Українська еміграційна проза 1930—50-х років ХХ століття

  

Українська діаспора є однією з найчисленніших у світі. Твори письменників-емігрантів в Україні були занесені до «чорного списку». А познайомитися з ними стало можливим тільки в 90-х роках ХХ століття.

В роки еміграції  вже відомий письменник та політичний діяч Володимир Винниченко написав перший український фантастичний роман «Сонячна машина» та повість «На той бік». Шарм європейського стилю внесла в українську літературу Наталена Королева. Улас Самчук та Василь Барка першими заговорили про найстрашнішу трагедію українського народу — Голодомор 1933 року. Викликом тоталітарному сталінському режиму став роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський».

Васьків М. Український еміграційний роман 1930-50-х років : монографія. — Кам’янець-Подільський : ПП «Медобори—2006», 2011. — 192 с.

У монографії дається ґрунтовний аналіз романів українських еміграційних письменників: Володимира Винниченка, Івана Багряного, Уласа Самчука, Юрія Липи, Юрія Косача, Наталени Королевої та інших. На основі цього аналізу автор монографії відтворює еволюцію жанру протягом 30—50-х років ХХ століття від новаторсько-експериментального роману через реалістичний класичний роман до роману екзистенціального. Розвиток еміграційного роману розглядається у тісних взаємозв’язках із літературою на території України.

 

Володимир Винниченко «На той бік» (1923)

Володимир Кирилович Винниченко – видатна постать в історії української державності, автор трьох Універсалів Центральної Ради, голова Директорії Української Народної Республіки і при цьому блискучий прозаїк та драматург, творча спадщина якого стала вагомим внеском у розвиток української літератури ХХ століття. Жоден український письменник не мав таких багатотомних видань та велику популярність своїх творів як Володимир Винниченко. Він створів понад сто оповідань, сценаріїв, статей, памфлетів, кілька романів та п’єс, що ставилися на сценах Берліна, Праги, Рима, Парижа…

Спільними зусиллями сучасні дослідники встановили день та місце народження Володимира Винниченка – 16 липня 1880 року, Єлисаветград (нині – Кропивницький). Він навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 року – на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 року передала Тимчасовому уряду вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР.

Після відставки з поста прем’єра засудів гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 року очолював Директорію, але через політичні розбіжності був змушений виїхати до Австрії. Літо й осінь 1919 року, зима й весна 1920-го – плідні творчі періоди його біографії. Пише повість «На той бік», тритомну мемуарно-публіцистичну працю про українську революцію «Відродження нації», а головне – поринає в політичну еміграційну діяльність. Незабаром його охоплює ідея легального повернення в Україну з метою компромісної співпраці з радянською владою, але на нього чекало жорстоке розчарування. 23 вересня 1920 року Володимир Винниченко офіційно виїздить за кордон і більше в Україну не повертається.

Володимир Винниченко тяжко пережив розлуку з рідною країною, бо розумів, що шлях в Україну йому закритий. Позбавлений будь-яких постійних матеріальних коштів на щодень, він шукає засобів для забезпечення свого життя. У 1934 році Винниченко із дружиною Розалією Яківною купує стару садибу на півдні Франції, у містечку Мужен біля Канн, відновлює її майже власними силами, розводить сад і город. Багато часу Володимир Кирилович витрачає на фізичну працю, але намагається так унормувати свій час, щоб викроювати кілька годин для творчої праці. Самодисципліна Володимира Винниченка вражає, а творча активність захоплює.

Митець творів на зламі двох культурно-стильових епох і володів даром створювати у своїх творах такі сюжетні колізії, завершення яких майже неможливо передбачити. Перші його твори – поема «Повія» та оповідання «Народній діяч», написані 1901 року. Першою публікацією, що з’явилася друком на сторінках «Киевской старины» 1902-го, була повість «Сила і краса» (згодом прибирає назву «Краса і сила»). Протягом 1902–1905 років з’явилися оповідання й повісті «Біля машини», «Голота», «Суд», «Роботи!», «Раб краси», «Зіна», «Момент», «Темна сила», «Федько-халамидник», «Солдатики!»… У 1906 році вийшла перша збірка оповідань письменника «Краса і сила», яка була високо оцінена широкою читацькою громадськістю. В цьому ж році Володимир Винниченко написав і свою першу драму — «Дисгармонія». 1911 року — перший найбільш дискусійний роман «Чесність з собою» вслід за яким були написані «Рівновага», «Божки», «По-свій», «Заповіт батьків», «Хочу», «Записки кирпатого Мефістофеля». Роки еміграції в житті Володимира Винниченка відзначені появою семи романів: «Сонячна машина», «Поклади золота», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій» і «Слово за тобою, Сталіне!». Незавершеним залишився історичний роман «Хмельниччина», а серед нездійснених задумів — «Монографія визволення», «Роман боротьби», «Хроніка великого зрушення».

 

Винниченко В. На той бік : повість // Винниченко В. К. Записки Кирпатого Мефістофеля : роман, повість, оповідання, п’єса / Володимир Винниченко ; худож.-оформлювач А. С. Ленчик. — Харків : Фоліо, 2006. — С. 236—321. — (Українська література).

Події у повісті Володимира Винниченка «На той бік» відбуваються під час Української революції 1917—1921 років. «Доктор Верходуб обережно й дбайливо ніс через життя келих своєї мудрості, зібраної по краплі з гірких і солодких квітів буття. Кожна людина, перебувши час цвітіння, починає збирати келих своєї мудрості. І що буйніше, що болючіше, що радісніше було цвітіння, то повнішим стає на старість келих…

Колись за давніх-давніх часів доктор Верходуб уважався за найінтелігентнішого лікаря на весь повіт, за «нашого філософа», і за хоч приборканого віком, але ще досить небезпечного спокусника повітових красунь.. І коли хвиля збаламучених людських келихів із франтів линула на трон і змила його; коли в очах усіх пацієнтів і непацієнтів з’явився блиск святочної гарячки… коли сам доктор Верходуб, почуваючи й себе трошки ненормальним, ганяв по засіданнях різних комісій і делегацій, — він і в такій ситуації не забував накладати навусника, припудрювати носа, одягати сталево-сірого жилета з ніжними зеленими точечками и прижмурювати свої «непристойно гарні» очі вибачливо-мудрим успіхом…

Аж ось шугнула нова хвиля. Шугнула і змила все… А ще більше вибила з обережних, любовних рук келих і викинула доктора Верходуба, голого, обідраного, потовченого, очманілого, на кін життя, на якому відігравалася п’єса без теософії і в якій йому доводилося грати несподівану ролю «буржуяки» й «паразита на народному тілі»… І раз, коли отак, доктор Верходуб пильно й любовно слідкував, як вітер крутив над базарним рундучком пір’їну, він раптом почув у руках своїх вибитий келих, порожній, потовчений, покалічений, але келих! І почув, як з ніжним, тужним дзвоном упала в його якась нова краплина мудрості…

«Живи не так, щоб досягти атараксії, царства небесного чи земного. Живи не так, щоб закон твого життя міг бути законом для всіх. А так живи все своє життя, наче ти через годину маєш померти. Май на годину від себе смерть і ти побачиш, як на цьому віддалені кожний момент життя стане тобі самоцінним, неповторним, прекрасним. Все любе, все благословенне, що живе, навіть твої страждання, твій сором, ганьба, поневіряння».

 

Наталена Королева «Легенди старокиївські» (1942—1943)

Літературна творчість Наталени Королевої  –  своєрідне явище в історії української літератури першої половини ХХ століття. У традиційний стиль і образну мову української прози вона влила свіжій струмінь європейського стилю. Писати художні твори українською мовою почала з 1919 року за порадою свого чоловіка Василя Королiва-Старого. Перше оповідання українською мовою «Гріх (З пам'ятної книжки)» було надруковано у віденському українському тижневику «Воля» 15 січня 1921 року за підписом «Н. Ковалівська-Короліва». З того часу понад 20 років усі західноукраїнські, буковинські, закарпатські українські журнали, а також журнали, що виходили в Чехо-Словаччині, вміщували її твори. У середині 1930-х — на початку 1940-х років виходять книжки Наталени Королевої, що принесли їй широке визнання і популярність.

Кармен-Альфонса-Естрелья-Наталена Королева народилася 3 березня1888 року в монастирі Сан-Педро де Карденья біля міста Бургос у Північній Іспанії. Мати майбутньої письменниці Марія-Клара де Кастро Ласерда Медінаселі померла при пологах. Вона походила із старовинного іспанського роду Ласерда. Батько Наталени — польський граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський — займався археологією і жив переважно у Франції. Родовий маєток його матері Теофіліі з литовського роду Домонтовичів знаходився у селі Великі Борки на Волині. Наталену одразу після народження взяла до себе бабуся Теофіля, у якої вона жила до п'яти років. Після смерті бабусі дівчинку забрав до Іспанії материн брат Еухеніо, старшина королівської гвардії, згодом католицький священик.  Наталену віддалі на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, де вона пробула майже дванадцять років. Студіювала мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Вчилася їздити на конях, фехтувати, стріляти. Восени 1904 року сімнадцятирічна Наталена прибула до Києва, де вступила до Київського інституту шляхетних дівчат. На цей час вона вже знала іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську, російську мови, з дитинства пам’ятала українську й польську. Потім навчалася в Петербурзі, закінчила тут археологічний інститут, одержала ступінь доктора археології за праці з литовської старовини, займалася єгиптологією і водночас вчилася в Петербурзькій мистецькій академії, після закінчення якої одержала диплом «вільного художника».

Наталена мала успіх на театральній сцені, але кар’єра актриси не вдалася через слабке здоров'я. Виїхавши до Західної Європи на лікування, захопилася мистецтвом і археологією. Ці роки були найкращими в її житті. Вона побувала в Іспанії, Франції, Італії, країнах Близького Сходу, виступала в оперних театрах Парижа і Венеції, брала участь у археологічних розкопка Помпеї та в Єгипті. А від 1909 року почала друкувати свої художні твори та наукові статті у французькій періодиці.

Перша світова війна застала Наталену в Києві. Це були роки перевірки на мужність та витримку. Коли війна добігала кінця, Наталена змогла виїхати до Праги, де почала працювати в системі народного шкільництва. На замовлення міністерства освіті уклала невеличкий шкільний чесько-український словник, який вийшов під редакцією професора Степана Йосиповича Смаль-Стоцького. Пізніше — великий французько-український словник.

У Празі Наталена зустрілася з Василем Королівом-Старим (1879—1941), якого знала ще в Києве як письменника, культурно-громадського діяча та видавця. Він став її другим чоловіком. Вони придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельник біля Праги. Тут і прожили до кінця своїх днів. Василь Костянтинович займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Але 1941 року, після чергового допиту в гестапо, його серце зупинилося. Наталена Королева все подальше життя присвятила літературній праці.

Писати художні твори французькою мовою Наталена почала ще шістнадцятирічної дівчинкою. Поштовхом до написання Наталеною Королевою творів українською мовою була, звичайно, порада і підтримка близькою людини — Василя Короліва-Старого.  Думками письменниця ніколи не розлучалася зі своєю першою батьківщиною — Іспанією, але ставлення до другої — України, її народу й культури було піднесено романтичним: на землі свого батька вона знаходила сліди античної культури, і це її особливо приваблювало. Наталена Королева мала і свої улюблені теми, від яких не відступала ні за яких умов.

Перша книжка «Во дні они» (Львів, 1935) — це художньо опрацьовані євангельські легенди з життя Ісуса Христа. П'ятнадцять оповідань другої книжки письменниці «Інакший світ» (Львів, 1936) — це калейдоскоп різних незвичайних подій, що відбуваються в різні часи, в різних країнах, але все мають релігійне забарвлення. А широке визнання принесла повість «1313» (Львів, 1935), в основу якої покладено середньовічну легенду про винайдення пороху на початку XIV століття Вершиною літературної творчості Наталени Королевої є повість «Сон тіні» (Львів, 1938) — історичні події першої половини ІІ століття нашої ери в єгипетському місті Александрія. 1937 року вийшла повість «Предок», а 1 1939 році Наталена Королева почала друкувати у львівському журналі «Дзвони» нову історичну повість із життя давньої Іудеї й Риму — «Quid est veritas?». «Легенди старокиївські» були завершені на початку 40-х років. В останні роки життя Наталена Королева звернулася до автобіографічної прози. Повість «Шляхами і стежками життя» (1953)  стала підсумком творчості письменниці.

 

Королева Н. Легенди старокиївські  // Королева Н. Предок : історичні повісті : Легенди старокиївські / Наталена Королева ; упоряд., авт. післямови та приміт. О. В. Мишанич. — Київ : Дніпро, 1991. — С. 438— 632. — (Б-ка історичної прози).

Наталена Королева написала 25 легенд-оповідань, кожне з яких може стати предметом окремої розмови, містить у собі цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень: «Володимирове срібло», «Аскольдова могила», «Три Марії», »З повістей времяних літ», «На Ярославовому дворі»… Більшість сюжетів легенд запозичено із Старокиївського літопису.

«Душа пам'ятає багато, чого не вміють назвати уста. Але ж часто й людська душа забуде, в чім сила зв'язку з минулим. То — зв'язок з доброю Матір'ю Землею, що її всі ми любимо більш, як гадаємо, бо ж вона дає нам не тільки свої плоди, але ж і баї, що в них заховано зернятко правди, як дозріле зерно в лушпині…  Не сказав неправди приятель Фавн: не одна квітка виросла й зацвіла з його дрібних зерняток. А я збирала їх у китичку. До них додавала свіже листя з обмолених Лаврських Садів, таке приховане, соромливе, скромне, що по ньому часто можна перейти й не доглянувши, як по придорожньому споришу. Коли ж над волинською Стир'ю по луках розквіли лампадками світло-фіялові зимовіти-колхікуми, а над мочарами м'ягко танцювали блудні вогники, — Лосна кинула мені срібну нитку своєї пряжі. Нею зв'язала я китичку тих дрібних квітів.

Не треба в них шукати «строгої» науковості: це-бо не вислід розшуків, дослідів, розвідок, студій. Це лише квітки, виплекані двома невтомними садівничками. Мрія — наймення одної, друга ж зветься — Любов».

 

Улас Самчук «Марія» (1933)

Постать Уласа Самчука, письменника, журналіста і публіциста, редактора, члена уряду УНР у вигнанні, дуже унікальна.  Він прожив  82 роки, які збіглися з часом історичних потрясінь українського народу. Улас Самчук представляє покоління, яке вціліло у вирі двох воєн, яке наполегливо шукало відповіді на питання про причини національних невдач і драм, про секрети національного характеру, про шляхи становлення національної свідомості. З-поміж літературних жанрів він надавав перевагу романам, повістям, мемуарам. Його перу належать два монументальні твори епопейного характеру — романи-трилогії «Волинь» та «Ост», які змальовують широку панораму соціальних зрушень в українському суспільстві протягом тривалого часу. Улас Самчук створив перший в українській літературі твір про насильницьку колективізацію та Голодомор 1933 року —  роман «Марія» (1933). 

Улас Олексійович Самчук народився 7 (20) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у порівняно заможній хліборобській родині. До 1913 року мешкав в селі Дермань, потім — у селі Тилявка (нині село Шумського району Тернопільської області). Навчався в Українській мішаній приватній гімназії в місті Кременець (1921—1925). Перше оповідання Уласа Самчука «На старих стежках» (1926) було опубліковано у варшавському часописі «Наша бесіда». З цього часу прізвище письменника доволі часто з’являється на сторінках «Літературно-наукового вісника» (Львів), журналів «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін).

Із 1927 по 1941 рік Улас Самчук перебував у еміграції в Німеччині та Чехословаччині. Певний час навчався у Вроцлавському університеті (1928—1929) та в Українському вільному університеті (1929—1931) у Празі. 1941 року повернувся на Волинь, був редактором рівненської газети «Волинь» до 1943 року, у 1944—1948 роках жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації «Мистецький Український Рух» (МУР). Він поєднував організаційні клопоти з творчими: працював над романом про визвольну боротьбу у Закарпатті, книжкою публіцистики «Невільники фрази», п’єсою «Шумлять жорна». 1947 року вийшла друком повість «Юність Василя Шеремета».

1948 року Улас Самчук переїхав до Канади (Торонто), брав участь у діяльності об'єднання українських письменників у діаспорі «Слово». У цей час більша частина творчих зусиль письменника припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі» (1979). У 1980 році вийшов останній з розпочатих і незавершених за океаном романів Уласа Олексійовича «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської еміграції. А увінчує доробок Самчука роман «Втеча від себе» (1982).

 

Самчук У. Марія : хроніка одного життя / Улас Самчук. — Київ : Смолоскип, 2009. — 224 с.

Роман «Марія» був виданий 1934 року у Львові. Це книга пам’яті. Одна з багатьох книг, написаних на посвідчення злочинів сильних проти слабких і на згадку про долю тих, які протиставили фізичному знищенню силу свого духу. Автор присвячує «Марію» «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932 — 1933…» як загинула й сама Марія, і її донька Надія з маленькою дитиною…

 У центрі роману-хроніки образ жінки на ім’я Марія. Твір складається з трьох частин: книги про народження Марії, книги днів Марії, книги про хліб. Обраний письменником жанр хроніки дозволив йому відтворити 26 258 днів життя Марії. «Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі». Майже 72 роки її нелегкого і многотрудного буття на землі. Вона постає перед читачем у чітко витриманій хронологічній послідовності, коли кожен наступний епізод поглиблює драматизм дії, відтак — долі героїні.

Марія рано втратила спочатку батька, потім і матір. Але завдяки наполегливий праці й сильному характеру дівчина піднімається, торуючи свою життєву стежку. Чи не найбільшою помилкою на ній стає одруження з Гнатом, який безмірно любить Марію, але без взаємності: вона кохає Корнія, якого забрано у матроси. Перший шлюб Марії закінчується розлученням. Проте її сімейні стосунки з Корнієм зазнають чимало випробувань, адже військова служба вплинула на нього негативно. Однак матеріальні труднощі й душевні негаразди не зламали родину. Праця, терпіння і любов до землі дали їй силу, а головне — змінили Корнія. Але на Марію чекають нові випробування — чоловіка забирають на війну, а від руки Гната, який не забув образи, гине у вогні все нажите важкою працею. І в цій ситуації перемагає вольова і життєлюбна натура жінки. Найдраматичніші злами долі переборола Марія, але найстрашніших випробувань зазнає вона з приходом революційних часів. Зла рушійна сила перекреслює не лише матеріальні цінності, віковий селянський лад, а й ламає людські душі, трагедія родини переростає в трагедію нації.

 

Іван Багряний «Сад Гетсиманський» (1948—1950)

Поет і прозаїк Іван Багряний (справжнє ім'я: Лозов'яга Іван Павлович) народився 19 вересня (2 жовтня) 1906 року в місті Охтирка Харківської губернії в родині муляра Павла Лозов'ягіна. Закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу, 1926—1928 роках навчався у Київському художньому інституті. Обіймав низку посад в різних організаціях, працював на шахтах Донбасу. Перший його вірш «У місто», за підписом «І. Багряний», надруковано в київському журналі «Глобус» за 1926 рік. Належав до літературної організації письменників Києва «Майстерня революційного слова». В 1927 році виходить перша збірка поезії Івана Багряного «До меж заказаних», а 1929 — поема «Ave Maria», яка відразу буза заборонена цензурою.

16 квітня 1932 року у Харкові Івана Багряного заарештовано і після 11 місяців ув’язнення засуджено на 3 роки таборів і відправлено на заслання на Далекий  Схід. Потім знову арешт, але 1940 року у зв’язку з тяжкою хворобою легенів був звільнений. Слідство та роки заслання частково відображено у романах «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950) і драмі «Морітурі» (1947). В роки Другої світової війни жив в Охтирці, працював художником у місцевому театрі, друкувався в охтирський пресі. 1943—1944 роках брав участь в українському підпіллі ОУН та УПА.

Незабаром Іван Багряний емігрував до Словаччини, потім Австрії та Німеччини, де оселився у містечку Новий Ульм. Восени 1945 року разом  зв своїми колегами створює у Німеччині Мистецький український рух (МУР), який з годом у США перетворіться в об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку. У 1948 році письменник засновує Українську Революційну Демократичну партію (УРДП) та газету «Українські вісті», багаторічним редактором якої він був. Обирається головою Української Національної ради, пізніше — віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні.

У роки еміграції були написані — повість-вертеп «Розгром» (1948), повість «Огненне коло» (1953), перша частина задуманої  трилогії  «Буйний вітер» — «Маруся Богуславка» (1957), дитячи твори, статті та памфлети. 1946 року письменник перевидав частину своїх поезій під назвою «Золотий бумеранг». 1992 року Івану Багряному було присуджено Шевченківську премію за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови», але вже після його смерті.

