Костянтин Дмитрович Ушинський — корифей світової педагогіки ХІХ століття: 200 років від дня народження

 

«Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна попередньо пізнати її також в усіх відношеннях» Костянтин Ушинський

 

Костянтин ДмитровичУшинський увійшов в історію педагогічної науки як основоположник наукової педагогіки й народної школи. Костянтин Дмитрович першим запропонував поставити процес навчання і виховання на наукове підґрунтя, поєднавши педагогіку з психологією й іншими науками про людину. Ушинський високо підніс суспільне значення професії вчителя, сформулював вимоги до його особистих і ділових якостей, обґрунтував зміст педагогічної освіти. Його науковий доробок охоплює всі найважливіші питання педагогіки, зокрема форми та методів навчання і виховання, теорію і практику розвивального навчання, проблеми морального, трудового і родинного виховання, освіти жінок. Праці Костянтина Ушинського, насамперед фундаментальна монографія «Людина як предмет виховання», підручники для початкового навчання «Рідне слово» та «Дитячий світ», літературні твори для дітей, педагогічно-громадська діяльність привернули увагу педагогів усього світу.

Видатний вчений-педагог Костянтин Дмитрович Ушинський народився 19 лютого (2 березня) 1823/1824 року у родини  дрібномаєткового дворянина. Дмитро Григорович Ушинський багато років перебував на військовій службі, а після звільнення працював службовцем в різних установах Тули, Вологди, Полтави, Петербурга, Новгород-Сіверського. Мати Костянтина, Любов Степанівна Гусак-Капніст, походила з родини відомого українського письменника і політичного діяча XVIII століття Василя Васильовича Капніста, якій народився і жив у селі Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії.

Перші роки життя Костянтина Ушинського минули на Полтавщині, і цей край залишив помітний слід у його душі. Згодом родина Ушинських переїздить до міста Новгорода-Сіверського Чернігівської губернії, де народилися ще два сини. Садиба була розташована за містом на мальовничому березі річки Десна. Пізніше Костянтин Дмитрович згадував: «Боже мій! Скільки перемріялось на цьому прекрасному березі Десни, на цих кручах, навислих над рікою. Як оживлялось і наповнювалося враженнями життя моє, коли наближалася весна! Я стежив за кожним її кроком, за кожною найменшою зміною в боротьбі зими і літа…». 

Вчився Костянтин Ушинський у Новгород-Сіверській гімназії, яка була за чотири кілометри від садиби батька. Хлопчик пішки добирався від дому до гімназії. Хоча у випускному свідоцтві по її закінченню Ушинський мав оцінки «відмінно» і «посередньо», «добре» і «достатньо», за роки навчання в гімназії він набув розвинуту самостійними заняттями здатність до розумової праці, прагнення до знань. У 1840 році він вступив до Московського університету на юридичний факультет, де виявив себе талановитим студентом. Вражала його дивовижна пам'ять. Він легко запам'ятовував цифри, дати, формули. Цікавився багатьма науками, і не лише тими, які вивчалися на юридичному факультеті. У 1844 році, блискуче закінчивши університет, Костянтин Ушинський був залишений там на два роки для підготовки до професорської діяльності. 

У 1846 році Костянтина Ушинського призначили виконуючим обов'язки професора камеральних наук у Демидівському юридичному ліцеї в Ярославлі. Кафедра, на якій розпочалася педагогічна діяльність Ушинського, носила довгу назву «Енциклопедія законознавства, державних законів і установ, законів казенного управління і науки фінансів». Перша двогодинна вступна лекція з енциклопедії законознавства була прочитана Ушинським 10 вересня 1846 року. В ній він доводив, що людина повинна всебічно розвиватися, удосконалюватися, творчо підходити до будь-якого виду діяльності.

У Демидівському ліцеї Костянтин Дмитрович Ушинський набув високого авторитету у студентів і колег. Вони захоплювалися його ерудицією, вважали обдарованим професором. Проголошуючи актову промову на урочистих зборах з приводу випуску студентів, які закінчили ліцей, він говорив про методологічні проблеми, критикував систему викладання наук у вищих навчальних закладах, висловив свою думку щодо організації в країні економічної освіти, підготовки державних службовців. Повний текст актової промови (а виголошувалися на зборах лише основні ідеї) був згодом надрукований і зайняв 128 сторінок. Це перший науковий твір Костянтина Дмитровича. Він розраховував, що це буде магістерською дисертацією. Але цього не трапилося. Наукова праця стала друкованим доказом свободи думки педагога і одним із мотивів для усунення з ліцею. Усна промова і надрукована наукова праця були гімном розуму і освіті, а не самодержавству. У 1849 році у зв'язку із «заворушеннями серед студентів» Костянтина Ушинського було звільнено з числа професорів.

У лютому 1850 року з великими труднощами йому вдалося влаштуватися помічником столоначальника до канцелярії департаменту духовних справ іноземних віросповідань у Міністерстві внутрішніх справ. У департаменті Костянтин Дмитрович писав історичні довідки з різних питань, виконував різноманітні доручення, не маючи ні морального, ні матеріального задоволення від роботи. Але у нього залишалося досить часу для наукових занять, для самоосвіти. Працюючи у департаменті, Костянтин Ушинський співробітничав з багатьма петербурзькими журналами. Писав статті, робив переклади художньої і наукової літератури (не перевантажений службовими обов'язками, він добре вивчив англійську мову), друкував рецензії.

Влітку 1851 року відбулася важлива подія, що мала важливе значення в особистому житті Костянтина Дмитровича, — він, перебуваючи в службовому відрядження у Чернігівської губернії, зустрівся з подругою дитинства Надією Дорошенко, яка невдовзі стала його дружиною і розділила з ним радощі і горе майже двох десятиліть, до кінця його днів. Надія Семенівна походила зі славного українського роду Дорошенків і була донькою збіднілого дворянина із хутора Богданки в Глухівському повіті. Мали вони трьох синів і трьох дочок.

