Історичне минуле України: видання від Українського інституту книги

 

А ви знаєте, що слово «барва» в XVII-XVIII століттях означало не колір чи його відтинок, а збірну назву одягу мешканців Гетьманату? А слово «шарварок» не має нічого спільного з добре відомим елементом традиційного військового строю козаків! Чому постать легендарного гетьмана Івана Мазепи цікава і сьогодні? Яким був український Київ ХІХ —початку ХХ століття…

Представляємо видання від Українського інституту книги: В’ячеслав Корнієнко «Листи Середньовіччя. Графіті Софії Київської», Тарас Чухліб «Козаки та “вікінги”. Українсько-шведські відносини XVII—XVIII  століть», Віктор Горобець «Мазепа. Тисячоликий герой української історії», Віктор Горобець «”Коровай свиного сала в пуд”. Розваги, частування, хвороби та шати в козацький Україні», Олександр Гаврош «Січові стрільці на Закарпатті», Ігор Гирич «У переддень змагань за українську державу (середина ХІХ—початок ХХ ст.)».

 

В’ячеслав Корнієнко «Листи Середньовіччя. Графіті Софії Київської»

В'ячеслав Васильович Корнієнко (1979) — український історик-медієвіст, музеєзнавець, археолог, фахівець з епіграфіки; доктор історичних наук. З 2006 року працює провідним науковим співробітником Національного заповідника «Софія Київська». 30 квітня 2015 року захистив докторську дисертацію на тему «Графіті Софії Київської XI — початку XVIII ст.: інформаційний потенціал джерела». Основний напрям наукової діяльності — комплексне дослідження графіті середньовічних пам'яток Києва, насамперед — Софії Київської.

 

Корнієнко В. Листи Середньовіччя. Графіті Софії Київської / В’ячеслав Корнієнко. — Київ : Мистецтво, 2025. — 144 с. : іл.

Книга у доступній науково-популярній формі розповідає про історію графіті Софійського собору. Виклад матеріалу побудований у вигляді путівника, яким можна буде здійснити як віртуальну, так і реальну мандрівку Софійським собором. Тож книга підходить як для читання вдома чи в бібліотеці, так і для активного відпочинку й відвідання самої пам’ятки. Розраховане видання на широке коло читачів, які прагнуть поглибити свої знання про історичне минуле нашої держави.

Текст розбитий на вісімнадцять глав приблизно однакового розміру. Перші три є своєрідним вступом, в яких коротко подаються відомості історії Софійського собору, його мозаїк та фресок. Четвертий розділ розкриває перед читачем загальні аспекти вивчення графіті, для чого і як писали на стінах. Наступні чотирнадцять розділів у легкій доступній формі оповідають про історію деяких написів і малюнків, які розташовані на першому й другому поверхах собору. Маршрут побудований таким чином, аби читач, який буде прагнути самостійно відвідати Софійський собор, міг пройти означеним маршрутом і побачити ці (та й інші) графіті безпосередньо на стінах, тому видання містить і схему маршруту, і фотографії самих написів.

 

Тарас Чухліб «Козаки та “вікінги”. Українсько-шведські відносини XVII—XVIII  століть»

Тарас Васильович Чухліб (1966) —  український історик, доктор наук. Провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, директор Інституту геополітики. Заслужений діяч науки і техніки України. Дослідник ранньомодерної історії України, Польщі і Туреччини, геополітичного розвитку Східної Європи. Наукові інтереси охоплюють історію міжнародних відносин, дипломатію, зовнішню політику України і Східної Європи у XVI—XVIII  століттях, історію козацтва та шляхти, біографістику, музеєзнавство, проблеми відтворення національної пам'яті та збереження культурних цінностей.

 

Чухліб Т. Козаки та “вікінги”. Українсько-шведські відносини XVII—XVIII  століть / Тарас Чухліб. — Київ : Арій, 2025. — 384 с. : іл.

У книзі відомого українського історика схарактеризовано відносини між козацькою Україною та королівською Швецією впродовж XVII-XVIII ст. Крізь призму стосунків королівни Христини, королів Карла Х, Карла Xll, Фредерика Із гетьманами Війська Запорозького Богданом Хмельницьким, Іваном Виговським, Іваном Мазепою і Пилипом Орликом висвітлено міжнародні та військово-політичні події в Північній, Центральній і Східній Європі.

Для всіх, хто цікавиться історією України, Швеції та держав Європи.

 

Віктор Горобець «Мазепа. Тисячоликий герой української історії»

Віктор Миколайович Горобець (1964) — український історик, дослідник середньовічної та ранньомодерної історії України. Доктор історичних наук (2002), професор (2007). Завідувач сектора соціальної історії Інституту історії України НАН України.

Нагороджений почесним званням «Заслужений діяч науки і техніки України» (2008), Грамотою Верховної Ради України (2006), подякою Президії НАН України (2011), Грамотою Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2011), Ювілейною почесною грамотою Президії НАН України (2018), Відзнакою НАН України «За підготовку наукової зміни» (2024).

 

Горобець В. Мазепа. Тисячоликий герой української історії / Віктор Горобець. — Київ : Віхола, 2025. — 544 с. — (Серія «Наукпоп»).

Іван Мазепа. «Гетьман України обох берегів Дніпра» понад 20 років. Один з найвідоміших і водночас найсуперечливіших діячів козацької історії.

Від дипломатії й політичних інтриг до Північної війни та внутрішніх конфліктів. Історик Віктор Горобець у своїй книжці аналізує еволюцію гетьманської влади й стосунки зі старшиною, відносини із Запорозькою Січчю, зовнішньополітичні контакти та драматичні події останніх років Мазепиної доби — аж до переходу на бік шведів і власне полтавської катастрофи. Автор розбирає мотиви й історичні обставини, що впливали на рішення гетьмана, малюючи його відвертий портрет на тлі епохи.

 

Віктор Горобець «”Коровай свиного сала в пуд”. Розваги, частування, хвороби та шати в козацький Україні»

Віктор Миколайович Горобець (1964) — український історик, дослідник середньовічної та ранньомодерної історії України. Автор понад 600 наукових праць, у т. ч. понад 30 індивідуальних і колективних монографій.

Коло наукових інтересів охоплює проблеми політичної і соціальної історії середньовічної та ранньомодерної України та Центрально-Східної Європи, міжнародних відносин. 1993 року захистив канд. дисертацію «Малоросійська колегія та реформи державного устрою України: 1722—1727 рр.», 2002 року  — докторську дисертацію «Проблема легітимації еліти козацької України в зовнішньополітичній діяльності Гетьманату: стосунки з Російською державою та Річчю Посполитою (1654—1665)».

 

Горобець В. «Коровай свиного сала в пуд». Розваги, частування, хвороби та шати в козацький Україні / Віктор Горобець ; худож.-оформлювач О. М. Марцинкевич. — Харків : Бібколектор, 2025. — 320 с. : іл.

Книжка представляє українську історію не лише «без брому» та «без істерики», а й без таких, на жаль, уже традиційних «приправ» сучасного українського історіописання, як надмірний пафос, віктимізація /героїзація, пошуки в нашому минулому ареалів зародження людських цивілізацій і навіть з’яв найперших у світі конституцій.

Натомість на сторінках панує спокійна й довірлива розмова з вдумливим читачем про сутність звичних і, як виявляється, позачасових житейських радостей і турбот. Про те, в оточенні яких речей жили українці в козацькі часи, у що вдягались, що їли і що пили, як хворіли та проганяли недуги, як господарювали і торгували, як бенкетували та розважались — інтелектуально й не дуже… Про те, якими схожими й водночас різними можуть бути життєві пріоритети впродовж багатьох сотень літ, а також про те, як, здавалося б, звичні слова, мандруючи століттями, часом набувають зовсім незрозумілих значень.

Видання спробує відповісти й на більш конкретні запитання, наприклад: якою була винна карта українця у XVIII столітті; як слимаком і мозком хижого яструба лікували головний біль. А також зазіхне на наближення до відповідей на сакраментальні — «шароварно-сальні» — загадки української історії.

 

Олександр Гаврош «Січові стрільці на Закарпатті»

Олександр Дюлович Гаврош (1971) — український письменник, драматург та журналіст. Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси «Ромео і Жасмин» і «В Парижі красне літо…».  Автор поетичних збірок «Фалічні знаки», «Тіло лучниці»; публіцистичних книжок «Моя р-р-революція», «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю»; документального нарису «У пошуках Івана Сили», дитячих повістей «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», «Пригоди тричі славного розбійника Пинті»; детективу «Капітан Алоїз»…  Упорядник багатьох видань, серед яких — «Січові стрільці на Закарпатті».

 

Гаврош О. Січові стрільці на Закарпатті / упоряд. Олександр Гаврош. — Тернопіль : Богдан, 2025. — 224 с. : вкл.

Хто не знає про Українських січових стрільців — першу національну військову формацію у ХХ столітті? Але мало хто чув, що оспіване у численних піснях стрілецтво розпочинало свій бойових шлях саме на Закарпатті у 1914—1915 роках.

Це мало велике значення для соборності України, адже вперше закарпатські Українці так широко законтактували з галицькими. Маловідомими є й військові дії початку Першої світової війни на Закарпатті. На жаль, про перебування українських січових стрільців за Карпатами є лише розрізнені відомості з різних джерел. Досі окремої монографії на цю важливу тему нема. Тому нам хотілося заповнити цю прогалину у виданні, яке буде цікаве як пересічному читачеві, так і фахівцям.

 

Ігор Гирич «У переддень змагань за українську державу (середина ХІХ—початок ХХ ст.)»

Ігор Борисович Гирич (1962) — київський історик та журналіст. Шеф-редактор журналу «Пам'ятки України: історія та культура» (2011—2015). Фахівець з проблем історії культури та політичної думки, джерелознавства, передусім епістолології, історіографії, зокрема грушевськознавства, липинськознавства, києвознавства. Доктор історичних наук (2015). Член-кореспондент УВАН (США, з 1998), дійсний член НТШ (2005). Лавреат відзнаки «Обличчя року — 2020» газети «Культура і життя», лавреат Премії НАН України імені М. С. Грушевського (2020), лавреат Літературно-мистецької премії імені Володимира Самійленка (2025).

 

Гирич І. У переддень змагань за українську державу (середина ХІХ—початок ХХ ст.) / Ігор Гирич. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2025. —320 с., іл.

Книга розповідає про людей, що були елітою українського суспільства середини ХIХ — початку ХХ століття. Людей, які підготували ґрунт для Української революції 1917—1921 років.

Біографії киян-інтелектуалів структуровано за фаховою належністю: політики, історики України, історики права, церковні історики, літературознавці, священники, кооперативні діячі; крім того, подано розповіді про освітні заклади, де самовіддано працювали герої цієї книги. Автор оцінює внесок науковців у скарбницю національної історіографії та додає адреси їхнього мешкання в Києві протягом життя.

Для всіх, хто цікавиться історією України на межі ХIХ і ХХ століть, розвитком суспільної думки та ідей державності в цей період. Праця буде цікавою як широкому читацькому загалу, так і фахівцям.

5 книг з історії, мовознавства та фольклору: видання від Українського інституту книги

 

Яким був Київ за часів Володимира Великого? Що означає Тризуб? Як мешканці старовинних палаців намагалися випередити сусідів за кількістю екзотичних рослин у садибному парку та за багатством бібліотеки? Вічна гонитва за лідерством для когось створювала величезні борги, а іншого змушувала шукати найновіші сорти орхідей на іншому боці земної кули. А ,налічують в український мові звуків? Чому українські назви днів тижня, крім назви субота, не випадкові…

Представляємо видання: Дмитро Гордієнко «Під знаком тризуба. Володимир Великий та його держава», Ігор Гирич «Як Україна ставала українською. Громадсько-політичне життя на підросійській Україні ХІХ — поч. ХХ ст.», Кирило Булаховський «Мова, що стала світовим трендом. Факти про українську мову, яких ви не знали», Лариса Гуманенко «Золота колиска. Казкова традиція Криму» та Ірина Пустиннікова «Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами України».

 

Дмитро Гордієнко «Під знаком тризуба. Володимир Великий та його держава»

Дмитро Сергійович Гордієнко (1977) — український історик, джерелознавець, науковець. Кандидат історичних наук (2013). Запровадив історичний термін «Середньовічна Україна». Автор понад 250 наукових публікацій. Сфера наукових інтересів: історія Середньовічної України, державотворчі процеси на українських землях, козаччина, українська еміграція ХХ століття.

25 лютого 1918 року Мала Рада затвердила постановку, згідно з якою «Гербом Української Народної Республіки приймається знак Київської держави часів Володимира Святого». Протягом кількох століть Тризуб був «забутим» гербом, хоча його й використовували в геральдиці українських шляхетських родин. Тризуб був затверджений як малий герб України 19 лютого 1992 року постановою Верховної Ради разом із своїм графічним зображенням. У 1996 році його статус був закріплений у Статті 20 Конституції України, де він також згадується як «Знак Княжої Держави Володимира Великого»

Вибір Тризуба визначався тим, що «Київська держава Володимира Великого була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія. Вона обіймала всі тодішні українські землі. Від неї веде свій початок наше право, наша писемність, мистецтво, державне і релігійне життя».

 

Гордієнко Д. Під знаком тризуба. Володимир Великий та його держава  / Дмитро Гордієнко. — Київ : ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2024. — 320 с., іл.

Книга «Під знаком тризуба. Володимир Великий та його держава» розкриває життя й діяльність однієї з найбільших і найзагадковіших, суперечливих постатей історії України — київського князя Володимира Великого (близько 960 — 1015). Життєпис князя подано на тлі розвитку української середньовічної державності. Саме Володимирові судилося стати творцем першої централізованої Української держави, розбудувати її зсередини та утвердити зовні. Запровадженням християнства Володимир не просто провів релігійну реформу, а увів Україну до кола держав християнського світу, зробив свій вибір на користь Європи. Книга розрахована на широке коло читачів, усіх, хто цікавиться історією Середньовічної України та Європи загалом.

 

Ігор Гирич «Як Україна ставала українською. Громадсько-політичне життя на підросійській Україні ХІХ — поч. ХХ ст.»

Ігор Борисович Гирич (1962) — завідувач відділу джерел з історії України ХІХ — початку ХХ століття. Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України, доктор історичних наук. Автор понад 7000 наукових і науково-популярних статей та документальних публікацій, більш ніж 20 книжок. Упорядник і редактор більше ста окремих видань: книжок, збірників, підручників для школи, журналів. Відповідальний секретар багатотомної серії «Михайло Грушевський» Твори: у 50-ти томах». Член-кореспондент Української вільної академії наук (США, 1998) та дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (2005), лауреат премії М. Грушевського НАНУ (2021).

 

Гирич І. Як Україна ставала українською. Громадсько-політичне життя на підросійській Україні ХІХ — поч. ХХ ст. — Київ : ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2024. — 192 с.

Ця книжка присвячена суспільно-політичному життю підросійської України на зламі ХІХ і ХХ століття. Автор висвітлює історію українського національно-визвольного руху того часу, розглядає його на тлі інших національних рухів Центрально-Східної Європи, змальовує боротьбу українських інтелектуалів з Російською імперією та імперською громадською думкою, показує трансформацію поглядів українського інтелектуального середовища від федеративних ідей до самостійницького проєкту.

Кожен розділ доповнюють додаткові матеріали — словник ключових термінів, тематичні цитати з праць діячів європейських національних рухів і дослідників національного життя, біографічні довідки про персоналії, згадані в розділі. Для всіх, хто цікавиться еволюцією громадсько-політичної думки, українським національно-визвольним рухом модерної доби та загалом історією України ХІХ — початку ХХ століття.

«Звісно, ця книжка радше є нарисом інтелектуальної історії Наддніпрянщини в схематичному накресленні. Багато питань залишено за межею нашої уваги, аби подати випукліше ключові проблеми інтелектуального життя України на підросійських землях.

Кожний розділ має окремий документальний додаток. Він містить передусім уривки щоденників, спогадів, листів представників української інтелектуальної еліти, яка в кожний окремий історичний момент рефлексувала на конкретну політичну ситуацію визиску Російською імперією всього українського. На наш погляд, інколи документ краще промовляє за формулювання сучасного історика. Наша освітня література не розбалувана хрестоматіями документальних текстів. Ці ж цитати, що є в книжці, часто-густо є малознаними навіть для професійних істориків. Додано також коротенькі біографії діячів доби, інтелектуалів. Ці сильветки не є повторенням енциклопедичних гасел або Вікіпедії. Вони авторські, доопрацьовані під головні ідеї цієї книжки.

Книжка «Як Україна ставала українською. Громадсько-політичне життя на підросійській Україні ХІХ — початку ХХ ст.» є концептуальним викладом проблемних місць інтелектуальної історії, і буде потрібна людям, які є або професійними істориками, або тим, хто серйозно цікавиться нашим минулим. Кажучи просто — для підготовленого читача».

 

Кирило Булаховський «Мова, що стала світовим трендом. Факти про українську мову, яких ви не знали»

Природно, що разом з інтересом до України зріс і неабиякий інтерес до української мови. Вона стала світовим трендом. Українською заговорили, хай навіть ситуативно, відомі політики, громадські діячі, підприємці, актори, співаки, письменники, науковці й прості громадяни з різних країн світу. Вона стала топовою на популярних платформах з вивчення іноземних мов. Український народ продемонстрував свою мужність і хоробрість, якою надихнувся весь світ. Недарма з’явився й набув швидкого поширення вислів be brave like Ukraine. Тож і українська постала не як мова жертви, а як мова мужньої, незламної нації, що завзято бореться з набагато сильнішим ворогом.

Інтерес до української мови посилився й в Україні, з боку самих українців. Отже, українці заново почали відкривати для себе справжню українську культуру, зокрема магічну красу й силу рідного слова. І тут постала нагальна потреба по-новому представити українську мову, позбутися стереотипних підходів до її сприйняття, розуміння й вивчення.

 

Булаховський К. Мова, що стала світовим трендом. Факти про українську мову, яких ви не знали / Кирило Булаховський. — Львів : Вид-во «Апріорі», 2024. — 120 с. : іл.

Ця унікальна книга про оселю нашого буття — українську мову. Саме про неї оригінально й захопливо розповідає автор, пропонуючи абсолютно новий, позбавлений стереотипів підхід. Видання має стислий формат. Тут немає води, ліричних відступів, пафосних слів — тільки конкретика, приправлена рясним фактажем. Тепер такі часи… З війною ми швидко перейшли від романтизму до реалізму. Не хочеться пустопорожньої балаканини, зайвих слів і довгих фраз, що часто буває в подібних популярних лінгвістичних роботах. Хочеться все по суті. Пропонована книга без винятку буде цікавою всім, хто прагне краще пізнати мову незламного українського народу.

Цікаві факти

Буква з українським характером — саме так називають букву Ї. Вона унікальна, адже її немає в жодному іншому алфавіті світу. Хіба не символічно, що ця літера є в письмовому варіанті назви нашої країни — Україна? Буква Ї стала символом спротиву на загарбаних росіянами українських землях. Її силует зображують на видноті в різних публічних місцях. Букві Ї присвячують вірші й ставлять монументи. Саме вона асоціюється з українською мовою. І взагалі вона ніжна, тендітна, її обрис заворожує. Другою самобутньою буквою в українській абетці є буква Ґ. Її ще називають Ґ з хвостиком чи гаком.

В українській мові трапляються слова й з подвійним наголосом, тобто їх можна наголошувати двояко й обидва варіанти будуть нормативними, наприклад: алфáвіт і алфавíт, байдýже і бáйдуже, беззáхисний і беззахи́сний, зáвжди і завжди́, клáдовище і кладови́ще, мáбуть і мабýть, оповíдач і оповідáч, пόмилка і поми́лка, розповісти́ і розповíсти, такόж і тáкож, усмíшка і ýсмішка, я́сний і ясни́й?

Усі звикли, що є овочі й фрукти. Чи завжди було таке словесне розрізнення? Ні. Простий люд довго не знав латинського слова фрукти, для народу воно було чужим, та ще й з важким для вимови звуком [ф]… Те, що росло на городі (капусту, огірки, моркву, зелень), називали горόдиною (так нерідко кажуть і сьогодні)… Тож садові плоди за аналогією до городини називали садовинá.

В українській мові безліч дієслів, що й не дивно, адже рух — це саме життя. Усе перебуває в русі, дії, тож кожен рух, дію треба якось називати. З-поміж безлічі українських дієслів є справжній унікал — дієслово лити. Унікальність цього дієслова полягає в його вимові й правописі. Річ у тім, що в особових формах теперішнього часу й похідних формах початковий звук [л] подовжується. На письмі це позначено двома літерами л : ллю, ллєш, ллємо, ллєте, ллють, зілляти та інші.

Українська мова багата на пестливі форми слів різних частин мови на зразок людоньки сонечко, чорнісінький, нічогісінько, очевидячки, тутечки, ондечки, та подібних. Але унікальним явищем української мови є пестливі форми інфінітиву, як-от спати, спатоньки, спатусі, їстки, їстоньки, питоньки, робитоньки, сістоньки, гуляточки, женитоньки тощо. В український мові пестливу форму має навіть слово вороги-вор(о)іженьки (Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, як роса на сонці — гімн України). А в часи теперішньої війни поширилися пестливі форми переможенька, у(в)країнчики.

