5 книг про відомого та невідомого Івана Франка: до 170-річчя від дня народження

 

«Великий письменник, невтомний працівник, каменяр поступу непохитний був разом і просто хорошою, сердечною, товариською людиною, і це до пошани перед діячем додавало ще втіхи особистого єднання. Це був… гора-чоловік, що вивершувавсь незмірно над усім навкруги, але того сам не помічав і ще менш давав свою перевагу відчути кому іншому…» (Сергій Єфремов, літературознавець)

 

Видатний класик української літератури Іван Якович Франко (1856—1916)  понад сорок років працював на терені української й світової літератури та науки. Творча спадщина Івана Франка багата й різноманітна, яка нараховує близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Як поет він створив шедеври лірики, філософські, історичні, соціально-побутові поеми. Його перу належать повісті, оповідання, казки, що становлять цілу епоху в історії української художньої прози. Велике місце у творчості Івана Франка посідають переклади українською мовою творів близько 200 авторів із 14 мов світу. Усього за життя митця окремими книгами і брошурами з’явилося понад 220 видань, у тому числи більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів.

Іван Якович був всебічно обдарованою та надзвичайно працьовитою людиною. Він створив ряд монографій, розвідок, статей із давньої і нової української та зарубіжної літератур, з фольклористики, етнографії та історії театру. Активно виступав як літературний критик і публіцист. У творчому доробку вченого праці у галузі економіки, історії, філософії, соціології, психології, які є величезним внеском у розвиток науки. В історії української видавничої справи Іван Франко відомий як професійний видавець і редактор періодичних та неперіодичних видань. Франко був дійсним і почесним членом наукового Товариства імені Шевченка.

Визначною подією у культурному житті України стало видання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах (1976—1986), здійснене Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук України за участю Інститутів філософії, економіки, історії Академії наук, Львівського державного університету імені Івана Франка. До унікального видання увійшло чимало нових, раніше не друкованих, матеріалів з архіву письменника. На сьогодні це найповніше зібрання творів Івана Яковича Франка.

1981 року заснована Премія імені І. Я.Франка Національної академії наук України за видатні роботи в галузі філології, етнології та мистецтвознавства. 2015 року — Міжнародна премія імені Івана Франка. Надається за наукові відкриття, здобутки та заслуги науковців світу у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук. Премія вручається щороку 27 серпня — у день народження Івана Яковича Франка.

10 жовтня 1940 року у Львові відбулось урочисте відкриття  Літературно-меморіального музею Івана Франка у будинку письменника, де він мешкав у 1902—1916 роках. Серед експонатів — прижиттєві видання творів Франка,  рукописи, найповніша колекція оригінальних фотографій письменника, його сім'ї, друзів, знайомих, газети, журнали, які він видавав та в яких публікував свої твори. 23 серпня 2011 року указом Президента України Львівському літературно-меморіальному музею Івана Франка надано статус національного.

Не високо мудруй,

Але твердо держись,

А хто правду лама,

З тим ти сміло борись!

Не бажай ти умом

Понад світом кружить;

А скоріш завізьмись

В світі праведно жить.

(Іван Франко)

 

Цікаві факти з літературної діяльності Івана Франка

Іван Франко розпочав і завершив свою літературну діяльність саме як поет. Його поетична спадщина налічує понад 1000 віршів, 10 поетичних збірок та півсотні поем… Його перший вірш «Великдень року 1871», присвячений пам’яті батька Якова-коваля, на жаль, не зберігся. Натомість до нашого часу дійшли написані у четвертому класі Дрогобицької гімназії, найраніші віршовані спроби Франка  — «Опись зими» та «Опись святого Вечера». Поетичними акордами увінчався й фінал земної одіссеї письменника. Кілька останніх віршів Івана Яковича були написані у лютому 1916 року — «Сусід», «Із театру італійської війни», «Ще не пропало», «Зоні Юзичинській», «Ще не близько весна…», «Приємний вид». Іван Франко писав про любов до життя, про швидкоплинність часу та неможливість затримати його стрімку бистрину...

Як відомо, перший опублікований вірш Івана Франка, учня Дрогобицької гімназії — «Народні пісні (Сонет)», побачив світ 1874 року у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик». Згодом, уже будучи студентом Львівського університету, недавній дебютант друкував свої твори (поезії, критичні статті, фольклорні записи…) здебільшого під цім загадковим псевдонімом. На думку відомого франкознавця Богдана Тихолоза, ще будучи учнем Дрогобицької гімназії, Франко захоплювався героїкою української минувшини і прибрав собі ім’я легендарного козацького полковника Филона (Пилипа) Джеджалика (Джалалія) — видатного українського військового діяча й дипломата XVII століття, одного з найближчих і найвірніших сподвижників Богдана Хмельницького у Національно-визвольній війні 1648—1654 років, його особистого друга і свого часу першої особи після великого гетьмана.

Повість «Захар Беркут» — найвідоміший художній твір Івана Яковича Франка на історичну тему. Певним поштовхом до написання повісті було оголошення львівським часописом «Зоря» літературного конкурсу на кращий твір з сучасного життя, а ще краще з історичного минулого народу. Повість «Захар Беркут» написана за півтора місяця, з 1 жовтня до 15 листопада 1882 року, і подана Іваном Франко на конкурс. Опублікована у часопису «Зоря» за 1883 рік і в цьому ж році вийшла окремою книгою у «Друкарні Товариства ім. Шевченка» (Львів).

У 1891 році в часописі «Зоря» почали з’являтися невеликі чудові вірші під спільною назвою «Зів’яле листя». Ішли вони в одному, другому і в третьому числі, і ніде не було підписано імені автора. Це викликало в тодішньої суспільності зацікавлення, заговорили про нового, надзвичайно талановитого поета. Читали вірші з найвищим захопленням і нетерпляче очікували нового числа «Зорі» й нових віршів. Тільки з кінцем року, коли було розіслано передплатникам зведений річний зміст журналу, читачі прочитали ім’я автора віршів — Іван Франко. А в 1896 році у Львові була видана книжка «Зів’яле листя: Лірична драма І. Франка». Звичайно Іван Якович описував свої враження, свої переживання й свої страждання, які розкрилися у поезії «Тричі, мені являлася любов». Іван Франко пережив три глибокі кохання до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської, кожне з яких знайшло вияв у творчості поета. Збірка складається з трьох частин, або «жмутків», в яких оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання.

Вершинним твором Івана Франка стала драма з сільського життя в п’яти діях «Украдене щастя», яку він написав на конкурс, що був оголошений 18 березня 1891 року. Письменник подав п'єсу на конкурс наприкінці вересня. У січні 1893 року драма була відзначена другою премією і рекомендована для постановки. Про величезний успіх драми свідчить той факт, що на другій виставі глядачі влаштували авторові бурхливу овацію, а молодь піднесла йому на сцені лавровий вінок. Вперше драма надрукована 1894 року в журналі «Зоря». Окремим виданням п’єса вийшла того ж року у Львові. Відправною точкою до написання твору стала «Пісня про шандаря», яку записала приятелька Франка Михайлина Рошкевич у 1878 році в селі Лолині Долинського повіту. Драматичний сюжет «Пісні» вразив Івана Франка і  невдовзі він створив драму, яка спочатку була названа «Жандарм», але перейменована в «Украдене щастя». Літературний шедевр упродовж усієї своєї сценічної історії справляв на публіку велике враження і збирав багато глядачів.

Поему «Мойсей» Івана Франка дослідники вважають набутком усього творчого життя письменника, його знаменитим поетичним епілогом. Літературна історія «Мойсея» складна і довготривала.  У 1904 році Франко побував в Італії, де його вразив шедевр італійського скульптора Мікеланджело — мармурова скульптура біблійного пророка Мойсея (Рим, базиліка Сан П’єтро ін Вінколі). Це стало своєрідним поштовхом до написання поеми, над якою Іван Якович працював з січня до липня 1905 року. Славнозвісний пролог до поеми народився спонтанно, за день чи за ніч, а можливо, навіть за одну годину. Це глибокий філософський твір про майбутнє українського народу.

У колі українських енциклопедистів кінця ХІХ — початку ХХ століття особливе місце належить Іванові Франку. У 1906 році на прохання відомого в Європі славіста, професора Будапештського університету О. Ашбота Іван Якович написав енциклопедичну статтю «Українці», призначену для угорської літературної енциклопедії. Видавець поставив перед ним таке завдання: «Йдеться про те, щоби ви подали для широкої публіки картину літературних прагнень українців, написавши її доступно і при тому добірною мовою».  Франко блискуче з цим упоровся: науково обґрунтував самобутність української літератури, виклав цілу скарбницю цінних думок, які лежать в основі його історичного підходу до явищ письменства, розглянув нові імена, виокремив як закономірності, так і особливості розвитку української літератури, а головне  — переконливо й аргументовано заперечив твердження російської імперської історіографії про «спільну спадщину». Спадщина ця, на глибоке переконання Івана Франка належить лише українському народові.

 

Учитель і поет, виховник, будівничий, що,

Було для нього кожне слово чином, кожне — ділом,

Не музам дань складав і не собі співав, а щоб

Шляхи майбутнього в мету спрямувати сміло…

(Богдан-Ігор Антонич «Франко»)

 

«Твоїми говоритиму устами…». Іван Франко в контексті свого часу»

«Твоїми говоритиму устами…». Іван Франко в контексті свого часу» (автор-упорядник Михайло Гнатюк) — це фундаментальне документально-епістолярне та літературознавче видання, присвячене життєвому шляху та оточенню Івана Яковича Франка. Книга об'єднує маловідомі документи, спогади сучасників, листування та унікальні фотографії Івана Франка і його найближчого соціокультурного середовища, розкриваючи його постать на тлі суспільно-політичних процесів кінця XIX — початку XX століття.

 

«Твоїми говоритиму устами…». Іван Франко в контексті свого часу / авт.-упоряд. Михайло Гнатюк ; худож. оформл. І. В. Женченка. — Київ : Парлам. вид-во, 2021. — 600 с.

Доля відвела Івану Франкові неповних 60 років життя. Та за ці роки вчений, письменник, громадський і політичний діяч зробив стільки скільки не зробив жоден з його нащадків і наступників. Спадщина Івана Яковича Франка становить більше 100 томів оригінальних художніх, наукових, публіцистичних творів і перекладів.

Постать Івана Франка стала широко знаною в Європі в 90-х роках ХІХ — на початку ХХ століття, вона асоціювалася з усією українською культурою того часу. Важко знайти в Україні, небагато знайдемо і у світі, особистостей, котрі мали б таке широке коло друзів, приятелів і співробітників, яке мав Іван Франко. Небагато є тих, хто залишив після себе такий великий архів і таке обширне листування. Але не так багато серед цих людей тих, хто ділив з ним радість перемоги, гіркоту невдачі, хто у хвилю зневіри подав йому руку допомоги. І мемуарні свідчення чи фотографії тих, з ким зустрічався Каменяр, мають для дослідників особливе значення.

Серед його знайомих були — видатний письменник Михайло Коцюбинський, етнограф і фольклорист Володимир Гнатюк, вчений-історик Михайло Грушевський, педагог і літературознавець Василь Щурат, письменниця Олена Пчілка та поетеса Леся Українка, маестро Микола Лисенко, письменник і мовознавець Борис Грінченко, етнограф і антрополог Федір Вовк, видатний сходознавець Агатангел Кримський…  — інтелектуальний потенціал української культури кінця ХІХ — початку ХХ століття. 

 

«Спогади про Івана Франка»

Книга «Спогади про Івана Франка» (упорядник Михайло Гнатюк) — це фундаментальна збірка спогадів сучасників, рідних, колег та громадсько-культурних діячів про життя і діяльність Івана Яковича Франка.

Гнатюк Михайло Іванович (1947) — український вчений, філолог-україніст, історик та теоретик літератури, літературознавець, доктор філологічних наук, голова Міжнародної асоціації франкознавців. За заслуги у розвитку франкознавства нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2006). Автор 360 наукових праць, серед яких 6 монографій та 4 підручники: «Літературознавчі концепції в Україні ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст.» (2002), «Іван Франко і проблеми теорії літератури» (2010), «Спогади про Івана Франка» (2011),  «Історія української літературної критики (ХІХ — поч. ХХ ст.) (2013)…

 

Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., прим. Михайла Гнатюка. — 2-ге вид., доп., перероб. — Львів : Каменяр, 2011. — 814 с.

У виданні найбільш повно, в порівнянні з попередніми збірниками, представлено спогади широкого кола громадських і культурних діячів Західної України й Наддніпрянщини кінця ХІХ —  початку ХХ століття, рідних і знайомих Івана Франка, у яких міститься багатий і цікавий матеріал про життя та діяльність великого Каменяра.

Зацікавлять сучасного читача спогади Гната Хоткевича, раніше не знані мемуарні матеріали про Івана Франка, написані колишнім учасником літературного гуртка «Молода муза» Володимиром Бірчаком,. Один із маловідомих сьогодні українських церковних діячів Йосип Застирець згадував свої старання про присудження Івану Франкові Нобелівської премії з літератури. Окрему групу мемуарних свідчень складають спогади тих, хто знав Івана Франка в побуті, щоденному приватному житті у Львові.

Відомий літературознавець Сергій Єфремов згадував як він вперше побачив Івана Франка: «Франко!.. Аж ось коли зрозумів я, який то був доктор… Франко!.. Перед мене стояла, привітно всміхаючись, маленька, навіть занадто маленька постать… рудуваті з сивиною вуса, густий заріст на лицях і глибокі сірі розумні очі… Так такий то Франко! Я уявляв його собі зовсім іншим — високим, ставним, з широкими, дужими плечима. І оцей маленький чоловічок у довгому, до п’ят пальті, такий ординарний з вигляду — мав бути мій велет Франко?!..

Серед завжди трохи манірних і з нахилом до пози галичан Франко вирізнявся отією повною відсутністю всякої пози і фрази, як і відрізнявся од загалу своїм костюмом — вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток, стареньким, приношеним убранням, смушковою шапчиною серед церемонних циліндрів… Тим-то до нього й тягло так усіх приїжджих з України, і він нам здавався своїм. З ним було легко, нецеремонно, хороше.

Цей енциклопедист, що знав багато і знав по-справжньому, ніколи не висловлювався категорично, щоб прибити розмовника своїм авторитетом; догматичних ноток просто бракувало в його голосі… Не любив Франко і панувати в розмові, використовуючи свою очевидну перевагу. Умів не тільки говорити, але вмів — і це головніше, бо трапляється так рідко — умів і слухати…».

 

Тамара Гундорова «Невідомий Іван Франко»

Тамара Іванівна Гундорова (1955) — українська літературознавиця і культурологиня. Докторка філологічних наук, професорка, головна наукова дослідниця Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (з 2022 року), член-кореспондентка НАН України (з 2003 року). Нагороджена премією НАН України імені Івана Франка (2005).

Авторка численних публікацій і книг, у яких подано новітні теоретичні інтерпретації (постмодерністські, постколоніальні, гендерні, психоаналітичні) знакових явищ вітчизняного письменства. Основна проблематика її праць — переходи нової свідомості початку XX століття, «післячорнобильська бібліотека» як метафора українського постмодернізму на зламі XXI століття, меланхолія, популярна культура і кіч.

«Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду» — відома наукова праця Тамари Гундорової, випущена київським видавництвом «Либідь» у 2006 році. Книга поєднує вибрані тексти Івана Франка та глибокі аналітичні коментарі про маловідомі сторони його творчості.

 

Гундорова Т. Невідомий Іван Франко : Грані Ізмарагду / Тамара Гундорова. — Київ : Либідь, 2006. —360 с. : іл.

Хто перечитує 50--томне видання творів Франка, окрім якогось десятка фахівців? Який образ Франка створюється у школах і університетах? Що відомо, окрім патріотичної риторики про Франка широкому загалові людей? Ці та інші питання цікавили Тамару Гундорову, коли вона задумувала цю книгу. Літературознавиця показала у книзі різного Франка, в усьому багатстві й різноманітності його стилів, мотивів, наукових та творчих зацікавлень.

Культурний і цивілізаційний міф про Каменяра — письменника-робітника — Іван Франко свідомо творив на основі власного життя, і цей міф назавжди залишився в національно-культурній свідомості й перекрив собою іншу постать Франка — як митця, «обранця долі, великого й оригінального в доброму і злому, у щасті і в стражданні», «творця нових напрямків».

У книзі «Невідомий Іван Франко : Грані Ізмарагду» подаються вибрані твори письменника, які супроводяться розлогими статтями-коментарями про основні аспекти культурної феноменології Франка. В центрі уваги — символічна автобіографія письменника, гностичні колізії творчості, культурний синтез, натурфілософія і антропологія Івана Франка.

Вперше в українському літературознавстві розглядається цілісність культурного, філософського й художнього мислення Івана Яковича Франка та описуються основні поняття етико-естетичного універсуму митця, його культурні символи, маски та образи. Найвідомішим символом себе самого, який Франко створив, став образ каменярів. У цьому образі Франко закодував дуже суттєві для його культурософії ідеї.

 

Богдан Тихолоз «Франко як текст: Досліди і досвіди»

Тихолоз Богдан Сергійович (1978) — відомий український літературознавець, франкознавець, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка (з 2017 р.). Заслужений працівник культури України (з 2025 р.). Публіцист, блоґер, співавтор науково-просвітницького інтернет-проекту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE © (разом із Наталею Тихолоз).

Автор понад 200 наукових праць різних жанрів, упорядник та науковий редактор низки видань, голова редакційної колегії Наукового вісника Національного музею Івана Франка. Сфера наукових зацікавлень — франкознавство, теорія та історія української літератури, філософії та публіцистики, психологія творчості.

Книжка Богдана Тихолоза «Франко як текст: Досліди і досвіди» — це проміжний підсумок його багаторічних студій над різними проблемами життя і творчості Івана Франка. Понад сотня різножанрових текстів (статей, рецензій, оглядів, полемічних виступів, інтерв’ю тощо), написаних та опублікованих за останні 25 років (1996—2021), об’єднана не тільки оригінальною авторською концепцією, а й свідомою настановою на системну розбудову інтегрального франкознавства: мультидисциплінарного, багатожанрового, поліметодологічного, а воднораз заснованого на надійному джерельному й фактологічному фундаменті.

Видання, адресоване не лише літературознавцям-філологам, а й гуманітаріям суміжних галузей та широкому колу зацікавлених читачів. Дослідницька праця узагальнює індивідуальний дослідницький досвід «стереометричного» фахового читання різножанрових творів письменника, мислителя, публіциста, його «зовнішньої» та «внутрішньої» біографії, контекстів та інтертекстів його драматичної життєтворчості.

 

Тихолоз Б. Франко як текст : Досліди і досвіди / Богдан Тихолоз ; післямова Данила Ільницького. — Львів : Простір М. (Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка), 2021. — 992 с. — (Серія «Бібліотека Дому Франка». Вип. 10).

Автор праці упевнений: Іван Франко прагнув бути не пошанованим, «відсвяткованим» чи тим паче звеличеним, а прочитаним, почутим і зрозумілим.

Юний Іван Франко, після закінчення Дрогобицької гімназії з похвальним свідоцтвом зрілості,1875 року вступив до філософського факультету Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Але він іще не знав, що за рік видасть свою першу поетичну збірку «Балади і розкази» та опублікує першу повість «Петрії і Довбущуки», редагуватиме популярний журнал та стане місцевою знаменитістю.

Не знав, що за два роки з добропорядного австрійського громадянина, здібного молодика з великими перспективами, раптом стане в’язнем австрійської тюрми, а вийшовши з неї — через  довгих, нестерпно довгих дев’ять місяців, — відчує себе вигнанцем, ізгоєм, втратить перше найсильніше кохання та ускладнить подальшу академічну та політичну кар’єру. Іван Франко не знав, що за кілька десятиліть його йменуватимуть «великим Каменярем», «галицьким Шевченком» та «українським Мойсеєм». А через століття Львів називатимуть його містом — містом Івана Франка.

Він знав тільки, що не має, на кого розраховувати, окрім себе самого. І що прагне стати собою. Випростатись на повний зріст, розправити крила — і летіти вперед настрічу незнаному, але такому звабливому майбутньому — «Настрічу сонцю золотому…».

Композиція книги «Франко як текст: Досліди і досвіди» складається з двох частин. У перший — «Досліди» — систематизовано франкознавчі студії аналітичного та узагальнювально-синтетичного характеру. Відповідно до їхньої проблематики, їх згруповано у вісім розділів. Друга частина — «Досвіди» — властиво є кристалізацією суб’єктивного досвіду пошуку істини у франкознавстві  — завше неповної і часто непевної. Йдеться радше про діалог досвідів — свого й чужого — у пізнанні, осмисленні та популяризації феномену Івана Франка.  

 

Наталя Тихолоз «Великдень у Франків. Дух і смак традицій»

Наталя Тихолоз (1978) — українська літературознавиця, франкознавиця; директорка Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка (з 2023 р.). Співавторка і головна редакторка науково-просвітницького інтернет-проєкту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE © (разом із Богданом Тихолозом). Кандидат філологічних наук (з 2004), старший науковий співробітник (з 2010). Докторантка кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка (з 2023). Членкиня Національної спілки журналістів України (з 2014), Наукового товариства імені Шевченка (з 2016).

Авторка понад 170 праць різних жанрів (монографій, статей, тез, повідомлень тощо), упорядниця та публікаторка архівних матеріалів, текстів класичного письменства, публіцистики та мемуаристики.

 

Тихолоз Н. Великдень У Франків. Дух і смак традицій / Наталя Тихолоз. — Львів : Апріорі, 2025. — 208 с. : іл.

Ця ошатна книга — незвичний погляд на біографію одного з творців української ідентичності. Нестандартний жанр — культурологічна студія з гастрономічним додатком — дає змогу розповісти про живого Івана Франка без пафосу і глянцю, в інтер’єрі рідного дому, у колі родини, немовби зустрітися з ним віч-на-віч за святковим столом, щоб розкрити його особистість, світогляд і цінності крізь призму культури святкування Великодня. Воскресіння Христове постає не тільки як величне свято, a як символ єдності поколінь і перемоги життя над смертю. У розділі «Смаки Великодня: страви з фамільного зшитка» подано рецепти великодніх страв з архіву родини Івана Франка.

Свята в родинному домі — завжди незабутні. Це ті приємні миттєвості життя, що дарують відчуття сімейної гармонії, індивідуальної захищеності, взаємної опіки. Свята відтворюють якусь особливу атмосферу теплоти і задушевності, а також стають невичерпним джерелом позитиву і веселощів, світлих емоцій і приємних спогадів.

Великдень у сім’ї Івана Франка було прийнято святкувати разом у сімейному колі, бо ж, як і Різдво, це було свято родинного збору. Франки зазвичай святкували Великдень або вдома, у Львові, або на батьківщині Івана Франка, В Нагуєвичах. Часом на Великдень сім’я виїжджала на гостинну також і до інших галицьких сіл, священики з яких гостинно запрошували Франків до себе на свята.

В останній тиждень перед Великоднем прибирали і прикрашали помешкання, писали писанки, пекли паски та готували усілякі смакоти. У розділі «Смаки Великодня: страви з фамільного зшитка» подано рецепти великодніх страв з архіву родини Івана Франка: «Мікдалова баба», «Українська баба на сметанці», «Калач із шафраном», «Паска святкова», «Торт із грецьких горіхів», «Торт з палених мікдалів», «Пиріг баби Зені», «Пляцок зі сливками»…

Ця книга про життя і неперервність традиції, яка пропри війни, голодомори, геноциди, щоразу стимулює нас як націю до нового відродження. На прикладі великодньої історії Івана Франка і його нащадків можемо відстежити тяглість народної традиції родинного збору через покоління.

Книги — морська глибина:

Хто в них перне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить

(Іван Франко)

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.