Голокост: книги про геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни

 

Книги, отримані від Благодійного фонду «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр»

 

  

Архів Ріви Зельдіч, з 1920-х до 1970-х років / автори-упорядники М. Горбацький, В. Милосердов. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2021. – 72 с. : іл., портр. – (Серія «Родинна пам'ять. Фотоархіви єврейських сімей в Україні»).

Такі фотографії та архіви є візуальним втіленням приватної пам'яті, що разом утворюють спільну множину – пам'ять суспільну. Погляд на будь-яку стару фотографію завжди ризикує бути захопленим в процес підтвердження міфу про час, епоху або людину зображеному на ній. Але водночас, вернакулярна фотографія дозволяє піддавати ці міфи сумніву. Ця іманентна неоднорідність, непевність історії, що пишеться з джерел індивідуального, ненормованого, має змогу дегероїзувати або навпаки, означити героїв свого часу.

Архів Ісера Купермана / автори-упорядники М. Горбацький, В. Милосердов. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2021. – 56 с. : іл., портр. – (Серія «Родинна пам'ять. Фотоархіви єврейських сімей в Україні»).

Фотоархіви, що зібрані Центром, охоплюють період з кінця XIX до кінця XX століть. Більшу частину XX століття на території України та інших республік СРСР практика фотографування та розповсюдження фотографій суворо нормувалась державою: у публічному полі фотографія використовувалась виключно як частина пропагандистського інструментарію. З цієї причини майже відсутні документальні свідчення найважливіших подій історії цього періоду. Вернакулярна, а саме приватна фотографія була найменш регламентованою практикою у фотографічній культурі того часу. Що особливо важливо – вона є винятком з усього ряду зображень створюваних в СРСР – найменш спотвореним відображенням повсякденного життя. Таким чином, саме приватні фотографії, що знаходили своє місце в домашньому альбомі відкривають нам новий пласт візуальної історії, надає унікальну можливість подивитися на життя очима сучасників, а не офіційної хроніки.

Архів сім'ї Парматових / автори-упорядники М. Горбацький, В. Милосердов. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2021. – 72 с. : іл., портр. – (Серія «Родинна пам'ять. Фотоархіви єврейських сімей в Україні»).

Ця серія книг представляє фотографії з приватних архівів, які були зібрані дослідниками Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» в Україні та за кордоном, придбані у приватних колекціонерів або надані членами родин.

Світлини, що ми бачимо в сімейних, приватних фотоархівах, можуть бути віднесені до доволі загального терміну «вернакулярна фотографія», що в цьому випадку означає фотографії, які не є художніми за наміром чи функцією, а скоріш є прикладом фотографічної практики, що має побутовий характер.

 

Архів Діни Пронічевої / автори-упорядники М. Горбацький, В. Милосердов. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2021. – 72 с. : іл., портр. – (Серія «Родинна пам'ять. Фотоархіви єврейських сімей в Україні»).

Такі фотографії та архіви є візуальним втіленням приватної пам'яті, що разом утворюють спільну множину – пам'ять суспільну. Погляд на будь-яку стару фотографію завжди ризикує бути захопленим в процес підтвердження міфу про час, епоху або людину зображеному на ній. Але водночас, вернакулярна фотографія дозволяє піддавати ці міфи сумніву. Ця іманентна неоднорідність, непевність історії, що пишеться з джерел індивідуального, ненормованого, має змогу дегероїзувати або навпаки, означити героїв свого часу.

Сімейні фотоархіви, на відміну від архівів фотографів чи установ, створюються стихійно, зображення часто складно атрибутувати, а інформація є фрагментарною або взагалі відсутня. Неминучою є вибірковість, адже лише деякі фотоархіви потрапляють до дослідників, а значна частина губиться та зникає з різних причин. Але все ж фрагменти прагнуть до створення багатоскладового цілого.

Вишеславський Г. Свідок Голокосту : худож. З. Толкачов. – Київ : Дух і Літера, 2022. – 240 с.: іл.

Уперше подано концептно монографічний погляд на художню творчість українського живописця і графіка Зіновія Толкачова (25.02.1903-30.08.1977), що значною мірою була пов'язана із висвітленням теми Голокосту під час Другої світової війни. Учень ВХУТЕМАСу, випускник графічного факультету Київського художнього інституту (1930), Толкачов брав участь у громадянській та німецько-радянській війнах, зокрема звільнюючи в'язнів концтаборів Майданек й Аушвіц (Освенцим). Зиновій Толкачов – автор живописної серії «Освенцим» (1967-1968), графічних серій «Окупанти» (1942), «Майданек» (1944), «Освенцим», «Квіти Освенциму», «Містечко» (1946), ілюстрацій до творів Л. Первомайського, Б. Брехта, Е. М. Ремарка, брав участь у конкурсі проектів монументу жертвам нацизму в Бабиному Яру (1965), виставках пам'яті Шолом-Алейхема (1939, 1966) та ін.

В книзі окреслено суспільно-політичні спонукання, висвітлено творчі засновки, та магістральні мистецькі особливості, що спричинили створення графічних серій Толкачова і визначають їхнє місце в світовій художній культурі, пов'язаної з темами насильницької смерті та перемогою над смертю засобами мистецтва. Містить біографічну канву, переліки основної літератури про художника, колекцій, де зберігаються твори Толкачова, та основних його виставок (до 2003 року).

Вілкерсон І. Каста. Витоки наших невдоволень / пер. з англ. Наталія Яцюк. – Київ : Лабораторія, 2022. – 32 с.

Наше походження, колір шкіри, національність і віросповідання часто визначають, до якого щаблю ієрархії потрапить кожен із нас. Лауреатка Пулітцерівської премії Ізабель Вілкерсон досліджує кастові системи США, Німеччини й Індії та проводить паралелі між ними. Вона доводить: касти  це штучне і вигідне лише верхівці суспільства політичне, соціальне та економічне розділення населення. І до сьогодні воно впливає на долі не тільки окремих людей, а й на цілі нації. Як нацисти планували винищення євреїв? Чим схожі раси і касти, але чому це не одне й те саме? Як приналежність до певної касти впливає на наше здоров'я і тривалість життя? Та чи можливо сьогодні побороти наявну нерівність, а разом з нею, і людську жорстокість, егоїзм та байдужість?

 

Елі В. Ніч. Світанок. День. / пер. з фр. В. Каденка, Є. Кононенко. – Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2021. – 288 с.

Байдужість Бога до людських страждань і смерті, зневіра людей та водночас їхні сподівання на гуманне до себе ставлення – наскрізна тема творів лауреата Нобелівської премії, письменника Елі Візеля. Він писав: «Тиша Біркенау – це інша тиша, не схожа на жодну. В ній крики, придушений шепіт молитви тисяч людських істот, приречених зникнути в темряві безіменності, це безкрайній попіл і прах. Мовчання людяності в хорі нелюдів. Мертва тиша в хорі смерті. Вічне мовчання під небесами, що згасають». Книги Елі Візеля стали свідченнями про одну з найстрашніших трагедій XX століття – Голокост.

Ми хотіли жити... Свідчення і документи. Книга 1. ред.-упоряд. Борис Забарко. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр». – 2021. – 432 с.

У книзі зібрані спогади колишніх в'язнів нацистських концтаборів і гетто, людей, які пережили небачену в історії Катастрофу.

Це – документальні свідчення про долю українського єврейства в роки Другої світової війни, про відносини між євреями і неєвреями — байдужими спостерігачами, колаборантами і благородними та сміливими людьми, завдяки яким вижили герої книги. Ці спогади — не тільки частинки пам'яті народу, вони мають наукове і виховне значення як пам'ять історії.

Ми хотіли жити... Свідчення і документи. Книга 2. Редактор-упорядник Б. Забарко. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр». – 2021. – 576 с.

У книзі зібрані спогади колишніх в'язнів нацистських концтаборів і гетто, людей, які пережили небачену в історії Катастрофу.

Це – документальні свідчення про долю українського єврейства в роки Другої світової війни, про відносини між євреями і неєвреями – байдужими спостерігачами, колаборантами і благородними та сміливими людьми, завдяки яким вижили герої книги. Ці спогади – не тільки частинки пам'яті народу, вони мають наукове і виховне значення як пам'ять історії.

Праведники народів світу. Україна / упоряд. Інна Іоффе, Олександр Євсюков. – Київ : Наш Формат. 2021. – 392 с.

Книга «Праведники народів світу. Україна» створена для увічнення пам'яті про шість мільйонів жертв Ґолокосту і зокрема про півтора мільйона євреїв, страчених на території сучасної України. Трагедія Голокосту у книзі розкривається через історії порятунку євреїв, повні драматизму і пов'язані з безпосередньою небезпекою для життя тих. хто наважувався цю допомогу надавати – Праведників народів світу.

Пам’ять про Голокост. Каталог пам’ятників жертвам геноциду на території України / О. Січова. – Київ : Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», 2019. – 256 с.

Сьогодні в Україні нема єдиного реєстру пам'ятників, присвячених жертвам Голокосту. Це означає не тільки, що ми не володіємо вичерпною інформацією про їх кількість, розташування та стан, а й те, що принаймні частина з них не захищена законом. Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» завжди тримає в полі зору питання оптимізації своїх ресурсів і використання їх для потреб українського суспільства щодо пам'яті про Голокост.

Це видання є нашою першою відповіддю на ситуацію довкола пам’ятників жертвам одного з найбільших злочинів проти людства, що відбувався також і на українській землі. Водночас книга є спробою осмислити історію меморіалізаційних практик на території України від перших спроб вшанувати жертв Голокосту до наших днів; від монументів, встановлених за участі державних структур, до приватних ініціатив у найвіддаленіших українських регіонах. Усі ці історії важливі та цікаві нам. Питання, хто та як боровся за збереження пам’яті, мають для нас неабияке значення. Відповідь на них допомагає зрозуміти місце та роль нашої інституції у цьому процесі.

Сталіндорфський район: документи й матеріали / уклад. Альберт Венгер. – Київ : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр». – 2021. – 340 с.: іл.

Видання висвітлює історію Сталіндорфського єврейського національного району. Метою книги є введення до наукового обігу документів і матеріалів, що розкривають окремі сюжети з історії району 1930-1940-х рр. Видання буде корисне як для істориків, так і для широкого читацького загалу.

Хроніка Голокосту / уклад. А.О. Руккас, С. Л. Гуменний. – Київ : 7 БЦ, 2021. – 378 с.

Книга «Хроніка Голокосту» – це хронологічно-історичне дослідження Голокосту. Вона поділяється на три розділи. У першому розділі «Хроніка антиєврейських гонінь до Голокосту» виокремлено знакові події, що свідчать про антисемітизм, або упереджене ставлення до євреїв, від першої половини III ст. до н. е. до 1939 року. Другий розділ «Хроніка Голокосту (1933-1945)» містить календаризований виклад подій власне Голокосту, які розгорталися в часі приходу націонал-соціалістичної партії до влади в Німеччині, окупації суверенної Австрійської республіки внаслідок політики «умиротворення агресора». Інформація цього розділу територіально охоплює простір Західної та Центрально-Східної Європи, частково атлантичне узбережжя США, Близький Схід та території, окуповані Японською імперією. Останній розділ «Хроніка антиєврейських гонінь, проявів антисемітизму після Голокосту» присвячено висвітленню вже післявоєнних погромів єврейського населення в містах Європи та Близького Сходу, запереченню Голокосту та заідеологізованості міжнародних відносин, історії сучасних країн світу.

 

 

 

 

Книги, отримані від Міжнародного видавничого консорціуму «Concordia & Landmarks»

 

Книги, отримані від Міжнародного видавничого консорціуму «Concordia & Landmarks»

 

 

Білінський В. Герої України. Історична трилогія. Упорядник Андрій Берижна. Вид. 2-е. – Київ: Міжнародний інститут українознавчих студій, 2024. – 512с.

В історичній трилогії «Герої України» автор розвінчує упереджену фальсифікацію біографій Нестора Махна, Романа Шухевича та Олексія Береста московською тоталітарною системою. У книзі також публікується автобіографічний розділ автора. Володимир Білінський (1936 – 2022) присвятив своє життя переосмисленню національної історії України. Відомий письменник, автор історичних бестселерів «Країна Моксель, або Московія», «Україна-Русь», «Москва Ординська» писав: «Російські міфи не мають права на пропагування в українській історичній науці! Українська наука має бути побудована на суцільній правді. Якщо ми цього не зрозуміємо, то навіки залишимося на узбіччі історії».

Леопольд Ященко і його славетний хор «Гомін» – велична епоха відродження традицій національного співу. Збірка спогадів і матеріалів Упорядники : Лідія Орел, Анатолій Сєриков. – Київ : Міжнародний інститут українознавчих студій, 2024. – 512 с.

Леопольд Ященко (1928-2016) – Українець з великої літери, видатний культурний і громадський діяч, шістдесятник, музикознавець, фольклорист, композитор, засновник і багаторічний керівник етнографічного хору «Гомін», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

За відшукування, збереження та популяризацію творів традиційної пісенної культури України Леопольда Ященка звинувачували у «буржуазному націоналізмі», звільнили з посади старшого наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського АН УРСР, виключили зі Спілки композиторів України. Рятували українська народна пісня і хор «Гомін».

Орел. Л. Південь України: Запорозька Січ, Таврія, Бессарабія, Кубань, Одеса, Херсон, Миколаїв. За редакцією Анатолія Сєрикова – Київ : Видавничий дім журналу «Пам'ятки України», 2021. – 40с. – Бібліотека журналу «Пам'ятки України». Книга 106 & Народна бібліотека «Пам'ятки України». Випуск 9-10.

У сиву давнину Південну Україну заселяли різні племена й народи: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, анти, авари, греки, печеніги, торки (гузи), половці, татари, ногайці, болгари. Південь України – територія Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південних районів Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької областей, Кримської АР. У давнину тут були кочові цивілізації, а в середні віки це переважно володіння Війська Запорозького.

Дослідники виділяють такі етнічні землі Південної України, які внаслідок міграції й експансії завойовників набували різних найменувань: Таврія, Бессарабія, Буджак, Кубань, Задунайщина, Новоросія. Запорожжя (Запорозький низ, Вольності Війська запорозького, Вольності запорозьких низових козаків) – територія південної та південно-східної частини України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївська й Донецька області. 

Революція Гідності : Чорна меса. Внутрішні і зовнішні загрози 10 літ тому і сьогодні. – Київ : Міжнародний інститут українознавчих студій, 2023. – 432 с.

Здавалось би, що нового нині можна довідатись про Революцію Гідності? Багато сучасників брали участь у ній особисто або знають про перебіг із моторошних телетрансляцій 5-го каналу... Втім, класик журналістських розслідувань Павло Романюк за майже десять років зібрав значну інформацію і ділиться у книзі невідомими свідченнями про долі і число Героїв Майдану, оприлюднює вражаючі факти і подробиці подій, викриває таємні злочини і закулісних персонажів. Без ейфорії автор аналізує і співставляє події, факти, тенденції, обіцянки і наслідки.

Старак-Повякель О. Скарби Національного музею народної архітектури та побуту України. Путівник – Київ : Фундація Академіка Петра Тронька, 2023. – 608 с.

Це видання містить різноплановий ілюстративний і текстовий матеріал про історію, розбудову та сьогодення єдиного загальноукраїнського скансену. Столичний музей просто неба  – важливий національний заклад збереження, дослідження й експонування традиційних пам’яток народної архітектури й етнографії. Він є новим різновидом культурного ландшафту XXI століття, що не лише відтворює українську спадщину XVII – ХХ століть, а й виступає у якості джерела натхнення, змістовного дозвілля і національної самоідентифікацїі. Видання адресоване широкій аудиторії – усім, кому не байдужа українська культура.

 

Степовик Д. Пресвята Діва Марія в українському мистецтві – Київ, Видавничий дім журналу «Пам’ятки України», 2023. – 432с. – Бібліотека журналу «Пам’ятки України». – Книга 157.

Наприкінці X століття розпочинається одна з найцікавіших і найоригінальніших мистецьких історій уславлення пресвятої Діви Марії (Маріологїї) у світовому мистецтві, яку дотепер, понад тисячу років творять українські автори.

Сакральне мистецтво – постійний предмет досліджень і публікацій професора Дмитра Степовика, який є журналістом за першою освітою й тричі доктором – мистецтвознавства, філософії та богословських наук, а також членом-кореспондентом Національної академії наук. Він визнаний чільний фахівець з іконотворчості, монументального малярства, станкової та книжкової графіки. Його нова книга - глибоко особистісний, почасти полемічний, аналіз розвитку української Маріологїї у контексті різноманітних впливів релігійних і мистецьких течій Сходу і Заходу.

 

Сторозтерзаний ворогом Харків. 2022 – 2023. Фотосвідчення Вадима Бєліков. Упорядник Влад Дядин. Передмова Анатолія Сєрікова // Бібліотека журналу «Пам'ятки України». Книга 160 Київ : Видавничий дім журналу «Пам'ятки України», 2023. – 400 с.

Ця книга – фотосповідь воєнного міста-героя Харкова. Від 24 лютого містячи перебувають у страху й невідомості. Не відають, Що станеться за мить, цієї ночі, завтра.

Світлини Вадима Бєлікова не лише документують фронтові реалії, а й думки, чуття, переживання: мешканців зруйнованих будинків, учнів спалених гімназій, гостей назавжди закритих кафе. Гортаючи сторінки, відчуваєш біль, але хочеться вірити в краще. Світле майбутнє Харкова і харків’ян в сімі європейських народів.

 

Українсько-польське порубіжжя. Інтеграційні процеси в контексті українсько-польського пограниччя. Збірка статей. Передмова Степана Павлюка. Упорядник Андрій Клімашевський // Бібліотека журналу «Пам’ятки України». Книга 182. – Київ – Варшава : Сoncordia – Пам’ятки України, 2025. – 216 с.

У книзі висвітлено маловідомі інтеграційні процеси історичного і культурного взаємо-проникнення двох самобутніх суб’єктних національних світів: українського і польського. У контексті порубіжного співіснування упродовж багатовікового сусідства від середньовіччя до модерних явищ і трансформацій XX століття. Цей проект є наслідком багатолітньої тісної співпраці двох представницьких наукових інституцій Польщі та України: Інституту Етнології і Культурної Антропології Варшавського Університету та Інституту народознавства Національної Академії наук України.

 

Щербак Ю. Рашизм. Звір із безодні. Ілюстрації Олексія Кустовського. Упоряд. Анатолій Сєриков // Бібліотека журналу «Пам'ятки України». Книга 175. – Київ – 2025, – 72 с.

У цьому виданні Юрій Щербак, видатний український інтелектуал і письменник, Надзвичайний і Повноважний посол України в США, Канаді та Ізраїлі, аналізує походження, генезу й саме поняття рашизму, термінологічне означення якого укорінилося в міжнародному лексиконі після початку російської агресії в Україні. Автор привертає увагу до виняткової влучності цього гібридного терміну, в якому поєднується національне походження явища і його фашистська сутність.

Лавреати Нобелівської премії – ювіляри серпня 2025 року

 

Знайомимо з ювілярами серпня 2025 року – лавреатами Нобелівської премії в різних галузях знань та у різні часи.

1908 р. Габрієль Йонас Ліппман був визнаний гідним Нобелівської премії з фізики. 

У 1913 р. Шарлю Роберу Ріше було присуджено Нобелівську премію з фізіологи і медицини «на знак визнання його робіт з анафілаксії». 

У 1925 р. Чарлзу Гейтсу Дауесу було присуджено Нобелівську премію Миру «за розробку плану виходу Європи з фінансової кризи», яку він поділив з Джозефом Остіном Чемберленом. 

У 1996 р. Дуглас Ошерофф отримав Нобелівську премію з фізики році Дугласу спільно з Д. Лі та Р. Річардсоном «за відкриття надплинності гелію-3».

 

Чарлз Гейтс Дауес (Dawes), 1865-1951

Американський державний діяч Чарлз Гейтс Дауес народився 27 серпня 1865 р. в м. Маріетте (штат Огайо) у родині генерала. Навчався в школі й коледжі, а в 1886 р. закінчив юридичну школу в Цинциннаті.

1887 р. заснував юридичну фірму і придбав репутацію вмілого адвоката. Брав участь у місцевому політичному житті, керував виборчою компанією республіканського кандидата Вільяма Мак-Кінлі. Ставши президентом, Мак-Кінлі призначив Дауеса ревізором грошового обігу. 

1917 р. Дауес пішов в армію добровольцем. Служив до 1919 р., керував постачанням усіх союзних військ, спостерігав за знищенням надлишків зброї у Франції.

1923 р. Дауес у супроводі Оуена Д. Янга відправився до Європи, де на той час був створений міжнародний комітет фінансових експертів для виходу з кризи. Комітет запропонував так званий «план Дауеса», який передбачав евакуацію союзних військ з долини Рура, змінну шкалу репараційних платежів, реорганізацію німецького рейхсбанка під контролем союзників. Після набуття планом чинності, німецький грошовий обіг і кредит були відновлені. А після повернення до США Дауеса вшановували як «рятувальника Європи», національний з’їзд республіканців затвердив його претендентом на посаду віце-президента США, а 1925 р. Дауес вже обіймає цю посаду.

1925 р. Дауесу було присуджено Нобелівську премію Миру «за розробку плану виходу Європи з фінансової кризи», яку він поділив з Джозефом Остіпом Чемберленом.

1929 р. Дауес був призначений американським послом у Великій Британії й обіймав цей пост до 1932 р. Повернувшись до США, Дауес очолив Фінансову корпорацію реконструкції, яку було створено на початку великої депресії для стимулювання економічного життя шляхом позик банкам, залізницям й іншим підприємствам. Згодом Дауес став на чолі правління Центрального республіканського банку в Чикаго й трестівської компанії, з яким злився цей банк.

Надалі Дауес присвячує своє життя діловим і філантропічним підприємствам. Він заснував два притулки для бідняків у Чикаго н Бостоні. Відкрив у Чикаго оперний театр.

Помер Ч. Дауес 23 квітня 1951 р. від тромбозу судин.

Габріель Йонас Ліпман (Lippmann), 1845-1921

Французький фізик Г. Ліпман народився 6 серпня 1845 р. у Холлеріхе (Люксембург). Закінчивши ліцей Наполеона, 1868 р. він стає студентом Еколь нормаль сюперьєр. Для французького журналу «Аннали хімії і фізики» складав реферати статей німецькою мовою. Це збудило в нього інтерес до досліджень з електричних проблем.

1873 р. його направили до Німеччини для вивчення методів викладання природничих наук. Це відрядження фінансувалося урядом. У Гейдельберзькому університеті він працював із фізіологом В. Кюне і фізиком Г. Кірхгофом, а потім у Берліні із фізіологом і фізиком Г. фон Гельмгольцем, де проводить дослідження взаємодії металів із сірчаною кислотою, у результаті яких ним був створений капілярний електромір, що дає можливість вимірювати різницю потенціалів до 0,001 В.

Повернувшись до Парижа, Ліпман завершує навчання і продовжує

дослідження електрокапілярності, впливів електричних полів на поверхневий натяг рідини. 1875 р. він захистив у Сорбонні докторську дисертацію. 1878 р. він працює на факультеті природничих наук Паризького університеті, а 1883 р. його призначено професором математичної фізики.

1886 р. Ліпман – керівник науково-дослідницької лабораторії, де провадить наукову діяльність до кінця свого життя.

Він досліджує електричні ефекти у ртутній поверхні залежно від механічної деформації. 1879 р. Ліпман теоретично припускає, що електричні заряди збільшують інерцію тіла (його опір зміні швидкості), вивчаючи спостереження М. Фараддея (1838) і експерименти Г. А. Роуленда (1876). 1891 р. Ліпман продемонстрував метод одержання кольорових фотографій, що не втрачають ознак кольору. «За створення методу фотографічного відтворення кольорів на основі явища інтерференції» Ліпман був визнаний гідним Нобелівської премії з фізики 1908 р. У наступні роки вій вніс великий вклад у розвиток сейсмології й астрономії. Йому належить ідея використання телеграфних сигналів для раннього оповіщення про землетруси і обчислення швидкості поширення пружних хвиль у земній корі. Він запропонував модифікацію сейсмографа для безпосереднього вимірювання прискорення руху земної поверхні, сконструював два астрономічні інструменти – цілостату з дзеркалом повільного обертання для одержання стаціонарних зображень ділянки неба та уранографа, за допомогою якого можна зробити фотографічну карту небесної сфери з вже нанесеними на ній меридіанами. Його підручник з термодинаміки став класичним навчальним посібником. Ліпман помер 22 липня 1921 р. на пароплаві, повертаючися з поїздки до Канади. Він був членом Французької академії наук (1912 р. – її президентом), членом Лондонського королівського товариства, визнаним гідним звання командора ордену Почесного легіону.

Шарль Робер Ріше (Richet), 1850-1935

Французький фізіолог Ш. Ріше народився 26 серпня 1850 р. у Парижі, в сім’ї професора клінічної хірургії медичного факультету Паризького університету Альфреда та Ежені Ріше. По закінченні звичайної національної і середньої школи Шарль вирішив наслідувати батькові й зайнятися медициною. Він вступив до Паризького університету.

1877 р. Ш. Ріше одержав медичний диплом і одружився з Амелією Оббрій; у них було дві дочки і два сини (один з них також став професором медицини в Паризькому університеті, по стопах Ріше пішов і його онук).

1878 р. він захистив докторську дисертацію, де вперше довів наявність соляної кислоти в секреті шлунку ссавців, птахів і безхребетних. Крім того, він визначив, що під час травлення в шлунку утворюється одна з форм молочної кислоти. Цього ж року він стає професором медичного факультету Паризького університету, де вивчає різноманітні види м’язових скорочень.

1883 р. Ш. Ріше досліджував механізми підтримки постійної темпера-тури внутрішнього середовища теплокровних тварин.

1888 р. він вивчає властивості крові заражених тварин. Ш. Ріше, працюючи з Ж. Ерікуром, вирішив застосувати сироваткову терапію як лікарський засіб. Протягом 10 років вони безуспішно намагалися розробити сироваткову терапію туберкульозу.

У цей час Ш. Ріше бере участь у різноманітних дослідженнях, що не мали відношення до фізіології (зокрема, безуспішно намагався побудувати аероплан).

1901 р. він одержав можливість удосконалити свої пізнання з токсикології, беручи участь у науковій експедиції по Середземному морю з принцом Монако Альбером, досліджуючи отруйні щупальця португальського кораблика. Після повернення до Франції він провадить порівняльне дослідження отрути морської анемони і відкриває явище анафілаксії — алергічну реакцію на сторонні білки. 1911 р. Ш. Ріше підбив підсумки своїм працям у монографії «Анафілаксія». Ш. Ріше розробив специфічні діагностичні проби для виявлення реакцій гіперчутливості.

1913 р. Ш .Ріше було присуджено Нобелівську премію з фізіології і медицини «на знак визнання його робіт з анафілаксії». Під час Першої світової війни Ріше вивчав ускладнення процесів переливання крові.

1923 р. у перекладі англійською мовою вийшла його книга «Тридцять років дослідження психіки», в якій він описав свої досліди в цій галузі.

Ш. Ріше помер у Парижі 4 грудня 1935 р.

 

Дуглас Ошерофф (Osheroff), 1945

Американський фізик Д. Ошерофф народився 1 серпня 1945 р. в Абердіні. Він отримав ступінь бакалавра (1967) в Каліфорнійському технологічному інституті і докторський ступінь (1973) у Корнельському університеті в Ітаці (штат Нью-Йорк).

Аспірантом він працював разом із Д. Лі та Р. Річардсоном у лабораторії фізики низьких температур у Корнеллі, де вони 1972 р. зробили своє відкриття, займаючися дослідженням фізичних властивостей гелію-3 за температур на 0.002 К вище абсолютного нуля. Ошерофф помітив хвилинні стрибки зовнішнього тиску досліджуваного зразка гелію-3 і звернув увагу дослідницької групи на невеликі відхилення. Згодом учені дійшли висновку, що, .елій-3 перетерпає зміну фаз у надплинному стані, коли рух атомів рідини з хаотичного перетворюється на впорядкований. Таким субстанціям бракує зовнішнього тертя, та й поводяться вони скоріше відповідно до законів квантової механіки, ніж класичних законів механіки рідни. Відкриття «надплинності гелію-3» уможливило вивчення безпосередньо за допомогою мікроскопа, візуально, системи ефектів квантової механіки, які раніше досліджувалися на рівні молекул, атомів та субатомних частинок. Ошерофф проводив дослідження в лабораторії Бел Лабс від 1972 до 1982 р. та очолив там дослідження з фізики низьких температур, фізики твердих сполук (1982 1987).

Він став професором Стенфордського університету у Каліфорнії 1987 р. Він є професором Корнельського університету, лауреатом премії Саймона (1976) та Баклі Американського фізичного товариства, Американської академії наук та мистецтв (1980), лауреатом премії МакАртура та Олівера Баклі (1981), має нагороду Уолтера Гореса за викладацьку діяльність (1991).

Нобелівську премію з фізики 1996 р. йому було присуджено спільно з Д. Лі та Р. Річардсоном «за відкриття надплинності гелію-3».

Підготували співробітники науково-бібліографічного відділу та відділу електронної бібліотечно-бібліографічної інформації.