Світ через культуру: Берегиня жіночої долі: 195 років від дня народження української письменниці Ганни Барвінок

* * * 2024 * * * 255 років від дня народження Івана Котляревського* * * 2024 * * * М210 років від дня народження Тараса Шевченка * * * 2024 * * * 150 років від дня народження Августина Волошина, президента Карпатської України * * * 2024 * * * 100 років від дня народження Павла Загребельного * * * 2024 * * * 450 років із часу видання першої друкованої книги в Україні «Апостола» * * * 2024 * * * 100 років з дня написання першого українського науково-фантастичного роману «Сонячна машина» Володимира Винниченка* * * 2024 ***За рішенням ЮНЕСКО Рік кінорежисера Сергія Параджанова * * * 2024 * * * Книжкова столиця світу 2024 року — французьке місто Страсбург* * *

пʼятниця, 5 травня 2023 р.

Берегиня жіночої долі: 195 років від дня народження української письменниці Ганни Барвінок

«Вона живе життям народа, думає його думками, іде за ним. Ганна Барвінок – немалий талант, справжній поет жіночого горя і щастя. Вона малює нам у своїх творах яркими і зовсім природними красками вірні портрети українського жіноцтва. Вона так близько підходить до душі своїх героїнь, що й справді почуваєш, наче б вона сама жила їх життям, сумувала їх сумом і раділа їх щастям» (Микола Венгжин, критик)

Олександра Білозерська народилася 5 травня 1828 року на Чернігівщині на хуторі Мотронівка в знаній і шанованій у ті часи багатодітній родині Білозерських.

Батько, Михайло Васильович, був козацьким сотником, закінчив Київську академію, був обраний повітовим комісаром, провідником дворянства. Тамтешнє міщанство вважало його «масоном» та «вольтеріаянцем», бо пан вільно читав французького філософа в оригіналі. У спілкуванні з сусідами та селянами він користувався малоруським нарєчієм, по-нашому – українською мовою, проте зажив слави одного із найосвіченіших людей краю.

Мати, Мотрона Василівна Силевич, дочка козацького сотника, також прищеплювала дітям щиру любов до національної культури та літератури.

За спогадами дітей, їхні батьки своїм побутом були близькі до простого народу. У родині часто лунали українські стародавні пісні та народні перекази, батько навіть умів грати на гусельцях.

Побравшись, Михайло Васильович та Мотрона Василівна оселились у повітовій Борзні, бо чоловік мав там кілька будинків, зокрема в одному з них розташувався суд, де служив М. В. Білозерський.

Коли маєток у Борзні згорів, багатодітній родині Білозерських довелося переїхати на власний хутір – Мотронівку, названий так на честь господині.

Кулішева хата в селищі Мотронівка

Олександра, яку вдома всі називали Саня, була середньою з п’яти дітей Білозерських.

Рідний брат Олександри Василь Білозерський став видавцем «Основ», одним із організаторів Кирило-Мефодіївського братства. Брат Микола – фольклорист, літописець, редактор «Черниговских губернских відомостей». Сестра Надія – поетеса, авторка кількох прозових творів. Ще одна сестра Любов була музою Віктора Забіли й стала бабусею письменниці Любові Яновської.

Усі діти Білозерських отримали не лише хороше домашнє виховання, а й пристойну освіту. Дівчата закінчили пансіонат, знали французьку та німецьку мови. Олександра дуже любила кулінарію, тому отримала прізвисько «господарські здібності». Зрештою, один із найбільших гурманів України – Костомаров любив гриби, що їх готувала Саня, а Шевченко обожнював її мариновану корюшку.

З Пантелеймоном Кулішем Саня познайомилася, коли їй ледь сповнилося 15. Молодий, амбітний письменник, старший від неї на дев’ять років, приїхав погостювати до її старшого брата Василя Білозерського. Упродовж літа він жив у окремій хатині, де почав писати“Чорну раду”. П. Куліш посватався, але мати відмовила: мовляв, рано ще молодшій дочці про шлюб дбати. Істинними причинами стали інші: безрідність дрібного маєткового дворянина та нестерпний характер самовпевненого юнака.

Гоноровий Куліш після відмови ридав усю ніч, а вранці поїхав до Петербурга.

Як згадував Василь Білозерський, сестра, вихована «під уважним наглядом матері», була стриманою з Кулішем. «Він пристрасний і нетерплячий, хотів неодмінно домогтися її освідчення, але не міг, і коли виїжджав від нас для подорожі Київською губернією, просив її прийняти його портрет на згадку, проте вона відмовилась, і він, виїхавши від нас, за ворітьми знищив його й викинув у рівчак». Втім, «сором’язлива» Олександра заявила матері: «Ви не бажаєте, щоб я вийшла заміж за Пантелеймона Олександровича, – я з вашої волі не вийду, але ніхто інший не буде моїм чоловіком».

Гордий та самолюбний Куліш намагався забути про Олександру, але через рік знову з’явився до Білозерських. Відбулася відверта розмова між ним та невблаганною матір’ю дівчини. Олександра, покликана «заявити вирішальне слово», заявила, що кохає Пантелеймона.

Проте Мотрона Василівна вдруге заявила, що дочку заміж у жодному разі не віддасть.

Кулішів роман на деякий час припинився. Але в 1846 році письменник дістав наукове відрядження за кордон (для вивчення слов’янських мов). Перед від’їздом він втретє приїхав у Мотронівку; і кохання відродилося з новою силою. Матері Сані нічого не залишилося, як згодитися на шлюб.

Одружилася пара в 1847 році. Старшим боярином був сам Тарас Шевченко. Молоді поїхали до Варшави, куди Куліша направила Академія наук. Саме під час шлюбної подорожі молода дружина й почала писати оповідання з народного життя.

Ганна Барвінок зі своїм чоловіком, 1877 р.

Але творчий злет обірвало заслання чоловіка. Під час медового місяця «розгромили» Кирило-Мефодіївське товариство, а його учасників і, зокрема, Пантелеймона Куліша, на три роки вислали до Тули.

Молода дружина віддано поїхала за коханим чоловіком у заслання.

Подружнє життя не було для Олександри медом. Панська дитина, вона враз перетворилася на економку, кухарку та доглядальницю в одній особі. Кожна копійка була в неї вирахувана, а кожен гріш злічений. Вставши вдосвіта, вона бігла на базар, аби купити дешевої риби, курку чи картоплю. Читати, вдатися до самоосвіти часу геть бракувало. Завжди доглянута, навіть випещена панянка забула про власний гардероб, косметику, вимушено носила дірчасті панчохи. Убоге існування, тяжка праця та недоїдання змінили фігуру Олександри, яка тепер чоловікові здавалася немудрою, заземленою, неохайною селючкою.

Відколи під впливом нервової перевтоми в Олександри Михайлівни народилася мертва дитина, чоловік узявся дорікати дружині безплідністю. Виходило, що геть усе життя він прагнув і мріяв мати купу дітей, а його позбавили найсвятішого. Він присікувався і чіплявся так майстерно, що навіть серед лютої зими дружина тікала з дому в одній сукні. Поволі у Олександри Білозерської-Куліш склався комплекс вини, почалися нервові зриви. Насправді Олександра Михайлівна залишалася все тією ж розумною, чуйною жінкою. Але Кулішу вона здавалася немудрою.

Куліш почав вважати дружину заземленою, неохайною, і цим пояснював свої постійні зради…

***

У січні 1857 року, подружжя роз’їхалося. Олександра кинула все і поїхала до матері в Мотронівку.

Перед від’їздом до матері Олександра Михайлівна побачилася у Москві із дочкою письменника Сергія Аксакова, мемуаристкою Вірою Сергіївною Аксаковою, на яку справила таке враження:

«Його дружина (О.П. Куліша) – це надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна некорисливої любові, відданості, самопожертви і доходить навіть до самоприниження. Приміром, вона тепер їде в Україну тільки через те, що боїться зв’язати чоловіка своєю хворобою, наважується розлучитись із ним, не поїде навіть, може, за кордон, боячись, що заважатиме йому там милуватися з усього, що він міг би. Розуміється, почасти це дійшло до хоробливих розмірів, ця боязкість бути тягарем для будь-кого в своїй хворобі, але це зрозуміло. У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, – вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь український народ), а тепер вона навіть не здатна спокійно радіти з чогось у цьому роді».

***

Майже втративши зв’язок з дружиною, Куліш раптом усвідомив, що вона тягне увесь життєвий клопіт за двох і що без неї жодна книга його б не була написана. І це правда. Всі вільні кошти роду Білозерських останній десяток років витрачався виключно на Куліша: на видання його творів, на друк журналу «Основа». Олександра впорядковувала його справи, його твори, при цьому маючи власний літературний хист.

Коли в ній прокинувся потяг до красного письменства? Ще під час медового місяця, коли у 1847 р. у Варшаві Олександра Білозерська–Куліш створила перше оповідання – «Жидівський кріпак». Як авторка сама написала у «Споминах»: «…коли не доїхавши до Варшави, зробилась я письменницею, навіть Куліш похвалив мене за «Жидівського кріпака».

Після наполегливих спонукань чоловіка у 1858 році вона свідомо почала літературну діяльність. До двох перших оповідань письменниці – «Лихо не без добра» та «Восени літо», надрукованих 1860 р. в альманасі «Хата», передмову написав її чоловік.

Її казкове оповідання «Русалка» П. Куліш щиро хвалив і вважав, що воно принесе їй славу.

Звісно, якби не життєві прикрощі та чоловіча гегемонія в родині була б вагомішою творча спадщина Ганни Барвінок. Проте навіть ті 30 новел, що вдалося авторці створити, дістали в цілому шанобливу оцінку впливових літературознавців. Зокрема видавець Борис Грінченко так відрецензував її доробок: «Кращі її оповідання належать і до кращих зразків українського письменства».

Літературний досвід, потрібні слова, самобутню манеру вона за письмовим столом не відшліфовувала: що Господь дав, те й показуй людям. На щастя, від весни 1857 р. вона не усамітнилася на хуторі Мотронівці, не замкнула себе у приємних, але простих бесідах із селянами та місцевим міщанством. Вряди-годи Олександра Михайлівна залишала не тільки Україну, але й Імперію, аби побачити світ. У 1858 р. та 1861 р. вона подорожувала Європою, у 1864–1868 рр. із чоловіком мешкала у Варшаві, у 1871 р. відвідувала Відень, а потім деякий час жила у Львові.

На правах більш досвідченого колеги по красному письменству П. Куліш сам придумав літературний псевдонім дружини: А. Нечуй-Вітер. Олександрі Михайлівні не сподобалося: по-перше, чоловіче прізвище, по-друге, якесь холодне і чуже. І вона самостійно обрала авторський знак, доручивши літературну долю вічнозеленому в’юнкому барвінку, що вміє виживати за будь-яких умов. За підписом Ганна Барвінок друком з’явилася її перша і єдина за життя збірочка «З народних уст» (1902), складена із 30 ладних оповідань, особисто виданих Борисом Грінченком.

Чим частіше Олександра Михайлівна брала в руки перо, тим яскравішими ставали творчі здобутки. І не мало значення, йдеться про високу літературу чи публіцистику.

Ось приклад свіжого погляду на національну ікону та самобутня її поетична мова. Про Кобзаря в особистому «Голосінні українок (по Шевченкові)» вона так написала у березні 1861 р. для часопису «Основа»:

«Боже!.. Розів’ються садочки – a тебе, мій голубе, і не буде! Защебече соловейко, закує зозуля – a тебе, наш жалібнику, і не почуєм.... З якої ж сторони тебе, наше сонце, вітати? Їсти і пити не будем – тебе, сирітський наш батеньку, будем виглядати... Хто ж промовить до нас душею, хто тихим своїм словом зжене тугу з нашого серця?.. Ти у нас був старший од усіх, a як заговориш, то, мов, найменший брат. Річ твоя тиха, a корила собі всю Україну!.. Не треба тобі ні рідних, ні хрещених діток, щоб одпокутовать тобі містечко на тім світі: ти сам собі спокутував страждучи по темних братах своїх!.. Не оглянулись ми, як ти уже й рушив на Божу дорогу... мов заря вечірняя покотилася – замаячила – геть, і – згасла! І жупана на тебе, як слід, не вложили, шапки з квіткою, як поводиться, не спорядили! Бояр, світилок не скликали, всього поїзда твого красного великого не зібрали. Весілля ти не мав і счастя не знав. Чи знали ж ми, що ти на годиночку у нас? «Оттак і так, – кажеш, – дітки, робіть...», a сам уже і у Божого порога...»

Прижиттєві видання оповідань
з передмовою Бориса Гринченка 1902 р

Поступово її оповідання почали публікуватись у часописах: «Хата», «Руська хата», «Основа», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», – а затим в епохальних альманахах «Рада» (1884) Михайла Старицького, «Перший вінок» (1887) та «Наша доля» (1893) Наталі Кобринської. Тогочасна критика закидала авторці «стенографічне» відтворенні життя, «етнографічний натуралізм», зараховувала Ганну Барвінок до «етнографічно-побутової школи» в українській літературі. Їй було байдуже: головним залишалося – виговоритися.

У 1883 р. Куліші назавжди повернулося на хутір Мотронівку.

На зібрані з видань авторських книжок кошти П. Куліш викупив хутір Мотронівку у родичів Білозерських та на честь дружини поіменував його – Ганнина Пустинь.

Помер Пантелеймон Куліш 2 лютого 1897 р. Олександра Михайлівна пережила чоловіка на 13 років. Останні роки життя вона прожила в жахливих злиднях. Її відрадою стало упорядкування його архіву, спогадів, листів, нарисів. Вона продала родинний хутір Мотронівку, аби на отримані кошти опублікувати чималу творчу спадщину покійного чоловіка. Вона зайнялася виданням багатотомника – планувала 22 томи, кожен по 500 сторінок.

Організувала меморіальний музей, щорічні громадські панахиди біля могили в день його народження.

За кілька тижнів до чергової панахиди і 50-річчя своєї творчості, 5 липня 1911 р., в Ганни Барвінок спинилося серце. Її поховали поруч з чоловіком і братом Василем Білозерським…