Володимир Антонович — фундатор сучасної української історичної науки: до 190-річчя від дня народження

 

 

«Невмирущий, могутній дух твій —  в творах твоєї мислі буде вічним учасником українського життя…» (Михайло Грушевський)

 

Видатний український історик Володимир Антонович увійшов в історію України другої половини ХІХ століття як фундатор документального напряму в історіографії та історичній географії в Україні, засновник так званої «Київської школи» істориків, що заклала підвалини сучасної української історичної науки.  Перу вченого належить понад 300 монографій і статей, серед яких дослідження з історії українського козацтва, праці про гайдамаччину, з історії селянства, української шляхти, міст, звичаєвого права, історії церкви та релігійного життя, народної творчості й етнографії, літописання та мемуаристики, археології.

Володимир Боніфатійович Антонович народився 6 (18) січня 1834 року в містечку Махнівці Київської губернії (нині Козятинський район, Вінницької області) у родині зубожілих, безземельних польських шляхтичів. Формальний Батько Володимира, Боніфатій Антонович, був випускником кременецького ліцею і працював гувернером. Мати — Моніка Гурська (з роду Любомирських) служила гувернанткою, добре знала французьку мову, багато читала.

Дитинство Володимир Антонович провів з бабусею Кароліною Гурською у містечку Махнівка. У 1840— 1844 роках навчався разом з дітьми панів Цибульських у містечку Горишківка (нині село Томашпільського району, Вінницької області) під керівництвом своєї матері. Повторний курс домашнього навчання пройшов у родині Оттона Абрамовича з його дітьми під керівництвом Боніфатія Антоновича.

 

Одеса. Рішельєвський ліцей

 

У 1844 році Володимир продовжив навчання в Рішельєвському ліцеї в Одесі, директором пансіону якого був його рідний батько — Янош Джидай. Йому вчений завдячував «глибоким демократичним пересвідченням». У бібліотеці Джидая було багато цікавих книг, і Володимир читав їх запоєм. Знання іноземних мов дало йому змогу ознайомитися з творами французьких просвітителів, під впливом яких формувався його світогляд. Вважаючи себе учнем французьких енциклопедистів, Антонович у всій подальшій діяльності керувався ідеями західноєвропейської літератури, наближаючись до французького позитивізму й агностицизму другої половини ХІХ століття.

У 1848 році, коли відкрилася 2-га одеська гімназія, Джидай перевів свій пансіон у цей заклад, Володимира також перевели у п’ятий клас гімназії. Через півстоліття вчений з теплотою згадував: «Це були роки, коли складається моральний ідеал людини, і в цьому відношенні я багатьом зобов'язаний 2-ї гімназії». Антонович згадував директора гімназії Павла Васильовича Беккера, що викладав латинську мову та літературу і прищепив учням любов до класичних старожитностей, а також дав добру школу перекладу уривків із Тацита, Гая Саллюстія, Тіта Лівія. Вчитель французької Август Альфонсович Шапеллон рекомендував учням кращі книги французьких просвітників і дав їм глибокі знання з історії європейської культури.

 

Київський університет Святого Володимира

 

По закінченні гімназії  у 1850 році Володимир Антонович, за наполяганням матері, вступив на медичний факультет Київського університету, але вже на другому курсі зрозумів, що обрав хибний шлях. Переходити з медичного факультету на інший у зв’язку з Кримською війною категорично заборонили, тож він закінчує повний курс навчання і майже рік займається медичною практикою в Бердичеві та Чорнобилі. А заробивши трохи грошей, знову вступає 1856 року до Київського університету, але вже на історико-філологічне відділення, яке закінчує 1860-го кандидатським ступенем.

Ще в студентські роки Володимир Антонович читає козацькі рукописи, твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та етнографічні збірки. Це помітно вплинуло на його життєву орієнтацію. «Притуляючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, — писав він у спогадах, — я відкрив сам собою українство і чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався в тому, що відкриття моє не було зайвою вигадкою». 

В 1862 році Володимир Боніфатійович отримує посаду вчителя латинської мови в 1-й Київській гімназії, а трохи згодом — викладача історії в Кадетському корпусі. Це давало змогу зосередити увагу на наукових студіях. Становленню Антоновича як історика сприяло його знайомство з відомим культурним діячем Михайлом Максимовичем і професором права, засновником Центрального історичного архіву в Києві Миколою Іванишевим. За рекомендацією останнього він 1863 року поступає на службу до Київської археографічної комісії і після переходу Іванишева на іншу роботу замінює його на посаді головного редактора видань комісії. Тут Антонович працював протягом 1863—1880 років. Працюючи в комісії Володимир Антонович зібрав, зредагував і видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України XVI—XVIII століть.

Першою історичною працею дослідника була вступна розвідка «О происхождении казачества» (1863). Викладені в ній погляди на історію українського народу він пізніше розвинув у своїх творах, кращі з яких увійшли до І-го та єдиного тому «Монографий по истории Западной и Юго-Западной России» (!885). За дисертацію «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 г.» (1868) Антонович отримує 1870 року ступінь магістра. Дослідження вченого викликали великий інтерес у вченому світі.

У жовтні 1870 року Володимир Боніфатійович Антонович розпочав викладацьку діяльність на кафедрі російської історії Київського університету. Спираючись на власні дослідження, вчений ввів до університетської програми нові лекційні курси: історію Галицької Русі, історію малоруського козацтва.  Володимир Антонович намагався дати студентам якнайбільше фактичного матеріалу про історію України. В Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені Володимира Івановича Вернадського зберігаються тексти лекційних курсів, які читав педагог в університеті понад 30 років. Їхня наукова цінність полягає насамперед у тому, що вони є одним з небагатьох свідчень методології українського історика.

Хоча Володимир Боніфатійович, за свідченнями сучасників, не вирізнявся особливими ораторськими здібностями, на його лекції з археології сходилися студенти всіх факультетів і різних курсів. Його учениця Софія Єгунова-Щербина згадувала, що виступи педагога часто завершувалися громом оплесків. Секрет його популярності пояснювали простотою, ясністю й логічністю викладу. На лекціях він ніколи не користувався записами. Кожна з них — це «якась риторична, заздалегідь складена промова, … приязне ласкаве оповідання старшої досвідченої людини задля молоді про те, що він повичитував по тих літописах, хроніках та актах про минуле життя рідного краю».

Блискучі лекції Володимира Антоновича разом з апробованими в університеті історичними семінарами сприяли широкому залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Таким чином сформувалася так звана «Київська школа», яка завдяки таким відомим учням Антоновича, як Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Митрофан Довнар-Запольський, Іван Каманін, Василь Данилевич та інші, заклала підвалини сучасної української історичної науки.

На думку вченого, вивчення вітчизняної історії є основою розвитку суспільної самосвідомості народу, допомагає зрозуміти мотиви його громадянського й політичного життя. Історик має простежувати події, що їх переживають народні маси у своєму політичному, економічному й духовному ставленні, а також вміти вирізнити їхні ідеали в різні періоди існування. Оскільки писаних джерел у багатьох випадках недостатньо, тому історичні явища слід вивчати, залучаючи археологію, етнографію, антропологію та інші науки. Саме цим пояснюється глибокий інтерес вченого до суміжних наук. Обравши своєю спеціальністю історію, він, проте, за «науку наук» вважав географію. Захопившись цією думкою, розробив парадоксальний, але дуже цікавий план середньої школи, побудований тільки на географічних дисциплінах.

Крім історико-археографічної та педагогічної діяльності, Володимир Антонович захоплювався археологією та нумізматикою. Особливу цінність має складений і виданий Антоновичем каталог «Описание монет и медалей, хранящихся в Нумизматическом музее университета св. Владимира» (1896). Володимир Боніфатійович також започаткував систематичні археологічні дослідження на території України і є родоначальником вітчизняної археології. Матеріали археологічних розкопок він використовував як джерело історичних реконструкцій давнини, відтворення господарського життя і побуту минулого. В результаті цієї діяльності з’явились неперевершені за своїм науковим значенням археологічні карти Київської (1895) та Волинської (1902) губерній. Вчений брав діяльну участь в роботі багатьох археологічних з’їздів, у тому числі міжнародних, був дійсним членом багатьох наукових товариств.

Особливе місце серед наукових праць Володимира Антоновича відведено історії Києва: «Киев, его судьба и значение с XІV по XVI столетие», «Киев в дохристианское время», «Киев в княжеское время». Цікавився він також історією культури й етнографією, підготував кілька ґрунтовних публікацій на цю тему. Разом з Михайлом Драгомановим уклав збірку «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).  До роботи над збіркою було залучено чимало людей, які передавали власні, зібрані раніше матеріали, продовжували розшуки нових варіантів і текстів пісень, організовували етнографічні експедиції. Науковий рівень збірки такий високий, що вона могла б зробити честь будь-якій нації світу.

Весною 1878 року вийшла монографія Володимира Антоновича «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого кн. Ольгерда». 19 травня він успішно захистив докторську дисертацію. Уже 29 травня 1879 року рада  університету обрала вченого ординарним професором по кафедрі російської історії. У лютому 1880 року Володимир Боніфатійович виїхав за кордон. Упродовж певного часу він працював в архівах Львова. Цього ж року його було обрано деканом історичного факультету Київського університету. На цій посаді, яку він обіймав протягом трьох років, професор завжди намагався підтримати студентів. Вчений виховував молодь власним ставленням до науки, своєю манерою спілкування, навчав їх писати реферати, доповіді, залучав до наукової роботи. Як наслідок — мало не щороку з’являлися наукові дослідження, виконані його учнями. Антонович працював індивідуально з тими, хто мріяв присвятити своє життя науці. І навіть, по закінченні університету кожен міг бути впевнений, що вчитель пам’ятає його та завжди готовий надати необхідну допомогу.

 

Титульний аркуш часопису «Кіевская старина» 1898 року

У 1881 році Володимир Антонович з однодумцями почав працювати над створенням історичного часопису, де можна було б друкувати наукові дослідження про Україну. Програму його уклав Володимир Боніфатійович. Авторитетні київські знавці й любителі старовини поставили собі завдання досліджувати минуле та ознайомлювати з ним широкий читацький загал у жвавий і доступний формі. Мали там бути й не прочитані досі сторінки історії та етнографії Києва. 23 жовтня 1881 року члени київської Старої громади отримали свідоцтво на право видання щомісячного історико-етнографічного та літературного часопису «Кіевская старина». Серед оголошеного списку осіб, які мали брати участь у виданні часопису, майже всі — члени громади, або близькі до неї особи. Це відомі вчені, педагоги, письменники, меценати: Володимир Антонович, Дмитро Багалій, Микола Костомаров, Павло Чубинський, Олександр Лазаревський, Іван Нечуй-Левицький, Тадей Рильський, Олександр Потебня та інші. Часопис «Кіевская старина» видавався з 1882 по1906 рік і став для нащадків невичерпним джерелом знань. Численні томи «Київської старини» —справжня енциклопедія української науки й культури.

Наприкінці 1890 — на початку 1891 року Володимир Боніфатійович побував у Львові. У січні 1891 року він відвідав Краків, Прагу, Відень, Загреб, Пешт, Белград, де зустрічався з українськими діячами, зарубіжними вченими, оглядав археологічні музеї. Як член Краківського нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на його засіданнях й оглянув приватні колекції. У Празі Антонович мав довгу бесіду з кращим чеським археологом Владиславом Пічем. У Відні побував на засіданні сербського товариства «Зоря». Відвідав Володимир Антонович також Грац, друге за величиною місто Австрії, де також оглядав археологічний музей.

Наприкінці 1891 року надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги — дійсний статський радник.1893 року Володимира Антоновича запросили на кафедру української історії Львівського університету, однак за станом здоров’я він відмовився, запропонувавши замість себе найздібнішого учня й послідовника на терені політики Михайла Сергійовича Грушевського. Відтоді протягом 19 років діяльність Грушевського була пов’язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Це курси лекцій в університеті, створення власної історичної наукової школи, напружена праця в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка та неперевершена видавнича діяльність.

1895 рік був ювілейним для Володимира Боніфатійовича. Київський університет святкував 25-річчя праці професора Антоновича. На відзнаку цієї знаменної події за поданням попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром народної освіти Іваном Деляновим, Володимира Антоновича було удостоєно звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30 років служби їх звільняли). 10 листопада міністр дав згоду на це. Володимир Боніфатійович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обов’язкових курсів історії Русі.

В січні—травні 1897 року вчений їздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для роботи в архівах Ватикану. Після повернення до Києва він постійно хворів, уже не мав сил викладати й майже весь час проводив удома. У січні 1903 року влада відзначила його заслуги, нагородивши орденом Святого Станіслава І ступеня. В останні роки життя Володимир Антонович майже не піднімався з ліжка, але продовжував багато читати.

Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8 (21) березня 1908 року. Однак і останню шану вченому віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь які урочистості. Лише в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Антоновича змогли згадати його добре ім’я. Чудову промову виголосив Михайло Грушевський: «…Твоя звичайна скромність, яку виявляв ти в житті, не боронить уже нам висловити тобі ту любов і поважання глибоке, яким окружало твоє ім’я українське громадянство, завдяки твоїм заслугам і обставинам твого життя і трудів...».

 

Антонович В. Б. Моя сповідь : Вибрані історичні та публіцистичні твори / В. Б. Антонович ; упоряд. О. Тодійчук, В. Ульяновський ; вступ. ст. та коментарі В. Ульяновського. — Київ : Либідь, 1995. — 816 с. — ( «Пам’ятки історичної думки України»).

До збірки увійшли автобіографічний твір видатного українського історика, його праці з історії козацтва, життєписи історичних діячів, нариси історії церкви в Україні, дослідження з української етнографії. Значне місце посідають твори, присвячені Києву та Київській землі, історії Великого князівства Литовського.

 

Антонович В. Коротка історія Козаччини / В. Антонович. — Київ : Центр учбової літератури, 2021. — 158 с.

«Коротка історія Козаччини» — оригінальний, самобутній твір визначного українського історика Володимира Антоновича. Книга створена на багатому фактичному матеріалі, надзвичайно захоплююча. На її сторінках оживає сива давнина — історія славного козацтва, Запорозької Січі, що була душею визвольної боротьби українського народу у XVI—XVII століттях.

 

Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні / В. Б. Антонович. — Київ : Центр учбової літератури, 2020. — 238 с.

Ця книга — захоплююча, яскрава розповідь про славетну історію Запорозької Січі — од витоків і до злочинного зруйнування її російським царатом. Незвичайна історія створення книги. Професор Київського університету Володимир Боніфатійович Антонович (1834—1908) потай від властей викладав студентам протягом 1895/1896 навчального року історію козаччини. Зачаровані слухачі детально законспектовували блискучі лекції історика, і згодом рукопис, відредагований О. Косинським, вийшов друком подалі від злого ока російської цензури — у Чернівцях (1897) та в Коломиї (1912)…. 

 

Література про життя та діяльність Володимира Антоновича

• Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) //  Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Кн. 1 : навч. посіб. / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 421—436.

• Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) : історик, археолог, етнограф // Шаров І. Вчені України : 100 видатних імен. — Київ : Вид-во «АртЕк», 2006. — С. 32—35.

• Володимир Антонович (1834—1908) // Історія України в особах : ХІХ—ХХ ст. / І. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. Абліцов, О. Божко та ін. — Київ : Україна, 1995. — С. 85—91.

• Володимир Антонович (1834—1908) // Народжені Україною : меморіальний довідник : у 2-х т. — Київ : ЄВРОІМІДЖ, 2002. — Т. 1. — С. 96—97.

• Грушевський М.С.  Пам’яті Володимира Антоновича // Грушевський М. С. Твори : у 50 т. / редкол. : П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. ; голов. ред. П. Сохань. — Львів : Світ, 2002. — Т. 2 : Серія «Суспільно-політичні твори (1907—1914)». — 2005. — С. 358—359.

• Короткий В. А. Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А—В. — С. 105—106.

• Матях В. М. Антоновича Володимира Київська школа істориків // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А—В. — С. 108.

• Сімович, Василь. Про життя та діяльність Володимира Антоновича // Антонович В. Коротка історія Козаччини / В. Антонович. — Київ : Україна, 1991. — С. 5—10.

• Слабошпицький, Михайло. Володимир Антонович повертається // Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні / Володимир Антонович; післямова М. Ф. Слабошпицького ; комент. О. Д. Василюк та І. Б. Гирича. — Київ : Дніпро, 1991. — С. 213—225.

• Ульяновський, Василь. Син України (Володимир Антонович:  громадянин, учений, людина // Антонович В. Б. Моя сповідь : Вибрані історичні та публіцистичні твори / В. Б. Антонович ; упоряд. О. Тодійчук, В. Ульяновський ; вступ. ст. та коментарі В. Ульяновського. — Київ : Либідь, 1995. — С. 5—76.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом