* * * 2020 * * * Рік Біблії * * * 2020 * * * Рік математики в Україні * * * 2020 * * * 180-річчя виходу першої поетичної збірки Т.Г. Шевченка «Кобзар» * * * 2020 * * *

пʼятниця, 24 вересня 2021 р.

Михайло Остроградський - видатний математик XIX століття: до 220-річчя від дня народження

 


«Глибоке вивчення природи є найпліднішим джерелом математичних відкриттів». Жан Батист Жозеф Фур'є





Михайло Остроградський увійшов до історії світової науки як автор визначних досліджень з математичної фізики, математичного аналізу, механіки, балістики, алгебри, теорії чисел, теорії пружності, теорії ймовірностей, аналізу нескінченно малих, варіаційного обчислення й як обдарований педагог. І сьогодні відомі «Метод Остроградського», «Формула Остроградського», «рівняння Остроградського-Якобі», «Формула Остроградського-Гаусса», «Принцип стаціонарної дії Гамільтона - Остроградського»…

За своє життя вчений опублікував понад 100 наукових праць і написав понад 60 наукових рецензій. Наукову діяльність Михайла Остроградського високо оцінили сучасники. Його було обрано академіком Петербурзької академії наук, почесним професором Київського і Московського університетів, дійсним членом Нью-Йоркської, Туринської академій наук і Національної академії деї Лінчеї в Римі, членом-кореспондентом Паризької академії наук.

Національна академія наук України у 1997 році встановила премію імені Михайла Васильовича Остроградського, яка присуджується Відділенням математики НАН України за видатні наукові роботи в галузі математики та математичних проблем механіки. У 2001 році ЮНЕСКО внесла Михайла Остроградського до переліку видатних математиків світу.

Михайло Васильович Остроградський народився 12 (24) вересня 1801 року в маєтку Пашенна (нині село Пашенівка Полтавської області) у дворянській родині. Рід Остроградських належить до козацько-старшинських (згодом  дворянських) родів, відомих на Полтавщині із середини XVII століття. Першим із роду Остроградських у 1678 році згадується Іван, який займав почесне військове звання в Запорізькому війську. Славетні військові традиції продовжив син Івана - Матвій Остроградський. За свої бойові заслуги він у 1715 році був ушанований рангом Миргородського полкового судді, а у 1735 році передав це почесне звання своєму синові, говтвянському сотнику - Федорові Остроградському.

Прадідом вченого був старший син Матвія Остроградського - Іван, який після Прутського походу 1711 року через каліцтво та хвороби був звільнений зі служби в чині бунчукового товариша. Майже століття говтвянськими сотниками були представники роду Остроградських. Більшість із них, наслідуючи сімейну традицію, і надалі обирали для себе військову кар'єру. Василь Іванович Остроградський, батько вченого, змолоду служив в Олександропільському гусарському полку, звільнившись, працював дрібним чиновником, а згодом вийшов у відставку в чині колезького асесора.

Михайло Васильович був четвертою дитиною у родини і мав старших сестер Олену й Марію, брата Йосипа. Пізніше, у 1808 році, народився брат Андрій. Батьки Михайла дбайливо дотримувалися звичаїв козацьких предків, які протягом багатьох століть передавалися від батьків до дітей. Михайло Остроградський змалку увібрав у себе рідну мову, традиції і на все життя зберіг відданість український культурі.

Ще в ранньому дитинстві Михайло виявляв рідкісну спостережливість і природну схильність до вимірювання кожної речі та іграшки. В кишені він завжди носив із собою мотузку з прив'язаним до неї камінчиком і за допомогою цього знаряддя вимірював глибину кожної криниці чи ями, які траплялися йому на очі. Він любив годинами спостерігати за роботою різноманітних механізмів, особливо вітряків і млина.

У 1809 році, з метою підготовки юнака до військової або цивільної служби, Михайла Остроградського відправили до Полтави у будинок «для виховання бідних дворян». Безпосередньою виховною роботою в освітньому закладі займалися наглядачі, серед яких у роки навчання вченого був відомий український письменник Іван Петрович Котляревський. Він щиро піклувався покращенням побуту своїх вихованців та влаштовував для них у вільний час додаткові заняття з креслення, військової справи і навіть танців.

У 1810 році Михайло Остроградський, разом із своїм братом Йосипом, уступає до гімназії. Спочатку навчання проходило досить успішно, але з часом Михайло втратив зацікавленість до систематичних знань і зовсім полишив навчання. Василь Іванович Остроградський був змушений забрати сина після третього класу гімназії і у 1816 році повезти до Петербурга з наміром улаштувати його в один із гвардійських полків.

Зі спогадів сучасників про видатного вченого відомо, що в дитинстві та ранньому юнацтві він бажав продовжувати славетні традиції свого козацького роду та мріяв про військову кар'єру. Для цього у Михайла Васильовича Остроградського були всі здібності: високий зріст, могутня статура, гучний голос - не такі вже й малі переваги для військового на той час. Але служба у гвардії вимагала значних додаткових коштів, і для сім'ї збіднілого поміщика більш можливою здавалася цивільна служба.

27 серпня 1817 року Михайло Васильович Остроградський витримав вступний іспит на відділення фізико-математичних наук Харківського університету. Викладач математики Андрій Федорович Павловський першим звернув увагу на математичні здібності Михайла Остроградського, і пробудив у свого вихованця цікавість до науки та захоплення математикою. Дотримуючись добрих порад свого наставника, він із запалом узявся за навчання і вже через два-три місяці здивував Павловського своїми успіхами.


Імператорський Харківський університет


Вирішальний вплив на формування подальших наукових інтересів та світогляду Михайла Остроградського мав видатний вчений і педагог, професор математики, ректор Харківського університету - Тимофій Федорович Осиповський. Від нього юнак перейняв самостійність наукового мислення, відчуття свободи творчого пошуку, здатність піддавати раціональній критиці авторитети та загальноприйняті істини, вміння ставити під сумнів та перевіряти факти й теоретичні висновки, формуючи власну точку зору.

Успіхи Михайла Остроградського у навчанні були вражаючими: він блискуче склав іспити за третій курс університету, а з жовтня 1818 року отримав атестат дійсного студента і остаточно вирішив присвятити себе науці.  Остроградський повернувся до університету на початку 1819-1820 навчального року. Через рік сумлінного навчання він блискуче здав іспити разом з іншими студентами і був представлений ректором до звання кандидата відповідно до «Положення про надання ступенів» (1819).

Але керівництво навчального закладу було переконане, що Михайло Васильович Остроградський не підпадає під це правило, оскільки він отримав студентський атестат до затвердження цього положення, а для надання йому наукового ступеня юнак повинен скласти іспити заново. Таке негативне ставлення до Остроградського було обумовлене особливою прихильністю до нього ректора університету Тимофія Федоровича Осиповського, який знаходився у науковому та ідеологічному протистоянні з попечителем Харківського навчального округу 3. Я. Карнєєвим та професором філософії  Дудровичем, від яких залежало позитивне вирішення цього питання. Після дворазового перескладання іспитів, адміністрацією університету було вирішено вилучити у Михайла Остроградського атестат про закінчення університетського курсу за 1818 рік. Обурений таким свавіллям та приниженням, юнак відмовився від подальшої боротьби.

Незважаючи на інтриги та бюрократичні перепони, Михайло Васильович Остроградський не втратив інтересу до науки і у 1822 році, з метою продовження навчання, вирушив до Парижа. Тут юнак відвідував засідання Паризької академії наук, лекції фізико-математичного та природничого профілю в Сорбонні й Колеж де Франс, одному з найпрестижніших вищих навчальних закладів Франції.


Сорбонна


Викладачами були вчені зі світовими іменами: Андре-Марі Ампер, Жан-Батіст Біо, Жозеф Луї Гей-Люссак, Огюстен Луї́ Коші, П'єр-Сімон Лаплас, Сімеон-Дені́ Пуассон, Жан Батист Жозеф Фур'є. Після декількох років занять у Франції під керівництвом світил європейської науки Михайло Остроградський досяг високого рівня наукової підготовки і перетворився зі студента-початківця на повноправного члена французького наукового товариства. Про визнання  Михайла Васильовича в наукових колах Парижа свідчить схвалення французькими вченими, які працювали в області гідравліки, його першої наукової роботи «Мемуар про поширення хвиль у циліндричному басейні», у який містилась подальша розробка наукових результатів, незадовго до того отриманих Коші і Пуассоном. Праця була представлена Паризький академії наук.

За рекомендацією Огюстена Луї Коші у 1826 році Михайло Остроградський отримав роботу в колежі Генріха IV, де він певний час керував кафедрою. Коли Михайло Васильович у 1827 році залишив колеж, щоб повернутися на Батьківщину, провізор цього закладу дав схвальну характеристику діяльності Остроградського на посаді викладача математики, зауваживши, що він повністю виправдав покладені на нього надії. Під час перебування у Франції вчений успішно поєднував педагогічну діяльність із науковою, про що свідчать праці Михайла Остроградського, представлені Академії у 1824-1827 роках.

На початку 1828 року Остроградський повернувся до Російської імперії і  представив на розгляд до Петербурзької академії наук дві наукові праці з інтегрального числення. Це було вагомою підставою для того, щоб 18 березня 1828 року, в результаті майже одноголосного обрання, Михайла Васильовича Остроградського було затверджено імператорським указом на посаду ад’юнкта Академії з прикладної математики. Впродовж наступних 30 років вчений був тісно пов'язаний з діяльністю Петербурзької академії з усіх питань, що стосувалися математичної науки.


Будівля Петербурзької академії наук


Низка блискучих математичних праць, написаних протягом 1827-1828 років, та репутація талановитого вченого принесли Михайлу Остроградському заслужене визнання. Майже всі вищі навчальні заклади хотіли бачити молодого математика своїм професором. У жовтні 1828 року Михайла Васильовича запросили викладати математику та нарисну геометрію в офіцерських класах Морського кадетського корпусу в Петербурзі.

Влітку 1830 року, натхненний своїми науковими досягненнями, вчений вирушив до Парижа з метою вдосконалення своїх знань та написання ґрунтовної наукової праці з математичної фізики. Але здійснити свої творчі плани він був не в змозі за станом здоров'я. Відновивши сили після операції на очах, Михайлу Васильовичу вдалося дістатися Петербурга лише у листопаді 1831 року. 21 грудня 1831 року вченого було обрано ординарним академіком Петербурзької академії з прикладної математики..

У 1832 році Михайло Васильович Остроградський, без згоди батька, одружився з Марією Василівною Люцау (Купфер). За спогадами сучасників, вона мала художні здібності, складала вірші, грала на фортепіано та добре співала. Незважаючи на те, що дружина вченого не поділяла його наукових інтересів, вони любили товариство, часто приймали гостей. У подружжя Остроградських було троє дітей: старший син Віктор і дві доньки - Марія та Ольга.

Одруження Михайла Остроградського обумовило нові обов'язки вченого, зокрема забезпечення матеріального благополуччя родини. Тому на початку 1832 року він почав викладати в Інституті корпусу шляхів сполучення, а пізніше його запросили на посаду професора до Головного педагогічного інституту. Влітку 1840 року до вже існуючої напруженої педагогічної діяльності вченого додалося викладання в Головному інженерному училищі, а через рік, у 1841 році - у Головному артилерійському училищі. До кінця свого життя Михайло Васильович не полишав викладацької діяльності у цих вищих навчальних закладах.

В 1847 році імператор Микола І затвердив Михайла Васильовича Остроградського «на посаді головного наглядача за викладанням математичних наук у військово-навчальних закладах Російської імперії із призначенням його одночасно членом Навчального комітету при штабі з управління військово-навчальними закладами без особливої за виконання цих посад винагороди». На початку 1849 року вченого було запрошено на посаду головного наглядача за викладанням математичних дисциплін у закладах освіти, що підпорядковувалися відомству шляхів сполучень і громадських будівель.

Останні роки життя вчений присвятив в основному педагогічній діяльності. Крім безпосереднього викладання, Михайло Остроградський виступав ініціатором і керівником проекту видання низки підручників та навчально-методичних посібників з математичних дисциплін.  Михайло Васильович був автором наукових праць, у яких здійснив систематичний виклад своїх загально педагогічних та методичних поглядів, зокрема «Програма та конспект для керівництва у військово-навчальних закладах» (1851), «Керівництво початковою геометрією у трьох частинах» (1855-1860), «Роздуми про викладання» (1860).

Любов до рідної землі, мови, народної творчості супроводжувала Михайла Васильовича Остроградського все життя. Майже кожного року він приїздив до маєтку на Полтавщині. У повсякденному житті він із задоволенням розмовляв українською мовою, і, навіть читаючи лекції російською, вживав колоритні українські слова. Працюючи в Петербурзі, Михайло Васильович підтримував дружні стосунки з представниками української інтелігенції, зокрема Петром Гулаком-Артемовським, Миколою Лисенком, Михайлом Максимовичем, Михайлом Старицьким, Тарасом Шевченком. Сучасники твердять, що Михайло Васильович Остроградський знав на пам'ять увесь «Кобзар» та вмів його майстерно декламувати.

Влітку 1861 року Михайло Остроградський переїхав до Полтави. 12 вересня з шістдесятиліттям Михайла Васильовича вітали вчені багатьох країн світу. Він мав ще багато задумів у науці і улюбленої математиці. Нажаль, 20 грудня 1861 року, після тривалої хвороби, обірвалося життя видатного вченого і педагога Михайла Васильовича Остроградського. «Лицар нескінченних малих величин» був похований в родинному маєтку.

Ім'ям Михайла Васильовича Остроградського названа вулиця в центральній частині Полтави, Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, Кременчуцький національний університет і Хорішківська загальноосвітня школа Козельщинського району Полтавської області.

Монета «Михайло Остроградський»


2001 року Національний банк України на честь 200-річчя від дня народження Михайла Васильовича Остроградського випустив у серії «Видатні особистості України» ювілейну монету номіналом 2 гривні «Михайло Остроградський». Автори: художник Микола Кочубей, скульптор Володимир Атаманчук.

 







Література про життя та діяльність Михайла Остроградського


  • Гаврилюк Л. О. Остроградський Михайло Васильович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2010. - Т. 7 : Мл - О. - С. 684.
  • Геніальний український математик // Шендеровський, Василь. Нехай не гасне світ науки / за ред. Емми Бабчук. - Київ : «Смолоскип», 2004. - С. 221-227.
  • Іваненко О. А. Франція в житті та творчості М. В. Остроградського // Вісник Київського національного університету  імені Тараса Шевченка. Сер. Історія. - 2003. - № 65-66. - С. 7-9.
  • Математик світового рівня // Шаров, Ігор. Вчені України: 100 видатних імен. - Київ : АртЕк, 2006. - С. 274-277.
  • Михайло Васильович Остроградський // Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги : підручник / А. М. Бойко, В. Д. Бардінова та ін. ; під. заг. ред. А. М. Бойко. - Київ : ВД «Професіонал», 2004. - С. 37-70.
  • Остроградський Михайло Васильович  // Шаров, Ігор. 100 видатних імен України. - Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1999. - С. 298-300.
  • Фундатор математичної школи // Мельничук, Георгій. 1000 незабутніх імен України / худ. Ю. А. Демидьонок. - Київ : Школа, 2005. - 109-110.



Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом
 

четвер, 23 вересня 2021 р.

«Великий Гетсбі» Ф.С.Фіцджералд: до 125-річчя від дня народження американського письменника



«Я був всередині й зовні. Одночасно зачарований і відторгнений усім невичерпним різноманіттям життя» (Ф.С.Фіцджералд)



Френсіс Скотт Кей Фіцджеральд (1896-1940) – американський письменник, один з найвизначніших представників так званого «втраченого покоління» в літературі. Найбільшу популярність письменнику приніс роман «Великий Гетсбі», що був опублікований в 1925 році, а також ряд романів та оповідань про американську «епоху джазу» 1920-х років.

Термін «епоха джазу» або «століття джазу» був придуманий самим автором і позначив період американської історії з моменту закінчення Першої світової війни до великої депресії 1930-х років.

Фіцджеральд слушно має славу майстра «малої прози», в цьому жанрі ним були створені такі шедеври новелістики як «Алмаз завбільшки з готель «Ріц», «Хлопець-багатій», «Повернення до Вавілону» та багато інших.

Точність соціального аналізу американського життя, майстерність психологічної розробки характерів, надзвичайна стилістична досконалість роблять його твори дуже цікавим і корисним читанням для всіх, хто вивчає англійську мову та цікавиться американською літературою.


Пропонуємо вашій увазі книги автора, що є у фондах відділу літератури іноземними мовами бібліотеки. Завітайте до нашого відділу і читайте твори американської літератури в оригіналі …


Fitzgerald, Francis Scott. The Great Gatsby [Text] /F.S. Fitzgerald. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1974]. – 318,[4] p. – (Fiction). – eng. 

Романом «Великий Гетсбі» (1925) Ф. Скотт Фіцджеральд сповістив світові про початок нового століття – «століття джазу». Він одним з перших заговорив від імені «втраченого покоління». Джей Гетсбі – прагне до своєї «американської мрії». Але не все йде так, як він того хоче. Довгий і важкий шлях наверх, який пройшов Джей, незважаючи на всі перепони на своєму шляху, привів до жахливого падіння вниз. Герой роману домігся багатства і могутності, але ні гроші, ні влада не зробили його щасливим ...


Fitzgerald, Francis Scott. Tender Is the Night [Text] /F.S. Fitzgerald. – M. Raduga Publishers, 1983. – 396,[4] p. – eng.

«Ніч лагідна» (1934) – глибокий психологічний роман американського класика, який багато критиків вважають кращим ніж «Великого Гетсбі», а сам автор називав «найулюбленішим своїм твором». І це не випадково: книга вийшла в чомусь автобіографічною - Фіцджеральд описав в ній зворотній бік свого зовні розкішного життя з дружиною Зельдою. Дія роману відбувається в Європі. Молодий талановитий лікар-психіатр американець Дік Дайвер, працюючи під час Першої світової війни в одній з клінік Швейцарії, закохується в пацієнтку на ім'я Ніколь і одружується з нею. Ніколь походить з дуже багатої родини, і родичі сприймають шлюб без оптимізму. Діку ще довгий час після виписки Ніколь з лікарні доводиться поєднувати дві ролі - чоловіка і лікаря. Він будує особняк на березі Рів'єри, де подружжя веде замкнуте життя. Незабаром у них народжуються діти…А далі американська мрія обертається справжньою трагедією. В історію моральної деградації талановитого лікаря-психіатра письменник вклав біль і страждання, які сам пережив в боротьбі з хворобою власної дружини ... Але ця книга не про хвороби або смерті - вона про любов ...


Fitzgerald, Francis Scott. The Last Tycoon [Text] /F.S. Fitzgerald; Edited with a foreword by E. Wilson. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1971]. – 196,[4] p. – (Fiction). – eng.

«Останній магнат» (1941) – роман письменника, опублікований вже після його смерті. Історія про «золотий вік» Голлівуду – епоху легендарних продюсерів, кінозірок і фільмів, що стали класикою світового кінематографа. Монро Стар , головний герой роману, продовжує галерею образів «сильних чоловіків», він вважає за можливе керувати долями людей. Він над усе цінує інтереси справи, в ім'я яких повністю відгороджується від реальності і стає бранцем «великої ілюзії». Це воістину обдарована особистість, талант, що сам собі пробив дорогу в життя. Він володіє невичерпною енергією, діловою хваткою і щиро відданий своєму мистецтву - кіно..  Але навіть у найсильніших чоловіків є слабкості. Слабкістю «останнього магната» стає любов до юної старлетки, яка прекрасно розуміє: в Голлівуді, де продається все, порядні дівчата коштують дуже дорого.


Fitzgerald, Francis Scott. The Diamond as Big as the Ritz and Other Stories [Text] /F.S. Fitzgerald; Edited with a foreword by E. Wilson. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1974]. – 238, [2] p. – (Fiction). – eng.

Оповідання «Алмаз, завбільшки з готель« Ріц » (1922) вийшов в збірнику «Казки Століття Джазу ». Сама назва цього бурхливого десятиліття в житті не тільки Америки, але і Європи – «століття джазу» незабаром отримає офіційний статус і вельми точно визначить колорит цієї недовгої, але яскравої епохи. Герой Ф.С. Фіцджеральда – молода людина, вихована в традиціях американського «середнього класу», у прагненні до матеріального успіху, типовий шукач «американської мрії» століття джазу. В історії Джона Ангера відображено момент людської долі. Крім безпосереднього свого американізованого обличчя шукача Великої Мрії, він являє собою фольклорний тип вічного Шукача щастя і удачі, «іншого Царства». І випробування, яке випаде на долю цього «шукача», мабуть, найжорстокіше, яке ні в одній казці не знайдеш - випробування самою мрією, яка, одягнувшись в реальні форми, виявила свою сутність страшніше казкових чудовиськ. До збірки увійшли ще декілька оповідань автора: «День травня», «Льодовий палац», «Чаша».


Fitzgerald, Francis Scott. The Diamond as Big as the Ritz and Other Stories [Text] /F.S. Fitzgerald. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1996]. – 192 p. – (Pinguin Popular Classics). – eng.

До збірки письменника крім вище означеного «Алмазу завбільшки з готель Ріц», увійшла одна з кращих його новел «Хлопчина-багатій» (1926) – історія, яка доволі характерна для багатих родин Америки 20-х років. Автор розповідає про побут заможних людей, про те, як статус впливає на ставлення до менш заможних , чим доводиться платити за успіх у бізнесі і як при цьому не втратити своїх близьких і себе самого. Енсон Хантер, будучи одним з шістьох спадкоємців нью-йоркського мільйонера, ще в дитинстві усвідомив свою перевагу над однолітками. Після навчання в Єльському університеті, що славиться своїми досить суворими порядками, він з головою занурився у світське життя Нью-Йорка. Сам автор, виявляючи свої ставлення до цього світу, пише: «Дозвольте ж мені розповісти вам про найбагатших. Вони відрізняються від нас з вами. Навіть коли вони глибоко занурюються в наш світ, починаючи тонути в ньому, вони продовжують вважати себе краще нас».


The Stories of F. Scott Fitzgerald .Vol. 4. Bernice Bobs Her Hair and Other Stories [Text] /F.S. Fitzgerald; Edited with a foreword by E. Wilson. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1996]. – 192 p. – (Fiction). – eng.

Серед оповідань збірки є такі шедеври малої прози автора як «Берніс коротко стрижеться» або «Волосся Вероніки» та «Зимові мрії». «Берніс коротко стрижеться» відображає епоху флепперів та яскравих вечірок. Флеппери – це дівчата, які уособлюють покоління «двадцятих»: короткі стрижки та спідниці, сильно підведені очі, яскраві губи, довга нитка перлів на шиї… В основі сюжету взаємини двох сестер, які разом, але кожна по-своєму проходять через численні труднощі: самовизначення, ревнощі, положення в суспільстві. Героїні переживають злети і падіння, але отримують урок про те, якими жорстокими й аморальними можуть стати люди, якщо дозволять своєму марнославству управляти ними. . У «Зимових мріях» молодий представник середнього класу Декстер Грін закоханий в недосяжну і привабливу Джуді Джонс, багату дівчину, яка, за словами автора, добре вміє розбивати серця. Джуді Джонс – ще одна з тих невловимих і бажаних жіночих персонажів Фіцджеральда, які живуть на сторінках практично всіх творів письменника і частково відображають його дружину – Зельду.


Fitzgerald, Francis Scott. Selected Short Stories [Text] /F.S. Fitzgerald; сост. и предисл. М. М. Кореневой; коммент. А. И. Полторацкого. – M.: Progress Publishers, 1979. – 357,[3] p. – eng.

До даної збірки увійшли такі новели автора як «Льодовий палац», «Пловці», «Перша кров», «Остання красуня Півдня», «Повернення до Вавилону» та інші. «Повернення до Вавілону» – одна з найпопулярніших автобіографічних розповідей Фіцджеральда, в основі якої – історія алкоголіка, який намагається побороти свою залежність, щоб повернути опіку над своєю єдиною дитиною. Герой твору схожий на Фіцджеральда в його відносинах з родичами, які постійно ставлять під сумнів його авторитет. Вважається, що письменник створив цю історію у відповідь на лист, в якому одна з його родичок стверджувала, що Фіцджеральд не в змозі гідно виховати свою дочку Скотті.


F. Scott Fitzgerald: A Collection of Critical Essays [Text] / Ed. by A. Mizener. – Englewood Cliffs, N. J.: Prentice-Hall: A Spectrum Book, [1963]. – VIII, 174[4] p. – (Twentieth Century Views). – eng.

Нескінченне захоплення Ф. Скоттом Фіцджеральдом частково полягає в тому, що його трагічне життя було схожим на сюжети його власних романів. Багато відомих і блискучих письменників вели замкнене, прозаїчне життя; але Фіцджеральд та його дружина Зельда майже повністю існували у реальному, зовнішньому світі – активному, соціальному, на жаль, типовому для того шаленого часу, коли письменник зазнав миттєвого успіху та слави, а потім тривалого занепаду та провалу. Видання містить сучасну критичну думку та коментарі щодо особистості Ф. Скотта Фіцджеральда та його творів. Включає хронологію, примітки та бібліографію. Книга складена Артуром Мізенером, що написав першу повномасштабну біографію письменника. Нариси про життя і творчість знаменитого прозаїка написані такими видатними авторами, як Л. Тріллінг , Е. Вілсон, Дж. Олдрідж та ін. Для всіх, хто цікавиться творчим надбанням знаменитого і неповторного письменника.



Календар «Світ мистецтва»: ювіляри жовтня 2021 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку жовтня календаря «Світ мистецтва»








середа, 15 вересня 2021 р.

«Поет милістю Божою»: до 135-річчя від дня народження англійського письменника Чарльза Уолтера Стенсбі Вільямса

 


 

«Чарльз Вільямс - один з двох людей, яких я міг би назвати святими нашого століття». Вістен Г'ю Оден

 



Англійський письменник і поет Чарльз Уолтер Стенсбі Вільямс, життя якого овіяне таємницею, народився 20 вересня 1886 року у Лондоні. Він майже весь час працював у видавництві і писав за покликом серця поеми про давній Логрес та містичні детективи; вів вечірні курси для дорослих і читав у Оксфорді лекції про Данте та Мільтона. Тут же, у Оксфорді, він отримав наукову ступінь, не маючи закінченої вищої освіти. Він ніколи не залишав лона англіканської церкви, проте, залишаючись християнином, був тісно пов’язаний з відомим окультним орденом розенкрейцерської традиції «Золота Зоря».

Доля книг Чарльза Вільямса була нелегкою. Усі вони були опубліковані ще за його життя, проте у ті роки не принесли автору популярності, хоча і здобули її у «вузькому колі». У це коло входили такі люди, як Джон Роналд Руел Толкін, в недалекому майбутньому - письменник зі світовим ім’ям, і Клайв Стейплз Льюїс, «совість» післявоєнної Англії. Відтоді минуло вже більш, ніж півстоліття, за яке книги Чарльза Вільямса не тільки не забулися, але й почали здобувати усе більше читачів та шанувальників.

Чарльз Вільямс був першою дитиною у благочестивій та люблячій родині. Вже у дитинстві, за свідченням рідних, маленький Чарльз дуже полюбляв походи до церкви, де він почував себе легко і вільно. Своєму духовному формуванню хлопчик був багато в чому зобов’язаний батькові, який служив у відділі іноземної кореспонденції однієї з торгових фірм.

Загроза сліпоти змусила Вільямса-старшого перебратися разом із родиною до околиць Сент-Олбенса на південному сході Англії, де він відкрив невелику крамничку художніх товарів. Незважаючи на сімейні турботи та бізнес, батько писав оповідання, які публікувалися у різних періодичних виданнях. Він направляв читацький інтерес Чарльза, і обидва полюбляли довгі спільні прогулянки та бесіди. Це допомогло Чарлі відкрити для себе велич культури та почати шукати себе у творчості. В той час він починає писати вірші. Третій збірник поезій Вільямса має знаменну присвяту: «Моєму батькові та іншим вчителям».

Чарльз Вільямс з відзнакою закінчив класичну школу в Сент-Олбенс, та вступив до медичного коледжу Лондонського університету, проте у родини не вистачило коштів на оплату навчання. Чарльз був змушений працювати в книжковій крамниці методистської церкви і, мабуть, працював би там довіку,якби не щаслива зустріч з директором лондонського відділення Оксфордського університетського видавництва (Oxford University Press), який запропонував йому роботу з підготовки повного видання відомого англійського прозаїка Вільяма Текерея. Робота у видавництві настільки захопила Вільямса, що він залишився там працювати до останніх днів, пройшовши усі ступені від коректора до головного редактора. Колеги відзначали його здатність створювати навколо себе особливу, теплу та легку атмосферу.

Чарльз Вільямс в 1917 році одружився із коханою жінкою і 1922 року в родині з’явився син, а разом із ним - необхідність підробітку. Восени того ж року, він починає вести вечірні загальноосвітні курси для дорослих, викладає англійську літературу. Жвавий інтерес до людей та ідей, здатність із легкістю проникати в саму суть питання, показуючи її з несподіваного боку, роблять Вільямса блискучім лектором.

На певному етапі свого життя Чарльз Вільямс, зацікавившись містичними формами окультизму, за посередництва Артура Вейта приходить до герметичного ордену «Золота Зоря». Він вступає до розенкрейцерського братства і у 1917 році отримує присвячення. Він набуває великих теоретичних та практичних пізнань у містицизмі та окультних науках, досліджує філософію магії, але бачить якої шкоди може завдати використання подібних знань і влада, яку вони дають, і розуміє, як потрібно діяти людині, аби цього не сталося.

Згодом ціла низка езотеричних розенкрейцерських ідей та символів знаходить своє відображення у творчості Чарльза Вільямса, особливо у його містично-детективних романах. Деякий час він підтримував дружні стосунки з іншим членом ордена, відомим ірландським поетом Вільямом Батлером Єйтсом, лауреатом нобелівської премії з літератури. До кінця 30-х років  Вільямс розчарувався у розенкрейцерській ідеології та вийшов з ордену, проте усе життя був змушений дотримуватись обітниці мовчання стосовно орденських таємниць.

1930, рік публікації «Війни в Небесах», першого з семи «містичних детективів», прийнято вважати початком літературної діяльності Чарльза Вільямса. Перед цим з’явилися чотири книги поезії і одна п’єса, а на останні п'ятнадцять років життя припадає 28 опублікованих книг, окрім численних статей та оглядів. Найвідоміші з його теологічних та літературознавчих праць - «Сходження Голуба», присвячене історії прояву і дії Святого Духу в християнській Церкві; «Образ Беатріче», де розглядається містичний аспект творчості Данте; «Чаклунство» - короткий нарис історії магії, її форм і методів. Містичні детективи Вільямс поєднав у своєрідний цикл, який назвав «Аспекти сили». Окрім «Війни в Небесах» («War in Heaven») туди входять: «Інші виміри» («Many Dimensions», 1931); «Місце Лева» («The Place of the Lion», 1931); «Старші аркани» («The Greater Trumps, 1932); «Тіні екстазу» («Shadows of Ecstasy», 1933); «Зішестя у Пекло» («Descent into Hell», 1937); «Напередодні Дня Всіх Святих» («All Hallows' Eve», 1945).

1939 року, з початком Другої світової війни, Чарльз Вільямс разом з видавництвом переїжджає до Оксфорду. Дружину та сина він був вимушений залишити у Лондоні, куди навідувався щотижня, а у робочі дні не переставав писати дружині листи. Не припиняючи своєї звичайної роботи, Вільямс тепер читає лекції і займається зі студентами в Оксфордському університеті, набуваючи все більшої популярності як філософ і мислитель. У 1943 році Оксфордським університетом, за роботу у видавництві та літературну діяльність, Вільямсу було присвоєно ступінь почесного магістра мистецтв.

У Оксфорді Вільямс за запрошенням свого друга і шанувальника Клайва С. Льюїса входить до літературного гуртка «Інклінгів», що збирався двічі на тиждень для спільних читань і бесід. При тому, що до гуртка у різний час входили ті чи інші англійські літератори, ядром «Інклінгів» були три фігури: К.С. Льюїс, Дж. Р.Р. Толкін та Чарльз Вільямс. Усі члени гуртка були глибоко віруючими християнами  (зокрема, католик Толкін та англіканці Льюіс і Вільямс), що для Оксфорду було великою рідкістю.

Під час своїх зібрань вони обговорювали питання словесності, історії, філософії, теології та зачитували уривки з власних майбутніх творів. Не дивно, що члени гуртка неабияк впливали на літературну та наукову діяльність один одного, особливо такий вплив помітний при порівнянні творів Льюїса та Вільямса. Саме тут, у цьому маленькому, зігрітому любов’ю та розумінням товаристві, він знайшов свій духовний притулок. Своє світосприйняття Чарльз Вільямс називав «романтичною теологією». Головною темою його книг стає дослідження взаємозв’язку Творця та його створіння, теологія художньої творчості.


 

 















Романи циклу «Аспекти сили» розповідають про споконвічну битву добра зі злом, до якої виявилися втягнутими усі люди, що добровільно вирішують, яку с протиборчих сил їм обрати. Для більшої привабливості сюжет романів обертається навколо відомих символічних речей-артефактів - це і Святий Грааль, і Камінь Соломона, і карти Таро. Вільямс показує, як герої його творів, що вступають у сутичку зі злом, виявляються неготовими до такого серйозного двобою. Але у процесі цієї боротьби їхні душі змінюються.

Наприклад, у романі «Інші виміри» головна героїня, вельми далека від релігійності, береться з’єднати у собі самій роздроблений на безліч частин чарівний Камінь Соломона. Вона наважується повірити в Бога та здійснює з Його допомогою велике таїнство, що зв’язує сили зла, які були випущені на волю безсердечними вченими. Завершивши цю місію, Хлоя покірно йде до свого Володаря. Хтось такий поворот подій  сприйматиме як трагедію, але тільки не Вільямс, який точно знав, що зі смертю людини її буття не закінчується.




Смерть самого Чарльза Вільямса була несподіваною та загадковою. Після отримання Чарльзом почесного ступеню, Льюїс клопотав про влаштування Вільямса на викладацьку роботу в університеті. Планам цим не судилося здійснитися, 15 травня 1945 року Чарльз Вільямс раптово помер у Радкліффській  лікарні у Оксфорді. За легендою, незадовго до смерті, він сказав  друзям, що війна скоро закінчиться, але для цього доведеться чимось пожертвувати, і запропонував Богу своє життя заради тих, хто страждає на війні. Схоже, що його було почуто. Чарльз Вільямс похований на старому англіканському кладовищі Святого Хреста, неподалік від центру Оксфорда. На могилі його висічені слова: «Чарльз Вільямс, поет милістю Божою».  





 

***


  • Вильямс Ч. Иные миры / пер. с англ. Н. В. Григорьевой и В. И. Грушецкого. - М. : Сфера, 1996. - 368 с. - (Серия «Таинство звёздных миров»).
  • Уильямс, Ч. Война в небесах. Иные миры : романы / Чарльз Уильямс ; пер. с англ. Н. В. Григорьевой, В. И. Грушецкого. - М. : Вече, 2010. - 416 с. - (Мастера мистической прозы).
  • Уильямс Ч. Канун Дня Всех Святых : романы / Ч. Уильямс ; пер. с англ. Н. Григорьевой, В. Грушецкого. - М. : ООО «Издательство АСТ» ; СПб. : Terra Fantastica, 2002. - 475, [5] с. - (Классика литературы ужасов).
  • Уильямс, Ч. Место льва : романы/ Чарльз Уильямс ; пер. с англ. П. Молчанова, Е. Тарасовой. - М. : Вече, 2010. - 384 с. - (Мастера мистической прозы).
  • Уильямс, Ч. Сошествие во Ад : роман / Чарльз Уильямс ; пер. с англ. П. Молчанова, Е. Тарасовой. - М. : Вече, 2010. - 256 с. - (Мастера мистической прозы).
  • Чарльз Уолтер Стансби Уильямс. Война в небесах / Аспекты силы : романы/ Чарльз Уолтер Стансби Уильямс. - Харьков, 2017. - 1236 с. - (Шедевры фантастики).




Підготував Дмитро Антонюк, бібліотекар читального залу

 


вівторок, 14 вересня 2021 р.

Михайло Грушевський: 7 відомих і маловідомих фактів. До 155-річчя від дня народження видатного українського вченого

 


«Він унікальна постать у світовій і українській історіографії. До сьогоднішнього дня важко зрозуміти багатовимірну діяльність і творчість історика, що охоплювала усі головні ділянки наукового українознавства…» Любомир Винар




Михайло Грушевський 
 (Львів, 1901 р.)
Наукова спадщина Михайла Грушевського надзвичайно велика і різноманітна:  майже дві тисячі праць у галузі української і світової історії, історіографії, літератури, соціології, етнографії, археології, спеціальних історичних дисциплін, що збагатили європейську і національну науку і культуру. Він є автором літературно-критичних статей і рецензій. поетичних і прозових творів.

Вершиною наукової діяльності Михайла Грушевського і працею всього його життя стала багатотомна «Історія України-Руси», фундаментальний виклад історії українського народу з найдавніших часів і до середини XVII століття. Робота над першим томом, який вийшов друком наприкінці 1898 року у Львові, тривала два роки. В кінці ХІХ - на початку ХХ століття побачили світ наступні томи цього видання. Останній десятий було надруковано у 1936 році.

Важливим етапом у розвитку наукового літературознавства стала фундаментальна багатотомна праця Михайла Грушевського «Історія української літератури» і численні літературознавчі статті. Заслуга вченого полягає у виробленні концепції історії української літератури та періодизації її розвитку від початків словесності в Україні до XVII століття і пов’язання цього розвитку з національно-культурним відродженням в Україні.

Михайло Грушевський свого часу став блискучим і неперевершеним організатором наукового життя, головою Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської академії наук, керівником університетської та академічної кафедр, засновником львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняної історіографії.

У 1990 році постановою Президії НАН України була заснована премія на честь видатного українського науковця Михайла Сергійовича Грушевського. Премія встановлена з метою відзначення вчених, які опублікували найкращі наукові праці, здійснили винаходи і відкриття, що мають важливе значення для розвитку науки і економіки України за видатні наукові роботи в галузі історичної україністики та соціології. Починаючи з 2007 року премія присуджується відділенням історії, філософії та права НАН України.

Наукові праці і спогади про життя і творчість Михайла Грушевського друкувалися ще за його життя в «Записках Наукового товариства імені Шевченка», виданнях Всеукраїнської академії наук, популярних журналах і газетах. Дослідниками життя вченого були Іван Франко, Дмитро Багалій, Іван Крип’якевич, Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба.

У другій половині ХХ столітті одним із фундаторів вітчизняного грушевськознавства став доктор історичних наук Руслан Якович Пиріг: «Життя Михайла Грушевського: Останнє десятиліття (1924-1934)», «Михайло Грушевський: між історією та політикою (1920-1930-ті роки)», «Доробки зарубіжного грушевськознавства», «М. С. Грушевський: коротка хроніка життя та діяльності».

Видатним дослідником життя і творчості Михайла Грушевського був Любомир Винар, український і американський історик, бібліограф, громадський і науковий діяч. Професор Любомир Винар, починаючи від 1966 року, займався всебічним вивченням діяльності вченого. Завдяки йому були засновані журнал «Український історик» і серійне видання «Грушевськіяна».

Цінним джерелом для вивчення життєвого шляху Михайла Сергійовича Грушевського стали надзвичайно рідкісні автобіографічні матеріали. В 1906 році з’явилась його автобіографія тиражом 50 примірників. У 1926 році в Києві з нагоди 60-річчя від дня народження та 40-річчя наукової діяльності Михайла Грушевського виходить друге видання автобіографії для вузького кола близьких і друзів.

В 80-х роках ХХ століття в літературно-художньому журналі «Київ» були надруковані «Спомини» академіка Грушевського, а в 1993 році в науковому історико-філологічному журналі «Київська старовина» був вперше опублікований «Щоденник» Михайла Грушевського. Спогади і щоденникові записи розкривають багато цікавих фактів з життя та діяльності видатного українського вченого.

 



Меценатство родини Грушевських



Відомими меценатами ще з часів Київської Русі були Володимир Великий і Ярослав Мудрий, гетьмани Петро Сагайдачний і Іван Мазепа, князі Острозькі,  церковний і освітній діяч Петро Могила, які будували храми і відкривали навчальні заклади. У ХІХ - на початку ХХ століття благодійність була особливо поширена серед шанованих родин в Україні: Тарновські, Галагани, Симиренки, Грушевські, Чикаленки, Рильські…

Михайло Сергійович Грушевський в своїх спогадах писав: «Наша сім’я походить з Чигринщини. Найстарший осідок її мені відомий в селі Худоліївці, що завдячує своє ім’я, очевидно, сотникові Худолієві, який після Зборівського трактату пробував підняти повстання на Запоріжжі, але програв справу й положив за неї головою. Вся околиця взагалі заселялася в першій половині XVII віку. Чи належали Груші до перших осадників Худоліївки, чи зайшли пізніше, не знаю. Мій далекий родич і приятель Марко Федорович Грушевський, що уродився сам в Худоліївці й збирав відомості про наш рід з клирових відомостей київської духовної консисторії, знаходив у них як найстаршого предка добродія, що підписувався: «Василь ГрушЪвъ». Се був мій прадід, дячок, дальше котрого Марко Федорович не міг прослідити сього роду…

Рід наш був дуже бідний. Він був духовний, але рідко хто з нього доходив до попівства. Практика була така, що члени таких церковних родин починали з паламарства, а коли були трохи письменніші, то з дяківства, і згодом доходили дияконства й попівства, коли траплялась парафія й прихильні громадяни…».

Сергій Федорович Грушевський
Фінансовий достаток у родини Грушевських з'явився завдяки зусиллям Сергія Федоровича, батька Михайла Грушевського. Він народився 7(19) жовтня 1830 року в оспіваному в легендах місті Чигирині у родини диякона Федора Васильовича, але дитинство провів у селі Лісники Київського повіту, куди переїхав його батько як священник місцевої Преображенської церкви.

Йдучи шляхами своїх предків, юнак закінчив у Києві духовне училище й духовну семінарію, а у 1859 році й Київську духовну академію, удостоївшись звання магістра, однак відмовився від священного постригу і обрав кар’єру освітянина. Деякий час він працював професором словесності у Полтавський духовний семінарії, а через рік перейшов в Київську духовну семінарію, де викладав Святе Письмо.

Ймовірно в цей же період відбулося знайомство і вінчання Сергія Федоровича Грушевського з Глафірою Захарівною Оппоковою, дочкою священика з села Сестринівка Бердичівського повіту на Київщині. Михайло Грушевський згадував: «В нашій сім'ї і так само в сім'ї мого діда по часті всяких інтимних тем тон був незвичайно твердий, ригористичний, ніколи батьки не розмовляли при нас на сі теми, та й, мабуть, між собою, і ми, діти, не привикли думати чи говорити про се. Батько, хоч як любив оповідати мені про своє життє, теж ніколи не заводив зі мною мови з сеї області. Все, що я знаю,- що батько перед виїздом до Холма оженився з моєю матір'ю, і з усім добром, узявши з собою й прислугу з жінчиного дому, восени 1865 р. поїхав на нове місце».

Сергій Федорович отримав посаду вчителя Холмської російсько-греко-уніатської гімназії. Через рік, 17 вересня 1866 року, народився перший син - Михайло. У місті Холм Сергій Федорович прослужив чотири роки і за станом здоров'я подав у відставку. За порадою лікарів родина переїхала на Кавказ. Грушевський викладав у Кутаїський гімназії, служив у Ставрополі, а в серпні 1878 року родина Грушевських переїхала в Владикавказ. Сергій Федорович працював інспектором народних училищ Ставропольського краю, директором народних училищ всієї Терської області, проводив учительські з’їзди й педагогічні курси.   За свою благородну працю він удостоївся чина дійсного статського радника, що в табелі про ранги давав право на потомствене дворянство.

Грушевський Сергій Федорович відомий також і як автор одного з кращих підручників з церковнослов’янської мови для шкіл, який мав понад тридцять перевидань і користувався незмінним успіхом і попитом у читачів. Сергій Федорович залишив добру пам'ять про себе і як меценат. У духовному заповіті частину своїх коштів він виділив на заснування стипендій його імені в Києво-Подільському духовному училищі й Київській духовній семінарії, а також народного училища в Києві чи Владикавказі.

Рідні Сергія Федоровича, дружина та діти, у 1911 році побудували за проектом київського міського архітектора Едуарда-Фердинанда Петровича  Брадтмана училище в Києві на тодішній Петропавлівській площі, на Куренівці. На прохання Михайла Сергійовича фасад триповерхового будинку було оздоблено за проектом основоположника українського архітектурного стилю Василя Кричевського. 26 грудня 1911 відбулося відкриття училища імені Сергія Федоровича Грушевського. Будівля навчального закладу збереглася до сьогодні. Нині тут розміщено Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського.

 

 

 

Гімназійний щоденник (1883-1884)



Михайло Грушевський
у день вступу до Тифліської гімназії (Тифліс, 1880 р.)
У 1993 році в науковому історико-філологічному журналі «Київська старовина» був вперше опублікований «Щоденник (1883-1884)» Михайла Грушевського.  Матеріал підготував український історик Леонід Опанасович Зашкільняк, який у Львові в Центральному архіві України серед паперів редакції журналу «Літературно-науковий вісник» випадково побачив «Щоденник невстановленого автора 1883-1893 рр., тт. І-ІІ», написаний знайомим почерком. Після детального вивчення тексту та графологічної експертизи відпали сумніви, що це рукопис щоденникових записів молодого Михайла Грушевського.

 «Для осмислення життя і творчості видатного українського вченого, джерел і обставин формування його світогляду та духовності дуже важливе значення має епістолярна спадщина. Щоденники є взагалі унікальним з історичного погляду документом, який подає миттєвий зріз подій та їх відображення у свідомості автора».

Текст щоденника Михайла Грушевського написаний дрібним почерком переважно російською мовою. В 1880 році Грушевський став учнем третього класу Тифліської класичної гімназії, а перший запис у щоденнику датований 14 вересня 1883 року: «Только от сегодняшнего дня начинаю свой дневник, исполняю намерение, принятое еще летом. Но прежде чем заносить в эту тетрадку свои впечатления, вспомню о своих планах относительно этого дневника. Не поминая время, проведенное в пансионе, думая, при каких обстоятельствах придется продолжать мне эту жизнь, я был особенно донимаем мыслью о моем одиночестве, моей отчужденности, о моих невысказанных думах и чувствах, которые, как накипевшие слезы, которым не дают вылиться, гне [т] ли мне душу. Но как я в будущем мог надеяться найти душу, пред которою я мог бы осветить все закоулки своего сер [д] ца, когда до настоящего времени при сближении с людьми я не испытываю ничего, кроме разочарования? И вот решился я, не имея возможности открываться собеседнику живому, беседовать с собеседником неодушевленным, открывать ему свои мысли, сокровенные думы, насколько это возможно для человека вообще и, в частности, человека моего характера, ибо если человек честно боится самому себе сознаться во многих своих мыслях, сам себе не договаривает некоторых впечатлений, думает о них намеками, если можно употребить такое выражение, то как может он изобразить свои мысли на бумаге, поделиться ими хотя [бы] с неодушевленным предметом. Незаметно я насыпал целую кучу сравнений и всяких жалких слов, это одна из странностей моего характера…

Вот уже месяц сегодня кончился с тех пор, как я начал писать свой дневник. Нельзя сказать, чтоб я был не доволен им, хоть и сознаю, что многие замыслы и думы остались неисполненными, многие мысли и думы не высказанными. Но что ж делать, всяко деяние благо, и то хорошо, что тетрадка заставляла иногда меня перенестись от этой повседневной, пошлой казенщины к кой-чему более высокому и разумному…».





Перша колекція



В 1988, 1989 та 1992 роках на сторінках літературно-художнього журналу «Київ» друкувалися «Спомини» академіка Михайла Грушевського, збережені його друкаркою Катериною Борисівною Кондратьєвою та передані свого часу дочці члена-кореспондента АН УРСР, історика Володимира Івановича Щербини - Марії Володимирівні. Пізніше небезпечний рукопис переховувала Варвара Степанівна Ткач, з рук якої і одержав машинописний текст Сергій Білокінь, відомий український історик і джерелознавець. Михайло Грушевський почав працювати над споминами 1918 року.


Родина Грушевських (Ставрополь, 1876 р.)

«Відповідно до поради лікарів батько почав шукати служби на Кавказі, а йому запропонували місце учителя гімназії в Кутаїсі, за Кавказом. Для тодішнього часу була се доволі екзотична пропозиція, але батько не відступив і перед нею… Він рішив  зостатись на Кавказі, коли йому скоро потім запроектували місце інспектора народних шкіл в новоорганізованій Ставропольській губернії…

Поїхав по смію і перевізся з нею до Ставрополя… Я приймав в сих роках незвичайно службові заняття й інтереси батька. Се було найбільш живе, до чого я міг в тім часі приліпитись. Я виростав, що називається цікавою дитиною, а тим часом не мав в тих роках ні дитячої компанії, ні того могутнього елементу, яким повинна бути в нормальнім житті дитини природа. Що більше - я не мав навіть цікавої лектури…

В сих обставинах я чіплявся різних-прерізних речей, котрі могли дати якийсь зміст моїм інтересам. Таким було, наприклад, колекціонерство. Я хапався колекціонування прерізних речей, колекціонував їх з надзвичайним завзяттям - поки не проходила до них охота. Вичислити всього, що я колекціонував, було б незвичайно довго тільки що одні заінтересування тяглись у мене довше, інші коротче. Я збирав, напр[иклад], образки, пера, марки, конфетні папірці, що представляли собою гроші, старі папери, монети, мотилів і жуків, каміння, рослини і так далі.

Колекціонуванням монет і комах я займався особливо довго і систематично. Для моєї вдачі, запальної і завзятої, характеристично, що свою колекцію комах, котру я збирав з таким трудом і завзяттям, і в ній були дійсно дуже гарні екземпляри, я сам власними руками знищив, коли ми виїздили з Ставрополя - якимось психологічним процесом я поставив се зробити як демонстрацію против наступника мого батька на ставропольській посаді… і потім у Владикавказі почав збирати колекцію наново. Монетної колекції я не знищив і продовжував її потім довго…

Прикро мені було вертатись з перших різдвяних вакацій… Я старався чим міг, заповнити своє пансіонське життя. Я з повним завзяттям забрався до колекціонерства. Я згадував уже про різні монети, які я дістав від старого Пурцеладзе: доволі неінтересні вони були для справжнього колекціонера - стерті і забиті, але для моєї колекції, де були майже виключно більш російськи гроші XVIII-ХІХ в. і півстерті візантійські та римські мідні і різне орієнтальне дрантя, здавалось дуже цінним набутком. Його здебільшого подібне ж нумізматичне сміття, подароване одним з моїх товаришів Віссаріоном Комаровим, сином доволі відомого в кавказьких кругах генерала Александра Комарова…

Мої археологічні інтереси під впливом сих набутків дуже виросли й розширились, я став заглядати до антикварних вітринок під час недільного торгу на еріванськім базарі й купив собі кілька монет - особливо був пишний з одного сасснідського діргема. Але одного гарного дня я помітив що мої монети пропадають з мого пансіонського сховка… Се дуже засмутило мене - якось підтяло мою охоту до сеї колекції. Я не закинув її, але не мав уже такої приємності від неї, й енергія колекціонування ослабла.

Подібне сталось і з іншою колекцією поштових марок… Я помічав за собою се не раз і потім. Спочатку я старався кожду неудачу, кожду утрату нагородити новим зусиллям реставрації втраченого, але реставрування ніколи не давало повного вдоволення, навпаки - воно ятрило спомини про страчене, що здавалось коли не кращим, то відмінним і не заступленим реставрацією. В результаті те завзяття, упертість чи витривалість, котрою я хортів дати реванш за удар, заданий мені, приносив, може, більше прикрості, ніж задоволення…».




«Я став гарячим бібліофілом…»



Михайло Грушевський згадував як він став збирати свою власну бібліотеку, ще будучи учнем Тифліської класичної гімназії: «Мої давніші  колекціонерські інтереси за сей час.. все більше простигали, слабли. Я став гарячим бібліофілом, прихильником і аматором літератури. Я всяко щадив свої гроші, видавані мені батьком кожного разу, як я виїздив з дому, щоб купувати собі щось цінне, вертаючи додому, й привезти собі таким чином лектуру на вакації й маленький прибуток до своєї бібліотеки.

Грошей сих бувало у мене багато хоч матеріальне становище нашої  сім’ї за сей час значно покращало і батько мав змогу робити деякі ощадності, проте у нього зосталась звичка, вихована тісними обставинами його молодості, і він почасти свідомо старався привчити нас дітей, обходитись можливо як меншими засобами, почасти й несвідомо передав своїм прикладом. У мене на все життя зостались деякі звички бідноти, хоч я сам не зазнав біди, в тім роді, як ощаджування у видатках, в з’їданню всього положеного на мій таріль, поданої мені порції і т. ін.

Батько вимірював мені гроші на те, що він зважав потрібним, не додавав до того якоїсь надвишки на трати довільні. В результаті я власне не тратив грошей на те, що вважав мені потрібним батько (напр [иклад], снідання), і складав їх на те, на що не діставав їх. В сім часі я тратив сі ощадності на книжки, котрі знаходив на базарі у антикварів і в книгарнях. На жаль, і антиквари, і книгарні в тодішнім Тифлісі, були дуже убогі.

Першою книжкою, яку я собі купив за сі гроші ощаджені, їдучи додому на перше Різдво, була історія Нікльбі Діккенса - доволі малоінтересна книжка була куплена мною тому, що її не було в гімназіальній бібліотеці. Дальш мої купна були тільки раціональні. Я купив собі твори Лермонтова і Байрона в російським перекладі. Пізніших покупок не вичисляю, вони стратили значення тому, що мені вдалося добитися від батька, щоб він виписував щороку потрохи книжок додому…

На той час батько зробив мені дуже доречний дарунок, що мав великий вплив на дальший напрямок моїх інтересів: він виписав мені «Київську старину» за перший рік, 1882, і за запренумерував на наступний, 1883. Фундатором видавцем і першим редактором «Київської старини» бцв Феофан Гаврилович Лебєдинцев, холмський шеф мого батька; його дружина моя хрещена мама…

Я з залассям розчитувався в сім річнику, з насолодою прочитав програмову статтю Антоновича: «Киев, его судьба и значение в XIV-XVI вв.», його «Київських війтів ходиків», різні рецензії, костомаровські писання, особливо його рецензію на «Не судилось» Старицького. З сього часу я міг уже назвати себе заочним учеником їх… Крім того, що сі книжки поглибили мої симпатії й інтереси до української старовини, вони вперше дали мені хоч в деякій мірі поняття про сучасний стан українського життя, українського руху…».

До одного з журналів «Київська старина» додавався невеликий каталог книгарі української громади Л.В. Ільницького і Михайло Грушевський попросив батька замовити кілька книг. «З незвичайною радістю і хвилюванням, як рідко коли, одержував я потім невеличку пачечку книжок з сеї книгарні. Невеличкий пакунок, але се було далеко більше, ніж усе, що я досі мав з української літератури.. З сих книжок найбільше враження зробили оповідання Мордовця, до смаку мені припали «Повісті» Нечуя. Я читав і перечитував їх сам, читав на голос батькові.. Не дивно, що він став на сей час і моїм не тільки найулюбленішим письменником, але й ідеологічним провідником і учителем…».


Державний меморіальний музей Михайла Грушевського (Львів)




Сумна доля книжкових скарбів вченого у Львові і Києві. Під час обстрілу Києва в 1918 році був зруйнований фамільний будинок Михайла Грушевського. У вогні загинули рукописи і матеріали, бібліотека і велика колекція. Після Другої світової війни частина книг з львівської колекції Грушевського потрапила до Наукової бібліотеки Львівського університету імені Івана Франка та ЛННБ імені Василя Стефаника НАН України. Інша частина книг була вивезена до Києва і зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України. 22 серпня 2000 року в львівському будинку, в якому родина Грушевських мешкала до 1914 року, було відкрито Державний меморіальний музей Михайла Грушевського.



 

Київський будинок на Паньківській, 9



Влітку 1908 року Михайло Грушевський разом із дружиною Марією Сильвестрівною, братом Олександром та сестрою Ганною Шамрай придбали садибу по вулиці Паньківській, 9 із триповерховим будинком у дворі. На цей час Михайло Грушевський обіймав посаду професора історії Львівського університету, але планував повернутися до Києва.


Михайло Грушевський у родинному колі (Київ, 1905 р.)

У 1908 році на розі Паньківської й Микільсько-Ботанічної розпочалося будівництво шестиповерхового прибуткового будинку, що завершилося наступного року. Для будівництва був використаний проект В. Максимова з конструктивними доповненнями Йосипа Зекцера і Мартіна Клуга. Фасад будинку оздобили в українському стилі за проектом відомого архітектора і художника Василя Кричевського.

Будинок мав вражаючи розміри: по лінії вулиці Паньківської його довжина становила 21 метр, по Микільсько-Ботанічній - 28 метрів. У будинку було 15 квартир, кожна, залежно від поверху, складалася з п’яти-семи кімнат. На п’ятому поверсі оселилися Михайло Грушевський із дружиною та донькою Катериною. Знайшлося місце і для великої колекції творів мистецтва й виробив народних майстрів.

Шостий поверх зайняв із своєю колекцією художніх творів Василь Кричевський, який збирав її впродовж тридцяти років. У збірці  були зразки церковного різьблення та шитва золотом, півсотні срібних чарок, гравіювальні дошки видатного українського гравера XVIII століття Григорія Левицького, старовинні портрети, близько 500 фрагментів скла, починаючи з великокняжої доби, рідкісні зразки опішнянської кераміки, старовинні килими…

Революційні події 1917-1921 років зіграли сумну роль у долі будинку Михайла Грушевського на Панківській, 9. 25 січня 1918 року під час артилерійського обстрілу Києва багатоповерховий будинок перетворився на руїни. У палаючому вогні загинули дві великі художні колекції Михайла Грушевського і Василя Кричевського, а також бібліотека й частина архіву вченого.

З лютого 1918 року родина Грушевських - Олександр Сергійович з дружиною Ольгою Олександрівною, Анна Сергіївна з дітьми Сергієм та Ольгою - жила в триповерховому флігелі у дворі. Після повернення з еміграції в березні 1924 року Михайло Грушевський з дружиною та донькою оселився у квартирі сестри на третьому поверсі флігеля. Спочатку вони займали дві кімнати, а наприкінці 1929 року облаштували ще й робочий кабінет, у якому вчений працював до 1931 року. Тут Грушевський зустрічався з відомими діячами Центральної Ради, співробітниками історичної секції Всеукраїнської академії наук, членами Наукового товариства імені Тараса Шевченка. В цьому історичному та пам'ятному місці в 2006 році відкрився Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського.


Михайло Грушевський у домашньому кабінеті в будинку на Паньківській, 9 (Київ, 1929 р.)



 

 

Одеські адресати Михайла Грушевського



26 березня 1901 року Михайло Грушевський був обраний дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей, що займалося вивченням історії та охороною пам’яток, віднайдених в Причорноморському краї. Товариство було засновано в 1832 році. Першим і єдиним почесним президентом був новоросійський генерал-губернатор та повноважний намісник Бессарабії, граф Михайло Семенович Воронцов.

До діяльності товариства залучалися імениті вчені зі всіх галузей історичної науки. Серед них були - Володимир Антонович, Олександр Скальковський, Михайло Грушевський, Михайло Максимович, Вікентій Хвойка. З 1844 року наукові дослідження стали публікуватися в «Записках Одесского общества истории и древностей». Це були праці з археології, епіграфіки, нумізматики, історії краєзнавства, архівознавства, історії Одеси та Новоросійського краю в ХІХ столітті…

В науково-практичному журналі «Архіви України» за 1996 рік  була опублікована стаття істориків Вадима Хмарського і Лілії Білоусової «М.С. Грушевський і одеські науковці». Автори на основі архівних джерел, які зберігаються в Державному архіві Одеської області та відділі рукописів та стародруків Одеської національної наукової бібліотеки, досліджували історію листування Михайла Грушевського з відомими одеськими вченими - Олексієм Івановичем Маркевичем і Михайлом Федоровичем Комаровим.

Олексій Іванович Маркевич
В 1891 році доля звела Михайло Грушевського з істориком Олексієм Маркевичем, який у той час викладав в Новоросійському університеті. Спілкування вони продовжили 1895 року у Львові, через який одеський науковець прямував до Західної Європи. З 1897 року Маркевич розпочав друкуватись у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» у Львові. Усього з 1897 по 1903 роки на сторінках цього видання з’явилося 13 його різноманітних праць. 1901 року Олексія Маркевича було обрано дійсним членом НТШ.

У Державному архіві Одеської області можна побачити п’ять листів Грушевського до Маркевича. Центральне місце в листах посідають питання пов'язані з підготовкою різноманітних публікацій Олексія Маркевича на сторінках «Записок НТШ» та переправлення до Одеси нових львівських видань, зокрема започаткованого у 1898 році «Літературно-наукового вісника». Михайло Грушевський інформував свого одеського адресата про науковий доробок та плани на майбутнє.


Михайло Федорович Комаров
Значно більшою є епістолярна спадщина, пов’язана з листуванням Михайла Грушевського і українського письменника, бібліографа, критика Михайла Комарова. У відділі рукописів і стародруків Одеської національної наукової бібліотеки можна ознайомитися з копіями 15 листів Грушевського до одеського «адвоката української літератури», який жив в Одесі з літа 1887 року. Михайло Комаров, займаючись бібліографією,  співпрацював з київськими та львівськими часописами і газетами, виступаючи переважно в ролі літературного критика.

7 липня 1902 року Михайло Грушевський вперше відвідав Одесу, прямуючи на відпочинок до Ялти. Родина Грушевських протягом години перебувала в Одесі, чого було, звичайно, замало, щоб зустрітися з Комаровим, про що Михайло Сергійович дуже жалкував. З «Автобіографії» Грушевського відомо, що восени 1905 року він здійснив другій візит до Одеси. На честь видатного вченого одна з вулиць міста названа його ім'ям.

 





 «Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератором…»




Михайло Грушевський у колі учасників з’їзду українських письменників (Львів, 1898 р.)



Михайло Сергійович Грушевський відомий як талановитий вчений, громадський і політичний діяч, але про його поезію і прозу майже не згадують. Наскільки сьогодні відомо дослідникам, із поезії Михайла Грушевського за його життя друкувались лише чотири твори. Три з них вперше були надруковані у львівському журналі «Зоря»: «Не журись! За зимою весна», «Заспівали козаченьки…» та «Любов (Тема з Платонового «Пира»). Остання поезія, підписана криптонімом «М.З» (Михайло Заволока - один із ранніх псевдонімів Михайла Грушевського), у відомому нині автографі не має заголовка, перший рядок - «Між зорями, між світами…).

Між зорями, між світами,

У просторах безвоздушних,

Там, де вільні крила носять

Споконвіку людські душі,

Там моя душа літала,

В царстві правди, світа, волі.

В царстві вічної ідеї,

Щастя вічного без болю…

Літературна спадщина Михайла Грушевського складається з друкованих та недрукованих творів поезії, прози, драми. Значна частина цих матеріалів зберігається у Центральному Державному історичному архіві України місто Київ. Зошит з віршами під заголовком «Зібрані кращі вірші Михайла Заволоки 1883-1884 рр.» - у Центральному Державному історичному архіві України місто Львів. Автограф вірша «З давнини. Поезія 1889 р.» у відділі рукописів Інституту літератури НАН України.

Михайло Грушевський є автором збірок: «Оповідання» (1904), куди увійшли «Бех-аль-Джугур», «Бідна дівчина», «Неробочий Грицько Кривий», «Особисте щастя», «Історія однієї ночі», «Ясновельможний сват», написані у 1885-1897 рока; «Sub divo» («Проти неба», 1918) - «Ніч», «Предок», «Пенати», «З похорону», «Тестамент», «Комета», «На горах», написані 1909-1912 роках; «З старих карток» (1918) -  - «У святої Софії», «Історія Синьйори Занети Альберіго з Венеції», «Біжниця з Зомембергу», «Як ми стрічали Новий рік», «Розмова з Кривоносом», «Вихрест Олександер», написані у 1911-1914 роках; «Під зорями» (1928), який складається з вище згаданих збірок, та окремо виданих драматичних творів «Хмельницький в Переяславі» (1917) і «Ярослав Осмомисл» (1917).

Перші твори друкувались під псевдонімом «М. Заволока» і лише у 1898 році Михайло Грушевський сам розкрив його, підписавши оповідання «Ясновельможній сват» і псевдонімом, і дійсним своїм прізвищем. Відомі також і інші псевдоніми Михайла Грушевського, якими він підписував свої твори - «Михайло Заволока», «Хлопець», «Михайло Козак», «Піфагор Кружик», «Степан Півень».

У патріаршому архіві Святої Софії в Римі (фонд ЗУНР, тека Грушевського) зберігається унікальний літературний твір Михайла Грушевського під назвою «Запорожці» - сценарій до кінофільму, написаний на замовлення Володимира Винниченка для «Українфільм». Ця фільмова компанія планувала випустити кінофільми за сценарієм Михайла Грушевського «Запорожці», за романом Володимира Винниченка «Соняшна машина» та інші. Сценарій зберігся у рукописі-автографі, який свого часу виявив і підготував до публікації професор Мирослав Лабунька. Приблизна дата створення «Запорожців» - 1922-1923 роки. У цей час Михайло Сергійович Грушевський з родиною жив в місті Баден біля Відня.

У 1926 році Михайло Грушевський в автобіографії згадував: «Під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського - мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої «вітчини», і контрастом чужеплеменної й чужомовної «чужини». Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком. В тифлиській гімназії, куди віддано мене в р. 1880, я з запалом читав все, що міг дістати з історії, історії літератури й етнографії України, і скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс з дому, став пробувати свої сили в белетристиці - прозі і віршах.

1884 р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Лeвицькому-Нечую, якого адресу вичитав в Очерках історії укр. літератури Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: «Бех-аль-Джугур», написане на поч. 1885 р. під впливом справоздань, з тодішньої -Суданської кампанії, іпідогрітих близшими - кавказькими вражіннями (друк, в «Ділі», літом 1885 р.) і «Бідна дівчина» - написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884 р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератором, видавцем і - ученим…».

 



Література про життєвий і творчий шлях Михайла Грушевського



  • Великий українець : матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / упоряд., підгот. текстів та фотоматеріалів, комент., приміт. А. П. Демиденка ; [вступ. слово Л. М. Кравчука ; післямова Ф. П. Шевченка ; худож. оформл. О. В. Коваля]. - Київ : Веселка, 1992. - 551 с. : іл.
  • Горинь В. Вілла Михайла Грушевського у Львові / Василь Горинь. - Львів, 1999. - 72 с.
  • Грушевський, Михайло. Із літературної спадщини / ред. Любомир Винар ; упоряд. Галина Бурлака і Альбіна Шацька. - Нью-Йорк-Київ, 2000. - 416 с.
  • Грушевський, Михайло. Спомини / М. Грушевський ; авт. передмови Ф. Шевченко ; публікація С. Білоконя. - Київ. - 1988. - № 9. - C. 115-140.
  • Грушевський, Михайло. Спомини / М. Грушевський ; авт. передмови Ф. Шевченко ; публікація С. Білоконя. - Київ. - 1988. - № 11. - C. 120-137.
  • Грушевський, Михайло. Спомини / М. Грушевський ; авт. передмови Ф. Шевченко ; публікація С. Білоконя. - Київ. - 1988. - № 12. - C. 116-139.
  • Грушевський М. Щоденник (1883-1884) / переднє слово, коментарі та публікація Леоніда Зашкільняка // Київська старовина. - 1993. - № 3. - С. 28-35.
  • Друг О. Вулицями старого Києва / Ольга Друг. - Львів : Світ, 2013. - 512 с. : іл. - (Серія «Історичні місця України»).
  • Кальницький М. Б. Нариси з історії Києва / М. Б. Кальницький, Д. В. Малахов, О. В. Юркова ; за ред. Т. М. Кіщук, С. В. Кульчицького. - Київ : Ґенеза, 2002. - 384 с. : іл.
  • Тагліна Ю.С. Михайло Грушевський. - Київ : ТОВ «КЕТС», 2013. - 128 с.
  • Український історик. - Вип. 1-4 (128-131): Михайло Грушевський: студії і матеріяли. З нагоди 130-річчя від дня народження / під загальною редакцією Любомира Винара ; Українське Історичне Товариство - Нью-Йорк - Торонто -  Київ - Львів - Мюнхен, 1996. - 475 с.
  • FACIE ad FACIEM : ілюстрований життєпис Михайла Грушевського / авт.-упор. Світлана Панькова, Ганна Кондаурова. - Київ : Либідь, 2017. - 144 с., іл.
  • Хмарський В. М.. Одеське товариство історії та старожитностей // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2010. - Т. 7 : Мл - О. - С. 542.
  • Шаповал Ю. Михайло Грушевський / Юрій Шаповал, Ігор Верба. - Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 2005. - 352 с. - (Серія «Особистість і доба»).
 




Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом