Ілюстрована історія «Енеїди»: 225 років від часу видання перших трьох частин поеми Івана Петровича Котляревського

 

Понад два століття зачаровують читачів твори веселого полтавського мудреця Івана Петровича Котляревського, творця славнозвісної поеми «Енеїда», яка стала першою друкованою книжкою, написаною українською народною мовою, і своєрідним підсумком попереднього багатовікового розвитку української літератури та рішучим кроком нової доби.

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,

А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

(Іван Франко «Котляревський», 1873)

Над «Енеїдою» Іван Петрович Котляревський почав працювати в 1794 році, коли був домашнім вчителем у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту на Полтавщині. Йому було тільки 25 років. Саме в роки вчителювання було написано перші три частини «Енеїди», яка є травестійним переспівом однойменного твору великого римського поета Вергілія. Казково-міфологічний сюжет славетної Вергілієвої поеми слугував Котляревському для змалювання, з використанням засобів гротеску, широкої картини життя українського суспільства XVIІІ — початку ХІХ століття.

З 1796 по 1808 рік Котляревський перебував на військовій службі, але навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжував працювати над «Енеїдою». Спочатку він не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у багатьох рукописних списках. За одним з них 1798 року у Петербурзі  з’являється перше видання поеми під назвою «Малороссийская Енеида в трех частях». Видана вона була з ініціативи і на кошти конотопського поміщика Максима Йосиповича Парпури, який тоді жив в Петербурзі і займався видавничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. 1808 року це видання «Енеїди» повторив книговидавець Іван Петрович Глазунов.  Обидва випуски поеми з’явилися без відома і згоди Котляревського і, звичайно, не могли задовольнити автора.

У 1808 році Іван Петрович Котляревський в чині капітана вийшов у відставку, але незважаючи на життєві труднощі продовжував працювати над «Енеїдою».  1809 року вийшла «Енеїда» Івана Петровича Котляревського вже у чотирьох частинах. На титулі містилося зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий». До книжки було додано «Словарь малороссийских слов, содержащихся в Энеиде, и многих иных, в Малороссии употребительных, исправленный, умноженный и дополненный словами до четвертой части. Дополнение к малороссийскому словарю. Погрешности». Поема мала присвяту: «С.М. К-ю усердно посвящает сочинитель». Це присвята Семену Михайловичу Кочубею, полтавському губернському маршалкові, коштами якого було здійснено перше авторське видання «Енеїди».

Над продовженням «Енеїди» Котляревський працював протягом десяти років. У 1821 році Іван Петрович закінчує писати п’яту частину «Енеїди», а 1822 року – шосту. Уривки з п'ятої та шостої частин «Енеїди» публікувалися в журналах. Уривок з шостої частини вийшов у харківському альманасі «Утренняя звезда» в 1833 році. Але побачити повне видання поеми Івану Петровичу Котляревському не судилося. Тільки у 1842 році «Енеїда» у шести частинах , завдяки зусиллям історика давньої української літератури та етнографії, професора Харківського й Петербурзького університетів Ізмаїла Івановича Срезневського, вийшла в світ у Харкові.

 

Титульна сторінка першого повного видання «Енеїди» 1842 року

 

Оригінальний твір Івана Петровича Котляревського надихнув на творчість майстрів живопису. «Енеїду» ілюстрували різні художники.  До золотого фонду українського та світового мистецтва увійшли десятки унікальних робіт визначного художника Порфирія Мартиновича. Серед них ілюстрації до перевидання поеми «Енеїда» 1903 року. Живописець і графік Василь Онисимович Корнієнко створив 13 рисунків до «Енеїди», які згодом увійшли до літературного збірника «На вічну пам'ять Котляревському», який був виданий 1904 року у Києві видавництвом «Вік». Відомий художник-графік Георгій Нарбут планував виконати великий проєкт — повнокольорову «Енеїду» Івана Котляревського, але не встиг. Згодом майже всі ескізи до поеми загинули в пожежі будинку Грушевського (вулиця Паньківська) у Києві. «Енеїду» оспівали пензлем, Микола Алексєєв, Михайло Дерегус, Іван Їжакевич та Федір Коновалюк, Олександр Данченко… 

 

Еней (художник Георгій Нарбут. 1919 р.)

 

Котляревський І. П. Енеїда. Наталка Полтавка. Москаль-чарівник / І. П. Котляревський ; худож.-ілюстратори І. Їжакевич, Ф. Коновалюк. — Київ : Держ. вид-во художньої літератури, 1950. — 223 с., іл.

У цьому виданні творів Івана Петровича Котляревського кольорові ілюстрації супер, заставки та кінцівки виконані відомими українськими художниками Іваном Їжакевичем та  Федіром Коновалюком.

 

Ілюстрація Івана Їжакевича та Федіра Коновалюка до першої частини поеми «Енеїда»

В тім городі жила Дідона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна, Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка — що була вдова;

По городу тоді гуляла,

Коли Троянців повстрічала…

 

Ілюстрація Івана Їжакевича та Федіра Коновалюка до третьої частини поеми «Енеїда»

Ілюстрація Івана Їжакевича та Федіра Коновалюка до четвертої частини поеми «Енеїда»

 

Котляревський І. П. Енеїда : поема / Іван Котляревський ; худож.-ілюстратор А. Базилевич. — Київ : Дніпро, 1994. — 300 с., іл.

Неперевершеним ілюстратором «Енеїди» став народний художник України Анатолій Дмитрович Базилевич, який працював над малюнками 10 років. Його ілюстрації — це нове прочитання невмирущої «Енеїди» Івана Петровича Котляревського. Досконала техніка, жвавість відкритих кольорів, гумористичне зображення оповіді. Графік не лише унаочнює жартівливий показ талановито переданих сцен, а й намагається звеличите з ледь помітною лукавинкою своїх героїв, вони позірно в нього — трояни й латиняни, а насправді — запорозькі козаки, які мандрують, змагаються, перепочивають, розважаються… За ілюстрації до «Енеїди» видавництва «Дніпро» (Київ, 1968 рік), Анатолій Базилевич отримав звання «Заслужений діяч мистецтв УРСР».

 

Ілюстрація Анатолія Базилевича до першої частини поеми «Енеїда»

 

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П'ятами з Трої накивав…

 

Ілюстрація Анатолія Базилевича до другої частини поеми «Енеїда»

Еней попливши синім морем,

На Карфагену оглядавсь;

Боровсь з свої сердета горем,

Слізьми, бідняжка, обливавсь.

Хоть от Дідони плив поспішно,

Та плакав гірко, неутішно…

 

Ілюстрація Анатолія Базилевича до третьої частини поеми «Енеїда»

Еней, таку уздрівши цяцю,

Не знав із ляку, де стояв;

І думав, що свою всю працю

Навіки тута потеряв…

 

Ілюстрація Анатолія Базилевича до четвертої частини поеми «Енеїда»

Заклятий острів перед нами,

І ми його не минемо,

Не пропливем нігде човнами,

А на йому пропадемо;

Живе на острові цариця

Цірцея, люта чарівниця

І дуже злая до людей;

Які лиш не остережуться,

А їй на острів попадуться,

Тих переверне на звірей…

 

Ілюстрація Анатолія Базилевича до п'ятої частини поеми «Енеїда»

Еней пробуркався, схопився

І духом моторнійший став;

Водою тібрською умився,

Богам молитви прочитав

Велів два човни знаряджати,

І сухарями запасати,

І воїнів туди саджать…

 

Ілюстрація Анатолія Базилевича до шостої частини поеми «Енеїда»

Еней пройдисвіт і не промах,

В війні і взріс і постарів;

Привідця був во всіх содомах,

Ведмедів бачив і тхорів…

 

Котляревський І. П. Енеїда : поема, п’єси / Іван Котляревський ; худож.-ілюстратор А. Д. Базилевич ; худож.-оформлювач І. В. Осипов. — Харків : Фоліо, 2005. — 350 с. — (Українська класика).

У поемі  відтворено різні сторони життя українського суспільства у другій половині XVIII століття. Дотепний гумор, повір’я, звичаї, картини воєнного і мірного життя — усе це надає твору яскравого національного колориту.

 

 

Література про життєвий та творчий шлях Івана Петровича Котляревського

 

Панасенко Т. М. Іван Котляревський / худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Харків : Сиция, 2012. — 88 с.

«Здобув три вінці: на полі битви, як добрий воїн; на шляху мирного громадянського життя, як дбайливий вихователь багатьох гідних синів вітчизни; на ниві літератури, як полум’яний любитель мови рідної йому, їм створеної...» — говорив про Івана Котляревського (1769—1838) його перший біограф Степан Павлович Стеблін-Камінський. Безсмертна «Енеїда» й вічно юна «Наталка Полтавка» з часом не тьмяніють і не губляться, а зачаровують нових читачів. Ім’я їхнього автора, основоположника й першого класика нової української літератури, назавжди вписане в історію української і світової культури.

***

• Бондарчук П. М. Котляревський Іван Петрович (1769—1838) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2008. — Т. 5 : Кон —Кю. — С. 236.

• Гончар О. Перші вершини української класики // Котляревський І. Енеїда : поема. Наталка Полтавка : п’єса / передм. та приміт. О. І. Гончара ; післямова В. О. Шевчука ; [обкл. В. І. Касіяна ; іл. А. Д. Базилевича ]. — Київ : Веселка, 2000. — С. 5—14.

• Деркач Б. Іван Котляревський // Котляревський І. Енеїда : поема. Наталка Полтавка. Москаль-чарівник : п’єси / передм. та прим. Б. Деркача ; іл. худож.Г. Якутовича.  — Київ : Дніпро, 1987. — С. 5—26.

• Іван Петрович Котляревський (біографія) //  Котляревський І. П. Енеїда : поема. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2020. — С. 370—371.

• Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія //  Котляревський І. П. Енеїда : поема. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2020. — С. 247—369.

• Шабліовський Є. І. П. Котляревський — корифей української літератури / Є. Шабліовський, Б. Деркач // Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — Київ : Наукова думка, 1969. — С. 5—35.

• Шабліовський Є. С. Перлина Української літератури : передмова до факсимільного видання «Енеїди» 1842 року / Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. — Київ : Дніпро, 1979. — 20 с.

• Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Котляревський І. Енеїда : поема. Наталка Полтавка : п’єса / передм. та приміт. О. І. Гончара ; післямова В. О. Шевчука ; [обкл. В. І. Касіяна ; іл. А. Д. Базилевича ]. — Київ : Веселка, 2000. — С. 279—301.

• Шудря М. Пам’ятник козацький Трої : 200 років нової української літератури / Микола Шудря // Друкарство. — 1998. — №  5—6 (22—23). — С. 20—25.

• Яценко М. Т. Іван Котляревський // Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. — Київ : Наукова Думка, 1982. — С. 5—34.

 

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

«Геній італійського живопису»: до 540-річчя з дня народження Рафаеля Санті

 

Рафаель Санті (1483 – 1520) – італійський живописець, графік, скульптор і архітектор епохи Відродження.

Народився Рафаель 28 березня 1483 року в невеличкому італійському містечку Урбіно. Перше навчання художній майстерності проводив його батько – Джованні Санті (був наділений різноманітними талантами, зокрема й живописним). Коли Рафаелю виповнилося вісім років, померла мати, батько помер коли Рафаелю було тільки одинадцять років. Залишившись сиротою, Рафаель став навчатися у П’єтро Перуджіно – відомого італійського художника.

Художню кар’єру Рафаель розпочинає наприкінці XV століття під керівництвом свого вчителя, проте досить швидко виходить з-під його впливу для того, щоб далі вчитися самому – у своїх великих сучасників Мікеланджело та Леонардо да Вінчі. На основі їх відкриттів і творчих досягнень він створює свій стиль, який був унікальним лише тим, що подобався всім без винятку. Перебування Рафаеля в Римі збігається з періодом розквіту Вічного Міста, а його ватиканські розписи та будівництво собору святого Петра принесли йому широку популярність та славу видатного живописця та талановитого архітектора. Деякі художники йшли до визнання свого таланту тернистою дорогою протяжністю в довге життя, Рафаелю вистачило для цього двох десятків років.

6 квітня 1520 року Рафаель помер у 37 році життя від гарячки, яку він схопив при розкопках, вона була смертельна для його виснаженого організму. Він написав безліч полотен із зображенням Богоматері, одні тільки «Мадонни» могли б прославити його ім’я у століттях, адже вони становлять лише частину його величезної творчої спадщини.

Найвідоміші картини Рафаеля : «Преображення Христове», «Сікстинська мадонна», «Мадонна Конестабіле», «Марія з немовлям», «Заручини Марії», «Мала мадонна каупера», «Мадонна в зелені», «Марія з немовлям та Іоанном Хрестителем», «Сон лицаря», «Св. Себастьян», «Портрет папи Лева X» та інші.

Рафаель залишив величезну спадщину. Вже за життя його вважали одним із надзвичайно плідним художником своєї епохи, причому не лише за кількістю виконаних робіт, а й за кількістю учнів та послідовників. На картинах і малюнках Рафаеля, які розкидані сьогодні музеями світу, навчаються все нові і нові покоління живописців і малювальників.

Геніальність Рафаеля полягають у його великої майстерності жесту. На всіх його картинах мало динаміки, всі рухи скупі і при цьому такі ювелірно точні, що достатку не потрібно. Інша особливість творчості Рафаеля – поєднання традицій християнства та класичного античного стилю, а найголовніше – відчуття близькості Неба, знайоме всім, хто бачив його шедеври на власні очі.

Запрошуємо до відділу мистецтв (провулок Маланова, 1) ознайомитись з книжково-ілюстрованою виставкою «Геній італійського живопису».

Підготували: Т.М. Шилова, завідувачка відділу мистецтв, та О.М. Карпінський (відео), провідний бібліотекар відділу мистецтв

Мелодія серця: письменниці-лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Національна премія України імені Тараса Шевченка — найпрестижніша нагорода за творчі досягнення в царині літератури, мистецтва, публіцистики та журналістики. Заснована в 1961 році, а 9 березня 1962 року першими Диплом і Почесний знак лауреата за найвидатніші твори, які є вершинним духовним надбанням українського народу, отримали поет Павло Тичина, прозаїк Олесь Гончар та композитор Платон Майборода.

За роки існування премії багато хто з відомих письменників, художників, діячів театрального мистецтва та кінематографії були відзначені за вагомий внесок в розвиток культури та мистецтва. 1965 року першою з письменниць лауреаткою Шевченківської премії стала Ірина Вільде за роман «Сестри Річинські». І лише через 40 років цю високу нагороду здобула Марія Матіос за роман «Солодка Даруся». 2022 року — Тамара Горіха Зерня, авторка роману «Доця». 2023 рік став тріумфальним для поетеси Катерини Калитко та її збірки поезії «Орден мовчальниць».

 

Шевченківські лауреати, 1962—2012 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. — 3-тє вид., змін. і допов. — Київ : Криниця, 2012. — 864 с.

У статтях довідника подано короткі біографічні відомості, висвітлено основні віхи творчої діяльності лауреатів. До багатьох статей додається бібліографія про творчість митців. Видання проілюстровано фотопортретами Шевченківських лауреатів та вміщено ряд документів щодо діяльності Комітету з Національної премії України імені ТарасаШевченка.

 

Ірина Вільде

Ірина Вільде (Полотнюк Дарина Дмитрівна) — письменниця, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (1965). Народилася 5 травня 1907 року на Буковині в сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона. Батько був її першим вчителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Перша повість Ірини Вільде «Метелики на шпильках» і збірка новел «Химерне серце» вийшли 1935 року і здобули премію Товариства українських літераторів і журналістів імені Івана Франка. Наступного 1936 року з’явилася повість «Б’є восьма», а 1938 — роман «Повнолітні діти». Вершиною творчості Ірини Вільде став яскравий взірець реалістично-психологічної прози в український літературі — роман «Сестри Річинські» (1958—1964), за який письменницю удостоєно Шевченківської премії.

 

Вільде І. Сестри Річинські. — Львів : Апріорі, 2011. — 1264 с.

«Сестри Річинські» — відомий роман Ірини Вільде. Це величезний спадок, інтелектуально-емоційного багатства натури Ірини Вільде, багатовимірний портрет її душі, бурхливе і глибоке море внутрішнього світу її покоління. Це дзеркало, в якому можна роздивитися свої вади, переглянути історію свого життя і свого краю, щоб краще зрозуміти себе самого, побачити «камо грядеш?».

У центрі твору — розповідь про родину католицького священика. Після несподіваної смерті батька, що призвела до матеріальної кризи, кожна із п’яти дочок намагається влаштувати свою долю, керуючись особистими уявленнями про моральність і щастя. Опис традицій і звичаїв Західної України 30-х років XX століття, тонкий психологізм, особливість мови персонажів, драматизм і комічність зображення доль роблять твір цікавим та захопливим для широких читацьких кіл.

«Чоловік тільки в дозрілих літах приходить поволі до переконання, що й те велике захоплення, від якого колись віддих забивало, і той, до кого воно відносилося, власне, були чимось більш намріяним, ніж дійсним.

Як злісно з боку природи, що посилає вона здоровий розум людині лише тоді, коли вже бракує нагоди робити вжиток з нього».

***

Горак Р. Кинути каменем : есеї про Ірину Вільде / Роман Горак. — Львів :  Апріорі, 2016. — 540 с., іл.

До цього видання включено написані у різний час есеї львівського письменника Романа Горака «Таємниці Ірини Вільде», «Кинути каменем» та «Ота одвічна загадка любові», які відкривають для читача невідомий світ видатної української письменниці Ірини Вільде, котрій судилося жити в складних історичних умовах та який знайшов своє відображення на сторінках її творів. Свого часу два перші есеї друкувались на сторінках журналу «Дзвін», а есей «Ота одвічна загадка любові» разом з листами Ірини Вільде до її товаришки юності Ольги Годованської, що склали документальну основу твору, на сторінках журналу Івано-Франківської спілки письменників України «Перевал».

 

Марія Матіос

Марія Матіос — письменниця та політична діячка. Лауреатка літературних премій: Національна премія України імені Тараса Шевченка (2005) за роман «Солодка Даруся», «Коронація слова» (2007) за роман «Майже ніколи не навпаки» та «Книги року BBC» (2008)  за роман «Москалиця. Мама Маріца».  Дебютувала в 1992 році у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол». Авторка 7 поетичних збірок: «З трави і листя» (1982), «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «Десять дек морозної води» (1995), «На Миколая» (1996), «Жіночий аркан» (2001), «Жіночий аркан у саду нетерпіння» (2007) та 18 прозових творів: «Нація» (2001), «Життя коротке» (2001), «Бульварний роман» (2003), «Фуршет» від Марії Матіос» (2003),«Солодка Даруся» (2004), «Щоденник страченої» (2005)…, «Черевички Божої матері» (2013), «Приватний щоденник. Майдан. Війна…» (2015), «Букова земля» (2019).

 

Матіос М. Солодка Даруся  / Марія Матіос ; укр. та рос. м-ми ; перекл. на рос. м. Є. Марінічевої, С. Соложенкіної. — Львів : ПА «Піраміда», 2010. — 424 с.

Роман «Солодка Даруся» був написаний в період з лютого 2002 року по травень 2003 та вийшов друком у 2004 році. «Солодка Даруся» здобула чимало титулів суспільного видання: «Книга року — 2004», «Книга, яку найбільше читають» (2007), удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005).

«Жодна людина не обирає свого часу і місця народження. Але на кожну людину — незалежно від часу, епохи, ідеології і влади — завжди чатує Колісниця Несправедливості. І кермують цієї Колісницею завжди люди. Хто з переконань, хто з примусу, хто від браку совісті й Бога в душі. А хто просто так — не задумуючись над наслідками своїх діянь, бо в тих, хто так чинить, — викорчуване коріння Моралі й Відповідальності за сподіяне.

Тому «життєпис» моєї Дарусі — це розповідь про світову війну історії з однією окремою людиною, яка не може запобігти цій війні через своє виховання. Бо вона, Даруся, — не навчена брехати. Так її виховали патріархальні батьки, чисті душі яких байдуже переїхало Колесо історії — і покотило собі далі, шукаючи інші жертви…».

 

Тамара Горіха Зерня

Тамара Горіха Зерня (Тамара Анатоліївна Дуда) — письменниця, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року. Народилася в Києві 5 січня 1976 року. 1992 року закінчила Український гуманітарний ліцей. 1993 року вступила до Інституту журналістики Київського університету, захистила диплом 1998 року. З 2003 до 2005 навчалася в Київському міжнародному університеті. «Доця» — дебютний роман письменниці, виданий 2019 року видавництвом «Білка». У 2021 році вийшов другий роман Тамари Горіха Зерня «Принцип втручання».

 

Горіха Зерня. Доця : роман. — Київ : Вид-во «Білка», 2019. — 285 с.

Роман «Доця» (2019) був відзначений як «Книга року BBC». Ця книга про любов. У ній немає жодного слова на «лю...», але вона про любов. Про магію, не лубочну, розтиражовану з екранів телевізора, а справжню, від роду і кореня, коли пірнаєш з головою у Прадавній Океан і виринаєш звідти з рибиною в зубах. І ще про відвагу. Про безумовну відвагу знайти своє, впізнати його, впертися руками і ногами і нікому не віддати. Свій дім, свою батьківщину, своє серце, своє право ходити з високо піднятою голово.

Події роману розгортаються навесні—влітку чотирнадцятого року у Донецьку. Донбас — це точка обнуління, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Та де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло, і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії  —  і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна — це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.

 

 

 

Катерина Калитко

Катерина Олександрівна Калитко — поетеса, перекладачка, авторка поетичних збірок: «Посібник зі створення світу» (1999), «Сьогоднішнє завтрашнє» (2001), «Портретування асфальту» (2004), «Діалоги з Одіссєем» (2005), «Сезон штормів» (2013), «Катівня. Виноградник. Дім» (2014), «Бунар» (2018), «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого» (2019), «Орден мовчальниць» (2021), «Люди з дієсловами» (2022) і прозових творів: «М.істерія» та «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки».  Відзнаки: лауреатка літературного конкурсу «Гранослов» (1999), премія «Книга року ВВС» (2017) за книжку «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки», спеціальна відзнака журі Премією міста літератури ЮНЕСКО за поетичну збірку «Бунар» (2019). У 2023 році отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка за збірку поезії «Орден мовчальниць».

 

Калитко К. Орден мовчальниць : поезії / Катерина Калитко. — Чернівці : Видавець Померанцев Святослав, 2021. — 144 с.

Портрет української жінки частіше визначає те, про що вона мовчить, ніж те, про що говорить. Та без досвіду цього мовчання не було би голосу, що звучить у цій збірці. Голосу, що обстоює право щиро мовити про гостре горе, поколіннєві травми, стереотипи та архетипи, корені в пекучому ґрунті, відвагу любові й розчарування порожнечею поза масками. Не ззираючись на закиди в надмірній відвертості чи колючості, в надриві й темноті. Бо тільки так і залишаються собою — але й втілюють досвід сотень досі безмовних сестер.

Світло, якого ніколи не наздоженеш,

кружиться, усміхається сонно, наче крізь товщу морської води.

Патрає вітер довгошийого птаха веселки

обіч дороги, пір’я летить в лице.

Море сюди покличу, воно до ранку стоятиме під порогом з усіма кольорами,

але найперший — теплий, карий.

Хоч би вранці

подивитися, як прокидатиметься

світло примружене. на стежині до моря

череди насінини рогаті обсядуть поділ,

колюче стадо. Хвиля вкусить за ногу.

Озираєшся, думаєш — він позаду,

або попереду, не наздогнати ніколи.

Але раптом — просто поруч, нізвідки, мовчки

завмираєте, кришталеві сполучні колби,

крізь які примружене світло тонко тече.

 

***

Калитко К. Катівня. Виноградник. Дім : поезії / Катерина Калитко. — Львів : Вид-во Старого Лева, 2014. — 144 с.

Ця книжка — як вино зі зболеної лози, пророслої на суворому ґрунті — про те, як тривожно дихається у спустошеному й виснаженому домі, про те, як тяжко він віднаходиться й гостро відчувається. Ці вірші — як те саме терпке вино — із землі, крові й повітря. Вони — про потребу жити й дихати, боятися й радіти, втрачати і створювати, про вміння цінувати біль за те найживіше, що він приносить із собою. Про те, що всі ми хочемо й повинні відшукати Дім, а в ньому — себе та своє терпке життя.

 

Калитко К. Земля Загублених, або Маленькі страшні казки : оповідання / Катерина Калитко. — Львів : Вид-во Старого Лева, 2017. — 224 с.

Збірка оповідань Катерини Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» вийшла у Видавництві Старого Лева у серії короткої прози й есеїстики. За цю книжку письменниця отримала премію «Книга року ВВС—2017».

Земля Загублених щодня дрейфує морями альтернативної географії строго паралельно із нашою щоденною, звичною географією. Земля Загублених виникла для того, щоб надто інші люди, витіснені з «нормального» світу, мали куди піти. Виросла з потреби в укритті та оперті. Вона перероджується і розростається щоразу, коли черговий інакший переживає свою відкинутість, і тому постійно оточена водою, як ембріон. Тому й усі неймовірно різні люди цього малого світу — так чи інакше родичі, так чи інакше повторюють долі одне одного. Ця книжка в ритмі дихання — про них. Кожна історія — як міст через воду, щоб пройти і навчитися дихати в унісон з іншими.

 

Калитко К. Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого : поезії / Катерина Калитко ; іл. Юрія Іздрика. — Чернівці : Meridian Czernowitz, 2019. — 96 с.

Книжка Катерини Калитко «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого» отримала премію «ЛітАкцент Року» (2019) у номінації «Поезія». Ця збірка дуже суцільна: всуціль верліброва історія, розказана на одному довгому подиху. Про кордони свого, які неодмінно впізнаєш і будеш готовий захищати — а вони захистять тебе самим цим упізнаванням. Про уміння жити з власними шрамами, про сирітство серед рідних, про металевий запах зброї вночі. Про повітря, в якому розчинений час. Про смак мови, яка опікає язика й піднебіння, коли різко ковтаєш її, справжню.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом