«Я ніколи не боявся смерті. Людині не треба боятися особистої смерті. Не треба навіть думати про неї ніколи. Вона й сама прийде в роковий час. Людина мусить любити інших людей, хоч трішки добра зробити для них. Тоді добрим словом згадають. Люди ж – мов квіти на землі. І неповторні мов зорі» (Іван Калянник)
У 1926 році Іван
закінчив семилітку у Харкові. Але середню освіту, з незалежних від батьків
обставин, довелося отримати в Дятьково. Після повернення у Харків спочатку
навчається у профшколі, потім поступає розмітчиком в дизельний цех Харківського
паровозобудівного заводу. Заводська атмосфера, контакт із робітничим
середовищем, живе зацікавлення літературою – усе це сприяло його швидкому
становленню як поета. Він долучився до заводської літературної студії, друкував
свої перші твори у багатотиражній газеті «Харківський паровозник», а також у
заводському літературно-художньому журналі «Новий цех».
Керували студією
письменники Григороій Епік, Микола Куліш. В літературний гурток часто приходили
Юрій Яновський, Петро Панч, Остап Вишня, Володимир Сосюра та інші відомі
прозаїки, поети, драматурги. Заводські початківці познайомилися з ними близько,
шанували старших учителів, дружили з ними. Саме там уперше зауважили небуденний
хист Івана Калянника.
Починав Іван
Калянник писати російською – його вірші з’являлися в «Брянському робочому», а
також у загальносоюзних виданнях – таких, як «Огонёк» та «Красная новь». Однак
поворотним моментом у його літературній біографії стала зустріч із Павлом
Тичиною. Визнаний поет порадив молодому літератору звернутися до рідної
української мови, якщо він хоче звертатися до сердець українських робітників.
Іван Калянник прислухався до поради: він змінив прізвище, і вже зовсім скоро
його українськомовні вірші почали з’являтися в харківській пресі, викликаючи
живий інтерес як у читачів, так і в критиків. Про його дебют згадував поет
Микола Нагнибіда: «Перші статті про Івана Калянника були сповнені надії і
пророцтва – в українську поезію йшов обдарований і самобутній митець». Та й
справді – поет творив багато, емоційно, енергійно.
На заводі
поважали молодого поета. І, очевидно, не тільки за талант, знання і невтомне
працелюбство. Іван глибоко і ніжно любив людей, вчився у них і їм присвятив
свою поезію. Не випадково, що день виходу першої збірочки поета став святом
всієї бригади, всього цеху. Очевидно, робітники вгадали в багатьох поезіях
себе, свої думи і прагнення і, звичайно, окремі деталі свого життя…
Молоді заводські
студійці любили Івана і за талант, і за чесну, відкриту душу, за вірність
друзям і за його своєрідне вміння поетизації людської праці. Йому вдавалося
тонко поєднати в своїх поезіях сучасність теми і правдивість інтонацій,
емоційність і ясність образів. Громадянська пристрасть і сердечність
випромінювалися з рядків його балад, поем, лірики і поетичних новел.
Іван Калянник
блискуче знав світову поезію. Він міг годинами напам’ять читати Шевченка,
Гейне, Байрона, Шіллера і Шекспіра. Він уважно стежив за сучасною поезією.
Шанував і любив поезію Василя Чумака, Василя Блакитного, Володимира Сосюри,
Максима Рильського, Павла Тичини. Зустрічаючи друзів-поетів, повторював щойно
прочитаний вірш зі свіжого журналу, вірш, який вразив його глибиною думки чи
образом, героїчною романтикою…
Він і сам був
романтиком в поезії, в цеху, в мандрівках – в дивному умінні осягати духовним
зором далину, глибінь життя і людської долі.
Жадоба відкриття
не раз кликала поета в мандри по рідній землі. Кожну відпустку він
використовував для подорожі по Україні, Кавказу, Уралу, Таджикистану. Звідки
привозив нові цикли віршів, які опісля ставали книгами.
Захопившись
поезією Омара Хайяма, вивчаючи поезію Сходу, він шкодував що не знає мов тих
народів. І коли восени 1931 року в Харкові було відкрито технікум сходознавства
та східних мов, Іван Калянник зі своїми друзями Тереном Масенком, Василем
Мисиком стали студентами і почали вивчати ірано-таджицьку мову. Під час
практики в Таджикистані влітку 1932 року Іван Калянник надихався місцевими
пейзажами та культурою.
Протягом 1931-1936
років видав збірки поезій: «Бригадир», «Риси обличчя», «Струм» (1931), «Висока
путь» (1932), «Поезії», «Дорога на Схід» (1932), «Майдан», «Східні новели», «Товариш
Карий» (1934), «Гордість» (1936).
Перші його книги
не залежувалися у книгарнях: у цих текстах поєднувались героїка праці, східна
екзотика, глибока особиста інтонація.
У 1932 році
одружився з Олександрою Василівною Щербаковою, яка працювала тоді на фабриці
імені Тінякова. У них народилася донька, яку назвали Жанною. Своїй дружині «світ-Олександрі»
та донечці поет присвятив багато віршів.
Іван Калянник
стає помітною фігурою у літературному середовищі, входить до літературного
об’єднання «Пролеткульт», а згодом і до Спілки письменників СРСР.
З січня 1934
року мешкав у будинку Слово в кв. 44.
Але стрімкий
творчий злет був обірваний жорстоко і раптово.
4 листопада 1936
року І. Калянника заарештовують у Харкові. За надуманими звинуваченнями в
участі у так званій «контрреволюційній фашистській терористичній організації»,
його поміщають до спецкорпусу НКВС. Слідчий Лисицький, який вів справу,
домагався зізнання. Спершу поет тримався стійко, відкидав усі обвинувачення.
Його утримували за ґратами понад півроку, п’ять разів продовжуючи термін
попереднього ув’язнення.
Акт про знищення шляхом спалювання "контреволюційної" та "націоналістичної" літератури, що була вилучена зі справ Калянника, Савицького-Ґедзя, Чечвянського-Губенка
У квітні 1937
року його етапували до Києва, де тиск посилився. Іван не витримав катувань і
знущань – зізнався в тому, чого ніколи не робив. 14 липня 1937 року на
закритому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР поета було
засуджено до розстрілу. Вирок виконали вже наступного дня – 15 липня.
Сім’ю одразу ж
переселили в напівпідвал. У жовтні 1937 року арештували й заслали на вісім
років до Сибіру дружину (вже удову...) – як члена сім’ї ворога народу. Дитину
ледве встигли підхопити дідусь та бабуся по батькові, котрі жили поблизу. Вона
мала чотири рочки. коли втратила батька, п’ять – як лишилась без мами. Була в
Харкові до війни, в війну, після війни. Мала вже чотирнадцять, коли мати
нарешті спромоглася приїхати по неї з Сибіру. Згодом вони повернулись до
Харкова.
Трагічна смерть
молодого поета зворушила багатьох. Під час додаткового розслідування, яке
відбулося вже після смерті Сталіна, низка авторитетних літераторів – Сергій
Борзенко, Терень Масенко, Микола Нагнибіда – дали Івану Каляннику позитивну
характеристику. Борзенко наголошував: «Іван Калянник був не просто талановитим
поетом, він був справжнім радянським громадянином, ідейно вмотивованим, щирим».
21 січня 1958
року Військова колегія Верховного Суду офіційно скасувала вирок. Івана
Калянника було реабілітовано посмертно – за відсутністю складу злочину. Та
жодне рішення вже не могло повернути життя, зруйноване системою, яка сама
поїдала своїх найкращих.
Ні батько, ні
дружина до самої смерті не взнали, як він загинув. Жанні Іванівні стало відомо
про розстріл лише у 1989 році, й це було для неї великим потрясінням...
- Калянник І. Поезії / Іван Калянник ; передмова Миколи Нагнибіди. – Київ : Рад. письменник, 1967. – 136 с. : фото.
- Іван Калянник // ... З порога смерті... : письменники України – жертви сталінських репресій. вип. 1 / [авт. кол. : Л.С. Бойко та ін. ; упоряд. О.Г.Мусієнко]. – Київ, 1991. – С. 227-229.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Надеемся на комментарии