Лінощі в український мові через наше мовлення проявляються, коли нам ліньки вимовляти слова повністю, коли пропускаємо якісь звуки чи навіть цілі слова й фрази. У розмовному мовленні часто доводиться чути не тре, не хо, не мо, не зна, пита та потібні замість повних не треба, не хочу, не можу, знає, питає; скорочені імена Іва, Клим, Кость, Муся від Іван, Климент, Костянтин, Маруся; вигуки бач!, диви!, від бачиш, дивись. Певні мовні лінощі закріпилися в літературній мові (будь ласка — від будьте ласкаві, мабуть від має бути).

 

Лариса Гуманенко «Золота колиска. Казкова традиція Криму»

Лариса Гуманенко — фольклористка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук, викладачка кафедри української мови і літератури, зарубіжної літератури Політехнічного ліцею НТУУ «КПІ» міста Києва. Викладала усну народну творчість на кафедрі української літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Брала участь в упорядкуванні й випуску двох збірок кримськотатарських народних казок. Займається збиранням, вивченням та популяризацією фольклору народів Криму.

Складна історична доля кримськотатарського народу позначилася на фольклорі, який під впливом інших культур творчо засвоював їхні елементи, але не втрачав національної самобутності. Пісні (йырлар), частівки (чынълар, манелер), прислів’я та приказки (аталар сезлери), загадки (тапмаджалар), епос (дестанлар), анекдоти (метисрелер), легенди (легендалар) та казки (масаллар) — справжня скарбниця кримськотатарського народу, яка залежала від політичної ситуації та ніколи не спустошувалася.

Міфологія Кримського півострова пов’язується насамперед із Циркумпонтійською зоною, яка охоплює землі, розміщені навколо Чорного моря, яке колись називалося Понтом. Своєрідна природа та історія Кримського півострова сприяла появі численних фольклорних творів, які зображали півострів та окремі його території як священні місця. Мотив Золотої Колиски збережений і в казці, і в легенді. Про цей символ розповідають різні народи Криму, і в кожному з творів фольклору закладена беззаперечна ідея про те, що кримська земля священна.

 

Гуманенко Л. П. Золота колиска. Казкова традиція Криму : фольклорна розвідка Лариса Гуманенко. — Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2024. — 256 с. : іл.

Кримськотатарська казка — справжня колиска народу, що увібрала його непросту історію, вірування, багатовіковий досвід, традиції, соціальні відносини, мораль, мрії і сподівання. Ця фольклорна розвідка кандидатки філологічних наук Лариси Гуманенко — комплексний аналіз казкового епосу Криму, з’ясування міжетнічних універсалій та самобутніх особливостей казкового репертуару цього регіону України. Книга для широкого кола читачів.

Існує кримськотатарська легенда «Про золоту колиску». Золоту колиску, яка вміла співати, закляв старий хан і зробив невидимою. Колись у золотій колисці ріс внук хана, який був плодом великої любові красуні Зехри і принца сусіднього ханства, що перебував на території Криму, але жителі його сповідували іншу віру. І якби не розбіжності у вірі, то не сталася б така страшна трагедія, яка забрала життя щасливої сім’ї. Зняти закляття міг тільки чарівний талісман. Розгадка чарівного талісмана — велика любов, якої не вистачало тим, хто хотів дістати золоту колиску. За легендою кримських татар, Золота колиска схована на Хресній горі над Алупкою. Саме там розташовані руїни великої середньовічної фортеці. Можливо, події тих далеких часів знайшли своє відображення у великій легенді.

 

Ірина Пустиннікова «Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами України»

Пустиннікова Ірина Сергіївна  — українська журналістка, краєзнавиця, мандрівниця, фотохудожниця. Авторка найстарішого краєзнавчого сайту «Замки та храми України». З 2006 року пише книги, основою для яких стали її подорожі: «Чернівці для небайдужих» (2006), «Україна. Усе, що варто побачити» (2009), «Вісім мандрівок Буковиною» (2009), Середньовічні замки Європи (2010), «Кам'янець-Подільський. Хотин» (2020)…

У книжці «Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами України» (2024) зібрані історії кількох десятків українських садиб. Вони відібрані не тому, що найкрасивіші, — красивих є ще багато. І не тому, що найбільші чи найдивніші. Авторці хотілося розказати про різноманіття маєтків, їхню архітектуру, яскраві долі їхніх власників. Тут є як садиби-музеї, з квитками та інфраструктурою, так і зовсім маловідомі місця, як доглянуті палаци, так і руїни колишньої величі. Авторці було б дуже приємно, якби ця книжка спонукала когось подорожувати Україною. Бо подорож — таки найкращий учитель. А вчитися любити рідний край ніколи не пізно.

 

Пустиннікова І. Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами України / Ірина Пустиннікова ;  іл. Іллі Угнівенка, Валерії Сухаренко, Ірини Каменнової, Руслани Ключко. — Київ : Портал, 2024. — 264 с.

«Забуті парки, старі фільварки» — це книжка, що запрошує читачів у подорож палацами України: класицистичними й сецесійними, відомими й забутими, збереженими й занедбаними.

Книжка пропонує поглянути на палаци з кількох ракурсів. Перший — це найочевидніший, історичний: хто тут мешкав і що відбувалося, який вигляд мало палацове життя в різні епохи, звідки власники брали уявлення про те, якими мають бути їхні маєтки, і хто ці уявлення втілював. Другий — пов'язаний із історичною тяглістю й ідентичністю: як палаци впливали на місцевості, де були розташовані, як (і чому) виживали в радянський час, що можуть розповісти про наш культурний спадок. Нарешті, третій — захисний, адже для того, щоби пам’ятки не перетворювалися на руїни, про них необхідно говорити, нагадувати в публічному просторі про їхню цінність, розповідати історії , які зроблять їх упізнаваними для якомога ширшої авдиторії.

На тлі повсякденного життя в палацах, яке описує Ірина Пустиннікова, проступають конкретні долі їхніх мешканців, що сплітаються в не дуже відому широкому загалу історію України. Однак ідеться не тільки про історію: книжка розповідає також про сучасний стан будівель і заохочує по-справжньому мандрувати до них, адже пам’ятки живуть тільки тоді, коли їх відвідують і ними цікавляться.

Підготувала Наталія Баранова, бібліотекарка читального залу.

У дзеркалі історії: видання від Українського інституту книги

 

Хто став праматір’ю майже всіх королівських родин сучасної Європи? Хто був найвидатнішим українським політичним лідером ХІІІ століття? Який гетьман України був хресним батьком засновника французької секретної служби «Le Secret du Roi»? Хто став обличчям «золотого віку» Київської держави ХІ століття? Хто затвердив широке застосування терміну «дипломатія» на міжнародній арені? Що зробив у перший день свого правління гетьман всієї  України Павло Петрович Скоропадський? Історія України від мамонтів до сьогодення у 501 факті? Чому б і ні!

Представляємо видання від Українського інституту книги: Святослав Семенюк «Визначні діячі українського походження: Державні та релігійні діячі, політики, військові», Володимир Ричка «Ярослав Мудрий. “Великий князь, син Володимирів”», Олександр Гуржій, Олександр Реєнт «У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття», Віталій Скальський «160 днів Української Народної Республіки», «Міфи і таємниці останнього гетьмана України : з нагоди 150-річчя Павла Скоропадського», Анна Шиманська, Андрій Шиманський «501 факт, який треба знати з історії України»

 

Святослав Семенюк «Визначні діячі українського походження: Державні та релігійні діячі, політики, військові»

Святослав Михайлович Семенюк (1948) — український історик, директор Інституту українських історико-етнічних земель при Благодійному фонді «Україна-Русь», досліджує історію втрачених українських земель за західним кордоном.  Автор наукових праць: «Український путівник по Польщі: історико-краєзнавчі нариси», «Український путівник по Словаччині: історико-краєзнавчі нариси», «Історія українського народу» (2010), «Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія)» (2011), «Феномен українства».

 

Семенюк, Святослав. Визначні діячі українського походження : Державні та релігійні діячі, політики, військові / Святослав Семенюк. — Львів : Література та мистецтво, 2023. — 792 с.

Святослав Михайлович писав цю книгу в момент, коли європейська бюрократія постійно стримувала вступ України до співтовариства й навіть ставила під сумнів її належність до Європи. Представники і представниці українського народу правили не тільки у Франції, Німеччині, Данії, Швеції, Норвегії, Іспанії, Італії, Англії, Шотландії, Австрії, Польщі, Угорщині, Чехії та Болгарії, а й навіть у Візантії та Туреччині. Ще більше мали би вразити західного читача розділи, присвячені діячам науки, культури і мистецтва українського походження.

Ми повинні відновити пам'ять про долю не тільки східного, а й західного вектора українського етносу, оскільки без цього ми ніколи не зрозуміємо багатьох загадкових сторінок європейської історії. Факти, наведені у довіднику «Визначні діячі українського походження : Державні та релігійні діячі, політики, військові», хоча б частково, але допоможуть у досягненні цієї благородної мети.

Ця книга спростовує недолугий фейк російської та німецької історіографії про «нездатність української нації до процесів державотворення», а отже, й хронічну відсутність у неї політичної еліти. Особливістю цього дослідження є те, що воно стосується не лише теренів України, Росії та Білорусі. Адже українська діаспора була і до сьогодні, в більшості випадків, присутня в Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, Австрії, Німеччині, Румунії та в інших країнах, ґенезу якої ще ніхто ретельно не досліджував. Тому багато біографій у цій книзі викличуть не тільки зацікавлення, а й шире здивування в читачів. Книга стане в нагоді всі, хто цікавиться історією України.

 

Володимир Ричка «Ярослав Мудрий. “Великий князь, син Володимирів”»

Представлений у цей книзі життєпис діяльного і успішного сина Володимира Великого написано на документальній основі, яку становлять вітчизняні літописні й агіографічні твори, візантійські й західноєвропейські хроніки. Автор прагнув укласти не тільки і не стільки досконалу біографію цієї неоднозначної особистості, скільки осягнути феномен історичних і культурних явищ тієї неповторної, сповненої життєдайним київським світлом Святої Софії — Премудрості Божої, епохи. 

Ричка, Володимир. Ярослав Мудрий. «Великий князь, син Володимирів». — Київ : Парламентське вид-во, 2023. — 272 с., іл.

Київський князь Ярослав (Георгій) Володимирович є однією з найбільш значущих постатей українського середньовіччя. Він увійшов в аннали історії під іменем Ярослава Мудрого і став обличчям «золотого віку» Київської Русі. У першій половині ХІ століття вона вийшла на світову арену як найрозвинутіша держава, з якою рахувалися Візантійська імперія, країни Сходу та Заходу. За часів його правління Київ стає одним із найбільших міст світу, адміністративним і духовним центром.

Князь Ярослав Володимирович, який посідав київський стіл з невеликою перервою в 1017—1018 роках упродовж майже сорока років (з 1017 до 1054) є чи не найбільш респектабельною постаттю в історії та культурі українського Середньовіччя. З його ім’ям невіддільно пов’язано розвиток писемності, масштабне церковне будівництво в Київської Русі, її інтеграція в європейське співтовариство християнських держав. Він зберіг і примножив спадщину Володимира Великого.

 «Місто Ярослава» займало територію близько  80 гектарів. Його оточували могутні вали і стіни. Система укріплень тогочасного Києва мала троє воріт - Золоті, Лядські та Жидівські. Будівництво в ті часи набуло небачених масштабів. Київ прикрасили величні споруди, що вражали сучасників своєю довершеністю і красою: перлина світової архітектури Софійський собор, храм Святої Ірини у візантійському стилі і монастир святого Георгія Побідоносця.

Стараннями середньовічних панегіристів, пізніших істориків і публіцистів образ князя Ярослава Володимировича, прозваного ними Мудрим, помітно вкрився потужним шаром хрестоматійного глянцу.  Проте сучасники ніколи не називали Ярослава Мудрим. Ніхто в багатодітній родині київського князя Володимира Великого, здається, не міг собі уявити, що цьому кволому хлопцеві вдасться вхопити Бога за бороду і скочити на вершини слави й величі, з гидкого каченяти перетвориться на орла.  Ярослав був терплячим і зумів досягнути того, чого прагнули й інші його брати — великокнязівського престолу.

 

Олександр Гуржій, Олександр Реєнт «У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття»

У новій книзі знаних українських істориків Олександра Івановича Гуржія та Олександра Петровича Реєнта охарактеризовано історію українських дипломатичних відносин із різними державами впродовж тривалого періоду, починаючи від часів Київської Русі й завершуючи добою Української Держави Павла Скоропадського й Української Народної Республіки.

 

Гуржій, Олександр. У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття / Олександр Гуржій, Олександр Реєнт. — Київ : Арій, 2023. — 352 с., іл.

Формування та еволюція української дипломатії відбувалися протягом століть за надзвичайно складних внутрішніх суспільно-політичних і міжнародних обставин, як і в більшості інших європейських країн. Зазвичай характер, репрезантивність і особливості її сфери відповідали статусу держави (автономії), можливостям функціонування профільних органів і діяльності офіційних осіб у галузі зовнішньої політики та міжнародних відносин. Безперечно, основною метою дипломатії мали бути загальний захист інтересів влади та громадян за кордоном, а також договірне убезпечення від іноземного вторгнення.

Саме слово дипломатія, як відомо, походить від давньогрецького «діплома» — документ, який тоді мав вигляд здвоєних дощечок із відповідними написами на них. А власне сам термін, тотожний сучасному розумінню, поширився спочатку в Англії в  XVII столітті, потім потрапив до Німеччини. Зокрема, в 1693 році широковідомий німецький математик, фізик і філософ — ідеаліст Готфрід-Вільгельм Лейбніц(1646—1716) запровадив його вжиток у спеціалізованій праці «Збірка дипломатичного права». Цілком імовірно, що із Західної Європи, точніше її наукової літератури, цей термін потрапив інтелектуальних кіл України, де незабаром в усіх вищих і багатьох середніх закладах освіти почали вивчати праці німецького вченого.

Затвердив, умовно кажучи, широке застосування цього терміна на міжнародній арені колишній посол французького короля Людовіка XІV, Ф. Кальєн своєю працею «Про спроби ведення переговорів з государями» (1716), адже він долучався до служби послів у багатьох країнах. Після відомого Віденського конгресу 1815 року у кожній державі були засновані спеціалізовані дипломатичні структури з відповідними завданнями та цілями.

Основну увагу у книзі Олександра Гуржія та Олександра Реєнта « У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття» приділено внутрішнім і зовнішнім чинникам, які визначали особливості української дипломатії. Проаналізовано успіхи й невдачі вітчизняної зовнішньої політики. Осмисллено внесок багатьох державних діячів у становлення української дипломатії. Книгу адресовано широкому колу читачів, які цікавляться історією України й небайдужі до її успіхів на міжнародній арені.   

 

Віталій Скальський «160 днів Української Народної Республіки»

Ця книжка — про нетривалий, але насичений подіями та їхніми інтерпретаціями період в історії України — від листопада 1917 року до 29 квітня 1918 року, упродовж якого існувала перша у ХХ столітті українська державність — Українська Народна Республіка. 

 

Скальський, Віталій. 160 днів Української Народної Республіки / Віталій Скальський. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2023. — 160 с., іл.

160 днів, упродовж яких УНР функціонувала як абсолютно повноцінна держава. Хоча й не без проблем і в умовах війни з сусідом, який ніяк не хотів позбутися своїх імперських амбіцій. Історики, пишучи про цей час, звертають увагу на більшовицький заколот в Україні на початку грудня 1917 року, ультиматум Раднаркому Центральній Раді, бій під Крутами та відновлення влади Центральної Ради за допомогою австро-угорських і німецьких військ. Саме ці події наразі видаються ключовими в історіописанні про Україну, наприкінці 1917-го та на початку 1918 року.

Така ситуація є спадком 90-х років ХХ століття, коли спростовували радянську версію подій 1917 року в Україні, а тому передусім, досліджували те, що суперечило радянській історіографії, яка робила акценти на Жовтневе та Січневе більшовицькі збройні повстання, «тріумфальну ходу радянської влади» й інтерпретацію австро-німецьких «окупантів».

Проте цей період наповнений фактами, які варті уваги навіть з погляду подієвої позитивістської історії. Наприклад, такі символічні для українського націє- та державотворення події, як ухвалення Центральною Радою низки законів — про календар, про громадянство, земельний закон; похорон героїв Крут 19 березня 1918 року та «жертв революції» 10 березня 1918 року, український і німецький військові паради в Києві. Не менш значущими є створення загонів Вільного козацтва, убивство Леоніда П’ятакова, запровадження стану облоги в Києві на початку січня 1918 року та арешти кількох політиків за звинуваченням у державній зради.

 Історію листопада 1917 — квітня 1918 року, як і всю історію Української революції, можна подати в кількох ракурсах. Перший — радянський. Він простежується у творах радянський істориків та підручниках тієї доби. Згідно з ним на території сучасної України існував радянський уряд — Народний секретаріат, який боровся проти контрреволюційної Центральної Ради. Другий ракурс — це апологетизм Центральної Ради, яка «веде нерівну боротьбу з більшовицькими загарбниками». Видання призначене для якнайширшого кола читачів.

 

«Міфи і таємниці останнього гетьмана України : з нагоди 150-річчя Павла Скоропадського»

Науково-популярне видання, присвячене життю і діяльності Павла Петровича Скоропадського, останнього гетьмана всієї України, та  огляду головних історичних здобутків і уроків доби Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918 року).

 

Міфи і таємниці останнього гетьмана України : з нагоди 150-річчя Павла Скоропадського / упорядкував М. В. Томенко. — Київ : Креативна агенція «Артіль», 2023. — 384 с., іл.

29 квітня 1918 року відбулося останнє засідання Центральної Ради, а  Всеукраїнський з'їзд хліборобів проголосив Павла Петровича Скоропадського гетьманом всієї  України. У перший день свого правління Скоропадський обнародував два маніфести: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України», в якому накреслювалися головні напрями діяльності в галузі забезпечення політичних і соціальних прав населення, організації місцевого самоврядування. Генеральний суд мав здійснювати контроль за дотриманням законності в Україні. Замість назви Українська Народна Республіка почала вживатися назва Українська Держава. За час свого правління Павло Скоропадський прагнув зміцнити українську державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику та символіку.

Завданням істориків було в популярний формі донести широкому загалу української громади успішний державницький досвід творення національної економіки і фінансової системи, розв’язання земельного питання, організації українського війська, планування системи освяти, науки та культури; познайомити з геополітичною і  дипломатичною боротьбою за Крим і етнографічні землі тодішньої більшовицької Росії; взяти до уваги інструменти та механізми «лагідної українізації» суспільства; спростування російсько-радянських міфів про так знану «німецьку маріонеткову державу Павла Скоропадського».

У книзі також вміщено фрагменти спогадів, статей та інтерв’ю самого Павла Скоропадського та його доньок Єлизавети й Олени. Видання має на меті допомогти широкому загалові читачів відкрити для себе багато таємниць і спростувати чимало міфів про добу Української Держава на чолі з останнім гетьманом України Павлом Скоропадським.

 

Анна Шиманська, Андрій Шиманський «501 факт, який треба знати з історії України»

Історія України від мамонтів до сьогодення у 501 факті? Чому б і ні! Історія України — це історія людського життя на наших землях у всіх його проявах. Усе це разом складається із мільйонів фактів, автори ж відібрали лише 501 — знакових, цікавих, подекуди кумедних і таємничих. Жоден із них не розповість повно про описувану подію, однак стане поштовхом продовжувати вивчати історію України.

 

Шиманська, Анна. 501 факт, який треба знати з історії України / Анна Шиманська, Андрій Шиманський ; ілюстрації Ярини Мозіль. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. — 256 с.

Яка ж вона справжня історія України? Така ж, як історії багатьох інших європейських країн — різноманітна, багатогранна, тисячолика. Це історія тисяч і тисяч таких, які жили тут до нас — від первісних мисливців до народжених сьогодні, історія воїнів, ремісників, землеробів, торговців, князів, мореплавців, вчених, підприємців, лікарів та волонтерів — чоловіків та жінок.

Це історія воєн і мирної торгівлі, розбудови міст та їхнього занепаду, підкорення стихій природи й безсилля перед її могутністю. Історія річкових і сухопутних торговельних шляхів, побудови залізниць, мостів, тунелів. Історія портів, летовищ та ліній зв’язку. Історія щоденного життя, кухні моди, відпочинку та буденних ритуалів. Історія кривавих конфліктів, порозуміння, дружби, ненависті, кохання.

Яке українське місто згадує Гомер у своїй «Одіссеї»? Особистим знаком якого князя було зображення сучасного тризуба? Коли вперше в писемних пам’ятках згадано слово «Україна»? А хто з гетьманів був шанувальником кави? Відповіді на ці та інші питання знайдете на сторінках ілюстрованого довідника. Завдяки книжці «501 факт, який треба знати з історії України» минуле стає ближчим, а сучасне — зрозумілішим.