Екологія моря: виклики сьогодення у книгах українського вченого Івана Русєва та французького економіста, письменника Жака Атталі

 

«Чи справді море найважливіше з того, що в нас є? Якби можна було врятувати тільки щось одне, чи варто було б вибрати саме море? Годі й сумніватися. Коли прогнозуєш імовірні загрози людству та його майбутні перспективи, усе веде до моря…» Жак Атталі

 

Іван Русєв  «Війна — апогей екоциду чорноморських китоподібних»

Іван Русєв, доктор біологічних наук, професор, науковий журналіст, народився 28 лютого 1959 року у болгарському селі Дмитрівка (нині Дельжілер) Татарбунарського району Одеської області — неподалік гирла річки Дунай, морського лиману Сасик та берегів Чорного моря. Він присвятив своє життя науці, охороні здоров’я людей, фундаментальним дослідженням та захисту дикої природи Причорномор’я.

Після закінчення з відзнакою у 1981 році біологічного факультету Одеського державного університету імені І. І. Мечникова, Івана Русєва направляють на роботу до Одеської протичумної станції МОЗ СРСР. Згодом її перетворюють на Український науково-дослідний протичумний інститут імені І. І. Мечникова, де автор працює на посаді завідувача лабораторії екології носіїв та переносників збудників особливо небезпечних інфекцій, а потім одночасно виконує обов’язки заступника директора інституту з наукової роботи.

Понад 45 років Іван Русєв виїжджає в екологічні експедиції, щоб збирати науковий матеріал про життя природних екосистем, про біологічну різноманітність, антропогенні трансформації в дикій природі та розробляє шляхи її збереження. Він добре знайомий зі степовими, лісостеповими, пустельними, морськими і особливо водно-болотними екосистемами дельт причорноморських річок та лиманів.

В період з 1981 по 1989 рік Іван Русєв працював керівником групи моніторингу діючих природних осередків людської чуми в зоні Аральського моря у Казахстані, де вперше познайомився з однією з найстрашніших екологічних катастроф планети —загибеллю Аральського моря. Це послужило для Русєва Івана поштовхом до активної громадської природоохоронної діяльності із захисту дикої природи, насамперед лиману Сасик, Тузлівських лиманів, інших причорноморських лиманів, а також дельти Дністра. У 1985 Іван Русєв спільно з біологом Ігорем Щеголєвим, науково обґрунтовують і починають активно відстоювати ідею створення національного природного парку в дельті Дністра — «Нижньодніпровський», а з 1986 року, спільно з Вадимом Гонтаренком та Ігорем Щеголєвим, послідовно боротися проти негативного впливу Дністровської ГЕС на водно-болотні угіддя Дністра, що мають міжнародне значення. Іван Русєв також один із ініціаторів створення ще чотирьох національних природних парків на Одещині: «Тузлівські лимани», «Куяльницький», «Тарутинський степ», «Придунайська Бессарабія» та морського резервату для збереження дельфінів.

У 1988 році Іван Русєв захистив кандидатську, а у 2013 — докторську дисертації зі спеціальності «Екологія». Іван Русєв написав більше 550 наукових статей у вітчизняних та міжнародних виданнях, у тому числі самостійно та у співавторстві, 20 монографій та книг з природно-осередкових інфекцій, проблем охорони навколишнього середовища та здоров’я людей, необхідності збереження останніх куточків дикої природи Причорномор’я та зникаючих видів тварин.

У 90-х роках Іван Трифонович Русєв був членом ради та кореспондуючим редактором міжнародного журналу в галузі законодавства та політики охорони дикої природи «Jигпаl Іпtегпаtiопаl Wіldlife Law апd Роliсу», США. У 1994—2012 роки у рамках різних програм Європейського Союзу та інших міжнародних угод стажувався в Голландії, Англії, Італії, Німеччини, США, Туреччини з питань вивчення та охорони прибережних територій, водно-болотних угідь та з питань моніторингу навколишнього середовища, охорони птахів. Іван Русєв є дипломованим експертом з природно-осередкових інфекцій, водно-болотних угідь, прибережних територій та екологічного туризму. З грудня 2015 по грудень 2017 року, на запрошення Міністерства екології та природних ресурсів України, Іван Русєв працював керівником національного природного парку «Тузлівські лимани», а з січня 2018 і по теперішній час працює начальником науково-дослідного відділу у НПП «Тузлівські лимани».

Іван Русєв активно займається громадською роботою. Він є одним із засновників у 1987 році екологічного клубу при редакції газети «Вечірня Одеса», засновник громадської природоохоронної організації Фонд захисту та відродження дикої природи імені професора Івана Івановича Пузанова «Природна спадщина», з 1987 по 2007 рік незмінний керівник щорічної міжнародної екологічної експедиції «Дністер», член ради Українського товариства охорони птахів з 2009 по 2017 рік і з 2022 року до теперішнього часу, голова ГО «Відродження природної спадщини», голова науково-технічної ради національної природного парку «Тузлівські лимани», член-кореспондент Української екологічної академії.

Русєв Іван — науковий журналіст, він є членом національної спілки журналістів України. Автор понад 1000 науково-популярних статей про охорону біологічного розмаїття та дикої природи, про екологічну освіту та розвиток заповідної справи на сторінках газет «Вечірня Одеса», «Одеські вісті» та багатьох інших обласних, республіканських та районних друкованих видань, на сторінках Інтернет-видань та на фейсбуці. Іван Русєв — лауреат щорічного конкурсу газети «Вечірня Одеса», «Люди справи» (1994 р.) та всеукраїнського конкурсу «Здорова природа — здорове життя» (1998 р.).

У 2009 році Івану Трифоновичу Русєву було вручено знак пошани мера міста Одеси «За охорону дикої природи Причорномор’я». За вагомий внесок у розвиток охорони здоров’я, особистий внесок у забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя, відданість своїй професійній справі та активну громадянську позицію неодноразово нагороджувався Міністром охорони здоров’я України. У 2022 воєнний рік Іван Русєв відзначений спеціальною грамотою Кабінету Міністрів України за проявлену мужність і самовідданість, сумлінне виконання професійного обов’язку, проявлений героїзм та активну громадянську позицію в умовах правового режиму воєнного стану.

 

Русєв І. Т. Війна — апогей екоциду чорноморських китоподібних / Іван Русєв. — Одеса : Бондаренко М.О., 2023. — 384 с.

Книга еколога та спеціаліста в галузі вивчення та охорони дикої природи, вченого, доктора біологічних наук, Івана Трифоновича Русєва є авторським викладом фактів, аргументів, накопичених наукою, власних спостережень, досліджень та припущень щодо загиблих чорноморських китоподібних у довоєнний період і особливо під час віроломної війни росії проти України.

Усі види тварин у світі є важливою частиною біосфери Землі. Кити і дельфіни, не є винятком. Однак впродовж останніх десятиліть деякі види цих китоподібних тварин переживають важкі часи, повні небезпек, які поставили багатьох з них на межу вимирання. З етичної точки зору, всі види заслуговують на те, щоб безпечно жити в природі та мати оптимальне життя без страждань. З біологічної точки зору, їх зникнення спричиняє порушення в харчовому ланцюзі, що впливає на інші природні процеси, навіть опосередковано впливаючи на нас, на наше здоров’я  та на наше виживання на планеті Земля.

Правда полягає в тому, що китоподібні і особливо дельфіни, є невід’ємною частиною культурної історії людства. Вони супроводжували людей у морських подорожах тисячоліттями і така присутність з’являється в багатьох художніх виразах, як стародавніх, так і сучасних культур. Вони є частиною крихітної групи тварин, які можуть добровільно наближатися до людини, не маючи наміру завдати шкоди. Вони навіть можуть врятувати людські життя, про що не раз повідомлялося в історії. Вони є одними з найзнаменитіших істот на Землі.

Інформацію щодо впливу війни на китоподібних зібрано у результаті моніторингу узбережжя Чорного моря на території національного природного парку «Тузлівські лимани» і на прилеглих до нього територіях піщаного пересипу. Вагому частину даних автор отримав через особисті контакти з закордонними експертами, а також у результаті аналізу наукових публікацій і під час пошуку даних в мережі Інтернет. Опубліковано узагальнені дані про найбільш масштабні антропогенні впливи на чорноморських китоподібних за останні десятиліття. Особливу увагу приділено масштабному негативному впливу на чорноморських китоподібних під час використання сонарів підводного та надводного флоту ерефії, у ході потужного бомбардування і мінування акваторії Північно-Західної частини Чорного моря під час жорстокої війни росії проти України.

Автор у книзі слово «росія» або слосполучення «російська федерація» (рф — ерефія) навмисно пише з маленької літери, як на знак неповаги до країни, яка віроломно напала 24 лютого 2022 року на нашу мирну країну, жорстоко вбивала мирне населення, руйнувала та знищувала культурну і природну спадщину України.

«Кожна викинута морем на берег китоподібна тварина — насправді викинуте на берег диво природи, яке пройшло через жахливе пекло людської жорстокості і жадібності, пройшло через жахи і пекло війни варварської росії проти України, і нам —  цивілізованим людям XXI сторіччя, спід надати тваринам, що дивом вижили, будь-яку можливу допомогу, щоб вони не зникли з планети Земля».

 

Жак Атталі «Історії про море»

Жак Атталі (01.11.1943) — французький економіст, банкір, письменник і політичний діяч. Народився і виріс в Алжирі, а у 1956-му, через два роки після початку Алжирської війни, перебрався з родиною до Парижа. Разом зі своїм братом- близнюком Бернаром Жак навчався в ліцеї Janson-de-Sailly. 1963 року закінчив Політехнічну школу, а пізніше отримав диплом Інституту політичних досліджень та закінчив французьку Національну школу адміністрації. Набув особливої популярності у 1981 році завдяки високому становищу в апараті Президента Франції Франсуа Міттерана. У квітні 1991 року став першим главою Європейського банку реконструкції та розвитку. Є членом Більдерберзького клубу, який складається приблизно зі 130 членів, це переважно впливові люди в сфері політики, бізнесу та банківської справи, а також голови провідних західних ЗМІ. Прихильник глобальної історії. Автор понад десяти книжок різноманітної тематики.

 

Атталі Ж. Історії про море / Жак Атталі ; пер. з фр. М. Марченко. — Київ : Ніка-Центр, 2022. — 212 с., 8 с. кольор. вкл. — (Серія «УІАЕ НЦМАИАЕ» ; вип. 12).

Море — колиска всього живого. З моря ми вийшли, і, цілком імовірно, у морі добігне кінця існування нашого виду. Море здається нам незмінним і вічним. Але насправді воно мінливе й парадоксальне — лагідне й водночас жорстоке, щедре й подеколи скупе, гостинне й дуже небезпечне...

Прихильник глобальної історії, ерудит та інтелектуал, радник президентів і всесвітньо відомий письменник Жак Атталі розповідає історію моря від моря, а не від континенту, охоплюючи своїм поглядом увесь Світовий океан. Саме тут упродовж тисячоліть розгортається захоплююча драма народження й занепаду великих цивілізацій. Саме морем тисячоліттями циркулювали не лише товари, а й передові ідеї. Саме тут вирує дух свободи. Завдяки контролю над океанами імперії сягали найамбітніших вершин, а втративши контроль над морями, швидко занепадали. Усі війни, у тому числі обидві мирові, відбувалися на суходолі, але починалися через прагнення панувати на морі. Майбутній перерозподіл світу, геополітичні несподіванки, поява нових потужних наддержав — ось що готує нам море.

Автор стурбований сьогоднішньою долею морів і океанів, і його прогнози на майбутнє зовсім не оптимістичні. Він наводить низку практичних порад, до яких людству варто прислухатись у разі, якщо воно воліє вижити. Море, поле всіх багатств, усіх можливостей. Море, яке людство почало руйнувати і яке знищить людство. Це головний виклик нашого часу. Проте його не сприймають серйозно.

«Попри безліч досліджень щодо кожного аспекту нашої теми, досі немає, як мені відомо, жодної синтетичної праці, присвяченої історії океанів, від їхнього виникнення й до завтрашнього дня. Жоден виклад історії людства не підкреслює достатньо вирішальну роль моря в еволюції релігій і культур, техніки та підприємництва, націй та імперій. Історію людей ніколи не розповідають з погляду моря. А саме тут розігрується найважливіше.

Воно далеко, принаймні на перший погляд, від нашого повсякденного життя: там живе мало людей; те, що йому загрожує, абстрактно; його можливості загадкові. Ми не досліджуємо його: ми відвідуємо космос набагато частіше, ніж морські глибини. Ми його не знаємо й не шануємо; ми грабуємо його, забруднюємо, вбиваємо. І себе заразом. Як ми цього дійшли? Звичайно, почасти тому, що ні медузи, ні черепахи, ні акули не мають права голосувати, не влаштовують маніфестацій і не вчиняють державних заколотів. І все ж...

Океан сьогодні охоплює 71 % поверхні нашої планети, або понад 361 мільйон квадратних кілометрів. Він уміщує 1,33 мільярда кубічних кілометрів води, яка заповнила б куб зі стороною трохи більше за 1000 кілометрів. Він надає притулок значній частині живої природи. Він важливий для нашого життя: кожна жива істота складається переважно з води; зокрема, людина, яка перші дев’ять місяців після зачаття проводить у рідкому середовищі, в дорослому віці на 70% складається з води; і склад плазми її крові дуже близький до складу морської води. Океан забезпечує всю воду, яку п’ють люди; половину кисню, яким вони дихають; п’яту частину тваринного білка, яким вони харчуються. Океан також регулює клімат: без морів температура атмосфери була б щонайменше на 35 градусів вище.

Якщо казати більш прозаїчно: економічна, політична, військова, соціальна та культурна влада завжди належала тим, хто контролював моря й порти. Саме завдяки морю, точніше, щоб мати змогу плавати ним, започатковано безліч нововведень, які поступово змінювали людські суспільства. Саме морем упродовж тисячоліть циркулюють ідеї й товари, і завдяки морю з’явилися конкуренція та розподіл праці: навіть сьогодні саме морем постачається понад дев’ять десятих товарів, зв’язків і даних. А завтра буде ще більше.

Море також відіграє величезну роль для здобуття й утримання влади: забезпечивши контроль над океанами, великі імперії сягають вершин своїх амбіцій, а втративши його — занепадають. Усі війни, майже без винятків, виграються і програються на морі. Усі головні ідеологічні трансформації проходять через море. Геополітику варто читати саме так.

Відмінність між моряком і селянином, поза сумнівом, більше, ніж релігійна відмінність, встановлює кордон між тими, хто зміг створити світ торгівлі й демократії, і тими, хто не зміг чи не захотів зробити з нього джерело власного багатства й свободи. Це пояснює краще за будь-яку іншу теорію (чи то Токвілля, чи то Вебера, чи то Маркса), чому з-поміж переможців історії чільне місце посідають фламандські, генуезькі та венеційські католики, а також голландські, англійські та американські протестанти: усі вони були приморцями. А всі ті, хто програв — і французькі католики, і росіяни, і німецькі протестанти, — континентальні мешканці. Й у майбутньому потужні наддержави з’являтимуться знов-таки завдяки морю.

Отож нам конче потрібно усвідомити це значення моря; тим більше що ми починаємо розуміти його фундаментальну екологічну роль у виживанні людства. Тому ми мали б зробити все, щоб захистити його. Але ми цього не робимо. Океанам ведеться дедалі гірше: сьогодні люди поводяться безвідповідальніше за безтурботних збирачів, що жили 50 000 років тому; рибні запаси знищені; відходи скидають у них у жахливих кількостях. Температура води й рівень океанів підвищуються. Кисень зникає, а разом із ним і життя.

У майбутньому вельми значна частина прибережних районів, де зосереджено дві третини людства, стане непридатною для життя. Життя в морі ставатиме дедалі менш можливим; види зникатимуть прискореним темпом, і жоден механізм відтворення балансу не з’явиться. Чи можна уявити собі дитину, яка повільно труїть рідну матір, знаючи, що смерть тієї, що її виносила, потягне за собою її власну смерть? Абсурд. Та саме це робить сьогодні людство: це дитя моря, яке харчується й дихає через нього, заповзялося його вбити, але помре задовго до нього...

Тож чи можна щось зробити? Так, і чимало. Насамперед розповісти історію моря від перших миттєвостей Всесвіту до наших днів, аби зрозуміти його провідну роль у довгій історії людства й збереженні життя. Утім на нас чекає чимало сюрпризів. Бо все вирішується тут, на Землі, і історія моря єднається з історією, яку видно з моря; одна може доповнити другу. Ця книжка у прямому сенсі пляшка, кинута в море. Виклик про допомогу, кинутий нам самим. Єдиним рятівникам, які існують.

Море не ворог суші. Навпаки: справжнє, деіндустріалізоване, прозоре сільське господарство, наближене до споживачів, потрібне для того, щоб море та його цінності жили далі. У загальнішому сенсі море — це дзеркало людської ідентичності. Воно є головним надбанням, а ми — лишень його орендарями. Море вдасться врятувати лише за умови, що людство кардинально змінить свою модель розвитку, навіть у аспектах, що безпосередньо його не стосуються.

Отож я вкотре беруся за розповідь із циклу «глобальної історії», себто дуже довгої наскрізної мандрівки у просторі й часі, подібної до тих, що я вже здійснив щодо інших тем. Ця «глобальна історія», яку так довго зневажали вузькі фахівці, за тривалий інтерес до якої мене безліч разів критикували, тепер нарешті дістала належного визнання. Ми починаємо розуміти, що, саме піднімаючи планку, розширюючи фокус, відкриваємо найпотаємніші рушії історії та природи.

Я давно цікавлюся морем, портами, які домінували в економіці, морськими баталіями, що вирішували долю націй, морськими переходами, кораблями й мореплавцями, цими особливими кочівниками, нарешті, пісочними годинниками, які відмірюють на ньому час. Цей давній інтерес, безперечно, сягає своїм корінням портового міста, де я народився і яке завжди пам’ятаю, з його вогнями, запахами й гомоном…».

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом