Літературні історії серпня в особах та фактах

 

Володарі дум… Найвидатніші поети, прозаїки, драматурги минулих століть залишили помітний слід в історії світової літератури. Вони жили та творили у різний час, але об'єднує їх останній місяць літа – серпень… Англійський поет-романтик Персі-Біші Шеллі і  романістка Мері Шеллі. Її блискучий твір «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» читають понад 200 років у всьому світі.

Бельгійський письменник Шарль-Теодор-Анрі́ де Костер найбільш відомий як автор історичного роману «Легенда про героїчні, веселі й славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах», опублікований у 1867 році. А творча спадщина видатного українського поета, прозаїка, науковця Івана Яковича Франка багата й різноманітна і нараховує близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. 

Сучасниками були  англійський письменник, автор «Саги про Форсайтів» Джон Голсуорсі та український поет і прозаїк Осип Степанович Маковей,  літературознавець, педагог, співробітник львівської «Зорі» в 1895—1897 роках, головний редактор газети «Буковина», редактор львівського часопису «Літературно-науковий вістник», де він співпрацював з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, Михайлом Грушевським. Твори Осипа Маковея можна було прочитати майже в усіх українських періодичних виданнях кінця ХІХ – початку ХХ століття.

З серпня 1901 по квітень 1902 року в літературному журналі «Strand Magazine» друкувалася повість вже відомого шотландського письменника Артура Конан Дойла «Собака Баскервілів» про пригоди легендарного детектива Шерлока Холмса і його компаньйона доктор Ватсона. У цей же час в часописі «Киевская старина» було надруковане перше оповідання видатного українського прозаїка і драматурга Володимира Винниченка під назвою «Сила і краса»…

 

Мері Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей»

«Франкенштейн, або Сучасний Прометей» — перший і найвідоміший роман англійської письменниці Мері Шеллі, яка народилася 30 серпня 1797 року у родини відомого публіциста, філософа і романіста Вільяма Ґодвіна, автора книги «Дослідження про політичну справедливість».  Дитинство Мері було зігріте зворушливими спогадами про матір, яка пішла з життя через декілька днів після народження доньки, та палким коханням батька. Але мрійлива дівчинка рано зіткнулася з життєвими труднощами.

Тільки знайомство з Персі-Біші Шеллі відкрило шістнадцятирічної Мері Ґодвін той світ шляхетних прагнень, помислів та почуттів, який раніше існував лише у її уяві. А в очах молодого поета вона була оточена романтичним ореолом завдяки своєму походженню. Шеллі згадував, що ім'я її батька завжди викликало у ньому почуття благоговіння та захоплення. Перше кохання та таємні зустрічі… А влітку 1814 року Мері Ґодвін та Персі-Біші Шеллі вирушають у подорож. Так починається спільне життя закоханої пари.

Персі-Біші Шеллі народився у графстві Сассекс 4 серпня 1792 року . Батько його належав до англійської аристократії. Колі Шеллі виповнилося 12 років, він вступив до Ітонського коледжу. Персі багато читав і пробував писати поезії, в яких наслідував відомого на той час англійського письменника Роберта Сауті. Під впливом ідей французьких просвітників Персі-Біші Шеллі написав і надрукував низку поезій, поему «Агасфер» (1809) і 2 романи.

У 1810 році Шеллі вступив до Оксфордського університету. Але 1811 року він віддрукував брошуру «Необхідність атеїзму», за що його виключили з університету. Це перекреслило всі батьківські плани Шеллі щодо блискучої парламентської кар'єри сина. Персі-Біші Шеллі оселився у Лондоні і зайнявся вивченням політекономії та соціально-утопічних ідей Вільяма Ґодвіна. У цей час він зустрів Гаррієт Вестбрук, яка страждала від тиранії свого батька.  Співчуваючи їй, Шеллі вирішив одружитися з дівчиною, але сімейне щастя швидко розвіялося.

Незабаром Персі-Біші Шеллі зустрічає Мері Ґодвін, яка після тривалого перебування у Шотландії повернулася до Лондона. Мері стає його другою дружиною. Пізніше вона прославиться як письменниця і перший талановитий критик та видавець творів Шеллі, який загинув 8 липня 1822 року у розквіті творчих сил під час несподіваної бурі на морі біля італійського міста Ліворно. Усе своє творче життя Шеллі писав лірику. Це політична і громадянська поезія, вірші про природу і кохання. Найвідомішою серед значних творів поета стала его поема «Аластор, або Дух самотності». Мері мріяла написати біографію Шеллі, але лише обмежувалася коментарями до його творів. 28 грудня 1814 року вони почали вести спільний щоденник, де більшість записів зроблено рукою Мері. Сторінки щоденника розкривають багато цікавих подробиць із життя Мері Ґодвін і Персі-Біші Шеллі.

Влітку 1816 року подружжя Шеллі відвідало Швейцарію, де поет познайомився з Байроном, літературна слава якого, здавалася, перейшла всі межі. Шаленим успіхом користувалася кожна з його поем, написаних у 1812-1816 роки — «Паломництво Чайльд- Гарольда» «Гяур», «Абідоська наречена», «Корсар», «Лара». У квітні 1816 року через сімейні обставини Джордж Байрон покинув Лондон і поїхав до Швейцарії, де перші місяці вигнання пройшли у самотності. Значною подією в його житті стало знайомство з Персі-Біші Шеллі.

Мері пізніше згадувала: «Влітку 1816 року ми приїхали до Швейцарії і виявилися сусідами лорда Байрона. Ми чудово провели час на озері… Але Літо було мокре і непривітне і безперервний дощ часто ув'язнював нас у будинку цілими днями…». Вечорами, коли озеро штормило, вони збиралися у вітальні вілли Діодаті та читали розповіді про привидів. Одного разу Байрон запропонував: «Нехай кожен з нас напише страшну повість».

Мері Шеллі вирішила вигадати дуже страшну історію… Ця ідея переслідувала її і вдень і вночі. Так був написаний «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», який виданий у 1818 році. Це історія вченого, що вирішив взяти приклад із Бога і створити людину… Штучну. І йому це вдалося. Щоправда, благородній від початку задум, втілений у життя, мав руйнівні наслідки — творіння здійняло руку на свого творця, прагнучи покарати його, а разом з ним і весь рід людський…

 

Артур Конан Дойл «Собака Баскервілів»

Відомі у всьому світі геніальний детектив Шерлок Холмс і його компаньйон  доктор Джон Геміш Ватсон зобов'язані своїм народженням перу шотландського письменника Артура Конан Дойла. Крім 56  блискучих оповідань про пригоди славетного детектива, Артур Конан Дойл написав ще чотири повісті — «Етюд у багряних тонах», «Знак чотирьох», «Собака Баскервілів», «Долина жаху». Детективна повість «Етюд у багряних тонах», де вперше з'являється знаменитий літературний дует, була опублікована видавництвом Ward Lock & Co. у «Різдвяному щорічнику Beeton» у 1887 році. Шерлок Холмс стає улюбленим персонажем мільйонів читачів.

«Скандал в Богемії», «П’ять апельсинових зерняток», «Блакитний карбункул», «Пістрява стрічка», «Обряд роду Масгрейвів» — пізніше, уже в 1920-х роках, сам Артур Конан Дойл перелічить ці оповідання серед кращих своїх творів. У грудні 1893 року на сторінках «Strand Magazine» друкується «Остання справа Холмса» — розповідь про загибель уславленого детектива в сутичці з підступним професором Моріарті. Це викликало не тільки протест, а й обурення. Читачі в листах благали Артура Конан Дойла воскресити знаменитого Шерлока Холмса, редактори журналів просили, видавці намагалися підкупити, дехто навіть погрожував…

Але Артур Конан Дойл повернувся до Шерлока Холмса лише за кілька років. У 1900 році письменник і журналіст Робінсон Бертрам Флетчер розповів Дойлу дивовижну історію про собаку-привида в старовинному маєтку у Дартмурі… З цієї розповіді народилася повість «Собака Баскервілів», що розпочинається із вдячної авторської присвяти: «Любий Робінсоне! Задум написати цю невеличку повість вперше виник у мене після того, як Ви розповіли мені легенду, що існує в західній частині Англії. За це, а також за допомогу, яку Ви надали мені в процесі роботи над нею, прийміть мою величезну вдячність. Щиро Ваш А. Конан Дойл».

Повість «Собака Баскервілів» друкувалася з серпня 1901 по квітень 1902 року в літературному журналі «Strand Magazine» з ілюстраціями Сіднея Пейджета, а невдовзі вийшла і окремою книжкою.  Але найголовніше — на її сторінках знов оживає легендарний Шерлок Холмс. «Відкинувшись на спинку крісла, Холмс, сполучив кінчики своїх пальців і з виглядом повної покірності долі заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим скрипучим голосом став читати нам таку цікаву повість із давних часів: «Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але будучи прямим нащадком Гуго Баскервіля та наслухавшись про цього собаку від батька свого, а він — від мого діда, я вирішив записати цю історію в автентичності якої не може бути жодних сумнівів…». 

А в наступному, 1903 році  Артур Конан Дойл опублікував оповідання «Порожній будинок» — перший твір майбутньої нової збірки «Повернення Шерлока Холмса». Вдруге подарувавши життя своєму герою Артур Конан Дойл не розлучався з ним до 1927 року — «Загадка садиби Шоскомб». Останні дванадцять оповідань про Шерлока Холмса виходять окремою збіркою «Архів Шерлока Холмса».

 

Джон Голсуорсі «Сага про Форсайтів»

«Сага про Форсайтів», яка складається з романів «Власник», «В зашморгу» і «Здаємо в оренду» та двох інтерлюдій — найвидатніший твір англійського письменника Джона Голсуорсі, що приніс автору світову славу. У 1932 році Голсуорсі було присуджено Нобелівську премію «за високе мистецтво оповіді, вершиною якої  стала «Сага про Форсайтів». Творча спадщина Голсуорсі —  20 романів, 27 п’єс, 3 книжки віршів, 135 новел, 5 збірок есе.

Майбутній письменник народився 14 серпня 1867 року у респектабельній родини. Джон Голсуорсі-старший очолював юридичну контору, що мала кілька філіалів, і був директором кількох промислових компаній. Після навчання у приватній підготовчій школі Джон Голсуорсі став учнем Гарроу — однієї з найстаріших чоловічих привілейованих шкіл Англії, де навчалися нащадки аристократів, вищих чиновників та заможних бізнесменів. Потім був Нью-Коледж Оксфордського університету, де він вивчав юриспруденцію.

По закінченню університету у 1889 році Джон Голсуорсі працював в адвокатський конторі, де п’ять років вів лише одну справу, та й ту йому, на прохання батька, доручили родичі. Саме у цей час Голсуорсі пережив і перше нещасливе кохання. Джон Голсуорсі-старший запропонував синові тривалу подорож до Австралії. За словами Голсуорсі, він мріяв заїхати на острів Само, де жив Роберт Луїс Стівенсон, творами якого він тоді захоплювався. Зустріч з автором «Острова скарбів» не відбулася — проте випадково Джон Голсуорсі познайомився з Джозефом Конрадом, першим помічником капітана кліпера «Торренс», яким мандрував. На час зустрічі з Голсуорсі він закінчував роботу над своїм першим твором — повістю «Каприз Олмейєра». Це відіграло велику роль у прагненні Джона Голсуорсі займатися літературною творчістю.

В 1897 році під псевдонімом Джон Сінджон він випустив збірку оповідань «Під чотирма вітрами», яка стала скромним дебютом письменника. Але на той час Джон Голсуорсі працював над великим романом «Джоселін», що вийшов друком 1898 року.  У 1900 році побачив світ другий роман Голсуорсі «Вілла Рубейн», де була перша згадка про родину Форсайтів. У 1901—1905 роках він одночасно працював над двома романами — «Острів фарисеїв» і «Власник». У 1904 році перший з них вийшов уже під прізвищем Голсуорсі .

Роман «Власник» (1906) став першим томом трилогії «Саги про Форсайтів». Але до її продовження Голсуорсі повернувся лише після Першої світової війни. Один за одним виходять романи «В зашморгу» (1920), «Здаємо в оренду» (1921) й інтерлюдія «Пробудження», що склалися, разом з «Власником» і «Останнім літом Форсайта», у «Сагу про Форсайтів». У 1932 році Голсуорсі згадував: «Був задум написати «Власника» у сатиричному ключі, він створювався на великому піднесенні. Я працював над нім, де доведеться. Дві третини роману я писав два роки, третину, що залишилася, закінчив за шість тижнів… Я не поспішав з публікацією цієї книги, я знав, що це буде краще з усього, що я написав. Перечитувати його — речення за реченням —  приносило мені справжню насолоду, яку, схоже, я можу, при бажанні, відчути знову».

«Сага» розповідає історію буржуазної родини, яка уособила долі свого класу і своєї епохи. Форсайти — респектабельні буржуа, чиє життя цілком підпорядковане власницьким інтересам, що становлять основу їхнього добробуту і могутності. В прагматичному світі Форсайтів не визнають ні романтичних захоплень, ні повнокровних почуттів. І цей світ перетворюється на хаос, коли горіння серця охоплює того чи іншого з його мешканців, які обирають свій шлях до щастя…

«Ті, хто удостоївся честі побувати на родинному святі Форсайтів, бачили чарівне і повчальне видовище — перед ними постав у всій своїй славі рід, приналежний до верхівки середнього класу. Але якщо хто-небудь із удостоєних осіб володів даром психологічного аналізу (талант цей позбавлений грошової вартості й тому Форсайти мають його за ніщо), те видовище його не тільки потішило, а й наблизило до розуміння однієї з нез'ясованих проблем людства. Сказати простіше, споглядаючи зборище цієї родини,— жодна парость якої не полюбляла іншої і серед якої не було трьох чоловік, котрі відчували б одне до одного щось подібне до приязні,— він пересвідчувався на власні очі, що існує загадковий цупкий зв'язок, який об'єднує родину і робить її такою важливою клітиною суспільства й такою точною його подобою в мініатюрі…».

 

Володимир Винниченко «Краса і сила»

«Краса і сила» — перше оповідання видатного українського прозаїка і драматурга Володимира Винниченка вперше надруковане під назвою «Сила і краса» в часописі «Киевская старина». — 1902. —  Кн.VII-VIII. —  [Т.1] і відтоді багато разів виходило окремими виданнями та передруковувалося у збірках творів письменника.

У серпні 1900 року Володимир Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету. На той час студенти, захоплені ідеями національного визволення, брали участь у демонстраціях протесту проти політики уряду. «За участие в безпорядках, направленних к насильственному прекращению лекций» рішенням правління Університету Св. Володимира від 17 (4) лютого Винниченко був виключений з числа студентів без права вступу до вищих навчальних закладів імперії.

22 (9) лютого його взяли під варту, а у березні 1902 року циркуляром по Департаменту поліції Володимиру Винниченку було заборонено жити у Києві та інших університетських містах. Він виїхав на Поділля й оселився в містечку Кодима під негласним наглядом поліції. Жив у сім’ї поміщика Хомянтовського й навчав грамоті його дітей. У службовій записці на ім’я начальника Могилів-Подільського жандармського управління вказувалося, що Володимир Винниченко «знайомств не заводить, а життя веде замкнуте і одиноке».

Насправді це було надзвичайно насичене творче життя. Якраз улітку 1902 року юнак створював свої перші перлини в жанрі оповідання — «Біля машини», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський»… Влітку 1902 року з’явився й перший друкований твір — оповідання «Сила і краса», яке було надіслано на літературний конкурс, оголошений часописом «Киевская старина». Наступні оповідання Винниченка, що друкувалися в «Киевской старине», «Новій громаді», «Літературно-науковому вістнику» (1902—1906), склали першу збірку «Краса і сила» (1906). До неї, крім «Сили і краси», увійшли прозові твори «Заручини», «Контрасти», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Голота», «Біля машини», «Мнімий господін».

Коли Володимир Винниченко став студентом університету Св. Володимира, він почав заходити на «суботи» та «понеділки» до відомого мецената Євгена Чикаленка, котрий турбувався про розвиток національної літератури. Євген Харлампійович сприяв тому, щоб у провідних часописах «Літературно-науковий вістник» і «Киевская старина» друкувалися художні твори молодих авторів. Сприяння виявлялося в тому, що меценат негласно, від редакції, сплачував авторам пристойний гонорар.

Одного дня Євген Чикаленко запитав у співробітника редакції «Киевской старини» Федора Матушевського, чи ще не з’явився часом «геніальний письменник». Це було традиційне іронічне питання, але цього разу на нього він отримав неочікувану відповідь: «Геній, не геній, а новий талановитий письменник є! Я… на сон грядущий взяв читати оповідання якогось Винниченка — «Силу і красу», думав швидше заснути, але з перших же рядків захопився і почав голосно читати Єфремову, а як скінчив, то довго не могли заснути, розмовляючи про нього. Дійсно талановито написане оповідання, але Науменко не хоче друкувати цієї, як він каже, «горьковщини», бо жінка його каже, що тоді в порядних сім’ях не можна буде держати на столі «Киевской старини».

Чикаленко взяв рукопис, щоб ознайомитися з ним, — і тут же, навіть не встаючи з місця, прочитав це оповідання з великим інтересом, тим паче що автора він вже знав. Меценат так захопився цим оповіданням, що одразу ж пішов до Науменка, і хоч з великим спротивом із боку останнього, а з рештою умовив-таки його надрукувати цю новаторську річ. До того ж Євген Чикаленко 6 (19) липня 1902 року написав Володимиру Винниченкові відвертого листа, у якому виказав своє захоплення цим твором, але й одночасно м’яко вказав на деякі його недоліки.

«Вчора я у Києві прочитав Ваше оповідання, спішу поділитися з Вами своїми враженнями. На мою думку, оповідання написано вельми талановито, читається з інтересом, навіть захоплює. Очевидячки, з Вас може виробитись неабиякий письменник. Але Вам треба багато, багато працювать. Ті місця оповідання, де ведуться розмови, написані надзвичайно гарно, а все, що говориться від автора — значно гірше.

Ваша повість ледве-ледве пройшла в ред. комітеті. Всі кажуть — написано талановито, але зміст дуже брудний, очевидне подражаніє Горькому. Довелося багато місць повикидать, погладить, бо інакше її не хотіли печатать, кажучи, що сієї повісті не можна вголос читати в сімейному колі. В сему є багато правди».

Цей відвертий і доброзичливий лист дає уявлення не стільки про оповідання, скільки про світогляд самого Євгена Харлампійовича Чикаленка. Меценат не відмовляв авторові в таланті, але не бажав дивитися на життя його очима. Проте навіть понівечене й «погладжене» перше оповідання Володимира Винниченка дійшло до читачів і почало жити своїм життям. Через багато років у своїх мемуарах Євген Чикаленко з гордістю міг зазначити, що мав нагоду посприяти народженню великого письменника.

 

Умберто Еко ««Ім'я рози»

Перший роман видатного італійського письменника, вченого і філософа Умберто Еко «Ім'я рози» був опублікований у 1980 році і відразу ж став супербестселером. Видавництво збиралося продати лише 30 000 примірників, а натомість продало десятки мільйонів. ««Ім'я рози» перекладено багатьма мовами і сьогодні цей твір вважається класикою світової літератури. Дев’ять років ця книжка трималася на першому місці в «гарячій двадцятці тижня». У 1981 році Умберто Еко стає лауреатом відразу двох найпрестижніших італійських літературних премій — Стрега і В’яредджо.

Роман починається вступом під назвою «Ясна річ, рукопис». Умберто Еко використовує давній літературний прийом — він «зрікається» авторства, передаючи його через низку посередників німецькому ченцеві ХІV століття на ім’я Адсо з Мелька.  «16 серпня 1968 року до рук мені потрапив томик пера якогось абата Валле, Le manuscript de Dom Adson de Melk… У цей книжці, наділеній доволі бідними історичними вказівками, твердилося, буцімто вона вірно відтворює рукопис ХІV сторіччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирі цей великий ерудит сімнадцятого сторіччя… 

Я захоплено читав неймовірну історію Адса Мельського, і вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати її, записавши кілька великих зошитів… Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний світ. У роки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцім писати лише з думкою про сучасне , щоб змінити цей світ. Та минуло понад десять років, і тепер потіхою для літератора (якому повернуто його високу гідність) є змога писати з чистої любові до написання. Тому тепер я вільний переповісти — з чистого уподобання оповідати — історію Адса з Мелька…».

««Ім'я рози»  — це захопливе плетиво найрізноманітніших елементів, які утворюють єдине органічне ціле. Це немов дивовижна гра, де філософські розваження, богословські дебати, наукові дискусії блискуче взаємодіють на історичній сцені; це драма, де складний сюжет, замаскований під детективну історію, втягує читача у складні і динамічні стосунки з розмаїтими персонажами. Повитягавши свої нотатки, вирізки, статті, які він збирав з 1952 року, Умберто Еко в березні 1978 року почав писати роман з робочою назвою «Вбивство в абатстві». Але невдовзі він вирішив, що така назва сконцентрує увагу на детективному аспекті роману, а він хотів написати твір, який можна читати як відкритий текст — повний загадок, складний і відкритий до кількох рівнів інтерпретації. Наступною робочою назвою була «Адсо з Мелька», але врешті рядок середньовічної поеми, яким завершується роман, дав поетичнішу назву — «Ім'я рози».

Спершу Умберто Еко хотів помістити дію своєї детективної історії в сучасне середовище; та його інтерес до середньовіччя розсудив інакше. Дія в романі розгортається на тлі, характерному для жанру готичного роману. Неприступний монастир, недоступна і таємнича бібліотека у вигляді лабіринту, загадкові обставини загибелі ченців, які доручено розслідувати вченому-францисканцю Вільяму. А допомагає йому ченець Адсо. Розпочавши розслідування, вони занурюються у лабіринт підступних інтриг, політичних махінацій та потаємних пороків…

 

Ім'я троянди

жанр — трилер

Режисер — Жан-Жак Анно

Рік — 1986

Екранізація однойменного роману Умберто Еко. Середньовіччя, 1327 рік, Італія. Францисканський чернець приїхав до віддаленого монастиря, щоб розслідувати серію загадкових подій, за якими криється таємниця…

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувач ка читальним залом