Мелодія серця: письменниці-лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Національна премія України імені Тараса Шевченка — найпрестижніша нагорода за творчі досягнення в царині літератури, мистецтва, публіцистики та журналістики. Заснована в 1961 році, а 9 березня 1962 року першими Диплом і Почесний знак лауреата за найвидатніші твори, які є вершинним духовним надбанням українського народу, отримали поет Павло Тичина, прозаїк Олесь Гончар та композитор Платон Майборода.

За роки існування премії багато хто з відомих письменників, художників, діячів театрального мистецтва та кінематографії були відзначені за вагомий внесок в розвиток культури та мистецтва. 1965 року першою з письменниць лауреаткою Шевченківської премії стала Ірина Вільде за роман «Сестри Річинські». І лише через 40 років цю високу нагороду здобула Марія Матіос за роман «Солодка Даруся». 2022 року — Тамара Горіха Зерня, авторка роману «Доця». 2023 рік став тріумфальним для поетеси Катерини Калитко та її збірки поезії «Орден мовчальниць».

 

Шевченківські лауреати, 1962—2012 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. — 3-тє вид., змін. і допов. — Київ : Криниця, 2012. — 864 с.

У статтях довідника подано короткі біографічні відомості, висвітлено основні віхи творчої діяльності лауреатів. До багатьох статей додається бібліографія про творчість митців. Видання проілюстровано фотопортретами Шевченківських лауреатів та вміщено ряд документів щодо діяльності Комітету з Національної премії України імені ТарасаШевченка.

 

Ірина Вільде

Ірина Вільде (Полотнюк Дарина Дмитрівна) — письменниця, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (1965). Народилася 5 травня 1907 року на Буковині в сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона. Батько був її першим вчителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Перша повість Ірини Вільде «Метелики на шпильках» і збірка новел «Химерне серце» вийшли 1935 року і здобули премію Товариства українських літераторів і журналістів імені Івана Франка. Наступного 1936 року з’явилася повість «Б’є восьма», а 1938 — роман «Повнолітні діти». Вершиною творчості Ірини Вільде став яскравий взірець реалістично-психологічної прози в український літературі — роман «Сестри Річинські» (1958—1964), за який письменницю удостоєно Шевченківської премії.

 

Вільде І. Сестри Річинські. — Львів : Апріорі, 2011. — 1264 с.

«Сестри Річинські» — відомий роман Ірини Вільде. Це величезний спадок, інтелектуально-емоційного багатства натури Ірини Вільде, багатовимірний портрет її душі, бурхливе і глибоке море внутрішнього світу її покоління. Це дзеркало, в якому можна роздивитися свої вади, переглянути історію свого життя і свого краю, щоб краще зрозуміти себе самого, побачити «камо грядеш?».

У центрі твору — розповідь про родину католицького священика. Після несподіваної смерті батька, що призвела до матеріальної кризи, кожна із п’яти дочок намагається влаштувати свою долю, керуючись особистими уявленнями про моральність і щастя. Опис традицій і звичаїв Західної України 30-х років XX століття, тонкий психологізм, особливість мови персонажів, драматизм і комічність зображення доль роблять твір цікавим та захопливим для широких читацьких кіл.

«Чоловік тільки в дозрілих літах приходить поволі до переконання, що й те велике захоплення, від якого колись віддих забивало, і той, до кого воно відносилося, власне, були чимось більш намріяним, ніж дійсним.

Як злісно з боку природи, що посилає вона здоровий розум людині лише тоді, коли вже бракує нагоди робити вжиток з нього».

***

Горак Р. Кинути каменем : есеї про Ірину Вільде / Роман Горак. — Львів :  Апріорі, 2016. — 540 с., іл.

До цього видання включено написані у різний час есеї львівського письменника Романа Горака «Таємниці Ірини Вільде», «Кинути каменем» та «Ота одвічна загадка любові», які відкривають для читача невідомий світ видатної української письменниці Ірини Вільде, котрій судилося жити в складних історичних умовах та який знайшов своє відображення на сторінках її творів. Свого часу два перші есеї друкувались на сторінках журналу «Дзвін», а есей «Ота одвічна загадка любові» разом з листами Ірини Вільде до її товаришки юності Ольги Годованської, що склали документальну основу твору, на сторінках журналу Івано-Франківської спілки письменників України «Перевал».

 

Марія Матіос

Марія Матіос — письменниця та політична діячка. Лауреатка літературних премій: Національна премія України імені Тараса Шевченка (2005) за роман «Солодка Даруся», «Коронація слова» (2007) за роман «Майже ніколи не навпаки» та «Книги року BBC» (2008)  за роман «Москалиця. Мама Маріца».  Дебютувала в 1992 році у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол». Авторка 7 поетичних збірок: «З трави і листя» (1982), «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «Десять дек морозної води» (1995), «На Миколая» (1996), «Жіночий аркан» (2001), «Жіночий аркан у саду нетерпіння» (2007) та 18 прозових творів: «Нація» (2001), «Життя коротке» (2001), «Бульварний роман» (2003), «Фуршет» від Марії Матіос» (2003),«Солодка Даруся» (2004), «Щоденник страченої» (2005)…, «Черевички Божої матері» (2013), «Приватний щоденник. Майдан. Війна…» (2015), «Букова земля» (2019).

 

Матіос М. Солодка Даруся  / Марія Матіос ; укр. та рос. м-ми ; перекл. на рос. м. Є. Марінічевої, С. Соложенкіної. — Львів : ПА «Піраміда», 2010. — 424 с.

Роман «Солодка Даруся» був написаний в період з лютого 2002 року по травень 2003 та вийшов друком у 2004 році. «Солодка Даруся» здобула чимало титулів суспільного видання: «Книга року — 2004», «Книга, яку найбільше читають» (2007), удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005).

«Жодна людина не обирає свого часу і місця народження. Але на кожну людину — незалежно від часу, епохи, ідеології і влади — завжди чатує Колісниця Несправедливості. І кермують цієї Колісницею завжди люди. Хто з переконань, хто з примусу, хто від браку совісті й Бога в душі. А хто просто так — не задумуючись над наслідками своїх діянь, бо в тих, хто так чинить, — викорчуване коріння Моралі й Відповідальності за сподіяне.

Тому «життєпис» моєї Дарусі — це розповідь про світову війну історії з однією окремою людиною, яка не може запобігти цій війні через своє виховання. Бо вона, Даруся, — не навчена брехати. Так її виховали патріархальні батьки, чисті душі яких байдуже переїхало Колесо історії — і покотило собі далі, шукаючи інші жертви…».

 

Тамара Горіха Зерня

Тамара Горіха Зерня (Тамара Анатоліївна Дуда) — письменниця, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року. Народилася в Києві 5 січня 1976 року. 1992 року закінчила Український гуманітарний ліцей. 1993 року вступила до Інституту журналістики Київського університету, захистила диплом 1998 року. З 2003 до 2005 навчалася в Київському міжнародному університеті. «Доця» — дебютний роман письменниці, виданий 2019 року видавництвом «Білка». У 2021 році вийшов другий роман Тамари Горіха Зерня «Принцип втручання».

 

Горіха Зерня. Доця : роман. — Київ : Вид-во «Білка», 2019. — 285 с.

Роман «Доця» (2019) був відзначений як «Книга року BBC». Ця книга про любов. У ній немає жодного слова на «лю...», але вона про любов. Про магію, не лубочну, розтиражовану з екранів телевізора, а справжню, від роду і кореня, коли пірнаєш з головою у Прадавній Океан і виринаєш звідти з рибиною в зубах. І ще про відвагу. Про безумовну відвагу знайти своє, впізнати його, впертися руками і ногами і нікому не віддати. Свій дім, свою батьківщину, своє серце, своє право ходити з високо піднятою голово.

Події роману розгортаються навесні—влітку чотирнадцятого року у Донецьку. Донбас — це точка обнуління, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Та де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло, і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії  —  і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна — це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.

 

 

 

Катерина Калитко

Катерина Олександрівна Калитко — поетеса, перекладачка, авторка поетичних збірок: «Посібник зі створення світу» (1999), «Сьогоднішнє завтрашнє» (2001), «Портретування асфальту» (2004), «Діалоги з Одіссєем» (2005), «Сезон штормів» (2013), «Катівня. Виноградник. Дім» (2014), «Бунар» (2018), «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого» (2019), «Орден мовчальниць» (2021), «Люди з дієсловами» (2022) і прозових творів: «М.істерія» та «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки».  Відзнаки: лауреатка літературного конкурсу «Гранослов» (1999), премія «Книга року ВВС» (2017) за книжку «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки», спеціальна відзнака журі Премією міста літератури ЮНЕСКО за поетичну збірку «Бунар» (2019). У 2023 році отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка за збірку поезії «Орден мовчальниць».

 

Калитко К. Орден мовчальниць : поезії / Катерина Калитко. — Чернівці : Видавець Померанцев Святослав, 2021. — 144 с.

Портрет української жінки частіше визначає те, про що вона мовчить, ніж те, про що говорить. Та без досвіду цього мовчання не було би голосу, що звучить у цій збірці. Голосу, що обстоює право щиро мовити про гостре горе, поколіннєві травми, стереотипи та архетипи, корені в пекучому ґрунті, відвагу любові й розчарування порожнечею поза масками. Не ззираючись на закиди в надмірній відвертості чи колючості, в надриві й темноті. Бо тільки так і залишаються собою — але й втілюють досвід сотень досі безмовних сестер.

Світло, якого ніколи не наздоженеш,

кружиться, усміхається сонно, наче крізь товщу морської води.

Патрає вітер довгошийого птаха веселки

обіч дороги, пір’я летить в лице.

Море сюди покличу, воно до ранку стоятиме під порогом з усіма кольорами,

але найперший — теплий, карий.

Хоч би вранці

подивитися, як прокидатиметься

світло примружене. на стежині до моря

череди насінини рогаті обсядуть поділ,

колюче стадо. Хвиля вкусить за ногу.

Озираєшся, думаєш — він позаду,

або попереду, не наздогнати ніколи.

Але раптом — просто поруч, нізвідки, мовчки

завмираєте, кришталеві сполучні колби,

крізь які примружене світло тонко тече.

 

***

Калитко К. Катівня. Виноградник. Дім : поезії / Катерина Калитко. — Львів : Вид-во Старого Лева, 2014. — 144 с.

Ця книжка — як вино зі зболеної лози, пророслої на суворому ґрунті — про те, як тривожно дихається у спустошеному й виснаженому домі, про те, як тяжко він віднаходиться й гостро відчувається. Ці вірші — як те саме терпке вино — із землі, крові й повітря. Вони — про потребу жити й дихати, боятися й радіти, втрачати і створювати, про вміння цінувати біль за те найживіше, що він приносить із собою. Про те, що всі ми хочемо й повинні відшукати Дім, а в ньому — себе та своє терпке життя.

 

Калитко К. Земля Загублених, або Маленькі страшні казки : оповідання / Катерина Калитко. — Львів : Вид-во Старого Лева, 2017. — 224 с.

Збірка оповідань Катерини Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» вийшла у Видавництві Старого Лева у серії короткої прози й есеїстики. За цю книжку письменниця отримала премію «Книга року ВВС—2017».

Земля Загублених щодня дрейфує морями альтернативної географії строго паралельно із нашою щоденною, звичною географією. Земля Загублених виникла для того, щоб надто інші люди, витіснені з «нормального» світу, мали куди піти. Виросла з потреби в укритті та оперті. Вона перероджується і розростається щоразу, коли черговий інакший переживає свою відкинутість, і тому постійно оточена водою, як ембріон. Тому й усі неймовірно різні люди цього малого світу — так чи інакше родичі, так чи інакше повторюють долі одне одного. Ця книжка в ритмі дихання — про них. Кожна історія — як міст через воду, щоб пройти і навчитися дихати в унісон з іншими.

 

Калитко К. Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого : поезії / Катерина Калитко ; іл. Юрія Іздрика. — Чернівці : Meridian Czernowitz, 2019. — 96 с.

Книжка Катерини Калитко «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого» отримала премію «ЛітАкцент Року» (2019) у номінації «Поезія». Ця збірка дуже суцільна: всуціль верліброва історія, розказана на одному довгому подиху. Про кордони свого, які неодмінно впізнаєш і будеш готовий захищати — а вони захистять тебе самим цим упізнаванням. Про уміння жити з власними шрамами, про сирітство серед рідних, про металевий запах зброї вночі. Про повітря, в якому розчинений час. Про смак мови, яка опікає язика й піднебіння, коли різко ковтаєш її, справжню.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом