Видатні історії квітня в особах та фактах

«Історія починається тоді, коли з’являються писемні джерела. Без них немає історії»

Омелян Пріцак

Історія цивілізацій - це епохи і події, які змінювали одна одну. Однак, особливе місце серед них займають сторінки, пов'язані з географічними відкриттями, в яких переплелися економічні, політичні інтереси і прагнення людини до пізнання. Це створює особливий світ - світ пристрастей, тріумфів і трагедій, розбитих доль і величі подвигу. Тому цей світ завжди був овіяний подихом романтики, він будив уяву і кликав у невідомі далі.

Відкриття острова «Пасхи»

У Тихому океані за 3700 км від Чилі знаходиться острів Пасхи, який вважається найзагадковішим островом світу. Найвідомішими пам’ятками історії острова Рапа-Нуї, які привертають увагу багатьох істориків і вчених, є велетенські кам’яні статуї — моаі. Ці незвичайні моноліти, вирізані зі скам’янілого вулканічного попелу, в яких, за повір'ями місцевих жителів, міститься надприродна сила предків першого короля острова Пасхи — Хоту-Мату'а.

Першим цей острів у 1687 році побачив у підзорну трубу британський пірат Едвард Девіс, але він не наблизився до невідомого берега. 35 років потому, 5 квітня 1722 року, екіпаж корабля «Afrikaanse Galley» голландського мандрівника Якоба Роггевена помітив на горизонті сушу — це був Рапа-Нуї . Того ж дня адмірал назвав острів на честь християнського свята Пасхи. На момент відкриття острова Роггевеном на ньому проживало близько двох-трьох тисяч місцевих жителів, проте археологічні дослідження довели, що сотнею років раніше на острові жило 10-15 тисяч чоловік.

Магидович В. И. Кругосветное плавание Роггевена и «тайна острова Пасхи» // Вадим Магидович, Иосиф Магидович. Географические открытия и исследования XVII – XVIII веков . – Москва, 2004. – С. 365 – 367.

Саме відкриття маленького острова Пасхи прославило ім'я Якоба Роггевена, але його щоденник подорожей побачив світ лише в 1838 році. В 1737 році була видана книга його супутника, німця Карла Фрідріха Беренса, солдата-найманця на голландську службу, «Подорож по південних країнах і навколо світу в 1721-1722 рр.». Вона вразила уяву читачів «таємницею острова Пасхи», яка й до сьогодні залишається до кінця не розгаданою.

На цілих 50 років європейці забули про існування острова. Мореплавці продовжували шукати таємничий південний континент, знайти який тривалий час не вдавалося. Наприкінці XVIII — початку XIX століть на острові побувало безліч мореплавців: Джеймс Кук, Жан Франсуа Лаперуз, Юрій Лисянський.

Вдалою була висадка на острів Пасхи 16 квітня 1804 року моряків судна «Нева» під керівництвом нащадку давнього козацького роду Юрія Лисянського під час кругосвітньої морської подорожі. У 1803 році була підготовлена морська подорож навколо світу на суднах «Надія» і «Нева». Керівником експедиції було призначено Івана Крузенштерна, а Юрій Лисянський, за його пропозицією, командував судном «Нева». Кораблі вирушили в плавання 26 липня 1803 року. Маршрут був маловідомий, але цікавий і доволі небезпечний. З Кронштадта кораблі пливли до Північного моря, звідти – в Атлантичний океан до берегів Південної Америки, далі – Тихим океаном до острова Кадьяк, де «Нева» мала відокремиться. 5 серпня 1806 року експедиція повернулася в Кронштадт, провівши в подорожі 3 роки і 12 днів.

Упродовж усього плавання Юрій Лисянський проводив спостереження над морськими течіями, вивчав їх, вимірював глибини біля берегів островів, проводив астрономічні визначення географічних широт і довгот відвіданих пунктів, зробив детальні описи берегової лінії і зйомку багатьох островів біля Аляски.

Корабель «Нева» підійшов до берегів острова Пасхи 16 квітня, а відплив 21 квітня 1804 року. За п'ять днів Юрій Лисянський склав детальний опис острова, його населення, клімату, природи і дивовижних статуй, які й до сьогодні роблять острів знаменитим на весь світ.

Корнєєв В. П. Мореплавець з України Юрій Федорович Лисянський // В. П. Корєєв, О. В. Корнєєв. Видатні мандрівники, мореплавці та дослідники-краєзнавці. – Харків, 2005. – С. 95 – 99.

Юрій Федорович Лисянський – видатна особистість, постать про яку будуть писати й нині і в майбутньому. Його любили за відвертий характер, позитивні емоції, з ним приємно було спілкуватися, бо він був таким, яким його зробила природа: доброзичливим і відданим людям і батьківщині.

У 1888 році острів був анексований Чилі. У 1935 році на острові був створений Національний парк Рапа-Нуї, який у 1995 році став об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО.

Відомий норвезький вчений і мандрівник Тур Геєрдал у ХХ столітті заново відкрив світові острів Пасхи. У 1955-1956 роках Геєрдал організував Норвезьку археологічну експедицію на острів Пасхи. У науковий штат експедиції були включені Арне Шельсвольд, Карлайл Сміт, Едвін Фердон і Вільям Маллой. Геєрдал разом з професійними археологами провів на острові Пасхи кілька місяців, досліджуючи ряд важливих археологічних об'єктів. Основними в проекті були експерименти по висіканню, перетягуванню і встановленню знаменитих статуй моаї, а також розкопки на височинах Оронго і Поіке. Експедиція опублікувала два великі томи наукових праць «Звіти Норвезької археологічної експедиції на острів Пасхи» і «В східну частину Тихого океану». Пізніше Тур Геєрдал доповнив їх працею «Мистецтво острова Пасхи». Ця експедиція заклала фундамент для багатьох археологічних досліджень, які тривають на острові і понині. Популярна книга Тура Геєрдала «Аку-Аку» стала черговим міжнародним бестселером. Після 30-річної перерви Геєрдал повернувся на острів Пасхи, де провів ряд археологічних робіт в 1986 – 1989 роках. В перший сезон на острові проводилася серія експериментів під керівництвом чеського інженера Павела, який зміг вирішити загадку того, як стародавні мешканці острова могли пересувати велетенські статуї моаї. Саме завдяки книгам і фільмам Геєрдала острів Пасхи отримав широку популярність в світі.

Тур Хейердал. Аку - Аку. Тайна острова Пасхи / перевел с норвежского Якуб В. Л.. – Москва : Изд-во «Молодая гвардия», 1959. – 384 с.

«Острів Пасхи - саме відокремлене місце в світі. Найближчий суходіл жителі його можуть побачити лише на небосхилі - це місяць і планети, а щоб переконатися, що і ближче є материк, їм треба подолати більшу відстань, ніж будь-якому іншому народу. Тому вони відчувають таку близькість до зірок і знають їх назви краще, ніж назви міст і країн нашої планети ... »

Український письменник та невтомний мандрівник Максим Кідрук у 2009 році став першим зареєстрованим українцем, який відвідав острів Пасхи. 2008 року він здійснив подорож Мексикою від Тихого океану до Атлантичного. За роман «Мексиканські хроніки» він отримав другу премію конкурсу «Коронація слова – 2009». Максим Кідрук продовжує мандрувати і описувати свої подорожі в книжках і журнальних публікаціях.

Кідрук, Максим. Подорож на Пуп Землі : в 2-х тт. Т. 1.- Київ : Нора-Друк, 2010. – 256 с. – (Мандри).

Перед вами пригодницька сага, в якій йдеться про мовчазні гори, пекучі джунглі та холодну пустелю. Історія про двох мандрівників — молодого українця та його чеського товариша, які натоптали 6000 км Південною Америкою від Кіто, столиці Еквадору, через усе Перу аж до Сантьяго-де-Чилі, і пройшли все це заради одного: аби врешті-решт потрапити на Пуп Землі і доторкнутися до таємниць острова Пасхи…

Кідрук, Максим. Подорож на Пуп Землі : в 2-х тт. Т. 2.- Київ : Нора-Друк, 2010. – 224 с. – (Мандри).

Чи знаєте ви, де розташований Пуп Землі?... Те Піто о Те Хенуа, що у перекладі з рапануйської мови означає «Пуп Землі», - найбільш далекий та неприступний шматок суші відомий сучасному світові під назвою Рапа Нуї або острів Пасхи. Він не схожий на жоден інший глевкий та розніжений острів Тихого океану з шовковим піском на пляжах, стрункими пальмами вздовж узбережжя та чарівною тропічною рослинністю вглибині…

***

XIX століття – це розквіт музичної культури в країнах Європи. Виникають нові способи музичного вираження, виявляючи глибоку індивідуальність потенціалу композиторів. Суть романтизму найкращим чином проявляється в музиці. Твори композиторів-романтиків передають багатство світу душевних переживань людини.

«Летюча миша» – перлина творчості Йоганна Штрауса

Середина XIX століття стала часом народження нового музичного жанру - оперети - легкої опери, яка охоплює і танець, і діалог. Батьківщиною оперети стає Франція, а родоначальниками були композитори Флорімон Ерве і Жак Оффенбах.

Велич і блиск віденської класичної оперети, її головне надбання і її гордість уособлює, звичайно, Йоганн Штраус-молодший, чий феноменальний дар до створення чудових, благородних мелодій проявився в 479 творах.

Йоганн Батист Штраус II – австрійський композитор, диригент і скрипаль, визнаний «король вальсу», автор численних танцювальних творів і декількох популярних оперет - народився в сім'ї відомого австрійського композитора Йоганна Штрауса-старшого 25 жовтня 1825 року в Відні.

Штраус вперше звернувся до музично-театрального жанру в 1870-і роки за порадою Жака Оффенбаха, будучи вже всесвітньо відомим композитором, автором вальсів «На прекрасному блакитному Дунаї», «Казки віденського лісу» ... У 1871 році в театрі «Ан дер Він» відбулася прем'єра його першої оперети «Індиго і сорок розбійників». Всього Іоганном Штраусом було створено 168 вальсів, 73 кадрилі, 43 марші, 31 мазурку, 15 оперет, комічна опера і балет.

Самою виконуваною оперетою в світі стала «Летюча миша», прем'єра якої відбулася 5 квітня 1874 року і була приурочена до 30-річчя від дня першого відкритого виступу Йоганна Штрауса. У 1872 році віденський театр «Ан дер Він» знайшов можливість постановки французького водевілю Анрі Мельяка і Людовика Галеві «Новорічний вечір». Зрештою директор театру М. Штейнер відмовився від цієї думки, тим більше що сюжет Мельяка і Галеві представляв собою переробку фарсу Ю. Р. Бенедікса «Тюремне ув'язнення». Тоді директор запропонував Йогану Штраусу з чорнового тексту створити лібрето нової оперети під назвою «Летюча миша». Лібрето сподобалося Штраусу, і вся партитура була закінчена ним за 6 тижнів, і з того часу стала втіленням чарівності, веселощів і радості життя в доброму старому Відні.

Саси Ю. Вена : история города / Юлия Саси ; пер. с нем. Е. Кривцовой. – Москва : Эксмо ; Санкт-Петербург : Мидгард, 2009. – 384 с. : ил. – (Биографии великих городов).

Легкий димок над кавовою чашкою, знайомий Штраусу, імператору Францу Йосифу, Фрейду ... Відень, як справжній ювелірний шедевр, блищить безліччю граней. Опера, оперети, вальси, мистецтво модерну ...

Летюча миша

Одеський академічний театр музичної комедії

Оперета в 3-х діях

Композитор - Йоганн Штраус

Режисер - Семен Штейн

Прем'єра - 14 травня 2011 року

Оперета названа на честь головної героїні Розалінди, яку чоловік не впізнав на балу в костюмі Летючої миші і закохався у неї без пам'яті. На цьому маскараді була ще одна маска, яка зуміла проявити талант і здійснити заповітну мрію ...

Летюча миша

Жанр - музичний фільм

Режисер - Ян Фрід

Рік - 1979

Віденський банкір Генріх Айзенштайн здійснив невелике правопорушення і повинен сісти в в'язницю. Однак його приятель, директор місцевого театру Фальк закликає його провести цей вечір на балу…

***

Людство протягом свого існування шукало шляхи зміцнення здоров'я і продовження активного життя. Випробувало безліч способів омолодження… Але з давніх часів відомий універсальний і абсолютно надійний спосіб зміцнення здоров'я і збільшення довголіття - фізична культура.

Фізична культура – складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного виховання особистості. Спорт дає фізичний гарт, позитивні емоції, радість успіху, а головне – здоров’я!

Перші олімпійські ігри сучасності

Олімпійський спорт є одним з дивних явищ в історії людства. Зародився він в Стародавній Греції в 776 році до нашої ери. Олімпійські ігри проводилися понад тисячу років і були скасовані в 394 році нашої ери. Після півторатисячної перерви Олімпійські ігри відновилися у XIX столітті в абсолютно нових історичних умовах.

В кінці XIX століття були створені перші сучасні спортивні об'єднання, які стали проводити змагання за участю спортсменів різних країн. Так зародилась думка про створення центру міжнародного спортивного руху. Ініціатором відродження античних Олімпійських ігор виступив французький громадський діяч барон П'єр де Фреді де Кубертен (1863 – 1937).

