Королі Джунглів: до Всесвітнього дня лева

 

З 10 серпня 2013 року людство щорічно відзначає Всесвітній День лева.

Ініціаторами цього свята стали Дерек та Беверлі Жубер, захоплені збереженням природи та дикими кішками. Вони ще у 2009 році, спільно із National Geographic, запустили програму Big Cat Initiative (BCI), для порятунку видів левів, що залишилися у світі. Наразі сукупна кількість левів налічує менше ніж 50000. У 1996 році лев був занесений до Червоного списку Міжнародної спілки охорони природи через те, що його африканська популяція скоротилася на 45% з 1990 року. Існуванню цих «шляхетних хижаків», як і багатьох інших диких тварин, загрожують передусім охота та браконьєрство. Тож, Всесвітній День лева привертає увагу до цього вимираючого виду шляхом збору коштів та посилення захисних заходів.

Наукова назва цього хижака «Panthera leo», що показує його належність до роду пантер, куди входять також тигр, ягуар, леопард та сніговий барс. 

Лев — другий за розміром, після тигру, представник родини котячих. Має довжину від 2,5 до 3 метрів і середню вагу від 120 до 250 кг. Середня тривалість життя дикого лева становить 10-14 років, тоді як у неволі вони можуть жити до 20. На волі леви харчуються досить одноманітно, зазвичай зебрами, і здатні з’їсти від 18 до 30 кг м’яса за один раз. Вони харчуються раз за дві-три доби, проте здатні обходитися без їжі декілька тижнів. Леви — єдині кішки, у яких самці виразно відрізняються від самиць, насамперед гривою та набагато більшим розміром, окрім цього, у родині котячих тільки вони живуть і полюють групами — так званими прайдами. Прайди зазвичай складаються з декількох самиць з дитинчатами та декількох молодих самців, під керівництвом домінуючого самця, ватажка. Полювання проходить за вродженим способом: декілька левів ховаються у високій траві неподалік від пасовиська зебр чи антилоп, інші крадуться навколо стада, потім різко нападають з протилежного боку, заганяючи здобич прямо на своїх товаришів у засідці. За різними джерелами відомо, що леви, особливо у доісторичний період, водилися, окрім Африки: у Америці, Європі, на Ближньому та Середньому Сході та в Індії. Зараз цей вид існує на волі майже виключно у великих мисливських резерватах Східної та Південної Африки (близько 47 тис. особин), а також у Гирському національному парку у штаті Гуджарат в Індії (близько 360 особин).

Історія взаємодії лева із людиною почалася ще за доісторичних часів, коли наші пращури малювали їхніх на стінах печер. Вже тоді велика кішка, окрім страху, вселяла у людей велику повагу та шанування. Ще у Давньому Єгипті лева зробили емблемою божественної влади та царської гідності. Ассирійці та греки бачили у левах супутників богинь. А полювання на цих грізних звірів стало показником сили та могутності. Поступово, зі зміною клімату і розширенням лісового масиву, леви стали переселятися на південь і зникли з території Європи. Порушення природного балансу і нестача звичного харчування змусили їх все частіше нападати на домашню худобу і людей, які втім швидко перетворювалися із жертв на мисливців. Ритуально-розважальне полювання на левів відтоді стало життєво необхідною потребою. У той же час, серед численних представників еліти давніх держав було престижно тримати великих хижаків у своєму звіринці. Левів використовували для полювання на великих тварин, як охоронців або у кривавих сутичках на втіху глядачам. Так, у одному випадку, за наказом Юлія Цезаря для розваги підданих було вбито 400 левів, 40 слонів і один жираф. Левів поступово тіснили і виганяли, відловлювали та винищували: в Ізраїлі вони зникли ще у ХІІІ столітті, в Персії — після І Світової війни.

В Індії вже у 1880—1884 році леви були винищені мисливцями практично всюди, вціліли тільки ті, що опинилися у Гірському лісі колишнього князівства Джунагадх. Є декілька причин, чому саме ці хижаки ставали такою легкою здобиччю для індійських та, особливо, британських мисливців: по-перше, при своєму розмірі та вазі, лев не володіє хитрістю тигра; по-друге, лев незвичний до життя у хащі; по-третє, лев, до певної міри, денна тварина, тоді як тигр — переважно нічна. З 1900 року князі Джунагадха, які називалися навабами, офіційно заборонили полювання на лева у своїх володіннях, а отже — саме завдяки їм азійський підвид був врятований від вимирання і збільшив свою популяцію.

