Лавреати Нобелівської премії - ювіляри грудня 2025 року

 

Знайомимо з ювілярами листопада 2025 року – лавреатами Нобелівської премії в різних галузях знань та у різні часи.

 

1907 р. Джозеф Редьярд Кіплінг став лауреатом Нобелівської премії з літератури «за спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант оповідача»;

1934 р. Джордж Майнот (разом з Джорджем Віплом і Вільямом Мерфі) отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини «за відкриття, пов'язані з застосуванням печінки у лікуванні перніциозної анемії»;

1939 р. Річарду Куну було присуджено Нобелівську премію з хімії «на знак проведеної роботи з вивчення каротиноїдів і вітамінів»;

1994 р. Нобелівську премію з фізіології або медицини було присуджено Мартіну Родбеллу (спільно з Альфредом Гілманом) «за їхнє відкриття в 60-ті роки перетворювачів природних сигналів, названих G-білків, які допомагають клітинам в організмі взаємодіяти одна з одною».

2000 р. р. Пол Грінгард (разом з Е. Кенделом та А. Карлссоном) отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини «за дослідження механізму дії дофаміну та інших нейромедіаторів».

 

 

Джозеф Редьярд Кіплінг (Kipling), 1865-1936

Англійський поет, журналіст, прозаїк, новеліст Редьярд Джозеф Кіплінг народився 30 грудня 1865 року в Бомбеї в родині  професора Бомбейської школи витончених мистецтв. Освіту одержав в Англії. Починаючи з 1882 р., мешкаючи в Англії впродовж 11 років, повернувся до Індії. Працює в редакції англомовної «Цивільної і військової газети».

Перша збірка віршів «Департаментські пісні» вийшла друком 1886 р. Протягом 1887 – 1889 рр. Кіплінг написав шість  збірок коротких оповідань серії «Бібліотека Індійської залізниці», призначеної для мандрівників, яка принесла йому популярність в Індії та Англії.

1889 р. Кіплінг переїжджає до Лондона, де разом з У. Бейлстіром працює над повістю «Наулахка» (1892). Після смерті Бейлстіра, Кіплінг виїздить до США. У Вермонті в нього виходять друком «Безліч витівок» (1893), двотомник розповідей і віршів «Книга джунглів» (1894) та «Друга книга джунглів» (1895), віршована збірка «Сім морів» (1896), повість «Відважні моряки» (1897). Згодом Кіплінг повертається до Англії.

На початку англо-бурської війни Кіплінг провів кілька місяців у Південній Африці, редагуючи армійську газету та виконуючи обов’язки політичного і військового консультанта.

1901 р. виходить друком кращий його роман «Кім», присвячений Індії.

1906 р. видано збірник дитячих оповідань з історії давньої Англії. В ці роки Кіплінг веде активну політичну діяльність, підтримує консерваторів.

1907 року став лауреатом Нобелівської премії з літератури «за спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант оповідача», ставши першим англомовним письменником хто отримував цю премію. Цього ж року Кіплінг був визнаний гідним почесних ступенів Оксфордського, Кембриджського, Единбурзького і Даремського університетів, нагороджений університетами Парижа, Страсбурга, Атен і Торонто.

Незабаром після одержання Нобелівської премії творча активність Кіплінга починає спадати. Під час Першої світової війни Кіплінг працює в Червоному Хресті. 1917 р. випускає збірник статей і оповідань – «Найрізноманітніші істоти».

Після війни Кіплінг багато подорожує, зокрема як представник Комісії з військових поховань. 1923 р. випускає книгу «Ірландські гвардійці під час Великої вітчизняної війни», присвячену полку, де служив його загиблий син.

Літературна спадщина Кіплінга – тринадцять томів оповідань, чотири романи, три книги оповідань для дітей, кілька збірників дорожніх есе, сотні віршів.

Кіплінг  помер у Лондоні 1936 р. Похований у Куточку поетів у Вестмінстерському абатстві. Його автобіографію «Дещо про себе» було оприлюднено через рік після його смерті.

 

Джордж Річардс Майнот (Minot), 1885-1950

Джордж Майнот, американський патофізіолог і гематолог, народився 2 грудня 1885 р. у Бостоні, штат Массачусетс, у відомій у Новій Англії родині, предки якої емігрували з Англії в 30-і роки ХVІІ ст. Майнот був старшим із трьох синів лікаря Джеймса Джексона Майнота й Елізабет (Уїтні) Майнот.

Майнот навчався у привілейованих приватних школах одного з престижних районів Бостона. 1908 р. після навчання в Гарвардському університеті він одержує ступінь бакалавра, а через чотири роки – медичний ступінь. Працюючи в амбулаторних клініках, Майнот зацікавився гематологією – наукою про кров.

1913-1915 рр. Майнот провів у лікарні Джона Гопкінса в Балтіморі (штат Меріленд) на посаді лікаря при лабораторії Вільяма Хоуелла, фізіолога, що вивчав процеси згортання крові. Там Майнот відкрив новий препарат – гепарин.

1915 р. Майнот був зарахований до штату Гарвардської медичної школи, одночасно він працював асистентом медицини у Массачусетській лікарні загального типу. Цього ж року він одружується із Меріен Лінзі Уелд, з якою вони мали двох дочок і сина.

Працюючи в лікарні, Майнот разом з професором Роджером Лі досліджує різні типи анемії, особливо злоякісного недокрів’я. вони помітили, що під час ремісії в кров у великій кількості надходять ретикулоцити (менш зрілі еритроцити) і дійшли висновку, що це – ознака клінічного одужання. Це було вагоме наукове спостереження.

1917 р. Майнота призначено головним лікарем Меморіальної лікарні Калліса П. Хантінгтона – клінічного центру ракових досліджень у Гарварді. Тут він продовжує вивчати харчування хворих злоякісною анемією.

1921 р. внаслідок розвиненого цукрового діабету погіршився стан здоров’я Майнота, однак використання щойно винайденого інсуліну і суворе достримання дієти подовжило його життя на довгі роки.

1923 р. Майнот очолив медичні служби в Меморіальній лікарні Хагінгтона і був зарахований до штату лікарні Пітера Бента Брігема в Бостоні. Майнот включає до складу дієти хворих злоякісною анемією сиру печінку й 1926 р. на конференції Асоціації американських лікарів засвідчує, що в 45 хворих «протягом двох тижнів спостерігалося явне клінічне поліпшення».

1928 р. Гарвардський університет нагородив Майнота ступенем почесного доктора.

Джорджа Майнота, Джорджа Віпла і Вільяма Мерфі було визнано гідними Нобелівської премії з фізіології і медицини 1934 р. «за відкриття, пов'язані з застосуванням печінки у лікуванні перніциозної анемії».

На початку 40-х років у Майнота  з’явилися ознаки судинних і неврологічних ускладнень від цукрового діабету й 1947 р. стався перший інсульт, внаслідок чого він був частково паралізований.

Бостонський період медичного практикування Майнота: 1928-1948 рр. – консультант у міській лікарні; 1928-1950 рр. – у лікарні Пітера Бента Брігема; 1928-1950 рр. – у лікарні Бет-Ізраель.

Джордж Р. Майнот помер у Брукліні (штат Массачусетс) 25 лютого 1950 року.

 

Ріхард Кун (Kuhn), 1900-1967

Австрійський хімік РіхардКун народився 3 грудня 1900 р. у Відні, в родині інженера Клеменса Куна і вчительки початкової школи Анжеліки (Родлер) Кун.

У 9 років Ріхард пішов у Дублінську гімназію, а 1917 р. був мобілізований на військову службу і прослужив в армії до листопаду 1918 р.

Після армії Кун вступає до Віденського університету, а згодом переводиться до Мюнхенського університету, де під керівництвом Ріхарда Вільштеттера (Нобелівський лауреат з хімії 1915 року) вивчає хімію.

1922 р. Кун одержує докторський ступінь за дисертацію «Про специфічну роль ензимів у вуглеводневому метаболізмі».

1926 р. Кун переходить на роботу до Федерального технологічного інституту в Цюріху, а 1929 р. очолює хімічне відділення при новоствореному Інституті медичних досліджень кайзера Вільгельма, одночасно зберігаючи професорство з хімії в Гейдельбурзькому університеті.

1928 р. Кун одружується з Дейзі Хартман. У них було два сини та чотири доньки.

1937 р. він стає директором інституту медичних досліджень кайзера Вільгельма, залишаючись на цій посаді до останнього дня свого життя.

У своїх дослідженнях Кун прагнув з’ясувати систему розташування атомів органічних молекул і принцип відбиття ними світла.

Вже 1931 р. Р. Кун і П. Каррер незалежно відкрили альфа-каротин, що відбиває світло, і бета-каротин, що світло поглинає. Через два роки Кун відкрив ще один вид бета-каротину. Всі три його види за однакової формули мають різну побудову молекул, чим і визначаються їхні різні властивості.

Кун з’ясував, що каротин є вихідною сполукою вітаміну А, що має велике значення для росту вищих тварин і збереження слизової оболонки.

Разом з А. Сент-Дьйорді та Ю. Вагнером-Яурегом Кун синтезував рибофлавін – вітамін В6, що відіграє важливу роль у процесі дихання. До 1939 р. ним був виділений адермін.

1939 р. Куну було присуджено Нобелівську премію за 1938 р. з хімії «на знак проведеної роботи з вивчення каротиноїдів і вітамінів». Однак нацистський уряд заборонив йому як німецькому підданому одержувати премію. Нобелівську медаль і чек він зміг отримати тільки 1949 р. на церемонії в Стокгольмі. колабораціоністом.

1950 р. Кун обіймає посаду професора біохімії на медичному факультеті Інституту Макса Планка, де вивчає здатність людського організму протистояти інфекції.

Як ученого-професіонала Куна характеризувала точність і наполегливість у роботі.

Помер він у Гейдельберзі 31 липня 1967 р.

 

Мартін Родбелл (Rodbell), 1925-1998

Американський біохімік Мартін Родбелл народився 1 грудня 1925 року в Балтиморі (штат Меріленд), де він відвідував початкову школу, а згодом і Балтиморський міський коледж, де особлива увага приділялася мовам – латині, грецькій, німецькій та французькій.

1943 р. він вступив до Університету Джона Хопкінса і дуже захопився вивченням хімії. Навчання в університеті на декілька років були перервані Другою світовою війною.

1950 р. він переїхав до Вашингтонського університету в Сіетлі, де очолив біохімічне відділення. Його дослідження цього періоду стосувалися, насамперед, хімії ліпідів, зокрема, метаболізму фосфоліпідів. Темою його дисертації був біосинтез лецитину в печінці пацюка. Вивчення цієї теми в майбутньому багато допомогло в процесі визначення ролі сигнальної трансдукції (перенесення генетичного матеріалу).

1950 р. М. Родбелл одружився з Барбарою Ледерманн – старшою сестрою Сюзанни Ледерманн, яка була подругою Анни Франк.

Родбелл 1954 р. отримує ступінь доктора філософії у галузі біохімії і одразу ж переїздить працювати до хімічного відділення Університету Іллінойсу, де обіймає посаду завідувача.

Наступні роки були віддані роботі над так званим «очищувальним фактором» в лабораторії Національного інституту серця. Було встановлено, що ним є ліпопротеїнова ліпаза – ензим, який гідролізує тригліцериди у хіломікронах (принцип, що формує жир у кров’яному потоці). Об’єктом його досліджень була природа ліпопротеїнів на поверхні хіломікронів.

1960 р. Родбелл повертається до свого початкового захоплення з клітинної біології – ембріології. Свої дослідження цього періоду він проводить у Вільному університеті в Брюсселі (Бельгія), а також у Гаазі (Нідерланди).

Повернувшися до США 1961 р., він очолює Лабораторію харчових функцій й ендокринології при Інституті артриту та метаболічних хвороб. У цей період Родбелл відкрив, що колагеназа швидко поглинає матрицю тканини, звільнюючи жирові клітини.

Протягом 1981-1983 рр. Родбелл був професором Біохімічної лабораторії Інституту клінічної біохімії у Женеві (Швейцарія), де проводив дослідження з будови та функціонування глюкогону.

Королівська шведська академія присудила Нобелівську премію з фізіології або медицини 1994 р. професору Мартіну Родбеллу спільно з Альфредом Гілманом «за їхнє відкриття в 60-ті роки перетворювачів природних сигналів, названих G-білків, які допомагають клітинам в організмі взаємодіяти одна з одною».

Національна медична бібліотека США є зберігачем його робіт. Сюди входять лабораторні нотатки, дослідницькі доповіді, статті та книги, поезії, кореспонденція, неопубліковані рукописи, промови, фотографії та аудіоматеріали.

Помер Мартін Родбелл 7 грудня 1998 році.

 

Пол Грінгард (Greengard), 1925-2019

Американський біохімік Пол Грінгард народився 11 грудня 1925 р. у Нью-Йорку. Ступінь доктора філософії він здобув 1953 р. в університеті Джонса Хопкінса (Балтимор), після чого впродовж шести років працював у біохімічних лабораторіях в Лондоні й Бетедіді. Кілька років П. Грінгард очолював біохімічні дослідження у фармацевтичній компанії Гейгі. 1968 р. продовжив кар’єру університетського ученого в Єлі. Від 1983 року і до смерті керував лабораторією молекулярної і клітинної нейробіології в Рокфеллерівському університеті в Нью-Йорку.

До 1978 р. вважалося, що повна історія катехоламінів не може бути вивчена, тому що найбільш важливі відкриття – розшифровка їхнього впливу на постсинаптичні клітини – ще не зроблені. Завісу невідомості з цього питання скинув саме Пол Грінгард, продемонструвавши, що повільне синаптичне передавання через рецептори викликає всередині нервових клітин хімічну реакцію, фосфорилювання – приєнання до білків фосфатних груп з подальшою зміною їх форми і функції. Грінгард виявив, що зв’язування дофаміну з рецепторами на клітинній мембрані підвищує в клітині вміст «вторинного посередника» – циклічного аденозинмонофосфата (цАМФ), активізуючи фермент протеїнкіназу А, що здатний фосфорилювати багато білків у нервовій клітині. Серед білків, що фосфорилюються, зокрема, є мембранні білки різних іонних каналів, що контролюють збудження нервової клітини і забезпечують генерацію і передавання нервових імпульсів нейроном. Тому дофамін та інші медіатори, що діють через рецептори, здатні модулювати за допомогою цього механізму збудження нервових клітин і їхню реакцію на медіатори, які діють через іонотропні рецептори.

В результаті Грінгард довів, що в клітинах мозку протікають ще більш складні процеси. Медіатори, подібні дофаміну, що діють через рецептори, можуть викликати не тільки фосфорилювання, але і дефосфорилювання білків. При цьому багато зі складних ефектів  усередині клітини опосередковуються через вплив на регуляторний білок DARPP-32, який, у свою чергу, впливає на функції багатьох інших білків у клітині.

Роботи Грі́нгарда дозволили також зрозуміти ефекти деяких антипсихотропних препаратів, які специфічно впливають на фосфорилювання білків у різних нервових клітинах. Таким чином дослідження Грінгарда розкрили вікно в новий світ внутрішньоклітинних медіаторів, що здійснюють повільне синаптичне передавання.

За рішенням Нобелівського комітету 2000 року П. Грінгарду разом з Е. Кенделом та А. Карлссоном присуджено премію з фізіології і медицини «за дослідження механізму дії дофаміну та інших нейромедіаторів».

На отриману грошову суму (близько 400 тисяч доларів) Пол Грінгард заснував щорічну премію імені Перл Мейстер Грінгард (в пам'ять матері вченого) в 50 тисяч доларів для нагородження видатних досягнень жінок у галузі біомедичних досліджень.

Помер 13 квітня 2019 р. у віці 93 років у Нью-Йорку.

Історія Нобелівської премії

130 років від дня складання (1895) Альфредом Нобелем заповіту, яким було засновано Нобелівську премію. Заповіт був написаний Нобелем за рік до його смерті 2 листопада 1895 року в Парижі.

«Я, нижче підписаний Альфред Бернхард Нобель, обдумавши й вирішивши, оголошую мій заповіт щодо майна, нажитого мною до моменту смерті.

Все майно, що залишилося після мене й яке можна реалізувати, розподілити у такий спосіб: мій капітал душеприкажчики повинні перевести в цінні папери, створивши фонд, відсотки з якого будуть видаватись у вигляді премії тим, хто протягом попереднього року приніс найбільшу користь людству. Вказані відсотки слід розділити на п’ять рівних частин, які призначаються: перша частина тому, хто зробив найважливіше відкриття або винахід у галузі фізики, друга – тому, хто зробив велике відкриття або вдосконалення в галузі хімії, третя – тому, хто домігся видатних успіхів у галузі фізіології або медицини, четверта – творцю найзначнішого літературного твору, що відображає людські ідеали, п’ята – тому, хто сприяв з’єднанню народів, ліквідації рабства, зниженню чисельності існуючих армій, а також мирній домовленості. Премії в галузі фізики й хімії повинні присуджуватись Шведською королівською академією наук, з фізіології й медицини – Королівським Каролінським інститутом у Стокгольмі, з літератури – Шведською академією в Стокгольмі, премія Миру – комітетом із п’яти чоловік, обраних норвезьким стортингом. Моє особливе бажання полягає в тому, щоб на присудження премій не впливала національність кандидата, щоб премію одержували найдостойніші, незалежно від того, чи є вони скандинавами, чи ні».

Для людства остання воля Альфреда Нобеля за його заповітом стала завершальним і великим винаходом.

Рішення А. Нобеля посмертно утворити фонд для щорічного присвоєння грошових премій найдостойнішим представникам людства здивувало не лише родичів, колег і друзів, а викликало обурення шведської громади. Навіть король Швеції був ображений такою «непатріотичною» дією свого підданого. І тільки з плином часу розкрився мужній патріотизм інтернаціоналіста Нобеля, який приніс Швеції славу країни-мецената, перетворюючи Стокгольм раз на рік у столицю світу.

Реалізувати положення свого заповіту Нобель доручив Рагнару Солману, молодому шведському хіміку та інженеру Рудольфу Лільєквісту. Виконуючи волю вченого, вони продали всі будинки й підприємства Нобеля і кошти вклали в цінні папери й акції. Управління фінансами було покладено на Нобелівський фонд, створений попри всі складності 1900 р. згідно з умовами заповіту. Тоді ж було затверджено його статут. Фонд знаходиться в Стокгольмі й є незалежною, неурядовою організацією, основне завдання якої – фінансове забезпечення як самих премій, так і діяльності п’яти Нобелівських комітетів.

Нобелівські премії вручаються з 1901 року. Першу Нобелівську премію з економіки було вручено у 1969 році.

У період 1940-1942 рр. через воєнні події в Європі, спричинені Другою світовою війною, Нобелівська премія не присуджувалася.

Імена нових лауреатів оприлюднюються щороку 21 жовтня – у день народження Альфреда Нобеля. На церемонію вручення премії Нобелівський фонд запрошує лауреатів і членів їхніх родин до Стокгольма і в Осло 10 грудня – у день смерті засновника Фонду. Дипломи й золоті медалі Нобелівських лауреатів у галузі фізики, хімії, фізіології і медицини, літератури й економіки вручаються в Концертному залі королем Швеції після короткої інформації про досягнення лауреата представником відповідного комітету, що затвердив його кандидатуру. В Осло церемонія вручення Нобелівської премії проводиться в університеті за присутності короля Норвегії й членів королівської родини.

Нобелівські премії є унікальними винагородами й особливо престижними. Їхня добра слава зумовлена надвисокими вимогами до кандидатів, вагомістю грошового забезпечення, а головне, особистістю творчої людини, якою був А. Нобель.

 

Підготували співробітники науково-бібліографічного відділу та відділу електронної бібліотечно-бібліографічної інформації.