«Місто Володимира» Х - ХІ століття: мандруємо банкнотами України

 

«Панування Володимира мало дуже велике значення в історії нашого народу… Церква признала його святим за те, що він зробив для християнства. В історії зветься Великим за велику вагу його правління…». Михайло Грушевський

 

Банкнота номіналом 1 гривня зразка 2006 року

Основний малюнок лицьової сторони - портрет Володимира Великого

Основний малюнок зворотної сторони - Град Володимира у Києві

Художник-дизайнер - Борис Максимов

Художник-графік - Василь Лопата 

Дата введення в обіг - 22.12.2014

 

Великий князь київський Володимир Святославич, канонізований православною та католицькою церквами як рівноапостольний святий, найбільш відомий як хреститель Русі, за часів правління якого Київська Русь почала набувати статусу однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи. Володимир Святославич провів низку реформ і зважився на впровадження християнства як державної релігії в Київський Русі.

Після хрещення князь Володимир постає як видатний політик та меценат, мудро керуючий власною державою та підтримуючий добрі стосунки із сусідами. Володимира Великого цілком можна вважати будівничим Київської Русі, причому не тільки у політичному ракурсі. За літописними даними, він заснував міста Володимир, Переяслав, Білгород та багато інших по берегам Десни, Остри, Трубежу, Сули і Стугни. Разом із тим, за часів Володимира Святославовича почав видозмінюватися і Київ.

 

«Місто Володимира»

 

Місто Володимира на макеті Києва Х-ХІІІ ст. Художник Д. Мазюкевич. Національний заповідник «Софія Київська»

З прийняттям християнства у Київській Русі, змінився статус Києва, як столиці великої християнської держави, релігійно-культурного центру східно-слов’янських народів. Київське будівництво за роки князювання Володимира Великого, яке було, по суті, спорудженням цілковито нового міста, також пов’язане з візантійською царівною Анною, дружиною великого князя київського Володимира Святославича.

Столиця зятя візантійських імператорів мала відповідати його престижу і місцю серед християнських володарів, наочно демонструючи нову природу і обсяг його влади. Практику монументального будівництва Київська Русь запозичила від візантійських майстрів, які принесли із собою техніку будівництва з плінфи на цем’янковому розчині. В археологічній літературі досліджені матеріальні рештки Києва часів Володимира, а саме київський дитинець, прийнято називати «містом Володимира».

Його центральною спорудою, побудованою грецькими майстрами по зразку константинопольських храмів, була церква Успіння Пресвятої Богородиці, більш відома як Десятинна церква. Зведення першого на Русі кам’яного християнського храму  тривало сім років, за свідченням літописних джерел, де вказано дату закладення - 991 рік і освячення - 996 рік. Вважається, що церкву було побудовано на місці загибелі перших київських варягів-християн - мучеників Федора та Іоанна.

Реконструкція Десятинної церкви на Старокиївської горі

Назву «Десятинної» церква отримала завдяки встановленій Володимиром десятині - щорічного податку з княжих доходів, що йшли на її утримання. Археологічні дослідження Десятинної церкви ХХ-ХХІ століття засвідчили, що то була велична шестистовпна будівля з трьома апсидами та галереями, що опоясували її з трьох боків.

Про пишне і врочисте внутрішнє оздоблення храму можна лише здогадуватися за вцілілими фрагментами мармурового різьблення, декорованих шиферних плит та мозаїчного і фрескового живопису. У відповідності з константинопольською системою розписів церковний купол був, вірогідно, прикрашений мозаїчним образом Христа-Пантократора, а вівтарна апсида - зображенням Богоматері-Оранти з піднятими догори у молитві за Київ руками.

Набірна мозаїчна підлога з оригінальним геометричним малюнком пишним килимом стелилася до ніг. В центральній його частині містився викладений концентричними смугами круг-омфалій. Таке декорування добре відоме не тільки з храмів, але й з покоїв візантійських імператорських палаців.

Мозаїчна підлога Х ст. З розкопок Десятинної церкви (з експозиції Національного заповідника «Софія Київська»)

 

Літопис стверджує, що Десятинна церква була прикрашена іконами, хрестами та іншим церковним начинням, яке Володимир вивіз із візантійського міста Корсуня (античного Херсонеса). Перед входом до церкви, здіймаючись над фасадом як над тріумфальними воротами, була встановлена також вивезена з Корсуня  квадрига (четвірка) бронзових коней.

Ще одним корсунським «трофеєм» були мощі святого Климента - четвертого Папи Римського, урочисто розміщенні в одному з вівтарів Десятинної церкви, що стали найповажнішою святинею раннього східнослов’янського християнства і надали київському храму ще одну, популярну в народі назву - «церква мученика у Христі Папи Климента». Десятинна церква, куди Володимиром були перенесені нетлінні останки княгині Ольги, стала також мавзолеєм перших київських князів, де згодом  помістились саркофаги самого Володимира та його грецької дружини Анни, а за ініціативи Ярослава Мудрого - ще й останки Ольжиних онуків Ярополка і Олега.

Як і в Константинополі, неподалік церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Києві містився комплекс палацових споруд княжого двору Володимира, зведених, вочевидь, також грецькими майстрами. Муровані стіни палацу вінчав, судячи з товстого шару горілого дерева, другий поверх. На першому кам’яному поверсі  містилися парадні покої, призначені для урочистих прийомів, другий являв собою, очевидно, дерев’яний зруб, опоясаний галереєю, на яку виходили двері житлових приміщень.

Зовні галерея була прикрашена вигадливою різьбою. Про пишне внутрішнє оздоблення споруди свідчать віднайдені археологами на її руїнах численні різьблені шиферні плити, мармурові капітелі, уламки тиньки, розписаної різнокольоровими фресками, золотої мозаїчної смальти, круглих віконних шиб тощо. Підлога палацу була вимощена фігурними керамічними поліхромними полив’яними кахлями.  

Довкола Десятинної церкви археологічно досліджено декілька палацових споруд, дві з яких, так звані «Південний» та «Західний» палаци, датуються кінцем Х століття і, можливо, належали до палацового комплексу, спорудженого Володимиром.

 

Південний палац на макеті Києва Х-ХІІІ ст.

 На південний схід від церкви містилася «гридниця», вперше згадана в літописних джерелах під 996 роком. У Стародавній Русі ця будівля при князівському дворі була призначена для зборів молодших дружинників або для прийому гостей. Її фундаменти виготовлені із грубо обтесаного каменю, покладеного на вапно. Стіни, прикрашені мармуровими і шиферними карнизами, були викладені тонкою цеглою. Княжа гридниця виступає основним місцем для билин київського циклу.

Як сповіщають літописні джерела, Володимир Великий установив «повсякдень на дворі своїм, у гридниці, пир справляти, і звелів приходити сюди боярам і гридям, і соцьким, і десяцьким, і знатним мужам - і при князі, і без князя». Ці «пировання» мали значно глибший зміст, ніж їжа та веселощі, і були невід’ємною складовою системи суспільної комунікації, засобів соціального спілкування. Ось чому урочисті прийоми Володимира Святославича не носили приватного, за участю тільки найближчого оточення князя, характеру. Княжий двір був місцем репрезентації верховної влади, важливим вузлом соціальних зав’язків різних прошарків давньоруської спільноти.

Ще одну палацову споруду «міста Володимира» було виявлено під час проведення земляних робіт у 1914 році під бруківкою Десятинного провулку. Як показали пізніші археологічні дослідження, центральна частина так званого Західного палацу являла собою велике повздовжнє приміщення, розчленоване на фасаді лопатками на три планиці стін. Не виключено, що південна частина палацу була симетрична північній.

До комплексу будівель київського княжого двору Володимира Святославича входив також згаданий у літописній статті 945 року «дворъ деместиков (демьстиковъ) за святою Богородицею». Місцезнаходження та функціональне призначення двору цього «демественика (доместика)» досі не викликало особливих суперечностей серед науковців. Прийнято вважати, що він з’явився одночасно чи слідом за побудовою Десятинної церкви й призначався для регента церковного хору.

 Але здається дивним, щоб церковний служитель, нехай і такого рангу, міг виділятися з-поміж доволі чималої групи прибулих з Корсуня і Константинополя церковнослужителів. Натомість, у Візантійській імперії доместики формували клас чиновників, які могли очолювати не тільки церковні хори, але й воєнні корпуси особливого призначення, або командувати столичним гарнізоном.

На думку дослідника Володимира Рички, літописний «дворъ демьстиковъ» міг бути місцем дислокації особистої гвардії візантійської принцеси, на чолі якої стояв доместик. Візантійський чин цілком очікуваний серед грецькомовного оточення цариці Анни. При київському дворі доместику доводилося бути одночасно солдатом і слугою, а відтак і домочадцем, бо ж він жив на хлібі свого господаря. Отже, є певні підстави стверджувати тотожність воєнно-службових функцій, притаманних князівський дружині Володимира  й очолюваній доместиком візантійській гвардії Анни.

Палацові споруди княжого двору й Десятинна церква складали єдиний архітектурний ансамбль, який виходив на центральний майдан міста, що звався Бабин торжок. Походження назви пояснюється тим, що тут Володимир Великий встановив, разом із корсунською квадригою, дві бронзові статуї - «баби» і знаходився в оточенні доволі щільної міської забудови.

На Старокиївській горі розміщувалися дерев’яні, можливо, подекуди й двоповерхові хороми бояр, садиби воєвод та купців. «Місто Володимира» мало загальну площу 10 га і було оточено потужними оборонними валами та фортечними ровами з трьома в’їзними воротами - Софійськими (пізніше Батиєвими), Київськими та Михайлівськими. 

Київ. Пам’ятник Володимиру Великому

В 1853 році на високому київському пагорбі над Дніпром, де згодом розбили парк «Володимирська гірка», було встановлено пам’ятник святому рівноапостольному великому князеві київському Володимиру, спроектований скульпторами Петром Клодтом та Василієм Демут-Малиновським і архітектором Олександром Тоном, який став візитівкою міста Києва.

 

 

 

Література

Ричка В. Володимир Великий : Лицар Духу / Володимир Ричка. - Київ : Парламентське вид-во, 2020. - 308 с. - (Серія «Політичні портрети»).

У книзі розкривається історичне значення діяльності князя Володимира, доленосне значення його діянь, які заклали культурні фундаменти Києво-Руської держави і дали йому право на ім’я Великого. Хреститель Русі став знаковим символом, першорядною фігурою історичної пам’яті для всієї східнослов’янської цивілізації. Висвітлюються форми її функціонування, засоби маніфестації та їх вплив на процеси національно-культурної самоідентифікації народів Східної Європи.

***

• Володимир // Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.) : Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети : довід. вид. / В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), В. П. Дорожнин, Ю. О. Калінцев, О. Г. Сокирко, В. І. Червінський. - Київ : Вища школа, 2002. - С. 25-28.
•  Володимир Великий // Сегеда С. Український пантеон. - Київ : Балтія-Друк, 2013. - С. 8-13.
• Володимир Святославич // Історія України в особах : Давньоруська держава. Литовсько-польська доба / кер. авт. кол. О. В. Русина. - Київ : Україна, 2012. - С. 54-59.
• Горський В. С. Святі Київської Русі. - Київ : Абрис, 1994. - 176 с.: іл. - бібліогр.: с. 169-173.
• Г. Ю. Івакін. Володимира місто // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2003. - Т. 1 : А - В. - С. 620.
• Ілюстрована історія Києва / гол. ред. ради О. Попов; ред. рада: Г. Боряк, В. Геєць, Г. Івакін, С. Кульчицький, В. Литвин, Я. Новохатько, О. Онищенко, О. Реєнт, В. Смолій, П. Толочко, Ю. Храмов; Відп. ред. В. Смолій; авт. кол.: H. Абашина, H. Білоус, Д. Вортман, Т. Вронська, В. Даниленко, Л. Ковпак, С. Кульчицький (кер. кол.), О. Лисенко, С. Падалка, І. Парнікоза, Р. Пиріг, О. Попов, В. Ричка, О. Русина, О. Толочко, В. Шандра, О. Юркова. Київська міська державна адміністрація; НАН України. Інститут історії України. - Київ : Фенікс, 2012. - 424 с.: іл.
• Кальницький М. Б. Нариси з історії Києва : навч. посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закл. / М.Б. Кальницький, Д.В. Малаков, О.В. Юркова; за ред. Т.М. Кіщук, С.В. Кальчицького. - Київ : Генеза, 2002. - 384 с.: іл.
• Юліан Опільський. Ідоли падуть : роман. - Київ: Видавничий дім «Кондор», 2020. - 300 с.
• Сліпушко О. Таємниці володарів Русі (від Олега до Володимира Мономаха) / Оксана Сліпушко. - Київ : Вид-во «Аконіт», 2003. - 192 с., іл. - (Авторська серія Оксани Сліпушко «Мій погляд»).
• Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. - Київ : «АртЕк», 1996. - 216 с., іл. 

Підготував Дмитро Антонюк, бібліотекар читальної зали