У дзеркалі історії: видання від Українського інституту книги

 

Хто став праматір’ю майже всіх королівських родин сучасної Європи? Хто був найвидатнішим українським політичним лідером ХІІІ століття? Який гетьман України був хресним батьком засновника французької секретної служби «Le Secret du Roi»? Хто став обличчям «золотого віку» Київської держави ХІ століття? Хто затвердив широке застосування терміну «дипломатія» на міжнародній арені? Що зробив у перший день свого правління гетьман всієї  України Павло Петрович Скоропадський? Історія України від мамонтів до сьогодення у 501 факті? Чому б і ні!

Представляємо видання від Українського інституту книги: Святослав Семенюк «Визначні діячі українського походження: Державні та релігійні діячі, політики, військові», Володимир Ричка «Ярослав Мудрий. “Великий князь, син Володимирів”», Олександр Гуржій, Олександр Реєнт «У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття», Віталій Скальський «160 днів Української Народної Республіки», «Міфи і таємниці останнього гетьмана України : з нагоди 150-річчя Павла Скоропадського», Анна Шиманська, Андрій Шиманський «501 факт, який треба знати з історії України»

 

Святослав Семенюк «Визначні діячі українського походження: Державні та релігійні діячі, політики, військові»

Святослав Михайлович Семенюк (1948) — український історик, директор Інституту українських історико-етнічних земель при Благодійному фонді «Україна-Русь», досліджує історію втрачених українських земель за західним кордоном.  Автор наукових праць: «Український путівник по Польщі: історико-краєзнавчі нариси», «Український путівник по Словаччині: історико-краєзнавчі нариси», «Історія українського народу» (2010), «Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія)» (2011), «Феномен українства».

 

Семенюк, Святослав. Визначні діячі українського походження : Державні та релігійні діячі, політики, військові / Святослав Семенюк. — Львів : Література та мистецтво, 2023. — 792 с.

Святослав Михайлович писав цю книгу в момент, коли європейська бюрократія постійно стримувала вступ України до співтовариства й навіть ставила під сумнів її належність до Європи. Представники і представниці українського народу правили не тільки у Франції, Німеччині, Данії, Швеції, Норвегії, Іспанії, Італії, Англії, Шотландії, Австрії, Польщі, Угорщині, Чехії та Болгарії, а й навіть у Візантії та Туреччині. Ще більше мали би вразити західного читача розділи, присвячені діячам науки, культури і мистецтва українського походження.

Ми повинні відновити пам'ять про долю не тільки східного, а й західного вектора українського етносу, оскільки без цього ми ніколи не зрозуміємо багатьох загадкових сторінок європейської історії. Факти, наведені у довіднику «Визначні діячі українського походження : Державні та релігійні діячі, політики, військові», хоча б частково, але допоможуть у досягненні цієї благородної мети.

Ця книга спростовує недолугий фейк російської та німецької історіографії про «нездатність української нації до процесів державотворення», а отже, й хронічну відсутність у неї політичної еліти. Особливістю цього дослідження є те, що воно стосується не лише теренів України, Росії та Білорусі. Адже українська діаспора була і до сьогодні, в більшості випадків, присутня в Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, Австрії, Німеччині, Румунії та в інших країнах, ґенезу якої ще ніхто ретельно не досліджував. Тому багато біографій у цій книзі викличуть не тільки зацікавлення, а й шире здивування в читачів. Книга стане в нагоді всі, хто цікавиться історією України.

 

Володимир Ричка «Ярослав Мудрий. “Великий князь, син Володимирів”»

Представлений у цей книзі життєпис діяльного і успішного сина Володимира Великого написано на документальній основі, яку становлять вітчизняні літописні й агіографічні твори, візантійські й західноєвропейські хроніки. Автор прагнув укласти не тільки і не стільки досконалу біографію цієї неоднозначної особистості, скільки осягнути феномен історичних і культурних явищ тієї неповторної, сповненої життєдайним київським світлом Святої Софії — Премудрості Божої, епохи. 

Ричка, Володимир. Ярослав Мудрий. «Великий князь, син Володимирів». — Київ : Парламентське вид-во, 2023. — 272 с., іл.

Київський князь Ярослав (Георгій) Володимирович є однією з найбільш значущих постатей українського середньовіччя. Він увійшов в аннали історії під іменем Ярослава Мудрого і став обличчям «золотого віку» Київської Русі. У першій половині ХІ століття вона вийшла на світову арену як найрозвинутіша держава, з якою рахувалися Візантійська імперія, країни Сходу та Заходу. За часів його правління Київ стає одним із найбільших міст світу, адміністративним і духовним центром.

Князь Ярослав Володимирович, який посідав київський стіл з невеликою перервою в 1017—1018 роках упродовж майже сорока років (з 1017 до 1054) є чи не найбільш респектабельною постаттю в історії та культурі українського Середньовіччя. З його ім’ям невіддільно пов’язано розвиток писемності, масштабне церковне будівництво в Київської Русі, її інтеграція в європейське співтовариство християнських держав. Він зберіг і примножив спадщину Володимира Великого.

 «Місто Ярослава» займало територію близько  80 гектарів. Його оточували могутні вали і стіни. Система укріплень тогочасного Києва мала троє воріт - Золоті, Лядські та Жидівські. Будівництво в ті часи набуло небачених масштабів. Київ прикрасили величні споруди, що вражали сучасників своєю довершеністю і красою: перлина світової архітектури Софійський собор, храм Святої Ірини у візантійському стилі і монастир святого Георгія Побідоносця.

Стараннями середньовічних панегіристів, пізніших істориків і публіцистів образ князя Ярослава Володимировича, прозваного ними Мудрим, помітно вкрився потужним шаром хрестоматійного глянцу.  Проте сучасники ніколи не називали Ярослава Мудрим. Ніхто в багатодітній родині київського князя Володимира Великого, здається, не міг собі уявити, що цьому кволому хлопцеві вдасться вхопити Бога за бороду і скочити на вершини слави й величі, з гидкого каченяти перетвориться на орла.  Ярослав був терплячим і зумів досягнути того, чого прагнули й інші його брати — великокнязівського престолу.

 

Олександр Гуржій, Олександр Реєнт «У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття»

У новій книзі знаних українських істориків Олександра Івановича Гуржія та Олександра Петровича Реєнта охарактеризовано історію українських дипломатичних відносин із різними державами впродовж тривалого періоду, починаючи від часів Київської Русі й завершуючи добою Української Держави Павла Скоропадського й Української Народної Республіки.

 

Гуржій, Олександр. У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття / Олександр Гуржій, Олександр Реєнт. — Київ : Арій, 2023. — 352 с., іл.

Формування та еволюція української дипломатії відбувалися протягом століть за надзвичайно складних внутрішніх суспільно-політичних і міжнародних обставин, як і в більшості інших європейських країн. Зазвичай характер, репрезантивність і особливості її сфери відповідали статусу держави (автономії), можливостям функціонування профільних органів і діяльності офіційних осіб у галузі зовнішньої політики та міжнародних відносин. Безперечно, основною метою дипломатії мали бути загальний захист інтересів влади та громадян за кордоном, а також договірне убезпечення від іноземного вторгнення.

Саме слово дипломатія, як відомо, походить від давньогрецького «діплома» — документ, який тоді мав вигляд здвоєних дощечок із відповідними написами на них. А власне сам термін, тотожний сучасному розумінню, поширився спочатку в Англії в  XVII столітті, потім потрапив до Німеччини. Зокрема, в 1693 році широковідомий німецький математик, фізик і філософ — ідеаліст Готфрід-Вільгельм Лейбніц(1646—1716) запровадив його вжиток у спеціалізованій праці «Збірка дипломатичного права». Цілком імовірно, що із Західної Європи, точніше її наукової літератури, цей термін потрапив інтелектуальних кіл України, де незабаром в усіх вищих і багатьох середніх закладах освіти почали вивчати праці німецького вченого.

Затвердив, умовно кажучи, широке застосування цього терміна на міжнародній арені колишній посол французького короля Людовіка XІV, Ф. Кальєн своєю працею «Про спроби ведення переговорів з государями» (1716), адже він долучався до служби послів у багатьох країнах. Після відомого Віденського конгресу 1815 року у кожній державі були засновані спеціалізовані дипломатичні структури з відповідними завданнями та цілями.

Основну увагу у книзі Олександра Гуржія та Олександра Реєнта « У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття» приділено внутрішнім і зовнішнім чинникам, які визначали особливості української дипломатії. Проаналізовано успіхи й невдачі вітчизняної зовнішньої політики. Осмисллено внесок багатьох державних діячів у становлення української дипломатії. Книгу адресовано широкому колу читачів, які цікавляться історією України й небайдужі до її успіхів на міжнародній арені.   

 

Віталій Скальський «160 днів Української Народної Республіки»

Ця книжка — про нетривалий, але насичений подіями та їхніми інтерпретаціями період в історії України — від листопада 1917 року до 29 квітня 1918 року, упродовж якого існувала перша у ХХ столітті українська державність — Українська Народна Республіка. 

 

Скальський, Віталій. 160 днів Української Народної Республіки / Віталій Скальський. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2023. — 160 с., іл.

160 днів, упродовж яких УНР функціонувала як абсолютно повноцінна держава. Хоча й не без проблем і в умовах війни з сусідом, який ніяк не хотів позбутися своїх імперських амбіцій. Історики, пишучи про цей час, звертають увагу на більшовицький заколот в Україні на початку грудня 1917 року, ультиматум Раднаркому Центральній Раді, бій під Крутами та відновлення влади Центральної Ради за допомогою австро-угорських і німецьких військ. Саме ці події наразі видаються ключовими в історіописанні про Україну, наприкінці 1917-го та на початку 1918 року.

Така ситуація є спадком 90-х років ХХ століття, коли спростовували радянську версію подій 1917 року в Україні, а тому передусім, досліджували те, що суперечило радянській історіографії, яка робила акценти на Жовтневе та Січневе більшовицькі збройні повстання, «тріумфальну ходу радянської влади» й інтерпретацію австро-німецьких «окупантів».

Проте цей період наповнений фактами, які варті уваги навіть з погляду подієвої позитивістської історії. Наприклад, такі символічні для українського націє- та державотворення події, як ухвалення Центральною Радою низки законів — про календар, про громадянство, земельний закон; похорон героїв Крут 19 березня 1918 року та «жертв революції» 10 березня 1918 року, український і німецький військові паради в Києві. Не менш значущими є створення загонів Вільного козацтва, убивство Леоніда П’ятакова, запровадження стану облоги в Києві на початку січня 1918 року та арешти кількох політиків за звинуваченням у державній зради.

 Історію листопада 1917 — квітня 1918 року, як і всю історію Української революції, можна подати в кількох ракурсах. Перший — радянський. Він простежується у творах радянський істориків та підручниках тієї доби. Згідно з ним на території сучасної України існував радянський уряд — Народний секретаріат, який боровся проти контрреволюційної Центральної Ради. Другий ракурс — це апологетизм Центральної Ради, яка «веде нерівну боротьбу з більшовицькими загарбниками». Видання призначене для якнайширшого кола читачів.

 

«Міфи і таємниці останнього гетьмана України : з нагоди 150-річчя Павла Скоропадського»

Науково-популярне видання, присвячене життю і діяльності Павла Петровича Скоропадського, останнього гетьмана всієї України, та  огляду головних історичних здобутків і уроків доби Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918 року).

 

Міфи і таємниці останнього гетьмана України : з нагоди 150-річчя Павла Скоропадського / упорядкував М. В. Томенко. — Київ : Креативна агенція «Артіль», 2023. — 384 с., іл.

29 квітня 1918 року відбулося останнє засідання Центральної Ради, а  Всеукраїнський з'їзд хліборобів проголосив Павла Петровича Скоропадського гетьманом всієї  України. У перший день свого правління Скоропадський обнародував два маніфести: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України», в якому накреслювалися головні напрями діяльності в галузі забезпечення політичних і соціальних прав населення, організації місцевого самоврядування. Генеральний суд мав здійснювати контроль за дотриманням законності в Україні. Замість назви Українська Народна Республіка почала вживатися назва Українська Держава. За час свого правління Павло Скоропадський прагнув зміцнити українську державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику та символіку.

Завданням істориків було в популярний формі донести широкому загалу української громади успішний державницький досвід творення національної економіки і фінансової системи, розв’язання земельного питання, організації українського війська, планування системи освяти, науки та культури; познайомити з геополітичною і  дипломатичною боротьбою за Крим і етнографічні землі тодішньої більшовицької Росії; взяти до уваги інструменти та механізми «лагідної українізації» суспільства; спростування російсько-радянських міфів про так знану «німецьку маріонеткову державу Павла Скоропадського».

У книзі також вміщено фрагменти спогадів, статей та інтерв’ю самого Павла Скоропадського та його доньок Єлизавети й Олени. Видання має на меті допомогти широкому загалові читачів відкрити для себе багато таємниць і спростувати чимало міфів про добу Української Держава на чолі з останнім гетьманом України Павлом Скоропадським.

 

Анна Шиманська, Андрій Шиманський «501 факт, який треба знати з історії України»

Історія України від мамонтів до сьогодення у 501 факті? Чому б і ні! Історія України — це історія людського життя на наших землях у всіх його проявах. Усе це разом складається із мільйонів фактів, автори ж відібрали лише 501 — знакових, цікавих, подекуди кумедних і таємничих. Жоден із них не розповість повно про описувану подію, однак стане поштовхом продовжувати вивчати історію України.

 

Шиманська, Анна. 501 факт, який треба знати з історії України / Анна Шиманська, Андрій Шиманський ; ілюстрації Ярини Мозіль. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. — 256 с.

Яка ж вона справжня історія України? Така ж, як історії багатьох інших європейських країн — різноманітна, багатогранна, тисячолика. Це історія тисяч і тисяч таких, які жили тут до нас — від первісних мисливців до народжених сьогодні, історія воїнів, ремісників, землеробів, торговців, князів, мореплавців, вчених, підприємців, лікарів та волонтерів — чоловіків та жінок.

Це історія воєн і мирної торгівлі, розбудови міст та їхнього занепаду, підкорення стихій природи й безсилля перед її могутністю. Історія річкових і сухопутних торговельних шляхів, побудови залізниць, мостів, тунелів. Історія портів, летовищ та ліній зв’язку. Історія щоденного життя, кухні моди, відпочинку та буденних ритуалів. Історія кривавих конфліктів, порозуміння, дружби, ненависті, кохання.

Яке українське місто згадує Гомер у своїй «Одіссеї»? Особистим знаком якого князя було зображення сучасного тризуба? Коли вперше в писемних пам’ятках згадано слово «Україна»? А хто з гетьманів був шанувальником кави? Відповіді на ці та інші питання знайдете на сторінках ілюстрованого довідника. Завдяки книжці «501 факт, який треба знати з історії України» минуле стає ближчим, а сучасне — зрозумілішим.