Навчаючись на філософському факультеті Сорбонни, Кубертен захопився вивченням історії, а також педагогіки. Людина різнобічних захоплень, барон займався боксом, фехтуванням, веслуванням, верховою їздою. Вивчаючи життя і культуру Стародавньої Греції, він прийшов до висновку, що спорт необхідно повернути в систему виховання. Барон багато подорожував, відвідав відомий спортивними традиціями коледж у місті Регбі, а в Греції - долину Алфея, де проходили стародавні Олімпіади. У 1887 році він став ініціатором створення Союзу французьких суспільств бігу.

Завдяки організаторському таланту, вмінню довести свою правоту Кубертен зумів запалити ідеєю відродження Олімпійських ігор багатьох політиків і громадських діячів, придбав прихильників і послідовників у різних країнах світу.

16-23 червня 1894 року в Сорбонні пройшов Міжнародний атлетичний конгрес, на якому було прийнято рішення про відродження Олімпійських ігор і проведення І Олімпіади в 1896 році в Афінах. Був обраний Міжнародний олімпійський комітет, генеральним секретарем якого став Кубертен. Конгрес затвердив розроблену ним Олімпійську хартію. Згодом барон став автором олімпійської емблеми, ряду ритуалів, тексту Олімпійської клятви.

Для проведення Ігор був утворений Всеафінський організаційний комітет. У якийсь момент прем'єр-міністр Греції офіційно повідомив МОК про відмову проводити ігри через відсутність коштів. Але Кубертен, домігшись прийому у короля, переконав його в престижності Олімпіади для авторитету країни.

Був оголошений збір коштів серед жителів Афін та інших міст, а також серед грецької діаспори за кордоном. Грецький мільйонер Авероффа взяв на себе витрати по реконструкції стадіону в Афінах.

6 квітня 1896, в національне свято - День звільнення Греції від турецького ярма - після урочистого богослужіння король Георг I оголосив І Олімпійські ігри сучасності відкритими.

В небо злетіли голуби миру. Пролунав олімпійський гімн, написаний на замовлення Кубертена грецьким композитором Замарі. На поле стадіону вийшли спортсмени, одягнені в білі туніки, що символізувало прийом естафети від давніх еллінів. На урочистому відкритті були присутні 80 тисяч глядачів.

У змаганнях взяли участь 245 атлетів з 14 країн: Австралії, Австрії, Болгарії, Великобританії, Угорщини, Німеччини, Греції, Данії, Італії, США, Франції, Чилі, Швейцарії, Швеції. Найчисельнішою була команда господарів Олімпіади, яка налічувала 200 осіб. У програму І Олімпіади входили змагання з 42 дисциплін в 9 видах спорту. Природно, що були включені класичні види, які незмінно були присутні в давньогрецьких змаганнях: біг, стрибки, гімнастика, боротьба. У той же час програма була розширена за рахунок тенісу, велоспорту, фехтування, стрільби.

За античної традиції, Ігри почали легкоатлети. Першим чемпіоном Олімпійських ігор сучасності став студент Гарвардського університету Джеймс Брендан Беннет Конноллі, який виграв змагання з потрійного стрибка. На батьківщині чемпіон був удостоєний звання почесного доктора Гарварду, згодом став відомим журналістом і письменником.

Найбільше перемог здобув французький велосипедист Масою, вигравши три гонки на треку. У гімнастиці домінували атлети Німеччини та Швейцарії. Американські спортсмені були першими  в легкоатлетичних дисциплінах. Величезний інтерес у глядачів викликав марафонський біг - дисципліна, що має легендарне походження. Переможцем був листоноша Спиридон Луїс, який потім став національним героєм Греції.

Нагородження переможців проходило в день закриття Ігор - 15 квітня. Нагородами служили гілки оливи з Олімпії, диплом і медаль зі срібла. «Я глибоко переконаний, що для переможців не було кращої нагороди, ніж бачити, як піднімається прапор їх країни», - писав Кубертен.

Сьогодні Олімпійські ігри - яскраве видовище, яке привертає увагу мільярдів людей у всьому світі. А для спортсмена будь-якої країни немає події більш важливої, ніж участь у Олімпіаді.

Українці на Олімпійських іграх 1896 року

Олексій Дмитрович Бутовський (1838 -1917) - член першого складу і один із засновників МОК та сучасного Олімпійського руху, генерал-лейтенант РІА, викладач Полтавського кадетського корпусу та спортивний функціонер.

У 1880—1990-х роках Олексій Бутовський неодноразово перебував у Європі, де вивчав викладання гімнастичних дисциплін у передових навчальних закладах Швеції, Данії, Німеччини, Бельгії, Англії та Франції. Добре володів кількома іноземними мовами, що посприяло знайомству та налагодженню особистих контактів зі спеціалістами в багатьох країнах. У 1892 році під час перебування у Франції познайомився з бароном П'єром де Кубертеном, з яким у них виявились спільні погляди на розвиток спорту та відродження Олімпійських ігор. В 1894 році П'єр  де Кубертен особисто запрошує Олексія Бутовського на Міжнародний Атлетичний конгрес до Парижу. Незважаючи на те, що Бутовський не зміг бути присутнім на цьому конгресі, його все ж обрали до перших 13 членів Міжнародного Олімпійського комітету. Олексій Бутовський став свідком Перших Олімпійських ігор сучасності як член МОК, а після Ігор видав книгу «Афіни весною 1896 року». Загалом брав участь в шести Олімпійських конгресах. З 22 червня 2008 року ім'я Олексія Бутовського носить стадіон «Ворскла» в Полтаві, а перед ареною споруджено йому пам'ятник.

На І Олімпіаді було можлива участь не лише від країн, але й індивідуальна участь. Київський журналіст Микола Ріттер був учасником І Олімпійських ігор в Афінах 1896 року. Майбутній олімпієць народився 27 серпня 1865 року в Золотоноші у родині відставного поручика Сергія фон Ріттера та доньки міського голови Золотоноші Софії фон Ріттер. У січні 1888 року 23-річний Микола після завершення навчання переїхав до Києва. Поступив на службу до Київської казенної палати на посаду колезького секретаря. У вільний час займався боротьбою, стрільбою та фехтуванням. У березні 1896 він звільняється з служби і їде до Греції на І Олімпійські ігри на індивідуальне запрошення. У відбіркових змаганнях Ріттер переміг у стрільбі по рухливих мішенях та греко-римської боротьбі, проте від подальших виступів відмовився. Перебіг змагань він висвітлював у газеті «Кіевлянинъ», кореспондентом якої був. Після повернення з Афін Микола Ріттер активно пропагував ідеї олімпійського руху.

Також відомо, що кілька одеських спортсменів вирушили на Олімпіаду до Греції, але грошей у них вистачило лише до Константинополя, після чого вони повернулися додому. Спортивні клуби з'явилися в Одесі в третій чверті ХІХ століття. Так, в 1875 році був створений Чорноморський яхт-клуб - перша організація, згрупованих навколо себе місцевих спортсменів. У 70-х роках ХІХ століття починає свою роботу союз національних стрільців, при якому була секція гімнастики, на основі якої в 1880 році було створено гімнастичне товариство. У 1878 році був створений відомий Одеський британський атлетичний клуб, а в 1888 році з'явилося товариство велосипедистів-аматорів. У 1907 році в Одесі відкрився аероклуб, членом якого став відомий спортсмен Сергій Уточкін. У 1914 році в Одесі налічувалося 19 спортивних організацій. 20 вересня 1915 року була проведена перша одеська олімпіада, яка включала в себе 25 різних змагань.

Одеські спортсмени беруть участь в сучасних Олімпійських іграх з 1952 року. Учасники олімпіад - першовідкривачі нових вершин, їхні спортивні досягнення свідчать про невичерпні можливості людини. Одеса подарувала світові 17 олімпійських чемпіонів. Українська фігуристка Оксана Баюл стала першою олімпійською чемпіонкою незалежної України в 1994 році на зимових Олімпійських іграх в Ліллегаммері. Титул олімпійського чемпіона - єдиний в спорті довічний, а імена олімпійських переможців золотими літерами вписані у світову історію спорту.

Платонов В. Н. Олимпийские игры Древней Греции и возрождение олимпийского движения // В. Н. Платонов, С. И. Гуськов. Олимпийский спорт : в 2-х кн. Кн. 1. – Киев, 1994. – С. 20 – 88.

Авторами викладено історію відродження Олімпійських ігор та олімпійського руху, основні принципи міжнародної олімпійської системи, відомості про організацію, проведення та програму Олімпійських ігор.

Малов В. И. 100 великих олимпийских чемпионов / В. Малов. – Москва : Вече, 2007. – 480 с. – (100 великих).

Ця книга розповідає про олімпійських чемпіонів , чия слава не зникає з роками, до чиїх титулів не додається приставка «екс», чиїми нагородами та рекордами пишаються цілі країни.