* * * 2024 * * * 255 років від дня народження Івана Котляревського* * * 2024 * * * М210 років від дня народження Тараса Шевченка * * * 2024 * * * 150 років від дня народження Августина Волошина, президента Карпатської України * * * 2024 * * * 100 років від дня народження Павла Загребельного * * * 2024 * * * 450 років із часу видання першої друкованої книги в Україні «Апостола» * * * 2024 * * * 100 років з дня написання першого українського науково-фантастичного роману «Сонячна машина» Володимира Винниченка* * * 2024 ***За рішенням ЮНЕСКО Рік кінорежисера Сергія Параджанова * * * 2024 * * * Книжкова столиця світу 2024 року — французьке місто Страсбург* * *

четвер, 23 квітня 2020 р.

«Пам’ять, як вишневий цвіт…»: до 100 річчя від дня народження українського письменника Григорія Тютюнника

«Якщо хочеш бути письменником, готуй напальник для серця, щоб видержало й не розірвалося»
Григорій Тютюнник



Григорій Михайлович Тютюнник народився 23 квітня 1920 року в с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області. Старший брат письменника Григора Тютюнника. Григорії – брати по батькові. Григорій народжений від Ївги Федотівни Буденної, з якою батько не прожив і року, а Григір – від Ганни Михайлівни Сивокінь. Курйозну ситуацію з наявністю у батька двох синів Григоріїв Тютюнник-молодший пояснює у книзі спогадів «Коріння». Насправді старшого брата назвали Георгієм, але записувати ім’я послали діда. Той, випивши на радощах по дорозі, переплутав імена і записав онука Григорієм. Виявилася дідова помилка лише тоді, коли Георгію-Григорію вже було 16 років, а у сім’ї вже підростав молодший син, теж Григір.
Батько Михайло Васильович Тютюнник був освіченою людиною. Після розлучення з дружиною не полишав сина: допомагав, як міг, і багато чого навчив – скажімо, віршів Шевченка (сам знав напам’ять мало не всього «Кобзаря»).
До школи Григорій пішов рано – у шість років. Учився легко й добре, хоча бешкетник був неабиякий. До перших спроб віршування вдався, навчаючись у Зіньківській середній школі. Коли вперше надрукували (вірш "Комсомолець" у районній газеті "Більшовик Зіньківщини", 1937 р.), прибіг із газетою до батька, і «тато, радий, мов дитина, обережненько вирізав той віршик ножицями й на долонях поніс його через усю хату до комода».


У 1937 р. Михайла Васильовича Тютюнника заарештували. Так він і згинув без сліду десь у сталінських таборах.
У 1938 році Григорій вступив на філологічний факультет Харківського університету. Був членом літературної студії університету.
28 червня 1941 р. пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Влітку 1942 р. потрапив до полону; через рік втік із концентраційного табору і партизанив на Кіровоградщині. Поранений 29 грудня 1943 р., знову потрапив у полон, з якого втік у квітні 1944 р. і приєднався до партизанського з’єднання, що діяло на території Чехословаччини. Через важкі поранення був комісований. У квітні 1945 р. повернувся додому інвалідом війни 2-ї групи.
У 1946 р. закінчив Харківський університет і працював за призначенням учителем української мови і літератури у Львівському технікумі культосвіти, а згодом – у школі м. Кам’янка-Бузька.
Із 1950 р. почав писати прозу.
Він часто приїжджав у відпустку зі Львова до матері, допомагав їй, розпитував її про місцеві новини, а потім занотовував свої думки і враження. Тут він брав натхнення та писав свої твори. Вечорами любив слухати то журливих, то веселих пісень. А найбільше йому подобалась «Журавка».
Коли брати обоє приїжджали в Шилівку, то заводили довгі довірливі розмови про життя, мистецтво, літературу. Хати обох братів розташовані по різні боки річки Грунь. Тож з вечора Григорій з Григором проводжали один одного і ніяк не могли розлучитися – часом простоювали на мосту через Грунь аж до світання.
«Григорій дуже впливав на брата. Становлення Григора як особистості, як письменника – його заслуга. І те, що Григір перейшов на українську мову у творчості, – теж від брата. Григорій давав дуже влучні, мудрі поради» – згадувала дружина молодшого брата Григора. Григорій привчав Григора до сумлінного опрацювання кожної фрази, навіть ретельно правив перші спроби його пера, показуючи специфіку «чорної письменницької роботи», вимагав, аби слова були схожі на «алмази, з яких будуються красиві речі» (лист від 6 січня 1954 р.).


