Твори-ювіляри українського письменника Романа Іваничука: літературний калейдоскоп

 

Патріарх української історичної романістики Роман Іванович Іваничук (1929—2016) відомий як автор збірок новел «Прут несе кригу», «Не рубайте ясенів», «Під склепінням храму», «Тополина заметіль», «Дім на горі», «Сиві ночі», «На перевалі», трилогії «Край битого шляху», повістей «Місто», «Сьоме небо», «На перевалі», «Зупинись, подорожній», «Ренегат», «Євангеліє від Томи»…

Літературний талант Романа Іваничука виховувався на традиціях новелістики Василя Стефаника, яким захоплювався батько письменника, сільський вчитель і перший його літературний наставник. 1954 року в студентському альманасі Львівського університету, де навчався на філологічному факультеті Роман Іваничук, був опублікований його перший твір — новела «Скиба землі». Великий успіх випав і на долю першої збірки малої прози «Прут несе кригу» (1958).

Але найбільшу популярність Роман Іваничук здобув як романіст. У творчому доробку письменника двадцять історичних романів: «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Шрами на скалі», «Орда», «Саксаул у пісках»…, які склали великий цикл, що охоплює 500-літню минувшину України. В 1985 році романи «Вода з каменю» і «Четвертий вимір» були відзначені Шевченківською премією.

Роман «Мальви»

Іваничук Р. І. Мальви : роман, есей / Роман Іваничук ; упоряд. : Н. Л. Бічуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук ; прим. В. В. Габора ; худож.-оформлювач В. М. Карасик. — Київ : ДОВЖЕНКО БУКС, 2018. — 235 с.

«Мальви» — перший історичний роман Романа Іваничука був написаний в 1965—1967 роках, а опублікований у 1968 році. Цей твір потрапив до списку ста найкращих творів української літератури за версією ПЕН-клубу. Дія в романі відбувається у середині XVII століття — напередодні та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.  Це історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона  вже у неволі назвала Мальвою.

Пекельно-пекучого літа господар відпустив Марію на волю. Два роки тому він купив її з хворою семилітньою дитиною на ясир-базарі. «Я вільна. І Мальва моя теж. О Господи… І тут запримітила, що її більше не дивує чудне ім’я доньки. Так назвала свою дівчинку давно, ще на початку неволі. Дитя було хворе і зжовкле, здавалося, не витримає тяжкої дороги з Карасубазару до Кафи. Несла дитину на руках і підставляла спину під нагайки, затуляючи свою крихітку. А під ногами то тут то там подибувалися вигнані, певне вітрами, на чужину мальви — ті самі, що пишалися разом з соняшниками, рівні з ними, біля українських білостінних хат. Там пишалися. А тут ховалися в колючий курай, низькі, збідовані, та все-таки живі. Тож повірила Марія, що дочка теж виживе, як ці квіти на чужій землі, якщо тільки назве її Мальвою…»

Роман «Орда»

Іваничук Р. І. Мальви (Яничари). Орда : романи / Роман Іваничук. —  Харків : Євроекспрес, 2000. — 416 с.

Роман «Орда» ( 1992) відтворює трагічну подію доби Івана Мазепи — зруйнування гетьманської столиці Батурина 2 листопада 1708 року військами Олександра Меншикова. Місто, якому випала доля бути кілька десятиліть центром політичного життя Лівобережної України, не скорилося волі Петра І і було по-варварськи спалене разом з жителями.

Ще до занепаду Чигирина на Лівобережній Україні з’явилася нова гетьманська столиця — Батурин. Це сталося під час гетьманування Петра Дорошенка. Особливого статусу Батуринська резиденція набуває за часів правління Івана Мазепи (1687—1708 рр.), коли Батурин перетворюється на центр політичного життя Гетьманщини. В Батурині в цей час живе і працює політична, військова та культурна еліта України. Тут перебувала вища державна адміністрація — Генеральна військова канцелярія, Генеральний суд Лівобережної України.

На рубежі XVІІ— XVІІІ століть між Швецією і Росією спалахнула війна за володіння Балтійським узбережжям, відома як Північна війна. Експедиційний корпус, що вступив на територію Росії, очолив молодий король Карл ХІІ — блискучий стратег і полководець. Іван Мазепа вирішив скористатися слушним моментом і звільнити Україну від московського гноблення. Наприкінці жовтня 1708 року гетьман відправив стародубському полковнику Івану Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ. Дізнавшись про це, 30 жовтня 1708 року російський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин…

«Двір Мазепи, відгороджений неприступним од Сейму муром і глиняним валом од міста, став ураз із надійного захисту пасткою. Ніби болотний чорторий, вибурхувала з–під землі брудною лавою орда і заливала майдан гетьманського двору на Гончарівці, що за півверстви від Батурина. У вранішньому листопадовому сутінку ординці Меншикова скидалися на слижів, що опинилися на безводному дні спущеного ставу, вони телесувалися, штовхалися, сопіли, кректали, видобуваючись із провалля, яке враз, немовби розступилася земля, утворилося в стіні валу. Оборонці гетьманської столиці, яку будь–яке вороже військо могло б узяти хіба що багатоденно облогою, розбігалися, не відаючи, що трапилося, бо ж про потаємний хід знали тільки генеральні старшини, під команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи із столиці, щоб у містечку Горках над Десною з’єднатися із шведським королем Карлом XII….».

Роман «Черлене вино»

Іваничук Р. Черлене вино ; Манускрипт з вулиці Руської / Роман Іваничук ; худож.-ілюстратор І. І. Яхін ; худож.-оформлювачі Б. П. Бублик, В. А. Мурликін. — Харків : Фоліо, 2006. — 381 с. — (Історія України в романах).

У романі «Черлене вино» (1977) відтворено події XV століття, героїчна оборона Олеського замку, маленького острівка народної волі, що кинув виклик можновладній шляхті. Битви за Олеський замок мали важливе стратегічне значення як ключ до Волині та Галичини. Саме це розташування між Галичиною та Волинню ще у князівський період визначило подальшу долю Олеська в часи іноземних загарбань. Боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною за вигідний розподіл української спадщини в XІV столітті винесла Олесько, на політичний горизонт, який розмежовував експансію найближчих сусідів. 

Олеський замок— один із найдавніших в Україні замків, імовірно, побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича. На той час замок був невеликим укріпленням овальної форми, оточений валом із дерев’яним частоколом. Перша згадка про селище Олесько із замком зустрічається в історичних джерелах у 1327 році, як володіння князя Юрія ІІ — сина мазовецького князя Тройдена. На той час Олеський замок був міцною фортецею. Упродовж  майже ста років замок змінював власників. З 1340 року замком володів литовський князь Любарт. У 1366 році місто потрапило до володінь Олександра Корятовича, залежного від Польської корони. 1375 року угорський намісник Галичини князь Владислав Опольський передав замок галицькому католицькому єпископу. У 1377 році угорський та польський король Людовик І знову приєднав Олесько до своїх володінь, але вже у 1382 році воно опинилося під Владою Любарта.

Багато років Олеський замок залишався неприступною фортецею для польських магнатів. У 1431-1432 роках старостою Олеського замку від імені великого князя литовського Свидригайла Ольгердовича був Богдан Рогатинський. У 1431 році, під час Луцької війни відбив напад на замок польського війська. Не досягнувши воєнної перемоги, король Владислав II Ягайло пішов на підписання з великим князем литовським Свидригайлом 2-річного перемир'я, укладеного 26 серпня 1431 року. Згідно з угодою Олеський замок залишався у складі Великого князівства Литовського.

Роман «Вода з каменю»

Іваничук Р. Вода з каменю ; Саксаул у пісках : романи / Роман Іваничук ; худож.-ілюстратор С. В. Кривенченко ; худож.-оформлювач А. С. Ленчик. —  Харків : Фоліо, 2007. — 414 с. — (Серія «Українська література»).

Роман «Вода з каменю» присвячений Маркіяну Шашкевичу (1811—1843) — українському поетові та культурно-громадському діячеві, засновникові нової української літератури в Галичині. Підняти рідний народ до високостей європейської культури, оновити художнє слово, поставити його поряд із літературними досягненнями представників інших народів — цим високим завданням Маркіян Шашкевич віддавав усі свої сили. 

Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в селі Підліссі Золочівського повіту на Львівщині в багатодітний родині священика. Після закінчення початкової школи навчався у львівській, а потім у бережанської гімназії. З 1829 року він слухав філософський курс у Львівському університеті і водночас як майбутній слухач теології був прийнятий до Львівської духовної семінарії, але у лютому 1830 року Шашкевича за виявлення власних поглядів було виключено з семінарії. Батько, розгнівавшись, відвернувся від сина, але Маркіянові допоміг його дядько по матері Захар Авдиковський — управитель міського Будинку вбогих. Шашкевич живе в його помешканні, навчає грамоті дітей, переписує службові папери.

Вже на початку навчання в семінарії Маркіян Шашкевич заприятелював з Іваном Вагилевичем, а трохи пізніше - з Яковом Головацьким. Юнаків єднало захоплення усною творчістю своїх краян. З осені 1833 року Маркіяну Шашкевичу дозволили відновити навчання в семінарії, і тепер приятелі були завжди разом, за що семінаристи й прозвали їх «Руською трійцею». Спочатку так називали трьох друзів, а потім —  весь гурток. «Трійка домовилася, що кожен, хто вступить в український гурток, має подаванням руки та словом честі пообіцяти, що все своє життя працюватиме на користь народу та відродження української літератури в Галичині».

Свою відданість рідній культурі львівські студенти підкреслили й прибраними іменами, які нагадували про давньоруське минуле, коли Київська держава була однією з наймогутніших у Європі. Маркіян Шашкевич назвав себе Русланом, Іван Вагилевич — Далібором, Яків Головацький — Ярославом… З ініціативи Шашкевича гуртківці прагнуть видати літературний збірник. Першою спробою був рукопис «Син Русі» (1833), потім було підготовлено збірник «Зоря» (1834), але цензура його не пропустила. Зрештою, у 1837 році  їм вдалося видати альманах «Русалка Дністровая».

Роман «Шрами на скалі»

Іваничук Р. І. Четвертий вимір ; Шрами на скалі : романи / Роман Іваничук ; худож.-ілюстратор С. В. Кривенченко ; худож.-оформлювач І. В. Осіпов. — Харків : Фоліо, 2017. — 447 с., іл. — (Історія України в романах).

У романі «Шрами на скалі» (1987) розповідається про останні роки Каменяра — видатного українського письменника Івана Яковича Франка. 1913 рік був особливий не тільки для Івана Франка та української громади, а й для всієї Галичини…

 «Чогось я ще не знаю, не бачу, не відчуваю, розпочати першу сторінку, навіть перший рядок, який поклав би відбиток на весь твір, ніяк не можу; і тоді мені несподівано пригадується маловажна на перший погляд деталь, за яку я поквапливо хапаюсь: може, вона стане ключем для роману з часів Івана Франка?

Гортаючи якось старі газети, я прочитав інформацію про те, що у травні 1913 року, під час підготовки сорокарічного ювілею діяльності письменника, кілька його учнів вибрались до Урича й на Камені вибили пам’ятний напис на честь Каменяра.

Ця деталь з життєпису Франка набрала для мене значущості тоді, коли я дізнався, що письменник постійно цікавився історією Тустанської твердині, від якої залишилися сліди на урицькому Камені, не раз вибирався на прогулянки до Урича, а в статтях писав про загадкові пази на скалі. Відомо, що Франко ніколи не марнував часу. Чому ж Урич весь час привертав його увагу? Може, письменник виношував якийсь твір?

Здогадка стала з часом моєю ідеєю–фікс, бо й справді: тема Захара Беркута потребувала свого розвитку ; засвідчує це примітка про Данила Галицького, зроблена в повісті Франком на вимогу видавця Омеляна Партицького. Чи не задумував письменник у новому творі перейти від ідеї первісної демократичної громади до ідеї необхідності суворої централізації держави в час смертельної загрози? То чи не маю я права уявити собі, яким міг би бути цей роман? Може, така довільна реконструкція пролила б світло на останні роки життя Франка, коли дрижали Балкани й готовий був сколихнутися весь світ: мусив же Франко в той час задумуватися над долею рідного народу у світовій завірюсі…».

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом