* * * 2017 * * * Год Украинской революции 1917 – 1921 гг. * * * 2017 * * * Год Японии в Украине * * * 2017 * * * Год туризма в Украине * * * 2017 * * *

вторник, 17 октября 2017 г.

Замки і фортеці: мандрівка історичними місцями Європи та Азії



Інтернаціональне слово «фортифікація» походить від латинського слова fortis –хоробрий, дужий, сильний та французького fortifier, що означає – підсилювати, укріплювати.   


У багатій історико-архітектурній спадщині Європи та Азії визначне місце належить пам’яткам оборонної архітектури – фортецям, замкам, монастирям, міським укріпленням.
Потреба в обороні краю з кожною наступною епохою видозмінювала архітектурну монументальність оборонних споруд країн  - на місці давних дерев’яно-земляних укріплень з’являються кам’яні укріплення княжих резиденцій і палаців, а згодом – укріпленні династичні замки і садиби господарів краю.
Фортеці мали вигляд високих стін, оточених валами із землі, дерева, каменю, і глибоким ровом. На стінах будували башти, робили міцні ворота, підйомні мости.
У середні віки були споруджені фортеці-замки, фортеці-монастирі, які находились у важко доступних місцевостях. Найбільш укріплена центральна частина фортеці, пристосована до самостійної оборони, або споруда фортечного типу всередині міста мала назву «цитадель». Для військової обороні у пізніші часи використовували окремо розташовані укріплення – форти.

Давні замки і фортеці – це найбільші за розмірами історичні споруди, які завдяки своїм масштабам досі виступають композиційними центрами багатьох історичних міст світу.




Цікави факти з історії фортифікаційного мистецтва

До наших днів збереглися рештки незвичайного рукотворного земляного укріплення «Змієві вали», яке тягнеться майже через усю територію України від Полтавщини та наддніпрянського Трипілля до Дунаю. Походження цих земляних укріплень, які сягають 10-15 метрової висоти, досі лишається загадкою. Одні вчені вважають, що цей вал звели у VII столітті до н. є. племена фракійців для захисту від скіфів. Інші стверджують, що ними користувалися і скіфи, і даки, і готи, і слов’яни. Треті схильні датувати їх епохою Київської Русі, оскільки зведення таких гігантських споруд потребувало великої кількості людей, титанічної праці протягом кількох десятиліть і було можливе лише за умови існування держави.

Уже в середині Х століття в Києві на Старокиївській горі було зведено перше кам’яне укріплення міста – дитинець. З XIV століття воно почало називатися кремлем.

Золоті ворота в Києві – один з небагатьох пам’ятників оборонного будівництва Київської Русі, що дійшов до наших часів. Їх було побудовано у 1017 – 1024 роках. Вони слугували головним в’їздом до міста. Споруда представляла собою башту, увінчану надбрамною церквою Благовіщення, прикрашеною мозаїкою та фресками. У 1240 році ворота були майже зруйновані монголо-татарами, а пізніше біля них побудували земляні бастіони. У 1648 році саме біля Золотих воріт кияни зустрічали гетьмана Богдана Хмельницького після перемоги під Жовтими Водами.

Укріплені пункти, які послужили родоначальниками фортець і служили для охорони Стародавньої Русі від зовнішніх ворогів, відомі в літописах під назвою міст, містечок, острогів. Слово «фортеця» з'явилося в офіціальних актах з XVII століття.

Оборона кордонів в Середні століття ґрунтувалася на прикордонних лініях. Так, імперія Карла Великого для забезпечення від нападу саксів була означена по межах сторожовими вежами, які називалися «Вартєн». Призначення їх полягало в тому, щоб своєчасно сповіщати про вторгнення противника, тому вежі розташовувалися одна від одної на такій відстані, щоб могли один одного бачити і швидко передавати сигнали. Ці сторожові вежі тягнулися від Німецького (Північного) моря до верхів'їв Дунаю, а звідти до Середземного моря і закінчувалися за Піренеями.

Кадіс - етимологію назви міста пов'язують з фінікійським словом, що позначає фортеця. Місто було засноване фінікійцями приблизно в 1100 році до нашої ери на острові, що лежав поблизу узбережжя, і називався Гидирим - укріплене місце. У порівнянні з багатьма андалуськими містами, історія Кадіса тісніше пов'язана з його географічним положенням. Стіни, що оточують його, були споруджені в XVII і XVIII століття. Кадіс вважається найдавнішим містом не тільки в Іспанії, але і в Західній Європі. Кадіс особливо прославився в іспанській історії під час війни за незалежність, коли війська Наполеона, які окупували до того часу більшу частину країни,  не змогли підкорити місто.

Символ Чехії - величний Празький Град - є найбільшим діючим замковим комплексом світу. Празький Град внесений до Списку ЮНЕСКО і Книгу рекордів Гіннеса. Площа Граду, обнесеного стіною, становить близько 70 000 м ². Комплекс складається з трьох основних великих внутрішніх дворів, навколо яких зосереджені будівлі. На його території з різних часів зберігся великий ансамбль палаців, храмів та інших будівель, виконаних в декількох архітектурних стилях.

Місто-замок Каркасон називають воротами в «мурі» Піренейських гір, які розмежовують Францію і Іспанію. Історія цього укріпленого середньовічного міста сходить до галло-римського періоду французької історії. Він оточений подвійним рядом фортечних стін, довжина яких становить близько 3 км. Каркасон називають азбукою військової архітектури, оскільки тут є головні зразки оборонних укріплень. На вигляд звичайні стіни виявлялися смертельною пасткою для багатьох нападників. Відстань між вежами внутрішньої і зовнішньої стін фортеці дорівнює польоту стріли. Тому опинившись між ними, ворог потрапляв під зливу каміння і стріл. Багато фрагментів античних укріплень збереглися до наших днів, ставши частиною більш пізніх споруд. У XIX столітті цитадель була вільно реконструйована під керівництвом Ежена Віолле-ле-Дюка. З 1997 року фортеця входить до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Сороцька фортеця - молдовська фортеця XV століття, в місті Сороки, що на відстані близько 160 км на північ від сучасної столиці. В основу проектування фортеці було поставлено найвищий закон гармонії — золотий перетин. Сороцька фортеця має округлу форму з діаметром 37,5 метрів. У фортечні стіни вбудовано 5 башт - 4 округлих і одна вхідна квадратної форми. Вежі мають три рівня та спеціальні отвори для гармат. Зовнішні стіни пласкі, без вияву підмурків чи горизонтальних тяг. Стіни веж мають ухил до центру фортеці. Висота фортечних мурів — 20-25 метрів, а товщина стін — 3,5 метри. Невеликі розміри фортеці, внутрішній діаметр, рівний 100 кроків, дозволяють вписати її в ряд чудових досягнень європейської архітектури.

«... Ця фортеця споруджена з черепашника на крутій скелі на березі Дністра. Річка Дністер впадає в Чорне море на відстані двох гарматних пострілів від фортеці. Ось на такій відстані від цього гирла на високому пагорбі, на південному березі річки Дністер і розташована фортеця, що виблискує, як кришталь ... ». Турецький мандрівник Евлія Челебі, перу якого належать ці рядки, був просто вражений Аккерманської фортецею. Навіть через кілька століть фортеця в Білгороді - Дністровському залишається найпотужнішим оборонним спорудженням подібного типу на території України. Загальна площа Аккерманської фортеці близько 8 га., довжина периметру зовнішних мурів – 2 км, висота стін – до 7 метрів, а товщина – до 5 метрів. Вздовж стін розташовані 34 башти (збереглося 26), всередину фортеці ведуть п’ять брам. Головний вїзд – Келійські ворота з підйомним мостом та двома решітками – герасами. З зовні фортечніх стін з трьох боків тягнеться рів глибиною 20 метрів і шириною 14 метрів. З четвертого боку – скелясте урвище. В середлині фортеці височиє могутня цитадель у Візантійському стилі. Білгород-Дністровська фортеця входить у пятірку кращих фортифікацій України.


Острог і Дубно – твердині династії князів Острозьких



Вагому роль в історії українських земель періоду Середньовіччя відіграла династія князів Острозьких. Саме вони після розпаду Китївської Русі, а пізніше загибелі Галицько-Волинської держави виступили продовжувачами давньоруських політичних ту культурних традицій. Осередям україської аристократії в період «осені Середньовіччя» стала Волинь. Тут засереджувалися володиння князівських родин, найпотужнішими серед яких були Острозькі.
Першим відомим нам представником династії Острозьких є князь Данило з Острога. Про Данила збереглося дуже мало свідчень. Життя його припало на часи розпаду Галицько-Волинської держави.
Видомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи великого герба Острозьких. Імовірно, саме Данило почав формування князівського домену на південних землях Волині й відбудову Острога.
Розквіту Острога передував довгий, тернистий шлях в історії розвитку міста. Перша документальна згадка про Острог у Іпатіївському літописі датована 1100 роком.
Після приєднання Володимиром Великим Волині до складу Київської Русі, близько 1000 року, за велінням князя в Острозі заклали дерев’яну фортецю. Вона була сплюндрована татарською навалою у 1241 році. Та вже в першій половині наступного століття перший історично відомий князь з династії Острозьких – Данило – відновлює на Замковій горі зруйновані фортифікації, обводить їх валом та ровом, заповненим водою річки Грабарки. Так було покладено початок Острозькому замку - перлині українського оборонного зодчества, самому романтичному із замків Волині.
Федько (Федір), старший син князя, успадкував по батькові Острог. Він та його нащадки почали іменуватися Острозькими. Федору, окрім Острога, належали волості на південно-східній Волині – Корець, Заслав, Хлопотин, Іванин, Крестовичі, Красне та Крепа – нині це південні райони Рівненської області і північні Хмельницької.
Успадкував Острог і продовжив князівський родовід наймолодший син Федора, Василь, на призвисько Красний (гарний, красивий). Йому приписують укріплення Острозького замку кам’яними мурами, будівництво на замкової горі церкви, а також спорудження інших твердинь, зокрема Заславської фортеці. Така діяльність давала можливість створити систему захисту від нападків татар на землях південної Волині.
Рід продовжив Костянтин, онук Василя Острозького. Костянтин Іванович Острозький належав до найбільш видатних полководців і політичних діячів минулого. Він виграв велику кількість битв, деякі з яких мали міжнародне значення. Цей князь бів не лише сувереном у своїх величезних володіннях,  він також володів деякими привілеями. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску. А це в той час вважалося королівською прерогативою.
Зоряним часом для князя став 1497 рік. Разом із братом Михайлом на весні та влітку він здійснив кілька походів на татар. Ці походи були частиною широкомасштабних операцій, які вели польський король і великий князь литовський Сигізмунд І. 
Отримавши за свої військові заслуги значні володіння на Волині, князь вибудував лінію із замків, до складу яких, окрім Острога,  оборонни споруди якого були зміцнені, входили Рівне, Дорогобуж, Звяголь, Дубно…

Дубно - одне з найдревніших міст України. Вперше його назва з'являється в Іпатіївському літописі під 1100 роком. У 1241 році місто, як і вся Волинь, був спопелілий татаро-монгольськими ордами і його ім'я надовго зникає зі сторінок історичних хронік. Воно з'являється знову лише через півтора століття: грамотою, датованою 4 листопада 1386 року великий князь литовський Ягайло підтверджує приналежність Дубно князю Федору Острозькому.
В кінці XIV століття на старому городищі домонгольської доби був споруджений замок з земляними валами, дубовим частоколом і дерев'яними дозорними вежами. Плато, де стояли ці фортифікаційні споруди, було добре захищене самою природою: з двох сторін його обгинала річка Іква, з двох інших простягалися важкопрохідні болота. Фактично це був острів, з усіх боків оточений водою. Перешийок - єдине місце, де до замку можна було підійти з суші, був перегороджений високим земляним валом і ровом перед ним - настільки глибоким, що він міг заповнюватися водами Ікви.
Саме завдяки Костянтину Івановичу Острозькому почалося відродження Дубна. У 1498 році князь Острозький отримав від литовського князя Олександра привілею, згідно з якою Дубно був зведений в ранг міста, а в 1507 році король Сигізмунд I дарує місту магдебурзьке право.
На рубежі XV - XVI століть Острозькі починають спорудження нової системи міських укріплень, ядром якої покликаний був стати кам'яний замок, який змінив колишню дерев'яно-земляну фортецю кінця XIV століття. У його західній частині Костянтин Острозький зводить надбрамну вежу з наскрізним проїздом, що отримала назву Луцької брами. Це потужна трьох’ярусна споруда з товстими - до 2 метрів - стінами була головним опорним пунктом на західному оборонному рубежі замку, що включав також високий земляний вал і глибокий рів, через який було перекинуто підйомний міст.
Вже у XVI столітті Дубно стало однією з найбільших фортець південно-східної Волині, яка втримувала татарські наїзди. Воно зі своїм міцнім замком перетворилося на одну із «століц» князів Острозьких. На довгий час Дубно стає резиденцією князя Василя-Костянтина, сина Костянтина Острозького. Він розбудував та укріпів Дубно. У Дубенському замку князь почав створювати велику художню галерею. Портрети великих предків мали засвідчити кожному гостеві знатність та родовитісь княжого дому.
Початок XVII століття ознаменувався широкою перебудовою замку, розпочатої останнім князем з династії Острозьких - Янушем. На великій території на захід від старого городища почалося спорудження нового кільця оборонних укріплень, вобравщего в себе залишки колишнього замку Острозьких.

Мине чимало часу, і в ХІХ столітті це місто прославить Микола Гоголь, зробивши його місцем основної дії у своії повісті «Тарас Бульба». У 1993 році замок увійшов до складу створеного в Дубно Державного історико-культурного заповідника.

Острог XVI століття - це одно з найбільших міст України з населенням в кілька десятків тисяч чоловік, що лежить на найважливіших торгових шляхах, що з'єднували українські землі з Західною Європою.
Острог XVI століття - це «Волинські Афіни», центр української культури та освіти.
Саме з особистістю Констянтина-Василя Острозького пов’язаний розквіт ренесансної української культури, науки, освіти й книгодрукування та діяльність Острозької академії – найвищого освітнього закладу України на рівні кращих університетів Західної Європи. При академії першодрукарем Іваном Федоровим у 1580 році на кошти князя була організована перша українська типографія, з якої вийшли у світ таки безцінні видання як «Азбука», «Острозький літопис» та «Острозька Біблія» 1581 року.
Острозький замок повністю не зберігся, його сучасний архітектурний ансамбль формують чотири муровані з тесаних блоків пісковику споруди Замкової гори: Мурована башта, Кругла башта, Богоявленський собор та Надбрамна дзвіниця. З міських укріплень залишилися Луцька башта і Татарська башта.

Пам'ятки історії та культури цього історичного міста включені до Державного історико-культурного заповідника, заснованого  у 1981 році.


Крак де Шевальє - фортеця на Святій землі





Сирія - країна древньої культури, багата пам'ятниками архітектури та мистецтва самих різних епох. Саме середньовічна Сирія прийняла на себе всі тяготи епохи хрестових походів. На її території розгорталися битви між військами хрестоносців і арміями мусульман. Долина Бекаа є природним проходом в глиб країни від узбережжя. В античні часи тут починався один з торгових шляхів, ведщіх через Сирійську пустелю в Пальміру і далі, через Євфрат, в Месопотамію. В епоху середньовіччя по цій долині проникали в глиб Сирії завойовники-хрестоносці. Тут проходив кордон заснованого ними Тріполітанського графства.
Мальовничі руїни фортець і замків, увінчують неприступні гірські вершини або розташовані уздовж середземноморського узбережжя, - суворі свідки цієї епохи.
Найбільшою популярністю заслужено користується Крак де Шевальє, Калаат аль - Хосні, або просто Замок лицарів, розташований на скелястій вершині на висоті 750 метрів над рівнем моря, в 60 км на захід від міста Хомс. Здалеку стіни замку легко прийняти за скелі правильних обрисів. Але в міру наближення до нього по дорозі, яка піднімається петлями по гірських схилах з долини, все чіткіше вимальовуються могутні стіни, складені з великих кам'яних брил, і грізні вежі, возвищающіеся над ними.
Місцезнаходження замку вибрано виключно вдало. Аж до XI століття на цьому місці стояла невелика фортеця відома як «фортеця на схилі». Хто володів нею - той контролював дорогу на Тріполі, який був одним з найбагатших і найважливіших портів того часу. Емір сирійського міста Хомс у 1031 році розмістив в фортеці гарнізон воїнів-курдів, зобов'язаних стежити за такою важливою дорогою. З плином часу місцеві жителі стали називати фортецю Хосні аль - Акрад, або Замок Курдів.
Вперше Замок Курдів захопив загін знаменитого Раймунда Сен-Жільського під час Першого хрестового похіду у 1099 році, але був залишений без нагляду.
У 1109 році замок був захоплений Танкредом Антіохійським, передавщім його у володіння графам Тріполітанії. У 1142 році граф Раймонд II подарував замок-фортецю ордену госпітальєрів, будівельної діяльності яких зобов'язані своїм виникненням міцні укріплення замку Крак де Шевальє.
Госпітальєри перетворили фортецю на величезну неприступну цитадель з подвійним рядом стін і широким ровом. Замок розширювався з 1150 по 1250 рік і з часом міг розмістити двохтисячній ґарнізон. Споруджуючи свої укріплення, лицарі-хрестоносці створювали міцну систему оборони, в якій кожен замок займав певне місце. Крак де Шевальє був головним пунктом оборонної лінії, що тяглася вздовж долини Бекаа до самого Середземного моря. З висоти його веж можна було бачити світлові сигнали, які подавалися з іншого замку, розташованого ближче до моря, який хрестоносці називали Білим замком.
Протягом XII і початку XIII століття він неодноразово страждав від землетрусів і нападів арабів і остаточний свій вигляд отримав вже в XIII столітті. Один з найбільших середньовічних замків, що вміщав гарнізон чисельністю до двох тисяч чоловік, він неодноразово успішно витримував атаки. Даремно намагалися оволодіти ним знамениті арабські правителі XII століття Нур-ад-дін і Салах-ад-дін. Лише після того, як у другій половині XIII століття сили хрестоносців на Близькому Сході були значно ослаблені і багато їх замки вже потрапили в руки арабам, султану Бейбарс в 1271 році після довгої облоги вдалося захопити фортецю.  До цього часу гарнізон замку зменшився до трьохсот чоловік, і все ж зміцнення його були такі сильні, що султан зміг захопити лише зовнішнє кільце оборонних стен. Осажденний гарнізон капітулював на почесних умовах і, покинувши замок, отримав можливість вільно піти в Тріполі, ще остававщійся в руках хрестоносців.
З плином часу фортеця втратила своє значення і прийшла в занепад. В кінці XIX століття в її стінах влаштувалося маленьке селище. З 1927 року на території фортеці почалися реставраційні роботи, в результаті яких значною мірою був відновлений первісний вигляд Крака де Шевальє.
На одностайну думку фахівців, цей замок є найкраще збереженим і найбільш вражаючим зразком середньовічної оборонної архітектури на Близькому Сході.
Завдяки своїй унікальній архітектурі і воістину колосальним розмірам замок внесений до списку культурної спадщини ЮНЕСКО.



Легендарна століця Поділля





Середньовичні міста дуже несхожі між собою попри подібність багатьох рис міського «інтерь’єру» - оборонних мурів, брам, вузьких викривлених вуличок, в яких несподівано, серед цільної забудови, виникають домінанти храмів.
Невеличке місто Кам’янець – Подільський – третє в Україні після Києва та Львова за кількістю архітектурних пам’яток. Їх тут понад сто: ратуша, замок-фортеця, монастир домініканців, кафедральний собор та інші.
За літописних часів місто називали Кам’янець. Однак таку саму назву мало ще декілька укріпленних міст на теренах України. Тому згодом, коли місто стало столицею Подільського воєводства в складі Королівства Польського, з’явилось нове його ім’я Кам’янець-Подільський. А втім українці часто називають його Кам’янець на Поділлі – в пам’ять про найдавнішу твердиню Подільського краю.
Історична доля Кам’янця була передречена його місцеположенням – спочатку на межі пізньоантичного і праслов’янського світу, пізніше – на пограниччі Галицько-Волинської держави з кочовим степом, згодом – на кресах між християнським заходом та мусульманським сходом. Завдякі цій функції – порубіжної, або як ще її назівали «кресової» фортеці – Кам’янець був відомий як у Європі, та і на Сході.
Візитивкою міста є Стара фортеця. Фортифікаційний ансамбль міста формувався протягом сторіч і гармонийно поєднує в собі елементи оборонної архітектури різних епох і різних фортифікаційних шкіл. Основу його оборонної архітектури закладено в період Київської Русі і Великого князівства литовського у Х – XVI століттях. Спочатку фортеця була типовою дерев’яною оборонною спорудою. За часів Коріатовичів стіни та башти замку були в основному дерев’яними і лише частково кам’яними.
З 1436 року Кам’янець стає королівським містом і водночас столицею Подільського воєводства, важливим стратегічним центром Польської держави з досконалою на той час фортецею. У середині XVI століття дерев’яні укріплення фортеці під керівництвом королівського архітектора Іоба Претфуса замініли повністю кам’яними. Відтоді замок набув форми витягнутого багатокутника, обнесеного високими фортечними стінами з баштами на кожному куті. Праворуч від східних воріт знаходиться одноярусна п’ятигранна Чорна башта з криницею глибиною 36 метрів і діаметром 6 метрів. Далі по колу йде 10 башт – Лянцкоронська, Комендантська, Рожанка, Водна, Нова, Денна, Ляцька, Тенченська, Ковпак і ліворуч від східних воріт – Папська, зведення якої для оборони від турків фінансував Папа Римський Юлій ІІ, або Кармелюкова, коли в ній було ув’язнено Устима Кармелюка. Завершенням оборони півострова стали Руська та Польська брами, що були додатковими входами в місто і тому охоронялись барбакенами та круглими вежами з високими дахами-наметами.
У 1621 році під керівництвом королівського інженера Теофіла Шомберга споруджено перед західним фасадом замку кам’яно-земляну фортецю новоголандской системи, пристосовану до оборони в умовах артилерійської боротьби – горнверк – що отримала назву Нова фортеця. Від неї залишилися лабіринти кам’яних казематів й грандіозні земліні вали. Крім фортеці був укріпленій і острів, на якому стоїть Старе місто. Острів і сполучається з плато дуже вузьким скелястим перешийком завдовжки 105 метрів. Висота прямовисних стінок каньйону й вузенький перешийок, який на випадок облоги перекривався річковими шлюзами, робили острів-фортецю взагалі неприступною.
Місто-фортецю оспівав у своїй поемі «Роксоланія» польський поет епохи Ренесансу Себастьян Фабіан Кльонович.
«Хто горду славу твою, Кам’янець, возвеличите може?
Мури твої – кам’яна скеля, твердиня тривка.
Різано брами твої і сходи в суцільнім граніті,
Люди не здвигли тебе – вгору піднявся ти сам…»
Кам'янець дійсно був однією з найсильніших європейських фортець. Деякі її оборонно-технічні споруди стали вершиною фортифікаційного зодчества всієї Східної Європи. Фортечні укріплення були такими потужними, що взяти їх штурмом ворогові вдалося лише двічі: у 1393 році, коли литовський князь Вітовт захопив фортецю через розлад всередині гарнізону, і в 1672 році, коли турки запанували над оплотом Поділля завдяки більший чисельності – понад 60 разів!
У 1977 році завдякі діяльності архітекторів та істориків Старе місто отримало статус Дуржавного історико-архітектурного заповідника, а в 1998 році національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець».


Хотинська фортеця – шедевр «замкового намиста» України




Хотин – одне з найпривабливіших історичних місць в України. За однією з версій, назва міста походить від слов’янського слова «хотень», якому в сучасний української мові відповідає прикметник «бажаний». За іншою версією, - від імені ватажка дакійських племен, якого звали Котизон.
Історія Хотина – це оповідь про війни, перемоги і поразки, повна таємниць і загадок, пов’язана з великими імперіями і державами. Не дивно, що на гербі міста домінуючими залищаються фортечні вежі та шаблі.
Знаменита Хотинська фортеця - один з найбільш видатних пам'яток оборонного зодчества. Протягом чотирьох століть ця цитадель на Дністрі грала найважливішу роль в долі не тільки України, але і всієї Південно-Східної Європи.
Цю землю топтали армії, очолювані каганами Аварського каганату, яськими, печенізькими, половецькими і татарськими ханами, господарями Молдовського князівства, боярами Руммунії, султанами і пащами Турецької імперії, королями й магнатами Польщі, полководцями найбільших європейських імперій Романових і Габсбургів.
Але справіку Хотинщина з містом Хотин були оборонним форпостом на обводах ранніх державних утворень українців – Дулібського союзу племен, Київської Русі, Галицького князівства, Галицько-Волинськогї держави і Подільського князівства Коріатовичів.
Вже за часів Київської Русі місто Хотин був значним населеним пунктом. Він займав територию понад 20 га. Хотинська фортеця в той час була дерев’яною. З кінця VI століття Хотин входив до складу Теребовельського, з 1140-х років Галицького, з 1199 років – Галицько-Волинського князівств. В середині ХІІІ століття Данило Галицький наказав перебудувати Хотинський замок. На місці дерев’яно-земляних укріплень був збудований кам’яний мур заввишки 7,5 метрів. Він оточував майданчик у Північний частині нинішної цитаделі.
У 1340-х роках Хотин потрапив до складу Угорського королівства, а в 1359 році – Молдавського князівства. Воєвода Стефан ІІІ Великий значно розширив межі фортеці. Відтоді Хотинську фортецю почали захищати шість башт висотою 60 метрів. У самій будівлі були викопані глибокі подвали, яки слугували приміщеннямми для воїнів. Тоді ж пробили 65-метровий колодезь.
Після занепаду Молдовського князівства місто і фортеця перейшли до рук турків, які ще посилили їх оборонну міць. У XVII столітті Хотин певний час перебував у складі Польщі. У вересні на початку жовтня 1621 року біля стен фортеці відбулася знаменита Хотинська битва, яка стала одним з переломних моментів в історіїї Османської імперії та вирішила долю усієї Центрально-Східної Європи. Події  Хотинської битви найреалістичнише змальовані в історичному романі Зінаїди Тулуб «Людолови».
Польсько-козацьке військо гетьмана Речі Полсполітої Яна Кароля Ходкевича (35 тисяч вояків) та Запорозьке вісько (41,5 тисяч козаків) під проводом гетьмана Петра Конашевич-Сагайдачного дали бій 200-тисячної турецько-татрської армії. Цілий місяць тривали безуспішні шалені атаки турків. В той же час, запорожці нічними рейдами знекровили й деморалізовали вороже військо.
Зазнавши нечуваних людських втрат, Сулейман Пишний змушений був піти на укладення вигодної для Польщі і усеєї Європи мирну угоду. На знак миру султан подарував королю Речі Посполітої свого білого слона – небачену раніше на Україні тварину.
На честь цієї доленосної перемоги в наші дні під стінами фортеці встановлено пам’ятник славетному гетьману Петру Конашевич-Сагайдачному. Ще ні одна славна сторінка була вписана в історію Хотинської фортеці…

В наші дні Хотинська фортеця, в 2000 році, отримала статус Державного історико-архітектурного заповідника. Вона знову не раз ставала ареною битв - вже кінематографічних. Тут знято більше 50 кінострічок, в тому числі «Захар Беркут, «Чорна стріла», «Балада про доблесного лицаря Айвенго»,«Три мушкетери»,«В'язень замка Іф»…


Перлини фортифікаційного зодчества




Сторінками видань


Беллок Х. Ла-Рошель // Хилэр Беллок. Ришелье; пер. с англ. – Москва, 2002. – С. 213 – 236.
Праця відомого англійського історика Х. Беллока відрізняється від багатьох відомих книг про кардинала. Вона цікава і строго дотримується історичної правди. Автор розкриває роль Рішельє при облозі Ла-Рошелі в 1627 - 1628 рр.

Вересов А. И. Крепость «Орешек». – Ленинград : Лениздат, 1967. -  80 с.
У 1323 році князь Юрій Данилович, онук Олександра Невського, заснував в витоку Неви фортецю. Вона була побудована на острові Горіховому, названому так за кількістю ліщини на його берегах. Тоді ж був укладений «вічний мир» зі Швецією. У 1352 році були побудовані кам'яні стіни і башти. Від них в даний час мало що збереглося. Незабаром на березі, під захистом фортеці вирісло однойменне місто, яке зараз носить назву -  Шліссельбург.


Історико-культурні заповідники / за ред Вечерського В. В.; відп. за вип. Сердюк О. М. – Київ, 2011. – 292 с.; 97 іл.
Наукова монографія присвячена розробленню генеральних планів розвитку державних історико-культурних заповідників: «Чернігів стародавній», «Биківнянськи могили», «Кам’яна Могіла», «Тустань».


Кралюк П. М. Князі Острозькі. – Київ : ПАТ «ДАК «Укрвидавполіграфія», 2012. – 128 с.
Саме Іван Франко чи не вперше в Український модерний літературі дав високу оцінку князям Острозьким, зокрема Василю-Костянтину. Він зазначав, що «рід Острозькіх відіграв дуже важливу роль в історії Південної Русі та історії Польщі XV XVI в.», а князь Василь-Костянтин «був одним із головних двигачів національного життя…».

Липа К. Під захістом мурів. – Київ : Наш час, 2008. – 184 с.- (Серія «Невідома Україна»).
У всіх країнах Європи пощуки ідеального способу оборони, що зробив би укріплення неприступними, велися своїми шляхами протягом століть. Таким чином складалися своєрідні місцеви школи оборонної архітектури, що жваво обмінювалися досвідом. Не стояли сторонь цих пощуків і наші предки. Про те, як розвивалось фортифікаційне мистецтво на теренах сучасної України, хто і як захищав та атакував твердині, що за люди були замовниками й мешканцями фортець і замків, ви дизнаєтеся з цієї книги.


Носенко Т. Тайны Иерусалима: история, легенды, предания / Татьяна Носенко. – Москва : Вече, 2007. – 352 с.; ил. – (Тайны знаменитых городов).
Існуючі зараз монументальні кріпосні стіни Єрусалиму були побудовані в 1538 році султаном Сулейманом Пишним. Протяжність стін становить близько 4,5 км, вони мають висоту від 5 до 15 метрів, і товщину до 5 метрів. В цілому стіни Старого міста включають 35 веж, більшість яких відносяться до більш доступною ззовні північній стіні. В межах кріпосних стін Старого міста розташовується ряд святих місць: Храмова гора і її підпірна Західна стіна, храм Гробу Господнього і мечеть Аль-Акса.

Палков Т. Кам’янець-Подільський. Хотин. Замки долини Збруча. Подільські Товтрі: путівник. – Львів : Ладекс, 2010. – 32 с.
У багатій історико-архітектурній спадщині України визначне місце належить пам’яткам оборонної архітектури – фортецям, замкам, оборонним храмам, міським укріпленням. Упродовж століть роль оборонних споруд була провідною в системі розбудови міст і містечок.


Пилип’юк В. Золота підкова України (Львівщина): фотоальбом. – Львів : Світло й Тінь, 2001. -144 с.
«Золота підкова України» - масштабний культурологічний проект Лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Заслуженного діяча мистецтв України Василя Пилипюка у шести книгах. Мета цього високомистецького фотоакорду – відновити розірваний зв’язок між епохами і поколіннями, привернути увагу до твердинь, замків і фортець – свідків і речників тисячолітньої історії України.



Пламеницька О. Кам’янець-Подільський. – Київ : Абрис, 2004. – 256 с., іл. – (Серія «Малі історичні міста України»).
Відомий фахівець з історії архитектурі, О. Пламеницька подає своє концептуальне бачення історичного розвитку Кам’янець-Подільського – славетної столиці Поділля. Автор розповідає про відому і незнану архітектурно-містобудівну спадщину національного історико-архітектурного заповідника Кам’янець.


Роглєв Х. Й. Легендарні села України / Роглєв Х. Й., Бощицький Ю. А., Голубаха І. А., Мунін Г. Б.; під заг. ред Бощицького Ю. А.; пер. з укр. на англ. мову Тиличук Г. О. – Київ : Книга, 2009. – 256 с.; іл.
У виданні розповідається про історію, легенди, архітектурні пам’ятки відомих українських сіл, яки зробили значний внесок в історію України. Книга ілюстрована унікальними фотографіями природи, будинків, церков, замків, фортець, палаців, портретами відомих людей.


Самойлов Ф. А. «Крепость эта такова, что к ней ни с какой стороны не подступиться…»: Белгород-Днестровский и его окрестности в воспоминаниях современников. – Одесса : Астропринт, 2002. – 100 с.; ил.
Аккерманська фортеця – одна з наймогутніших та найцікавіших фортець Півдня. Її прекрасно збережені мури, що височіють над темними водами лиману, і нині вражають своєю величчю та неприступністю… Фортеця стоїть на скелястому березі Дністровського лиману на місці Тіри – давньогрецького поліса V – IV ст. до н. е. Укріплення, що формувалося протягом XIV – XV ст, належить до баштово-стінового типу. Воно складається з чотирьох частин: цитаделі або генуезького замку північного (гарнізонного), південного і портового дворів.

Троневич П. Луцький замок в історії України. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2007. – 200 с.
Луцький Верхній замок – один з небагатьох середньовічних замків, що зберегися до наших днів. Плин веків забрав з собою гомінке колись життя, зруйнував споруди на його території, могутні мури та башти зилишилися непідвладні часу. Мовчазним свідком історії Волині височить він серед широких луків над річкою Стир, вписавши свій силует до символів заповідних міст України.


Филиппоне Б. Андалусия / Бьянка Филиппоне; пер. с англ. – Москва : БММ АО, 2003. – 136 с., ил. – (Серия «Города и страны).
Андалусія - це не тільки море, фламенко і корида. Минуле цієї землі надзвичайно цікаво, традиції вражають уяву і пораждают питання, на які знає відповідь тільки історія.



Юрченко А. Крепости и замки Сирии эпохи крестовых походов. – Киев : Книгоноша, 2011. – 152 с.
Мандрівник і дослідник середземноморської старовини Олександр Юрченко запрошує до нової подорожі по Сирії. Разом з автором читач пройде по пустелях, горах, глибоких ущелинах, де на тлі краси первозданної природи відчуэ міць і велич рукотворних шедеврів – фортець і замків Близького Сходу.



Яковлев В. В. История крепостей. – Москва : ООО «Издательство АСТ»; СПб. : «Издательство «Полигон», 2000. – 400 с., ил.
Капітальна праця відомого фахівця-фортифікатора В. В. Яковлєва присвячена мало освітленому аспекту військового мистецтва - розвитку оборонного зодчества з давніх часів до першої чверті ХХ століття, а також дослідженню засобів облоги і оборони сухопутних фортець в цей період.








среда, 30 августа 2017 г.

Патріарх українського гумору : до 95-річчя від дня народження Павла Глазового






Ти пам’ятаєш Глазового?
Невже забув? Це ж той Павло,
Який життя прожив для того,
Щоб людям весело було.


Перше знайомство з цим письменником відбувається не в школі і не зі сторінок підручника. Воно приходить з дитячим іскристим сміхом від почутих на концертах гуморесок, усмішок. Коли зі сцени лунає оголошення: "Гуморески Павла Глазового", цього буває досить, щоб слухачі вже почали сміятися в доброму передчутті.

Народився Павло Прокопович Глазовий 30 серпня 1922 року у степовому селі Новоскелюватці Казанківського району на Миколаївщині. Весь рід Глазових з діда-прадіда працював біля землі. 
З дитинства здібному Павлику довелося пізнати голод, нужду, а також непереборне прагнення вчитися. 
Після закінчення Новомосковської педагогічної школи у 1940 році був призваний служити в армії. Пройшов фронтовими дорогами всю війну, мав поранення і нагороди. 
Після війни продовжував навчатися в Криворізькому педагогічному інституті. Там же починаються його перші літературні спроби. Талановитого юнака запримітив Остап Вишня, який почав опікуватися подальшого долею Глазового, подбав про те, щоб його перевели навчатися в Київ, ближче до письменницького середовища. На все життя Павло Прокопович залишився вдячним своєму вчителеві, вважаючи його своїм хрещеним батьком у літературі.


Фронтові дороги  Павла Глазового
Закінчивши в 1950 році Київський педагогічний інститут, Павло Глазовий повністю поринає у літературне життя. Упродовж десяти років працює в студії молодих гумористів при журналі “Перець”, був заступником головного редактора. Багато сил і енергії віддав П. Глазовий становленню журналу "Мистецтво”, працюючи теж 10 років заступником головного редактора.
Уже перша гумористична збірка Павла Глазового "Великі цяці", вийшовши у світ 1956 року, принесла автору популярність серед широкого читацького загалу. Пізніше одна за одною з'являються книги "Карикатури з натури"( 1963 р.),"Коротко і ясно"( 1965 р.), "Щоб вам весело було"(І967 р.), "Мініатюри га гуморески" (1968 р.), "Куміада"(1969 р.), "Усмішки"(1971 р.), "Смійтеся, друзі, на здоров'я" (1973 р.), "Байки та усмішки" (1975 р.), "Весела розмова" (1979 р.), "Хай вам буде весело"(1981 р.), "Сміхологія" (1982 р.)
П. П. Глазовий зробив значний внесок і у дитячу літературу. У співавторстві з Ф. Маківчуком написані чудові дитячі книжки "Пушок і Дружок", "Старі друзі",. "Про маленьке каченя Пушка і його друга, собаку Дружка" (1957 р.). Разом з Б. Чалим створено казки "Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника" (1958 р.). Книжки П. Глазового "Іванець-Бігунець"(1963 р.), "Як сторінка, то й картинка" (1964 р.), "Про Сергійка-Нежапійка та клоуна Бобу"(1965 р.), "Перченя" (1966 р.) радували не одне покоління дітей.
Серед останніх книжок – "Вибрані усмішки" (1992 р.), "Веселий світ і чорна книга" (1996 р.), збірки "Сміхослов" (1997р.), "Архетипи" (2002 р.).
Поет-гуморист Павло Глазовий вдало продовжує і розвиває школу Степана Руданською, особливо в жанрі співомовки. Він уміє майстерно обіграти народну усмішку, жарт, одягти їх в привабливі поетичні шати. Народні усмішки автор не лише по-своєму перелицьовує, а на їх основі створює самобутні твори. У цьому і сила, і життєвість поезії Павла Глазового.
Творча палітра автора вражає своїм розмаїттям. У більшості його творів – сатиричних мініатюрах, традиційних байках, епіграмах, пародіях, казках для дітей і дорослих, інтермедіях, замальовках, гумористичній прозі, де розмову з читачем веде лукавий Чорнокнижник, – сміх – не заради сміху. Переважна більшість творів Павла Глазового спрямована проти конкретних виявів суспільних вад.
Тематичні обрії поезії Павла Глазового неосяжні, вони зачіпають все – від невинних жартів до серйозної критики суспільства в цілому.
Гумористичну поезію Павла Прокоповича можна розподілити за такими жанрами та темами: гумористика (діти, батьки, студентські усмішки, молодіжні, холостяцькі, сімейні, курортні, спортивні, мистецькі та ін.), байкографія.
Сміючись, але прямо й нещадно пише поет про недалекість, обмеженість людського розуму ("Еволюція", "Вирізки", "Бугаюка") і про інтимні стосунки, шлюбні відносини ("Наречена", "Радуйтесь, піжони!", "У міліції", "Макака"). Суворо картає сатирик людей, які відцуралися рідної мови (“Тарас Бульба у Києві", "Кухлик", "Русько-мовний депутат", "Родичі"). Автор розвінчує паразитарне існування великих і маленьких начальників ("Байка про табличку", "Причеп", "Про роботу керівну", "Кіндратів кабінет").
П. Глазовий пише так, щоб люди сміялись над негативним і прагнули його позбутись. Його гумористичні й сатиричні твори написані в різних ключах: одні з добрим серцем, інші – з гірким перцем.
Твори письменника відрізняються щирим гумором, гостротою думки, чисто українською дотепністю слова. Рядки гуморесок буквально вибухають радісним сміхом, у кожному слові проміниться любов до життя. Тому Павло Прокопович зізнається:

Я так люблю веселий сміх,
Здоровий сміх, що гріє всіх!
Переливаю в слово радість,
Яку в душі своїй зберіг.
І я щасливий, що пишу
Хорошим людям на потіху.
Ловлю в очах іскрини сміху
І довго в серці їх ношу.

Майже п'ятдесят байок об'єднав Павло Глазовий у циклі "Езопівські усмішки". Твори славетного байкотворця далеких античних часів "пересадив" поет на український грунт.
Характерно, що в кожній байці своєрідна мораль-повчання, мораль-порада, мораль-афоризм, мораль-жарт.
У колі друзів (А. Осипчук, П. Глазовий, В. Євтушенко, А. Кульчицький) 
Кажуть, що сміху бояться навіть ті, хто вже нічого не боїться. Адже впізнають таки себе у сатиричних віршах Глазового сучасні перевертні, ті, "що в партії були членами", та "прокралися, стали босами й бізнесменами”, ті, що "були практиками й теоретиками, а потому завели нові партбілетики". Ті, що "обікрали Україну, бандитська сволота, а тепер до влади пруться , як чорти з болота...". Ті, що "у верхи прорвалися...! від власного народу зразу й заховалися". Ті, що "глушать нашу мову, щоб розвіять Україну, як суху полову".
Твори Павла Глазового зрозумілі кожному читачеві й слухачеві. Колега по гумористичному цеху Євген Дудар найкращою рецензією на них вважає "затерті, зачитані до дірок, зачовгані збірочки у руках робітників".

У чому ж "секрет" такої популярності поета? Той же Євген Дудар визначає цих секретів три:
  • Широке використання народної творчості, усіх її багатств.
  • Варіантність гуморесок "Народна усмішка, лягаючи в основу того чи іншого твору поета, під його пером вступає в друге своє життя".
  • Багаторічна співдружність гумориста з народним артистом України Анатолієм Паламаренком. "Не було б між ними тієї співдружності," – пише критик, – "не було б щирого сміху у переповнених залах, не мали б люди отих приємних хвилин відпочинку".

Творчий дует Глазового та Неоніли Крюкової


Із задоволенням виконують з естради твори Павла Глазового народні артисти України Анатолій Литвинов та Неоніла Крюкова, і тисячі читців – аматорів самодіяльної сцени. Творчий ужинок поета – майже 20 книжок, тисячі авторських виступів перед численними аудиторіями.













Праця митця не пропала даремно, вона дає свої сходи, збережена пам'яттю людей, вона не зникає:

"Отак і я прожив на світі,
І побіліла голова.
І полетіли в світ широкий
Мій сміх, і думи, і слова.
Нехай стебло моє затопчуть,
Нехай мій корінь перетруть, –
Того, що в люди полетіло,
Уже назад не заберуть", – писав поет.

Особисте життя гумориста не склалося. З першою дружиною Нелею прожили 25 років, але потім розлучилися. Син Андрій залишився жити з батьком, а донька Олександра – з матір’ю. Згодом одружився вдруге. Проте цей шлюб тривав лише рік. І син, і ті, хто добре знав Павла Прокоповича, кажуть, що гуморист у звичайному житті був досить складною людиною. Безкомпромісною і гострою, як його твори… Крім доньки Олександри та сина Андрія від першої дружини, мав позашлюбну дитину – сина Олексія.

В родинному колі

Глазові Леся та Андрійко з батьком, 1960 рік




Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.


Нагороди 
  • Лауреат премії імені Остапа Вишні (1988; року за книжку «Сміхологія»);
  • Перший лауреат премії імені Петра Сагайдачного (1996);
  • Літературна премія імені Наталі Забіли;
  • Орден «За заслуги» 3 ступеня (1997; за вагомий внесок в українську літературу);
  • Почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України»;
  • Медаль Міжнародного доброчинного фонду «Українська хата» – «За доброчинність».


Вшанування пам’яті

  • У місті Білій Церкві створено Міжнародний благодійний фонд імені Павла Глазового.
  • 8 листопада 2011 року в Києві, на будинку по вулиці Льва Толстого, 25, де з 1951 по 2004 рік жив і творив поет-гуморист, встановлено гранітну меморіальну дошку.
  • В 2016 році у місті Кривий Ріг на честь письменика була названа вулиця.








Твори Павла Глазового з фонду бібліотеки


Глазовий П. П. Архетипи : [Гумор. Сатира] / Павло Глазовий. – Київ : МАУП, 2003. – 234 с. : іл.
Гуморески й фейлетони, вміщені в збірці, висвітлюють болючі теми нашого непростого сьогодення.




Глазовий П. Байки та усмішки / Павло Глазовий. – Київ : Рад. письменник, 1975. – 112 с.
Основу книжки становлять байки. В них викриваються і висміюються негативні явища, які трапляються в нашому житті. Крім байок, до збірки ввійшли гумористичні мініатюри й усмішки, спрямовані проти безгосподарників, ледарів, підлабузників, шахраїв.


Глазовий П. Веселий світ і Чорна книга : гумор, лірика, проза / Павло Глазовий. – Київ : Укр. письменник, 1993. – 366 с.
З назви книжки легко здогадатися, що вона не лише смішна, а й, очевидячки, сумна, бо чорний колір ніколи не символізував радість. Окрім гуморесок, усмішок-мініатюр та байок, які входять до дванадцяти тематичних розділів, читач ознайомиться з роздумами автора про життя-буття, про війну і мир, про мораль і етику, про мистецтво й естетику та про інші непрості матерії. Вони зібрані в своєрідній прозово-поетичній композиції з далеким від гумору заголовком «Чорна книга».

Глазовий П. Вибране : байки, гуморески, усмішки / Павло Глазовий. – Київ : Дніпро, 1974. – 144 с. : іл.
Творчість Павла Глазового – гірка й прекрасна правда про нас самих. Його буцімто невибагливі на «естетський» слух гуморески роблять людей щасливими і звільняють їх від страху.



Глазовий П. Гуморески : старі й нові / Павло Глазовий ; [худож. Кость Лавро]. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. – 336 с. : іл.
У цій книжці уперше зібрано найкращі твори Майстра сміху з різних періодів його творчості.





Глазовий П. Мініатюри та гуморески / Павло Глазовий. – Київ : Рад. письменник, 1968. – 80 с.
У збірці гостре перо поета-сатирика нещадно плямує халтурників, горе-господарів, міщанських недотеп, все те негативне, що зустрічається в житті.

Глазовий П. Смійтесь, друзі, на здоров’я : сатира та юмор / Павло Глазовий. – Київ : Мистецтво, 1973. – 64 с.
Репертуарна збірка вибраних байок.
Глазовий П. Хай вам буде весело! : байки, усмішки, жарти / Павло Глазовий. – Київ : Рад. письменник, 1981. – 69 с.
У книзі автор розвінчує ті негативні явища, які заважають нашому народові в його натхненній, творчій праці.




Павло Глазовий : листи до друга в США : приватне листування Павла Глазового з д-ром Евгеном і Нілею Стецьківими. 1990-2002 / [упоряд. Раїса Галешко]. – Київ :Фенікс, 2007. – 264 с.
Павло Глазовий у приватному житті був людиною неговіркою, навіть замкненою. Небагато в його оточенні було людей, перед якими від розкривав свою душу. Одними з  цих «довірених осіб» в останні 14 років життя поета були д-р Евген і Ніля Стецьківи, американці українського походження.
Стецьківи зберегли понад 160 листів Глазового. Унікальність цієї збірки в тому, що вона є фактично єдиним джерелом, яке проливає світло на приватне життя видатного українського поета і патріота. Збірка матиме велике значення для української літератури і дослідників творчості Глазового.



Про життєвий та творчий шлях у періодичних виданнях

  • Білятинська О. І. Вивчаємо гуморески Павла Глазового : 6 клас / О. І. Білятинська // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2014. – № 30. – С. 7–10.
  • Борисова А. М. Яскраві сторінки життя і творчості Павла Глазового : урок позакласного читання / А. М. Борисова // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2011. – № 7. – С. 23–28.
  • Домчин В. Серйозна розмова / В. Домчин // Дніпро. – 1979. – № 11. – С. 159.
  • Дудар Є. Павло Глазовий : поет гуморист / Євген Дудар // Дніпро. – 1982. – № 8. – С. 130.
  • Дудар Є. «Тече вода, тече бистра…» : роздуми, навіяні 80–річчям Павла Глазового / Є. Дудар // Літературна Україна. – 2002. – 19 верес. – С. 6.
  • Кіт Д. Патріарх українського гумору / Данило Кіт // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005. – № 10. – С. 54-55.
  • Кіт Д. Патріарх українського гумору : шкіц до портрета Павла Глазового / Данило Кіт // Дивослово. – 2005. – № 1. – С. 55-56.
  • Колоїз Ж. В. З усього сказаного видно, що в нас характери м’які. Такі ми всі, тому що бідні. Тому ми бідні, що такі. : до 90–річчя від дня народження Павла Глазового / Ж. В. Колоїз // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2012. – № 22/24. – С. 71–77.
  • Кужільний Г. Незгасима зоря небосхилу / Геннадій Кужільний // Персонал Плюс. – 2012. – № 37 (12-18 верес.).
  • Павлів І. Життєствердний сміх Павла Глазового : урок позакласного читання у 6 класі / І. Павлів // Дивослово. – 2012. – № 4. – С. 26–27.


Інтернет-ресурси

Кужільний Г. Незгасима зоря небосхилу / Геннадій Кужільний // Персонал Плюс. – 2012. – № 37. – Режим доступу : http://www.personal-plus.net/494/9623.html
Міжнародний фонд імені Павла Глазового : [сайт фонду]. – Режим доступу : http://pavlo-glazoviy.blogspot.com/
Негаснучі свічі : Глазовий Павло Прокопович (1922-2004) : [публікація з книги Анатолія Кульчицького "Негаснучі свічі"]. – Режим доступу : http://pavlo-glazoviy.blogspot.com/2016/10/1922-2004.html#more
Ройко А. Постать. Маловідомий Павло Глазовий. Ч. 1 / Андрій Ройко. – Режим доступу :
Ройко А. Постать. Маловідомий Павло Глазовий. Ч. 2 / Андрій Ройко. – Режим доступу :




Підготовлено співробітниками відділу періодичних видань