Що ж до африканських левів, то їм пощастило значно більше: їх популяція, окрім деяких регіональних підвидів, досить значна: вони переважно мешкають на території багатьох природних парків і охороняються законом. Починаючи з кінця XVIII століття, леви — одні з найголовніших мешканців зоопарків. Більш ніж 1000 африканських та 100 азіатських левів знаходяться у зоопарках по всьому світу. Сьогодні леви мешкають і в зоопарках багатьох українських міст, зокрема: в Києві, Одесі, Рівному, Луцьку, Василівці тощо.

За широтою представлення образу у світовій культурі та мистецтві лев значно перевершує своїх диких родичів, втім, безперечно поступається домашнім. Починаючи з доісторичних зображень на стінах печер і закінчуючи численними творами сучасної поп-культури — цей «величний котик» часто опиняється в центрі уваги, як і належить повелителю звірів. Він представлений на гербах багатьох країн, міст та організацій, навіть у тих регіонах, де ніколи не водився. Найпоширеніший з цих геральдичних образів — розлючений лев, що став дибки — ніби нагадує наскільки грізним і небезпечним може бути цей хижак. Найвідомішого геральдичного лева можна побачити на гербі Великобританії, а найріднішого для українців — на гербі міста Львова. Слово «лев» є розповсюдженим топонімом  у географії та ономастиці. Скульптурні та живописні зображення лева у великій кількості знаходяться по всьому світі.

Серед міфічних істот відомі немейський лев та ши-цза, китайський лев-охоронець. Неодноразово лев згадується і в святому Письмі, як у прямому, так і в символічному значенні. Що стосується художньої літератури (а також театру, кіно та відеоігор) можна знайти багато творів, особливо казок та байок, де лев виступає головним або важливим сюжетним героєм. Мабуть, найвідоміший і найвеличніший лев в літературі — це Аслан з 7-томної епопеї Клайва Л’юїса «Хроніки Нарнії», якого автор наділив божественними рисами. Не менш популярний Сміливий Лев, персонаж серії книжок Френка Баума про чарівну країну Оз, що стали всесвітнім бестселером. А шанувальники мультиплікації відразу згадають Сімбу та його прайд з оскароносного діснеєвського «Короля Лева» та веселого лева Алекса з «Мадагаскару».

Одним з культових творів у документальній природознавчій літературі є трилогія про левицю Ельсу, що належить перу австрійської натуралістки, письменниці, художниці та захисниці живої природи Джой Адамсон. Це той випадок, коли життя автора не менш цікаве і сповнене захоплюючих подій, ніж історії у її книгах. Джой Адамсон, уроджена  Фрідеріке Вікторія Ґеснер, народилася 20 січня 1910 року в Австро-Венгрії у містеку Опава другою дочкою у родині. Її батько Віктор Ґеснер був старшим радником будівельного комітету, а під час першої світової війни став полковником. Мати Трауте походила з родини Вайсхунів, які володіли кількома паперовими фабриками. Як згадує Джой, її найдорожчі дитячі спогади пов’язані з австрійським маєтком Зайфенмюле, де вона з друзями проводила багато часу за улюбленою грою - «полюванням на левів». Фрідеріке Вікторія, із своїми русявим волоссям, схожим на гриву, та вмінням швидко бігати, завжди виконувала роль левиці. На території маєтку водилося багато косуль, зайців, лисиць та куріпок, а полювання вважалося традиційним захопленням родини Ґеснерів-Вайсхунів. Тож не дивно, що Джой Адамсон вже у дитинстві непогано володіла рушницею, а єдиним проявом її огиди до полювання була відмова їсти м'ясо впольованих тварин.

Фрідеріке Вікторія трохи побоювалася батька, який поводився з нею як із хлопчиком, називав її Фріцем та змушував носити хлопчачий одяг, але обожнювала матір, яка була привабливою, обдарованою жінкою, співала приємним сопрано та малювала, проте, нажаль, приділяла замало уваги своїм дітям. Після народження третьої доньки Дорле, батьки Фрідеріке розлучилися і вона разом з матір’ю та старшою сестрою переїхала до родичів у Відень. З 10 років дівчинку відправили жити до бабусі, а у день свого 16-річча вона отримала лист від матері, з якого дізналася, що її народження розчарувало батьків, які мріяли про хлопчика, а народження Дорле стало остаточною причиною розлучення. Згодом Джой Адамсон скаже, що усім добрим, що має, вона зобов’язана бабусі, хоча здібності до музики та малювання вона отримала від своїх шляхетних батьків.

