* * * 2022 * * * Міжнародний рік кустарного рибальства та аквакультури * * * 2022 * * * Місто Гренобль (Франція) - Європейська зелена столиця * * * 2022 * * * Каунас (Литва) та Еш-сюр-Альзетт (Люксембург) – культурні столиці Європи * * * 2022 * * * Гвадалахара (Мексіка) - Всесвітня столиця книги * * * 2022 * * * Рік збреження природи та живого миру в Україні * * * 2022 * * * 300-річчя від дня народження видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета, педагога Григорія Савича Сковороди * * * 2022 * * * 150-річчя від дня народження зірки світового оперного мистецтва Соломії Крушельницької * * * 2022 ***

пʼятниця, 14 жовтня 2022 р.

5 книг про історичне минуле старовинних козацьких міст України

 


Україна має надзвичайну культурно-історичну спадщину і багато неповторних стародавніх міст та містечок, у яких все дихає історією… Чигирин, Батурин і Глухів — три гетьманські столиці, які відіграли важливу роль в історії української державності XVІІ— XVІІІ століть. Стародавнє місто Корсунь, яке наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століття стало одним з опорних пунктів визвольної боротьби на Правобережній Україні. Легендарне місто Фастів – один з найвідоміших центрів українського козацтва на Правобережній Україні, з яким пов’язані часи Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 років…






Чигирин


Для українського народу Чигирин є містом особливого історичного значення. Це один із символів української національної ідентичності й боротьби за незалежність: козацькі повстання, Гетьманщина, Руїна, гайдамацький рух… Чигирин розташований за 63 кілометри на південь від обласного центру Черкаси. Назва міста, на думку деяких дослідників, походить від слова «чагарник», тобто місцевість, покрита чагарниками. Інші вважають, що назву міста дав «чигир» — дерев’яний черпак, що висів на криниці, яка в давні часи стояла на цьому місці. Дехто вважає, що топонім походить від назви чудодійної трави чигир, а то й від татарина богатиря Чигира, який згадується у деяких джерелах…

Чигирин у XVІ столітті — важливий опорний пункт боротьби з татаро-турецькими загарбниками. Цьому сприяло те, що в ньому була неприступна природна фортеця — Замкова гора, що підноситься над річкою Тясмин і над всією місцевістю. В давнину на горі існували міцні укріплення з грізними вежами та редутами. Брама фортеці виходила на південь. З трьох боків гора омивалася Тясмином, а з четвертого була дуже крута й неприступна.

В різні часи Чигирин був резиденцією гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка. В 1648 році Чигирин стає резиденцією Богдана Хмельницького. У другій половині XVІІ століття Чигирин привертав увагу численних мандрівників, дипломатів і військових інженерів з різних країн Європи та Азії. Місто було одним із найбільших в тогочасній Україні. На рівнині під Кам’яною горою, у завороті річки Тясмин, лежав оточений оборонними стінами з баштами Паділ, або Нижній город, тісно забудований двоповерховими будинками, над якими вивищувалися ратуша й церква. Садиба Богдана Хмельницького займала підвищення біля північного схилу Замкової гори. На лівому березі річки Тясмин містилася третя частина Чигирина — передмістя, яке не мало укріплень і з’єднувалося з Ніжнім городом чи Подолом дерев’яним мостом. На жаль усі споруди резиденції були безслідно знищені під час руйнування Чигирина турками 1678 року.

25 грудня 1995 року в Чигирині був відкритий музей Богдана Хмельницького, експозиція якого розташована у відбудованому приміщенні повітової управи початку XIX століття. Музейне зібрання нараховує близько 2000 експонатів. Головне місце в колекції займають пам’ятки козацької доби: зброя та спорядження, предмети декоративно-ужиткового мистецтва, нумізматика, побутові речі. У 2009 році на місці гетьманського двору був відкритий історико-архітектурний комплекс «Резиденція Богдана Хмельницького», який входить до національного історико-культурного заповідника «Чигирин». 


Мицик Ю. А. Чигирин — гетьманська столиця / Юрій Мицик. — 2-ге видання. — Київ : ТОВ Видавництво «Кліо», 2021. — 392 с.

Це видання є першим узагальнюючим дослідженням з історії гетьманської столиці – Чигирина, з яким пов'язані часи Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 років, часи Руїни і гайдамацького руху. У ньому висвітлюється також історія Чигиринського полку та низки населених пунктів на його території (Суботів, Медведівка та інші). Книга, в якій охоплено події з давніх часів до XIX ст., на основі як опублікованих, так і на архівних джерелах, проливає світло на незнані сторінки історичного минулого важливого регіону України козацької доби.

 



Батурин


Батурин — місто у Ніжинському районі Чернігівської області, розташоване на річці Сейм. Вважається, що місто було засноване в 1575 році польським королем Стефаном Баторієм, якій після свого обрання проводить адміністративну реформу на українських землях. Козаки були поділені на полки та сотні. Вводився новий порядок судочинства й управління. Місто-фортеця  було назване на честь короля — Баторином.

За королівським дозволом у 1625 році Батуринську фортецю було закладено осадчим Матвієм Стахурським, підлеглім ніжинського старости Щасного Вишеля. З трьох боків вона була от оточена ровом і земляним валом із дубовим частоколом, який переривався 6 круговими баштами. В’їзд до фортеці охороняли 2 надбрамні башти. На всіх баштах було встановлено 9 чавунних пищалей. Всередині, на високому пагорбі стояв «панський двір» (цитадель), оточений ровом, валом і дубовим частоколом.

У 1634 році Батурином володів коронний канцлер Речі Посполитої Юрій Оссолинський. Від нього місто перейшло у володіння Любомирських. У 1648 році Батурин стає сотенним містом Чернігівського полку, в 1649 — Ніжинського, а пізніше — Стародубського полків. У 1654 році Батурин отримує статус міста з магдебурзьким правом та магістратом. На той час там налічувалося 12 млинів, розвивалися ремесла — шевське, ковальське, золотарське.

У XVII —XVIII століттях Батурин був офіційною резиденцією гетьманів Лівобережної України — Дем’яна Многогрішного (1669—1672), Івана Самойловича (1672—1687).  Особливого розквіту місто зазнало за часів правління гетьмана Івана Мазепи у 1687—1708 роках, коли його оточувала неприступна фортеця. Батурин перетворюється на центр політичного життя Гетьманщини. В цей час тут перебувала вища державна адміністрація - Генеральна військова канцелярія, Генеральний суд Лівобережної України. У місті ясніли золотом церкви, височів гетьманський палац, який іноземні посли називали «маленьким Лувром», оскільки в ньому була велика й коштовна збірка мистецьких творів, чудова бібліотека з книжками найвидатніших письменників, істориків та філософів світу.

Найбільший слід в історії міста залишили події в роки Північної війни. Уклавши союз зі шведським королем Карлом ЧІІ, гетьман зробив відчайдушну спробу відновити автономію України. Наприкінці жовтня 1708 року Іван Мазепа відправив стародубському полковнику Івану Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ. Дізнавшись про це, 30 жовтня 1708 року російський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин…

Відбудувати Батурин і перенести сюди гетьманську резиденцію з Глухова прагнув гетьман Кирило Розумовський. Але відродити Батурин як значне місто йому не вдалося. Гетьман збудував тут муровану Воскресенську церкву та величний палацово-парковий ансамбль своєї резиденції, який залишився незавершеним... Тільки в 1993 році у Батурині на базі комплексу пам'яток історії, культури та природи, пов'язаних з історією українського козацтва доби Гетьманщини було створено Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».


Павленко С. Батуринська фортеця / Сергій Павленко. — Київ : Мистецтво, 2019. —191 с. : іл.

У книзі відомого дослідника Гетьманщини Сергія Павленка вміщено нариси про виникнення та розбудову Батуринської фортеці, її захисників і про драматичні події 1632 та 1708 років. Видання знайомить з новими фактами, джерелами й версіями буття колишньої гетьманської столиці та її очільників. Особлива увага приділяється періоду, коли володарем булави був Іван Мазепа, який доклав чимало зусиль для зміцнення фортеці.



 

Глухів


Місто Глухів відоме в середньовічній українській історії як центр удільного князівства, з 1654 року — як сотенне місто, а з 1663-го — як полковий центр Глухівського та Ніжинського полків. Протягом XVIII століття до Глухова сходилися всі важелі управляння Гетьманщиною. Глухівський період в історії України — це історичний період з 1708 року по 1764 рік, коли місто, опісля знищення Батурина, стало столицею Гетьманщини і було резиденцією гетьманів Лівобережної України Івана Скоропадського, Павла Полуботка,  Данила Апостола та останнього гетьмана Війська Запорозького Кирила Розумовського.

Гетьманська резиденція займала південно-східну частину фортеці. У складі гетьманського двору була домова мурована церква Святої Анастасії, збудована у 1717 році. Резиденція займала цілий квартал, оточений частоколом. Усередині кварталу будівлі групувалися навколо трьох внутрішніх дворів. Церква стояла в центрі. Будинки гетьманської резиденції були влаштовані дуже просто, в старих українських традиціях: соснові рублені хати великих розмірів мали розвинені ганки і галереї. Гетьман і гетьманша мали свої окремі будинки. Окрім них, на подвір’ї були хати для челяді, комори, кухні, льодовні, нужники, погреби і кілька кам’яниць для зберігання зброї, грошей та інших цінностей. Дахи всіх будівель укривалися дерев’яними дошками. 

У 1708 році гетьманом Війська Запорозького і головою козацької держави в Лівобережній Україні було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського. Гетьманщина в цей час поділялася на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський з населенням понад 1,2 мільйона чоловік, 11 великими містами, 126 містечками й близько 1800 сіл.

Вищим урядовим органом Гетьманщини була Генеральна військова канцелярія, що містилася в Глухові. В ній під головуванням гетьмана засідали 8 генеральних старшин, зокрема писар, обозний, хорунжий, бунчужний, осавул і суддя. Функції генеральних старшин були такими: генеральний писар завідував гетьманською канцелярією, вів дипломатичні зносини, листування. Його клейнодом, або атрибутом влади, була державна печатку, яку він зберігав і якою засвідчував найважливіші державні акти. Генеральний обозний не лише завідував Генеральною військовою артилерією, а й усіма військовими справами Гетьманщини. Двоє генеральних суддів керували Генеральним судом, що вершив кримінальні справи й був вищою апеляційною інстанцією з усіх судових справ. В Глухівську добу до генеральної старшини долучили ще посаду генерального підскарбія, котрій відав фінансами. Проте не лише гетьманська адміністрація урядувала в Україні. Петро І призначив при гетьмані своїм міністром стольника Ізмайлова, якому дав дві інструкції — явну і таємну…

Одним із нових способів знекровлення України було систематичне ослаблення її людського потенціалу. Козаків десятками тисяч посилали на «канальські роботи», на будівництво Петербурга та укріплених ліній на Кавказі, в походи на Персію. Для вирішення державних проблем гетьману Івану Скоропадському часто доводилося їздити до Петербурга. Навесні 1722 року, виїхавши в чергову подорож, він несподівано отримав царський указ про заведення цілком нової установи — Малоросійської колегії, яка фактично позбавляла гетьмана й тієї невеликої влади. Такого не зміг пережити навіть терплячий Іван Скоропадський.

Через декілька днів після похорону Скоропадського наказним гетьманом став чернігівський полковник Павло Полуботок, чоловік рішучий і твердий, оборонець автономії України і прав національної еліти. Мудрий гетьман вирішив провести реформи, в результаті яких Малоросійська колегія втратила б ґрунт для своїх претензій на управління Гетьманщиною. Саме це найбільше обурило Петра І. Він викликав до Петербурга наказного гетьмана Павла Полуботка з групою генеральних старшин і там ув’язнив їх у Петропавлівській фортеці, де 29 грудня 1724 року й помер легендарний гетьман Павло Полуботок.

Влітку 1727 року імператор Петро ІІ ліквідував Першу малоросійську колегію і дозволив обрати нового гетьмана. Згідно з указом до Глухова з’їхалася козацька старшина —  генеральна, полкова, сотенна, отамани міст і містечок. Під час попередніх нарад ухвалено кандидатуру 70-річного полковника миргородського Данила Апостола, який був одним з найвизначніших політиків XVIII століття і вірив у можливість вибороти державність України. Головну увагу гетьман зосередив на піднесенні економіки Гетьманщини, поліпшенні соціально-економічних умов.

Після обрання гетьманом Данила Апостола стара гетьманська резиденція була трохи перебудована: з’явилася кам’яниця ї декілька нових будинків адміністративного призначення. У межах фортеці були також садиби інших урядових установ — Генеральної скарбової канцелярії, Рахункової комісії, садиби представників вищої адміністрації. Під час шестилітнього гетьманування Данила Апостола, незважаючи на часткові невдачі, вдалося зміцнити авторитет гетьманської влади й добитися значних успіхів у царині державного будівництва. Після смерті Данила Апостола, 7 січня 1734 року, царський уряд доручив управління Гетьманщиною колегії.

1745 року з Глухова до Петербурга відбула спеціальна старшинська делегація з метою домогтися дозволу на обрання нового гетьмана. У травні 1747 року, імператриця Єлизавета Петрівна видала іменний указ «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями».  22 лютого 1750 року у Глухові на Радному майдані навколо Миколаївської церкви зібралися, окрім козаків і старшини, представники духовенства і світських станів Лівобережної України. Вони обрали гетьманом Кирила Розумовського, але без його присутності. Урочиста церемонія зустрічі гетьмана відбулася 6 липня 1751 року. Але за роки свого гетьманування Кирило Розумовський приїздів в Україну лише чотири рази. Столиця в Глухові була до 1764 року, коли Катерина ІІ остаточно скасувала гетьманство.


Вечерський В. Глухів / Віктор Вечерський, Валерій Бєлашов. — Київ : Абрис, 2003. — 168 с. : іл. — (Серія «Малі історичні міста України»).

У першому випуску науково-популярної серії «Малі історичні міста України» автори — відомі фахівці з історії та архітектури — об’єктивно поціновують історично-культурну спадщину давнього Глухова як основу його майбутнього розвитку, розкривають значення Глухівського періоду української історії, висвітлюють досі ще не з’ясовані в історіографії питання.


 



Корсунь


У мальовничій  місцевості над Россю, там де річка проривається крізь гранітні скелі і мчить далі до Дніпра, розташоване стародавнє місто Корсунь (Корсунь-Шевченківський). На території сучасного міста виявлено поселення трипільської культури, доби бронзи та скіфських часів, могильник та чотири поселення черняхівської культури. В урочищі Замчищі при впадінні Корсунки в Рось височить городище — залишки стародавнього Корсуня, могутньої фортеці, збудованої 1032 року князем Ярославом Мудрим.

1240 року Корсунь зруйнували монголо-татари, а 1580 року польський король Стефан Баторій звелів побудувати в Корсуні замок і надати корсунцям значні привілеї. 1584 року Корсунь отримав магдебурзьке право і став центром староства. Тут зводять укріплену фортецю. У 1648—1712 роках Корсунь — адміністративний центр Корсунського полку, але за умовами Андрусівського договору 1667 року відійшов до Польщі. За Зборовським договором 1649 року, Корсунський полк був найбільшим серед 16 українських полків і налічував 3 472 козаки. Полковому місту підпорядковувалося 18 міст і містечок. 1657 року в місту відбулася рада, на якій було обрано гетьманом Івана Віговського. 

Наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століття став одним з опорних пунктів визвольної боротьби на Правобережній Україні під проводом Семена Палія, Самійла Самуся та Захара Іскри. 1734 і 1750 жителі Корсуня брали участь у гайдамацьких повстаннях. 1768 року під час Коліївщини містом оволодів загін Максима Залізняка. 1780 року Корсунське староство перейшло до племінника польського короля Станіслава Августа Понятовського. Після 2-го поділу Польщі 1793 Корсунь отримав статус містечка Богуславського повіту Київського намісництва.


Мицик Ю. А. Корсунь козацький / Ю. А. Мицик, С. Ю. Степенкін. — 2-ге видання. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2021. — 224 с.

У книжці досліджується історичне минуле старовинного козацького міста Корсуня і Корсунщини в цілому від давніх часів до ХІХ століття. Звертаючи особливу увагу на козацький період історії Корсунщини, автори описують роль регіону у формуванні козацького стану від ХV століття, Визвольній війні 1648—1658 років та у подальшому складному процесі державотворення України.

 

 



Фастів


Час заснування міста Фастів на річці Унаві губиться у сивині віків. Найвірогіднішою вважається версія, що засноване місто, як і чимало сусідніх на Київському Правобережжі, за часів Київської Русі. Те, що назва міста може походити від роду Фастів, чи Фащів, припускав ще на початку ХХ століття відомий польський історик і письменник Францішек Равіта-Гавронський. У праці «Київ: легенди, перекази, події» (1915) він зазначає «З одного документа, що має більш легендарний, ніж історичний характер, можна зробити висновок, що заснування Фастова, належить до часів Святополка Рюриковича…».

Топонім Фастів уперше згадується 1561 року, коли власник урочища Фастів у Київському воєводстві Андрій Макаревич віддав його в заставу київському римо-католицькому єпископові Миколаю Пацу. Після кількох судових процесів Фастів остаточно став власністю київських римо-католицьких єпископів, один із них — Йосип Верещинський — на початку 1590-х років заснував замок і поселення, яке на клопотання його наступника Кшиштофа Казимирського 1601 року отримало від польського короля Сигізмунда ІІІ Ваза магдебурзьке право. Засновник дав поселенню назву «Новий Верещин», але вона не прижилася і швидко змінилася на «Фастів».

У перші десятиліття ХVІІ століття Фастів був резиденцією київських римо-католицьких єпископів. Із 1648 року Фастів — у складі козацької держави, центр сотні Білоцерківського полку. В 1685 році Семен Палій збудував у Фастові фортецю і зробив її своєю резиденцією. Місто стало центром Фастівського полку. Під час Коліївщини Фастів знову став власністю київських римо-католицьких єпископів.


Букет Є. Фастів козацький і гайдамацький / Євген Букет ; Бібліотека  Історичного клубу «Холодний Яр». — Київ : Видавництво Марка Мельника (ФОП Мельник М. Ю.), 2021. — 504 с.

Видання присвячене30-й річниці Незалежності України, здійснене за сприяння Міністерства культури та інформаційної політики України та Українського інституту книги. Автор книги, Євген Васильович Букет - український краєзнавець і журналіст. Ще студентом почав досліджувати історію малої батьківщини. 2001 року побачила світ його перша краєзнавча монографія «Історія українського села Грузьке». Відтоді Євген Букет став автором понад 20 книжок з історії Макарівського району Київської області, чим здобув визнання як дослідник-краєзнавець.

Книжка «Фастів козацький і гайдамацький», в якій охоплено події з давніх часів до ХІХ століття, ґрунтується як на опублікованих, так і на архівних джерелах, проливає світло на незнані сторінки історичного минулого важливого регіону України козацької доби. Це видання є першим узагальнюючим дослідженням з історії одного з найвідоміших центрів українського козацтва на Правобережній Україні – Фастова, з яким пов’язані часи Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 років., діяльність полковника Семена Палія, гетьманів Самійла Самуся, Івана Мазепи і Пилипа Орлика, а також повстанців-гайдамаків під час Коліївщини 1768—1770 років. У ньому висвітлюється також історія Фастівського полку і низки населених пунктів на його території (Чорногородка, Дідівщина, Дорогинка, Кожанка, Триліси та ін.).

 


Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом