* * * 2017 * * * Год Украинской революции 1917 – 1921 гг. * * * 2017 * * * Год Японии в Украине * * * 2017 * * * Год туризма в Украине * * * 2017 * * *

пятница, 15 декабря 2017 г.

Життєва і творча доля Миколи Куліша: до 125-річчя від дня народження




«Творче й громадсько-творче життя Куліша було подібне до феєрверка: барвисте, яскраве, гучне і… скороминуче. Десять років всього письменницького стажу»
Юрій Смолич



Микола Гурович Куліш народився 19 грудня 1892 р. в с. Чаплинці Дніпровського повіту на Херсонщині в родині бідняка. Більшу частину свого життя батько письменника пронаймитував у поміщицьких економіяк та у сільських багатіїв. Мати прийшла ще дівчиною у ці місця на заробітки з Полтавщини. Сім’я постійно зазнавала матеріальних злигоднів і нужди. Ще п’ятирічним хлопчиком Микола вже пізнав тяжкої наймитської долі. Через недолю і злидні батько випивав, тому на вулиці над Миколою часто глумились діти, а він, відстоюючи честь сім’ї, вступав з ними в бійку. Але батько, що пив через горе і злидні, мав природжений талант до співу, а мати була народною художницею, розмальовувала печі, хати, виробляла чудернацькі візерунки. Про це так гарно поетично розповідав Ю. Яновський у новелі «Дитинство» з роману «Вершники»: героїчний учасник громадянської війни, письменник Микола Куліш був прототипом комісара Данила Чабана. Восьми років Микола вступає до народної школи. Здібний і допитливий хлопчик викликав до себе симпатію, і тому сільська інтелігенція Чаплинки зібрала сотню карбованців, щоб відправити його на навчання до Олешок (пізніше м. Цюрупинськ Херсонської області). Навчаючись у міському училищі, Микола Куліш незабаром залишається без засобів існування. Врятувала богадільня, у якій існував на крихтах і милостині від багатих благодійників. У другому класі він познайомився з програмними засадами РСДРП. Мав в училищі репутацію бунтаря і політично неблагонадійного.

Олешки, 1918 р.
Виключався з училища, перебивався з хліба на воду, відчував при цьому моральну і матеріальну підтримку від сім’ї своєї майбутньої дружини Антоніни, яка в нелегкі роки Першої світової війни поєднала свою долю з прапорщиком Кулішем, що їхав у фронтове пекло. Курс гімназії Микола Куліш екстерном закінчує на Кавказі, після чого намагається вступити до Одеського університету. Але влітку 1914 року він був мобілізований і відправлений до одеської школи прапорщиків: в усі часи для гарматного м’яса були видатні офіцери, що вийшли з нижчих соціальних прошарків, - важке поранення, контузія, потім, у березні 1917-го, революційний полковий комітет. Співчував есерам. У липні 1918 року був кинутий до гетьманської тюрми, у якій пробув декілька місяців. Під час української Директорії був членом Олешківської міської управи.

Микола Кулiш iз дружиною, 1915 р. 
Восени 1920 року був військовим керівником Херсонського, а потім Дніпровського повітових військових комісаріатів. Згодом працював а наросвіті, завідував губернським відділом соціального виховання. З 1922 року Микола Куліш з сім’єю переїжджає до Одеси. Там працює деякий час на посаді інспектора обласного відділу народної освіти. Згодом – посада шкільного інспектора Наркомосу України, переїзд до Харкова 1925 року. Тоді вже Куліш був широко знаний як автор п’єси «97», що неодноразово ставилась у театрах республіки. У Харкові літературно-театральна діяльність Миколи Куліша пожвавлюється, зміцнюється його творча дружба з театром «Березіль», головним режисером якого був славетний Лесь Курбас.


У колі друзів
Тоді в Харкові гуртувалось українське письменство, серед якого бачимо багато славетних імен: М. Хвильового, В. Сосюру, Остапа Вишню, І. Дніпровського, Ю. Яновського, В. Підмогильного, П. Тичину та ін. Більшість з них потрапило під «караючий меч» сталінізму. Саме вони, Куліш і Хвильовий, організовують ВАПЛІТЕ (Вільну академію пролетарської літератури) – письменницьке угрупування, що у творчості надавало перевагу передусім естетичним засадам, а не ідеологічним.
Настав Апокаліпсис 1933-го. Як згадує Антоніна куліш, її чоловік у цей час нічого не міг писати. Запопадливі прислужники від літератури писали тоді про розквіт України, про дівочі пісні, що лунали на її багатих і щасливих полях. Микола Гурович після поїздки дорідного села мало не захворів. Ось що пише у спогадах про це його дружина: «Через два тижні повернувсь до Харкова і був такий сумний та пригнічений, що я налякалася. – Може що трапилося в дорозі? Ти хворий? Алевін мені відповів: - Старенька (так він називав мене усе наше спільне життя), якби ти знала, якби ти бачила, що робиться по селах – це жах! Уяви собі – по дорогах лежать пухлі й мертві люди, по селах тихо, люди не ходять, бо не мають сил уже рухатися. Біля матері лежать мертві діти, а вона сама впала через поріг і конає. Навіть псів по селах не стало. І ця Україна цвіте, збіжжя красується на полях! Та ж нема кому його сіяти і збирати! Багатюща країна, земля – як золотог, трудолюбивий і здібний народ, що з ним зробили?! – Микола плакав, стогнав і захворів. Коли він зривався і кричав, я його заспокоювала, а він відповідав мені: - Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!». 

Микола Гурович Куліш, відбуваючи покару у спецізоляторі на Соловках як особливо небезпечний злочинець, за рішенням «особливої трійки» УНКВС Ленінградської області був розстріляний 3 листопада 1937 року. Того ж дня разом з ним загинули Микола Зеров, Дмитро Фальківський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Сергій Пилипенко та інші письменники. Так відзначалась у червоній імперії 20-та річниця кривавого Жовтня. Серед сотень українських літераторів більшовицька каральна машина знищила одного з найталановитіших світових драматургів ХХ віку Миколу Куліша.



Творчий шлях


Микола Куліш працював в українській драматургії всьогго 10 років – з 1924 і до арешту. Створив за короткий і нелегкий час одинадцять п’єс (принаймні ті, що дійшли до нас).

В листопаді 1924 року в Харкові у театрі ім. Франка було вперше поставлено п’єсу досі невідомого автора М. Куліша «97». Вистава була великою подією в культурному житті України. П’єсу радісно зустріли потім глядачі Харкова, Києва, Одеси, де в ці роки жив драматург. Перейшовши рампу великих професіональних театрів, п’єса впевнено утвердилась на кону пересувних театрів та самодіяльних гуртків. Не було, мабуть, жодного великого і малого театру на Україні, який би в 1924 – 1926 роках не грав п’єси «97». Це був твір, про який А. Луначарський писав, що від нього «гриміла вся Україна». І сенсаційний успіх п’єси М. Куліша не був успіхомкомети, щонесподівано спалахнула на темному тодірепертуарному небі. В наступні роки з’явилося немало значних п’єс, але протягом десятиліття драма «97» незмінно користувалась успіхом, продовжувала жти в пам’яті читачів та глядачів роками як глибоко людяне і по-справжньому значнеявище мистецтва, як перша високохудожня українська радянська п’єса.
Драма Миколи Куліша «97» була написана як твір цілком сучасний, сповнений гарячим диханням життя, але яка це давня і незвичайна історія для нашого сучасного читач! І не тільки для сучасного. Вже в 1926 – 1927 рр. велич цї п’єси сприймалася глядачами як велич історії. недарма Ю. Смолич писав у 1927 році, що «97» залишиться в нашій літературі як найяскравіший зразок з історичного нашогоминулого». І це не тому, що такими вузькочасовими були рамки зображеного драматургом, а тому, що нестримно швидко рухалось вперед життя.
«97» М. Куліша – жосткий, нещадний твір. Письменник малює картини, які не можуть не викликати жаху. У зв’язку з цим деякі критики обвинувачували Миколу Куліша в натуралізмі, фотографуванні потворного й страшного.   

Нова драма «Комуна в степах» була закінчена в 1925 році. 5 театрів відкривають п’єсою М. Куліша, викликало великий інтерес. На жаль, п’єса не виправдала всіх надій, і вороги реалізму в середовищі театральної критики зловтішно раділи з приводу того, що «цей рік всі попеклися на сенсаційному імені Куліша», діставши від нього слабку п’єсу.
«Комуна в степах», дійсно, не досягла художнього рівня «97», - ні в своїй першій редакції 1925 року, відомій нам з рецензії (текст поки що не знайдено), ні в переробленій редакції 1930 р., надрукованій у 1931 році. Проте в п’єсі є значні образи, думки, художні удачі, що не втратили своєї цінності досі.

«Філологічна комедія» М. Куліша «Мина Мазайло» (1928) була спрямована проти войовничого шовіністичного міщанства, яке шалено чинило опір спробам національного відродження в Україні у 20-ті роки, зокрема і українським націоналістам (Скрипнику, Хвильовому), які намагались у межах можливого сприяти впровадженню рідної мови в життєвих сферах. П’єса писалася в той час, коли проімперські політики культивували зневажливе ставлення до української етнічної сутності взагалі.   
П’єсу-диспут, по суті твір бездійовий, побудований на дискусійній основі, драматург майстерно подає в комедійній формі, надавши таким чином драмі ідей ознак гротескно-сатиричної комедії не тільки антиміщанського, але й одверто соціально-політичного спрямування.
Тут Куліш проявив себе справді драматургом-новатором, багато в чому спорідненим із багатьма майстрами світової драматургічної класики ХХ ст., такими, як Шоу, Чехов, О’Кейсі, Піранделло, Брехт та ін. Говорячи про літературні традиції, слід відзначити органічний зв’язок комедії «Мина мазайло» з «Міщанином-шляхтичем» Мольєра і «Мартином Борулею» Карпенка-Карого. Справді, міщанин Мазайло, як мольєрівський Журден, будь-що намагається увійти в елітарні кола, у даному випадку стати таким собі новітнім аристократом. Тому і наймає учительку, що вчить його «правильных произношений».


Микола Куліш у спогадах сучасників

  • Він був скромний. Подумати тільки – лише на п’ятдесяту виставу своєї першої п’єси, своїх славетних «97», після тріумфальних її успіхів, ризикнув автор приїхати з кімнатки свого одеського Губсоцвиху до зали Харківського театру, та й то перед публікою так і не показався. Він був скромний, але під цією скромністю таїлась мужня гордість і повага до себе, до своєї творчості, до свого труда (Микола Бажан).

  • Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати небезпечних аналогій у класиці - м–ж Шекспіром і Шіллером, або Мольєром чи Бомарше, але в сучасній йому радянській драматургії він не мав собі рівних, а з того, що ми знали про тогочасну драматургію за рубежем, рівняти Куліша можна було хіба що з Піранделло (Юрій Смолич).




Твори Миколи Куліша з фонду бібліотеки

Куліш М. Твори : 2 т. : П’єси / Микола Куліш ; передмова Леся Танюка. – Київ : Дніпро, 1990. – 509 с. : фото.
До першого тому ввійшли п’єси «97», «Комуна в степах», «Прощай, село», «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Зона», «Закут», «Вічний бунт».







Куліш М. Твори : 2 т. : П’єси, статті, виступи, документи, листи, спогади про письменника / Микола Куліш. – Київ : Дніпро, 1990. – 877 с. : фото.
У другому томі – п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Маклена Граса» (дві останні – в нових варіантах), статті, виступи, автобіографія та уривки в записника Миколи Куліша, а також його листи до І. Дніпровського, П. Зенкевича, А. Любченка, І. Кочерги, О. Корнєєвої-Маслової та до дружини – А. Куліш. Завершують том її  спогади про письменника.



Куліш М. Маклена Граса / Микола Куліш ; [передмова, примітки Андрія Кравченка]. – Київ : Фоліо, 2012. – 517 с. (Шкільна б-ка укр. та світ. літ-ри).
Творчість Миколи Куліша мала значний вплив на формування українського національного драматургічного стилю, відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва. До видання ввійшли найзначніші твори: «97», «Прощай, село!», «Хулій Хурина», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Маклена Граса».


Куліш М. Мина Мазайло. Народний Малахій. Патетична соната. 97 : п’єси / Микола Куліш ; післямова Ніни Бернадської. – Київ : Знання, 2010. – 376 с. : іл.
До книжки увійшли найяскравіші у художньому сенсі й тематично різнопланові твори відомого драматурга.




Літературознавчі видання про життєвий та творчий шлях Миколи Куліша


Кузякіна Н. Драматург Микола Куліш : літературно-критичний нарис / Наталя Кузякіна. – Київ : Рад. письменник, 1962. – 204 с.
У нарису автор прагнув визначити суспільно-естетичний зміст його творчості, місце п’єс драматурга в загальному розвитку української літератури.







Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша : літературна і сценічна історія / Наталя Кузякіна. – Київ : Рад. письменник, 1970. – 456 с. : іл.
У монографічному дослідженні йдеться про творчість Миколи Куліша – видатного драматурга. Усі відомі одинадцять великих п’єс Куліша,починаючи з «97» і закінчуючи «Макленою Грасою», схарактеризовані в їх літературній та сценічній історії. Всебічне використання матеріалів преси 20-х років дає можливість широко відтворити дискусії, що спалахували навколо п’єс Куліша, оцінити їх суспільний резонанс. Значну увагу автора привертає роль драматургії Куліша в розвитку українського театру, історія вистав його п’єс на сцені театру ім. І. Франка, «Березоля»,  Московського Камерного та ін.

Кудрявцев М. Вивчення творчості Миколи Куліша в школі : посібник для вчителя / Михайло Кудрявцев. – Тернопіль : Підручники & посібники, 2000. – 64 с. : фото.
Даний посібник містить навчальний матеріал та методичні орієнтації щодо вивчення української драматургії І половини ХХ ст. У вступній частині, орієнтованій на вчителя, який має донести матеріал у формі, доступній учням, автор намагається викласти основні художні засади новітньої драми. Розділи посібника присвячені безпосередньо вивченню в середніх навчальних закладах програмних творів М. Куліша «97», «Мина Мазайло», «Патетична соната».


Микола Куліш : [програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести] / авт.-упоряд. Ярослав Голобородько. – Київ : АртЕк, 2001. – 64 с. : фото, іл. (Сер. : УСЕ для школи. Українська література, 11 кл. Вип. 11).
Навчальний посібник на допомогу вчителю: про життя та творчість Миколи Куліша; скорочений текст п’єси «Мина Мазайло», та її аналіз; орієнтовані запитання для тематичного оцінювання знань учнів; у літературно-критичному додатку аналіз п’эс Миколи Куліша.




Куліш М. Мина Мазайло : посібник для 11 кл. / авт.-уклад. В. В. Паращич. – Харків : Ранок, 2000. – 64 с.
До посібника вміщені: переказ п’єси «Мина Мазайло», аналіз комедії та характеристика головних героїв, відгуки про п’єси критиків, зразки учнівських творів. Вчителів зацікавить розділ оригінальних методичних порад: прийоми навчальної роботи з учнями.









Про життєвий та творчий шлях у збірниках та періодичних виданнях

  • Атаманчук В. Мелодрама чи трагедія? : проблеми «нового побуту» радянського міщанства у п’єсі Миколи Куліша «Зона» / В. Атаманчук // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2007. – № 2. – С. 118-121.
  • Баранова Т. О. М. Куліш «Мина Мазайло»: проблеми українізації / Т. О. Баранова // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2004. – № 30.
  • Бернадська Н. І. Микола Куліш // Бернадська Н. І. Українська література ХХ століття : довідник. – Київ, 2007. – С. 86-91.
  • Бондаренко Л. Наукова конференція, присвячена 120-річчю від дня народження Миколи Куліша / Л. Бондаренко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2013. – № 3. – С. 46-47.
  • Бондаренко Ю. Концептуально-жанровий аналіз літературного твору в школі (на матеріалі комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» / Ю. Бондаренко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2012. – № 3. – С.  13-16.
  • Голобородько Я. Геніальний тріумвірат (Лесь Курбас, Микола Куліш, Мар’ян Крушельницький) / Я. Голобородько // Дивослово. – 2005. – № 11. – С. 33-41.
  • Голобородько Я. Категорія національного в житті й духовній спадщині Миколи Куліша / Я. Голобородько // Українська література в загальноосвітній школі. – 2002. – № 3. – С. 29-33.
  • Голобородько Я. «Патетична соната» України: художні версії М. Куліша / Я. Голобородько // Вітчизна. – 1997. – № 1-2. – С. 143-147.
  • Голобородько Я. Таврійський буттєвий ландшафт у творах Миколи Куліша / Я. Голобородько // Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. – № 10. – С. 9-13.
  • Гординський С. Гортаючи сторінки «Патетичної»… : до п’ятдесятиріччя «Патетичної сонати» Миколи Куліша // Городинський Святослав. На переломі епох : літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади, листи. – Львів, 2004. – С. 245-254.
  • Гриценко В. Парадокси розстріляного пророка : трагічні обставини голоду на початку 20-років у п’єсі «97» / В. Гриценко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. – № 6. – С. 20-21.
  • Драматург світового масштабу : до 120-річчя від дня народження М. Г. Куліша (18.12.1892 – 3.11.1937) // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2012. – № 4. – С. 82-92.
  • Жила С. Особливості вивчення п’єси М. Куліша «Маклена Граса» / С. Жила // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001. – № 5. – С. 39-46.
  • Залеська-Онишкевич Л. Жертвоприношення і відкуплення в «Патетичній сонаті» Миколи Куліша / Л. Залеська-Онишкевич // Сучасність. – 1998. – № 5. – С. 105-109.
  • Іваха Т. Микола Куліш – драматург доби / Т. Іваха // Українська мова і література в школі. – 2001. – № 2. – С. 34-35.
  • Куліш Микола // Українські письменники : біографії, огляди творчості, літературні напрямки і течії, літературознавчий словник / [відповід за вип. Марта Іванівна Преварська]. – Київ, 2013. – С. 143-147 : фото.
  • Куліш Микола Гурович (1892-1937) // Повернуті імена : рекоменд. бібліограф. покажчик / авт.-складач. – Київ, 1993. – Вип. 1. – С. 59-64.
  • Микола Куліш // …З порога смерті… : письменники України – жертви сталінських репресій / [упоряд. О. Г. Мусієнко]. – Київ, 1991. – С. 294-296 : фото.
  • Микола Куліш // Підгайний Семен. Українська інтелігенція на Соловках : спогади 1933-1941 рр. – Тернопіль, 1999. – С. 90-91 : фото.
  • Микола Куліш // Літературна Україна : для дітей серед. шк. віку / авт.-упоряд. В. М. Скляренко, Я. О. Батій. – Харків, 2009. – С. 178-180 : фото.
  • Палахтій Т. «А вино – як кров» : християнська символіка драм Миколи Куліша / Т. Палахтій // Українська мова та література. – 2004. – № 39.
  • Панченко В. Арки і шибениці : драматургія Миколи Куліша / В. Панченко // Дивослово. – 1996. – № 11. – С. 3-10.
  • Поляруш О. Микола Куліш: мовою Езопа / О. Поляруш // Дивослово. – 1994. – № 1. – С. 22-25.
  • Ренесанс Української прози і драматургії 20-років ХХ століття : [Г. Косинка, М. Хвильовий, В. Підмогильний, М. Куліш] // Бібліотечка «Дивослова». – 2007. – № 3.
  • Семенчук І. Р. Микола Куліш (1892-1937) // Ґроно нездоланих співців : літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм : навч. посіб. / упоряд. В. І. Кузьменко. – Київ, 1997. – С. 101-112.
  • Скорина Л. Інтертекстуальне прочитання комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» / Л. Скорина // Дивослово. – 2011. – № 2. – С. 44-50.
  • Соколенко Л. Зміст і проблематика комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» / Л. Соколенко // Українська мова та література. – 2004. – № 39.
  • Солод Ю. Драматург Микола Куліш – видатна мистецька постать доби розстріляного Відродження // Солод Юлія. Українська література : конспект. – Київ, 1996. – Тема 33. – С. 247-260.
  • Сулима М. Микола Куліш та Андрій Платонов // Сулима Микола. Книжиця у семи розділах : літературно-критичні статті й дослідження. – Київ, 2006. – С. 127-133.
  • Танюк Л. До проблеми Української «пророчої» п’єси: «Кассандра» Лесі Українки, «Пророк» Володимира Винниченка, «Народній Малахій» Миколи Куліша / Лесь Танюк // Березіль. – 1992. – № 2. – С. 173-183.
  • Танюк Л. Драма Миколи Куліша / Лесь Танюк // Куліш М. Твори : в 2 т. Т. 1 : П’єси. – Київ, 1990. – С. 3-35.
  • Тарнашинська Л. Портрет у родинному інтер’єрі : кілька штрихів до біографії Миколи Куліша та його родини / Людмила Тарнашинська // Наука і культура / [голов. ред. Олена Сергієнко]. – Київ, 1996. – Вип. 29. – С. 194-198.
  • Тихоненко Л. Тридцять третя сльоза : урок-драматичний діалог-колаж (за творами Уласа Самчука, засновника нової української драматургії Миколи Куліша та слобожанського письменника Михайла Олефіренка) / Л. Тихоненко // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2007. – № 2. – С. 19.23.
  • Чешуріна Т. Художнє відтворення проблеми українізації в п’єсі Миколи Куліша «Мина Мазайло» : 11 клас / Т. Чешуріна // Українська література в загальноосвітній школі. – 2006. – № 3. – С. 32-34.
  • Чумаченко А. «Гра» і «промова» Миколи Куліша : художній світ у творчості М. Куліша / А. Чумаченко // Сучасність. – 1998. – № 5. – С. 110-121.
  • Шевчук О. До проблеми «Суспільство і особистість» у творчості Миколи Куліша / О. Шевчук // Дивослово. – 1994. – № 5-6. – С. 60-62.
  • Шишко О. Ім’я і його носій (драма Миколи Куліша «Мина Мазайло» / О. Шишко // Дивослово. – 2006. – № 4. – С. 5-10.