Перше опубліковане оповідання – «Мирон Розбийгора». Перша збірка новел «Зорані межі» (1951), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). У всіх творах письменника розповідається про життя українського села. Від 1956 р. – член Спілки письменників СРСР, співробітник журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»; завідуючий відділу прози, 1956-58 рр.), в якому було опубліковано першу частину роману «Вир» (1959). Через рік у видавництві «Радянський письменник» вийшла друком перша книга роману. Друга частина була видана вже по смерті автора – в 1962 р.
Переклав українською «Калину красную» Василя Шукшина.
Вже після смерті письменника побачила світ збірка поезій воєнного часу «Журавлині ключі» (1963) та незакінчений роман «Буг шумить» (1965).
Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору.
Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостроактуальні, так і вічні проблеми людського буття.
В романі показано вир життя українського села Троянівка на весні 1941 року та в роки Другої Світової війни. Герої роману – жителі села – Григорій і Оксен Гамалія, Дорош, Йонька Вихор, Гнат Рева, Тимко, Орися, Марко та багато ін. Всі вони різні за світоглядом, різні у них і долі. Одні губляться в цьому коловороті життєвого виру, інші - находять правду, живуть нею, не шкодують свого життя в боротьбі з гітлерівським загарбниками.
У Львівському національному літературно-меморіальному музеї імені Івана Франка зберігається рукописний екземпляр «Виру», забракований до друку секретарем спілчанської парторганізації редактором М. Тарнавським. Там не має жодної живої сторінки без перекреслень, без глумливих приписок на кшталт: “Та невже?.. Ха-ха!.. Ну й загнув!.. І як то виходить?..” Вірогідно в тексті першої частини були здійснені редакторські або цезурні скорочення, які стосувалися правдивого відтворення трагедії голодомору 1933 року та посилення тоталітарного режиму.
Тож навіть сьогодні не завадить сказати доброго слова Анатолію Дімарову, який довів роман до друкування у київському видавництві та врятував роман від надмірного цензурного втручання. Як з’ясувалося текст роману має три редакції. Остання була завершена за кілька днів до смерті письменника.
Григорій Михайлович носив у легенях над серцем 20-грамовий уламок німецького снаряда. Згодом уламок вийняли, але операцій робили аж три, дві з них невдало, на спині залишилася рана, яка не загоїлася до кінця життя. Страждав на задишку та біль у грудях, часом нестерпний. Завдяки Амосову, який його прооперував (третя операція) у київському військовому госпіталі, Григорій Михайлович прожив ще сім років.
Помер Григорій Тютюнник 29 серпня 1961 у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.



За роман «Вир» Григорій Тютюнник посмертно удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка у 1963 році.



Поет Микола Петренко згадує свого друга та земляка: «… я й досі вважаю його окрасою нашої письменницької організації, самозречливим трудівником, щедрого душею, багатою розумом. Я не збираюся когось принизити – але рівного йому я не знаю дотепер.
Він був високий і статний, от лиш обличчя, пошрамоване давньою хворобою, на перший погляд могло здатися відразним. Проте вже за кільканадцять хвилин спілкування ви не уявляєте собі симпатичнішої людини. Та ні, не те, щоб надто солодкої – Григорій бував різким і нетерпимим для декого, але це вже коли вимагалося засадами його розуміння честі і порядності».
Олесь Гончар назвав «Вир» першим поміж романів кінця 50-х – початку 60-х років.
Першим читачем його творів, порадником і другом була його дружина – Олена Федотівна Черненко. Вірною його пам’яті вона залишалася все своє життя. Саме завдяки О. Ф. Черненко були підготовлені до друку його неопубліковані за життя твори. Саме вона упорядкувала книгу спогадів про Григорія Тютюнника “Я єсьм”. В листі до Олексія Неживого (член НСПУ, письменник) в 2002 році з болем писала: “ Сорок п’ять людей сказали слово. Була книга в плані 1990, потім 1991 року, а потім – пропала у “Рад. письменнику ” – загубили! Ото Вам “рукописи не горять ” – згорів у мирний час…”
Також Олена Федорівна написала спогади про Григорія та Григора Тютюнників “Не зміліє пам’яті криниця” (2001 р.) та автобіографічну книжку “Зі скарбниці пам’яті: записки вчителя, новели” (2008 р.).
У 1983 режисер Станіслав Клименко зняв за романом письменника художній фільм “Вир”, автором літературного сценарію був Григір Тютюнник.
Твори Григорія Тютюнника

Тютюнник Г. Вир : роман / Григорій Тютюнник. – Режим доступу: https://ukrlit.net/lib/tutunik_grigoriy/1.html


Про життя та творчість Григорія Тютюнника





Підготувала Бурлак О.О., завідувач відділу періодичних видань
Опубліковано о
Мітки: ,

Немає коментарів:

Дописати коментар

Надеемся на комментарии

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)