«Про старину, про те диво, що було, минуло…»: 10 історичних романів до Дня українського козацтва

 

«Історія творила легенди, а легенди - історію». Народний вислів часів Гетьманщини.

Козацька доба - яскрава сторінка в українській та світовій історії. Їй присвятили свої праці видатні історики минулого і сучасності: Дмитро Яворницький, Михайло Грушевський, Олена Апанович, Юрій Мицик, Валерій Смолій, Олександр Гуржій, Тарас Чухліб ...

Цей феноменальний період нашої історії вплинув на творчість багатьох письменників і поетів, композиторів і художників. Ілля Рєпін намалював картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану», а Костянтин Данькевич створив оперу «Богдан Хмельницький». Стали відомими романи Миколи Лазорського і Павла Загребельного, Богдана Лепкого і Юрія Мушкетика…

Микола Голубець «Жовті Води»

Роман Миколи Голубця, історика і прозаїка, був вперше виданий в 1937 році, а в 1997 році вийшло друге видання. З 19 квітня по 6 травня 1648 року відбулася битва під  Жовтими Водами в ході національно-визвольної війни 1648 -1657 років під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона мала велике політичне і воєнне значення, адже стала першою великою перемогою Війська Запорозького під час Хмельниччини.

«Та був один чоловік в цілій Україні, що на нього не вагався поставити ні король, ні канцлер. Чигиринський сотник, пан на Суботові й Новосільцях, від недавна писар Війська Його Королівської Милости запорозького - Зиновій Богдан, двох імен, Хмельницький…

Правда, оцінюючи Хмельницького як добру биту карту, не закривав канцлер очей на її закритий оборот. Він знав, що з чигиринським сотником нелегка справа. Люди його покрою не падаються на бездушне знаряддя. Знають чого хочуть і скермувати їх куди-небудь проти їхньої волі - неможливо…».

Роман Іваничук «Орда»

Роман «Орда» Романа Іваничука  був виданий в 1992 році. Письменник відтворив сторінки історії України за часів Івана Мазепи - зруйнування гетьманської столиці Батурина. У 1669-1708 та 1750-1764 роках місто було резиденцією гетьманів Лівобережної України.

«Двір Мазепи, відгороджений неприступним од Сейму муром і глиняним валом од міста, став ураз із надійного захисту пасткою. Ніби болотний чорторий, вибурхувала з–під землі брудною лавою орда і заливала майдан гетьманського двору на Гончарівці, що за півверстви від Батурина. У вранішньому листопадовому сутінку ординці Меншикова скидалися на слижів, що опинилися на безводному дні спущеного ставу, вони телесувалися, штовхалися, сопіли, кректали, видобуваючись із провалля, яке враз, немовби розступилася земля, утворилося в стіні валу. Оборонці гетьманської столиці, яку будь–яке вороже військо могло б узяти хіба що багатоденно облогою, розбігалися, не відаючи, що трапилося, бо ж про потаємний хід знали тільки генеральні старшини, під команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи із столиці, щоб у містечку Горках над Десною з’єднатися із шведським королем Карлом XII…».

Іван Корбач «Сотники»

Роман-хроніка «Сотники» Івана Корбача побачив світ у 1995 році. В центрі роману доля сім’ї Менського сотника Івана Сахновського та Генерального писаря Малоросійської Колегії Андрія Безбородька. Події відбуваються в Глухові, Петербурзі, Менській та інших козацьких сотнях Чернігівського полку.

«Україна багата своєю історією. Є в ній чимало такого, про шо треба частіше нагадувати сучасникам. Нехай читач сам визначить, чому Україна була позбавлена своєї волі, віками корилася чужій. І яку роль в цьому грала козацька старшина? Чи доброю (і для кого?) людиною був Андрій Безбородько? Чи нагадує шукач правди Пилип Купчинський багатьох наших сучасників, які повстали проти зла і насильства, були зраджені і продані. Але не корились. Оце вічне протиборство добра і зла було раніше, є і зараз. Історія іде своїм шляхом, залишаючи за собою великі і малі діла роду людського, одних покриває славою, других ганьбою…».

Віталій Кулаковський «Максим Кривоніс»

Твір Віталія Кулаковського присвячений Максиму Кривоносу, військовому діячу періоду Хмельниччини, лисянському полковнику, одному з керівників козацько-селянських повстань в Україні, був виданий в 1983 році.

«Вони добралися до невеличкого озерця поблизу принишклого гайка перед заходом сонця. Позаду лишилися одинадцять місяців неволі у білгородського купця – турка Селіма, викрадення фелюки й довгі мандри - то Дністровським лиманом, то розбурханим морем, то непривітним степом, де на кожному кроці чигали їх обох ногайська стріла або аркан, - і ось перед ними рідна земля… Задивилися на зеленаво-сизе різнотрав’я, поцятковане червоними, жовтими й синіми квітками…

Рай та й годі, - промовив Кривоніс.

Що й казати! Збудувати б десь під гайком хатинку, розорати лан чи й два землі та й господарювати тихо, спокійно, - замріяно сказав Янек.

Тільки перед цим не завадило б усіх панів та їх прихвоснів приборкати…».

Микола Лазорський «Гетьман Кирило Розумовський»

Книга побачила світ в 1961 році. У центрі роману Миколи Лазорського - постать останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Письменник показав трагедію цього непересічного українця XVIII століття, який став іграшкою в руках імператриць Єлизавети Петрівни і Катерини II. Всі його добрі наміри розбиваються об глухий мур імперської захланності і жорстокості. Письменник веде читача у прості селянські і козацькі хати, у монастирські келії і гетьманські палаци, мандрує з ним по курних шляхах Гетьманщини і Запорожжя, відкриває двері закордонних університетів і бібліотек, переноситься до Ніцці і на Капрі…

«Перед старшинами стояв елегантний кавалер ордена Андрія Первозванного та обер-єгермейстер двора її величності Розумовський, чемно запросив гостей до пишної залі, обставленої меблем стилю рокайль з писаною стелею фресками Ватто й Фрагонара. Пани полковники придивлялись до випещеного господаря, говорили поки що обережно, все більш слухали. Всі бачили, що від лемешківського співака не лишилося й натяку, так після казали ті, хто його знав, і ті, хто не знав. Але все ж цей пан у блакитному камзолі й білих буклях з приємними манірами маркіза щиро радив гостям, не знав, де й посадити земляків з рідних степів…».

Юрій Мушкетик «Гетьманський скарб»

У романі «Гетьманський скарб» Юрій Мушкетик досліджує проблему пошуку легендарного скарбу наказного гетьмана Павла Полуботка. За легендою Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам.

Події роману показані очима молодого козака Івана Сулими, закоханого в Улясю - дочку гетьмана Івана Скоропадського. Палке кохання, таємні випадкові зустрічі, страждання, сльози - все це на тлі тяжкої політичної боротьби українського народу у XVIII столітті.

«Кажуть, мудрість виростає з печалі. Печалей я мав багато, але мудрості вони мені не принесли. Тоді, либонь, вона розпочинається з радості? Але радість скороминуща, вона затуманює розум, робить людину сліпою. Ми живемо в очікуванні її, страждаючи. Здебільшого одне народжує інше. З найбільшої радості постає найбільша печаль, яка іноді позначає все наше життя.

Саме так сталося зі мною.

Розпочалося ж усе буднього ранку початку червня 1717 року в Глухові на вулиці Дергачівській, де, притінений двома високими осокорами, стояв невеликий чепурний будинок з різьбленими віконницями та різьбленими дерев'яними підпорами кружганку. Будинок належав чернігівському полковнику Павлу Леонтійовичу Полуботку…».

Іван Нечуй-Левицький «Гетьман Іван Виговський»

У творчій спадщині класика української літератури Івана Нечуя-Левицького значне місце посідають історичні твори. Історико-біографічний роман «Гетьман Іван Виговський» був виданий в 1895 році, але довгий час залишався в тіні. В романі відтворено один з найдраматичніших періодів в історії України за часів після смерті Богдана Хмельницького. Герой роману Іван Виговський, безсумнівно, особистість складна і неоднозначна.

«Усе його тривожне життя, усі події його віку майнули перед ним, неначе ряд взорців на довгій паперовій смузі, майнули події все криваві, неспокійні: і полон в татар, і битви гетьмана Богдана, і його служба в Богданових походах, і страшна битва під Конотопом, де він одбивався од Москви, де полягли десятки тисяч московського війська, і Гадяцька умова, і ласка короля. Листочки книги його життя перегортались швидко, неначе од вітру шелестіли... От він сам вступає на місце великого Богдана, він сам гетьман і великий князь України, надарований великими маєтностями, багатий і славний на всю Україну; от він воєвода і сенатор, а може, й знов гетьман і великий князь...

Неспокійне було життя й сумна й нечисна була смерть гетьмана Івана Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політика, оборонця прав України, чоловіка великого розуму та європейської просвіти.

Виговський щиро любив Україну, встоював за її політичні й національні права, дбав про науку й просвіту на Україні, був, може, вищий за усіх своїх сучасників, окрім гетьмана Богдана та Немирича. Його можна поставити врівні з найліпшими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою…».

Олександр Соколовський «Богун»

Твір письменника-романіста доби Розстріляного Відродження Олександра Соколовського «Богун» вперше був надрукований в 1931 році. Основний фон роману - історичні події визвольної війни українського народу 1648-1654 років. Книга оповідає про життя та діяльність такої непересічної постаті, якою був Іван Богун. В ній вперше зроблено узагальнення відомостей про цього визначного полководця та державного діяча, показано його місце у подіях, що відбувалися в Україні й поза нею перед Хмельниччиною, під час неї й по ній.

«Важкий камінь лежав Богунові на серці, коли козацькі полки вирушали з-під Берестечка…

Богун знав, що жодною силою не можна було запобігти того, що сталося, він намагався думати про майбутнє - про відступ і дальшу боротьбу з ворогом, але страшна різанина весь час стояла перед очима, й пекучий жаль стикував йому серце.

Він певний був, що дід Панас, і Максим, і Кремезний загинули, а все ж чомусь поглядав на козацькі шереги, чи не побачить де діда, хлопця або хазяїна мавп.

І те, що їх не було, як не було доброї половини його полку, як не було всієї піхоти й армати козацької, - хвилинами розпалювало Богунові в грудях таку лють, що він був би щасливий, якби можна було повернутися й загинути в нерівному бою…».

Михайло Старицький «Руїна»

Роман класика української літератури Михайла Старицького «Руїна» присвячено драматичному періоду в історії України, коли в результаті зрадницького Андрусівського договору 1667 року вона була розчленована на Правобережну - в складі Речі Посполитої - і Лівобережну з Києвом - під протекторатом Москви. У романі діють гетьмани України Петро Дорошенко, Іван Самойлович, кошовий Іван Сірко, простежується шлях Івана Мазепи до гетьманства.

«Чи багато часу спливало після смерті славного гетьмана Богдана Хмельницького і що трапилося з багатою, прекрасною й многолюдною країною? Хижацька злоба, підступна помста та широка відвага загуляли по хвилястих степах, по темних лісах та байраках, по кучерявих гайках, що ховали в зелені своїй веселі хатки, по селах, які розкинулися вздовж синіх річок, по містах, обнесених мурами та вежами…

Довго боролося Україна, довго боролося, як голубка, що заплуталася в сільці, й упала, змучена, стомлена, похлинувшися своєю кров’ю.

І пощезло вируюче життя. Оголилися вбрані квітами садки, підвелися з чорних румовищ сміття та попелу якісь почварені скелети-руїни, з жахом простягаючи до неба свої обгорілі уламки. Почорніли витоптані копитами килими нив та лугів, пожовтіла розкішна шовкова трава й поникла від туги та покрилася могильним саваном багатостраждальна рідна земля…».

Андрій Химко «Між орлами і півмісяцем»

Роман Андрія Химка «Між орлами і півмісяцем» побачив світ у 1992 році. Це друга книга трилогії про героїчну боротьбу українського народу, передусім - козацтва, проти магнато-королівської Польщі, царсько-боярської Росії, султансько-яничарської Туреччини і ординно-ханського Криму, які в часи Гетьманщини, привели багату Україну до руїни. В центрі уваги автора постійно перебуває кошовий Запорозької Січі Іван Сірко, який виграв п’ятдесят дві битви і якого польський король Ян Собеський називав гетьманом із гетьманів.

«Вибравшись на крутосхил яру, Сірко зауважив у небі на рідкість великого і яскравого місяця, а над самою головою - кілька перших щербатих зірок семизірного Воза. Дивився довго в небо, ніби вперше бачив, ніби надіявся, що виведе воно із задуми… Позаду гуло, мов далекі водоспади порогів, покурінне січовище і тупцяли тисячоного  на конов’язях коні над жолобами і яслами, а в протилежному боці лежала тиша, вмощуючись на сон. Час від часу її мов прострелювали десь по заплавах і очеретах деркачі-дирчаки, викрикуючи про своє вартування, та стогнали здалеку пороги… «Так і вчинимо, коли поталанить!...»