Літературні історії липня в особах та фактах

 

Збіг обставин чи доля… Але 24 липня 1802 року народився всесвітньо відомий французький письменник Александр Дюма-батько, автор багатьох пригодницьких романів. Найвідоміший твір «Три мушкетери» про пригоди юного французького дворянина д'Артаньяна і його друзів-мушкетерів Атоса, Портоса і Араміса публікувався главами з березня по липень 1844 року, під час Липневої монархії, за чотири роки до того, як Французька революція 1848 року встановила Другу республіку.

В липні 1830 року французький письменник Віктор Гюго розпочав роботу над своїм першим романом «Собор Паризької Богоматері», а класик української літератури Тарас Шевченко 25 липня 1846 року в Києві написав романтичну баладу «Лілея», в основі якої фольклорний мотив перетворення дівчини на рослину. Єдиний роман ірландського поета і прозаїка Оскара Вайлда  «Портрет Доріана Ґрея», який він написав всього за три тижні, був виданий 1890 року в липневому номері журналу «Lippincott's Monthly Magazine».

Яскрава гумористична новела американського письменника О. Генрі «Вождь червоношкірих» вперше побачила світ 6 липня 1907 року, а 25 липня 1911 року видатна українська поетеса Леся Українка закінчила писати драму-феєрію «Лісова пісня», яка відкриває чари Полісся: у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, гомоні весняної ночі, у буйних силах природи. Повість «Тіні забутих предків» найоригінальнішого українського прозаїка Михайла Коцюбинського була написана під враженням перебування письменника на Гуцульщині в ліпні 1911 року…

 

Віктор Гюго «Собор Паризької Богоматері»

Перший роман відомого французького письменника Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» вийшов друком у Парижі 1831 року. На ту пору його автор вже був визнаним поетом, полум’яним захисником романтичного мистецтва, главою славнозвісного угрупування молодих французьких романтиків «Сенакль» та учасником їх запеклих боїв з прибічниками академічного класицизму в театрі. 

«Собор Паризької Богоматері» з’явився в той час, коли в Європі надзвичайного успіху набули історичні романи «шотландського чарівника» Вальтера Скотта. Успіх у читачів романів Вальтера Скотта дав могутній імпульс творчим пошукам сучасних йому письменників. В 1828 році Віктор Гюго підписує контракт зі своїм видавцем, в якому зазначається, що це має бути роман «à la mode de Walter Scott». Раніше у статті «Французька муза» Гюго писав, що після живописного, але прозаїчного роману Скотта, залишається створити інший, прекрасніший і довершений роман.

План твору датований 1828 роком, а працювати над книгою Віктор Гюго розпочав наприкінці липня 1830 року. У романі Гюго звернувся до XV століття - епохі переходу від Середніх віків до Відродження. Але передаючи з допомогою історичного колориту живий образ цієї динамічної епохи, він шукав і щось вічне, у чому всі епохи могли б об’єднатися. Так, на першому плані постає образ Собору Паризької Богоматері, який народ вибудував протягом століть.

 «Кілька років тому, оглядаючи Собор Паризької Богоматері чи, точніше кажучи, тиняючись по ньому, автор цієї книжки побачив у темнім закутку однієї з веж вирізьблене на стіні слово:

'ANAГKH [фатум, доля]

Ці досить глибоко видовбані в камені, почорнілі від часу великі грецькі літери, у формі й розміщенні яких було щось притаманне готичній каліграфи, літери, які немовби свідчили про те, що написала їх рука людини середньовіччя, а особливо їхній зловісний і фатальний зміст глибоко вразили автора.

Він питав себе, він намагався збагнути, яка то стражденна душа не схотіла покинути світ, не залишивши на стіні старої церкви цього тавра злочину чи лиха.

Минув час, і стіну (тепер я вже й не пам’ятаю навіть яку саме) пофарбували чи обшкрябали, і напис зник. Так ось уже протягом двох століть поводяться з чудовими храмами середньовіччя. їх нівечать, як тільки можуть, і зсередини, й  зовні. Священик їх перефарбовує, архітектор обшкрябує, а згодом приходить юрба і руйнує їх.

Так що нічого вже не лишилося від таємничого слова, викарбуваного на стіні похмурої вежі Собору, нічого не лишилось і від тієї невідомої долі, про яку воно так сумно згадувало, — нічого, окрім нетривкого спогаду. Людина, яка видовбала те слово на стіні, кілька століть тому зникла, так само зникло із стіни храму слово, та й сам храм, може, незабаром зникне з лиця землі.

Саме воно, оте слово, і стало поштовхом до того, що я написав цю книжку. Лютий 1831».

 

Собор Паризької Богоматері

Жанр — драма

Режисер — Жан Делануа

Рік — 1956

Середньовічний Париж. Циганка Есмеральда своєю красою зводить з розуму чоловіків. У неї таємно закоханий Клод Фролло, суворий священик з Собору Паризької Богоматері. Вихованець святого отця, горбань Квазімодо, також зачарований смаглявою танцюристи. А дівчина зберігає вірність аристократу на ім'я Феб…

 

Оскар Вайлд «Портрет Доріана Ґрея»

«Портрет Доріана Ґрея» — єдиний роман ірландського поета і прозаїка Оскара Вайлда, який він написав лише за три тижні. Роман вперше був виданий в липневому номері журналу «Lippincott's Monthly Magazine» 1890 року. А у квітні 1891 року «Портрет Доріана Ґрея» вийшов окремим виданням зі значними доповненнями. Оскар Вайлд додав шість нових розділів та невелику передмову:

«Митець — творець прекрасного. Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво.

Критик — це той, хто спроможний передати в інший спосіб або в іншому матеріалі своє враження від прекрасного. Найвища, як і найнижча, форма критики — це різновид автобіографії.

Ті, що в прекрасному вбачають бридке., — люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне,— люди культурні. У них є надія.

Але справжні обранці ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу.

Немає книжок моральних чи неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані. Ото й усе…».

«Портрет Доріана Ґрея» починається з огляду лордом Генрі Воттоном картини Безіла Голворда, на якій зображено привабливого юнака — Доріана Ґрея. Згодом приходить сам Доріан і зустрічає Воттона. Після того, як Доріан вислухав лорда Генрі з його поглядами на світ, у нього з'являється думка, що краса — єдина річ, задля якої варто жити. Він бажає, щоб портрет, намальований Безілом, старів замість нього.

 «Майстерню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п'янкий запах бузкового цвіту, то аромат рожевих квіток шипшини…

Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа. Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство… Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно відобразив на полотні, і обличчя йому опромінював задоволений усміх…».

Доріан Ґрей

Жанр — фантастика

Режисер — Олівер Паркер

Рік — 2009

Чарівний Доріан Ґрей в компанії цинічного Генрі Воттона милується своїм чудовим портретом. Засліплений своєю красою, юнак клянеться, що віддасть свою душу за те, щоб вічно бути молодим.

О. Генрі «Вождь червоношкірих»

Гумористична новела всесвітньо відомого американського письменника О. Генрі «Вождь червоношкірих» була вперше опублікована в «The Saturday Evening Post» за 6 липня 1907 року, а у 1910 році увійшла до збірки «Коловороти». Твори О. Генрі – це маленькі історії простих людей: клерків, невідомих художників, дрібних авантюристів… Тонкий гумор, незвичайність сюжету і завжди непередбачувана розв’язка уже більше ста років привертають увагу до творів майстра короткого оповідання.

Дія новели «Вождь червоношкірих» відбувається в одному з містечок в американському штаті Алабама. «Це скидалося на вигідну справу. Але дайте-но я вам усе розкажу. Ми удвох - Білл Дрісколл і я — були на півдні, у штаті Алабама, коли в голову нам прийшла думка про викрадення дітей. Як це Білл пояснював згодом, усе сталося «в момент тимчасового затьмарення розуму», але дізналися ми про це вже трохи згодом.

Там було одне містечко, таке пласке, немов млинець, і, ясна річ, називалося воно Вершиною. Населяли його нелякливі та самовдоволені представники тої породи селянства, що завжди юрмиться навколо травневого дерева на сільських святкуваннях.

Разом у нас із Біллом було близько шестисот доларів спільного капіталу, та нам треба було ще рівно дві тисячі, аби зайнятися спекуляціями із землею в Західному Іллінойсі. Ми усе спланували, сидячи на східцях готелю… Ми знали, що у Вершині нічого страшнішого за констеблів нам не загрожувало, хіба що кілька неспішних собак-нишпорок та дві викривальних замітки у «Щотижневому бюджеті фермера». Отож, усе виглядало добре.

За жертву ми обрали єдиного сина одного зі знаних мешканців, Ебенезера Дорсета. Глава сімейства Дорсетів був поважним та скупим — не цурався перетримати з оплатою рахунків і був ревним та чесним збирачем пожертв у храмі. Малий був хлопчиськом років десяти, геть усіяний ластовинням, з волоссям такого кольору, як от о обкладинка журналу, що продають у вокзальних кіосках. Ми з Біллом були певні, що нам без проблем вдасться витягти з Ебенезера дві тисячі доларів викупу до цента…».

 

Ґілберт Кіт Честертон «Хрест із сапфірами»

Отець Браун, герой незабутніх детективних історій відомого англійського письменника Ґілберт Кіта Честертона, вперше з'являється в оповіданні «Валентин і дивні сліди», опублікованому 23 липня 1910 року в американському тижневику «Saturday Evening Post». Згодом, в інших публікаціях, це оповідання було вже під назвою «Голубий хрест». А в українських перекладах як «Хрест із сапфірами».

Отець Браун стає центральним персонажем п'ятдесяти одного оповідання, які були об'єднані в п'ять збірок: «Смиренність отця Брауна», «Мудрість отця Брауна», «Недовіра отця Брауна», «Таємниця отця Брауна», «Ганьба отця Брауна». Тихий, непоказний священик часто через незалежні від нього обставини опиняється на місці скоєння злочину. Поліція зазвичай не помічає його доти, поки він сам не починає втручатися в процес розслідування, спрямовуючи його у правильне русло. Саме з вуст отця Брауна ми завжди дізнаємося правду, його проникливий розум ніколи не помиляється.

«Поміж срібною стрічкою вранішнього неба та зеленою блискучою поверхнею моря пароплав причалив до англійського берега і випустив на сушу темний рій людей. Той, за ким ми підемо, не вирізнявся з-поміж них — та він і не прагнув цього. Ніщо в ньому не привертало уваги, хіба що святкова ошатність костюма не надто пасувала до ділової заклопотаності погляду. Легкий сірий сюртук, білий жилет і сріблястий солом'яний капелюх із сіро-блакитною стрічкою підкреслювали смаглявий колір його обличчя, котре закінчувалося чорною борідкою на кшталт еспаньйолки, до якої більше личили б бриджі єлизаветинської доби. Приїжджий палив сигару із серйозністю нероби. Ніщо не вказувало на те, що під сірим сюртуком заховано заряджений револьвер, під білим жилетом — поліцейське посвідчення, а під солом’яним капелюхом — одну з найгеніальніших голів Європи. Це був сам Валентен, глава Паризького розшуку, найвидатніший детектив світу. А приїхав він із Брюсселя, щоб упіймати найславетнішого злочинця епохи.

Фламбо був у Англії. Поліція трьох країн нарешті вистежила його — від Гента до Брюсселя, від Брюсселя до Гук-ван-Голланда — і припустила, що він поїде до Лондона — туди з’їхалися в ті дні католицькі священики, тож там легше було загубитися в юрбі приїжджих. Мабуть, цього разу король злочинців подорожуватиме під виглядом дрібного церковного клірика чи секретаря єпископа. Проте Валентен не міг бути в цьому впевненим; ніхто ні в чому не міг бути впевненим, коли справа стосувалася Фламбо…

Фламбо маскувався спритно, але одного він приховати не міг — свого височенного зросту. Якби проникливий погляд Валентена зупинився на високій продавчині зелені, бравому гренадері або навіть на ставній герцогині, він затримав би їх негайно…На пароплаві він вивчив геть усіх; у потязі ж із ним їхали лише шестеро: коротун-шляховик, що прямував до кінцевої станції; три невисоких дачники, що сіли на третій зупинці; мініатюрна вдова з ессекського містечка і зовсім низенький священик з ессекського села. Дійшовши до нього, детектив махнув рукою і ледь не розсміявся. Маленький священик втілював саму суть цього східного краю: його обличчя було кругле й пухке, і при погляді на нього згадувалося, що жителів Норфолку дражнять галушками, а очі його були безбарвні, як Північне море. Він мав якісь коричневі клунки, з якими ніяк не міг впоратися… Його велика стара парасоля раз у раз падала; він явно не знав, що робити з квитком, та з наївністю місячного теляти пояснював усім і кожному, що має бути пильним, тому що везе в одному зі своїх коричневих клунків «справжню срібну річ із синіми камінчиками»… Валентен від щирого серця порадив йому мовчати про срібло, якщо він хоче його вберегти. Але з ким би Валентен не говорив, він шукав поглядом іншу людину…».

 

Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»

Повість блискучого майстра українського слова Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» написана під враженням його перебування на Гуцульщині. У Карпатах, у мальовничому селі Криворівні на той час сформувався гурт української творчої інтелігенції — літераторів, вчених, художників. Відкриття Гуцульщини сталося під впливом відомого етнографа і фольклориста Володимира Гнатюка, який зваблював письменника не так приємним відпочинком у горах, як пізнанням самобутньої культури гуцулів. Він вважав, що Михайло Коцюбинський мусить написати про Гуцульщину, настільки вона яскрава та унікальна, до того ж — найвищою мірою варта його великого таланту.

Короткі відвідини Криворівні з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір влітку 1910 року не дали письменнику досить матеріалу для твору, проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишило його. Михайло Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край у липні 1911 року, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців. Враження від «чарівного полону» горян стали основою повісті «Тіні забутих предків», яка була видана в 1912 році.

З нотатника і начерків Коцюбинського до твору видно, які дивні, вигадливі образи викликає в нього карпатська природа. Коли пливуть хмари, їх «лице» видається письменникові рухливим. «Зажурені гори вкрила сумна смерека. Їх поять сумом тіні од хмар, що все стирають бліду усмішку царинок». Серед цього таємничого дихання предковічних гір чарує письменника живий, але суворий Черемош. « В долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах, дрімали на сонці самотні оселі. Були так тихо і сумно , чорні смереки безперестанку спускали сум свій у Черемош, а він ніс його долом й оповідав».  І в центри цієї природи людина і вічна таємниця кохання…

Ці та інші замальовки природи майже в незмінному вигляді входять у твір. Із записів також видно, що назва твору письменникові далась не відразу. Він перебирає тринадцять варіантів її. Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, це таємничість і казковість, показати Карпати, як своєрідний загадковий куточок, острівець із своїм, не схожим на звичайний, світом. Тож він записує: «В зелених горах».

Проте перша назва не вдовольнила письменника. Мабуть тому, що в ній не було головного — дихання гір, тобто того міфологічного світу, в якому жили люди, що їх населяли. Жили сьогодні, вчора, як і сотні років тому. А саме про це і хотилося письменникові найбільше сказати. Наступні варіанти пов’язані з пошуком назви, яка містила б саме такий зміст : «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Голоси передвічні», «Спадок віків». Але й ці назви видалися, очевидно, досить абстрактними. В них не було людини, тобто того, чий голос долинає, чиє дихання чути. Новий варіант — «Дар предків забутих» також не влаштовував письменника. І Михайло Коцюбинський поєднує останній варіант з другим — «Тіні забутих предків». Тоді ще раз перебирає можливі комбінації із словом «предки»: «Голос забутих предків», «Слідами предків», «Сила забутих предків». І, нарешті, остаточно спиняється знову-таки на назві «Тіні забутих предків» як такий, що містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.

Тіні забутих предків

Жанр — драма

Режисер — Сергій Параджанов

Рік — 1964

Іван та Марічка ростуть і проводять багато часу разом і закохуються одне в одного. Однак їхня рідня обурена цими стосунками, пам'ятаючи про ворожнечу родів. Марічка передбачає, що їм не бути парою…

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом