Гетьман Павло Скоропадський — державний діяч доби Української революції 1917—1921 років: до 150-річчя від дня народження

 

«Я пішов тим шляхом, до якого ближче всього лежало моє серце. Цей шлях вів до України. Йшов я без честолюбних замислів, од етапу до етапу, поступово все більше і більше приймаючи той український світогляд, який і привів мене до ідеї української державності…» (Павло Скоропадський)

Павло Петрович Скоропадський, гетьман України (1918), державний та політичний діяч, народився 3 (15) травня 1873 року в місті Вісбаден (Німеччина, столиця федеральної землі Гессен), в родині повітового предводителя дворянства Петра Івановича Скоропадського, праправнука генерального підскарбія Війська Запорозького Городового Михайла Скоропадського. Мати Павла, Марія Андріївна Миклашевська, була донькою засновника першої на Лівобережній Україні порцелянової мануфактури Андрія Михайловича Миклашевського, який  походив зі старовинного козацького, старшинського роду. Рід Скоропадських, за родинною легендою, веде свій початок від шляхтича з Підляшшя Федора Скоропадського, військового діяча XVII століття, учасника  національно-визвольної війни 1648—1654 років під керівництвом славетного гетьмана Богдана Хмельницького. У родині Скоропадських було троє дітей — Михайло, Павло та донька Єлизавета.

Дитячи роки Павло Скоропадський провів в мальовничому Тростянці Чернігівської губернії у родинному маєтку, який збудував його дід Іван Михайлович Скоропадський, меценат, громадський та культурно-освітній діяч. З 1825 року Іван Михайлович перебував на військовій службі, яка, проте, його не приваблювала. У 1828 році він вийшов у відставку і почав займатися громадською діяльністю, його цікавили земські збори, мирові суди, народна освіта. Отримавши у спадок багато земель у Чернігівській та Полтавській губерніях, Іван Скоропадський почав вести високоприбуткове господарство, розводив племінну худобу. Його зачарувало місце, де розкинувся родинний хутір Тростянець, що був віддалений від поселень, а також довкілля з ярами, маленькою річкою і ставком, невеликими групами столітніх дубів та родючим чорноземом. Будівництво нової садиби завершилося 1833 року, і, повернувшись з-за кордону, Іван Михайлович оселився тут. У маєтку стіни прикрашали портрети видатних представників роду Скоропадських, зразки давньої зброї. Почуття пошани до минулого посилювали старовинні ікони, книги, звичаї й традиції, які панували у родині. Дідусь оточив онуків особливою турботою. У маєтку іноді гостювали відомі музиканти та художники, часто виконувалися українськи пісні.

Спочатку Павло вчився вдома, а складав іспити у гімназії в Стародубі. 1886 року він вступає до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі. 1893 року закінчує його в чині корнета й стає командиром ескадрону кавалергардського полку, 1895 року — ад’ютантом цього полку, а  у грудні 1897 року — поручником.

11 січня 1897 року Павло Скоропадський одружується із Олександрою Дурново — донькою генерал-ад’ютанта Петра Дурново й Марії з княжого роду Кочубеїв. У подружжя народилося шестеро дітей: Марія (1898—1959), Єлизавета (1899—1976), Петро (1900—1956), Данило (1904—1957), Павло (1915—1918), Олена (1919—2014). Олександра Петрівна стала справжньою опорою та добрим порадником Павлу Петровичу, присвятивши себе вихованню дітей.

Павло Скоропадський брав участь у бойових діях під час російсько-японської війни 1904—1905 років на Далекому Сході. У 1912 році  йому було присвоєно звання генерал-майора Імператорського полку. 1914 року почалася Перша світова війна. Павло Петрович за наказом імператора прийняв командування 1-ю бригадою 1-ї гвардійської дивізії, до складу якої входили Кінний і Кавалергардський полки. 22 січня 1917 року Павло Скоропадський був призначений командиром 34-го корпусу, що стояв на території України. У травні 1917 року в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з'їзд, який прийняв рішення про створення української національної армії. У серпні 1917 року 34-й корпус було перетворено на І-й Український, а у жовтні 1917 року на з'їзді Вільного козацтва в Чигирині делегати від п'яти українських губерній і Кубані обрали Скоропадського отаманом Вільного козацтва.

Після більшовицького перевороту в Петрограді у листопаді 1917 року Павло Скоропадський зайняв позицію Центральної Ради і брав участь в організації оборони Києва під час наступу більшовицьких військ під командуванням Євгенії Бош. Наприкінці року через незгоди з Секретаріатом Центральної Ради Павло Петрович пішов у відставку. У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, і він був змушений переховуватися від арешту. У березні 1918 року Центральна Рада повернулася у Київ. Павло Скоропадський, незгодний з соціалістичним напрямом дій керівництва Центральної Ради, організовує опозиційну «Українську Народну Громаду» і за погодженням з Німеччиною, з якою Центральна Рада вступила  в союз, здійснив державний переворот 29 квітня 1918 року. Цього дня відбулося останнє засідання Центральної Ради, а  Всеукраїнський з'їзд хліборобів проголосив Павла Петровича Скоропадського гетьманом всієї  України.

У перший день свого правління Скоропадський обнародував два маніфести: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України», в якому накреслювалися головні напрями діяльності в галузі забезпечення політичних і соціальних прав населення, організації місцевого самоврядування. Генеральний суд мав здійснювати контроль за дотриманням законності в Україні. Замість назви Українська Народна Республіка почала вживатися назва Українська Держава. За час свого правління Павло Скоропадський прагнув зміцнити українську державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику та символіку.

Але різка зміна зовнішньополітичної ситуації та внутрішньополітичні обставини викликали дестабілізацію гетьманського режиму. На початку серпня 1918 року на міжпартійній основі склався Український Національний Союз, очолюваний Андрієм Ніковським, а з 18 вересня — Володимиром Винниченком. Творці УНС ставили за мету створення міцної самостійної Української держави. 14 листопада 1918 року, намагаючись зберегти владу, Павло Скоропадський проголосив федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало поштовхом до організації повстання проти гетьманського режиму.

13 листопада 1918 року представники УНС на таємному засіданні створюють так звану Директорію для керівництва повстанським рухом у складі Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федіра Швеця, Андрія Макаренка, Опанаса Андрієвського. 15 листопада Український Національний Союз розпочав повстання, центром якого стала Біла Церква, де був розташований полк січових стрільців. Головний отаман українських військ Симон Петлюра оприлюднив від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти Гетьманату. На бік повсталих перейшла значна частина гетьманської варти, їх підтримували робітники і селяни. Повстанський рух наприкінці жовтня — на початку листопада 1918 року охопив майже всю Україну.

Німецька солдатська рада, яка ще раніше заявила про свій нейтралітет, 2 грудня 1918 року підписала з Директорією угоду про перемир’я на період евакуації німецьких військ. 14 грудня 1918 року війська Директорії майже без опору зайняли столицю Української Держави — Київ. Того ж дня Павло Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади. У своїх «Спогадах» він писав: «В моїм правлінні були помилки. Головні з них походили з того, що події розвивалися занадто швидко і тому не було досить часу, аби відповідною організацією державно-думаючої частини суспільства підвести готові підвалини під гетьманську владу. Через те, беручи владу до своїх рук, я не мав біля себе людей, котрих би давно і добре знав. Ці люди, що були біля мене, не знали добре ні мене, ні моїх переконань. Я не був з ними зв’язаний ні ідейно, ні організаційно…».

Після вступу військ Директорії до Києва Павло Скоропадський змушений був переховуватися, а потім разом з родиною емігрувати до Німеччини. У Берліні в родині Скоропадських народжується донька Олена. Щоб зустрітися з рідними, які залишили Україну раніше, Павло Петрович із дружиною приїжджають до Швейцарії, а через два роки вони оселилися у Ванзее поблизу Берліна.

Відійшовши спочатку від активного громадсько-політичного життя Павло Скоропадський повертається до нього. У 1920 році він бере участь в організації разом з В'ячеславом Липинським «Українського союзу хліборобів-державників», пізніше — «Союзу гетьманців-державників». Організації гетьманського руху в той час з’являються у Чехо-Словаччині, США, Канаді, Франції, Польщі, де перебувала українська політична еміграція. 1926 року з ініціативи гетьмана Павла Скоропадського був заснований Український науковий інститут при Берлінському університеті, який відіграв велику роль у розвитку української науки та культури.

Навіть в роки Другої світової війни Павло Петрович продовжував свою політичну та громадську діяльність. Наближався кінець війни і, відчуваючи небезпеку, Павло Скоропадський вирішив з родиною покинути будинок у Ванзее. Його дружина ще у жовтні 1944 року перебралася до Баварії, в містечко Оберстдорф. Пунктом збору гетьманців було призначено Веймар з околицями. До міста Меммінген, що неподалік Веймара, Скоропадський виїхав в лютому 1945 року. Але 16 квітня 1945 року, під час бомбардування вокзалу в Платтлінгу, що поблизу Мюнхена в Баварії, Павло Петрович Скоропадський  отримав важкі поранення. 26 квітня 1945 року в лікарні міста Меттен скінчив своє життя колишній гетьман Української Держави.

 

Наука і культура за часів гетьманату Павла Скоропадського

 

Перші десятиліття ХХ століття, незважаючи на складну політичну ситуацію на теренах України, стали поштовхом для подальшого розвитку науки та культури. У цей час виникають нові недільні школи, бібліотеки, просвітницькі товариства, університети, театри… Павло Скоропадський розумів, що без підтримки науки, освіти, мистецтва не можна успішно вирішувати й інші питання державного будівництва. Було прийнято низку законів Української Держави: «Про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії і географії України в середніх школах», «Про утворення фонду Національної бібліотеки Української Держави», «Про заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету», «Про перетворення Київського народного українського університету в Київський державний український університет»…

Саме гетьманської державі належить пріоритет заснування Української академії наук, про що мріяло кілька поколінь діячів української культури й науки. В Українській Державі Павла Скоропадського портфель міністра народної освіти отримав історик Микола Прокопович Василенко. На його думку, утворити Національну академію наук у Києві мала держава. Для організації академії Микола Василенко запросив видатного вченого Володимира Івановича Вернадського. Вчений писав: «Необхідно, щоб майбутня Академія наук була поєднана найтіснішим чином зі звичайними запитами практичного життя, його потреб у широкому смислі цього слова, щоб значення її було ясним цілому народу всієї України».

Будинок Української академії наук (нині — Національна академія наук України)

9 липня 1918 року Володимир Вернадський виступив під час відкриття комісії зі створення Української академії наук з проектом її статуту, який передбачав поділ Української академії наук на три підрозділи —  історико-філологічних наук, фізико-математичних наук і соціальних наук. 14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав закон про заснування Української академії наук (УАН) у Києві та наказ про призначення першого складу УАН. Першими українськими академіками стали історик Дмитро Багалій, сходознавець, славіст та письменник Агатангел Кримський, літературознавець Микола Петров, лінгвіст Степан Смаль-Стоцький, природознавець Володимир Вернадський, біолог Микола Кащенко, вчений у галузі механіки Степан Тимошенко, геолог Павло Тутковський, економіст Михайло Туган-Барановський, правник Федір Тарановський, економіст Володимир Косинський та історик Орест Левицький.

Після заснування Української академії наук та призначення гетьманом її першого складу 27 листопада 1918 року в будинку Українського Наукового Товариства по вулиці Ярославів Вал, 36 відбулося установче Спільне зібрання. Першим президентом Академії було обрано Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем Агатангела Кримського.  В системі УАН створювалися не лише інститути, а й національна бібліотека, ботанічний сад, астрономічна обсерваторія, музеї, видавнича база — всього 45 структур. Від часу свого заснування Академія розпочала активну діяльність та, попри зміну влади й політичних настроїв, протягом десятирічь залишається головним осередком наукових знань і фундаментальних досліджень.

Підвищеною увагою гетьманського уряду користувалася вища освіта. Окрім діючих університетів у Києві, Харкові, Одесі та Новоросійську, 1 липня було відкрито ще два навчальні заклади — Київський і Кам’янець-Подільський державні українські університети. Спеціальна комісія при Міністерстві народної освіти запропонувала протягом 5 років створити в Університеті Святого Володимира паралельні українські кафедри.

Уряд усіляко підтримував вищі навчальні заклади, які  відігравали провідну роль у підготовці спеціалістів високої кваліфікації, надавши статус державних київським політехнічному та комерційному й технологічному, катеринославському гірничому інституту. Ніжинському історико-філологічному університету. За доби гетьманату Павла Скоропадського розпочали роботу щойно створені архітектурний та клінічний інститути у Києві, політехнічний і сільськогосподарський в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві. Уряд розробив струнку тарифну сітку оплати праці викладацько-професорського складу й заснував стипендії для студентів.

Неослабною увагою Української Держави було оточено початкову та середню школу. В липні Міністерство народної освіти видало розпорядження про утворення національної нижчої початкової школи, яким передбачався перехід на українські підручники й мову викладання, у російськомовних гімназіях і реальних училищах запроваджувалися українознавчі предмети. Істотно змінювалися програми вчительських семінарій, які наближали підготовку педагогічних кадрів до реальних суспільних потреб. Міністерство освіти провадило в життя принцип єдиної школи. З його ініціативи Рада Міністрів ухвалила закони про зведення до одного типу різнорідних початкових шкіл та збільшення державної допомоги для них. Удосконалювалася й сама система управління освітньою галуззю. Для цього на місцях створювалися губерніяльні й повітові шкільні управління, але втілити цей проект у життя не вдалося, оскільки на розгляд уряду він був винесений 10 грудня 1918 року — за кілька днів до падіння режиму Павла Скоропадського.

Гетьманський уряд піклувався також про розвиток освіти національних меншин. На державне утримання перейшло 35 єврейських і 12 польських гімназій. Для підготовки педагогічних кадрів для національних навчальних закладів було створено курси вчителів польських і єврейських шкіл у 5 містах України. В Києві й Харкові діяли єврейські вчительські семінарії. При історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського університету було відкрито кафедри польської та єврейської літератур, румунської та молдавської мов. У той час з’явилися й національні наукові установи — Єврейський інститут теологічних і суспільних наук у Києві, Єврейський науковий інститут у Катеринославі.

У складі Міністерства народної освіти та мистецтва було створене Головне управління мистецтва й національної культури, яке мало автономний бюджет. Крім того, уряд виділяв цільові кошти на охорону пам’яток старовини, археологічні дослідження, підтримку творчих колективів. Бережливе ставлення до історико-культурної спадщини  народу України виявилося в реальній підтримці музейної справи. Держава дбала про життєдіяльність усіх 36 музеїв, заснованих до революції. Гетьманський уряд виявив глибоке розуміння необхідності збереження історичної спадщини.

Павло Скоропадський прагнув, щоб українська театральна й музична культура вийшла на європейський рівень. Він особисто опікувався творчими колективами, які могли знайомити українську публіку з кращими зразками світового мистецтва. В травні уряд виділив 165 тисяч карбованців Товариству «Національний театр», ініціатором створення якого були трупа Миколи Садовського, «Молодий театр» Леся Курбаса та Музично-драматична школа імені Миколи Лисенка. У серпні за рішенням уряду почав діяти Державний народний театр під керівництвом корифея української сцени Панаса Саксаганського.

За активного сприяння Міністерства народної освіти й мистецтва було створено Перший український національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів під керівництвом Гната Хоткевича, про шо подбав сам гетьман. Уряд асигнував 66 тисяч карбованців на заснування Державного симфонічного оркестру імені Миколи Лисенка. Працювали Київська, Одеська й Харківська консерваторії. Українська академія мистецтв, очолювана Георгієм Нарбутом, готувала спеціалістів малярства, різьбярства, гравюри, художніх промислів, будівництва. У той час розпочинає діяльність Одеське вище художнє училище.

За доби Гетьманату існували сприятливі умови для розвитку української преси та книгодрукування. В 1918 році діяло 104 видавництва. Найбільш відомими серед них стали «Час», «Вік», «Дзвін», «Криниця», «Вернигора», «Сяйво», «Друкар», «Союз», «Сіяч». Кількість періодичних видань збільшилася зі 106 у 1917 році до 212 у 1918. У Києві почало працювати Українське телеграфне агентство (УТА), яке у травні—листопаді 1918 року очолював Дмитро Донцов.

До справи державної та культурної розбудови Павлу Скоропадському вдалося залучити досить широкі лави інтелігенції, хоча були серед неї і численні противники гетьмана, яких не влаштовували консервативні форми державного правління. Але доба гетьманування Павла Скоропадського стала яскравою сторінкою і історії української культури та науки.

 

Література про життя та діяльність гетьмана Павла Скоропадського

Скоропадський, Павло Петрович. Спогади : кінець 1917— грудень 1918 / Павло Скоропадський ; упоряд. Ігор Гирич. — 2-ге вид. — Київ : Наш формат, 2016. — 480 с.

Йшов четвертий рік Першої світової війни. Втомлений подіями генерал-лейтенант російської імператорської армії Павло Петрович Скоропадський, нащадок старовинної старшинської фамілії, ще не знав, що стане гетьманом незалежної Української Держави. Епоха перемін, яку самовбивчо наближали революціонери всіх мастей, перетворилася на апокаліпсис, війну всіх проти всіх, але Скоропадському стало духу взяти на себе невдячну ношу державного будівництва. Спроба закінчилася цілковитим і очікуваним провалом, але окремі починання гетьмана дотривали до наших днів: саме йому Україна завдячує, наприклад, Академією наук. У цих пронизливих спогадах постають буремні роки революції і громадянської війни та особиста драма Скоропадського, який за влучними словами В’ячеслава Липинського, став українцем, тільки переставши бути гетьманом. Але, на жаль, було вже пізно: Україну охопив червоний морок з півночі.

 

Скоропадський П. Спомини / Гетьман Павло Скоропадський ; передмова Г. В. Папакіна. — Київ : Україна, 1992. — 112 с.

Павло Скоропадський — останній гетьман України — у своїх спогадах розповідає про маловідомі факти з історії громадянської війни в Україні, цікаві подробиці про діяльність Центральної Ради та австро-німецького командування, а також про той нелегкий шлях, що пройшла українська інтелігенція у ті буремні роки.

 

AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського / за загальною редакцією Лариси Івшиної. — Київ : ТОВ «Українська прес-група», 2018. — 680 с.

Що Ви знаєте про Гетьмана Скоропадського та його час? І чому це знання необхідне? Чому історія 100-річної давнини, така важлива для нас, опинилася на маргінесі? Як відновити розірваний зв'язок часів? Спадкоємцями якої політичної традиції ми є? Потрібно дати відповіді на ці запитання. Книга « AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського»  — про «загублену» українську аристократію. Коли повернеться жива пам'ять про Гетьмана, про Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурга), про полковника Петра Болбочана... — це буде маркером справді вільного народу. Наблизимо цей час?

 

Вєдєєв Д. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служби Української держави. 1917—1923 роки : монографія / Дмитро Вєдєєв, Дмитро Будков. — Київ : Вид-во «К.І.С.», 2006. — 312 с.

В монографії на основі широкого кола маловідомих архівних документів та літератури уперше комплексно висвітлюється процес організаційно-правового й функціонального становлення дипломатичної й консульської служби різних історичних форм Української державності 1917—1923 років — національно-республіканської періодів Центральної Ради і Директорії, гетьманської, радянської (УСРР), Державного Центру УНР в екзилі. Розглядаються міжнародні умови формування дипломатичних відомств, їх службові завдання, процес творення центрального апарату відомств зовнішніх зносин, дипломатичних й консульських представництв, питання управління ними, підбір і розстановка кадрів. Окремо порушується проблема стосунків між дипломатією УСРР і радянськими спеціальними службами.

 

Гетьманат Павла Скоропадського : історія, постаті, контроверсії. Всеукраїнська наукова конвергенція 19—20 травня 2008 р. : збірник. — Київ : Вид-во імені Олени Теліги, 2008. — 320 с.

В основу збірника покладено матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Гетьманат Павла Скоропадського : історія, постаті, контроверсії» ( м. Київ, 19—20 травня 2008 р.), присвяченої 90-річчю утворення Української Держави та 135 річчю від дня народження Павла Петровича Скоропадського.

Громенко, Сергій. Скоропадський і Крім : від протистояння до приєднання / Сергій Громенко. — Київ : Наш формат, 2021. — 352 с., іл.

Чий Крим зараз і кому він має належати в майбутньому? Яким мусить бути статус півострова: незалежна держава, член союзу або суб’єкт федерації, автономія чи регіон під іноземним протекторатом? Кому має належати право управління Кримом — етнічній більшості чи корінним народам? Як Україні поводитися з півостровом — дати йому якнайширші повноваження чи запровадити пряме керування з Києва, умовляти кримчан добрим словом чи запровадити безжальну економічну блокаду? Ці питання не увійшли до порядку денного 2014 року після російської анексії Криму, а постали перед Україною ще сто років тому. Книжку присвячено тим подіям, які на ці виклики давали Україна й міжнародна спільнота наприкінці Першої світової війни.

 

Михайлова О. Ю. Павло Скоропадський : «Крім негідників, усі підуть за мною» / Ольга Михайлова ; НАН України. Ін-т політ. і етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса. — Київ : Парламентське вид-во, 2018. — 368 с. — (Серія «Політичні портрети»).

Видання присвячене політичному, військовому і державному діячеві, Гетьману Української Держави Павлу Скоропадському (1873—1945). Становлення політичного світогляду цього державника доби Української революції та його перетворення на лідера українського консервативного руху показано в світлі сучасної політичної теорії, на матеріалі історичних досліджень та автентичних відгуків сучасників.

 

Реєнт О. Павло Скоропадський / Олександр Реєнт. — Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 2003. — 304 с. — (Серія «Особистість і доба»).

Узагальнений історичний нарис про політичного і військового діяча, гетьмана Української Держави Павла Петровича Скоропадського, який відіграв особливу і помітну роль у новітній історії України, залишивши у ній неповторний слід. Блискучий військовий, який пройшов шлях від кавалергарда до генерал-лейтенанта у царській армії, Павло Скоропадський у буремні 1917—1918 роки втілив на практиці споконвічну ідею української державності. Історичний портрет одного з видатних діячів української історії XX століття гетьмана Павла Скоропадського створено на основі вивчення сучасних вітчизняних і зарубіжних праць.

 

Савченко В. А. Павло Скоропадський — останній гетьман України / В. А. Савченко ; худож.-оформлювачі Б. П. Бублик, В. А. Мурликін. — Харків : Фоліо, 2008. —380 с. — (Історичне досьє).

Книжка відомого історика Віктора Савченка присвячена Павлу Скоропадському, останньому гетьману України, діяльність якого пов'язана з бурхливими подіями епохи Громадянської війни. Кавалергард і генерал, найбагатший поміщик, плоть від плоті вищого світу Петербурга, що успішно робив кар'єру й особисто знав імператора, він волею долі стає диктатором України. Оцінювати гетьмана Скоропадського можна і як «лиходія», і як «праведника», але саме своєю неоднозначністю він і цікавий. Лев Троцький називав його українським Бонапартом, генерал Денікін — другим Мазепою. Ким же він був насправді? Відповідь на це запитання допоможе знайти книжка, при написанні якої автор використав архівні матеріали, документальні джерела, спогади учасників подій.

 

Тинченко Я. Війська Ясновельможного Пана Гетьмана. Армія Української Держави, травень—грудень 1918 р. / Ярослав Тинченко ; художник Богдан Піргач. — Київ : Темпора, 2014. — 152 с., іл.

Сучасні дослідники по-різному оцінюють період правління в Україні гетьмана Павла Петровича Скоропадського у травні—листопаді 1918 року. Одні перераховують чимало здобутків останнього Гетьманату, інші засуджують Скоропадського за ухили в російську сторону та марнування часу. У військовій галузі — організації українських збройних сил, гетьман користався наробками та здобутками свого попередника — військового міністра Центральної Ради Олександра Жуковського. Характерною відмінністю від періоду Центральної Ради стали, хіба що, зовнішні ознаки — уніформа, у царині якої за часів гетьманування Павла Скоропадського було здійснено чималі зрушення. «Барвисті» сердюки та конвойці Павла Петровича Скоропадського, характерні «гетьманські» погони, закарбовані на відеохроніці та фотонегативах того часу, назавжди ввійшли до вітчизняної історії. Саме ним і присвячено дослідження.

 

Яневський Д. Б. Грушевський, Скоропадський, Петлюра / Данило Яневський ; худож.-оформлювач М. С. Мендор. — Харків : Фоліо, 2020. — 795 с., іл. —(Великий науковий проєкт).

На сторінках цієї книги, що адресована не тільки політикам, журналістам, політологам, а й тим читачам, які мають бажання дізнатися більше про історію своєї країни, автор намагається сформувати цілісне, несуперечливе уявлення про феномен національних протодержавних утворень на території сучасної України в 1917—1920 роках. Дослідник сформулював свої варіанти відповідей на питання: що таке «українські національно-визвольні змагання»?, що приховує термін «Українська революція»?, яку історію написав Михайло Грушевський?, якою бачив Україну засновник Української Держави Павло Скоропадський?, хто, як і коли насправді створив Директорію та хто стояв за спиною Симона Петлюри? Ви дізнаєтесь, що приховують сучасні міфотворці про буремні події 1917—1920 років., сформуєте несуперечливе уявлення, що насправді відбувалося на теренах сучасної України у ті часи.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом