Лавреати Нобелівської премії – ювіляри липня 2025 року

 

Знайомимо з ювілярами липня 2025 року – лавреатами Нобелівської премії в різних галузях знань та у різні часи.

1906 р. Джозуе Кардуччі отримав Нобелівську премію «не тільки за глибокі знання і критичний розум, але, передусім, за творчу енергію, свіжість стилю і ліричну силу, так характерну для його поетичних шедеврів».

1958 р. Тамм Ігор Євгенович отримав Нобелівську премію з фізики «за відкриття і тлумачення ефекту Черепкова».

1961 р. Даг Хаммаршельд був нагороджений Нобелівською премією Миру посмертно.

1974 р. Ейвінду Йонсону було присуджено Нобелівську премію з літератури «за розповідне мистецтво, яке охоплює багато країн, епох і підпорядковане ідеї свободи».

1976 р. Барух Сам’юел Бламберг був нагороджений Нобелівською премією з фізіології і медицини «за відкриття нових механізмів походження та поширення інфекційних захворювань».

1981 р. Еліас Канетті одержав Нобелівську премію з літератури «за твори, позначені широтою світогляду, багатством ідей і художньою силою».

Кардуччі, Джозуе (1835-1907)

Італійський поет і критик Д. Кардуччі народився 27 липня 1835 р. у Валь-ді Кастелло на північному заході Тоскані. Він був старшим з трьох дітей Мікеле Кардуччі, лікаря і карбонарія – члена таємної націоналістичної організації, що діяла в Італії. 1849 р. Кардуччі переїжджають до Флоренції, де Джозуе вступає до середньої школи, що знаходилася під заступництвом релігійного ордена піаристів. У школі Кардуччі багато читав, захоплювався класикою і такими італійськими письменниками XIX ст., як Олександр Мандзоні, роман якого «Заручені» дуже любив, так само, як і поезії Байрона й Шиллера. У цей час він і сам починає писати вірші на історичні теми, перекладає дев’яту пісень «Іліади», складає сатиричні віршики на своїх однокласників, вчителів і ліричні вірші такі, як «Моїй матері» 1853 р. Кардуччі здобув стипендію для навчання в престижній Пізанській вищій школі. Після закінчення Пізанської школи Кардуччі працює викладачем гімназії в маленькому містечку Сан-міньято альтедеско. Однак його агресивний антиклерикалізм і нісенітність призвели до того, що незабаром йому оголошують догану від міністра освіти, і він втрачає надію зайняти місце в Ареццо, на яке розраховував.

Кардуччі переїздить до Флоренції й у 1857 р. випускає свій перший збірник віршів «Рими», що 1880 р. був перевиданий під назвою «Юнацькі вірші» 1857 і 1858 роки виявилися важкими для Кардуччі. Через відсутність роботи йому бракувало коштів, до того ж ще довелося пережити важке потрясіння: 1857 р. покінчив із собою його брат Дайте, а через рік помер батько.

У 1859 р. поет одружується з Ельвірою Менікуччі. Через рік Кардуччі працює викладачем грецької мови на факультеті Вищої школи в Пістойє, а ще через кілька місяців стає професором італійської літератури в Болонському університеті, що дозволяє йому жити безбідно й утримувати родину: дружину, сина і трьох дочок.

На початку 1860-х рр. Кардуччі бере активну участь у республіканському русі, у зв’язку з чим 1863 р. ненадовго позбавляється місця в університеті, а 1867 р. – ледве не втрачає кафедру.

1878 р. видає перший із трьох томів «Варварських од» (1878 – 1889), де намагається передати дух античності, наслідування ритмічній структурі грецької і латинської поезії. До числа відомих поетичних збірок Кардуччі відносяться також «Легке і серйозне» (1861 – 1871). «Ямби і еподи» (1867 – 1879) і «Рими і ритми» (1899).

Останніми роками життя Кардуччі, який був також блискучим оратором, вважався національним поетом Італії, користувався репутацією найосвіченішої людини свого часу. У 1890 р. він став сенатором почасти завдяки своїй літературній репутації.

Кандидатура Кардуччі на Нобелівську премію з літератури 1906 р. була безперечною, оскільки в списку кандидатів він був з 1902 р. Поету було вручено премію «не тільки за глибокі знання і критичний розум, але, передусім, за творчу енергію, свіжість стилю і ліричну силу, так характерну для його поетичних шедеврів». Через слабке здоров'я Кардуччі не зміг особисто бути присутнім на церемонії нагородження. Кардуччі помер 16 лютого 1907 р. в Болоньї.

Тамм, Ігор Євгенович  (1904-1993)

Російський фізик І. Є.Тамм народився 8 липня 1904 р. у Владивостоці в родині інженера-будівельника Євгена Тамма й Ольги (уродженої Давидової) Тамм. 1901 р. сім'я переїхала в Україну до Єлизаветграда (нині Кіровоград), де 1913 р. Ігор закінчив гімназію Він навчався в Единбурзькому університеті, але через рік повернувся до Росії, де 1918 р. закінчив фізичний факультет Московського державного університет). 1917 р. він одружується з Наталією Шуйською. У них

двоє дітей (син і дочка). 1919 р. Тамм почав трудову діяльність викладачем фізики в Кримському університеті в Сімферополі, 1921 р. – в Одеському політехнічному інституті.

1922 р. переїхав до Москви, викладав у Комуністичному університеті їм. Свердлова. 1923р. перейшов на факультет теоретичної фізики Другого московського університету і з 1927 – 1929 рр. обіймав там посаду професора.

Від 1930 до 1937 р. був професором і завідувачем кафедри теоретичної фізики в Московському державному університеті. Там же 1933 р. він одержав ступінь доктора фізико-математичних наук і став член-кореспондентом Академії наук СРСР. 1934 р. Академію наук переведено з Ленінграда до Москви. Тамм став завідувачем відділу теоретичної фізики академічного Інституту ім. П. М. Лебедєва.

Наукові дослідження Тамм започаткував ще у 20-ті роки в галузях класичної електродинаміки і фізичної оптики під керівництвом Л. І. Мандельштама, який вніс багато нового в оптику і радіофізику. 1944 р. Тамм звернувся до квантової теорії, ядерної фізики, теорії елементарних частинок, проблем термоядерного синтезу, прикладної фізики. Подальші дослідження проводив під керівництвом видатного фізика, академіка С. І. Вавилова. 1936 – 1937 рр. Тамм і І. Франк запропонували теорію, що пояснювала природу випромінювання Вавилова-Черенкова й 1946 р. за це відкриття Тамм, Франк, Черепков і Вавилов одержали Державну премію СРСР, а 1958 р. Тамму, Франку і Черепкову (Вавилов номер 1951 р.) було присуджено Нобелівську премію з фізики «за відкриття і тлумачення ефекту Черепкова». Після цього Гамм повернувся до досліджень ядерних сил й елементарних частинок. 1945 р. разом із П. Д. Данковим розробив метод опису взаємодії елементарних частинок, відомий як метод Тамма-Данкова.

1950 р. Тамм і А. Сахаров запропонували метод контрольованої термоядерної реакції. У 50 60-ті роки Тамм продовжував розробляти нові теорії в сфері елементарних частинок, був активним членом Пагуошського руху вчених.

1953 р. Тамм був обраний дійсним членом Академії наук СРСР. членом багатьох зарубіжних Академій наук і наукових товариств, нагороджений багатьма орденами СРСР, йому присвоєно почесне звання «Герой соціалістичної праці». Тамм помер 12 квітня 1971 р.

 

Канетті, Еліас (1905-1993)

Австрійський письменник і драматург болгарського походження Е. Канетті народився 25 липня 1905 р. у сефардській єврейській родині в м. Рущук (Болгарія), багатонаціональному портовому містечку в нижньому руслі Дунаю, в родині комерсанта. Коли Канетті виповнилося 6 років, його родина переїхала до Манчестера, де хлопчик вступив до школи. Він вивчає англійську мову і зачитується класичною літературою, на чому наполягав його батько, якому в свій час довелося кинути літературне поле і зайнятися традиційним у родині бавовняним виробництвом.

Після трирічного навчання у віденській середній школі Канетті протягом 1916 – 1921 рр. навчається в Цюріху, який він згодом назве «раєм своєї юності». У ці роки юнак створює свій перший літературний твір – п’єсу у віршах «Юній Брут». Потім Канетті вступає на хімічний факультет Віденського університету, який закінчив 1929 р. Проте через давнє бажання стати письменником, а також через повну відсутність інтересів до хімії він цілком присвячує себе літературі. У цей час Канетті відвідує відомого австрійського сатирика К. Крауса, який надихнув на спробу «сполучити мову й особистість». Пізніше Канетті говорив, що саме Краус навчив його мистецтву слухати: «Слухаючи його, я вже не міг потім не слухати інших». Перший роман письменника «Осліплення» з’явився 1935 р. (перший і останній із задуманої письменником серії про причинних).

Роман, у якому, на думку критиків, Канетті вдалося випередити свій час і викрити фашизм, одержав високу оцінку Т. Манна й інших великих письменників довоєнної пори. Через декілька років після виходу в світ твору він був офіційно заборонений у нацистській Німеччині. Згодом англійська письменниця А. Мердок назвала «Осліплення» «однієї з великих книг нашого сторіччя».

У 30-ті роки Канетті написав дві п’єси – «Весілля» і «Комедію марнославства», де зло висміював людські пороки. Вони стали предтечею театру абсурду.

Поширення нацизму і систематичне переслідування євреїв у Німеччині змусили Канетті виїхати з Відня до Парижа, а потім і до Лондона.

У Лондоні Канетті приступає до багаторічної наукової праці і створює свій шедевр «Маса і влада» (1960) – багатогранне дослідження про масові заворушення. Він широко вживає фольклор, міфологію, давню літературу й історію. 1927 р. Канетті стає свідком пожежі у віденському Палаці правосуддя. Глибоко вражений побаченим, Канетті вирішив зайнятися психологією натовпу. 1981 р. Канетті одержує Нобелівську премію з літератури «за твори, позначені широтою світогляду, багатством ідей і художньою силою». Помер Еліас Канетті 1993 р.

 

Бламберг, Барух Сам’юел  (1925-2011)

Американський лікар і вчений Б. Бламберг народився 28 червня 1925 р. у Нью-Йорку в родині юриста. Після закінчення школи 1943 р. служив у десантній частині військово-морських сил США, звідки був направлений для вивчення фізики до Юніон-коледжу в Шенектаді (штат Нью-Йорк). Там 1946 р. здобув ступінь бакалавра. Навчається в аспірантурі з математики в Колумбійському університеті, але згодом переходить до Коледжу лікарів і хірургів Колумбійського університету. 1951 р. дістав медичний диплом і влаштувався лікарем-інтерном у госпіталі Бельвю в Манхеттені. Працює в Колумбійському

пресвітеріанському медичному центрі.1954 р. Бламберг одружується з художницею Джин Лібсман, у них четверо дітей. З 1955 по 1957 р. – аспірант з біохімії в Балліол-коледжі в Оксфорді. Вивчає гіалуронову кислоту (важливий компонент сполучної тканини), а також різноманітність білків в організмі людини. Після отримання в Оксфорді докторського ступеня повертається до США у Національний інститут охорони здоров’я (НІОЗ) керівником відділу географічної медицини й генетики. Він досліджує поліморфізм білків у жителів різних регіонів планети. Після поїздки до Сурінама, Бламберг зацікавився фізіологічними відмінностями між представниками різних людських популяцій. 1964 р. учений переходить до Науково-дослідного інституту раку в Філадельфії. Тут він розробляє програму визначення вірусу в консервованій крові, що сприяло зниженню ризику ускладнень під час переливання крові, а також працює над розробкою нового методу виробництва вакцини проти гепатиту В 1976 р. Бламберг був нагороджений Нобелівською премією з фізіології і медицини «за відкриття нових механізмів походження та поширення інфекційних захворювань». Окрім вивчення носіїв вірусу гепатиту, Бламберг отримав дані про те, то зараження вірусом гепатиту В може призводити до раку печінки. Працюючи в різних галузях, Бламберг немов уособлює в собі настання нової ери в біомедицині, коли рішення для розв’язання проблеми може бути знайдене тільки на перетині імунології, вірусології, генетики, біохімії й молекулярної біології. З 1964 р. Бламберг – заступник директора з клінічних досліджень Науково-дослідного інституту раку в Філадельфії. 1977 р. йому присвоєно звання професора медицини й антропології Пенсілванського університету. У 1983 – 1984 р.р. працював на посаді професора-консультанта в Оксфордському університеті. Бламберг має чимало нагород, у т. ч. премію Еппінгера Фрайбурзького університету (1973) й премію Пассано з медицини Фонду Пассано (1974).

 

Йонсон, Ейвінд Улуф Вернер (1900-1976)

Шведський прозаїк Е. Йонсон народився 29 липня 1900 р. у містечку Салтшобадені. У 13 років він кинув навчання в школі, змінив десятки професій, займався самоосвітою. 1919 р. Йонсон приїхав до Стокгольма, де зайнявся профспілковою діяльністю і політикою. Через два роки він переїхав до Берліна, де працював у газеті, а згодом і до Парижа. Тут впродовж семи років він перебивається випадковими заробітками (публікації оповідань і статей для шведської преси). У ці роки він пише романи «Тимапи і справедливість» (1925). «Місто темряви» (1927), «Місто світла (1928). «Спогади» (1928), «Коментар з приводу падіння зірки» (1929). Повернувшися до Швеції 1930 р. уже сформованим письменником. Йонсон захоплюється реформістськими ідеями соціал-демократів. Цей період його духовного розвитку відображено в романі «Прощання з Гам летом» (1930). Від 1934 до 1937 р. Йонсон пише «Роман про Улуфа» – чотиритомну історію про підлітків, що стала класикою шведської літератури. Крім того, він займається перекладами шведською творів Камю, Франса, Сартра, Йоиеско.

Наприкінці 30-х років Йонсон. стурбований поширенням нацизму, виступає з гострою критикою нацистів та їхніх шведських прихильників у книзі «Нічні маневри» (1938). Під час Другої світової війни разом із В. Брандтом письменник видає газету норвезького опору «Потиск рук».

Наприкінці 40-х років Йонсон багато подорожує по Європі як шведський представник ЮНЕСКО. 1953 р. він одержує почесний ступінь доктора Гетеборзького університету. Після виходу у світ роману «Хмарини над Метапонсьопом» (1957), Йонсон був обраний членом Шведської академії. Роман «Дні його величності» приніс Йонсопу літературну премію Скандинавської ради 1962 р.

1974 р. Йонсопу було присуджено Нобелівську премію з літератури «за розповідне мистецтво, яке охоплює багато країн, епох і підпорядковане ідеї свободи». Цю нагороду Йонсон поділив зі своїм співвітчизником Г. Мартінсоном. Літературна спадщина Йонсона 46 книг, із яких 30 – романи. Йонсон помер у Стокгольмі у 76 років 25 серпня 1976 р.

Хаммершельд, Даг Ялмар Агне Карл (1905 –1961)

Шведський державний і політичний діяч Д. Хаммаршельд народився 29 липня 1905 р. в Йончепінзі (Швеція) в родині юриста й професора університету. 1925 р. Д. Хаммаршельд закінчив Упсальский університет, здобувши ступінь із гуманітарних наук. 1928 р. вій дістав ступінь з економіки, 1930 р. – з юридичних наук, а 1935 р. – докторський ступінь з політичної економіки. Протягом 1924 р. Д. Хаммаршельд працює ад’юнкт-професором з політичної економіки й 1935 р. стає секретарем Шведського банку, а через рік заступником

секретаря департаменту фінансів. Разом із братом, заступником секретаря міністерства соціального забезпечення, розробляє закони, які сприяли поліпшенню добробуту шведів. 1937 р. Д. Хаммаршельд взяв участь у роботі наглядацької ради департаменту фінансів. Починаючи з 1941 р., очолював Шведський банк. 1945 р. вів переговори про першу торгову угоду між Швецією й Великою Британією, а 1946 р. був призначений фінансовим експертом міністерства закордонних справ, де виступив прихильником європейського економічного співробітництва. За два роки потому стає заступником міністра закордонних справ Швеції, а 1951 р. – державним міністром, відповідальним за зовнішньоекономічні зв’язки. 1953 р. Д. Хаммаршельд був обраний Генеральним секретарем ООН. Рада Безпеки й Генеральна Асамблея надали йому значні повноваження з запобігання міжнародних криз. Він уживає заходів для розширення функції ООН.

Д. Хаммаршельд був нагороджений Нобелівською премією Миру 1961 р. – премію було присуджено посмертно.

Окрім політики, він особливо цікавився філософією, класичною й сучасною літературою, християнською теологією. Високоосвічена людина, він розумів і цінував поезію. У години дозвілля Д. Хаммаршельд нерідко займався перекладами класичних творів шведською мовою. 1953 р. помер батько Д. Хаммаршельда, і він зайняв його місце серед 18 членів Шведської академії, яка присуджує Нобелівські премії з літературі. 1958 р. саме він запропонував кандидатуру Бориса Пастернака на винагороду автора книги «Доктор Живаго», де описуються життєві мінливості в революційній Росії.

Д. Хаммаршельд досконало знав англійську, французьку, німецьку мови. Він був блискучим оратором, з почуттям гумору, з легкістю встановлював особисті контакти. Любов до природи Швеції змушувала його повертатися туди щороку.

У результаті авіакатастрофи 18 вересня 1961 р. він і всі супроводжуючі його загинули.

***

Лауреати Нобелівської премії. 1901 - 2001 [Текст] : енциклопедичний довідник / уклад. С. О. Довгий [та ін.]. – Ювілейне вид. – Київ: Український видавничий центр, 2001. – 768с. : фот.

В енциклопедичному довіднику «Лауреати Нобелівської премії» подано відомості майже про всю світову інтелектуальну еліту провідних фізиків, хіміків, медиків, економістів, літераторів, суспільних діячів, хто, за заповітом Альфреда Нобеля, шведського інженера-хіміка й промисловця, були удостоєні Нобелівської премії впродовж 1901-2001 рр.

Видання відрізняється всеосяжністю й толерантністю, продовжуючи кращі традиції попередніх публікацій. Інформація про кожного лауреата коректно подана за уніфікованою схемою й ілюструється фотопортретом.

Підготували співробітники науково-бібліографічного відділу та відділу електронної бібліотечно-бібліографічної інформації.