 

Родинний портрет Ушинських

Потрапивши під скорочення штатів у 1854 році, Костянтин Ушинський влаштувався на посаду вчителя, а потім інспектора Гатчинського сирітського інституту, де значно поліпшив навчально-виховну роботу. Віддаючи багато часу викладацькій та інспекторській роботі, Костянтин Дмитрович продовжував активне співробітництво в журналах. Написав одну із кращих своїх праць «Про користь педагогічної літератури» (1857), яка мала великий успіх у читачів. Пізніше з'являються його статті: «Три елементи школи» (1857), «Про народність у громадському вихованні» (1857). Тут же, в Гатчині, він працює і над книгою для дітей шкільного віку «Дитячий світ» і над книгою «Рідне слово», виношує задум наукової праці «Педагогічна антропологія». Надзвичайні успіхи Костянтина Дмитровича у викладацькій, інспекторській діяльності та в галузі публікацій принесли йому широку популярність.

16 травня 1859 року Костянтина Ушинського було призначено на посаду інспектора класів Смольного інституту шляхетних дівчат. На одному з двох його відділень виховувалися діти дворян, станової знаті. На іншому — дівчатка міщанського стану. Виховували дівчат віком до вісімнадцяти-двадцяти років. Основна увага надавалася іноземним мовам, танцям, музиці, малюванню, рукоділлю. Атмосфера нагадувала монастир. Інститут у громадськості не викликав ніякого інтересу, а за кордоном навіть критикувався за застій і неосвіченість, що панували в ньому. Призначення Ушинського було викликане необхідністю реформувати навчально-виховну систему старого імператорського навчального закладу (заснований у 1764 році) на нових педагогічних принципах. Костянтину Ушинському вдалося провести ряд педагогічних перетворень: було запроваджено новий навчальний план, перероблено навчальні програми, включено нові навчальні предмети (природознавство і фізика). Одночасно Ушинський продовжував вести активну літературну й громадську діяльність. Редагував «Журнал Министерства народного просвещения», опублікувавши в ньому свої прекрасні статті «Праця в її психічному й виховному значенні», «Недільні школи», «Питання про народні школи», «Рідне слово», «Проєкт учительської семінарії». Він випустив вісімнадцять щомісячних номерів.

Але складні обставини роботи в Смольному інституті, наклепницькі доноси змусили Костянтина Дмитровича Ушинського подати заяву про звільнення. Це були страшні для нього дні, він посивів, захворів і більше вже не міг поправитися. Уряд направляє його у тривале відрядження за кордон для вивчення жіночої освіти. Фактично це було вигнання, але Костянтин Дмитрович використав час з квітня 1862 по весну 1867 року для плідної наукової роботи. Він відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Бельгію, Італію, глибоко вивчив роботу жіночих навчальних закладів у Західній Європі. Підсумком відрядження було і створення навчальної книги для початкової освіти «Рідне слово», і написання великої кількості психолого-педагогічних робіт, у тому числі «Листи про педагогічну поїздку по Швейцарії» та тритомної «Педагогічної антропології». Урядові діячі не оцінили по-справжньому ні рекомендацій, ні книг, ні роботу за кордоном Костянтина Ушинського в цілому. Книга «Рідне слово» у 1866 році була вилучена із рекомендованих міністерством підручників для шкіл, а в 1867 році така ж доля спіткала «Дитячий світ». Проте час належно оцінив ці книги: «Рідне слово», з'явившись у 1864 році, витримало 146 видань за 50 років. Жодна навчальна книга світу не мала такої кількості видань.

Працюючи в Петербурзі й Гатчини та перебуваючи за кордоном Костянтин Дмитрович приїжджав в Україну до своєї родини на хуторі Богданка, де мешкали його дружина з п’ятьма дітьми — синами Павлом, Володимиром, Костянтином та доньками Вірою і Надією. Дружина Ушинського Надія Семенівна багато зробила для того, щоб відкрити початкову школу на хуторі Богданка, допомагала селянським дітям дістати вищу освіту, ще до реформи 1861 року Ушинські звільнили від кріпацтва селян і віддали їм значну частину своєї землі.

У 1867 році Костянтин Ушинський повернувся з-за кордону. Однак в останні роки його життя для нього склалися дуже несприятливі умови. Внаслідок перевтоми від напруженої роботи над підготовкою до видання великого психолого-педагогічного й філософського тритомного твору «Людина як предмет виховання» стан його здоров’я різко погіршився. За порадою лікарів в травні 1868 року він поїхав до Криму на лікування, але доїхав лише до Києва і був змушений повернутися на хутір Богданку, де провів літо. Зиму ж 1869 року він перебував в Петербурзі. У лютому 1870 року вчений вибрався на лікування до Італії, але добрався лише до Відня, там захворів і повернувся до Криму. У вересні цього ж року прибув на хутір Богданка, але там  його зустріла страшна звістка: трагічно загинув його улюбленець син Павло. Після такого нещастя здоров'я Костянтина Дмитровича остаточно підірвалося. Він уже не в змозі був їхати до Петербурга. Дістався з родиною до Києва і вирішив тут залишитися на постійне проживання. Купив будинок у Києві, перевів дочок із Смольного інституту у Київську гімназію.

У жовтні 1870 року Костянтин Ушинський з двома молодшими синами виїхав на лікування до Криму, але в дорозі застудився, захворів на запалення легенів і зупинився в Одесі в готелі «Північний» у провулку Біржовий, 12 (нині провулок Чайковського). Стан здоров’я Костянтина Дмитровича значно погіршився. Через кілька днів до нього приїхали дружина Надія Семенівна і доньки Костянтина Дмитровича Віра та Надія. Життя Костянтина Дмитровича Ушинського обірвалося о другій годині ночі 21/22 (за іншими даними,23/ 24) грудня 1870 року (2/3 або 4/ 5 січня 1871). У цей час вчений працював над рукописом «Педагогічної антропології».

 

Одеса. Меморіальна дошка на будинку № 12 у провулку Чайковського, де жив Костянтин Ушинський

 

Смерть великого педагога схвилювала освітянську громадськість Одеси. Народні вчителі, учні народних шкіл, викладачі всіх середніх і вищих навчальних закладів, громадські діячі проводжали його труну на залізничну станцію, звідки її відправляли на похорон до Києва. Поховали Костянтина Ушинського, згідно заповіту, в Києві, на березі Дніпра, на території Видубицького монастиря. На пам'ятнику написано: «Костянтин Дмитрович Ушинський — автор «Дитячого світу», «Рідного слова» і «Педагогічної антропології».

У 1945 році Постановою Уряду України за видатні заслуги в підготовці педагогічних кадрів Одеський педагогічний інститут був удостоєний імені видатного вченого-педагога Костянтина Дмитровича Ушинського. Нині — Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського  — заклад вищої освіти на півдні України, один з провідних у формуванні системи освіти регіону, розвитку наукових досліджень у галузі педагогіки, психології, історії, філософії та фундаментальних наук.

 

Одеса. Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського 

Родина Костянтина Дмитровича Ушинського виконувала його заповіт про пожертви на розвиток освіти і культури рідного краю. Старша донька Віра відкрила на кошти батька і свої дві початкові школи в Києві. Надія у 1895 році на кошти своєї матері і свої побудувала в селі Богданці початкову школу для селянських дітей. Навчалися діти в школах за книгами Костянтина Ушинського «Рідне слово» і «Дитячий світ».

 

Література про життя та наукову діяльність Костянтина Ушинського

Дровозюк Л. М. Костянтин Дмитрович Ушинський : біля основ наукової педагогіки й народної школи. — Київ : Видавничий дім «Простір», 2007. — 64 с. : іл. — (Стозір’я. Б-ка української родини : Педагоги. Психологи. Медики).

У нарисі розповідається про життя й науково-педагогічну діяльність видатного педагога другої половини ХІХ століття Костянтина Дмитровича Ушинського.

***

• Видатний український педагог К. Д. Ушинський // Любар О. О. Історія української школи і педагогіки : навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко ; за ред. О. О. Любара. — Київ : Т-во «Знання», КОО, 2003. — С. 202—217.

• Дем'яненко Н. М. Ушинський Костянтин Дмитрович (1824—1870)  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 257—258.

• Костянтин Дмитрович Ушинський (1823/1824—1870) // Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги : підручник / А. М. Бойко, В. Д. Бардінова та ін. ; під заг. ред. А. М. Бойко. — Київ : ВД «Професіонал», 2004. — С. 149—176.

• Педагогічна система Костянтина Ушинського // Лемківський М. В. Історія педагогіки : підручник. —2-ге вид, доповнене. —Київ : Центр навчальної літератури, 2006. — С. 214—225.

• Сухомлинська О. В. Ушинський Костянтин Дмитрович (1823/1824—1870)  // Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник для студентів ВНЗ : у 2 кн. Кн. 2. ХХ століття / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 284—292.

• Шендеровський В. А. Костянтин Ушинський — «Ні, я українець!» // Шендеровський В. А. Нехай не гасне світ науки / за ред. Е. Бабчук. — Київ :  Смолоскип, 2004. —  С. 349—357.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

Володимир Антонович — фундатор сучасної української історичної науки: до 190-річчя від дня народження

 

 

«Невмирущий, могутній дух твій —  в творах твоєї мислі буде вічним учасником українського життя…» (Михайло Грушевський)

 

Видатний український історик Володимир Антонович увійшов в історію України другої половини ХІХ століття як фундатор документального напряму в історіографії та історичній географії в Україні, засновник так званої «Київської школи» істориків, що заклала підвалини сучасної української історичної науки.  Перу вченого належить понад 300 монографій і статей, серед яких дослідження з історії українського козацтва, праці про гайдамаччину, з історії селянства, української шляхти, міст, звичаєвого права, історії церкви та релігійного життя, народної творчості й етнографії, літописання та мемуаристики, археології.

Володимир Боніфатійович Антонович народився 6 (18) січня 1834 року в містечку Махнівці Київської губернії (нині Козятинський район, Вінницької області) у родині зубожілих, безземельних польських шляхтичів. Формальний Батько Володимира, Боніфатій Антонович, був випускником кременецького ліцею і працював гувернером. Мати — Моніка Гурська (з роду Любомирських) служила гувернанткою, добре знала французьку мову, багато читала.

Дитинство Володимир Антонович провів з бабусею Кароліною Гурською у містечку Махнівка. У 1840— 1844 роках навчався разом з дітьми панів Цибульських у містечку Горишківка (нині село Томашпільського району, Вінницької області) під керівництвом своєї матері. Повторний курс домашнього навчання пройшов у родині Оттона Абрамовича з його дітьми під керівництвом Боніфатія Антоновича.

 

Одеса. Рішельєвський ліцей

 

У 1844 році Володимир продовжив навчання в Рішельєвському ліцеї в Одесі, директором пансіону якого був його рідний батько — Янош Джидай. Йому вчений завдячував «глибоким демократичним пересвідченням». У бібліотеці Джидая було багато цікавих книг, і Володимир читав їх запоєм. Знання іноземних мов дало йому змогу ознайомитися з творами французьких просвітителів, під впливом яких формувався його світогляд. Вважаючи себе учнем французьких енциклопедистів, Антонович у всій подальшій діяльності керувався ідеями західноєвропейської літератури, наближаючись до французького позитивізму й агностицизму другої половини ХІХ століття.

У 1848 році, коли відкрилася 2-га одеська гімназія, Джидай перевів свій пансіон у цей заклад, Володимира також перевели у п’ятий клас гімназії. Через півстоліття вчений з теплотою згадував: «Це були роки, коли складається моральний ідеал людини, і в цьому відношенні я багатьом зобов'язаний 2-ї гімназії». Антонович згадував директора гімназії Павла Васильовича Беккера, що викладав латинську мову та літературу і прищепив учням любов до класичних старожитностей, а також дав добру школу перекладу уривків із Тацита, Гая Саллюстія, Тіта Лівія. Вчитель французької Август Альфонсович Шапеллон рекомендував учням кращі книги французьких просвітників і дав їм глибокі знання з історії європейської культури.

 

Київський університет Святого Володимира

 

По закінченні гімназії  у 1850 році Володимир Антонович, за наполяганням матері, вступив на медичний факультет Київського університету, але вже на другому курсі зрозумів, що обрав хибний шлях. Переходити з медичного факультету на інший у зв’язку з Кримською війною категорично заборонили, тож він закінчує повний курс навчання і майже рік займається медичною практикою в Бердичеві та Чорнобилі. А заробивши трохи грошей, знову вступає 1856 року до Київського університету, але вже на історико-філологічне відділення, яке закінчує 1860-го кандидатським ступенем.

Ще в студентські роки Володимир Антонович читає козацькі рукописи, твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та етнографічні збірки. Це помітно вплинуло на його життєву орієнтацію. «Притуляючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, — писав він у спогадах, — я відкрив сам собою українство і чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався в тому, що відкриття моє не було зайвою вигадкою». 

В 1862 році Володимир Боніфатійович отримує посаду вчителя латинської мови в 1-й Київській гімназії, а трохи згодом — викладача історії в Кадетському корпусі. Це давало змогу зосередити увагу на наукових студіях. Становленню Антоновича як історика сприяло його знайомство з відомим культурним діячем Михайлом Максимовичем і професором права, засновником Центрального історичного архіву в Києві Миколою Іванишевим. За рекомендацією останнього він 1863 року поступає на службу до Київської археографічної комісії і після переходу Іванишева на іншу роботу замінює його на посаді головного редактора видань комісії. Тут Антонович працював протягом 1863—1880 років. Працюючи в комісії Володимир Антонович зібрав, зредагував і видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України XVI—XVIII століть.

Першою історичною працею дослідника була вступна розвідка «О происхождении казачества» (1863). Викладені в ній погляди на історію українського народу він пізніше розвинув у своїх творах, кращі з яких увійшли до І-го та єдиного тому «Монографий по истории Западной и Юго-Западной России» (!885). За дисертацію «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 г.» (1868) Антонович отримує 1870 року ступінь магістра. Дослідження вченого викликали великий інтерес у вченому світі.

У жовтні 1870 року Володимир Боніфатійович Антонович розпочав викладацьку діяльність на кафедрі російської історії Київського університету. Спираючись на власні дослідження, вчений ввів до університетської програми нові лекційні курси: історію Галицької Русі, історію малоруського козацтва.  Володимир Антонович намагався дати студентам якнайбільше фактичного матеріалу про історію України. В Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені Володимира Івановича Вернадського зберігаються тексти лекційних курсів, які читав педагог в університеті понад 30 років. Їхня наукова цінність полягає насамперед у тому, що вони є одним з небагатьох свідчень методології українського історика.

Хоча Володимир Боніфатійович, за свідченнями сучасників, не вирізнявся особливими ораторськими здібностями, на його лекції з археології сходилися студенти всіх факультетів і різних курсів. Його учениця Софія Єгунова-Щербина згадувала, що виступи педагога часто завершувалися громом оплесків. Секрет його популярності пояснювали простотою, ясністю й логічністю викладу. На лекціях він ніколи не користувався записами. Кожна з них — це «якась риторична, заздалегідь складена промова, … приязне ласкаве оповідання старшої досвідченої людини задля молоді про те, що він повичитував по тих літописах, хроніках та актах про минуле життя рідного краю».

Блискучі лекції Володимира Антоновича разом з апробованими в університеті історичними семінарами сприяли широкому залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Таким чином сформувалася так звана «Київська школа», яка завдяки таким відомим учням Антоновича, як Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Митрофан Довнар-Запольський, Іван Каманін, Василь Данилевич та інші, заклала підвалини сучасної української історичної науки.

На думку вченого, вивчення вітчизняної історії є основою розвитку суспільної самосвідомості народу, допомагає зрозуміти мотиви його громадянського й політичного життя. Історик має простежувати події, що їх переживають народні маси у своєму політичному, економічному й духовному ставленні, а також вміти вирізнити їхні ідеали в різні періоди існування. Оскільки писаних джерел у багатьох випадках недостатньо, тому історичні явища слід вивчати, залучаючи археологію, етнографію, антропологію та інші науки. Саме цим пояснюється глибокий інтерес вченого до суміжних наук. Обравши своєю спеціальністю історію, він, проте, за «науку наук» вважав географію. Захопившись цією думкою, розробив парадоксальний, але дуже цікавий план середньої школи, побудований тільки на географічних дисциплінах.

Крім історико-археографічної та педагогічної діяльності, Володимир Антонович захоплювався археологією та нумізматикою. Особливу цінність має складений і виданий Антоновичем каталог «Описание монет и медалей, хранящихся в Нумизматическом музее университета св. Владимира» (1896). Володимир Боніфатійович також започаткував систематичні археологічні дослідження на території України і є родоначальником вітчизняної археології. Матеріали археологічних розкопок він використовував як джерело історичних реконструкцій давнини, відтворення господарського життя і побуту минулого. В результаті цієї діяльності з’явились неперевершені за своїм науковим значенням археологічні карти Київської (1895) та Волинської (1902) губерній. Вчений брав діяльну участь в роботі багатьох археологічних з’їздів, у тому числі міжнародних, був дійсним членом багатьох наукових товариств.

Особливе місце серед наукових праць Володимира Антоновича відведено історії Києва: «Киев, его судьба и значение с XІV по XVI столетие», «Киев в дохристианское время», «Киев в княжеское время». Цікавився він також історією культури й етнографією, підготував кілька ґрунтовних публікацій на цю тему. Разом з Михайлом Драгомановим уклав збірку «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).  До роботи над збіркою було залучено чимало людей, які передавали власні, зібрані раніше матеріали, продовжували розшуки нових варіантів і текстів пісень, організовували етнографічні експедиції. Науковий рівень збірки такий високий, що вона могла б зробити честь будь-якій нації світу.

Весною 1878 року вийшла монографія Володимира Антоновича «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого кн. Ольгерда». 19 травня він успішно захистив докторську дисертацію. Уже 29 травня 1879 року рада  університету обрала вченого ординарним професором по кафедрі російської історії. У лютому 1880 року Володимир Боніфатійович виїхав за кордон. Упродовж певного часу він працював в архівах Львова. Цього ж року його було обрано деканом історичного факультету Київського університету. На цій посаді, яку він обіймав протягом трьох років, професор завжди намагався підтримати студентів. Вчений виховував молодь власним ставленням до науки, своєю манерою спілкування, навчав їх писати реферати, доповіді, залучав до наукової роботи. Як наслідок — мало не щороку з’являлися наукові дослідження, виконані його учнями. Антонович працював індивідуально з тими, хто мріяв присвятити своє життя науці. І навіть, по закінченні університету кожен міг бути впевнений, що вчитель пам’ятає його та завжди готовий надати необхідну допомогу.

 

Титульний аркуш часопису «Кіевская старина» 1898 року

У 1881 році Володимир Антонович з однодумцями почав працювати над створенням історичного часопису, де можна було б друкувати наукові дослідження про Україну. Програму його уклав Володимир Боніфатійович. Авторитетні київські знавці й любителі старовини поставили собі завдання досліджувати минуле та ознайомлювати з ним широкий читацький загал у жвавий і доступний формі. Мали там бути й не прочитані досі сторінки історії та етнографії Києва. 23 жовтня 1881 року члени київської Старої громади отримали свідоцтво на право видання щомісячного історико-етнографічного та літературного часопису «Кіевская старина». Серед оголошеного списку осіб, які мали брати участь у виданні часопису, майже всі — члени громади, або близькі до неї особи. Це відомі вчені, педагоги, письменники, меценати: Володимир Антонович, Дмитро Багалій, Микола Костомаров, Павло Чубинський, Олександр Лазаревський, Іван Нечуй-Левицький, Тадей Рильський, Олександр Потебня та інші. Часопис «Кіевская старина» видавався з 1882 по1906 рік і став для нащадків невичерпним джерелом знань. Численні томи «Київської старини» —справжня енциклопедія української науки й культури.

Наприкінці 1890 — на початку 1891 року Володимир Боніфатійович побував у Львові. У січні 1891 року він відвідав Краків, Прагу, Відень, Загреб, Пешт, Белград, де зустрічався з українськими діячами, зарубіжними вченими, оглядав археологічні музеї. Як член Краківського нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на його засіданнях й оглянув приватні колекції. У Празі Антонович мав довгу бесіду з кращим чеським археологом Владиславом Пічем. У Відні побував на засіданні сербського товариства «Зоря». Відвідав Володимир Антонович також Грац, друге за величиною місто Австрії, де також оглядав археологічний музей.

Наприкінці 1891 року надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги — дійсний статський радник.1893 року Володимира Антоновича запросили на кафедру української історії Львівського університету, однак за станом здоров’я він відмовився, запропонувавши замість себе найздібнішого учня й послідовника на терені політики Михайла Сергійовича Грушевського. Відтоді протягом 19 років діяльність Грушевського була пов’язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Це курси лекцій в університеті, створення власної історичної наукової школи, напружена праця в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка та неперевершена видавнича діяльність.

1895 рік був ювілейним для Володимира Боніфатійовича. Київський університет святкував 25-річчя праці професора Антоновича. На відзнаку цієї знаменної події за поданням попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром народної освіти Іваном Деляновим, Володимира Антоновича було удостоєно звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30 років служби їх звільняли). 10 листопада міністр дав згоду на це. Володимир Боніфатійович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обов’язкових курсів історії Русі.

В січні—травні 1897 року вчений їздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для роботи в архівах Ватикану. Після повернення до Києва він постійно хворів, уже не мав сил викладати й майже весь час проводив удома. У січні 1903 року влада відзначила його заслуги, нагородивши орденом Святого Станіслава І ступеня. В останні роки життя Володимир Антонович майже не піднімався з ліжка, але продовжував багато читати.

Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8 (21) березня 1908 року. Однак і останню шану вченому віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь які урочистості. Лише в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Антоновича змогли згадати його добре ім’я. Чудову промову виголосив Михайло Грушевський: «…Твоя звичайна скромність, яку виявляв ти в житті, не боронить уже нам висловити тобі ту любов і поважання глибоке, яким окружало твоє ім’я українське громадянство, завдяки твоїм заслугам і обставинам твого життя і трудів...».

 

Антонович В. Б. Моя сповідь : Вибрані історичні та публіцистичні твори / В. Б. Антонович ; упоряд. О. Тодійчук, В. Ульяновський ; вступ. ст. та коментарі В. Ульяновського. — Київ : Либідь, 1995. — 816 с. — ( «Пам’ятки історичної думки України»).

До збірки увійшли автобіографічний твір видатного українського історика, його праці з історії козацтва, життєписи історичних діячів, нариси історії церкви в Україні, дослідження з української етнографії. Значне місце посідають твори, присвячені Києву та Київській землі, історії Великого князівства Литовського.

 

Антонович В. Коротка історія Козаччини / В. Антонович. — Київ : Центр учбової літератури, 2021. — 158 с.

«Коротка історія Козаччини» — оригінальний, самобутній твір визначного українського історика Володимира Антоновича. Книга створена на багатому фактичному матеріалі, надзвичайно захоплююча. На її сторінках оживає сива давнина — історія славного козацтва, Запорозької Січі, що була душею визвольної боротьби українського народу у XVI—XVII століттях.

 

Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні / В. Б. Антонович. — Київ : Центр учбової літератури, 2020. — 238 с.

Ця книга — захоплююча, яскрава розповідь про славетну історію Запорозької Січі — од витоків і до злочинного зруйнування її російським царатом. Незвичайна історія створення книги. Професор Київського університету Володимир Боніфатійович Антонович (1834—1908) потай від властей викладав студентам протягом 1895/1896 навчального року історію козаччини. Зачаровані слухачі детально законспектовували блискучі лекції історика, і згодом рукопис, відредагований О. Косинським, вийшов друком подалі від злого ока російської цензури — у Чернівцях (1897) та в Коломиї (1912)…. 

 

Література про життя та діяльність Володимира Антоновича

• Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) //  Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Кн. 1 : навч. посіб. / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 421—436.

• Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) : історик, археолог, етнограф // Шаров І. Вчені України : 100 видатних імен. — Київ : Вид-во «АртЕк», 2006. — С. 32—35.

• Володимир Антонович (1834—1908) // Історія України в особах : ХІХ—ХХ ст. / І. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. Абліцов, О. Божко та ін. — Київ : Україна, 1995. — С. 85—91.

• Володимир Антонович (1834—1908) // Народжені Україною : меморіальний довідник : у 2-х т. — Київ : ЄВРОІМІДЖ, 2002. — Т. 1. — С. 96—97.

• Грушевський М.С.  Пам’яті Володимира Антоновича // Грушевський М. С. Твори : у 50 т. / редкол. : П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. ; голов. ред. П. Сохань. — Львів : Світ, 2002. — Т. 2 : Серія «Суспільно-політичні твори (1907—1914)». — 2005. — С. 358—359.

• Короткий В. А. Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А—В. — С. 105—106.

• Матях В. М. Антоновича Володимира Київська школа істориків // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А—В. — С. 108.

• Сімович, Василь. Про життя та діяльність Володимира Антоновича // Антонович В. Коротка історія Козаччини / В. Антонович. — Київ : Україна, 1991. — С. 5—10.

• Слабошпицький, Михайло. Володимир Антонович повертається // Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні / Володимир Антонович; післямова М. Ф. Слабошпицького ; комент. О. Д. Василюк та І. Б. Гирича. — Київ : Дніпро, 1991. — С. 213—225.

• Ульяновський, Василь. Син України (Володимир Антонович:  громадянин, учений, людина // Антонович В. Б. Моя сповідь : Вибрані історичні та публіцистичні твори / В. Б. Антонович ; упоряд. О. Тодійчук, В. Ульяновський ; вступ. ст. та коментарі В. Ульяновського. — Київ : Либідь, 1995. — С. 5—76.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

Василь Каразін — видатний український просвітитель, винахідник, науковець: до 250 -річчя від дня народження

 

Життя та діяльність видатного вченого-енциклопедиста, винахідника, освітнього та громадського діяча Василя Назаровича Каразіна припали на кінець XVIII — першу половину XIX століття. З його ініціативи був заснований Харківський університет (1805), що з годом став осередком національного культурного відродження, і створене Філотехнічне товариство (1811) для поширення  досягнень науки, техніки й розвитку промисловості в Україні. Його перу належать близько 60 праць з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи… Василь Каразін був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої переробки дерева, технології видобування селітри, конструктором сільськогосподарських машин… Ім’я Василя Каразіна носить Харківський національний університет. На честь Каразіна названо астероїд 6547 Василькаразін, відкритий 2 вересня 1987 року.

Василь Назарович Каразін народився З0 січня (10 лютого) 1773 року в селі Кручик на Слобожанщині (нині Харківська область), яке його батько, Назар Олександрович, отримав за військові заслуги в довічне володіння. Назар Олександрович Каразін походив зі стародавнього дворянського роду Караджі, а мати  — Варвара Яківна — з козацької родини Ковалевських. До 10 років Василь навчався в маєтку батька, а після його смерті родина переїхала до Вільшанії, де в будинку вітчима він часто зустрічався з Григорієм Савичем Сковородою.

Світогляд Василя Каразіна формувався під впливом творів Григорія Сковороди та кращих європейських культурних традицій, що панували в приватних пансіонах Кременчука та Харкова, де він навчався до 17 років. У січні 1791 року Василь Каразін вступив на військову службу сержантом в лейб-гвардію Семенівського полку в Санкт-Петербурзі. Перед ним відкривається шлях діда й батька до військової кар’єри, але юнака вабила наука. Василь Каразін скористався вільним часом від служби, щоб одержати вищу освіту. Він постійно відвідував лекції у столичному Гірничому корпусі —  одному з найкращих на той час навчальних закладів, що сприяло здобуттю глибоких знань з різних галузей природознавства, з медицини та математики. Василь Каразін володів кількома європейськими мовами і мав змогу читати в оригіналі твори французьких просвітителів, ідеї яких стали близькі  йому.

Восени 1795 року Василь Назарович залишив військову службу і оселився у своєму маєтку в селі Кручик, де одружився з кріпосною дівчиною. Кілька років Василь Назарович жив замкнуто, ведучи наукову роботу і практично не виїжджаючи за межі повіту, але мріяв назавжди виїхати за кордон. Та для цього необхідно було мати спеціальний дозвіл. Спроба втекти без дотримання формальностей закінчилася невдачею. З серпня 1798 року Василя Каразіна, його дружину та слугу Остапа було схоплено та ув’язнено спочатку у Віленській фортеці, а пізніше перевезено до Санкт-Петербургу. Не перенісши стресів, у фортеці помирає його молода дружина під час пологів. Випереджаючи офіційне донесення, Василь Назарович написав листа до імператора з поясненням своїх намірів і передав його естафетою. Павло І, якого Каразін звинуватив у жорстокості, несподівано виявив милість і призначив молоду людину на посаду колезького перекладача в канцелярії державного скарбника і директора медичної колегії. Каразін працював в архівах, збираючи матеріали з історії фінансів і медицини. Його праці привернули увагу, і 22 січня 1801 року Василь Каразін уже отримав чин колезького асесора.

У 1801 році на престол зійшов імператор Олександр І, який з перших  днів свого правління хотів реформувати політичну, суспільну, фінансову та освітню сфери діяльності держави. Василь Каразін подає йому програму реформ в держаному керуванні, господарюванні, культурі, пише про необхідність поступового скасування кріпацтва, про дозвіл на приватну власність, поліпшення умов розвитку сільського господарства, промисловості, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Імператор поставився до послання прихильно. 8 вересня 1802 року було створено Міністерство народної просвіти. Його керівним органом стала Комісія училищ, яку на початку 1803 року перейменовали в Головне правління училищ. Очільником був призначений Василь Назарович Каразін. Результатом роботи Комісії стали Правила для народної просвіти, які було затверджено на початку 1803 року.

Також Василь Каразін у складі правління працював над проєктом Статуту для університетів. Уже перший, затверджений імператором, пункт Статуту передбачав утворення у складі університету наукових товариств як математичних, так і філологічних наук. Допомагати їхній творчій діяльності передбачалося виданням наукових праць і періодики. Університет отримував право цензури всіх книг, що друкувалися на його території. Статутом вищому навчальному закладові надавалася широка автономія.

Найбільшим досягненням Василя Назаровича Каразіна на ниві просвітництва стало відкриття Харківського університету, професори і випускники якого зробили помітний внесок у справу національного відродження України. Своїми науковими дослідженнями, творчою працею вони сприяли розвиткові науки і техніки, мови й літератури, піднесенню української культури. Тут працювали Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. З харківським університетом пов’язана також діяльність Петра Гулака-Артемовського, Амвросія Метлинського, Григорія Квітки-Основ ненка, Ізмаїла Срезневського та інших відомих діячів науки і культури.

Василь Каразін продовжував виконувати обов’язки управителя Головного правління училищ, де залишався заради сприяння організації університету, до 11 серпня 1804 року. Але через нестерпне становище на службі він подав прохання про звільнення з просади. Наприкінці 1804 року Василь Назарович оселився у своєму родовому селі Кручик Богодухівського повіту. Тут вдруге він одружується. Його дружиною стала Олександра Василівна Бланкеннагель. У Василя Назаровича Каразіна було сім дітей: шість синів — Василь, Георгій, Філадельф, Олександр, Микола, Валеріан, та дочка Пелагея.

Хоча й відсторонений від громадської діяльності, Василь Назарович Каразін до останнього лишався відданим своїм просвітницьким принципам, продовжував висувати нові наукові ідеї, наскільки мав змогу, сприяв поширенню знань серед народу. Про його наміри яскраво свідчить організація навчання сільських дітей у селі Кручик. Заснована ним ще на початку XIX століття початкова школа впродовж тривалого часу була єдиною на всю Слобожанщину. Для школи селяни побудували велику хату. Заняття проводили місцевий священик і вчитель, праця якого оплачувалася коштом сільської громади. Дітей тут навчали читання (азбука, часослов, псалтир та інші книги), краснопису, арифметиці (чотири дії), хорового співу. Василь Назарович укладав підручники з читання, систематично спостерігав за ходом занять, вів з дітьми бесіди, найкращих учнів заохочував подарунками, керував роботою школи. Василь Каразін вважав, що освіта допоможе селянам стати культурними господарями, сприятиме поліпшенню їхнього життя. Він усіляко заохочував своїх кріпаків, аби їхні діти навчалися в школі. Завдяки його зусиллям освіта стала необхідністю. Діти, які закінчували школу, могли навчатися в повітовому училищі.

Разом с турботою про покращення становища селян Василь Назарович Каразін багато уваги приділяв науковим дослідженням та господарським заняттям. Він передплачував безліч наукових журналів та купував нові видання з різних галузей знань. Впродовж всього життя його захоплювала наука, а найбільше наукові досягнення. Найбільш перспективними і цікавими він вважав хімію і метеорологію. Метеорологічні дослідження Василь Назарович здійснював протягом майже 40 років. В селі Кручик він відкрив першу в Україні метеорологічну станцію.

Інтереси Василя Каразіна були дуже різнобічними. Його цікавила і тема використання електричної сили, взятої з природи, адже він вважав, що передбачення атмосферних явищ сприятиме кращому веденню сільського господарства. У своїй праці «Про можливість прикласти електричну силу верхніх шарів атмосфери до застосування людиною» він пише: «Людина може примусити собі підкоритися і електричну силу, подібно тому, як підкоряються їй тварини, вода, повітря і вогонь…».

Василь Назарович Каразін невтомно працював і для підняття сільського господарства. Він вивів перший на Харківщині морозостійкий сорт абрикоса, культивував нові іноземні види зернових культур, пропагував розведення нового тоді сорту картоплі, використовував невідоме на той час на чорноземі добриво, вишукував засоби боротьби зі шкідливими комахами, удосконалив метод виробництва селітри… Василь Каразін займався паровим винокурінням, спроектував економний пристрій для виготовлення спирту, винайшов нові способи приготування масла з коноплі й горіхів, придумав, як скоротити у часі процес відбілювання воску і сала для виготовлення якісних свічок та мила, займався проблемами збереження продуктів та консервування, розробив конструкцію молотарки та систему парового опалення для обігріву власного будинку…

1811 року Василь Каразін засновує у Харкові Філотехнічне товариство, до якого входили землевласники багатьох губерній України. Мета товариства — об’єднати діяльність землевласників, щоби спільними зусиллями берегти природу, раціонально вести господарство, розвивати промисловість. Для популяризації діяльності товариства Василь Назарович видавав щомісячний журнал «Об’яви громаді від філотехнічного товариства».

В останні роки життя вчений займався виноградарством та виноробством. І тут він започаткував кілька способів отримання високоякісного вина. Василю Каразіну було дозволено провести ряд експериментів в Криму, який на його думку можна було перетворити на європейський центр виноробства. Восени, повертаючись додому із численних експедицій, вчений застудився, однак поїхав до Миколаєва, де служив його улюблений син Філадельф. 4 листопада 1842 року зупинилося серце невтомного вченого Василя Назаровича Каразіна.

Харківський національний університет імені Василя Назаровича Каразіна

Видатний український вчений усе життя свято вірив, що могутнім може бути тільки народ, озброєний знаннями. А велич свого народу й держави він ставив понад усе. Йому не вдалося реалізувати більшість своїх просвітницьких задумів, та одним лише заснуванням Харківського університету Василь Назарович Каразін назавжди ввійшов в історію української освіти. Головне правління училищ мало скласти список міст, у яких повинні були відкритися університети. На той час Харків поступався ряду міст за кількістю населення, за своїм торговельно-промисловим значенням, тож шансів потрапити до списку в нього було мало. Василь Каразін, як депутат від Слобідсько-Української губернії, доклав чимало зусиль, щоб університет у місті таки відкрили.

20 серпня 1802 року Василь Назарович Каразін виголосив свої «Положення про Харківський Університет», де в 46 параграфах детально описав структуру майбутнього навчального закладу, його матеріальну базу, визначив джерела фінансування. шляхи набору студентів. Структуру і профіль університету вчений розробив самостійно й оригінально, відкинувши схоластичні традиції німецьких університетів, що панували в тогочасній Європі. На його думку, навчальний процес має будуватися відповідно до практичних потреб країни. Передбачалося поетапно відкрити в університеті 9 відділень. Спочатку, на думку вченого, доцільно було б відкрити відділення загальних знань і приємних мистецтв. На першому студенти мали вивчати мови, математику, географію, фізику, історію. Приємні мистецтва охоплювали малювання, музику, танці, фехтування, верхову їзду, деякі види ручних робіт.

Після трьох років роботи цих двох відділень планувалося розширити матеріальну базу та збільшити кількість викладачів, передбачалося відкриття ще 5 відділень: громадянських (з підготовки чиновників усіх ланок державного управління), військових і лікарських знань, цивільних мистецтв (архітектура, механіка, землеробство), теології. І лише тоді, коли будуть виховані студенти, здатні до наукової роботи, Василь Каразін планував відкрити мистецьке відділення та відділення з підготовки фахівців вищої кваліфікації різних спеціальностей. При університеті передбачалося заснування таких середніх навчальних закладів, як «Училище сільського домоведення» та «Школа ремесла».

Таким чином, це мав бути цілий комплекс навчальних закладів з підготовки кадрів для державного апарату, вчителів, наукових працівників, спеціалістів для промисловості й сільського господарства. Студентів планувалося набирати з молоді, яка закінчила Харківське, Курське, Орловське, Чернігівське, Полтавське та інші училища сусідніх губерній.

Але лише 24 січня 1803 року, ціною величезних зусиль Василя Назаровича Каразіна, уряд вклав указ, яким дозволяв відкрити університет. Долаючи опір харківського губернатора та урядових чиновників, Василь Назарович особисто зібрав (придбавши частково за власні кошти) близько 3000 примірників цінних книг, лабораторне обладнання, посібники, закупив за кордоном нову друкарню й виписав майстрів. Проте в червні 1804 року, коли підготовчі роботи вже майже завершувалися, Василя Каразіна звинуватили у використанні державних коштів без дозволу начальства (йшлося про придбання гравюр для зразків і прийом на роботу 32 ремісників) та позбавили права втручатися у справи університету. Переконавшись у несправедливому ставленні до себе імператора, Василь Назарович подає прохання про звільнення зі служби в Міністерстві просвіти. Втративши посаду, заробіток, відштовхнутий усіма в Петербурзі, він повертається до свого маєтку в селі Кручик.

Та зусилля вченого не залишилися марними. Справу Василя Каразіна продовжили вихованці Києво-Могилянської академії, професори Ілля Тимківський та Іван Рижський, який згодом стане першим ректором університету. Урочисте відкриття університету відбулося  29  січня 1805 року. Пригнічений морально Василь Назарович навіть не приїхав на церемонію. Однак про нього не забули й у серпні 1811 року Рада Харківського університету обрала його почесним членом. 11 жовтня 1999 року Указом президента України, «ураховуючи значний внесок Харківського державного університету у підготовку висококваліфікованих фахівців та розвиток науки», йому надано статус національного та ім'я його засновника — Василя Назаровича Каразіна.

 

Пам’ятник Василю Каразіну, місто Харків

 

Література про життя та діяльність Василя Каразіна

• Бакіров В. С. Харківський національний університет імені В. Каразіна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т —Я. — С. 358—359.

• Каразин Василь (1773—1642) // Енциклопедія українознавства : у 10 т. Словникова частина / Наук. т-во ім. Шевченка ; голов. ред. В. Кубійович.— Перевидання в Україні. — Львів, 1994. — Т. 3. — С. 958.

• Каразін Василь Назарович (1773—1642) //  Довідник з історії України : в 3-х т. / за ред.  І. Підкови та Р. Шуста. — Т. 2 : К—П. — Київ : Ґенеза, 1995. — С. 14.

• Каразін Василь Назарович (1773—1642) : астроном, хімік, агроном // Шаров І. Вчені України : 100 видатних імен / Ігор Шаров. — Київ : Вид-во АртЕк, 2006. — С. 149—152.

• Лазанська Т. І. Каразін Василь Назарович (1773—1843) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 102.

• Освіта на Наддніпрянській Україні в ХІХ ст. // Сірополко С. Історія освіти в Україні. — Київ : Наукова думка, 2001. — С. 232—253.

• Пироженко Л. В. Каразін Василь Назарович (1773—1843) // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Кн. 1 : навч. посібник / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 225—230.

• Славетний освітянин // Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. — 2-ге вид. / Василь Шендеровський ; за ред.Емми Бабчук. — Київ : СМОЛОСКИП, 2004. — С. 111—119.

• Стрельський Г. Каразін Василь Назарович (1773—1843) // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — Київ : Либідь, 1997. — С. 182—183.

• Харченко Т. Н. 100 знаменитых людей Украины / Т. Н. Харченко, О. Ю. Очкурова, И. А. Рудычева ; худож.-оформитель Л. Д. Киркач-Осипова. — Харьков : Фолио, 2004. — С. 192—196.

• Харківський університет (1805) // Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія : підручник. — Київ : Либідь, 1998. — С. 101—106.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом