Співець рідної сторони: 100 років від дня народження українського письменника Василя Сидоровича Земляка

 

 

«І все ж письменником бути прекрасно! Спасибі долі, що вона потурбувалася про це» (с) Василь Земляк

 

Василь Сидорович Земляк увійшов в історію української літератури у 1950-х роках ХХ ст. разом з поколінням письменників-фронтовиків як митець унікальний, автор поетично-філософських творів, сповнених любов’ю до рідної землі.

Народився письменник 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці на Вінниччині у селянській родині. Його справжнє ім’я і прізвище Вацлав Вацек. По батьковій лінії рід його походить із Чехії, звідки в 1874 році в Україну переселився прадід майбутнього письменника Йосиф Вацек. Мати Катерина Гарлінська походила з польсько-шляхетської родини. Згодом письменник згадував своє дитинство: «… виріс і жив серед чехів, знаю їхню мову, звичаї, культуру… Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село, то почуваюсь майже правовірним чехом. До речі, я закінчив з відзнакою чеську семирічну, хоча до п’ятого класу (ми жили тоді в українському селі) по-чеськи не вмів розмовляти».

Дитинство майбутнього письменника минуло серед українських та моравських чехів. Саме від них увібрав у своє серце народні пісні і думи, у них навчився цінувати нетлінні духовні надбання, від них набрався мудрості і любові. Одну за одною малий Василь поглинав книжки. Перечитавши все, що було в шкільній та сільській бібліотеках, він, де тільки міг, діставав нові видання. Знав напам’ять безліч віршів. Тоді ж почав писати перші вірші, п’єси, оповідання.

З 8 класу Василь навчався в Йосипівській середній школі. Від дому до школи треба було йти 8 км. Взимку йому знімали кімнату, і лише на вихідні хлопець повертався додому.

По закінченні середньої школи Василь вступив до Харківського авіаційного училища (1940 р.), бо мріяв стати льотчиком. Ще до вступу у авіаційне училище, він любив конструювати літаки, виготовляв їх з бамбуку, алюмінію, робив повітряні змії. Але війна перервала навчання.

Вісімнадцятирічний юнак потрапив на фронт, узяв участь у партизанському русі в Козятинському та Погребищенському районах Вінницької області та на Житомирщині. В рідному селі він організував антифашистське підпілля, налагодив зв’язок із партизанським загоном Пилипа Шуляка, що успішно діяв на Поділлі. Невдовзі Василь став командиром партизанського взводу, а згодом кінного загону імені О.Суворова.

Під час війни Василя було двічі поранено. Вперше куля пробила ногу, але рана виявилася нетяжкою. Друге поранення також пошкодило ногу,  але цього разу куля розтрощила кістку, це надовго прикувало майбутнього письменника до ліжка. Допомогло йому лікування та кохання партизанської медсестри, а згодом дружини – Ольги Чубар.

Ще в роки війни Вацеком був прибраний конспіративний псевдонім – Земляк, який пізніше засвітився новим, літературним змістом. Та й сам по собі цей факт може багато сказати: назвати себе так – означає взяти на себе неабиякий обов’язок і перед людьми свого краю, і перед всією рідною Вітчизною. Либонь, мало знайдеться в літературі псевдонімів, які б так відповідали змістові написаного письменником. Побачене і пережите в роки війни відлунилося потім у його повістях «Гнівний Стратіон», «Підполковник Шиманський», кіносценарії «Олесь Чоботар», численних оповіданнях.

Після війни Василь Земляк працював завідувачем відділу Козятинського райвиконкому, керував відділом радгоспу в с. Червоному на Житомирщині. Одночасно навчався на заочному відділі Житомирського сільськогосподарського інституту (1949-1953рр.), згодом продовжував навчання в Київський сільськогосподарській академії. 

Друкуватися почав після війни. Саме в 1945 р. було видано його перші прозові твори. З вересня 1951 р. став відповідальним секретарем обласної газети «Радянська Житомирщина». Загалом пропрацював в цій газеті майже 12 років.

У лютому 1957 р. Земляка було прийнято до Спілки письменників України. У 1958 р. призначений головним редактором республіканського видавництва «Молодь»

З 1958 р. жив і працював у Києві.

Був головним редактором Київської кіностудії ім. О. Довженка з 1963 по 1966 роки. Працюючи на кіностудії він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, – «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956–1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Земляк також співпрацював з журналом «Новини кіноекрану».

Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи двох його повістей – «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. На сіровато-вбогому тлі тодішньої літератури ці твори не могли бути непоміченими. Справді свіжим і задушевним був голос їхнього автора. Водночас вони були помітною даниною часові з «типовими» рисами так званої колгоспної теми. Повість «Рідна сторона» сам автор назвав «Поліською повістю» і саме на неї захопленим листом відгукнувся Михайло Стельмах, відзначивши, що на нього з твору «Повіяло зеленим пахучим шумом Полісся і свіжістю молодого таланту». В українську літературу прийшов письменник зі своїм поетичним поглядом на світ, зі знаннями життя і людей, про яких пише. Уважний читач легко завважить в «Рідній стороні» те, з чого згодом виростатиме його «Лебедина зграя». Вже в перших повістях письменник постав як цікавий, знаючий, іронічний і дотепний майстер слова, а передовсім як живописець. Ці твори стали відправною точкою його літературного шляху.

У 60-х роках Земляк звернув на себе увагу повістями «Гнівний Стратіон» (1960) та «Підполковник Шиманський» (1966). Ці твори анітрохи не схожі на тематично споріднені з ними твори інших українських письменників. Василь Земляк звернувся в них до подій війни з німецьким фашизмом, змалював героїчну боротьбу з ворогом партизанів і підпільників. Ці твори можна поставити в один ряд з «Людина і зброя» Олеся Гончара та «Вир» Григорія Тютюнника, тобто з творами, які розкривали не тільки героїку й трагедію війни, а й філософію великої і драматичної проблеми «людина і війна». Земляк художньо переконливо порушив проблему вибору (дочка партизанського ватажка Стратіона закохується в командира створеного фашистами батальйону), проблему патріотичного обов’язку і кохання, особистого щастя. Критики визнають повість «Гнівний Стратіон» як романтичну баладу в прозі з винятковими сюжетними ситуаціями.

Повість же «Підполковник Шиманський» з його авантюрною фабулою, відвертим гротескуванням людей і подій, отою фантастичністю зображення сприймається як своєрідний пролог до його романів – дилогії «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976). Ці твори були відзначені Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за 1978 рік, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.

Автор плекав надію написати і третю частину «Веселі Буковеньки», однак цьому задуму не судилося здійснитися.

В центрі дилогії історія українського Побужжя втілена в «днях і трудах» села Вавілон. Розповідь розпочинається з пореволюційних подій, коли виникали комуни, точилася смертельна «класова» боротьба, і закінчується очищенням краю навесні 1944–го року від фашистських окупантів. Тема дилогії, як бачимо, належить до найпопулярніших у тодішній літературі. Коли писалася «Лебедина зграя», автор розумів свою «зашореність», пам’ятав усі ідеологічні табу і щохвилинно відчував голос внутрішнього цензора – обов’язкового супутника творчих днів кожного радянського письменника. Василь Земляк зумів не лише не повторюватися, але й перебудуватися і створити вершинний твір передусім в рамках химерної прози, в творах якої поєдналися лірика і гротеск, сатирична фантастика й потужна фольклорно-етнографічна основа. Використані автором елементи химерності, іронічний кут зору не применшують трагедійності подій після 1917 року. На одному полюсі у «Лебединій зграї» – бідняки, яких об’єднують у комуни, на другому – багатії: Бубели, Гусаки, Раденьки. Лише Явтушок Голий стоїть посередині, перебігаючи щоразу з табора в табір. Твір вражає багатством і виразністю соціально-психологічних характеристик персонажів, живих, тонко змальованих постатей, які утворюють ту цілісність, ім’я якій народ. Багатство деталей, яскравість описів і сцен – все підпорядковане загальній ідеї твору. Іноді складається враження невичерпності авторської розповіді, за якою вимальовуються соціальні відносини у Вавілоні, Глинську, в цілому краї.

Є у Вавілоні свій філософ Фабіян з його однойменним цапом. Створено цей образ за допомогою виразних гротескних мазків. Найсильніші місця пов’язані насамперед з Фабіяновими філософемами, а також із тим рідкісним сплавом вигадливої містифікації, різнотональної іронії, романтичної патетики і ліричності. Василь Земляк із спокоєм літописця, з гумором людини, залюбленої в своїх героїв, зумів змалювати колоритні образи Мальви Кожушної, Клима Синиці, братів Соколюків, Явтушка Голого, інших персонажів, густо заселивши ними свою «Лебедину зграю», твір значною мірою автобіографічний. І сьогодні вражає майстерність автора у змалюванні Вавілону і вавілонян, для яких головне – свята любов до рідної землі.

Василь Земляк радів з успіху своєї дилогії, про що свідчить схвильований запис у його щоденнику: «І все ж письменником бути прекрасно! Спасибі долі, що вона потурбувалася про це».

Кадр з фільму Вавілон ХХ

За романом «Лебедина зграя» було знято художній фільм «Вавілон XX». У заявці на сценарій «Лебедина зграя» Земляк пояснює, що не вдається зберегти всі сюжетні розгалуження роману. А тому слід обрати якусь одну лінію. І такою, на його думку, є лінія Мальви Кожушної. А ще автор вказав, які персонажі, окрім Мальви, для нього найдорожчі і найцікавіші. Василь Земляк зібрав їх усіх під крила своєї «Лебединої зграї» – цвіт української акторської родини. Іван Миколайчук, Лесь Сердюк, Кость Степанков, Любов Поліщук, Ярослав та Іван Гаврилюки, Раїса Недашківська, Борислав Брондуков, Анатолій Хостікоєв, Ольга Матешко, Федір Стригун, Варвара Маслюченко…

Доля українського кіно, як відомо, вирішувалась у Москві. Боротьба за вихід фільму переросла в цілу епопею. Скільки треба було терпіння мати режисеру Івану Миколайчуку, щоб знову і знову переробляти, задовольняючи самодурство чиновників від кіно. Фільм був скорочено цензурними ножицями з двох серій до однієї. Крім того, «Вавілон ХХ» був заборонений для показу у Львові. Іван Миколайчук боявся, що зі стрічкою щось трапиться, тому ховав плівку в сейфі.

Коли фільм вийшов на екрани, посипалися щедрі нагороди:

В 1979 році фільм отримав головний приз кінофестивалю «Молодість» (м. Київ).

Після показу на Всесоюзному кінофестивалі у 1980 році в Душанбе він отримав приз за найліпшу режисуру.

В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974-1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадова Альєнде.

Незавершеним лишився його роман «Місто добрих духів». Головним джерелом для майбутнього твору стали враження й роздуми автора про Київ, краса якого захопила письменника ще з юності. Було створено два викінчених розділів твору – «Діалог з містом» та «Вводини до міста», що мали стати ліричним зачином повістування. Як можна судити з написаного, автор найчастіше мав звертатися до єдності міста зі своїми людьми, адже лише вони одухотворюють і минуле, і сучасне. Землякові роздуми постійно спрямовуються до історії Києва, яка читається не лише за меморіальними та архітектурними пам'ятками, а й живе передусім у настрої, духовній атмосфері міста як нерозтрачене в буднях відчуття присутності всіх тих, хто був тут колись. Очевидно, вони, ті добрі духи минулого, за задумом, мали повсякчас взаємодіяти з героями роману, сучасниками автора…

Помер письменник 17 березня 1977 року на 54-му році життя. Численним творчим замірам письменника не судилося здійснитися. Це була велика, болісна втрата для українського письменства. Але залишились його цікаві книги, які утверджують на землі мудрий закон лебединої зграї: кожен птах повинен відчути в польоті крило сусіда. 

На Байковому цвинтарі, на могилі, відкрито пам’ятник. За заповітом, на ньому викарбувано автоепітафію: «Нехай живі не зневажають мертвих – на шані тримається рід людський. Василь Земляк»

В Києві, на вул. М. Коцюбинського, 2, встановлено меморіальну дошку (скульптор І.В.Макогон, архітектор О.С.Тамаров)

 

Про Василя Земляка:

 

Вознюк Г.Л. Заповіт любові 

Земляк Василь Сидорович 

Василь Земляк - химерна проза XX століття 

Письменник Василь Земляк 

СкрипникАнатолій День, якого не вистачало: Київ у житті й творчості Василя Земляка 

Співець Вавілонії. До 80-річчя від дня народження письменника Василя Земляка(1923-1977)

***

Земляк Василь Лебедина зграя : аудіокнига українською мовою 

ЗемлякВасиль Тихоня : аудіокнига 

 

 

 

Підготувала О.О. Бурлак, завідувачка відділу періодичних видань