо, Пік встиг написати тільки першу главу. Цей роман, дописаний Мев Гілмор на основі чернеток чоловіка,  опублікованих у 1990 році, побачив світ у 2011 році на честь 100-річчя з дня народження Мервіна Піка. Раніше, у 2003 році роман «Горменгаст» увійшов до списку 200 кращих книг за версією BBC.







75 років роману «Тітус Гроан» з трилогії Мервіна Піка «Горменгаст»



Ще перебуваючи на військовій службі Мервін Пік почав писати свій перший роман «Тітус Гроан», що приніс йому славу вже після війни і став першим романом епопеї, нині відомої як трилогія«Горменгаст». Роман Мервіна Лоренса Піка «Тітус Гроан» вперше був виданий 1946 року у Лондоні видавництвом «Eyre & Spottiswoode».








Цей роман став першим у запланованій автором грандіозній епопеї про хлопчика Тітуса, проте за своє надто недовге життя Мервін Пік зміг втілити свій задум лише наполовину. 1950 року виходить роман «Горменгаст», потім у 1959 році - роман «Тітус Один». 1951 року за роман «Горменгаст» і збірку поезій «Склодуви» Мервін Пік був удостоєний премії Королівського літературного товариства. «Тітус Гроан» - єдиний роман з епопеї, що мав успіх при житті Мервіна Піка, а уся трилогія «Горменгаст» стала вважатися класикою світової літератури лише наприкінці ХХ століття.

Події відбуваються у невідому епоху вигаданого світу, який, втім, нагадує Європу кінця ХІХ - початку ХХ століття, тобто - майже сучасне автору оточення. Елемент наукової фантастики з'являється у третій книзі «Тітус Один» де читачу відкривається світ за межами замку Горменгаст.  А ще трилогія має елементи готичного, пригодницького, філософського та символічного роману із яскравими вкрапленнями гумору, тож умістити її у рамки якогось конкретного жанру дійсно неможливо. Не менш складно розповісти у стислій формі про що саме розповідає автор на сторінках роману, яке послання він намагається передати світу. Слід зазначити, що ілюстрації Мервіна Піка до трилогії «Горменгаст», зроблені в унікальній стилістиці, яка поєднує гротеск з готикою та іронією.

Вже сімдесят шість поколінь править замком Горменгаст стародавній рід Гроанов. У графа Гроана, 76-го володаря замку Горменгаст, народжується нащадок Тітус. Життя у замку, повністю підпорядковане багатовіковому ритуалу, змінюється назавжди. Цим прагне скористатися честолюбний кухарчук Стірпайк, мета якого - будь за що піднятися на вершину влади у Горменгасті.

У перших двох романах трилогії описується життя мешканців замку, серед яких: граф Сепулькревій і графиня Гертруда, їхня донька Фуксія, сестри графа Кора та Кларісса, особистий слуга графа Флей, доктор Прюнскваллор із сестрою Ірмою, няня Шлакк та її помічниця годувальниця Тітуса, старий розпорядник ритуалу із сином, головний повар Свелтер, група викладачів-вихователів і багато інших. Під час подій першої книги - Тітус ще немовля, у другій - він вже підліток-бунтар, що разом з іншими вступає у протиборство із хитромудрим Стірпайком, третя книга розповідає про пригоди Тітуса далеко за межами Горменгасту.

Підчас аналізу епопеї Мервіна Піка перша проблема починається із визначенням головного героя, протагоніста. Звісно, є всі підстави вважати протагоністом Тітуса, ім’я якого винесене у назву першої та третьої книги, проте, уважне вивчення твору не залишає сумнівів: головний герой епопеї - це замок Горменгаст. Одухотворений магією слова та живопису Мервіна Піка, замок присутній скрізь, навіть коли події відбуваються за його межами, він ніби живе у кожному з персонажів.

У третій книзі Тітус опиняється далеко від родового гнізда, але Горменгаст взиває до нього із глибин душі, а пошуки замку стають для юнака пошуками власної сутності. Інша проблема - це визначення моральної категорії персонажів, тому що у головному творі Мервіна Піка просто немає їх остаточного розподілу на позитивних і негативних. Майже кожен персонаж, а їх у трилогії чимало, роблячи ті чи інші дії протягом сюжетного плину, змушує читача міняти свою оцінку.

Як дорогоцінне каміння, оброблене руками досвідченого ювеліра Піка, герої повертаються до нас різними гранями свого характеру. Такий літературний прийом, у свою чергу, ускладнює можливість поверхневого ознайомлення з шедевром Мервіна Піка, для короткого викладу сюжету. Можна цілком упевнено стверджувати, що «Горменгаст» - це ретельно побудована літературна фортеця, яку зможуть підкорити тільки досвідчені та терплячі читачі. Але нагорода, яка чекає на них, варта витраченого часу та зусиль.

Трилогія «Горменгаст», попри те що ніколи не була цікавою для масового читача, все ж справила велике враження на культурний світ і отримала чимало адаптацій у різних жанрах мистецтва. Австралійська радіомовна корпорація підготувала інсценування всіх трьох романів циклу, перша трансляція якого відбулась у 1983 році.

А 1984 року BBC Radio 4 транслювало дві 90-хвилинні п’єси за мотивами романів «Тітус Гроан» та «Горменгаст», адаптованих Брайаном Сіблі , із відомим музикантом Стінгом у ролі Стірпайка. У 2011 році Сіблі адаптував епопею повторно, вже у вигляді шести одногодинних епізодів під назвою «Історія Тітуса Гроана», куди, окрім трилогії, увійшов також роман «Тітус Пробуджується».

Перша театральна постанова відбулась у 2001 році в університеті Сассекса, це була сценічна версія роману «Тітус Один». У 2006 та 2007 роках у театрах Великобританії гастролювала мінімалістська версія «Горменгасту» у виконанні ансамблю Девіда Гласса. У жовтні 2014 року компанія Carabosse Theater, за офіційної підтримки Фабіана Піка, презентувала сценічну версію перших двох книг трилогії у театрі Chrysalis в Мілтон-Кейнсі. Ірмін Шмідт, засновник відомого німецького експериментального гурту Can, склав триактну оперу «Горменгаст», прем’єра якої відбулася 1998 року в оперному театрі Вупперталя. Багато британських музичних гуртів надихались трилогією Мервіна Піка у своїй творчості.

У 2000 році BBC та радіостанція PBS WGBH з Бостону випустили телесеріал з чотирьох частин «Горменгаст», заснований на перших двох книгах, з Джонатаном Ріс-Маєрсом у ролі Стірпайка й Крістофером Лі у ролі містера Флея. Того ж року було знято 30-хвилинний короткометражний телевізійний фільм «Хлопчик у темряві», за мотивами однойменної повісті Мервіна Піка. А у 2018 році було оголошено, що відомий письменник Ніл Гейман і не менш відомий сценарист, режисер та продюсер Аківа Голдсман адаптують епопею про Тітуса у телесеріал для британської медіа-компанії Fremantle.


 

Темне королівство (Gormenghast)

Жанр - фентезі

Режисер - Енді Уілсон

Рік - 2000

Події фільму розгортаються у казковій країні, центром якої є величезний замок Горменгаст. Править в ньому древній рід Гроанів. Все життя монаршої сім'ї та самого Горменгаста засноване на фундаменті традицій і правил, описаних у величезній книзі Зберігача Ритуалів. Коли народжується 77-й володар Горменгасту Тітус Гроан, в замку з'являється кухонний служка Стірпайк. Втілюючи у життя свою підступну мрію - дістатися до самого трону Горменгасту - він успішно займає високі посади. Чим скінчиться жорстоке протистояння між Стірпайком та мешканцями Горменгаста?




У межах проєкту «Створи бібліотеку своєї мрії» фонд бібліотеки поповнився книгами Мервіна Піка


Пик Мервин Титус Гроан / пер. с англ. С. Ильина. -  М. :  Livebook, - 736 с., ил.

Уже семьдесят шесть поколений замком Горменгаст правит древний род Гроанов, существование которого основано на Ритуале и окутано им, как паутиной. В этих стенах «вспышки страстей, не превышающие размахом свечного пламени, мерцают и гаснут при всяком зевке Времени, ибо Горменгаст, огромный, расплывчатый, все перемалывает в прах». Рождение юного Титуса нарушило безмолвие обитателей каменного улья. Написанный 70 лет назад, роман «Титус Гроан» стал литературной классикой и положил начало фундаментальной трилогии о замке Горменгаст, известной во всём мире.


Пик Мервин Горменгаст / пер. с англ. С. Ильина. = М. :  Livebook,. - 768 с., ил.

Старинный замок, погрязший в ритуалах, пробуждается ото сна благодаря тому, кто решился в одиночку нарушить правила. Теперь каждый, кто осмелится пройтись по темным коридорам Горменгаста, окажется во власти его жгучего нетерпения, его жажды бунта. Цикл романов о замке Горменгаст, подобно «Властелину колец» Толкина, обрёл мировую славу как неоспоримая, бессмертная классика зарубежной литературы.


Пик Мервин Титус Один / пер. с англ. С. Ильина. – М. :  Livebook/ Гаятри, 2014. - 416 с.

Третья книга из цикла романов о замке Горменгаст - история бесконечных скитаний Титуса Гроана. По праву рождения его место в этом мире определено, он - олицетворение власти, столь же безграничной, сколь бессмысленной. Пытаясь освободиться от этих оков, он убегает от своего предназначения, покидает Замок. Но принесёт ли побег желанную свободу?



Пик, М. Мальчик во мгле и другие рассказы / пер. с англ. С. Ильина и М. Немцова. – М. : Livebook, 2016. - 248 с.

 «Мальчик во мгле» - первое русскоязычное издание сборника рассказов классика английской литературы Мервина Пика, автора трилогии «Горменгаст». Эта книга - танец смерти привычного нам взгляда на мир. Эта книга — приглашение в диковинное путешествие далеко за пределы Горменгаста. Полейте пальму перед выходом. Встречаемся тогда же, там же.



***

Mervyn Peake The Man and His Art / compiled by Sebestian Peake and Alison Eldred Edited by G. Peter Winnington. - Peter Owen Publishers London and Chicago, 2011. - 216, il.

Мервін Пік, автор трьох знаменитих книг був одним із найбільш багатоталановитих художників ХХ століття. Художник, прозаїк, автор дитячих книг та віршів, поет і драматург, він також проілюстрував такі класичні твори, як «Острів скарбів», «Пригоди Аліси в країні чудес»… Людина надзвичайного бачення та фантазії, його літературні та художні твори незабутні, і його вплив відчувається донині.




Підготував матеріал та подарував книжки бібліотекар читальної зали Дмитро Антонюк

вівторок, 20 липня 2021 р.

Олімпійські столиці: від Афін до Токіо

 


«Швидше, вище, сильніше - разом» офіційний девіз Олімпійських ігор



Олімпійські ігри - це визначна і яскрава подія для всіх країн світу, яка відбувається один раз в чотири роки. Перші Олімпійські ігри відбулися в 776 році до нашої ери. Олімпія стала місцем проведення Олімпійських ігор,  які були головним спортивним святом в Стародавній Греції протягом більше ніж одинадцять століть.

У 393 році нашої ери в останній раз проводилися Олімпійські ігри і були відроджені тільки в ХІХ столітті завдяки ініціативі французького громадського діяча барона П'єра де Кубертена, який в 1896 році став першим президентом Міжнародного олімпійського комітету. Однією з почесних нагород Олімпійських ігор стала медаль П'єра де Кубертена, яка вручається за прояви справжнього спортивного духу.








Афіни стали першою столицею І Літніх Олімпійських ігор сучасності. У наступні роки проведення Літніх ігор олімпійськими столицями були Париж, Сент-Луїс, Лондон, Стокгольм, Берлін, Антверпен. У 1921 році Міжнародний олімпійський комітет прийняв рішення про проведення «Тижня зимового спорту», який пройшов з 25 січня по 5 лютого 1924 року в Шамоні (Франція). У 1926 році в ході 25-й сесії Міжнародного олімпійського комітету в Лісабоні змагання отримали назву I Зимові Олімпійські ігри.

Ще не раз змагалися спортсмени  у різних видах спорту на Олімпійських іграх в Амстердамі, Лондоні, Лос-Анджелесі, Осло, Римі , Мельбурні...  Перші Літні Параолімпійські ігри проводилися в Римі в 1960 році, а перші зимові Параолімпійські ігри 1976 року відбулись у Ерншельдсвіку, Швеція. В 1964 році перші Літні Олімпійські ігри на Азійському континенті відбулися в Токіо, який більш ніж через півстоліття став знову столицею Олімпійських ігор.




Афіни - І Літні Олімпійські ігри 1896


Найвідомішими полісами Давньої Греції були Афіни і Спарта. Боротьба цих двох міст за першість увійшла в історію. Мешканці Афін, як і спартанці, займалися спортом, а легенда про давньогрецького воїна, який пробіг без зупинки понад 40 кілометрів, щоб принести до Афін звістку про перемогу над персами біля міста Марафон, породила одну з олімпійських дисциплін - марафонський біг.

І не випадково Афіни стали місцем відродження Олімпійських ігор сучасності. Ініціатором відродження античних Олімпійських ігор виступив французький громадський діяч барон П'єр де Фреді де Кубертен. 16-23 червня 1894 року в Сорбонні пройшов Міжнародний атлетичний конгрес, на якому було прийнято рішення про відродження Олімпійських ігор і проведення І Олімпіади в 1896 році в Афінах.

За словами П'єра де Кубертена, кампанія за відродження Олімпійських ігор почалася 30 серпня 1887 року після опублікування його статті в якій він звернув увагу на необхідність більш різнобічної фізичної підготовки дітей в школах і оголосив про створення Ліги фізичного виховання. У 1888 році П'єр де Кубертен видав книгу «Виховання в Англії», а через рік - «Англійське виховання у Франції», в яких ділився своїми задумами.

На засіданні комітету з впровадження фізичних вправ, створеного в міністерстві освіти Франції 1 липня 1888 року П'єр де Кубертен виклав основні принципи ідеї відродження Олімпійських ігор. Прагнення відродити Олімпійські ігри у Кубертена ще більше зміцнилося після відвідин ним в 1889 році Олімпії, культурного та історичного центра Стародавньої Греції.

Завдяки організаторському таланту, вмінню довести свою правоту П'єр де Кубертен зумів запалити ідеєю відродження Олімпійських ігор багатьох політиків і громадських діячів. 16-23 червня 1894 року в Сорбонні пройшов Міжнародний атлетичний конгрес, на якому було прийнято рішення про відродження Олімпійських ігор і проведення І Олімпіади в 1896 році в Афінах.

Перші літні Олімпійські ігри проводились під егідою Міжнародного олімпійського комітету з 6 по 15 квітня 1896 року. 6 квітня, в національне свято - День звільнення Греції від турецького ярма - після урочистого богослужіння король Георг I оголосив І Олімпійські ігри сучасності відкритими. В небо злетіли голуби миру. Пролунав олімпійський гімн, написаний на замовлення Кубертена грецьким композитором Замарі. На поле стадіону вийшли спортсмени, одягнені в білі туніки, що символізувало прийом естафети від давніх еллінів. На урочистому відкритті були присутні 80 тисяч глядачів.

У змаганнях взяли участь 245 атлетів з 14 країн: Австралії, Австрії, Болгарії, Великобританії, Угорщини, Німеччини, Греції, Данії, Італії, США, Франції, Чилі, Швейцарії, Швеції. Найчисельнішою була команда господарів Олімпіади, яка налічувала 200 осіб. У програму І Олімпіади входили змагання з 42 дисциплін в 9 видах спорту. Природно, що були включені класичні види, які незмінно були присутні в давньогрецьких змаганнях: біг, стрибки, гімнастика, боротьба. У той же час програма була розширена за рахунок тенісу, велоспорту, фехтування, стрільби.

За античної традиції, Ігри почали легкоатлети. Першим чемпіоном Олімпійських ігор сучасності став студент Гарвардського університету Джеймс Брендан Беннет Конноллі, який виграв змагання з потрійного стрибка. На батьківщині чемпіон був удостоєний звання почесного доктора Гарварду, згодом став відомим журналістом і письменником.

Найбільше перемог здобув французький велосипедист Масою, вигравши три гонки на треку. У гімнастиці домінували атлети Німеччини та Швейцарії. Американські спортсмені були першими в легкоатлетичних дисциплінах. Величезний інтерес у глядачів викликав марафонський біг - дисципліна, що має легендарне походження. Переможцем був листоноша Спиридон Луїс, який потім став національним героєм Греції.

Нагородження переможців проходило в день закриття Ігор - 15 квітня. Нагородами служили гілки оливи з Олімпії, диплом і медаль зі срібла. «Я глибоко переконаний, що для переможців не було кращої нагороди, ніж бачити, як піднімається прапор їх країни», - писав Кубертен.


Цікаві факти



17 липня 1914 року в залі Сорбонни у присутності президента Французької Республіки Раймона Пуанкаре на урочистій церемонії, присвяченій 20-ій річниці відродження Олімпійських ігор, відбулася презентація олімпійського прапора із зображенням олімпійської емблеми, створеного П'єром де Кубертеном. Прапор планувалося уперше використати на Іграх 1916 року, але вони не відбулися через Першу світову війну, тому уперше прапор з'явився на Олімпійських іграх 1920 року в Антверпені (Бельгія).


Олексій Дмитрович Бутовський, генерал-лейтенант РІА, викладач Полтавського кадетського корпусу та спортивний функціонер, увійшов до першого складу Міжнародного олімпійського комітету. У 1892 році під час перебування у Франції він познайомився з бароном П'єром де Кубертеном, з яким у них виявились спільні погляди на розвиток спорту та відродження Олімпійських ігор. В 1894 році П'єр де Кубертен особисто запрошує Олексія Бутовського на Міжнародний Атлетичний конгрес до Парижу. Незважаючи на те, що Бутовський не зміг бути присутнім на цьому конгресі, його все ж обрали до перших 13 членів Міжнародного олімпійського комітету. Олексій Бутовський став свідком Перших Олімпійських ігор сучасності як член МОК, а після Ігор видав книгу «Афіни весною 1896 року».


Київський журналіст Микола Ріттер був учасником І Олімпійських ігор в Афінах 1896 року. У січні 1888 року 23-річний Ріттер після завершення навчання переїхав до Києва. Поступив на службу до Київської казенної палати на посаду колезького секретаря. У вільний час займався боротьбою, стрільбою та фехтуванням. У березні 1896 року він звільняється з служби і їде до Греції на І Олімпійські ігри на індивідуальне запрошення. У відбіркових змаганнях Ріттер переміг у стрільбі по рухливих мішенях та греко-римської боротьбі, проте від подальших виступів відмовився. Перебіг змагань він висвітлював у газеті «Кіевлянинъ», кореспондентом якої був.




Токіо - Літні Олімпійські ігри 1964, 2020


Вперше Олімпійські ігри на Азійському континенті проходили в місті Токіо з 10 по 24 жовтня 1964 року. XVIII Літні Олімпійські ігри давали Японії рідкісну  можливість показати свої досягнення та самобутню культуру. В Олімпійських іграх брали участь 5140 спортсменів з 93 країн світу. Учасники ігор змагалися в 23 видах спорту і було розіграно 163 комплекти олімпійських нагород.

Усі, хто брав участь в Іграх Олімпіади, - спортсмени, члени делегацій, численний журналістський корпус, туристи - були вражені і зачаровані умовами, що створили господарі для проведення Ігор. У Токіо було багато того, що відбувалося вперше: використання високоточної апаратури у процесі суддівства, проведення змагань із веслування у штучній водоймі, виготовлення із синтетичних матеріалів яхт для вітрильного спорту, найновітніша техніка для журналістів.

Подібними до організації були і спортивні досягнення. На Іграх XVIII Олімпіади в Токіо було встановлено 81 олімпійський рекорд, з яких 32 - світові. За кількістю медалей, що були завойовані в олімпійському Токіо, на першій позиції - збірна команда США, в активі якої 36 золотих, 26 срібних і 28 бронзових медалей. Другою була збірна команда СРСР, на рахунку якої З0 золотих, 31 срібна і 35 бронзових нагород. Третє місце посіла команда Японії, виборовши 16 золотих, 5 срібних і 8 бронзових медалей. Як і на попередніх Іграх, значний внесок до загальнокомандної скарбнички збірної СРСР зробили українські спортсмени, які здобули у Токіо 13 золотих, 12 срібних та 7 бронзових медалей в особистій та командній першості.

Токійський національний стадіон, побудований на місці старого легкоатлетичного стадіону, став головною спортивною ареною Літніх Олімпійських ігор 1964 року. У грудні 2016 року там, де знаходився старий стадіон почалося будівництво Нового національного стадіону за проектом архітектора Кенго Кума. Новий стадіон стане місцем для проведення змагань з легкої атлетики, регбі, деяких футбольних ігор, а також церемонії відкриття та закриття ХХХІІ Олімпіади та Параолімпіади.

Токійський національний стадіон


Олімпійські ігри в Токіо будуть проводитися з 23 липня по 8 серпня 2021 року. У програмі Олімпійських ігор представлено 33 види спорту, в яких буде розіграно 339 олімпійських медалей. Параолімпійські ігри відкриються 24 серпня і триватимуть до 5 вересня. Змагання будуть проходити в 22 видах спорту - настільний теніс, баскетбол на інвалідному візку, кінний спорт, бочче, веслування, плавання…




На Олімпійських Іграх в Токіо Україну представлятимуть 157 спортсменів, які будуть змагатися у 25 видах спорту - важка атлетика, бадмінтон, бокс, боротьба, художня гімнастика, дзюдо, легка атлетика, кінний спорт, спортивна гімнастика, плавання, теніс, фехтування, стрибки у воду, сучасне  п’ятиборство, стрільба з лука … 

Олімпійська емблема XXXII Олімпійських ігор має вигляд кільця з візерунка шахівниці кольору індиго. Такий візерунок був популярний в Японії в епоху Едо (1603-1867 роки). Кожен прямокутник символізує різні країни і культури, а також різноманіття світу, об’єднане навколо спорту. Незважаючи на перенесення Ігор на 2021 рік, змагання залишили назву Токіо-2020.

 


Цікаві факти


Автором першої версії був французький священик Анрі Дідон, який виголосив слова «Citius, altius, fortius» («Швидше, вище, сильніше») 1894-го. Це почув ініціатор організації Олімпіади - барон П'єр де Кубертен - і повважав, що саме цей девіз показує мету атлетів всього світу.


2020 року Міжнародний олімпійський комітет затвердив новий девіз Олімпійських ігор напередодні Олімпіади в Токіо. Перед початком Олімпіади до нього додали слово «разом»: «Citius, altius, fortius - communis». Тепер він звучить так: «Швидше, вище, сильніше - разом». Це запропонував зробити глава МОК Томас Бах: він вважає, що слово "разом" допоможе висловити потребу в солідарності в усьому світі.


Талісмани ХХХІІ Олімпійських ігор і Параолімпійських ігор - Miraitowa і Someity відповідно. Назва Miraitowa заснована на японських словах «Mirai» (майбутнє) і «towa» (вічність), пов'язаних одне з одним. Назва Someity походить від «Someiyoshino», популярного сорту японської вишні або сакури, і від словосполучення «такий могутній».


17 липня 2021 року у Мукачеві на стадіоні дитячо-юнацької спортивної школи 30 юних спортсменів розгорнули найбільший прапор з Олімпійською символікою в Україні - його довжина 32 метри 32 сантиметри, ширина 150 сантиметрів та встановили рекорд України. Ця подія була приурочена до ХХХІІ Олімпійських ігор в Токіо. Всі бажаючі залишили на прапорі свої побажання та слова підтримки учасникам національної олімпійської команди.



 

Література з історії Олімпійських ігор


  • Бубка С. Олімпійське сузір’я України : атлети / Сергій Бубка, Марія Булатова. - Київ  : Олімпійська література, 2011. - 166 с.
  • Бубка С. Олімпійське сузір’я України : тренери / Сергій Бубка, Марія Булатова. - Київ  : Олімпійська література, 2011. - 252 с.
  • Культурное наследие Древней Греции и Олимпийские игры / М. М. Булатова, С. Н. Бубка. - Киев : Олимпийская литература, 2012. -  408 с., ил.
  • Олимпийские игры Древней Греции и возрождение олимпийского движения // Платонов В. Н. Олимпийский спорт : в 2-х кн. Кн. 1 / Платонов В. Н., Гуськов С. И. - Киев : Олимпийская литература, 1994. - С. 20-88.
  • Платонов В. Н. Олимпийский спорт : в 2-х кн. Кн. 1 / Платонов В. Н., Гуськов С. И. - Киев : Олимпийская литература, 1994. -384 с.
  • Платонов В. Н. Олимпийский спорт : в 2-х кн. Кн. 2 / Платонов В. Н., Гуськов С. И. - Киев : Олимпийская литература, 1994. -384 с.
  • Попеску І. К. Малий античний олімпійський словник. - Київ : Олімпійська література, 1999. - 144 с.

 

 


пʼятниця, 16 липня 2021 р.

«Місто Володимира» Х - ХІ століття: мандруємо банкнотами України

 

«Панування Володимира мало дуже велике значення в історії нашого народу… Церква признала його святим за те, що він зробив для християнства. В історії зветься Великим за велику вагу його правління…». Михайло Грушевський

 


Банкнота номіналом 1 гривня зразка 2006 року





Основний малюнок лицьової сторони - портрет Володимира Великого

Основний малюнок зворотної сторони - Град Володимира у Києві

Художник-дизайнер - Борис Максимов

Художник-графік - Василь Лопата 

Дата введення в обіг - 22.12.2014

 

Великий князь київський Володимир Святославич, канонізований православною та католицькою церквами як рівноапостольний святий, найбільш відомий як хреститель Русі, за часів правління якого Київська Русь почала набувати статусу однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи. Володимир Святославич провів низку реформ і зважився на впровадження християнства як державної релігії в Київський Русі.

Після хрещення князь Володимир постає як видатний політик та меценат, мудро керуючий власною державою та підтримуючий добрі стосунки із сусідами. Володимира Великого цілком можна вважати будівничим Київської Русі, причому не тільки у політичному ракурсі. За літописними даними, він заснував міста Володимир, Переяслав, Білгород та багато інших по берегам Десни, Остри, Трубежу, Сули і Стугни. Разом із тим, за часів Володимира Святославовича почав видозмінюватися і Київ.

 



«Місто Володимира»

 



Місто Володимира на макеті Києва Х-ХІІІ ст. Художник Д. Мазюкевич. Національний заповідник «Софія Київська»



З прийняттям християнства у Київській Русі, змінився статус Києва, як столиці великої християнської держави, релігійно-культурного центру східно-слов’янських народів. Київське будівництво за роки князювання Володимира Великого, яке було, по суті, спорудженням цілковито нового міста, також пов’язане з візантійською царівною Анною, дружиною великого князя київського Володимира Святославича.

Столиця зятя візантійських імператорів мала відповідати його престижу і місцю серед християнських володарів, наочно демонструючи нову природу і обсяг його влади. Практику монументального будівництва Київська Русь запозичила від візантійських майстрів, які принесли із собою техніку будівництва з плінфи на цем’янковому розчині. В археологічній літературі досліджені матеріальні рештки Києва часів Володимира, а саме київський дитинець, прийнято називати «містом Володимира».

Його центральною спорудою, побудованою грецькими майстрами по зразку константинопольських храмів, була церква Успіння Пресвятої Богородиці, більш відома як Десятинна церква. Зведення першого на Русі кам’яного християнського храму  тривало сім років, за свідченням літописних джерел, де вказано дату закладення - 991 рік і освячення - 996 рік. Вважається, що церкву було побудовано на місці загибелі перших київських варягів-християн - мучеників Федора та Іоанна.


Реконструкція Десятинної церкви на Старокиївської горі


Назву «Десятинної» церква отримала завдяки встановленій Володимиром десятині - щорічного податку з княжих доходів, що йшли на її утримання. Археологічні дослідження Десятинної церкви ХХ-ХХІ століття засвідчили, що то була велична шестистовпна будівля з трьома апсидами та галереями, що опоясували її з трьох боків.

Про пишне і врочисте внутрішнє оздоблення храму можна лише здогадуватися за вцілілими фрагментами мармурового різьблення, декорованих шиферних плит та мозаїчного і фрескового живопису. У відповідності з константинопольською системою розписів церковний купол був, вірогідно, прикрашений мозаїчним образом Христа-Пантократора, а вівтарна апсида - зображенням Богоматері-Оранти з піднятими догори у молитві за Київ руками.

Набірна мозаїчна підлога з оригінальним геометричним малюнком пишним килимом стелилася до ніг. В центральній його частині містився викладений концентричними смугами круг-омфалій. Таке декорування добре відоме не тільки з храмів, але й з покоїв візантійських імператорських палаців.


Мозаїчна підлога Х ст. З розкопок Десятинної церкви (з експозиції Національного заповідника «Софія Київська»)

 

Літопис стверджує, що Десятинна церква була прикрашена іконами, хрестами та іншим церковним начинням, яке Володимир вивіз із візантійського міста Корсуня (античного Херсонеса). Перед входом до церкви, здіймаючись над фасадом як над тріумфальними воротами, була встановлена також вивезена з Корсуня  квадрига (четвірка) бронзових коней.

Ще одним корсунським «трофеєм» були мощі святого Климента - четвертого Папи Римського, урочисто розміщенні в одному з вівтарів Десятинної церкви, що стали найповажнішою святинею раннього східнослов’янського християнства і надали київському храму ще одну, популярну в народі назву - «церква мученика у Христі Папи Климента». Десятинна церква, куди Володимиром були перенесені нетлінні останки княгині Ольги, стала також мавзолеєм перших київських князів, де згодом  помістились саркофаги самого Володимира та його грецької дружини Анни, а за ініціативи Ярослава Мудрого - ще й останки Ольжиних онуків Ярополка і Олега.

Як і в Константинополі, неподалік церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Києві містився комплекс палацових споруд княжого двору Володимира, зведених, вочевидь, також грецькими майстрами. Муровані стіни палацу вінчав, судячи з товстого шару горілого дерева, другий поверх. На першому кам’яному поверсі  містилися парадні покої, призначені для урочистих прийомів, другий являв собою, очевидно, дерев’яний зруб, опоясаний галереєю, на яку виходили двері житлових приміщень.

Зовні галерея була прикрашена вигадливою різьбою. Про пишне внутрішнє оздоблення споруди свідчать віднайдені археологами на її руїнах численні різьблені шиферні плити, мармурові капітелі, уламки тиньки, розписаної різнокольоровими фресками, золотої мозаїчної смальти, круглих віконних шиб тощо. Підлога палацу була вимощена фігурними керамічними поліхромними полив’яними кахлями.  

Довкола Десятинної церкви археологічно досліджено декілька палацових споруд, дві з яких, так звані «Південний» та «Західний» палаци, датуються кінцем Х століття і, можливо, належали до палацового комплексу, спорудженого Володимиром.

 

Південний палац на макеті Києва Х-ХІІІ ст.


 На південний схід від церкви містилася «гридниця», вперше згадана в літописних джерелах під 996 роком. У Стародавній Русі ця будівля при князівському дворі була призначена для зборів молодших дружинників або для прийому гостей. Її фундаменти виготовлені із грубо обтесаного каменю, покладеного на вапно. Стіни, прикрашені мармуровими і шиферними карнизами, були викладені тонкою цеглою. Княжа гридниця виступає основним місцем для билин київського циклу.

Як сповіщають літописні джерела, Володимир Великий установив «повсякдень на дворі своїм, у гридниці, пир справляти, і звелів приходити сюди боярам і гридям, і соцьким, і десяцьким, і знатним мужам - і при князі, і без князя». Ці «пировання» мали значно глибший зміст, ніж їжа та веселощі, і були невід’ємною складовою системи суспільної комунікації, засобів соціального спілкування. Ось чому урочисті прийоми Володимира Святославича не носили приватного, за участю тільки найближчого оточення князя, характеру. Княжий двір був місцем репрезентації верховної влади, важливим вузлом соціальних зав’язків різних прошарків давньоруської спільноти.

Ще одну палацову споруду «міста Володимира» було виявлено під час проведення земляних робіт у 1914 році під бруківкою Десятинного провулку. Як показали пізніші археологічні дослідження, центральна частина так званого Західного палацу являла собою велике повздовжнє приміщення, розчленоване на фасаді лопатками на три планиці стін. Не виключено, що південна частина палацу була симетрична північній.

До комплексу будівель київського княжого двору Володимира Святославича входив також згаданий у літописній статті 945 року «дворъ деместиков (демьстиковъ) за святою Богородицею». Місцезнаходження та функціональне призначення двору цього «демественика (доместика)» досі не викликало особливих суперечностей серед науковців. Прийнято вважати, що він з’явився одночасно чи слідом за побудовою Десятинної церкви й призначався для регента церковного хору.

 Але здається дивним, щоб церковний служитель, нехай і такого рангу, міг виділятися з-поміж доволі чималої групи прибулих з Корсуня і Константинополя церковнослужителів. Натомість, у Візантійській імперії доместики формували клас чиновників, які могли очолювати не тільки церковні хори, але й воєнні корпуси особливого призначення, або командувати столичним гарнізоном.

На думку дослідника Володимира Рички, літописний «дворъ демьстиковъ» міг бути місцем дислокації особистої гвардії візантійської принцеси, на чолі якої стояв доместик. Візантійський чин цілком очікуваний серед грецькомовного оточення цариці Анни. При київському дворі доместику доводилося бути одночасно солдатом і слугою, а відтак і домочадцем, бо ж він жив на хлібі свого господаря. Отже, є певні підстави стверджувати тотожність воєнно-службових функцій, притаманних князівський дружині Володимира  й очолюваній доместиком візантійській гвардії Анни.

Палацові споруди княжого двору й Десятинна церква складали єдиний архітектурний ансамбль, який виходив на центральний майдан міста, що звався Бабин торжок. Походження назви пояснюється тим, що тут Володимир Великий встановив, разом із корсунською квадригою, дві бронзові статуї - «баби» і знаходився в оточенні доволі щільної міської забудови.

На Старокиївській горі розміщувалися дерев’яні, можливо, подекуди й двоповерхові хороми бояр, садиби воєвод та купців. «Місто Володимира» мало загальну площу 10 га і було оточено потужними оборонними валами та фортечними ровами з трьома в’їзними воротами - Софійськими (пізніше Батиєвими), Київськими та Михайлівськими. 


Київ. Пам’ятник Володимиру Великому




В 1853 році на високому київському пагорбі над Дніпром, де згодом розбили парк «Володимирська гірка», було встановлено пам’ятник святому рівноапостольному великому князеві київському Володимиру, спроектований скульпторами Петром Клодтом та Василієм Демут-Малиновським і архітектором Олександром Тоном, який став візитівкою міста Києва.


 

 

 








Література



Ричка В. Володимир Великий : Лицар Духу / Володимир Ричка. - Київ : Парламентське вид-во, 2020. - 308 с. - (Серія «Політичні портрети»).

У книзі розкривається історичне значення діяльності князя Володимира, доленосне значення його діянь, які заклали культурні фундаменти Києво-Руської держави і дали йому право на ім’я Великого. Хреститель Русі став знаковим символом, першорядною фігурою історичної пам’яті для всієї східнослов’янської цивілізації. Висвітлюються форми її функціонування, засоби маніфестації та їх вплив на процеси національно-культурної самоідентифікації народів Східної Європи.





***


  • Володимир // Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.) : Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети : довід. вид. / В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), В. П. Дорожнин, Ю. О. Калінцев, О. Г. Сокирко, В. І. Червінський. - Київ : Вища школа, 2002. - С. 25-28.
  •  Володимир Великий // Сегеда С. Український пантеон. - Київ : Балтія-Друк, 2013. - С. 8-13.
  • Володимир Святославич // Історія України в особах : Давньоруська держава. Литовсько-польська доба / кер. авт. кол. О. В. Русина. - Київ : Україна, 2012. - С. 54-59.
  • Горський В. С. Святі Київської Русі. - Київ : Абрис, 1994. - 176 с.: іл. - бібліогр.: с. 169-173.
  • Г. Ю. Івакін. Володимира місто // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2003. - Т. 1 : А - В. - С. 620.
  • Ілюстрована історія Києва / гол. ред. ради О. Попов; ред. рада: Г. Боряк, В. Геєць, Г. Івакін, С. Кульчицький, В. Литвин, Я. Новохатько, О. Онищенко, О. Реєнт, В. Смолій, П. Толочко, Ю. Храмов; Відп. ред. В. Смолій; авт. кол.: H. Абашина, H. Білоус, Д. Вортман, Т. Вронська, В. Даниленко, Л. Ковпак, С. Кульчицький (кер. кол.), О. Лисенко, С. Падалка, І. Парнікоза, Р. Пиріг, О. Попов, В. Ричка, О. Русина, О. Толочко, В. Шандра, О. Юркова. Київська міська державна адміністрація; НАН України. Інститут історії України. - Київ : Фенікс, 2012. - 424 с.: іл.
  • Кальницький М. Б. Нариси з історії Києва : навч. посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закл. / М.Б. Кальницький, Д.В. Малаков, О.В. Юркова; за ред. Т.М. Кіщук, С.В. Кальчицького. - Київ : Генеза, 2002. - 384 с.: іл.
  • Юліан Опільський. Ідоли падуть : роман. - Київ: Видавничий дім «Кондор», 2020. - 300 с.
  • Сліпушко О. Таємниці володарів Русі (від Олега до Володимира Мономаха) / Оксана Сліпушко. - Київ : Вид-во «Аконіт», 2003. - 192 с., іл. - (Авторська серія Оксани Сліпушко «Мій погляд»).
  • Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. - Київ : «АртЕк», 1996. - 216 с., іл. 


Підготував Дмитро Антонюк, бібліотекар читальної зали