Історії Різдвяної ночі

 

З давніх часів різдвяні оповідання стали доброю традицією. Ернст Теодор Амадей Гофман вигадав казку «Лускунчик», а Ганс Крістіан Андерсен «Дівчинку з сірниками». Взимку побачили світ «Різдвяні повісті» Чарльза Дікенса і сповнена неймовірних подій «Ніч перед Різдвом» Миколи Васильовича Гоголя. Різдвяні історії подарували О. Генрі та Моріс Метерлінк, Гілберт Кіт Честертон та Сельма Лагерлеф, Джон Роналд Руел Толкін та Туве Янссон…

Чарльз Дікенс «Різдвяні повісті»

«Різдвяні повісті» відомого англійського письменника Чарльза Дікенса були написані в 40-х роках XIX століття і виходили окремими книгами до Різдвяних свят:  «Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами» (1843), «Новорічні дзвони» (1844), «Цвіркун домашнього вогнища» (1845), «Битва життя» (1846), «Одержимий та угода з привидом» (1848).

«Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами» - один із кращих творів світової літератури. Це повість про найвищі людські цінності. Вона має казковий сюжет: про серйозні речі легше говорити, надавши їм казкової форми. У Різдвяну ніч в оселі головного героя з’являються невблаганні й незворушні духи, які допомагають йому переосмислити життя, зрозуміти його велич і красу. «Різдвяна пісня» вчить нас добру і застерігає від лихих вчинків, вселяє віру, що в житті не буває безвихідних ситуацій. Людина завжди має шанс стати кращою. Робити добро ніколи не пізно.

«Я намагався в цій маленькій книзі про духів показати примару Ідеї, яка не повинна розсварити моїх читачів ні з гумором, ні з собою, ні один з одним, ні зі святковими днями або зі мною. Нехай ця книжка живе у ваших домівках як привітний Дух, і кожен, хто читатиме, не відкладає її вбік, а дочитає до кінця. Грудень 1843 року. Ваш вірний друг і слуга Ч.Д.»

«Новорічні дзвони» і «Цвіркун домашнього вогнища» Чарльза Дікенса належать до відомого циклу «Різдвяних повістей». Події першої розгортаються в новорічну ніч, коли носильник Тобі після розмови із суддею починає вірити, що всі бідняки лихі вже від народження і тому його донька не заслуговує на щастя. Однак духи церковних дзвонів з ним не згодні - казкові чари змінюють хід подій і самого Тобі. У повісті «Цвіркун домашнього вогнища» змальовано ідеальну сім’ю візника: у них із дружиною багато друзів, маленьке Немовлятко, співучий Цвіркун і собака Боксер. Драматичні події, спричинені появою чужинця, загрожують щастю родини. Проте чарівні істоти знову приходять на допомогу, тому ця історія матиме зовсім несподіваний фінал.

Повісті «Битва життя» і «Одержимий та угода з привидом» завершують цикл «Різдвяних повістей» Чарльза Дікенса. Ошатні будиночки, неповторна атмосфера домашнього затишку, дружні щирі стосунки між людьми створюють враження доброї казки, де герої завжди знаходять у собі сили бути щасливими самим та дарувати щастя іншим і де добро перемагає зло: безсердечний привид безсилий перед добрими намірами вченого Редлоу, а самопожертва, на яку здатні сестри Джедлер одна заради одної, дає змогу їм обом знайти свою долю й вийти переможницями з битви життя.

«Усі можуть з однаковою часткою ймовірності як помилятися, так і мати рацію. У цілому досвід показує, що всі помиляються настільки часто і переважно усвідомлення цього забирає так багато часу, що авторитетна думка більшості перебуває під сумнівом. Усі можуть мати рацію час від часу, «та це не істина одвічна…».

Сельма Лагерлеф «Різдвяна ніч»

Перший роман шведської письменниці Сельми Лагерлеф «Сага про Єсту Берлінга», який був виданий у 1891 році, став великою подією в тогочасній літературі всієї Скандинавії. За короткий час роман приніс світову славу автору і був перекладений багатьма мовами. Твір складається з окремих новел, філігранно виписаних, але різних за своєю тональністю: «Краєвид», «Різдвяна ніч», «Різдвяний обід», «Єста Берлінг, поет», «Стежки життя»… Деякі з них романтично піднесені, деякі звучать як притчі, крізь деякі просвічує тонка мудра усмішка.

Сельма Лагерлеф належить до найбільших шведських письменників кінця ХІХ початку ХХ століття. У своїх творах вона, як ніхто з її співвітчизників, зуміла віднайти найхарактерніші риси шведського національного характеру. Критика одностайно визнає, що поява «Саги про Єсту Берлінга» знаменує собою початок епохи великого роману в шведській літературі. Письменниця майстерно переплітає фантазію з реальністю, не проводить межі між світом дійсності і світом уяви, чарівне й дивовижне стоїть у неї поряд із сірим, буденним, усі явища природи пройняті духом поезії, найпростіше подане з тихою урочистістю. Весь твір, як казав про нього Томас Манн, справляє враження «казки під арфу».

В автобіографічний новелі «Сага про сагу» Сельма Лагерлеф оповідає, як у неї виникла думка написати «Сагу про Єсту Берлінга»: «Тієї осені, коли вона прожила місяців зо два серед сірих вулиць і мурів, з нею сталося щось дивовижне. Якось уранці вона з книжками під пахвою ішла вулицею Мальмшільда. Перед тим вона слухала лекцію з історії літератури… Тієї хвилини в Сельми Лагерлеф постав намір написати сагу про рідний Вермланд, і вона вже не відступалася від нього. Але від задуму до появи твору минуло цілих десять років наполегливої праці.

Головний герой книжки - Єста Берлінг, колишній священик, позбавлений сану за нехтування своїх обов’язків. Єста Берлінг - поет, мрійник, людина шляхетного серця і надзвичайного чару, в нього закохаються найгордовитіші красуні, його люблять усі - чоловіки й жінки, старі й молоді, він приносить сміх і радість у будь-яке товариство. Кожному почуттю Єста Берлінг віддається цілою душею. Він однаково великий у доброму і в злому. Кавалери, серед яких живе Єста Берлінг, - це безтурботні люди, що понад усе цінують земні втіхи й радощі.

«Слава! Слава! У садибі Екебю настає Свят-вечір… Хіба можуть кавалери такої ночі спати! Не бряжчать сьогодні залізом босоногі ковалі, не штовхають тачок з вугіллям замащені сажею челядники, молот висить під стелею, мов рука з затисненим кулаком, на ковадлі нема нічого, печі не роззявляють червоних пащ, щоб ковтати вугілля, не риплять міхи. Сьогодні Свят-вечір. Кузня спить.

Спить, Спить! О, спиш сердего, коли кавалери й гадки не мають спати! Довгі кліщі стоять позастромлювані в долівку й тримають у лещатах лойові свічки. Від блискучого мідяного казана на десять кварт аж під темну стелю здіймається блакитне полум’я з пуншу. На довгому держакові молота висить роговий ліхтар Беренкройця. Жовтий пунш полискує в чаші, немов ясне сонце. Оце стіл, а ось стільці! Кавалери справляють у кузні Свят-вечір. Тут буяють радощі й сміх, лунає музика й співи. Але цей галас серед ночі нікого не будить, бо його забиває могутній шум водоспаду надворі. Як же тут весело й радісно…».

О. Генрі «Дари волхвів»

«Дари волхвів» - це історія про справжні цінності. Волхви - три мудреці, які започаткували звичай дарувати різдвяні подарунки, принісши дари немовляті Ісусу. В оповіданні «Дари волхвів» відомого американського письменника О.Генрі закохані дарують одне одному подарунки, але нерозсудливо позбуваються своїх найцінніших скарбів, бо люблять одне одного. Любов можна сміливо віддати, і вона повернеться до тебе сторицею.

«Один долар і вісімдесят сім центів. Ото й усе… Делла перерахувала їх тричі. Один долар і вісімдесят сім центів. А завтра Різдво. Єдине, що їй залишалося, то це впасти на малу обшарпану кушетку та розплакатися… Вона місяцями економила кожен цент, і що? Це все, що їй вдалося заощадити. За двадцять доларів на тиждень далеко не заїдеш. Витрати перевищували її очікування. Як завжди. Тільки долар і вісімдесят сім центів на подарунок для Джима. Її Джима. Вона провела багато щасливих годин, плануючи подарувати йому щось гарне. Щось вишукане, і рідкісне, і солідне - щось, що було б варте честі бути власністю Джима.

Раптом вона відвернулася від вікна та стала перед дзеркалом. Її очі досі блищали наче діаманти, але не пройшло й двадцяти секунд, як обличчя втратило всі свої барви. Різким рухом вона розпустила волосся. У подружжя Джеймс Діллінгем Янг було дві речі, якими вони надзвичайно пишалися. Першою був золотий годинник Джима, який він успадкував від батька та діда. Другою було волосся Делли….

Прекрасне волосся Делли розсипалося у неї на плечах, звивалося та блискотіло, неначе каштановий водоспад. Воно спадало аж за коліна і, наче сукня, облягало майже усю її постать. Раптом вона знову нервово та швидко підібрала його. Завагавшись, хвилину вона стояла нерухомо, і одна-дві сльози впали на стертий червоний килим.

Накинула старий коричневий жакет, одягла старий коричневий капелюшок. Зашурхотівши спідницею, Делла з діамантовім блиском в очах випурхнула з кімнати і збігла сходами на вулицю. Зупинилася вона лише перед вивіскою з написом «Мадам Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся»…. Ах, наступні дві години Делла літала по місту наче на рожевих крилах. Шукаючи подарунок для Джима, вона обнишпорила всі крамниці.

Врешті знайшла, він був просто створений саме для Джима…То був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника… З годинником на такому ланцюжку Джим міг не соромлячись дізнатися точний час у будь-якому товаристві… Коли Делла повернулася додому, її піднесений настрій змінився розважливістю та здоровим глуздом. Вона дістала щипці для завивки волосся, запалила газ і почала виправляти спустошення, завдане щедрістю разом з любов’ю…

Джим ніколи не спізнювався… Двері відчинилися… Увійшовши, Джим завмер… Він не зводив очей з Делли, а у його погляді був дивний вираз, якого вона не могла зрозуміти… Не дивись так на мене. Я обстригла волосся та продала його, бо не пережила б Різдвяних свят, якби не зробила тобі подарунок… Сьогодні Свят-вечір, милий будь зі мною ласкавий, адже я продала його заради тебе. Може, волосся на моїй голові і можна було злічити…, але мою любов до тебе виміряти неможливо… Джим швидко прокинувся з трансу і обняв свою Деллу.

Джим дістав із кишені плаща пакунок… Жодні стрижки, зачіски та шампуні не можуть вплинути на мою любов до тебе, дівчинко. Але, коли ти розгорнеш цей пакунок, то зрозумієш, чому я спершу оторопів. Білі та спритні пальці зірвали стрічки та обгортку… там лежали гребінці - набір гребінців, бокових і задніх, які лежали на вітрині крамниці на Бродвеї і вже давно викликали у Делли благоговійне захоплення…

Джим ще не бачив свого подарунка. Вона простягнула ланцюжок Джимові у розкритий долоні. Матовий метал, здавалось, миготів відображенням її веселого та піднесеного настрою… Я ціле місто оббігала, поки знайшла його. Тепер ти зможеш звіряти час хоч сто разів на день. Дай мені свого годинника… Джим упав на кушетку, заклав руки за голову та посміхнувся.

Дел, - сказав він. - Давай на якийсь час сховаємо свої Різдвяні подарунки. Вони надто чудові, щоб користуватися ними вже зараз. Я продав годинник, щоб купити тобі ті гребінці.. Волхви, Три Царі, які принесли дари Дитятку у стайні… були розумними людьми… Це вони започаткували традицію дарувати подарунки на Різдво. А оскільки вони були мудрими, їхні дари, безсумнівно, теж були мудрі…».

 

Моріс Метерлінк «Синій птах»

«Синій птах» - феєрія-казка всесвітньо відомого бельгійського драматурга Моріса Метерлінка. З ім’ям письменника пов’язане народження «нового театру». «Синій птах» це алегоричний і символічний твір про сенс буття і всемогутності людини. Синій птах - символ щастя, істини, добра. У Різдвяну ніч до маленьких брата і сестри, Тільтіля й Мітіль, приходить добра фея Берилюна. Вона вручає дітям чарівний діамант, за допомогою якого вони можуть бачити душі предметів, стихій, тварин… Пес, Кішка, Цукор, Хліб, Вогонь, Вода перевтілюються на людиноподібних істот зі своїми звичками, характерами. В товаристві з ними Тільтіль і Мітіль вирушають в довгу дорогу на пошуки Синього Птаха в Країні Спогадів, Палаці Ночі, Царстві Майбутнього…

 

Синій птах

Жанр - фільм-казка

Режисер - Джордж К’юкор

Рік - 1976

Екранізація однойменної п'єси Моріса Метерлінка.

Гілберт Кіт Честертон «Летючі зорі»

Відомий англійський письменник Гілберт Кіт Честертон залишив яскравий слід у літературі, створивши цикл незабутніх оповідань про отця Брауна. Тихий, непоказний священик часто через незалежні від нього обставини опиняється на місці скоєння злочину. Поліція зазвичай не помічає його доти, поки він сам не починає втручатися в процес розслідування, спрямовуючи його у правильне русло. Саме з вуст отця Брауна ми завжди дізнаємося правду, його проникливий розум ніколи не помиляється. Оповідання «Летючі зорі» увійшло до першої збірки Честертона про пригоди отця Брауна «The Innocence of Father Broun».

«Мій найвіртуозніший злочин, - любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, став, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній майстер своєї справи, я завжди прагнув, аби злочин гармоніював з певною порою року …

Отже, моїм останнім злочином став різдвяний злочин, веселий, затишний англійський злочин середнього достатку в стилі Чарльза Дікенса. Я вчинив його в одному гарному старовинному будинку поблизу Путні: з напівкруглим під’їздом для екіпажів, зі стайнею, з назвою, що значилася на воротах та з незмінною араукарією...».

Початком усіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися, і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла у сад, де росла араукарія, погодувати птахів. Трапилося це на другий день Різдва… Зимовий день надвечір ставав дедалі червонішим, рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку прилягала стайня, з іншого - починалася алея, точніше, галерея з переплетених угорі лаврових дерев, яка вела у великий сад за будинком. Юна Адамс накришила птахам хліба і пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіло листя вічнозелених дерев. Раптом вона побачила, що на високому паркані, наче вершник на коні, у чудернацькій позі сидить якась дивна фігура.

Людина, що осідлала паркан, наче крилатого коня, виявилася юнаком із темним волоссям, розумним та інтелігентним. Це був сусід Адамс - журналіст Джон Крук. Він не дослухався до благань дівчини і, ризикуючи переламати собі ноги, з легкістю коника зістрибнув на землю. І молоді люди пішли разом лавровою алею. Раптом тричі просурмив, наближаючись, автомобільний клаксон. Елегантний автомобіль світло-зеленого кольору, наче птах, підлетів до ґанку і, весь здригаючись, зупинився. Хрещений батько Адамс пан Леопольд Фішер завжди приїжджав на другий день Різдва. Разом із ним приїхав його свояк, молодий фермер, що недавно приїхав із Канади, на ім’я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна досить скромна особа - католицький священик із сусідньої парафії. Священик цей був нічим не примітний, навіть прізвище у нього було пересічним - Браун. Однак полковник Адамс, батько молодої леді, поважав його товариство і часто запрошував до себе.

У просторому передпокої було достатньо місця навіть для пана Леопольда і його численних оболонок. Передпокій цей, непомірно великий для такого будинку, становив собою величезне приміщення, в одному кінці якого були вхідні двері з ґанком, а в іншому - сходи на другий поверх. Тут, перед каміном із повішеною над ним шпагою полковника, процедуру роздягання новоприбулого гостя було завершено, і всі присутні, зокрема й похмурий Крук, були представлені пану Леопольду Фішеру.

Однак поважний фінансист все ще вовтузився зі своїм бездоганно пошитим одягом. Він довго порпався у внутрішній кишені фрака і нарешті, сяючи від гордощів, видобув звідти чорний овальний футляр, який містив, як він пояснив, різдвяний подарунок для його хрещениці. З неприхованою пихою, що обеззброювала, він високо підняв футляр, так, щоб усі могли його бачити, потім злегка натиснув пружину - кришка відкинулася, і всі завмерли, засліплені: фонтан кристалізованого світла раптом ожив у них перед очима.

На помаранчевому оксамиті, у заглибленні, наче три яйця у гнізді, лежали три чистих сяючих діаманти, і здавалося, навіть повітря засвітилося їхнім блиском. Це були три знаменитих африканських діаманти - «летючі зіркі», за якими полюють усі великі злочинці, та й звичайні люди на вулиці чи в готелі, зрозуміло, не відмовилися б від них.

Джеймс Блаунт запропонував розіграти справжню стародавню англійську пантоміму з паяцом і Коломбіною. Глядачів було небагато - родичі, дехто з сусідів і прислуга. Пан Леопольд зайняв найпочесніше місце, і його хутряний комір майже зовсім загородив сцену маленькому священику. Кульмінаційним моментом вистави, та й загалом усього вечора, стала мить, коли двері на задньому плані сцени раптом відчинилися, і глядачам відкрився сад, залитий місячним світлом… Леопольд Фішер був в захваті від вистави, і не помітив, як з його кишені пропав футляр із діамантами…

Джон Роналд Руел Толкін «Листи Різдвяного Діда»

«Листи Різдвяного Діда» - казка, яку англійський письменник Дж. Р. Р. Толкін розповідав своїм дітям упродовж багатьох років. Для дітей Толкіна Різдвяний Дід був цікавий і важливий не лише завдяки подарункам, які він клав у їхні панчохи на Свят-вечір, - адже щороку він ще й надсилав їм листа, де описував і змальовував у картинках свій будинок, своїх друзів та події, веселі чи тривожні, що відбувалися на Північному Полюсі. Перший лист надійшов 1920 року, коли Джонові, старшому з дітей, було три рочки; і понад два десятиліття, поки не виросли троє інших дітей - Майкл, Крістофер і Прісцілла, - такі листи приходили на кожне Різдво. Часом конверти, припорошені снігом і зі штемпелями полярної пошти, знаходили в будинку наступного ранку після Дідового візиту; часом їх приносив листоноша, а листи, що їх діти писали самі, зникали з камінної полиці, коли в кімнаті нікогісінько не було.

З плином часу господарство Різдвяного Діда розросталось - якщо спершу було чути хіба що про Північного Білого Ведмедя, то згодом з’явились і снігові ельфи, і червони гноми, і снігові люди, і печерні ведмеді, та ще й племінники Білого Ведмедя, Паксу і Валкотукка, котрі якось завітали в гості й залишилися назавжди. Однак Білий Ведмідь і далі був головним помічником Різдвяного Діда і головним винуватцем усіляких лих, що призводили до плутанини і недостач подарунків у різдвяних панчохах, а часом він дописував до листів великими кутастими літерами власні коментарі. Зрештою Різдвяний Дід обрав собі за секретаря ельфа на ім’я Ілберет, тож в останніх листах ельфи відіграють важливу роль, захищаючи будинок та підвали Різдвяного Діда від нападків гоблінів. Останній лист був написаний на Різдво 1943 року.

«Моя дорога Прісцілло. Щасливого-прещасливого Тобі Різдва! Припускаю. Ти вивісиш свою панчоху ще разочок: сподіваюсь, так і буде, бо я ще маю для Тебе кілька дрібничок. На цьому я маю сказати «до побачення», чи майже «до побачення»: маю на увазі, що не забуду про тебе. Ми завжди зберігаємо старі номери наших давніх друзів та їхні листи, а згодом, коли вони виростають, замешкають у власних будинках і в них з’являться власні діти, - сподіваємося повернутись…».

 

Туве Янссон «Різдво»

Відома фінська художниця і дитяча письменниця Туве Маріка Янссон дебютувала в літературі з виданням «Маленькі мумі-тролі та великий паводок» (1938), заявивши про себе як про унікальну особистість, в якій гармонійно поєдналися талант художниці та письменниці. Після успіху першої книжки Туве Янссон буквально вибухнула творчим натхненням. Одна за одною побачили світ «Комета в країні мумі-тролів» (1946), «Капелюх чарівника» (1949), «Мемуари тата мумі-троля» (1950), «Небезпечне літо» (1954), «Чарівна зима» (1957)… - 13 книжок, які було перекладено понад тридцятьма мовами. Туве Янссон стала лауреатом багатьох  міжнародних премій. В 1966 році їй було присуджено одну з найпочесніших літературних нагород - Міжнародну золоту медаль імені Ганса Крістіана Андерсена.

В 1968 році Туве Янссон написала свій перший прозовий твір для дорослих - повість «Донька скульптора», яка схожа на калейдоскоп коротеньких автобіографічних замальовок: «Золоте теля», «Темрява», «Айсберг», «Морські бухти», «Театр»… Цикл оповідань закінчується етюдом «Різдво», що дарує радість родинного затишку і свята.

«Що менша дитина, то величніше Різдво. Унизу, під віттям ялинки, Різдво незмірно велике. Різдво - це зелені джунглі з червоними яблуками та замріяними янголятками, які кружляють на ниточках і охороняють вхід до пралісу. Праліс простягається до нескінченності у скляних кулях, завдяки ялинці. Різдво стає містом абсолютного прихистку…

Різдво завжди шарудить. Воно щоразу таємничо і загадково шарудить сріблястим і золотим, і шовковистим папером - розкішними блискучими обгортками, в які загортали, у яких ховали, якими прикрашали різдвяні подарунки - й усе це вселяло відчуття неймовірного марнотратства. Повсюдно викрашалися паперові зірочки й розетки, навіть у тарелі із запеченою бруквою та на купленій у крамниці дорогій ковбасі, яку споживали поперед справжньої печеної шинки.

Можна було прокинутися серед ночі й почути шарудіння, яке обіцяло незабавом свято, - мама готувала дарунки. Однієї ночі мама розмалювала згори донизу кахельну піч, прикрасивши її блакитними краєвидами та букетиками квітів... Після обіду наставала довга перерва приготування закінчувалося, щоб поступитися місцем Різдву…».

Підготували співробітники читального залу.