Майстер реалістичної прози: 185 років від дня народження класика української літератури Івана Нечуя-Левицького

 

«Півстоліття працював І. Нечуй-Левицький на ниві українського письменства і у спадок нащадкам залишив твори, що стали окрасою української літератури» (Роман Григорович Іванченко, доктор філологічних наук)

 

Іван Семенович Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як визнаний майстер реалістичної прози. Літературний талант письменника проявився у різних жанрах: романах, повістях, оповіданнях, новелах, казках, драмах. Він є автором художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. Зі сторінок його творів постає розмаїта галерея колоритних персонажів: селян та міщан, чиновників та дрібних шляхтичів, інтелігентів та людей суспільного «дна»…

Його унікальна праця «Світогляд українського народу» (1876), що багато років замовчувалася, стала першою спробою дослідження української міфології, її витоків ще з дохристиянських часів. У науково-популярній формі письменник поділився своїм досвідом осягнення світогляду нації, заглибився в неповторний світ уявлень і вірувань наших пращурів, які стали першоджерелом духовності українського народу та його самобутньої національної культури.

Однією з найбільших заслуг Івана Нечуя-Левицького є те, що він у співавторстві з письменником Пантелеймоном Кулішем та вченим-фізиком Іваном Пулюєм вперше переклав українською мовою найголовнішу книгу християнського світу — Біблію. У 1881 році Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі. Праця над Старим Заповітом тривала. Але під час пожежі 1885 року на Кулішевому хуторі Мотронівка (Ганнина Пустинь) згорів рукопис і вони знову починають працювати над перекладом Старого Заповіту від самого початку. Лише 1903 року Британське та Іноземне Біблійне Товариство видало перший повний переклад українською мовою «Святого письма Старого і Нового Завіту».

У творчий спадщині Івана Нечуя-Левицького значне місце займають наукові та художні праці з історії України. Славному героїчному минулому українського народу присвячено романтичну казку «Запорожці», романи «Гетьман Іван Виговський» (1895) та «Князь Єремія Вишневецький» (1897), які стали непересічним явищем українського літературного процесу другої половини ХІХ століття. Широко змальовуючи події народних повстань XVII століття часів «Хмельниччини» і «Руїни» письменник розширив і збагатив межі цього жанру в український літературі.

Драматургічна творчість письменника позначається жанровою різноманітністю: оперета на історичну тему «Маруся Богуславка» (1875), історична драма «В диму та полум’ї» (1911), комедії з міського побуту «На Кожум’яках» (1895) та «Голодному й опеньки м'ясо» (1897), дитяча різдвяна сценка Попалися» (1891). Не багатьом відомій факт, що Іван Нечуй-Левицький є «батьком» славетних персонажів — Проні Прокопівни і Голохвастова. Адже Михайло Старицький, автор знаменитої комедії «За двома зайцями», вдало використав і переробив у ній сюжет драматичного твору Нечуя-Левицького «На Кожум’яках».

Творчість Івана Нечуя-Левицького — це певний крок у становленні критичного реалізму. Разом з новими темами та сюжетами Нечуй-Левицький створив і нову манеру письма. Він уміло відтворив почуття гумору, оптимізму і дотепу — типові риси українського національного характеру. Класикою української літератури стали його кращі твори: соціально-побутові повісті «Микола Джеря» (1878), «Бурлачка» (1878) та «Кайдашева сім’я» (1879).

Світанок життя Івана Левицького (літературний псевдонім І. Нечуй-Левицький) почався в краю козацької слави в містечку Стеблеві Київської губернії (нині — Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район), що розкинулось на берегах невеликої річки Рось. Метричний запис у церковний книзі, виконаний рукою батька письменника, зокрема, говорить, що 13 (25) листопада 1838 року в сім’ї парафіяльного священика Стеблівської містечкової Преображенської церкви Семена Степановича Левицького і його дружини Ганни Лук’янівни Трезвинської народився син Іван. Краса рідного краю, його природа, минуле і сучасне назавжди заполонили душу юнака.

Початкову освіту Іван Левицький здобув у духовному училищі при Богуславському монастирі. По його закінченні батько відвіз 14-річного сина в науку до Київської духовної семінарії. Іван багато читав. Особливо захопився всесвітньою літературою, що спонукало до поглибленого вивчення французької і німецької мов. Так з’явилася можливість читати твори в оригіналі. Саме тоді майбутній письменник відчув смак до літературної творчості.

Закінчивши успішно у 1859 році семінарію, Іван Левицький як один з найкращих учнів отримав направлення до Київської духовної академії. Але через хворобу не зміг продовжити навчання й повернувся до рідного Стеблева. Одужавши, працював вчителем Богуславського духовного училища, готувався до вступу в духовну академію, до якої і був зарахований 1 вересня 1861 року. Початок навчання в академії припадає на час скасування кріпацтва. Епоха реформ сприяла посиленню національно-культурного руху в Україні, пробудженню інтелектуальних і моральних сил у всіх сферах громадсько-політичного життя. У 1861—1862 роках видається перший український журнал «Основа», який привертає увагу Івана Левицького.

 Із стін академії він вийшов у 1865 році, будучи готовим присвятити життя відродженню національних інтересів рідного народу. Молодий педагога дістав призначення до Полтавської духовної семінарії на посаду вчителя російської словесності. Глибоке знання свого предмета, ерудованість, оригінальність поглядів на життя, висока культура, підкреслена повагою до учнів, — усе це вирізняло Івана Левицького серед інших учителів.

Саме у ці роки Іван Левицький  створив свої перші повісті, але писати українською мовою і працювати в духовній семінарії — це були на той час речі несумісні. Молодий педагог подав  заяву на звільнення й почав готуватися до екзамену на звання вчителя гуманітарних предметів у гімназії та шукати нового місця уже у світських навчальних закладах. У квітні 1866 року він дістав призначення до міста Каліша (Польща), а через рік перейшов вчителем словесності до міста Сідлеця (Польща), де і працював до 1873 року у жіночій гімназії. Іван Семенович планував залишити Польщу й шукав собі місця в Києві чи інших великих містах України. Однак доля закинула його до Кишинева. З 1873 року він викладав в Кишинівській чоловічій гімназії.

У 1885 році через стан здоров’я Іван Левицький змушений був залишити педагогічну працю. Після виходу у відставку він оселився в Києві, де брав активну участь у діяльності Київської громади, яка згуртувалася навколо часопису «Киевская старина». У ці роки, крім видавничих справ, громадівці працювали над створенням українського словника, складанням українського правопису, унормуванням української літературної мови, написанням підручників для української школи…  У важкі роки Першої світової війни та подальших революційних подій письменник змушений був боротися за виживання. Останні дні свого життя Іван Семенович провів на Дегтярівці, у так званому шпиталі для одиноких людей, де 2 квітня 1918 року й зупинилося серце майстра художнього слова.

Вже перші твори письменника — «Дві московки» (1868), «Рибалка Панас Круть» (1868), «Причепа» (1869), підписані псевдонімом Нечуй, придбаним від прізвища козацького полковника з улюбленої народної «Думи про Нечуя» і надруковані в львівському журналі «Правда», привернули увагу критиків та читачів. Найвищого розквіту творчість Нечуя-Левицького досягає в другій половині 70-х — на початку 80-х років ХІХ століття. Саме в цей час виходять друком його славнозвісні повісті та оповідання «Микола Джеря», «Бурлачка, «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі»… Завершується цей період діяльності письменника повістю-хронікою з побуту духовенства «Старосвітські батюшки та матушки».

У 80-90-ті роки Іван Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України: «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький», «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Над Чорним морем», «Старі гультяї», «Київські прохачі»… Продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, що знайшло відображення у статтях «Українська поезія», «Де люди, та і лихо», «Хто такий Шевченко»… За півсторіччя натхненної праці Іван Семенович написав понад п’ятдесят творів, серед них — короткі оповідання й епічні повісті, комедії та історичні драми, художньо-етнографічні дослідження, науково-педагогічні й літературно-критичні статті, театральні рецензії і мовознавчі розвідки. Його художні твори і сьогодні привертають увагу шанувальників його таланту.

 

Нечуй-Левицький, Іван. Вибрані твори / Іван Нечуй-Левицький ; вступ. ст., упоряд. Г. М. Жуковської. — Київ : Книга, 2012. — 352 с.

Іван Нечуй-Левицький —  письменник універсальний, неповторний у художньому відтворенні розмаїття українського суспільного життя. Його повісті «Микола Джеря» та «Кайдашева сім'я», що ввійшли до пропонованої книги, давно зайняли гідне місце на полиці української класики. Злободенність тематики, художня довершеність, краса і поетичність українського слова забезпечили їм неперебутність у віках. Вони завжди будуть озиватися до української душі і мають не лише загальноукраїнську, але і європейську вартість. Унікальний народосвіт постане перед читачами із праці Івана Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології», в якій знайшли відображення самобутні уявлення і вірування наших предків. Книга адресована усім, хто цікавиться історією української літератури і її художніми здобутками. 

 

Нечуй-Левицький, Іван. Микола Джеря : повість / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Знання, 2019. — 191 с. — (Скарби).

Повість Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря», яка присвячена Миколі Лисенку, була написана у 1876 році та видана в 1878. «Микола Джеря» — справжня енциклопедія українського життя XIX століття. Микола Джеря шукає правди і справедливості, завжди стає на захист принижених. Разом з героєм, змушеним утікати від розправи, ми мандруємо Україною, стаючи очевидцями різноманітних, часто несподіваних та напружених подій. Навіть повернувшись через двадцять років додому вже сивим дідусем, Микола не втратив почуття людської гідності, невгасимої гордості, сміливості та прагнення до волі.

 

Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім’я : повість / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Знання, 2018. — 223 с. — (Скарби).

Соціально-побутової повість «Кайдашева сім'я» була написана 1878 року та вперше надрукована 1879 року у львівському журналі «Правда». За словами Івана Франка, повість «Кайдашева сім’я» належить до «найкращих оздоб українського письменства». З великою художньою силою Іван Нечуй-Левицький на прикладі однієї сім’ї змалював український національний колорит. Перед читачем постає низка яскравих персонажів: забобонний Кайдаш, чванлива й пихата Кайдашиха, бриклива Мотря, понурий Карпо, доброзичливі Лаврін та Мелашка. Книга зачаровує непідробним гумором, веселими й дотепними діалогами, чудовими пейзажами та сценами щирого кохання.

«Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.

На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старого лісу.

Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по дворі й кидали од себе густу тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком….».

 

Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря ; Бурлачка ; Кайдашева сім’я : повісті / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Дніпро, 2001. — 428 с. — (Б-ка школяра).

До книжки класика української літератури Івана Нечуя-Левицького ввійшли повісті «Микола Джеря», «Бурлачка» та «Кайдашева сім'я», які є яскравим взірцем соціально-побутової прози.

«Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долин зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь.

По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. Один город одділяється од другого тільки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки…

Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рівною стіною, то збились ніби в прездоровий круглий стовп, то пішли берегом, наче вирізаною зверху в зубчики оборкою. На ставу ніби плаває маленький острівець з високими старими тополями та осокорами. На греблі знов у два рядки видивляються в воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, вкриваючи гіллям здоровий панський питель. Нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утекла в Рось.

Усі вулиці в Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів. Усе село наче в розкішних алеях. Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набігли з моря, й залили, й затопили долину, й скам'яніли, піднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся, дишеш й не надишешся тим чистим гарячим та пахучим повітрям.

В кінці села, коло самої Раставиці, стояла хата старого Петра Джері. Невеличка хата насилу світилась білими стінами через густий рядок верб. Коло хати ріс невеликий старий садочок. Вербовий частокіл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гілля; вербові кілки, колись густо повтикані в землю, стали високими вербами. Навіть вербова кошара й вербовий хлів вже прийнялись на вогкій землі й були напоготові розростись гілляками…».

 

Нечуй-Левицький І. Хмари : повість / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Андронум, 2021. — 276 с.

Відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький, автор повістей та оповідань з народного життя, у повісті «Хмари» (1874) звертається до теми української інтелігенції. Символічною є назва повісті, бо хмари – то своєрідне уособлення національного гноблення та придушення української культури. У цій атмосфері моральної задухи формується характер головних героїв. Це люди широких прогресивних поглядів, які, незважаючи на всі перепони, своєю просвітницькою діяльністю здіймають хвилі національної свідомості народу та розганяють «хмари», прагнучи до світла. Повість приваблює динамічним сюжетом, колоритною мовою, блискучим знанням народних звичаїв, мальовничими описами Києва та інших куточків України, вірою героїв у майбутнє і дає можливість читачеві краще зорієнтуватися в історії України, зблизька побачити, як і чим жила молодь того часу.

«За Дніпром з'явилась чарівнича, невимовне чудова панорама Києва. На високих горах скрізь стояли церкви, дзвіниці, неначе свічі палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти їх стояла лавра, обведена білими високими мурованими стінами та будинками, й лисніла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квіток. Коло лаври ховались у долинах між горами пещери з своїми церквами, між хмарами садків та винограду. А там далі, на північ, на високому шпилі стояла церква св. Андрея, вирізуючись всіма лініями на синьому небі: коло неї Михайлівське, Софія, Десятинна... Поділ, вганяючись рогом в Дніпро, неначе плавав на синій, прозорій воді з своїми церквами й будинками. Всі гори були ніби зумисне заквітчані зеленими садками й букетами золотоверхих церков, їх заквітчала давня невмираюча українська історія, неначе рукою якогось великого артиста...

Стоять київські гори непорушне, заглядають в синій Дніпро, як і споконвіку, несуть на собі пам'ятку про минувшість для того, хто схоче її розуміть, і ждуть не діждуться, поки знов вернеться до їх слава старого великого Києва, поки знов заквітчають їх потомки давніх батьків свіжими квітками історії...».

 

Нечуй-Левицький І. С. Запорожці / І. Нечуй-Левицький ; худож.-оформлювач І. В. Осипов. —Харків : Фоліо, 2007. — 319 с. — (Українська класика).

У творчій спадщині Івана Нечуя-Левицького значне  місце посідають історичні твори. Славному героїчному минулому українського народу присвячено романтичну казку «Запорожці», хвилюючу повість про вільну козацьку державу — Запорозьку Січ. Письменник переносить Січ у зачарований казковий світ під дніпровськими порогами, звеличує січове козацьке лицарство, що навічно залишилося у  пам’яті народній. У романі «Гетьман Іван Виговський» відтворено один з найдраматичніших періодів в історії України за часів після смерті Богдана Хмельницького. Герой роману Іван Виговський, безсумнівно, особистість складна і неоднозначна. Вболіваючи за долю України, він все ж таки свої особисті амбіції ставив вище інтересів держави, і, зрештою, влада для нього стала дорожчою за Батьківщину…

 

Нечуй-Левицький І. С. Гетьман Іван Виговський / Іван Нечуй-Левицький. —Київ : КМ БУКС, 2017. — 336 с. — (Українська класика).

Історико-біографічний роман класика української літератури Івана Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський» за радянських часів старанно замовчувався. Цей твір одночасно виконує дві функції: з одного боку, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер, а з другого — засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.

 

Література про життєвий і творчий шлях Івана Нечуя-Левицького

• Герасимова Г. П. Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2010. —Т. 7 : Мл— О. — С. 382—383.

• Жуковська Г. «Пишу те, що бачив і що знаю, а чого не знаю, за те не берусь» : життєві та творчі імперативи Івана Нечуя-Левицького // Нечуй-Левицький, Іван. Вибрані твори / Іван Нечуй-Левицький ; вступ. ст., упоряд. Г. М. Жуковської. — Київ : Книга, 2012. — С. 5—25.

• Іван Нечуй-Левицький.— Київ : АртЕк, 2001. — 72 с. — (УСЕ для школи).

• Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) // Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки) : у 2 кн. : підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська, С. С. Кіраль та ін. ; за ред. О. Д. Гнідан. — Київ : Вища школа, 2002. — Кн. 1. — С. 195—238.

• Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. [Літературний портрет]. — Київ  : Дніпро, 1980. — 147 с.

• Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького : статті та матеріали. — Київ : Вид-во  Академії наук Української РСР, 1961. —248 с.

• Крутікова Н. Художник життя народного // Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря. Кайдашева сім’я : повісті / передм. Н. Крутікової. Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918). — Київ : Дніпро, 1987. — С.5—23. — (Б-ка української класики «Дніпро»).

• Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918) // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Кн. 1 : навч. посіб. / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 501—510.

• Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918) // Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. — Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1999. — С. 282—286.

• Нечуй-Левицький Іван (1838—1918) // Українські письменники : довідник. — Київ : Велес, 2013. — С. 168—172.

• Паращич В. В. І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» : посібник для 10 кл. — Харків : Ранок, 1999. — 48 с.

• Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький / Микола Улянович Походзіло ; ред. М. Ф. Вишневський ; худож. Б. І. Бродський ; коректор Л. М. Кирилець. — 2-ге вид. — Київ : Дніпро, 1966. —128 с.

• Шевчук В. Про «захмарених» героїв Івана Нечуя-Левицького, а також закон про тенденцію художнього твору і його мистецьку повновартність // Нечуй-Левицький І. С. Хмари : повість : для ст. шк. віку / передм. В. О. Шевчука ; приміт. В. Я. Панченко ; худож.-оформл. М. С. Пшінки. — Київ : Веселка, 1993. — С. 5—12.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним заллом.