Навчаючись спочатку в одній з експериментальних віденських шкіл, Фрідеріке у 15 років залишила її, щоб серйозно зайнятися музикою, потім, відмовившись від музикальної кар’єри, вступила на дворічні курси крою та шиття. Займаючись там, вона вечорами малювала з натури, вивчала мистецтво реставрації картин, машинопис, стенографію та брала уроки співу. Під час літніх канікул у Зайфенмюлі Фрідеріке Вікторія почала брати уроки скульптури. Пізніше вона послідовно захоплювалася живописом, акторською майстерністю, фотографією, психоаналізом і, нарешті, медициною. 

На одній з лижних прогулянок, які вона дуже полюбляла, Фрідеріке познайомилась з Віктором вон Кларвіллом, успішним бізнесменом та палким шанувальником лиж. У 1935 році вони з Віктором, відомим серед друзів як Цибель, вступили у шлюб. Після двох років мандрівок і пошуків свого «особливого місця» для щасливого життя, Фрідеріке Вікторія, за пропозицією чоловіка, вирушила на пароплаві до Африки, щоб пошукати затишний будинок у Кенії, де подружжя планувало оселитися. На пароплаві вона познайомилась із швейцарцем ботаніком Пітером Баллі, який відразу викликав в неї теплі почуття. Повернувшись до Європи Фрідеріке вже розуміла, що не зможе жити без Пітера, а її спроби врятувати шлюб не мали успіху.

У березні 1938 року, мирно розлучившись із Цибелем, вона повернулася до Кенії, де одружилася із  Пітером, який на той час отримав посаду ботаніка у музеї міста Найробі. Під час однієї з чисельних експедицій по Африці, у більшості з яких Фрідеріка Вікторія супроводжувала чоловіка, Пітер, для зручності вимови, дав їй нове ім’я — Джой. За шість років подружжя побувало у різних куточках Східної Африки і навіть здійснило сходження на вулкан Кіліманджаро: Пітер шукав і вивчав представників місцевої флори, а Джой допомагала йому у пошуках та робила замальовки рослин і тварин. У 1942 році з’явилася небезпека вторгнення до Кенії італійських військ, які окупували Ефіопію. Джой Адамсон, через австрійське громадянство та німецьку мову, була змушена провести деякий час під арештом на віддаленій фермі на висоті 2400 метрів, разом з іншими жінками, які викликали у місцевої влади підозри у зв’язках із фашистами. Невдовзі після її повернення, їм з Пітером, у якого виявилось серйозне захворювання нирок, знову довелось розділитися. Пітер поїхав на лікування до Південної Африки, а Джой, прийнявши пропозицію пожити у друзів, вирушила до Марсабіту.

Після одужання Пітера, подружжя вирушило у чергову експедицію до округу Гарісса, де зустріли Різдво 1942 року із родиною окружного комісару. Серед запрошених гостей був присутній представник Департаменту полювання, відомий британський натураліст і захисник природи Джордж Адамсон. Саме він «відкрив новий світ» для Джой своїми розповідями про диких тварин. У 1944 році Джой розлучилась із Пітером Баллі та вступила у шлюб із Джорджем Адамсоном. Щоб звикнути до роботи з Джорджем, Джой знадобилося немало часу: вони майже щодня жили у похідних умовах і  часто рушали у подорожі для вирішення різноманітних проблем місцевих жителів із дикою природою, а також для ловлі браконьєрів. Це було важке випробування навіть для такої сильної жінки, але час, проведений у взаємодії з прекрасним і водночас жорстоким та небезпечним тваринним світом Африки, став для неї найціннішим і, мабуть, найщасливішим у житті.

Свої чисельні пригоди і враження Джой детально описала у 12 книжках, серед яких: трилогія про левицю Ельсу (1960-1962), трилогія про гепардиху Піппу (1969-1972), книга «Joy Adamson's Africa» (1972), автобіографія  «The Searching Spirit» (1972), книга про леопардиху Пенні (1980) тощо. Книга про Пенні «Queen of Shaba: The Story of an African Leopard» стала останньою публікацією Джой Адамсон, яка була знайдена вбитою 3 січня 1980 року в кенійському Національному парку Шаба, де вона вивчала місцевих леопардів. Помічник, що знайшов тіло, спочатку вирішив, що жінка стала жертвою лева, проте під час розслідування знайшовся справжній вбивця — Пол Накваре Екай, недавній працівник парку, який помстився Джой за своє звільнення. Тіло Джой Адамсон було кремовано, а прах похований в могилі левиці Ельси у Національному парку Меру. Трагічна смерть спіткала також і Джорджа Адамсона, який пережив дружину на 9 років. 20 серпня 1989 році він був убитий у перестрілці з сомалійськими піратами, коли прийшов на допомогу своєму асистенту та європейському туристу.

Перша книга Джой Адамсон «Народжена вільною» («Born Free») вийшла у 1960 році і розповідає про те, як подружжя Адамсонів взяло на виховання трьох левенят, яких Джордж знайшов і привіз до табору 1 лютого 1956 року після полювання на левів-людожерів. Усі троє були самицями, усього двох-трьох тижнів від народження, проте кожна вже мала свою особистість. Найбільшій, що відносилась до сестер поблажливо та доброзичливо, дали ім’я Велика, іншу ,веселу пустунку, назвали Люстікою, а найменша, Ельса, була самою відважною. Коли левенятам виповнилось п’ять місяців, Адамсони віддали двох більших і самостійних до роттердамського зоопарку Блідорп, а собі залишили Ельсу. Книга, що складається з 10 глав, наповнена цікавими та кумедними випадками, які траплялися під час дорослішання Ельси та її знайомства з Адамсонами, їх помічниками та тваринами-вихованцями. У той же час, розповідь про адаптацію Ельси до дикої природи дає багату пізнавальну інформацію про тваринний світ Східної Африки.

У другій книзі «Життя на свободі» («Living Free: The story of Elsa and her cubs»), Джой Адамсон продовжує розповідь про життя своєї улюблениці Ельси та її новонароджених левенят: самиці Ельси-Молодшої  і  двох самців Джеспе і Гупи. Коли Ельса досягла статевозрілого віку, вона почала надовго залишати табір Адамсонів та проводити час із самцями-залицяльниками. Народивши малят на волі, у затишному місці, вона згодом привела їх до табору, тому що попри все вважала Джорджа, Джой та їх помічників своїм прайдом. Коли левенята підросли, прийшов наказ від влади Кенії прибрати Ельсу і її дітей з заповідника, тому що вони можуть загрожувати небезпеці місцевих жителів.

Третя книга, що вийшла у 1962 році має назву «Вільна назавжди» («Forever Free: Elsa's Pride»). Вона продовжує розповідь про родину Ельси і присвячена, здебільшого, самостійному життю Джеспе, Гупи та Ельси-Молодшої. 24 січня 1961 року Ельса померла від захворювання, викликаного паразитами. Залишившись без матері левенята віддалилися від Адамсонів та почали докучати місцевим жителям, полюючи на їх домашню худобу. Коли ситуація стала критичною, Джордж з компаньйонами розробив план, щоб спіймати бешкетників, який потім було блискуче виконано. Адамсонам пощастило домовитися із Національним парком Серенгеті, куди, після важкого переїзду, і було доставлено клітини з левенятами. Після недовгої адаптації до нової місцевості Джеспе, Гупу і Ельсу-Молодшу випустили на волю, щоб вони мали змогу створити власний прайд. Спочатку Джорджу і Джой вдавалося тримати своїх підопічних у полі зору, але невдовзі сліди нерозлучної трійці загубилися. Останні глави книги присвячені напруженим пошукам Адамсонами бодай якихось ознак нащадків Ельси серед інших левів, чисельних мешканців парку Серенгеті.

Книги про Ельсу та її дітей мали такий успіх, що вже у 1966 році на світові екрани вийшов британський фільм «Народжена вільною» («Born Free») з  Вірджинією Маккенною та Біллом Треверсом у головних ролях, а Джордж Адамсон був головним технічним радником. У Великобританії, протягом 1966 року, фільм був одним з найпопулярніших у прокаті. Він також отримав багато номінацій та декілька нагород на міжнародних кінофестивалях, у тому числі - дві премії Оскар за найкращу музику і найкращу пісню, композитора Джона Баррі. Через шість років вийшло продовження фільму під назвою «Жити вільною» («Living Free»), яка збігалася із назвою другої книги Джой Адамсон про Ельсу, хоча стрічка була екранізацією третьої книги. Цього разу ролі Джой і Джорджа Адамсонів зіграли Сьюзен Гемпшир і Найджел Давенпорт. Ця екранізація була номінована на премію Золотий Глобус у 1973 році, як кращій англомовний зарубіжний фільм.  

 

Фільм «Народжена вільною» українською мовою – онлайн перегляд

Цікаві факти

 

Перше наукове описання лева належить шведському зоологу і ботаніку Карлу Ліннею. В його праці «Система природи» 1758 року цей вид отримав назву «Felise Leo».

До речі, нашому герою завдячують ім’ям не тільки Лев, Леон, Леонід («син лева») і Леонард («хоробрий лев»), а й Руслани, Аслани та Арії і такі міста як Львів, Ліон, республіки Сінгапур та Сьєрра-Леоне («левові гори»). А от ім’я Леопольд, не зважаючи на співзвучність із левом, має інше походження і означає «з сміливих людей». Слово «сінгх» означає «лев» на санскриті. Це одне з найпопулярніших прізвищ в Індії та індуїстських країнах. Звідси і назва міста-держави Сінгапур, що дослівно означає «лев’яче місто». Слово «сімба», «лев» мовою суахілі, також походить від санскритського «сінгх».

У християнстві з левом асоціюють як Ісуса («лев від коліна Юдина») так і Диявола («рикаючий лев»). Також у ранньохристиянському мистецтві лев послідовно був символом святого Марка та святого Ієроніма.

Грива — основний атрибут, що виокремлює лева серед інших котячих. Саме по типу гриви левів поділяють на різні підвиди. Також стан гриви повідомляє дослідникам-натуралістам про вік та стан здоров’я самців лева. Окрім гриви, лева відрізняє від його сородичів ще і хвіст з китицею на кінці. Але мало хто знає, що в цій китиці знаходиться кіготь, або шип, останній хребець, що пробився крізь шкіру.

Лев’яче ревіння вважається одним з найбільш вражаючих звуків у природі. За сприятливих погодних умов його можна почути за 8-9 кілометрів. Зазвичай леви ричать для власного задоволення, рідше для попередження чужинців. А от у прайді вони спілкуватися переважно за допомогою черевомовлення.

Леви, а особливо левиці, можуть доволі непогано лазити по деревах і відпочивати на гілках  на висоті до 10 метрів. Також їм нерідко доводиться плавати, хоча їх природне ставлення до води скоріше негативне, чого не скажеш про тигрів.

Коли починається період спарювання, а це може бути у будь-який місяць року, лев із подругою покидають прайд на декілька днів. Майже весь цей час вони нерозлучні, а спарювання може повторюватися по 30-40 разів на добу. Вагітність триває три з половиною місяця. Через шість тижнів після народження потомства у відокремленому місці, левиця приводить дітей до прайду. Левенят виховують спільно, не надто поділяючи на своїх і чужих. 

Зазвичай, леви завжди поступаються дорогою таким тваринам як слон, носоріг, бегемот і буйвіл, а також остерігаються нільських крокодилів. Проте, голодні леви можуть накинутися на здобич, що переважає їх розміром і силою. Під час таких двобоїв, вони нерідко отримують тяжкі поранення, що  виключає подальшу участь у полюваннях і прирікає їх на неминуче усамітнення та загибель.

Леви домінують над меншими кішками, такими як леопард і гепард, відбираючи їжу та полюючи на їх потомство. Вони доволі спокійно ставляться до шакалів, навіть під час трапези, а от до гієн зазвичай налаштовані вкрай агресивно. Вважається, що причиною такої ненависті є майже 100-відсоткова ймовірність закінчити життя жертвою гієн у кожного старого чи хворого лева.    

У штучному середовищі леви здатні спаровуватися з іншими великими кішками, такими як тигр, леопард та ягуар. Гібриди лева з тигром мають назву лігр і тигролев, в залежності від виду самця. Гібрид лева з леопардом називається леопон , а з ягуаром — ягулев. Раніше такі гібриди часто розводилися у зоопарках, але зараз така діяльність не заохочується у зв'язку з особливою увагою щодо збереження видів і підвидів лева.

Підготував Дмитро  Антонюк, провідний бібліотекар читального залу