Багряний І. Сад Гетсиманський : роман / Іван Багряний ; передм. О. С. Гаврильченка, А. П. Коваленка, підгот. тексту О. С. Гаврильченка, А. П. Коваленка, А. Ю. Ткаченка. — Київ : Дніпро, 1992. — 528 с.

У романі «Сад Гетсиманський» Іван Багряний розповідає правду про трагічну епоху, про протистояння окремої особистості ворожій усьому людському системі.  Життєвий матеріал, покладений в основу твору, запозичено з реальної дійсності. Помітну роль у романі відіграє біблійний матеріал — заголовок, епіграф, згадування Каїна та Авеля, євангельські цитати. За біблійною легендою, у саді Гетсиманському, де молився Ісус, його зрадив, передавши стражі, Іуда Іскаріот. Проблема зрадництва є основною у творі. У часи жахливих сталінських репресій у «сад Гетсиманський» перетворилася уся країна, у якій панували відступництво та зрада, ігнорувалися загальнолюдські ідеали і цінності. Іуда ніби вселився у душі тих, хто забув про совість, про одвічні християнські заповіді, а тих, хто залишився вірним своїм життєвим принципам, чекала гірка доля Ісуса Христа — бути розп’ятим і тілом, і душею.

 

Василь Барка «Жовтий князь» (1958)

Творчість талановитого письменника і поета Василя Барки, представника української діаспори у США, довгі роки залишалася невідомою в нашій країні. Його літературна спадщина вражає оригінальністю, новаторськими художніми пошуками, зануренням у барокову поезію, фольклорну стихію, біблійні мотиви і символи  — понад 20 поетичних збірок («Шляхи», «Цехи», «Апостоли», «Білий світ», «Псалом голубиного поля» та інші), романи «Рай», «Жовтий князь», «Свідок для сонця шестикрилих», поема «Судний степ», п'єса «Господар міста», літературознавчі дослідження та есе.

Василь Барка (справжнє ім’я — Очерет Василь Костянтинович) народився 16 липня 1908 року  в селі Солониці, яке нині входить до складу Лубенського району Полтавської області. Навчався в духовному училищі міста Лубни, закінчив трудову школу і педагогічній технікум (1927). Викладав фізику й математику у шахтарському селищі «Сьома рота», яке розташоване на правому березі річки Сіверський Донець. 1928 року був змушений виїхати на Кубань. Здобув освіту в Краснодарському педагогічному інституті. В 1930 році вийшла поетична збірка «Шляхи», розкритикована за відірваність від соціалістичної дійсності. Після вимушеної збірки на виробничу тематику «Цехи» (1932) замовк на довгих 10 років.

Василь Барка, після трагічних в його житті 1933—1934 років, закінчив аспірантуру, викладав історію середньовічної зарубіжної літератури в Краснодарському педагогічному інституті. 13 березня 1940 року захистив кандидатську дисертацію про стиль «Божественної комедії» Данте. 1941 року пішов на фронт, потім було порання, полон та важка праця в Німеччині. В 1950 році Василь Барка виїхав до США. Жив в Нью-Йорку, працював кочегаром, мийником вікон, голодував. Байдужий до матеріального достатку, хворий на стенокардію і напівсліпий, продовжував літературну діяльність.

 

Барка В. К. Жовтий князь : документальний роман : у 2-х т. / Василь Барка ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова. — Харків : Фоліо, 2017. — (Шкільна б-ка української та світової літ-ри).

Роман Василя Барки «Жовтий князь» потрапив до списку ста найкращих творів української літератури за версією ПЕН-клубу. Це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України — страшному Голодомору 1932—1933 років. Для сюжету в романі основа складалася з постійно збираних подробиць протягом четвертини віку: від часу самого лихоліття і до початку оформлення тексту — в 1958 році.

Роман увібрав у себе і власний досвід автора, який, працюючи над твором в Нью-Йорку, був  напівголодним, і свідчення очевидців — один із земляків передав письменнику спогади про долю родини, котра загинула в 1933 році. Василь Барка також на власні очі бачив страждання людей на Полтавщині, де він перебував, відвідуючи сім’ю брата, і на Кубані, де жив.

 

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом