5 шедеврів світової літератури — ювіляри року

 

«Книги мають особливу чарівність; вони дають нам насолоду: вони розмовляють з нами, дають нам добрі поради, вони стають живими друзями для нас». Франческо Петрарка

 

115 років новелі «Останній листок» О. Генрі

О. Генрі (11 вересня 1862 — 5 червня 1910) — псевдонім Вільяма Сіднея Портера, одного з найпопулярніших класиків світової літератури. Комусь потрібно написати тисячі сторінок, щоб створити геніальний твір, а комусь потрібен для цього лише клаптик паперу. Саме на клаптику паперу банківський службовець Портер, засуджений на три роки за недостачу і велику кількість помилок у документації, створив у в’язниці своє перше оповідання під псевдонімом О. Генрі, надихнувшись історіями співкамерників. А далі було близько 280 новел, роман «Королі і капуста», численні фейлетони.

Більша частина його оповідань, які публікувалася в періодиці, увійшла до збірників, що були видані за його життя: «Чотири мільйони» (1906), «Палаючий світильник» (1907), «Серце Заходу» (1907), «Шляхетний шахрай» (1908), «Дороги долі» (1909). Посмертно було видано ще п’ять збірок творів письменника. Його твори – це маленькі історії простих людей: клерків, продавчинь, невідомих художників, дрібних авантюристів, фермерів … Лаконічність викладу, тонкий гумор, незвичайність сюжету і завжди непередбачувана розв’язка уже більше ста років привертають увагу читачів до малої прози О. Генрі, великого письменника «маленьких людей».

«Останній листок» – одна з найкращих новел письменника, присвячених темі відданості людини, любові до ближнього. Вона вирізняється великою увагою до «маленької людини», порушує проблеми злиденного життя людей мистецтва, боротьби за виживання, взаємопідтримки і самопожертви. Вперше її було надруковано у збірці «Палаючий світильник».

«В невеличкому районі на захід від площі Вашінгтона вулиці показилися й розбились на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні кути й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама себе разів зо два. Якомусь художникові пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці… Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж у пошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні…

Студія Сью і Джонсі містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Джонсі — пестливе від Джоанна. Одна дівчина приїхала з штату Мен, друга — із штату Каліфорнія. Вони познайомилися за табльдотом у місцевому «Дельмоніко», ресторанчику на Восьмій вулиці, побачили, що їхні погляди на мистецтво, салат з листя цикорію та широкі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію.

Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. ..Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом… і тепер Джонсі, нездатна й поворухнутись, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку.

Малюючи героя оповідання, ковбоя із штату Айдахо в елегантних штанях, з моноклем, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка. Очі у Джонсі були широко розплющені. Дівчина дивилась у вікно й лічила… Сью стривожено подивилась у вікно. Що там лічити? Адже перед очима лише порожніє безмежно похмуре подвір'я та глуха стіна цегляного будинку на відстані двадцяти футів. До половини тієї стіни видряпався старезний плющ… Холодний подих осені струсив з нього листя… Три дні тому їх було майже сто… Тепер лишилося тільки п'ять…».

 

100 років роману «Улісс» Джеймса Джойса

Джеймс Джойс (2 лютого 1882 – 13 січня 1941) – ірландський письменник, якого вважають одним із найвпливовіших літераторів ХХ сторіччя. Його твір «Улісс» уже давно набув статусу найвизначнішого роману минулого сторіччя. В усіх без винятку рейтингах книжок Джойсів «Улісс» незмінно тримає перші позиції: перший у списку 100 найкращих англомовних романів ХХ сторіччя за версією видавництва «Модерн Лайбрері» та третій у списку найкращих книжок усіх часів за версією журналу «Ньюсвік». Книжки з першого накладу «Улісса» –  найдорожчі друковані раритети ХХ сторіччя, а сам Джойс і досі є одним із найбільш читаних англомовних письменників, який значною мірою, вплинув на світову культуру. У 1999 році журнал «Тайм» розмістив ім’я Джеймса Джойса у списку «100 героїв та кумирів ХХ сторіччя», де зазначалося, що він здійснив справжню революцію в царині культури, підбивши таким чином підсумок усього сучасного модернізму. «Улісса» й досі називають «романом сторіччя».

Митець творив свого «Улісса» 7 років: від березня 1914 по жовтень 1921 року. Коли почалася перша світова війна, Джойсу довелося залишити Трієст і переїхати до Цюріха. Тут він працював над «Уліссом», отримавши необхідні для життя кошти від Королівського Літературного фонду. Другий грошовий «грант» було присуджено Джойсу 1916 року, що дозволило продовжити роботу над романом.

Джойс видав дві книжки прози: збірку новел «Дублінці» (1914) і роман «Портрет митця замолоду» (1907– 1914); а ще лишився незакінченим і почасти був знищений рукою самого автора роман «Герой Стівен». «Дублінці» ввійшли до «Улісса» як його населення – та й сам «Улісс» був задуманий спочатку як іще одна новела тієї збірки, а вже потім розрісся до   масштабів роману. А ще «Улісс» виріс із «Портрета»: тамтешній головний герой , усе ще юний ірландець Стівен Дедал тут посідає місце десь третього, за вагою, персонажа й проживає один день: 16 червня 1904 року. Паралельно з ним проживає цей день і головний герой твору: сорокарічний ірландський єврей Леопольд Блум, який, рано втративши рідного синочка Руді, аж наприкінці роману зійдеться зі Стівеном – і таки здобуде в ньому сина, бодай у духовному сенсі слова. І аж в останньому епізоді заговорить, уже зі свого голосу (досі за неї промовляли самі чоловіки, данина патріархатові), друга за значенням тут персона: Моллі чи то Меріон, Блумова дружина, «Блумиха». «Улісс» складається з 18 епізодів; їхня послідовність визначається рухом часу від ранку до вечора. Кожен із епізодів співвіднесений із певною піснею «Одіссеї».

У 1922 році у Парижі роман «Улісс» вийшов окремою книгою. Доля цього першого видання склалася дуже драматично: частину тиражу, відправлену до Англії, було затримано на митниці, а книги, відправлені до Америки, спалили за розпорядженням поштового начальства. Вперше в Англії роман Джойса був опублікований у 1936 році.

 

100 років роману «Пташка співуча» Решата Нурі Гюнтекіна

Решат Нурі Гюнтекін (25 листопада 1889 – 13 грудня 1956) – турецький романіст, письменник та драматург, народився у сім'ї військового лікаря. Початкову школу Решат закінчив у Чанаккалі, а після переїзду сім'ї до Ізміру продовжив навчання у французькій місіонерській школі. Саме тоді Решат Нурі звернувся до бібліотеки батька, яка підготувала його не лише для вступу до університету, а й до літературної праці. Решат прослуховує повний курс на літературному факультеті Стамбульського університету і, закінчивши його в 1912 році, стає вчителем султанського ліцею в Бурсі, де спочатку викладає французьку мову, а потім і літературу.

Свій перший твір – повість «Старий друг» – він надрукував ще 1917 року, а вже з наступного року постійно співпрацював у різних газетах та журналах, поміщав у них театральні рецензії та свої оповідання. Весь цей час Решат Нурі продовжує викладати в гімназії не лише тому, що літератор у Туреччині повинен обов'язково працювати, щоб мати засоби для існування, а й тому, що в душі його жили два покликання: вчителя та письменника. І все подальше життя Решата Нурі, довге і плідне було присвячене цим двом професіям, які остаточно визначили його творчу особу.

З 1927 він – інспектор народної освіти в Бурсі та Ізмірі, з 1939 по 1943 – депутат меджлісу від міста Чанаккале, в 1947 – генеральний інспектор міністерства освіти, потім – культурний аташе Туреччини в Парижі і її представник в ЮНЕСКО. Вчитель Решат Нурі у 1927–1929 роках бере участь у роботі комісії з реформи турецької мови та введення латинського алфавіту, пише численні дослідження з літератури та мови, складає словники та хрестоматії, антології та шкільні підручники. 

Решат Нурі прославився як автор багатьох романів і п'єс: «Квітка руїн» (1918), «Справжній герой» (1918), «Кинджал» (1918), «Таємнича рука», (1920) , «Зелена ніч» (1928), «Млин» (1944) та ін. І хоча згодом Гюнтекін видав близько двадцяти романів, сім збірок оповідань і понад тридцять п'єс, саме роман «Чаликушу» (дослівно Пташка співуча, 1922), приніс йому особливий успіх.

Цікава історія створення роману «Чаликушу». «У перші роки своєї письменницької діяльності, – розповідав Решат Нурі, – я віддавав явну перевагу п'єсам. Саме тоді я написав чотирьохактну п'єсу «Дочка Стамбула…». Літературна комісія театру Дарюльбедайн не схвалила два акти, в яких дія відбувалася у бідній сільській школі в далекій Анатолії. У ті часи в театрі ставили лише п'єси з життя великосвітських салонів, і моя п'єса виглядала справжнім замахом на честь та славу театру. Довелося її забрати та переробити в роман».

Сьогодні цей роман у Туреччині вважається класичним; для турецької ж літератури двадцятих років він був твором нового літературного напрямку, що народився разом із новою Туреччиною. У чому секрет такого успіху? Насамперед у нетрадиційному виборі теми та героїні твору – молода вчителька Феріде сміливо кидає виклик віковому нерівноправ'ю жінки у Туреччині – і, звичайно ж, у правдивому зображенні  самого життя. І ще в одному: у дивовижній доброті, що підкуповує та переконує читача. Читач повірив у Феріде-Чаликушу тому, що в її повній гордості та людській гідності любові автор висловив споконвічне прагнення людини утвердити своє право на свободу – свободу вибору, свободу думок, свободу совісті.

Дівчина любить, але їй недостатньо цього. Вона хоче, щоб і в коханні, і в житті люди були рівноправними. У мужній відмові від сімейного щастя, яке визначило її подальшу долю, відбився весь її характер з його поривом до свободи та щастя. І нехай вибір життєвої мети і шлях до неї виявилися для Феріде випадковими (не прокинься в душі ображеної дівчини гірка ревність, не стала б вона вчителькою, не втекла б зі Стамбула, не шукала б щастя в невідомих краях), але в цьому виборі – усвідомлена необхідність захистити свою ображену людську гідність, бажання знайти своє місце в житті та ще – юна спрага до дії та сміливість.

Ось що записала дівчина у своєму щоденнику: «Я стала вчителькою, щоби заробити на життя. Мої розрахунки виявилися невірними. Людина цієї професії може одного прекрасного дня померти з голоду. Втім, це не страшно. Адже моя робота дозволяє мені робити добро людям. Хіба це не щастя – жертвувати собою заради інших?». Вчителька Феріде намагається звільнити душі дітей від влади темних сил невігластва і фанатизму, відкрити для них світ людських радощів, світла і знань – так Решат Нурі вкладає у вчинки та думки героїні власний досвід людини та вчителя, власні думки героїні про просвіту народу, власну віру в життя і людину. Здається, тому роман одразу приніс автору популярність і став на багато років улюбленим у читачів багатьох країн.

 

Корольок – пташка співоча (серіал)

Жанр – драма

Рік – 1986

Фільм знятий за мотивами однойменного роману Решата Нурі Гюнтекіна. Дія серіалу розгортається в Туреччині під час Першої світової війни та розпаду Османської імперії.

 

85 років роману «Капітани піску» Жоржі Амаду

Жоржі Амаду (10 серпня 1912 – 6 серпня 2001) – всесвітньо відомий бразильський письменник, громадський і політичний діяч, академік Бразильської Академії мистецтв і літератури. Жоржі Амаду написав близько 30 романів, які були перекладені на півсотні мов і видані сумарним тиражом більше 20 мільйонів екземплярів. За його книгами знято більше 30 фільмів.

Початок його творчості припадає на 30-ті роки. Перші книги Жоржі Амаду «Какао» (1933) і «Піт» (1934) написані під очевидним впливом європейської революційної літератури 20-х років. Відомі романи Амаду: «Жубіаба» (1935), «Мертве море» (1936), «Капітани піску» (1937). Перебуваючи в ув’язненні за свої політичні погляди в 1937 році, Амаду написав поетичну збірку «Шлях до моря». У 40-ві роки великого розголосу набула дилогія «Безкраї землі». У 1945 році, уже в еміграції, Амаду друкує роман «Червона прорість», який відрізняється від дилогії не стільки матеріалом, скільки поглядом письменника на історичну долю свого народу.

У 1948 році Жоржі Амаду видає «Життя Луїса Карлоса Престеса, лицаря надії». Ця книжка стала сходинкою до відтворення загальної картини визвольного руху в Бразилії. Наступний за часом створення роман Амаду – «Підпілля свободи» (1952). Новий період у творчості письменника починається з виходом роману «Габрієла» (1958) і дилогії «Старі моряки» (1961). До романів останнього періоду творчості письменника належать романи: «Тереза Батіста втомилась воювати» (1975), «Повернення блудної доньки, або Тьєти з Агресті» (1980» і «Токайя Гранде» (1984).

Творчість Жоржі Амаду отримала високу оцінку як в Бразилії, так і за її межами. Письменник був удостоєний 13 бразильськими та різними міжнародними літературними преміями, почесними званнями та орденами. Романам Амаду притаманні широка метафоричність, гротеск, гіперболізація, щедра насиченість міфологічними образами, взятими з гущі народних вірувань рідної письменникові Баії. Усе це й дає підстави визначати «баїянські» романи Амаду як «карнавальні», сповнені неповторних картин життя бразильського народу, особливої атмосфери латиноамериканської дійсності.

Роман «Капітани піску» (1937) Амаду написав, коли йому було всього 25 років, і в той же час це один з найвідоміших його творів. У ньому розповідається про банду безпритульних підлітків, майже дітей, яких називають «капітанами піску», тому що їхньою штаб-квартирою стали піщані пляжі гавані. Життя цих жебраків постає перед нами в усіх деталях, іноді кумедних, іноді таких, що викликають відразу.

Автор так описував своїх героїв: «Одягнені в лахміття, брудні, голодні, агресивні, вони говорять непристойності та полюють на недопалки, вони справжні господарі міста, вони знають його до кінця, вони люблять його до кінця, вони його поети».  Дивний і своєрідний світ літературних героїв Жоржі Амаду, становить одну з найцікавіших сторінок сучасної літератури. Роман був перекладений 50 мовами світу, за його мотивами було знято фільм «Генерали піщаних кар'єрів», який став дуже популярним у всьому світі.

 

Генерали піщаних кар'єрів

Жанр – драма

Режисер – Голл Бартлетт

Рік – 1971

Екранізація за однойменним романом Жоржи Амаду. У народі їх називають – «генерали піщаних кар'єрів». Ці хлопці готові боротися за шматок хліба, і не позаздрити тому, хто опиниться у них на шляху – ці хлопці небезпечні та тверді. Однак і в них є серця, бажання любити і бути любимими.

 

65 років повісті «Кульбабове вино» Рея Бредбері

Рей Бредбері (22 серпня 1920 – 5 червня 2012) – американський письменник-фантаст, автор романів та оповідань, які здобули широку популярність. Почав писати з 1943 року, публікувався у періодичних виданнях. Перша збірка оповідань вийшла 1947 року. Репутацію майстра наукової фантастики Бредбері принесли «Марсіанські хроніки» (1950). Вже в цьому творі, як і в романі «451º за Фаренгейтом» (1953), проявилися характерні особливості прози Бредбері – поєднання фантастики з гострим соціальним критицизмом, аргументоване специфікою сучасної ситуації передбачення майбутнього.

Рей Бредбері відомий як автор оповідань «Жила собі старенька» (1944), «Канікули» (1949), «Буде ласкавий дощ» (1950), «Гуркіт грому» (1952), «Посмішка» (1952), «Прийми вітання і прощай» (1953), «Дитячий майданчик» (1960)…  Але все це твори – попередження. У чарівних казках Бредбері все може статися. Доброта і здатність безкорисливо милуватися прекрасним – ось сила, яка творить у чарівному світі Бредбері справжні чудеса.

Але є ще один Бредбері – чудовий письменник-романтик, автор автобіографічної повісті «Кульбабове вино» (1957). Повість розповідає про події одного літа у маленькому містечку в штаті Іллінойс, де живуть два брати – Дуглас і Том. Дідусь хлопчиків щоліта готує вино з кульбаб, що затоплюють цілий світ сліпучим сяйвом розплавленого сонця.

«Назбиравши повні мішки квіток, понесли їх у підвал. І підвальна сутінь одразу відступила перед квітковим сяйвом. Винний прес стояв відкритий, холодний. Золота злива квіток зігріла і його. Дідусь крутнув корбу, гвинт почав обертатися, і тоді гніт зрушив й легенько стиснув квіткову масу.

 Ану, ну... отак...

І ось по жолобу в дні преса потекла у глиняний глек спершу струминка, а там і буйний струмінь золотої рідини, що ввібрала у себе весь той прекрасний літній місяць. Потім їй дадуть перебродити, знімуть шумовиння, розіллють у чисті пляшки від томатної підливи й поставлять ті пляшки лискучими рядами на полицю в темному підвалі.

Кульбабове вино.

У самих цих словах учувався смак літа. Те вино й було спіймане і закорковане в пляшках літо. І тепер, коли Дуглас знав – достеменно знав, – що він живий, що на те він і ходить по землі, аби бачити й відчувати увесь навколишній світ, йому здавалося цілком слушним запечатати й зберегти бодай частку свого нового знання і цього особливого врожайного дня, – щоб десь у січні, зимової днини, коли валитиме рясний сніг, тижнями не прозиратиме сонце і, можливо, сьогоднішнє чудо трохи призабудеться, відкоркувати пляшку і враз усе пригадати. Адже це літо мало стати літом нежданих чудес, і йому хотілося всі їх зберегти й позначити, так щоб потім, як тільки забагнеться, він міг спуститися навшпиньки в цю вогку сутінь і сягнути рукою до полиці...

І там рівними рядами стоятимуть пляшки з кульбабовим вином, яке жеврітиме м'яким сяйвом, наче квіти на світанку, і з-під ледь припорошеного скла зблисне сонце нинішнього червня. Поглянеш крізь це вино на холодний зимовий день – і враз розтане сніг, зазеленіє трава, на деревах зацвірінчать птахи й затріпоче на вітерці, мов сила-силенна метеликів, листя і цвіт. А похмуре сіре небо заясніє блакиттю…».

 

Підготувала Наталія Баранова, бібліотекар читального залу