«Щира патріотка України»: до 135–річчя від дня народження Н. Д. Полонської-Василенко

«…почавши писати, говорити й мислити в контексті загальноросійської історії, Н. Полонська-Василенко врешті-решт стала другою після О. Єфименко, але першою за значенням ученою-жінкою в українській історіографії»

Василь Ульяновський, український історик

Наталія Дмитрівна Меньшова (дівоче призвище Н. Полонської-Василенко) народилася 13 лютого 1884 р. в Харкові в родині військовослужбовця. 1889 р. сім’я Меньшових переїхала до Києва. Її батько, Дмитро Меньшов, походив з українського роду зі Слобідської України, був родичем відомого дослідника Слобожанщини та Південної України письменника Г. П. Данилевського. Військову службу (дослужився до звання генерал-лейтенанта) він поєднував з дослідженнями військової історії, захоплювався історією Києва, був активним діячем Київського відділу Імператорського Російського воєнно-історичного товариства, мав друковані праці. Захоплення батька вплинуло на формування професійної орієнтації юної Наталії.

У 1900 р. Наталія закінчила один із провідних навчальних закладів імперії – Фундуклеївську Маріїнську жіночу гімназію.

Ще під час навчання в гімназії дівчина, не без підтримки батька, захопилася археологією та історією рідного краю, головним чином Південної України. Батька нерідко відвідували відомі вчені І. М. Каманін, В. С. Іконніков, В. Ю. Данилевич, В. З. Завитневич, М. В. Довнар-Запольський та ін. Безумовно, що ці плідні взаємини з відомими діячами української культури та науки благотворно позначилися на наукових інтересах та уподобаннях молодої дослідниці

1906 р. вона вийшла заміж за прапорщика С. Полонського. Але шлюб виявився невдалим, перетворившись на кількарічну подружню драму, й закінчився в січні 1914 р. розлученням. У цей драматичний період свого життя Н. Полонська навчалася на історико-філологічному відділенні приватних Вищих жіночих курсів (ВЖК) А. Жекуліної. У 1907–1911 рр. вона продовжила навчання на історико-філологічному відділенні ВЖК при Київському університеті.

Ще 1909 р. під керівництвом відомого історика М. Довнар-Запольського Н. Полонська почала наукову діяльність. 1910 р. були опубліковані її перші науково-популярні статті, присвячені історії Київської Русі («Источники, происхождение и состав «Русской правды», «Сельское и городское население Древней Руси» та «Степняки»). Результатом активної археологічної діяльності молодої вченої став вихід у світ найбільшої наукової праці довоєнного періоду – «Историко-культурного атласа по русской истории» (1913–1914) у 3-х випусках, складеного за редакцією професора М. В. Довнар-Запольського. На 120 таблицях вміщено понад 1000 знімків пам’яток старовини починаючи з палеоліту і до середини XIX ст.: зразки писемності, мистецтва, архітектури, одягу, прикрас, зброї, церковного вбрання, побутових речей. Частина матеріалів безпосередньо стосувалася історії України.

Другим напрямом наукових розвідок молодої дослідниці у міжреволюційний період була історія Московської держави, зокрема дослідження різних типів археологічних будівель Московщини.

Інтенсивна наукова діяльність не перешкоджала Н. Д. Полонській-Василенко активно займатися педагогічною роботою. Так, з 1910 по 1918 р. вона викладала історію як асистент кафедри Російської історії та кафедри методики на Вищих жіночих курсах; з 1912 по 1913 р. – викладала історію в жіночій гімназії Трифонової; з 1914 по 1915 р. – географію в чоловічій гімназії Науменка в Києві.

Вона стала дійсним членом: 1911 р. – Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва, 1912 р. – Історичного товариства ім. Нестора Літописця, а 1916 р. – Таврійської вченої архівної комісії.

Важливою віхою в педагогічній діяльності Н. Д. Полонської стала робота в Київському університеті. Успішно склавши 20 грудня 1914 р. та 10 квітня 1915 р. магістерські іспити, молода жінка згодом була допущена до викладання історії й досить швидко просунулася в педагогічній кар'єрі. Наступного року вона вже викладала основний курс археології, – їй присвоєно звання приват-доцента. В стінах університету вона під керівництвом професора М. В. Довнар-Запольського приступила до написання магістерської (кандидатської) дисертації з історії діяльності Г. О. Потьомкіна в Малоросії. Матеріалом для підготовки праці послужили документи, що їх дослідниця виявила в архівах Києва, Катеринослава, Одеси, Москви, Сімферополя, Феодосії та ін.

Революційний 1917 р. застав її в Москві, де вона як вчений-історик працювала разом з відомим археологом В. О. Городцовим. Повернувшись до Києва, Наталія Дмитрівна фактично залишилась безробітною. «Робити у Києві не було що. Університет та Вищі жіночі курси не функціонували. По всіх школах йшли мітинги», – з болем згадувала вона пізніше. Однак, незважаючи на це, дослідниця стає одним з ініціаторів заснування Київського археологічного інституту.

Епопея із заснуванням цього вищого навчального закладу розтяглася на цілий рік, і лише завдяки втручанню міністра освіти гетьманського уряду М. П. Василенка, що дотримувався курсу співіснування двох споріднених культур – української та російської, інститут відкрито 1918 р. Це був вищий навчальний заклад, який готував високопрофесійних археологів, бібліотекарів, архівістів та мистецтвознавців. Крім викладацької роботи, Наталія Дмитрівна завідувала канцелярією та секретарювала на загальних зборах інституту. 1918–1920 рр. вона завідувала також археологічним музеєм університету.

З чоловіком О. М. Моргуном, 1950

Активна творча праця раптово перервалась 1920 р. Цей рік позначено реорганізацією вищої школи, одним з головних завдань якої стала підготовка кадрів технічної інтелігенції. Наступали важкі часи: скорочувалися гуманітарні цикли. Фактично, це був перший відчутний удар більшовицької влади по старих кадрах інтелігенції. Наталія Дмитрівна була вимушена залишити викладання в університеті. Спочатку вона прагнула влаштуватися на роботу до науково-дослідної кафедри історії України, що ставила собі за мету «досліджувати і видавати архіви, а також навчати аспірантів». Склад кафедри був досить представницький. Її очолював академік М. П. Василенко, співробітниками стали відомі вчені В. О. Пархоменко, Ф. В. Клименко, В. О. Романовський. Незважаючи на велике бажання Н. Д. Полонської працювати на кафедрі, їй було відмовлено. Річ у тім, що у М. П. Василенка виникли великі сумніви щодо її професійних здібностей стосовно історії України. До того ж, на його думку, наукова тематика дослідниці не збігалася з профілем кафедри. Проте ця обставина не завадила особистому зближенню М. П. Василенка і Н. Д. Полонської, і 28 квітня 1923 р. вони одружилися.

Академік М. П. Василенко 

Академік М. П. Василенко (1866–1935) відомий як фахівець з українського права, який видрукував майже 500 різних за жанром наукових і публіцистичних праць. Однак, незважаючи на наукові досягнення, його причетність до кадетської партії та міністерський портфель в уряді гетьмана П. Скоропадського спричинилися до постійних нападів з боку радянської влади не лише на самого академіка, а й на його дружину.

Історія їхнього кохання була надзвичайно ніжною і водночас драматичною. Вже у вересні 1923 р. М. Василенка заарештували й звинуватили в керівництві таємною «контрреволюційною» організацією «Київський обласний «Центр дій». Попри величезні зусилля Н. Д. Полонської-Василенко домогтися звільнення чоловіка чи пом’якшення покарання, в квітні 1924 р. відбувся суд, який виніс вирок – 10 років ув’язнення. Сама Наталія Дмитрівна була звільнена з усіх посад. Проте вона не здавалась, оббивала пороги багатьох владних структур і врешті-решт добилася амністії для чоловіка. Однак поневіряння на цьому не закінчилися: чоловік перебував у тяжкому стані; подружжя змушене було жити в одній кімнаті власної чотирикімнатної квартири (решту кімнат займали особи, насильницьки підселені більшовицькою владою); дружина «ворога народу» деякий час не могла знайти роботу. Лише за сприяння А. Кримського їй удалося влаштуватися спочатку тимчасовим співробітником ВУАН.

Згодом Н. Д. Полонська-Василенко отримала посаду штатного наукового співробітника зі спеціальним науковим дорученням. Як один з восьми співробітників цього розряду вона працювала у архівах Харкова, Одеси, Сімферополя, Катеринослава, збираючи матеріал для своєї головної праці – «Розподіл запорізької спадщини». Крім того, вона підготувала покажчик карт Запоріжжя XVIII ст. 1929 р. Н. Д. Полонську-Василенко обрано на посаду редактора відділу Південної України в Комісії біографічного словника при ВУАН, яким керував М. М. Могилянський. До її обов’язків входив збір даних про видатних діячів України, а також складання бібліографічних відомостей. Цього самого року Н. Д. Полонську-Василенко на пропозицію академіка Д. І. Багалія переведено до Комісії для вивчення соціально-економічної історії України XVIII–XIX ст. у зв’язку з історією революційної боротьби. Комісія згрупувала навколо себе відомих українських вчених, таких як B. О. Барвінський, М.В. Горбань, В. О. Романовський, О. П. Оглоблин та інших, які досліджували актуальні для тогочасної української історіографії проблеми. Як пригадувала Н. Д. Полонська-Василенко, «керівником київської секції був О. П. Оглоблин, вченим секретарем – я». Фактично в той час започаткувалися її тісні творчі контакти з відомим українським істориком Олександром Оглоблиним, що тривали до кінця життя дослідниці.

У п’ятирічному плані наукової роботи Н. Д. Полонської-Василенко на 1928–1933 рр. було заплановано видання монографічних праць: «Полуднева Україна р. 1787» (4 арк.), «Перші кроки єврейської колонізації Південної України» (2 арк.), «Побут запорізької старшини» (4 арк.), «Розподіл запорізької спадщини» (13 арк.), «Історіографія Південної України та Запоріжжя» (10 арк.), багато рецензій тощо. Проте більшості з запланованого не судилося втілитися в життя. Крім того, фундаментальні праці Н. Д. Полонської-Василенко – «Заселення Південної України в XVIII ст.», підготовлену на широкому грунті архівних джерел, та «Робітництво Київської Межигірської мануфактури», написану на архівах Київської Межигірської фабрики та Ленінграда, – не дійшли до читачів.

Гасло «до основания, а затем» діяло й у історичній науці, збільшуючи й так занадто довгий сумний мартиролог. Наприкінці 20-х років почалася реорганізація Всеукраїнської Академії наук, що викликало нову хвилю репресій: тривали показові судові процеси, облудне цькування вчених, набирала розмаху нова кампанія «чисток», нищення наукових шкіл, закриття наукових напрямів. З науки назавжди було вирвано визначних вчених, плідну працю інших перервано.

Наталія Дмитрівна особливо болісно переживала репресії проти вчених, з якими вона підтримувала тісні творчі стосунки.

Вона також пройшла одну з багатьох «чисток». Її праці кваліфікувалися як націоналістично-буржуазні, що йдуть від нацдемівства до націонал-фашизму з широким блокуванням російського великодержавництва й місцевого націоналізму.

Що саме налякало партійних чиновників від науки в роботах Н. Д. Полонської-Василенко? Як зазначалося, основною тематикою праць Наталії Дмитрівни за радянських часів була історія Запоріжжя XVIII ст. та Киево-Межигірської фабрики XIX ст. Розробляючи історію Південної України, вона, на основі широкого залучення невідомого та маловідомого фактажу, дійшла висновку, що головною причиною ліквідації Запорозької Січі стали суперечності між козацькою старшиною й царською адміністрацією з питань земельної власності. Разом з тим в запорозькій вольниці російський царизм вбачав оплот антифеодальної боротьби на півдні. Крім того, базуючись на архівних джерелах, наводилися нові деталі відносно боротьби російського уряду з самоврядуванням Запоріжжя. Рефреном проходила думка стосовно того, що Південна Україна з давніх часів була органічною частиною України й залишалася такою у XVIII ст. Всупереч намаганням російського уряду заселити її представниками інших національностей, тут весь час переважало українське населення, і ця територія не переставала бути Україною, незважаючи на офіційну назву «Новоросія».

1934 р. приніс нові поневіряння Н. Д. Полонської-Василенко. Її звільнено. Настали скрутні часи і нові пошуки роботи.

3 жовтня 1935 р. в її житті сталося велике горе – після тяжкої й тривалої хвороби помер чоловік.

Лише після кількох років безробіття, хвороби, самотності в травні 1937 р. вона повернулася до наукової діяльності, спочатку як старший бібліограф Інституту економіки АН УРСР, згодом як старший науковий співробітник відділу феодалізму Інституту історії АН УРСР. Саме тоді Наталія Дмитрівна втретє вийшла заміж, цього разу ставши дружиною відомого економіста та історика кооперативного руху О. Моргуна.

У жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві, оминувши ступінь кандидата, на підставі рукописних і друкованих праць, вона захистила докторську дисертацію на тему: “Очерки по истории заселення Южной Украины в середине XVIII в. (1734–1775 гг.)”. Одночасно Н. Полонська-Василенко відновила й свою викладацьку діяльність. Упродовж жовтня 1940 – січня 1941 рр. вона читала спецкурс з історії України на історичному факультеті Київського держуніверситету, де була обрана професором. Воднораз учена обіймала посаду старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР.

З огляду на репресивний характер радянського тоталітарного режиму, особливо наприкінці 1930-х років, факт присудження ступеня доктора наук і присвоєння звання професора дворянці за походженням, дочці царського генерала, дружині міністра уряду П. Скоропадського й опального академіка виглядає певною мірою парадоксальним. Однак дивна, на перший погляд, реабілітація пояснюється, по-перше, тимчасовим затишшям репресій в академічному середовищі і, по-друге, намаганням залучити до науково-педагогічної діяльності вцілілі кваліфіковані кадри.

На початку німецько-радянської війни Н. Полонська-Василенко не потрапила до числа тих, хто евакуювався, й залишилася в Києві.

20 жовтня 1941 р. її призначили директором Інституту археології відновленої УАН. За складних умов Наталія Дмитрівна намагалася вирішити кадрові питання, організувати інвентаризацію пам’яток старовини, упорядкувати картотеку тощо. Однак уже 1 січня 1942 р. змушена була подати заяву про звільнення через звинувачення її в русофільстві групою співробітників. Восени – взимку 1941 р. Н. Полонська-Василенко читала курс археології, української історії, спецкурси на кафедрі історії України Київського університету. В грудні вона очолила ЦАДА, де займалася упорядкуванням архівних документів. Після приєднання (в травні 1942 р.) ЦАДА до Головного історичного архіву ім. В. Б. Антоновича на правах відділу давніх актів Н. Полонська-Василенко очолила цей відділ, де й працювала до вересня 1943 р. За часів нацистської окупації вона також входила до Комісії з перейменування вулиць Києва, Комітету з охорони пам’яток культури і старовини, була науковим консультантом Музею-архіву переходової доби історії Києва, Комісії з української емблематики тощо. Незважаючи на колосальну завантаженість, Н. Полонська-Василенко продовжувала науково-дослідницьку роботу.

У цей час Н. Д. Полонська-Василенко готувала шкільний підручник з історії України, писала монографію «Україна в XVIII ст. (1725–1797 рр)». Доупорядкувала збірку Магдебурзьких грамот українським містам, яку готували до видання в 30-х роках акад. М. П. Василенко та археограф В. О. Романовський. В процесі роботи Наталія Дмитрівна постійно контактувала з відомими українськими істориками та правниками в еміграції і, насамперед, з Д. І. Дорошенком, А. І. Яковлівим, Б. Д. Крупницьким.

19 вересня 1943 р. Наталія Дмитрівна разом із чоловіком і групою науковців виїхала до Львова, залишивши в Києві велику бібліотеку та підготовлені матеріали, яких, за її свідченням, «вистачило б на десятки монографій». На початку 1944 р., коли радянські війська все далі просувалися на Захід, Н. Полонська-Василенко отримала й зразу ж прийняла запрошення викладати українську історію в Українському Вільному Університеті (УВУ) в Празі. За цих обставин у 60-річному віці вона назавжди залишила батьківщину, й у березні 1944 р. з групою інших учених прибула до Праги. Проте перебування в Празі також було короткочасним. Незадовго до приходу Червоної армії вона разом з іншими вченими та чоловіком виїхала на Захід. Капітуляція Німеччини застала їх на кордоні Чехії у Вінтерберзі. Наприкінці травня їм вдалося переїхати до Баварії й поселитися в гірському селищі Трасфельден. Характерно, що після всіх поневірянь Н. Д. Полонська-Василенко мріяла не про відпочинок, а про те, щоб у її житті знову засяяло «сонце наукової роботи». В листопаді 1945 р. вона з чоловіком переїхала до Мюнхена, де спільно з іншими українськими патріотами залучилася до активної роботи з відновлення УВУ. Читала курс історії України і деякий час була деканом філософічного факультету УВУ. Разом з тим від 1946 р. вчена працювала на кафедрі історії української церкви Української Православної богословсько-педагогічної академії в Мюнхені.

Із спогадів американського історика українського походження Омеляна Прицяка: «Крім того, тоді я займався в основному сходознавчими науками. Але мені було цікаво дістати уяву про Наталію Дмитрівну як лектора. Кілька разів, бувши проїздом у Мюнхені, я просив її дозволити мені відвідати її лекції з історії України. Вона дала згоду, і я пережив незабутні хвилини. У досить примітивнім приміщенні УВУ (на першому поверсі німецької народної школи), у переповненому студентами залі, лунав її владний голос. Вона читала із пам’яті, причому впадаючи у транс, закриваючи очі. На все життя мені запам'ятався приємний тембр її голосу. Говорила вона багатющою українською мовою, граматично коректною, але орфоепія була часто російською. Темами лекцій, які я мав нагоду почути, були: «Київ часів Ярослава», «Повстання Б. Хмельницького та колонізація Південної України». Після лекції ми звичайно говорили на наукові теми, головним чином стосовно проблем української історичної науки».

1964 р. вона стала одним із співзасновників Українського історичного товариства, яке об’єднувало науковців еміграції, та обрана заступником його голови. Заслуги Наталії Дмитрівни пошановувалися науковою еміграцією: 1947 р. її обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, 1948 р. – Української вільної Академії наук, 1953 р. – Міжнародної Академії наук у Парижі.

Щодо наукової діяльності Н. Полонської-Василенко в еміграції слід виділити характерні особливості: по-перше, це належність до державної школи в українській історіографії і, по-друге, перехід до концептуального висвітлення історії України.

На початку 1960-х років вона завершила довголітню роботу над рукописом “Історії України”, який являв собою двотомний загальний нарис національної історії, призначений для вищих шкіл. Проте цей твір побачив світ лише 1972 р. (перший том) і 1976 р. (другий том). Репринтне видання цієї праці на батьківщині вченої було здійснене вже після здобуття Україною державної незалежності – в 1992 і 1995 рр.

Висвітлюючи принципово важливий період в історії Європи – час, коли на території нинішньої України виникла Київська держава, Н. Полонська-Василенко відмовилася від існуючих стереотипів. Вона висунула й обгрунтувала власну концепцію. Докорінно переоцінивши науковий доробок своїх попередників і сучасників, спираючися на загальну державницьку концепцію, вчена твердо заманіфестувала своє наукове кредо щодо проблеми зародження Київської держави: давньоруська державність була створена самими українцями; час її виникнення – IX ст. – доба князя Аскольда; процес зародження “Української Київської держави” не мав нічого спільного з “напівфінською Новгородською державою” та її засновником Рюриком і почався значно раніше. Звичайно, не всі положення та висновки Н. Полонської-Василенко є безперечними. Але, незважаючи на дискусійність її окремих оцінок, авторська концепція зародження Київської держави повинна сприйматися в сучасній історіографії як один із важливих засобів витвору новітньої концепції історії України.

Важливу роль в українській історії Н. Полонська-Василенко відводила жінці. Вона глибоко пройнялася переконанням у месіанській ролі української жінки, а її власним девізом стало гасло: “Ще не вмерла Україна, якщо живуть і діють українки!”. 1969 р. вийшла друком книга “Видатні жінки України”, де вчена висвітлила діяльність знаменитих українських жінок, починаючи від Княжої доби.

1961 р. їй довелося пережити смерть третього чоловіка.

Наталія Дмитрівна продовжила наукову працю: редагувала «Енциклопедію українознавства» та журнал «Український історик». В останні роки життя значну частину родинного архіву вона встигла передати різним науковим організаціям. Але її особистий архів, переданий до Українського вільного університету, лише нещодавно став доступним історикам. Протягом 20 років ознайомитися з ним було практично неможливо. Зараз перелік документів, що зберігаються в архіві, оприлюднений в iнтернеті.

Останні роки життя Наталі Дмитрівни минули в “альтенгаймі” – будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дорнштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберґ).

Наталія Дмитрівна померла 8 червня 1973 р., не доживши вісім місяців до свого 90-річчя, в Дармштадті (ФРН). Поховали її поряд з чоловіком на цвинтарі будинку для літніх людей у Дорнштадті, що розташований неподалік містечка Новий Ульм.

Твори Н. Д. Полонської-Василенко із фондів бібліотеки

Полонська-Василенко Н. Історія України : в 2 т. : Т. 1 : до середини XVII століття / Наталія Полонська-Василенко ; вступ. ст. Василя Ульяновського ; худ. оформлення Євгена Муштенка ; голов. ред. Світлана Головко. – Репринтне видання. – Київ : Либідь, 1992. – 640 с.

Полонська-Василенко Н. Історія України : в 2 т. : Т. 2 : від середини XVII століття до 1923 року / Наталія Полонська-Василенко ; худ. оформлення Євгена Муштенка ; голов. ред. Світлана Головко. – Репринтне видання. – Київ : Либідь, 1992. – 608 с.

На початку 1960-х років Н. Полонська-Василенко завершила довголітню роботу над рукописом «Історії України», який являв собою двотомний загальний нарис національної історії, призначений для вищих шкіл. Проте цей твір побачив світ лише 1972 р. (перший том) і 1976 р. (другий том). Репринтне видання цієї праці в незалежній Україні було здійснене в 1992 і 1995 роках.

Про Н. Д. Полонську-Василенко

• Мормель С. Пані з історії / Світлана Мормель // Україна молода. – 2007. – 31 берез.
• Пивовар С. Наталія Полонська-Василенко – видатна вчена-історик / Сергій Пивовар // Українки в історії / за ред. Валентини Борисенко. – Київ, 2004. – С. 67-71 : іл.
• Наталія Полонська-Василенко // Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біографічні нариси / В. І. Гусєв, О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька та ін. – Київ, 2011. – С. 284-286 : іл.
• Полонська-Василенко Наталя Дмитрівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. Т. 8 : Па-Прик / голова редкол. В. А. Смолій. – Київ, 2011. – С. 356-357 : іл.
• Ульяновський В. Наталія Полонська-Василенко: штрихи до портрета / Василь Ульяновський // Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. Т. 1 : до середини XVII століття. – Київ, 1992. – С. 5-54.

Архів Українського ВільногоУніверситету (Мюнхен): Описи фондів


Матеріал підготували співробітники відділу періодичних видань

Одеський період життя і діяльності Дмитра Івановича Менделєєва: до 185-річчя від дня народження видатного вченого

«Усе вчення хімії полягає у вченні про властивості елементів — мета і завдання — перетворити один в інший — це буде далі»

Дмитро Менделєєв

Дмитро Іванович Менделєєв, видатний вчений-енциклопедист, творець періодичної системи хімічних елементів, народився 8 лютого (27 січня) 1834 року в Тобольську в сім'ї Івана Павловича Менделєєва, що у той час був директором Тобольської гімназії і училища Тобольського округу, і  Марії Дмитрівни Менделєєвой. Перші п'ять років дитинства майбутнього вченого пройшли в селі Аремзянском, де у сім'ї був скляний завод.

У 1841 році Дмитро Менделєєв вступив до Тобольської гімназії, серед вчителів якої був автор «Конька-Горбунка» - поет Петро Павлович Єршов. Улюбленими предметами у Дмитра були фізика, математика, а також історія, географія. У 1849 році Дмитро Менделєєв закінчив гімназію і разом з матір'ю переїхав до Петербурга, де в травні 1850 року вступив на фізико-математичний факультет Головного педагогічного інституту.

Менделєєв з вдячністю згадував про роки навчання в інституті. Серед професорів інституту були такі видатні вчені, як математик Михайло Остроградський, фізик Емілій Ленц, хімік Олександр Воскресенський.  Дмитро Менделєєв виділявся серед студентів надзвичайними здібностями і працьовитістю. Під керівництвом Воскресенського студент Менделєєв виконав і опублікував в 1854 році свою першу наукову роботу «Хімічний аналіз ортіта з Фінляндії».

У віці 21 року  Дмитро Менделєєв блискуче витримав випускні іспити, а його дипломна робота  о явище ізоморфізму була визнана повноцінної докторською дисертацією. У травні 1855 року вчена рада інституту присудила Дмитру Менделєєву титул «Старший учитель» і нагородила золотою медаллю. Залишитися в Петербурзі для роботи над магістерською дисертацією він не зміг. Стан здоров'я Менделєєва вимагав зміни клімату, тому він був призначений старшим вчителем гімназії в Сімферополі. Йшла Кримська війна 1853 - 1856 років. Сімферополь знаходився поблизу театру військових дій і гімназія була зачинена. Дмитро Іванович незабаром переводиться в Одесу. Саме в Одесі Менделєєв почав свою педагогічну діяльність.

4 листопада 1855 він прибуває в Одесу, а 17 листопада його призначають старшим учителем математики і фізики в гімназії при Рішельєвському ліцеї, який назвали на честь генерал-губернатора краю герцога Армана Емманюеля де Плюссі Рішельє. Історію Рішельєвського ліцею можна поділити на два періоди. Перший охоплював 1817 - 1837 роки, коли навчальний заклад був близьким до середнього типу. Другий припадає на 1837 - 1864 роки, коли за структурою, програмами, системою викладання ліцей став повністю вищим навчальним закладом.

16 грудня 1855 року Дмитра Івановича переводять на посаду старшого вчителя природничих наук. Взимку і навесні  1856 року Менделєєв продовжував працювати в гімназії при Рішельєвському ліцеї. Крім проведення уроків за програмою він планував організувати навчальний кабінет і написати посібник з вивчення природничих наук. Зберігся уривок із запису в його робочому зошиті від 24 лютого 1856 року: «Народився ... в голові план книги…, де хотів описати гази, рідини, гірські породи, мінерали, залишки органічних речовин, рослини, починаючи з нижчих , і тварин, починаючи з людини як типу… Закінчити хочу географією ...».

Одеський період зіграв важливу роль в житті Дмитра Івановича Менделєєва. Тут він остаточно визначив тему магістерської дисертації і провів перші експерименти. За час перебування в Одесі стан здоров'я Менделєєва покращився, і він зміг підготуватися до іспиту, а також продовжити роботу над дисертацією. Магістерська дисертація Дмитра Івановича Менделєєва «Питомі об'єми» являє собою велике і багатопланове дослідження, яке присвячене актуальним питанням хімії середини ХІХ століття. У травні 1856 року Дмитро Іванович залишив Одесу і повернувся до Петербурга…

Заслуги Дмитра Івановича Менделєєва були високо оцінені вченими Одеси. В 1880 році він був обраний почесним членом Новоросійського університету, а в 1904 році  почесним членом Товариства дослідників природи при Новоросійському університеті.

В Одесі на будівлі колишнього Рішельєвського ліцею встановлено барельєф Дмитра Івановича Менделєєва роботи скульптора Станіслава Голованова.

Наукові досягнення Дмитра Менделєєва

9 вересня 1856 року Дмитро Менделєєв захистив магістерську дисертацію за темою «Питомі об'єми». А 21 жовтня він захистив дисертацію «на право читання лекцій» по темі «Будова крем'яних з'єднань», після чого на початку 1857 року був прийнятий приват-доцентом на кафедру хімії Петербурзького університету.

У 1859 році Петербурзький університет надав Дмитру Івановичу, як одному з видатних викладачів, закордонне відрядження «для вдосконалення в науках». Дмитро Іванович вибрав німецьке місто Гейдельберг, де працював відомий хімік Роберт Вільгельм Бунзен. Для виконання намічених досліджень Менделєєв влаштував у своїй квартирі невелику лабораторію. У 1860 році йому вдалося зробити велике відкриття - встановити існування «температури абсолютного кипіння».

За пропозицією видавництва «Общественная польза» Менделєєв написав підручник з органічної хімії. Книга була написана за надзвичайно короткий термін. Перше видання з'явилося в 1861 році і викликало широкий резонанс. Дмитру Менделєєву була присуджена Демидівська премія Академії наук. У 1863 році вийшло друге видання підручника.

В процесі написання фундаментального підручника «Основи хімії» Дмитро Іванович зіткнувся з труднощами систематизації фактичного матеріалу. На той момент було відомо 63 елемента, атомна вага багатьох з них була визначена неточно. Менделєєв, обдумуючи структуру підручника, поступово прийшов до висновку, що властивості простих речовин і атомні маси елементів зв'язує якась закономірність. Вирішальна ідея зіставити близькі атомні маси різних хімічних елементів і їхні хімічні властивості народилася 14 лютого (1 березня) 1869 року. Так з'явилася таблиця хімічних елементів, названа його ім'ям. Відкриття Періодичного закону ознаменувало настання нової ери в науці, прискорило розвиток хімії, сприяло процесу пошуку нових хімічних елементів.

Особливим напрямком діяльності Менделєєва є його робота в Медичної раді. В діяльності цієї установи Менделєєв брав участь довгі роки, проводячи численні експертизи. Цей напрямок можна розглядати  як застосування на практиці теоретичних знань в області хімії і в першу чергу органічної.

У 1863 році Менделєєв почав великий цикл наукових робіт з розробки технології спирто-водного виробництва. На першому етапі він займався конструюванням приладів для визначення концентрації спирту - спиртоміри. Протягом 1864 він провів дослідження питомої ваги спирто-водного розчину. Ця експериментальна робота лягла в основу докторської дисертації «Про з'єднання спирту з водою», яку він захистив 31 січня 1865 року.

Серед винаходів Дмитра Менделєєва велике місце займають всілякі наукові прилади. З них найбільш цікава доля диференціального барометра - єдиного винаходу Дмитра Івановича, який він вирішив реалізувати. У 1872 році, працюючи над пружністю газів, він виготовив прилад, настільки чутливий до найменших змін атмосферного тиску, що з його допомогою можна було виміряти висоту столу, вікна, сходинок. Це наштовхнуло Дмитра Івановича на думку покласти такий барометр в основу висотоміра.

Науковий авторитет Дмитра Івановича Менделєєва був величезний. Список титулів і звань його включає понад сто найменувань: доктор Туринської Академії наук і Кембриджського університету, доктор хімії Санкт-Петербурзького університету, доктор права Единбурзького… Тим не менш, свої праці, приватні та офіційні звернення він підписував без вказівки причетності до них: «Д. Менделєєв» або «професор Менделєєв».

Рідкісні видання праць Дмитра Менделєєва

Менделеев Д. Два лондонских чтения : попытка приложения к химии одного из начал естественной философии Ньютона и периодическая законность химических элементов. - С.-Петербург : Тип. В Демакова, 1889. - 60 с.

У листопаді 1888 року Дмитро Іванович отримав з Лондона приємну пропозицією. Менделєєву надавалася можливість прочитати в Королівському Інституті лекцію в одну з п'ятниць літнього сезону майбутнього 1889 року. Тема лекції була на вибір.

Менделеев Д. И. Исследование водных растворов. Соотношение свойств с атомным весом элементов. Естественная система элементов. Периодическая законность химических элементов : избранные места / вступ. ст. Д. Л. Талмуда. - Ленинград : Ленинградское областное издательство, 1931. - 60 с.

Праці Менделєєва, присвячені відкритої ним періодичної системи елементів, безсумнівно, стоять на першому місці в його науковій спадщині.

Менделеев Д. И. Сочинения. Т. 1. Кандидатская и магистерская диссертации / ред. акад. В. Е. Тищенко. - Ленинград : ОНТИ - ХИМТЕОРЕТ, 1937. - 348 с.

«Законы минералогии, как и других естественных наук, относятся к трем категориям, определяющим предметы видимого мира: к форме, содержанию и свойствам. Законы форм подчиняются кристаллографии; законы свойств и содержания управляются законами физики и химии».

Менделеев Д. И. Литературное наследство. Т. 1 / ред. проф. Э. Х. Фрицман. - Ленинград : Изд. ЛГУ, 1938. - 132 с., ил.

Дмитро Менделєєв відноситься до плеяди таких гігантів людської думки, як Ньютон, Лавуазьє, Ломоносов ..., чиї ідеї світяться яскравим факелом протягом багатьох століть.

Менделеев Д. И. Основы химии. Т. 1. - Москва - Ленинград : Изд-во химической литературы, 1947. - 624 с.

У 1867 році Менделєєв перейшов у Петербурзький університет на посаду професора хімії й повинен був читати лекції з неорганічної хімії. Однак, на його думку, ні в Росії, ні за кордоном не було курсу загальної хімії, який можна було б рекомендувати студентам. Дмитро Іванович вирішив написати його сам. Ця праця одержала назву «Основи хімії», і виходила протягом декількох років окремими випусками.

Менделеев Д. И. Новые материалы по истории открытия периодического закона. - Москва - Ленинград : Изд-во АН СССР, 1950. - 148 с.

Опубліковані в книзі матеріали відносяться до історії відкриття Дмитром Менделєєвим періодичного закону хімічних елементів.

Менделеев Д. И. Научный архив. Т. 1. Периодический закон. Естественная система элементов. Рукописи и таблицы 1869-1871.      - Москва : Изд-во АН СССР, 1953. - 868 с.

Опубліковані матеріали дають повне уявлення про те, як розвивалася творча думка Дмитра Менделєєва.

Сторінками видань про життя та діяльність Дмитра Менделєєва

Антонович В. П. Периодический закон, система и таблица химических элементов Д. И. Менделеева / В. П. Антонович, А. О. Стоянов. - Одесса : Астропринт, 2010. - 60 с.

У навчальному посібнику систематизовано інформацію щодо життя та наукової діяльність Д.І. Менделєєва, історії відкриття періодичного закону хімічних елементів і його утвердження як одного із фундаментальних законів природознавства. Акцентовано увагу на необхідність та доцільність використання в навчальних та наукових цілях довгоперіодної форми таблиці Д.І. Менделєєва.

Дмитрий Иванович Менделеев //  Манолов К. Великие химики : в 2-х тт. Т. ІІ. - Москва, 1985. - С. 105 - 133.

Автор книги, болгарський вчений-хімік Калоян Манолов, відомий не тільки як фахівець, а й перш за все як талановитий популяризатор і історик хімічних наук. Монографія містить багато раніше невідомих матеріалів. Біографії насичені яскравими, цікавими епізодами, добре передають основні риси характерів і головні віхи творчості героїв нарисів.

Кедров Б. М. Мировая наука и Менделеев. - Москва : Наука, 1983. - 256 с.

У книзі розглянуто творчість Д. І. Менделєєва як центральної фігури сучасного вчення про речовину. Робота висвітлює питання творчого взаємозв'язку між вченими різних країн.

Летопись жизни и деятельности Д. И. Менделеева / отв. ред. А. В. Сторонкин. - Ленинград : Наука, 1984. - 531 с.

У книзі представлено підсумок останніх досліджень творчості Д.І. Менделєєва, проведених на основі цілісного підходу до вивчення життя і діяльності цього видатного вченого. Авторам вдалося простежити логічні зв'язки між різними сторонами його діяльності. Хронологія основних подій життя і діяльності Д.І. Менделєєва складена за документами його архіву та результатами численних досліджень його робіт. Матеріал супроводжується коментарями, що дає повне уявлення про вченого, педагога і просвітителя, громадського діяча і мислителя - Менделєєва.

Менделеева А. И. Менделеев в жизни / вступ. ст. М. Цявловского. - Москва : Издание М. и С. Сабашниковых, 1928. - 182 с.

Автор друкованих спогадів про Менделєєва - Анна Іванівна Менделєєва. Розповідь про те, як вона стала супутницею життя великого вченого, як прожила з ним більше двадцяти років ...

Смирнов, Герман. Менделеев. - Москва : Молодая гвардия, 1974. - 336 с. - (ЖЗЛ).

Книга розповідає про життя та діяльність Дмитра Івановича Менделєєва. В уявленні більшості людей він в першу чергу хімік, який створив періодичну систему елементів. Але, виявляється, власне хімії присвячено менше однієї десятої частини його праць. Дмитра Менделєєва можна вважати технологом, економістом, геофізиком, метрологом ...

Таблица Менделеева // Микеле Джуа. История химии. - Москва, 1975. - С. 272 - 275.

Дмитро Іванович Менделєєв опублікував свою першу схему періодичної таблиці в 1869 році в статті «Співвідношення властивостей з атомною вагою елементів». Сутність відкриття Менделєєва полягала в тому, що зі зростанням атомної маси хімічних елементів їх властивості змінюються періодично.

Шалимов Н. А. Творец периодической системы химических элементов. «Я - человек своеобычный!.. В талане заслуги больше...» : монография. - Одесса : «Апрель», 2019. - 106 с.

Видання присвячене Д. І. Менделєєву, основна заслуга якого - створення періодичної системи хімічних елементів. До досягнень вченого слід віднести розкриття питання про змінюваність природи елементів, засноване на єдності матерії і їх спільне походження, на явищі радіоактивності всіх хімічних елементів.