Матеріал підготували співробітники відділу періодичних видань

среда, 13 декабря 2017 г.

Рецепты к Рождеству из фондов библиотеки


Не забыли, что 25 декабря – католическое Рождество – теперь официальный выходной день в Украине?

В преддверии грядущих праздников предлагаем вниманию читателей несколько рецептов блюд из книги фонда редких и ценных книг библиотеки – «Поваренной книги» начала ХХ века, в которой на 270 страницах рассказывается, как домашняя хозяйка того давнего времени должна была вести домашнее хозяйство и готовить вкусные блюда…

Среди рецептов встречаются довольно необычные, как и те, с которыми мы вас познакомим.
ИТАК: «Утки фаршированные», «Тетерев жареный» и главное традиционное рождественское блюдо – «Поросенок со сметаной и хреном»!

Для того, чтобы лучше прочувствовать ушедшую эпоху, рецепты приводятся в дореволюционной орфографии (как в оригинале).






пятница, 8 декабря 2017 г.

П'ять видатних історій грудня в особах та фактах


«Історія – скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення…»
Мігель де Сервантес

Протягом чотирьох століть людство досягло небаченого раніше розвитку. Великі географічні відкриття розсунули межі світу, розширили кругозір європейців. Зліт духовного життя в епоху Відродження висунув на перший план людину як вільну творчу особистість. 
І ця особистість здійснила першу в історії людства наукову революцію, яка проходила під девізом «Знання - сила». Вже тоді були закладені теоретичні основи сучасного наукового мислення. Наукові відкриття Нового часу стимулювали розвиток техніки, потреби в якій швидко зростали. Саме в епоху Нового часу вперше з'явилася потреба у вузьких фахівцях і професіоналах. Відродження і Реформація сформували впевненого у своїх силах людину. Епоха Просвітництва визначила основне правило його життя - «Май мужність користуватися власним розумом!». Став складатися раціоналістичний погляд на призначення людини в світі. Новий час змінив і соціально-політичну структуру суспільства, стверджуючи систему цивільних прав і свобод. «Залізний» XIX і стрімкий ХХ століття багаті яскравими сторінками в історії розвитку цивілізації.


Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка


Львів, 8 грудня 1868 року – скликано Перший загальний збір товариства «Просвіта», на якому було фактично започатковано діяльність цієї заслуженої для України громадської організації.
На збір прибуло 65 представників, лише один із них, отець Йосиф Заячківський, не був мешканцем Львова. Програма майбутньої праці «Просвіти» була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського: «Кожний народ, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднеслися до тої степені просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народного організму, відчула своє міщанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремої народної індивідуальності, бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього».
Головою новоствореного Товариства збір обрав Анатоля Вахнянина. Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу.
Товариство працювало у складних умовах. Воно не мало приміщення, а тому наради і засідання проводили вдома у К. Сушкевича або А. Вахнянина. Плідною була робота просвітницької секція, шо розпочала видавати для народу популярні книжечки і готувати підручники для єдиної української гімназії. Редактором популярних видань став письменник Юрій Федькович.
На початку ХХ століття «Просвіти» були засновані в Києві, Чернігові, Полтаві та інших містах, а також серед української еміграції у США, Канаді, після Першої світової війни – на Закарпатті.
25 листопада 1905 року в Одесі було створено українське товариство «Просвіта». Головою Товариства обрали лікаря Івана Луценка, заступником голови – Сергія Шелухіна. До правління Товариства увійшли Ф. Гаврилко, М. Клименко, Л. Ковальчук, І. Липа, Д. Сігаревич, О. Фісак, О. Фісун  та інші. Всього в організації було 158 членів. Найвагомішим здобутком одеської «Просвіти» стало видання українських газет «Народна справа» і «Вісті».
У 1919 році польський уряд заборонив діяльність львівської «Просвіти», але з 1920 року вона поступово відновила свою роботу і в умовах гострої політичної боротьби проіснувала в західних областях України до 1939 року.
12 жовтня 1991 року на 3-й позачерговій конференції Товариства української мови імені Т. Шевченка (1989 – 1991) шляхом реорганізації цього товариства було утворено громадську культурно-просвітницьку організацію - Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Метою діяльності товариства «Просвіта» визначено утвердження української національної ідеї, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування духовності й добробуту українського народу.


Заповіт Альфреда Нобеля

Стокгольм, 10 грудня 1901 року - відбулося вручення перших Нобелівських премій. Цю найбільш почесну й престижну премію ХХ сторіччя засновано згідно з передсмертною волею видатного шведського підприємця і вченого, винахідника динаміту Альфреда Бернхарда Нобеля, який помер 10 грудня 1896 року.
Своїй перший заповіт Альфред Нобель склав в 1889 році. У 1893 з'явилося друге, і вже в ньому відбилося бажання Нобеля заповідати всі свої заощадження на створення премії за важливі відкриття в області знання і прогресу. Цей заповіт не був останнім.
27 листопада 1895 року в Шведсько-норвезькому клубі в Парижі Нобель підписав свій третій заповіт, за яким більша частина його статків мала піти на заснування спеціальної премії.
Весь свій статок (близько 31,5 млн шведських крон) він призначив на фінансування міжнародної премії. Згідно з його волею, річний прибуток від цієї спадщини має ділитися на 5 рівних частин між особами, які попереднього року найбільше прислужилися людству в різних галузях діяльності.
Залишений Нобелем капітал керівництво Нобелівського фонду вклало в акції, облігації та позики, причому такі, що в найменшій мірі зазнають фінансового ризику. До середини ХХ століття суми нагород були відносно незначними. Лише в 50-ті роки, коли уряд Швеції звільнив прибутки фонду від високих податків, це дало можливість виділяти для заохочення лауреатів більш значні кошти.
Правом обрання лауреатів премії з фізики та хімії Нобель наділив Шведську королівську академію наук, з фізіології та медицини — Каролінський медико-хірургічний інститут, з літератури — Шведську академію. Премію миру присуджує комітет із 5 чоловік, призначений норвезьким парламентом. Ця обставина викликана тим, що до 1905 року Швеція і Норвегія складали одну державу.
За час існування премії відбулося лише одне нововведення: 1968 року Шведський банк з нагоди свого 300-річчя запропонував виділити гроші на премію з економіки, і Нобелівський комітет взяв на себе зобов’язання з їхнього розподілу. Офіційно іменована як премія з економіки пам’яті Альфреда Нобеля вперше була присуджена 1969 року.
Вибір лауреата, обговорення кандидатур відбувається в обстановці суворої секретності. Єдина з усіх шести премій — премія миру — може присуджуватися не тільки окремим особам, але й організаціям.
Нагородження проходить щорічно 10 грудня в столицях Швеції і Норвегії. В Стокгольмі премії в галузі фізики, хімії, фізіології і медицини, літератури та економіки вручаються королем Швеції, а за захист миру — в Осло головою Норвезького нобелівського комітету за присутності короля Норвегії та членів королівської родини. Лауреату Нобелівської премії вручається золота медаль із зображенням Альфреда Нобеля, диплом, і грошовий чек.
Ритуально вручення Нобелівської премії складається з трьох заходів - власне вручення, Нобелівської вечері за присутності королівської родини та близько 1300 гостей та Нобелівським концертом, який вважається однією з головних музичних подій Європи, за участю найвизначніших класичних музикантів сучасності.
Перший Нобелівський банкет відбувся 10 грудня 1901 року одночасно з першим врученням премії. Того дня лауреатами стали Вільгельм Рентген (Німеччина, фізика), Якоб Ван-Гофф (Нідерланди, хімія), Еміль Берінг (Німеччина, фізіологія і медицина), Франсуа Сюллі-Прюдом (Франція, література), Жан Дюнан (Швейцарія) та Фредерік Пассі (Франція, премія миру).
Нобелівську премію 2017 року з літературі отримав Казуо Ісігуро - британський письменник японського походження. У четвер, 5 жовтня, Нобелівський комітет при Шведській академії офіційно оголосив ім'я лауреата.
Казуо Ісігуро отримав премію як письменник, «який в романах великої емоційної сили розкрив прірву під нашим ілюзорним почуттям зв'язку зі світом».


На крилах мрії

Дейтрон (США), 14 грудня 1907 року – відбулися випробування першого аероплана.
Ідея авіації - одна з найдавніших в історії людства. У міфах, переказах, історичних хроніках можна знайти свідоцтва про безліч зроблених в різні століття спробах людини здійснити свою давню мрію - піднятися в повітря і летіти подібно до птаха. Тільки в останній чверті XIX століття з'явилися перші свідчення того, що політ на апаратах, важчих за повітря може коли-небудь стати реальністю.
А попередниками всіх сучасних літаків вважаються іграшкові аероплани французького винахідника Альфонса Пено, які він будував з 1871 року і запускав за допомогою гумових моторчиків. Ці моделі були першим візуальним доказом того, що навіть важчі за повітря апарати здатні літати. Втім, пройшло ще 30 років, ніж вдалося створити літак, здатний підняти в небо людину. В кінці XIX століття в різних країнах було зроблено декілька спроб спорудити великий аероплан з потужним двигуном.
Але найвідомішими особистостями в історії створення літака були брати Вільбур та Орвіль Райт, які почали з невеликої велосипедної майстерні в американському містечку Дейтроні. Свій перший планер брати Райт побудували 1900 року. Вони оснастили його рулем висоти, трохи скосили крила. Результатом цього була небачена «слухняність» літака. Він легко злітав у небо з пілотом, який не висів, як раніше, на системі ременів, а лежав на салазках.
Наступного року брати Райт створили ще один планер, більший за розміром. Але їм бракувало теоретичних знань. Наступна діюча модель (1902) мала вертикальний руль, з’єднаний з крилами проводкою, що відкривало можливість одним рухом важеля керувати поперечною стійкістю планера. Другий важіль керував вертикальною віссю: завдяки йому планер міг злітати вгору або спускатися вниз. Бракувало лише одного – мотора. Брати Райт конструювали його самотужки.
Випробування першого аероплана відбулися 14 грудня 1903 року. Вільбур Райт протримався в повітрі 3,5 секунди. Потім літак упав, подолавши 32 метри. Наступна спроба, яка випала на 17 грудня, була більш вдалою – 50 секунд і 260 метрів. На перший погляд політ, який тривав 59 секунд, може здатися незначним досягненням, але для того часу це була величезна перемога. Почалася захоплююча ера освоєння повітряного простору.


Прекрасна «Аїда» маестро Джузеппе Верді

Каїр, 24 грудня 1871 року – перша постановка опери «Аїда».

17 листопада 1869 року було відкрито для судноплавства Суецький канал довжиною 163 км. Хедів Єгипту Ісмаїл-паша запросив на святкування події, яка змінила карту світу, всіх коронованих осіб цивілізованого світу, артистів і вчених. Для 6000 гостей працювали 500 кухарів і 1000 лакеїв, 48 приборканих прапорами кораблів прибули в Порт-Саїд, а потім ця потужна флотилія вирушила через канал.
Святкування тривало сім днів і ночей, і обійшлося хедіфу Ісмаїлу в 28 мільйонів золотих франків. І тільки один пункт програми торжества не був виконаний. У 1868 році з нагоди урочистостей, пов'язаних з відкриттям Суецького каналу, єгипетський уряд запропонувало відомому італійському композитору Джузеппе Верді написати оперу на національний єгипетський сюжет.
Прем'єра опери приурочувалась до відкриття театру в Каїрі. Верді відхилив несподівано замовлення, але в 1870 році познайомившись зі сценарієм «Аїди», зацікавився і дав згоду. Автором сценарію був французький єгиптолог Франсуа Огюст  Фердінан Марієтта, що жив в Каїрі. Він використовував легенду, викладену в розшифрованому їм папірусі, з епохи тривалої боротьби фараонів Стародавнього Єгипту проти Нубії (Ефіопії). За малюнками Марієтта готувалися декорації і костюми для постановки «Аїди». Прозовий текст опери написав французький лібретист Каміль дю Локль, а італійське лібрето - Антоніо Гисланцони. Джузеппе Верді брав активну участь в розробці сюжету, ретельно вивчав історію мистецтва Стародавнього Єгипту.
Прем'єра «Аїди» відбулася 24 грудня 1871 року в Каїрі. Джузеппе Верді не був присутній на прем'єрі, так як йому була неприємна атмосфера реклами, що оточувала її підготовку. Тріумфальний успіх «Аїди» в Каїрі попередив її успіх на батьківщині композитора, а потім у всій Європі.
Підготовкою вистави в Мілані керував автор. Прем'єра відбулася через сім тижнів після каїрської - 8 лютого 1872 року і Верді був викликаний публікою 32 рази! Слідом за Міланом, 20 квітня 1872 року відбулася прем'єра в Пармі, 7 червня - в Падуї, 31 березня 1873 року - в Неаполі. 20 квітня 1874 року відбулася берлінська прем'єра «Аїди», кілька днів по тому - віденська прем'єра. На сцені паризької «Гранд-Опера» «Аїда» була поставлена вперше 22 березня 1880 року.

У фондах Музично-меморіального музею СоломіїКрушельницької у Львові зберігається велика кількість архівних матеріалів, які розповідають про постановки опер Джузеппе Верді на львівській сцені, виступи українських співаків в операх композитора.
Вперше Крушельницька виступила в ролі Аїди у Львові 1894 року. Цією оперою Соломія Крушельницька захопилася ще під час навчання у Мілані. у репертуар співачки входило багато опер композитора: «Аїда», «Бал-маскарад», «Сила долі», «Дон Карлос», «Трубадур», «Ернані», «Отелло», проте найвідомішою її роллю стала саме Аїда. Вона утвердилася в її репертуарі вже з перших виступів артистки і залишалася впродовж цілої кар’єри.
У 1897 році вона виступає в цій опері в Одесі і Сантьяго, саме «Аїду» вибирає для свого дебюту у Варшаві (1898) і в Петербурзі (1900). Крушельницькій-Аїді аплодували Неаполь, Рим, Лісабон. У 1908 році саме в цій ролі українську артистку запросили виступити на відкритті театру «Колон» в Буенос-Айресі, що свідчило про її великий авторитет в музичному світі.

Опера в 4-х діях
 Композитор - Джузеппе Верді
Лібрето -  Антоніо Гисланцони
Сценарій – Франсуа Огюста Фердінан Марієтта
Перша вистава нинішньої версії опери «Аїда» відбулося на Театральній площі 1 червня 2012 року у час відкриття І Міжнародного фестивалю мистецтв в Одеській опері. Прем'єра на сцені театру - 5 і 6 жовтня 2012 року.




Брати Люм'єр та «Великий німий»

Париж, 28 грудня 1895 року – в паризькому «Гран-кафе» на бульварі Капуцинок брати Огюст і Луї Люм'єр провели перший комерційний сеанс перегляду фільмів, знятих з допомогою власного винаходу, пристрою, що суміщав функції камери та проектора і названого «кінематограф», - цього вечора близько 30 чоловік подивились 10 фільмів зі сценами звичайного життя тривалістю до 50 секунд.
У ХХ столітті світова художня культура поповнилася новим видом мистецтва - з'явився кінематограф. Народження цього мистецтва було безпосередньо пов'язане з розвитком науки і техніки і сталося воно в самому кінці XIX століття.
У другій половині XIX століття майже в кожній розвинутій європейській країні й Америці були свої винахідники і конструктори кінематографа. Вони жили в Лондоні, Парижі, Петербурзі Берліні, Варшаві…

Влітку 1893 року український винахідник ЙосипТимченко разом з фізиком М. Любимовим розробив скачковий механізм «слимак», який було використано для удосконалення стробоскопу. У листопаді 1893 року в одеському готелі «Франція» (на розі вул. Дерибасівської та Колодязного провулку) відбулася публічна демонстрація фільмів, знятих "кінескопом" на Одеському іподромі: «Вершник» і «Метальник списа».
Йосип Тимченко працював у Товаристві Пароплавства та Торгівлі, згодом очолив майстерню Одеського університету. Власним коштом збудував майстерню в приміщенні на Преображенській, 24. Він був настільки захопленим своїми справами в майстерні Одеського університету, що мало звертав уваги на «другорядний» винахід. Й. Тимченко - автор автоматичних метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, деякі з яких неодноразово були відзначені золотими та срібними медалями на світових виставках, брав участь у створенні першої моделі автоматичної телефонної станції Фрейденберґа.
Офіційними винахідниками кінематографа вважаються Луї й Огюст Люм’єр. У 1895 році Луї винайшов кіноапарат для зйомки і проекції «Фотографій, що рухаються», придатний для комерційного використання. Апарат був запатентований і дістав назву кінематографа. Перші кінострічки Люм’єра демонстрували сценки, зняті «з натури»: «Вихід робітників з фабрики Люм’єра», «Прибуття потяга», «Сниданок дитини» та інші.
Винахід зразу став популярним і за наступні кілька років Люм'єри зняли майже 2 тисячі короткометражних фільмів, але в решті-решт відмовились від кіновиробництва, будучи не в змозі конкурувати із новими професійними кінематографістами, що з'явились у Франції та Європі.


Сторінками видань


Баженова Л. М. Мировая художественная культура. ХХ век. Кино, театр, музыка / Баженова Л. М., Некрасова Л. М., Курчан Н. Н., Рубинштейн И. Б. – СПб : Питер, 2009. 432 с., ил. – (Серия «Мировая художественная культура).
У книзі розглядається історія розвитку кіно, театру і музики в ХХ столітті в країнах Європи та США.






Верди Д. Аида // 100 опер: история создания, сюжет, музыка. – Ленинград, 1987. – С. 147 – 151.
Творчість Верді знаменує  собою повний розквіт італійської опери, належить до кращих здобутків світового реалістичного мистецтва.








Історія речей / авт. упорядники М. О. Панкова, В. М. Скляренко, Я. О. Батій; худож. - ілюстратор В. М. Юденков; худож. – оформлювач А. С. Ленчик. – Харків : Фоліо, 2009. - 319 с.
У повсякденному житті людину оточує безліч корисних і звичних речей. Але так було не завжди. Ця книжка розповідає, де, як і коли з’явились усі ті речі, що зробили життя людини набагато зручнішим і які можна вважати справжнім надбанням цивілізації.





«Просвіта»: історія та сучасність (1868 – 1998): збірка матеріалів та документів, присвячених 130-річчю ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка / упоряд., ред. В. Германа. – Київ : Вид. центр «Просвіта», вид. «Веселка», 1998. – 488 с.
«Просвіту» недаремно називають матір’ю українських громадських організацій. З її середовища вийшла більшість національно-патріотичних об’єднань як минулого, так і сьогодення.





Рыжов К. В. Сто великих изобретений. – Москва : Вече, 2000. – 528 с. – (100 великих).
В оригінальній і унікальній книзі показано розвиток людства через історію великих винаходів: від перших примітивних знаряддів праці до сучасної комп'ютерної техніки.







Сульман Р. Завещание Альфреда Нобеля: история Нобелевских премий / пер. с англ. – Москва : Мир, 1993. – 116 с.

Книга Рагнара Сульмана, близького друга і помічника Альфреда Нобеля, оповідає про історію створення Нобелівського фонду. Особливий інтерес представляють особисті враження автора від спілкування з Нобелем.

среда, 29 ноября 2017 г.

Літературний калейдоскоп: книги відзначають ювілей



«Читаючи в перший раз гарну книгу, ми відчуваємо почуття, як при знайомстві з новим другом. Знову прочитати вже читану книгу означає знову побачити старого друга…»
Вольтер

У ХІХ столітті письменників називали «володарями дум», бо своїми творами вони чинили великий вплив на свідомість сучасників. І сьогодні вони продовжують виконувати свою місію.
Коли звичний світ занадто великий для нас або нам, навпаки, стає в ньому занадто тісно, хочеться на мить зупинити біг часу або відкрити для себе щось нове. І тоді ми звертаємося до книги, перевертаємо сторінку і вступаємо в світ літературних героїв. Читаючи, ми, може бути, відшукаємо відповіді на свої питання. Автор ніби вихоплює променем прожектора те, про що ми раніше і не здогадувалися, і висвітлює для нас різні грані людського життя.
На питання: «Які книги вважаються найбільш примітними?» - відповісти складно. З букета найрізноманітніших і красивих квітів важко вибрати, - який кому більше подобається.
Улюблені книги - книги, про які знаєш, що до них ще повернешся не раз, будеш читати знову і знову. Книги-друзі самі задушевні співрозмовники, найкращі порадники в життя.
Завдяки художньому перекладу, твір, існуючі в одній мови, оживає в іншій. Особливо помітний слід у створенні антології світової літератури українською мовою залишили Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров, Максим Рильський, Микола Лукаш, Дмитро Павличко…
Книги, написані 200, 100, 50 років тому починають свою другу, третю, іноді десяту і двадцяту мить життя, потрапляючи до нових читачів.


О.Генрі (11 вересня 1862 - 5 червня 1910) – псевдонім Вільяма Сіднея Портера, одного з найпопулярніших класиків світової літератури. Комусь потрібно тисячі сторінок, щоб створити геніальний твір, а комусь потрібен для цього лише клаптик паперу. Саме на клаптику паперу банківський службовець Портер, засуджений на три роки за нестачу грошових коштів, створив у в’язниці своє перше оповідання під псевдонімом О. Генрі, надихнувшись історіями співкамерників. А далі було близько 280 новел, роман «Королі і капуста», численні фейлетони.
 Його твори – це маленькі історії простих людей: клерків, невідомих художників, дрібних авантюристів, фермерів… Лаконічність викладу, тонкий гумор, незвичайність сюжету і завжди непередбачувана розв’язка уже більше ста років привертають увагу читачів до малої прози О. Генрі, великого письменника «маленьких людей».

О. Генрі. Останній листок: оповідання / пер. з англ. Ю. Іванова, В. Горбатька, М. Рябової; худож.- оформлювач В. Карасик. – Харків : Фоліо, 2017. – 156 с.
«Останній листок» — одна з найкращих новел у світовій літературі, присвячених темі відданості людини іншій людині, любові до ближнього. Вона відзначається великою увагою до «маленької людини», порушує проблеми злиденного життя людей мистецтва, боротьби за виживання, це історія справжньої дружби і самопожертви. Вперше її було надруковано у збірці «Палаючий світильник» (1907 рік).




Жанр – мелодрама
Режисер – Володимир Жилко
Рік – 2005
Короткометражний фільм за мотивами розповіді О. Генрі «Останній лист». Це картина про справжнє кохання. Данський художник рятує свою кохану — українську балерину, яка стала жертвою Чорнобильської катастрофи.  





Герман Гессе (2 липня 1877 - 9 серпня, 1962) – німецький письменник, філософ, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури 1946 року. Один із найвидатніших німецьких письменників, найоригінальніший митець XX сторіччя. Літературну славу письменник здобув завдяки роману «Петер Каменцинд» (1904). Успіх цього твору дав змогу Гессе повністю присвятити себе літературі.
У своїх найвідоміших книгах письменник підіймав створену ним дійсність до високих сфер духу, абстракції та узагальнення. Для Гессе тема виховання стала однією із найважливіших, над якою він працював усе життя. Найвідоміші твори письменника містять цю проблематику, особливо «Степовий вовк» (1927), якого можна визначити як вершину мистецьких шукань Гессе в царині формування, становлення людини.



Гессе Г. Степовий вовк: роман / Г. Гессе; пер з нім. Є. Поповича. – Харків : Фоліо, 2011. – 283 с. – (Б-ка нобелівських лауреатів).
Цей роман, як і багато інших творів автора, оповідає про письменника, який хоче бути відвертим і вступає в конфлікт зі своїм оточенням. Але конфлікт тут значно складніший і глибший, ніж у ранніх творах. Роман за своєю структурою є своєрідною «книгою в книзі». Розповідь починається з передмови видавця, що вирішив опублікувати записки, що були залишені йому головним героєм.








Жоржі Амаду (10 серпня 1912 - 6 серпня 2001) – всесвітньо відомий бразильський письменник, громадський і політичний діяч, академік Бразильської Академії мистецтв і літератури. Жоржі Амаду написав близько 30 романів, які були перекладені на півсотні мов і видані сумарним тиражом більше 20 мільйонів екземплярів. За його книгами знято більше 30 фільмів. Роман «Капітани піску» (1937) він написав, коли йому було всього 25 років, і в той же час це один з найвідоміших його творів. Роман був перекладений 50 мовами світу, за його мотивами було знято фільм «Генерали піщаних кар’єрів», який став дуже популярним у всьому світі. Творчість Жоржі Амаду отримала високу оцінку як в Бразилії, так і за її межами. Письменник був удостоєний 13 бразильськими та різними міжнародними літературними преміями, почесними званнями та орденами.



Амаду Ж. Капітани піску: роман / Жоржі Амаду: пер. з португ. та післямова Ю. В. Покальчука: худож.- оформлювач В. М. Карасик. – Харків : Фоліо, 2017. – 252 с. – (Карта світу).
Роман входить в «баіянскій цикл» романів, що оповідають про життя бідняків в бразильському штаті Баія в 1930-40-і роки. Роман оповідає про банду безпритульних, яких прозвали «капітани піску», тому що їх штаб-квартирою стали піщані пляжі гавані: «Що було у них? - Тільки безмежна свобода, тільки вулиці і пляжі цього міста, де вони вели не завжди легке життя, добуваючи їжу і одяг усіма можливими способами: підносили валізи, крали гаманці і капелюхи. Іноді грабували, іноді просили милостиню».


Жанр – драма
Режисер – Холл Бартлетт
Рік – 1971
Тисячі покинутих безпритульних дітей поневіряються по просторах Південної Америки. Їхній будинок - вулиця, вони озлоблені і самотні. Щоб не пропасти поодинці, вони збиваються в зграї і тероризують «благополучних» буржуа. Одна така зграя знайшла притулок серед піщаних дюн, на березі океану. У народі їх називають - «генерали піщаних кар'єрів».





Айн Ренд, справжнє ім'я Аліса Зіновіївна Розенбаум (20 січня (2 лютого) 1905 - 6 березня 1982) – американська письменниця, автор бестселерів, філософ, драматург, та сценарист. Творець філософської системи, назва якої — «об'єктивізм». Народилася в Санкт-Петербурзі. Вивчала філософію і літературу в Петроградському державному університеті. Вона вирішила стати письменником, коли їй було дев'ять, і сказала в класичному прометеївську стилі: «Я буду писати про те, ким людям слід бути, а не про те, ким вони є». Улюбленим романом Ренд були «Знедолені» Віктора Гюго, а однією з перших улюблених героїв була Цирус, безстрашна героїня французьких пригодницьких романів. Айн Ренд казала: «Віктор Гюго - це видатний письменник у світовій літературі ... Людина не повинна розмінюватися на менші цінності ні в книгах, ні в житті». Це і стало поштовхом до душевного пориву Ренд писати романи епічного масштабу про героїчні звершення.


Ренд Айн. Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність / пер. з англ. Артура Переверзєва, Вікторії Стах. – Київ : Наш Формат, 2016 – 432 с.
Роман побачив світ у 1957 році в Сполучених Штатах Америки. Це четвертий, найдовший, та останній роман Айн Ренд, який вона вважала своїм magnum opus в художній літературі. У книзі описано Сполучені Штати, коли провідні промисловці та бізнесмени відмовляються від спроб уряду використовувати їх працю задля «суспільного блага». Згідно з даними опитування 1991 року, проведеного Бібліотекою Конгресу США та Клубом книжки місяця, «Атлант розправив плечі» був другою після Біблії книжкою, яка призвела до найбільших змін в житті американських читачів.


Жанр – драма
Режисер – Пол Йоханссон
Рік – 2011
Кіноадаптація відомого однойменного роману Айн Ренд. Прем'єра пройшла 15 квітня 2011 року в США.









Габрієль Хосе де ла Конкордія Гарсія Маркес (6 березня 1927 - 17 квітня 2014) -колумбійський письменник-прозаїк, журналіст, видавець і політичний діяч, лауреат Нейштадтської літературної премії 1972 року, лауреат Нобелівської премії з літератури 1982 року.
Імя Габріеля Гарсіа Маркеса золотими літерами вписано в історію літератури ХХ століття. Його твори люблять і читають у всьому світі. Перша повість Гарсіа Маркеса «Опале листя» (1955) відкриває прозаїчний цикл про Макондо, спекотне прибережне містечко, зануреному в атмосферу катастроф, епідемій і чудес. Хроніку Макондо продовжують повість «Полковнику ніхто не пише» (1961) і роман «Лиха година» (1966), а завершує її знаменитий роман «Сто років самотності» (1967). Саме за останню книгу автор отримав премію Ромуло Гальєгоса (1972) і Нобелівську премію з літератури (1982). Роман досі входить до десятки найпопулярніших творів минулого сторіччя.
Перу Гарсіа Маркеса належать також збірка оповідань «Похорон Великої Мами» (1962), романи «Осінь патріарха» (1975), «Хроніка оголошеної смерті» (1981) і «Кохання в час холери» (1986), Записник з моїми сумними курвами (2004 ), Генерал у своєму лабіринті (1989). Останніми великими роботами письменника стала книга «Жити, щоб розповісти про життя» та збірка «Я тут не для того, щоб говорити промови».

Гарсія Маркес Г. Сто років самотності: роман / Габріель Гарсія Маркес; пер. з ісп. П. Соколовського; худож.- оформлювач О. Д. Кононученко. – Харків : Фоліо, 2015. - 476 с.
Цю книгу вважають шедевром Ґабрієля Ґарсія Маркеса, метафоричним описом історії Колумбії або Латинської Америки. Роман описує історію життя родини Буендіа та їхнього містечка Макондо впродовж ста років. Майже всі події роману відбуваються у вигаданому містечку Макондо, але мають стосунок до історичних подій в Колумбії.