Літературні історії вересня в особах та фактах

 

Перший місяць золотої осені… І стільки відомих імен…

9 вересня1769 року у Полтаві народився класик нової української літератури Іван Петрович Котляревський. Він був не тільки цікавим співрозмовником, хорошим співаком, здібним скрипалем та пристрасним збирачем народної мудрості, але й талановитим поетом. Найвідомішим твором письменника стала поема «Енеїда», над якою Котляревський працював майже 30 років. Дотепний гумор, повір’я, звичаї, картини воєнного і мірного життя – усе це надає твору яскравого національного колориту.

Всесвітньо відомий американський письменник Вільям Сідні Портер, який увійшов в історію світової літератури під псевдонімом О. Генрі народився 11 вересня 1862 року. Новели О. Генрі – це маленькі історії простих людей: клерків, невідомих художників, дрібних авантюристів… Тонкий гумор, незвичайність сюжету і завжди непередбачувана розв’язка уже більше ста років привертають увагу до творів майстра короткого оповідання.

Одного дня, 15 вересня, народилися відомий французький прозаїк і драматург Філіпп Еріа і найпопулярніший автор усіх часів Агата Крісті. Перший роман – «Таємнича пригода в Стайлзі» написано наприкінці Першої світової війни. Після цього Агата Крісті щороку випускала по книжці. Її перу належать вісімдесят детективних романів і збірок оповідань, дев’ятнадцять п’єс і шість романів, написаних під псевдонімом Мері Вестмейкот. Але Агату Крісті у всьому світі знають як королеву детективу.

28 вересня 1803 року у Парижі народився французький драматург, новеліст, історик, етнограф і романіст Проспер Меріме. Одним із найвідоміших його творів стала новела «Кармен».  Всесвітня слава «Кармен» почалася в 1875, коли французький композитор Жорж Бізе поставив однойменну оперу, яка з тріумфом продовжує своє життя на всіх оперних сценах світу.

Відомий український письменник, драматург, актор, один із корифеїв українського побутового театру Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині. Невмирущу славу Івану Карпенку-Карому принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн, і «Суєта»…

 

 

Іван Котляревський «Енеїда»

Поема «Енеїда» Івана Петровича Котляревського, який народився 29 серпня (9 вересня) 1769 року у Полтаві, стала першим в український літературі твором написаним народною мовою. Над славнозвісною «Енеїдою» Котляревський почав працювати в 1794 році, коли був домашнім вчителем у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту на Полтавщині. Йому було тільки 25 років. Молодого вчителя можна було зустріти на досвітках і вечорницях. Іван Котляревський разом із парубками та дівчатами співав пісень, брав участь у різних іграх. Юнак був вражений багатством і красою народної творчості, мови, звичаїв, записував прислів’я, приказки, жартівливі вислови, анекдоти, перекази про козацьку старовину.

Іван Петрович був не тільки цікавим співрозмовником, хорошим співаком,  здібним скрипалем та пристрасним збирачем народної мудрості, але й талановитим поетом. Саме в роки вчителювання було написано перші три частини «Енеїди», яка є травестійним переспівом однойменного твору великого римського поета Вергілія. Казково-міфологічний сюжет славетної Вергілієвої поеми слугував Котляревському для змалювання, з використанням засобів гротеску, широкої картини життя українського суспільства XVIІІ – початку ХІХ століття. Дотепний гумор, повір’я, звичаї, картини воєнного і мірного життя – усе це надає твору яскравого національного колориту.

«Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П'ятами з Трої накивав…»

З 1796 по 1808 рік Котляревський перебував на військовій службі. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжував працювати над «Енеїдою». Спочатку він не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але 1798 року була видана у Петербурзі зусиллями конотопського поміщика Максима Парпури без відома і згоди автора.

У 1808 році Іван Петрович Котляревський в чині капітана вийшов у відставку, але незважаючи на життєві труднощі продовжував працювати над поемою «Енеїда». У 1809 році Котляревський видав поему коштом полтавського поміщика Семена Кочубея вже у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий».

З 1810 року і до кінця свого життя творець «Енеїди» проживав в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку  для виховання дітей бідних дворян. З 1827 року – попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі Іван Петрович зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу. Увесь цей час Котляревський не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару Іван Петрович Котляревський створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році.

У 1821 році Котляревський закінчує писати п’яту частину «Енеїди», а 1822 року – шосту. Але побачити повне видання поеми Івану Петровичу не судилося. Тільки у 1842 році «Енеїда» у шести частинах , завдяки зусиллям історика давньої української літератури та етнографії, професора Харківського й Петербурзького університетів Ізмаїла Івановича Срезневського, вийшла в світ у Харкові.

 

Григорій Квітка-Основ'яненко «Маруся»

Перший український прозаїк і талановитий драматург Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко народився 18 (29) листопада 1778 року в слободі Основа поблизу Харкова в дворянський родині, що належала до одного з найбільш впливових на Слобідській Україні родів. Від назви слободи й походить його літературний псевдонім – Основ'яненко.

 Майбутній автор «Марусі», «Конотопської відьми», «Шельменко-денщика» спочатку навчався вдома, а потім у Курязькій монастирській школі. У 1793 році Григорій Квітка як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана. У 1804 році він став послушником Курязького монастиря, а наступного року повернувся на військову службу. У 1806 році Григорій Федорович подав у відставку і був записаний комісаром у народному ополченні, однак потім захопився ідеєю відродження «основ'янського театру». Перебував письменник і у творчий співдружності з колективом Харківського професійного театру, директором якого став у 1812 році. Згодом він був обраний повітовим предводителем дворянства, совісним суддею, головою Харківської палати карного суду.

Проживаючи в селі Основа під Харковом або самому Харкові, Квітка-Основ'яненко брав участь у всіх важливих освітньо-культурних починаннях, зокрема був ініціатором видання журналу «Український вісник», альманаху «Молодик», першої збірки українських прислів’їв і приказок. Свої ранні жартівливі вірші та цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа, Григорій Федорович публікував переважно в харківській періодиці.

На початку 1812 року з ініціативи Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка та Товариства доброчинності в Харкові був заснований перший на Слобожанщині вищий навчальний заклад для жінок – Інститут шляхетних дівчат. Уся організаційна робота була доручена Квітці. 10 вересня 1812 року інститут розпочав свою діяльність. Саме Інститут шляхетних дівчат зіграв велику роль в особистому житті Квітки-Основ'яненка. У 1818 році на посаду класної дами була призначена Анна Григорівна Вульф, яка стала справжнім янголом-охоронцем Григорія Федоровича.

Це була посмішка долі та кохання з першого погляду. Попри те, що рідня Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка була не в захваті від його обраниці, він вирішив одружитися з Анною Григорівною. 11 вересня 1820 року прохає у імператриці Марії Федорівни відповідного дозволу, а вже 27 вересня отримав згоду на цей союз разом із найласкавішим побажанням всілякого щастя. Наступного року Григорій Федорович та Анна Григорівна одружаться. Кращого вибору ані він, ані вона зробити не могли.

Саме від часу одруження Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка розпочинається його активна професійна літературна діяльність. Квітка сам зізнавався, що почав поважно ставитись до літературної праці під впливом Анни Григорівни, який він присвятив свою найславетнішу повість «Маруся» . Григорій Федорович ніжно любив дружину до останнього подиху. З Квіткою- Основ'яненко Анна Григорівна була по-справжньому щаслива і пишалася його літературною славою.

Одного разу у дружній розмові  Квітка-Основ'яненко попрохав Петра Гулака-Артемовського написати по-українському «що-небудь серйозне, зворушливе». Але той почав стверджувати, нібито українська мова для цього не годиться. І щоб довести йому, що по-українському можна написати «і звічайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне»,  Квітка-Основ'яненко створює в 1832 році  драматичну повість «Маруся», яка започатковує нову українську прозу. Уривок з неї, а також оповідання «Салдацький патрет» побачили світ у харківському альманасі «Утренняя звезда» (1833). Зрештою, не тільки «Маруся», але й інші елегійні повісті Григорія Квітки-Основ'яненка стали ніби продовженням дружньої суперечки з Гулаком-Артемовським.

«Маруся» – це зворушлива історія кохання та смерті Марусі й Василя, що розпочинається зі слів оповідача: «Часто менi приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi?... А пiсля такої думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти їх при старостi i кохаєш, i поважаєш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними – хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а їх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи…».

 

Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля»

Відомий український письменник, драматург, актор, один із корифеїв українського побутового театру Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині. Його батько, Карпо Адамович Тобілевич, виходець із зубожілої шляхетської сім’ї, працював прикажчиком у поміщицьких маєтках. Одружився він з кріпачкою Євдокією Зінов'ївною Садовською, викупивши її у багатого пана. Щоб матеріально забезпечити сім’ю Карпо Адамович невтомно працював, а вихованням дітей займалася дружина, яка виховала в них любов до мистецтва. Вона мала гарний голос, знала безліч народних пісень і зокрема майже всі пісні з «Наталки Полтавки».

Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру, бо Іван Карпович став драматургом і актором, його брати - режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра – актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. Микола і Марія, поступивши в театр, обрали собі псевдонім – Садовські, за дівочим прізвищем матері, а Панас – Саксаганський, бо мати була родом з містечка Саксагань. Іван обрав собі псевдонім, складений з імені батька, Карпа та прізвища улюбленого героя з драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля» – Гната Карого, роль якого виконував ще в аматорському театрі.

Іван Франко справедливо відзначав, що Іван Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом…». Творча спадщина Карпенка-Карого включає оповідання «Новобранець»; драматичні твори (18 п’єс і етюди): комедії «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн, «Суєта», «Житейське море», «Паливода XVIІІ століття», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Гандзя»; трагедії «Бондарівна», «Сава Чалий», а також критичні праці, рецензії і переклади.

 Невмирущу славу Івану Карпенку-Карому принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн, і «Суєта». У комедії «Мартин Боруля»,  написана 1886 року, сатирично зображено життя та побут заможної верхівки села, що в гонитві за дворянськими привілеями ігнорує здорові моральні норми Комедія «Мартин Боруля» була вперше поставлена на сцені театру влітку 1887 року і посідала на той час одне з провідних місць в репертуарі українського театру.

Дружина Івана  Карповича Софія Віталіївна Тобілевич у своїх записках «Життя Івана Тобілевича (Карпенко-Карого)» розповідає про один прикрий епізод, який мав місце у Біографії Карпа Адамовича. Якось батько драматурга затіяв судову справу про визнання роду Тобілевичів дворянським. «Ця судова справа, – пише Софія Віталіївна, - тягнулася десятки років і завдавала батькові немало неспокою, гризоти і грошових витрат. І все,, здається, було вже зовсім готове, коли раптом хтось із писарів довідався, що в давніх паперах Тобілевич, а в нових Тобелевич, – і в дворянстві відмовили. Батько мало не заслаб з горя. Зібрав докупи всі права, герб, грамоту, зв’язав наглухо мотузком і заховав на самій спід скрині, щоб ніколи і не дивитися на них. А в домі ніхто ані одним словом не наважився натякнути на них, щоб не розтривожити батька. А через багато літ після цього, коли і без документів сини його повиходили в дворянство, коли давня залежність і бідність згадувалися як тривожний сон, прочитав Іван батькові свою комедію «Мартин Боруля», старий слухав, а врешті з німим докором погрозив синові пальцем, а в очах було повно сліз. В цій комедії він пізнав себе, своє колишнє горе».  Можливо, задум написати комедію виник інакше, але цей факт послужив поштовхом до написання Іваном Карпенком-Карим дотепної комедії «Мартин Боруля».

 

Мартин Боруля

Жанр – комедія

Режисери – Олексій Швачко, Гнат Юра

Рік – 1953

Фільм-спектакль Київського державного українського драматичного театру імені І. Франка за однойменною п'єсою Івана Карпенка-Карого.

 

Філіпп Еріа «Зіпсовані діти»

Відомий французький прозаїк і драматург Філіпп Еріа (Раймон Жерар Пейєль), народився 15 вересня 1898 року у Парижі. В розпал Першої світової війни, після закінчення ліцею, він вирушив на фронт. Відмовившись від навчання в офіцерський школі, майбутній письменник іде служити рядовим піхотинцем, а після демобілізації у 1919 році, всупереч намірам родини, яка готувала синові адміністративну кар’єру, стає актором, грає в невеликих паризьких театрах, знімається в кіно. Тоді і з'являється псевдонім Філіпп Еріа.

Уже в перші повоєнні роки Філіпп Еріа починає писати і публікувати невеличкі оповідання, але його справжнім дебютом у великій літературі став роман «Невинний» (1931), за який він отримав престижну премію Теофраста Ренодо. У наступні роки побачили світ романи «Простягнута рука» (1933), «Павутиння вранці» (1933) і «Дзеркала» (1936), темою яких постають обмануті надії, невдалі любовні стосунки і життя богеми

Найкращий роман Філіппа Еріа «Зіпсовані діти», опублікований в 1939 році, був відзначений Гонкурівською премією, а наступний роман «Сім'я Буссардель», що вийшов у 1944 році, отримав Велику премію Французької академії. В повоєнні роки цикл про родину Буссарделів поповнився ще двома романами - «Золоті ґрати» (1957) і «Час кохати» (1968). 

Філіпп Еріа створів складній, живий, дуже сучасний і настільки багатогранний образ героїні роману, що «Зіпсовані діти» викликають інтерес до останньої сторінки. Юній і чарівний Агнес, наймолодшій з багатої буржуазної родини Буссардель, нестерпно серед близьких – консервативних, обмежених, схиблених на грошах. Стосунки у сім’ї пронизані внутрішніми інтригами, сповнені фальші, позбавлені найменшої іскри тепла. Агнес ненавидить своє оточення, зневажає батька і матір, і ті відповідають їй тим же.

Справжньою віддушиною для героїні стає коротка поїздка в Америку, що несподівано розтягується на два роки. І трапляється диво – замкнута, нікому не потрібна дівчина, якою вона була у Франції, відкриває в собі здатність кохати, отримує справжню духовну свободу і мужність. « Ця історія не піде в небуття, а буде зафіксована, є певній сенс. Я вам розповім. Утім, зроблю це з однією вимогою: прошу вас ні з чого не дивуватися. Просто пам’ятайте, що я не збираюсь бути правою Буває так, що правда ані на одному боці, ані на іншому… Агнес Буссардель сиділа переді мною на своїй сільській терасі й похитувала головою: голова Юнони з ледь огрубілими рисами, проте її молодість іще відмовлялася здавати позиції. Вона не піднімала погляду своїх гарних очей від землі, ніби там перед нею лежали факти її історії…».

 

Ґастон Леру «Привид Опери»

Готичний роман «Привид Опери», перлина творчості  відомого французького письменника Ґастона Леру, друкувався частинами у газеті «Le Gaulois» з 23 вересня 1909 року до 8 січня 1910 року. Ґастона Леру на створення роману надихнув шедевр французького архітектора епохи еклектики та історика мистецтва Шарля Гарньє — Гранд-опера у Парижі, також відома під назвами Паризька опера, Опера Гарньє і Національна музична академія.

Юридична освіта, адвокатська практика та досвід роботи в журналістиці дали можливість Гастону Леру наповнювати свої твори численними правдивими деталями різноманітних подій, на які можна було натрапити у світській і кримінальній хроніці Парижа і звичайно ж загадковою атмосферою та таємницею. Леру здобув величезну популярність завдяки циклу з восьми детективних романів об'єднаних фігурою сищика, професійного репортера Рультабія. «Таємниця жовтої кімнати» з серії «Незвичайні пригоди Жозефа Рультабій, репортера» публікувалася в паризькому тижневику L'Illustration з вересня по листопад 1907 року. 

Роман «Привид Опери» це історія в містерійному світі Паризької опери, у який глядачеві важко  було провести межу між правдою та ілюзією. Відомо, що скрізь, де з’являвся привид, зникали речі, люди бачили химерних істот або чули дивні голоси…  «Привид Опери таки існував. І це зовсім не був, як довго думали плід уяви артистів, чи забобони директорів, чи недолугі вигадки збудженої уяви панянок з кордебалету, їхніх матусь, білетерок, гардеробниць і консьєржки.

Авжеж, він існував у крові й плоті, хоча й намагався скидатися на справжнього привида, на звичайну тінь.

Щойно я став вишукувати відомості в архівах Національної академії музики, мене одразу вразив дивовижний збіг тих химерних подій, що їх пов’язували з привидом, із однією з найтаємничіших та найфантастичніших драм, і невдовзі я прийшов до думки про можливість раціонального пояснення одного через інше. Події відбувались якихось років тридцять тому, і сьогодні буде зовсім не важко знайти у самому осередку музики шанованих людей похилого віку, слова яких не викличуть жодних сумнівів, —  вони могли б пригадати, немов би це було вчора, таємничі й трагічні обставини викрадення Крістіни Дае, зникнення віконта де Шаньї та смерті його старшого брата, графа Філіпа… Та досі жодному зі свідків навіть на думку не спало вбачати в цій жахливій пригоді участь справді легендарного персонажа — оперного привида.

Істина поволі проникла в мій розум, збентежений розслідуванням, яке щомиті наштовхувалося на факти, що, на перший погляд, можна було б вважати потойбічними, я неодноразово був готовий відмовитися від виснажливого переслідування нереального образу, котрого мої передчуття ніколи мене не підводили, і за всі свої старання був винагороджений тоді, коли упевнився, що привид Опери — далебі щось більше, ніж тінь…».

 

Привид Опери

Жанр — мюзикл

Лібрето — Ендрю Ллойд Веббер

Рік — 1986

Прем'єра мюзиклу «Привид Опери» відбулася в Вест-Енді в 1986 році і на Бродвеї в 1988 році. Спектакль став найтривалішим мюзиклом в історії Бродвею.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом