11 квітня, згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, відзначається Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Саме в цей день 1945 року останній в’язень найбільшого концентраційного табору Бухенвальд вийшов із його воріт з сумно відомим написом «Jedem das Seine» — «Кожному своє»… За час існування табору через нього пройшло понад 250 тисяч осіб різних національностей, з них понад 55 тисяч було закатовано. Аушвіц, Дахау, Треблінка, Равенсбрюк, Собібор… Це найтрагічніша сторінка Другої Світової війни, яка принесла біль і страждання та понад 60 мільйонів людських втрат…
Вінфрід Ґеорг Зебальд «Аустерліц»
Роман «Аустерліц» німецького письменника
та літературного критика Вінфріда Ґеорга Зебальда (1944—2001) вийшов друком у
2001 році, незадовго до трагічної смерті автора внаслідок автомобільної аварії.
Роман «Аустерліц», який багато критиків називають найвизначнішим німецькомовним
романом ХХІ століття, був відзначений численними нагородами, серед яких
National Book Critics Award (США, 2001), Salon Book Award (Великобританія,
2002), Independent Foreign Fiction Prize та Jewish Quarterly Wingate Literary
Prize. «Аустерліц» перекладено понад 20 мовами світу, і він увійшов до канону
найновішої німецької літератури.
Цей роман або ж «прозову книжку
невизначеного жанру», як називав його сам Вінфрід Ґеорг Зебальд, вирізняє не
лише незвичний, лабіринтоподібний сюжет, який автор вибудовує з ретельністю павука,
що плете свою павутину, а й особлива поетичність мови, яка перетворює цей твір
на довжелезний вірш про пошуки втраченого дитинства.
Неназваний оповідач знову й знов зустрічає
залюбленого в європейські ландшафти та архітектуру загадкового самітника Жака
Аустерліца, який розповідає йому про свої багатолітні намагання розкрити
таємницю власного походження. Ці пошуки ведуть його ледь не через усю Європу й
спонукають відвідати різноманітні «місця пам’яті» найновішої німецької та
європейської історії — з Антверпена до Лондона, з Парижа до Марієнбада, а з
Праги до концентраційного табору «Терезієнштадт». І це лише зовнішній, сюжетний
контур роману, насиченого історичними екскурсами, поетичними спостереженнями та
меланхолійними розмірковуваннями про (не)обжитість простору й проминання часу,
з якими людина змушена давати собі раду.
На початку роману головний герой
розмірковує про історію фортифікаційних споруд у Європі. Він говорить про те,
що з кожним новим етапом фортеці ставали все досконалішими, мури — все товщими,
оборонні тактики — все вигадливішими, але врешті всі ці зусилля з
раціоналізації та вдосконалення захлинулися в абсурді гігантоманії. Лячним
безглуздям віє від бельгійської фортеці Бріндонк, яка здається оповідачеві
велетенським панцирем потворного ракоподібного. Ще до завершення будівництва ця
фортеця втратила своє первинне оборонне значення, з часом була перетворена на
в'язницю, і тепер є похмурим свідченням минулих часів. Дивним чином, той самий
Аустерліц, який ділився архітектурними міркуваннями з оповідачем роману, довго
не помічав, що й сам створив довкола себе своєрідну ментальну фортецю чи радше
захисний панцир, яким оберігав свою свідомість від спогадів про власне минуле.
Спершу здається, що Аустерліц нічого не
знає про своє травматичне минуле, адже спогади дитинства витіснені ним у
недосяжні закутки пам'яті. За його словами, він сам мав дуже мало досвіду
пригадування, і йому постійно доводилося докладати зусиль, щоб, по змозі,
взагалі ні про що не згадувати. Порожнечу в пам'яті Аустерліц намагався
заповнити якомога детальнішими фаховими знаннями, якими він постійно вражає
свого співбесідника, оповідача роману.
Проте ця тактика відмежування від власного
минулого врешті дала збій, призвівши до гострої психічної кризи: «Ця
самоцензура власних думок, це постійне відкидання будь-якого спогаду, що був
готовий виринути на поверхню, вимагали від мене, провадив далі Аустерліц, щораз
більших зусиль і врешті неминуче призвели до майже повного паралічу моєї
здатності говорити, до знищення всіх моїх записів та нотаток, до безкінечних
блукань нічним Лондоном та до галюцинацій, що навідували мене дедалі частіше,
аж поки влітку 1992 року все це закінчилося нервовим зривом». Тож не дивно, що
переживши кризу й врешті з'ясувавши правду про своє дитинство, Аустерліц шукає
людину, якій він міг би звіритися. Адже свідчення стає справжнім лише тоді,
коли воно висловлене іншому. Саме тому навіть після паузи у два десятиліття
Аустерліц радий розповісти свою історію оповідачеві роману.
Марта Холл Келлі «Бузкові дівчата»
Американська журналістка Марта Холл Келлі
була зачарована історією, яку їй розповіла співробітниця резиденції Кароліни
Феррідей у Коннектикуті про цю дивовижну жінку, яка допомогла п’ятдесяти
польським жінкам, відомим як «Кролики», що вижили у концтаборі Равенсбрюк. У
пошуках правдивої історії Марта провела довгі часи у трьох архівах Кароліни
Феррідей — в штаті Коннектикут, Вашингтоні та Нантері у Франції. Так з’явився
роман «Бузкові дівчата» Марти Холл Келлі, який протягом 10 тижнів залишався у
списку бестселерів Publishers Weekly і увійшов у список кращих книжок 2016
року. Goodreads відзначив «Бузкові дівчата» як найкращий історичний роман 2016
року, а журнал ELLE нагородив відзнакою «Читацький приз — 2016».
Сюжет книги ґрунтується на достовірних
подіях, а героїні роману Кароліна Феррідей та Герта Оберхойзер — реальні люди.
Кароліна Феррідей працює у Французькому консульстві у Нью-Йорку. Але її життя
кардинально змінюється, коли гітлерівська армія вторгається до Польщі у вересні
1939 року, а невдовзі у 1940 році окуповує Францію.
Польська дівчина Кася Кужмерик розуміє, що
її безтурботна молодість закінчилася, коли, після окупації Польщі нацистами,
починає виконувати доручення підпільного руху опору. У напруженій атмосфері
один хибний крок може мати згубні наслідки. Кася Кужмерик і її сестра Сюзана
потрапили в концтабір Равенсбрюк, який був у гітлерівський Німеччині єдиним
суто жіночим концтабором, життя арештантки залежало від її стосунків з іншими
жінками.
Для амбітної молодої німецької лікарки
Герти Оберхойзер оголошення про роботу у жіночому таборі Равенсбрюк здається
квитком у нові професійні сфери. Але вона опиняється в пастці нацистського
концтабору і стає однією з лікарів-злочинців, що робили досліди над живими
людьми. Життя Кароліни Феррідей, Кася Кужмерик та Герти Оберхойзер неймовірним
чином перетинається. Їхні історії розгортаються на різних континентах: від
Нью-Йорка до Парижа, Німеччини та Польщі. Кароліна і Кася прагнуть відновити
справедливість для тих, кого історія забула. І навіть сімдесят років по тому
колишні в’язні називають своїх подруг по нещастю «сестрами».
Лідія Осталовська «Акварелі»
Випускниця Варшавського університету і
журналістка «Ґазети Виборчої» Лідія Осталовська завжди пише про тих, кому в
цьому світі найважче: про національні меншини, про жінок, про субкультурну
молодь та інших аутсайдерів і марґіналів. «Акварелі» — це розповідь про один із
найменш досліджених ґеноцидів періоду Другої світової війни, жертвами якого
були європейські роми. Водночас це історія дивовижного життя чеської єврейки
Діни Ґотлібової.
Діна мріє стати художницею, вчиться
малювати, перед Другою світовою війною дивиться культовий мультфільм Волта
Діснея про Білосніжку, потім потрапляє в Аушвіц, де їй наказують доглядати за
дітьми. Щоб їх розважити, дівчина малює на стіні барака Білосніжку й гномів.
Малюнки бачить демонічний доктор Менгеле, який в концтаборі ставить досліди на
циганах, йому для дисертації якраз потрібен ілюстративний матеріал. Зокрема —
портрети дослідних. Діна погоджується їх малювати.
«Сива жінка, дорослий чоловік, хлопчик… Із
картин вони зазвичай не дивляться нам в очі, не можна відповісти на їхній
погляд. Жодного контакту чи затягування глядача у внутрішній світ людини на
портреті. А це важливо. Мистецтво портрета розцвіло в епоху Відродження, його
творці прийняли гуманістичне припущення, що вираз обличчя віддзеркалює душу.
Обличчя циган — мертві. Вони сиділи перед Діною на табуретах. У розповідях
немає згадок про жоден стілець для моделей, але мистецтвознавці можуть це
сьогодні прочитати з картин. Цигани представлені там, як на оголошеннях про
розшук…
Йозеф Менгеле використав художницький
талант Дини, щоб отримати фотографічну точність. Перевірене рішення, бо
акварель — це не тільки туманні, розмиті пейзажі. Перед тим, як уперше
відтворено картинку на світлочутливій емульсії, природознавці, географи й
антропологи, вирушаючи в експедиції, пакували з собою в багаж легку дерев’яну
скриньку. Акварельні фарби, папір, пензлі з волосся борсука, олівці, ножі для
розрізання паперу, ємкості для води. Олійні фарби непридатні для документації,
бо занадто довго сохнуть. З акварелями дешевше й простіше...».
Після звільнення в житті Діни буде шлюб із
мільйонером, вілла з басейном у Голівуді і слава. Але до останнього дня Діна
боротиметься, щоб повернути собі намальовані нею акварелі. Та це не просто
твори мистецтва, це речові докази злочину — винищення ромів під час Другої
світової війни. Разом зі справжнім трилером — біографією Діни — читач отримує й
чимало інформації про, можливо, найзагадковіший народ Європи та його історію,
вірування й культуру. Це одна з книжок,
які запам’ятовуються на все життя.
Гізер Морріс «Татуювальник Аушвіцу»
Гізер Морріс протягом кількох років,
працюючі у великій державній лікарні в Мельбурні, вчилася й писала п’єси, одна
з яких отримала нагороду від Американської кіноакадемії. У 2003 році Гізер
Морріс познайомили з літним паном, у якого «була історія варта того, щоб її
розповісти». День коли вона познайомилася з Лалі Соколовим, змінив життя їх
обох. Їхня дружба міцніла, і Лалі зважився ступити на шлях самоаналізу,
звіряючи їй найпотаємніші подробиці свого життя під час Голокосту. Спочатку
Гізер написала історію Лалі у формі сценарію, який був високо поцінований на
міжнародних конкурсах, а згодом перетворила його на свій дебютний роман
«Татуювальник Аушвіцу».
Роман австралійської письменниці Гізер
Морріс «Татуювальник Аушвіцу» про силу кохання, віри й внутрішнього спротиву,
завдяки яким можна пройти крізь найтяжчі випробування. Книжку написано на
основі реальних подій. У 1942 році у концентраційному таборі «Аушвіц» зустріли
одне одного Лалі Соколов та Гіта Фурман. У неї стерлося татуювання з порядковим
номером, він мав набити новий… Це було кохання з першого погляду. Молодим людям
судилося пережити страшні випробування, розлуку й омріяне возз’єднання, яке
переросло у 56 років щасливого подружнього життя.
«Лалі намагається не підводити погляд.
Бере простягнутий йому папірець. Він має перенести ці п’ять цифр на руку
дівчинці., яка його тримає. На руці вже є номер, та він збляк. Лалі натискає
голкою на її ліве передпліччя, вибиваючи цифру «3», стараючись, щоб було не
дуже боляче. Виступає кров. Але голка увійшла не досить глибоко, і йому
доводиться натискати знову. Дівчина навіть не здригається, хоч Лалі й знає, що
робить їй боляче. Їх попередили: нічого не казати, нічого не робити. Він
прибирає кров і втирає в рану зелене чорнило…
Одна справа — наносити татуювання на руки
чоловікам, а ось нівечити тіла юних дівчат — це просто жах. Звівши очі, Лалі
бачить чоловіка в білому халаті, який повільно йде вздовж ряду дівчат. Раз у
раз він зупиняється і оглядає обличчя й тіла нажаханих молодих жінок. Нарешті
підходить до Лалі. Поки той якомога обережніше тримає руку дівчини, чоловік
хапає її за обличчя і повертає його туди й суди. Лалі дивиться в перелякані
очі. Її губи ворушаться, вона збирається щось сказати. Лалі міцно стискає її
руку, щоб зупинити. Вона дивиться на нього, і він чутно шепоче: «Тсс». Чоловік
у білому халаті відпускає її обличчя і йде геть.
Молодець, — шепоче Лалі, збираючись
нанести останні чотири цифри: «4902». Закінчивши, він затримує її руку у своїй
на мить довше, ніж треба, знову зазираючи в її очі. Видушує ледь помітну
усмішку. У відповідь вона всміхається ще непомітніше. Та її очі сяють. Він
задивляється в них, і серце його враз обривається, а потім починає колотитися з
такою силою, що мало не вискакує з грудей. Він дивиться вниз, на землю, і та
кудись пливе під ногами. А йому вже простягають інший папірець… Лалі знову
підводить погляд, та її вже нема…».
Джон Бойн «Хлопчик у смугастій піжамі»
Джон Бойн (1971) — ірландський письменник,
лауреат численних літературних премій. Автор десяти романів для дорослих і
п'яти романів для дітей, а також двох збірок оповідань. Його книги перекладені
більше ніж 51-ю мовою. Один із найвідоміших романів Бойна — «Хлопчик у смугастій піжамі» (2006). Роман отримав
дві премії Irish Book Awards, премію Bisto Book of the Year і був призером
декількох міжнародних нагород. Крім того, роман 80 тижнів очолював список
бестселерів Ірландії та New York Times Bestseller List.
Дев’ятирічний Бруно разом із сім'єю
переїжджає зі свого комфортабельного будинку в Берліні до нового дому у
загадковому місці Геть-Звідси, де його батька призначають комендантом
концтабору. Випадково він знайомиться з єврейським хлопчиком Шмулем, маленьким
в’язнем. «Прогулянка понад загорожею з колючого дроту забрала в Бруно набагато
більше часу, ніж він сподівався. Він ішов і йшов, коли озирався назад, будинок,
у якому він жив, став меншим і меншим, аж поки зник із поля зору остаточно.
Протягом усього цього часу він не бачив нікого поблизу загорожі; не знайшов він
і дверей, які дозволяли б йому ввійти всередину, і він почав упадати в розпач,
що його дослідницька експедиція завершиться нічим. І справді, хоч колючий дріт
тягнувся далі, ніж бачили його очі, хатини, будівлі та стовпи диму залишилися
далеко позаду, і дротяна загорожа, схоже, відокремлювала його лише від
відкритого простору.
Ідучи вже годину, він почав відчувати
невеличкий голод. Він подумав, що на перший день йому вистачить досліджень, і
мабуть, час повернутися. А проте саме в цю мить маленька точка з’явилася в
далині, й Бруно пригадав книжку, яку прочитав, — там чоловік заблукав в
пустелі, оскільки ж не мав ані їжі, ані води, то протягом кількох днів він
уявляв, що бачить чудові ресторани й величезні водограї, та коли спробував
поїсти з них або попити, то вони перетворювалися на ніщо, на купки піску. Бруно
подумав, а чи не те саме відбувається тепер з нім.
Та поки він про це думав, ноги несли його
крок за кроком ближче й ближче до точки на відстані, яка з часом перетворилася
на пляму, потім на кляксу, й зрештою стала виказувати все ознаки перетворення
на силует. А коли Бруно підійшов іще ближче, то побачив, що перед ним не точка,
не пляма, не клякса й не силует, а людина. Насправді то був хлопчик… Він був у
такій самій смугастій піжамі, яку носили люди по той бік огорожі, і смугастій
шапочці на голові… На руці він мав пов’язку із зіркою…».
Так вперше зустрілися Бруно і Шмуль. Між
ними зароджується справжня дружба, яку, однак, розділяє колючий дріт. «Бруно
хотів обняти Шмуля, аби дати йому відчути, як сильно він його любить і скільки
мав утіхи, розмовляючи з ним протягом минулого року…». Але до чого можуть
призвести різні погляди на світ, дивна логіка дорослих, а також сила долі й
божевілля випадку? Про це і навіть більше розповідає дивовижна книжка «Хлопчик
у смугастій піжамі».
Жанр — драма
Режисер — Марк Герман
Рік — 2008
Фільм за однойменним романом Джона Бойна.
Історія, що відбувається під час Другої світової війни і показана крізь очі
безневинного і нічого не підозрюючого про події, що відбуваються, Бруно,
восьмирічного сина коменданта концентраційного табору. Після переїзду він
випадково знайомиться із єврейським хлопчиком Шмулем, що живе з іншого боку
огорожі табору, і вони стають друзями.
Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Надеемся на комментарии